Пригости мене розмоваю - українькою мовою

Гадяцький фаховий коледж  культури і мистецтв  імені І.П.Котляревського

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ПРИГОСТИ МЕНЕ РОЗМОВОЮ-УКРАЇНСЬКОЮ МОВОЮ

 

Сценарій літературно – музичної композиції,

присвяченої Дню рідної мови

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                                                            Укладач – О.В.Базавлук

 

 

 

 

 

 

 

Гадяч

листопад, 2021 рік

 

 

 

 

 

(заставка на екрані «Верба і калина – символи України)

 

(на фоні слайдів про Україну)

 

Ведучий . Україно… Мила моя Україно! Тихії води і яснії зорі, зелені сади, білі хати, лани золотої пшениці, медовії та молочнії ріки… Україна – розкішний вінок із рути і барвінку, що над ним світять золоті зорі…

 

Ведуча.  Земле Шевченкова, земле Франкова,

 Ниво засіяна щастям-добром,

 Вічна твоя соловейкова мова,

 Вічна розмова Дністра із Дніпром.

 

Ведучий.

 Принесуть катастрофи нечувані втрати.

 Не полине озон... лиш полин із імли...

 Та не зможе ніхто дивний скарб одібрати,

 Той, що предки дали, що в боях зберегли!

 

Ведуча.

 Доки мова для внуків звучить солов’їно

 І дзвенить, мов кришталь, мов трава степова,

 Ти не вмреш, ти не вмреш, Україно!

 Не загине народ, що в негоду співа.

 

(звучить пісня про Україну)

 

Читець (напам’ять).

 Із пуп’янка долонь (складає долоні докупи) вихоплюється слово,

 Беззвучне і гучне, з роси, води й сльози.

 Молись за нас, молись, Пречиста рідна Мово,

 Народжена з хлібів і чистої лози.

 Єдина і Свята, Пречиста Діво Мово,

 У полум’ї свічок прийди в пусті серця,

 Навчи молитись нас блакитно й калиново,

 Навчи чудових слів, яким нема кінця.

 

(На фоні мелодії пісні «Боже Великий, єдиний»)

 

Виходить дівчина в українському костюмі  і читає:

 

Читець( напам’ять).

 Мово! Пресвятая Богородице мого народу! З чорнозему, любистку, м’яти, рясту, євшан-зілля, з роси, з дніпровської води, від зорі і місяця народна.

 Мово! Мудра Берегине, що не давала погаснути земному вогнищу роду нашого і тримає народ на небесному Олімпі волелюбності, слави і гордого духу.

 Мово! Величальна молитва наша у своїй нерозділеній трійці, що єси ти і Бог Любов, Бог Віра, і Бог Надія!

 Мово наша! Звонково кринице на середохресній дорозі нашої долі! Твої джерела десь б’ють від Магми, тому й вогненна така. А вночі, купаються в тобі ясні зорі, тому й ласкава ти.

 

 

Ведучий:

Мово моя українська,

 Батьківська, материнська,  

 Я знаю тебе не вивчену —                                   

 Просту, домашню, звичну,  

 Не з-за морів покликану,                                                     

 Не з словників насмикану.                                       

 Ти у мені із кореня,                                              

 Полем мені наговорена,

 Дзвоном коси прокована,

 В чистій воді смакована,  

 Болем очей продивлена,

 Смутком багать продимлена,

 З хлібом у душу всмоктана,

 В поті людськім намокнута,

 З кров’ю моєю змішана

 І аж до скону залишена

 В серці моїм. Ти звеш сюди

 Добрих людей до бесіди.

 

Ведуча.       Мова — краса спілкування,

 Мова — як сонце ясне,

 Мова — то предків надбання,

 Мова — багатство моє.

 Мова — то чиста криниця,

 Де б’є, мов сльоза, джерело,

 Мова — це наша світлиця,

 Вона — як добірне зерно.

 Мова — державна перлина,

 Нею завжди дорожіть:

 Без мови немає країни —

 Мову, як матір, любіть.

 

(слайд про заборони на екрані)

Ведучий.   Так, із сивої глибини віків бере початок наша мова. Шлях її розвитку — це тернистий шлях боротьби. Багато, дуже багато жорстоких літ і століть пережила наша рідна, наша невмируща мова, мужньо знісши і витерпівши наругу і найлютіших царських сатрапів та посіпак шляхетсько-польських і своїх панів та підпанків недолугих, і запопадливих партійних функціонерів...

 

Ведуча.

 Цареві блазні і кати,

 Раби на розум і на вдачу,

 В ярмо хотіли запрягти

 її, як дух степів, гарячу.

 І осліпити, й повести

 На чорні торжища, незрячу...

 

Ведучий.

 Ти вся порубана була,

 Як Федір у степу безрідний,

 І волочила два крила

 Під царських маршів тупіт мідний, —

 Але свій дух велично гідний,

 Як житнє зерно, берегла.

 

Ведуча. Перетерпіла вона, мова наша рідна, і дикунський циркуляр царського міністра Валуєва, який заборонив друкувати книги українською мовою, окрім творів художніх; і ганебний із найганебніших Емський указ 1876 року, який заборонив друкування будь-яких книг українською мовою, і розпорядження комуністичної партії, згідно з яким українські батьки звільняли своїх дітей від вивчення української мови.

 

1-й свідок. Чепуху вы говорите! Вот я отдам сына только в русскую школу.

 Прошу ослобонитъ сынка,

 Бо не совсем здоровый,

 От изученья язика -

 Української мови.

 Хоч я з села, жена сільська -

 Нужди у ней не маєм.

 Зачем ця мова для сынка,

 Звиніть, не понімаєм.

 Для поступленья в інститут?

 Роботи на заводі?

 Вона йому ні там, ні тут

 Не надобна сьогодні.

 Язик англіцький вчить синок -

 Цей, може, пригодитись,

 Не сключено, что прийде строк -

 Пошлють і за границю.

 Прошу синка ослобонитъ

 От украінськой мови:

 Від того, что єйо він вчить,

 Он не совсем здоровий.

 Застой прошол. Ми стали жить

 Теперь демократично.

 Який язик дитині вчить,

 Батькам рішати лічно.

 Бо вибор в нас слободний.

 К сему Іван Безродний.

 

2-й свідок. Була у мене знайома, яка говорила: «Запишіть мою дитину в руську школу». Дитину записують і вона вчиться на «2». Потім знайома питає: «Що робити з дитиною, на двійки вчиться?». Я їй відповідаю: «Ви зробили помилку, в російській школі дитині важче вчитися, переведіть її в українську, і вона, опанувавши первісні елементи рідної мови, засвоїть далі російську й інші».

 І коли врешті-решт дитину перевели, вона стала вчитися на «4» і «5». Але який довгий і тяжкий шлях треба було пройти для цього?

 

3-й.свідок. Боляче усвідомлювати, що ми, живучи на своїй Богом даній землі,

землі, омріяній Шевченком, землі незалежній, зрікаємось свого коріння. Едуард Драч (наш сучасник) емоційно передав ці думки у своєму сатиричному творі «Новітній яничарський марш, або Політична заява в районо Грицька Івановича Придурченка, хохла за національністю»

 

 (декламація твору):

А я все одно отдам своего ребьонка в русскую школу

 Я уже и заяву в районо написал. Вот:

 Здравствуй, дорогое наше районо!

 Я пишу заяву і смотрю в окно:

 Це ж моей дитині скоро сьомий год,

 Єто ж в школу нинє вже оно пайдьот.

 Но вмешалась сила сатанинская,

 Бо ближайша школа - українськая!

 Шо ето такое - спрашиваю вас,

 Нікуди дитину вести в первий клас!

 Пнулисъ я і жінка з яслей-садіков,

 Щоб була дитина, як в начальніков.

 Бо какой начальнік, рило свінскоє,

 Скажет вам хоть слово українское.

 В українську школу я б дітей не вів,

 їх учебнік школьний весь би посадив.

 Так хотя б Шевченка прочитайте зміст

 Єто же отпєтий націоналіст!

 Як сприймьот дитина все натурою

 Піде неодмінно за Петлюрою.

 (Сам я українську закончів давно.

 Так казали: «Грицька - будущий Махно»).

 Хто там ще за мову, що за голоса?

 А по мне била би в доме колбаса.

 І щоб хата скраю, і щоб самогон –

 Ой, лунала б песня - ото всех сторон!

 Ми пойдьом все хором в саму свєтлу жизнь!

 Заклеймим позором націоналізм.

 І спайом, как Сталін научил нас петь:

 Гаркнем: «Україну з України геть!!!»

Геть! Гав! Гав!

 

4-й свідок.

 Схаменіться, тату і мамо!

 Попереду провалля без дна:

 Дитинча, що крокує за вами,

 Української мови не зна.

 Тої мови, з якою в колисці

 Пісню и казку ви брали в серця,

 А тепер, мов красуню в намисті,

 Ми на страту ведем з-під вінця.

 

Ведучий. Батьком української літературної мови вважаємо Тараса Григоровича Шевченка. Уперше у творах Шевченка українська мова забриніла з величезною силою. У ній Шевченко своїм талантом розкрив невичерпні багатства народної мови, осягнув і, як ніхто, відчув чудову, чарівну музику українського слова. Та не берегли нащадки того багатства, вірнопіддано заглядаючи через сусідський тин. І стали забувати, хто ми є, чиї діти, яких батьків.

 

Читець.

(Декламується вірш Віктора Баранова).

До українців

 Я запитую в себе, питаю у вас, у людей,

 Я питаю в книжок, роззираюсь на кожній сторінці,

 Де той рік, де той місяць, той проклятий тиждень і день,

 Коли ми перестали гордитись, що ми — українці.

 І що єв нас душа, повна власних чеснот і щедрот,

 І що є у нас дума, яка ще од Байди нам в’ється,

 І що ми на Вкраїні таки український народ,

 А не просто юрба, що у звітах населенням зветься.

 І що хміль наш — у піснях, а не убарилах вина,

 І що щедрість — у серці, а не в магазинних вітринах,

 І що є у нас мова, і що українська вона,

 Без якої наш край — територія, а не Вкраїна.

 Я до себе кажу і до кожного з вас: — Говори!

 Говорімо усі, хоч ми й добре навчились мовчати!

 Запитаймо у себе, відколи, з якої пори

 Почали українці себе у собі забувати.

 Запитаймо про те, чи списати усе на буття,

 Котре нашу свідомість узяти змогло так на Бога,

 Що солодшим од меду нам видався час забуття

 Рідних слів, і пісень, і джерел, і стежок від порога.

 Українці мої! То вкраїнці ми з вами — чи як?

 Чи в «моголах» і вмерти судилось нам ще від Тараса?

 Чи в могили забрати судилось нам наш переляк,

 Що знітив нашу гідність до рівня вторинної раси?

 Українці мої! Як гірчать мені власні слова!..

 Добре знаю, що й вам вони теж не солодкі гостинці.

 Але мушу казати, бо серце, мов свічка, сплива,

 Коли бачу, як щиро себе зневажають вкраїнці.

 Я вже й сам ладен мовить: «Вонотобі треба? Стерпи!»

 Тільки ж хочу, вкраїнці, спитати у вас нелукаво:

 Ради кого Шевченкові йти було в Орські степи?

 Ради кого ховати свій біль за солдатську халяву?

 То хіба ж не впаде, не закотиться наша зоря

 І хіба не зотліє на тлю українство між нами,

 Коли навіть на згарищі долі й зорі Кобзаря

 Ми і досі спокійно себе почуваєм хохлами?

 Українці мої! Дай вам Боже, і щастя, і сил!

 Можна жити й хохлом, і не згіркне від того хлібина.

 Тільки хто ж колись небо прихилить до ваших могил,

 Як не зраджена вами, зневажена вами Вкраїна...

 

Ведуча. Усе більше стали відлучати дітей від рідної культури, рідної мови, і це боляче відгукувалося згодом у тих, хто мав світлу душу і вдячну пам’ять до землі своїх батьків.

 

Читець: (вірші Н.Баклай)

Там, де зради, накази, угоди з олжи,
Там, де правили душі камінні,
Як же вижила Ти, Україно, скажи,
В отакій Україні?
Там, де вічно за волю,
 за землю й гаї,
Де шаблі, голодовки і війни,
Як же вижили ви, українці мої,
В отакій Україні?
Там, де допити й тюрми,
 груддя й кропива,
Де цензура московська і нині,
Як же вижили ви, українські слова,
В отакій Україні?
Там, де розпач такий,
що аж піниться кров,
Де удавка уже й на калині,
Як же вижила віра в надію й любов
В отакій Україні?

 

Ведучий. Та не всі були байдужими. Чиє серце було зігріте любов’ю до рідного краю, рідної культури, не мовчали — палким, часом дошкульним словом намагалися розбудити українство, яке вже й не знало до ладу, хто ж воно є насправді. Ще донедавна було й таке, про що розповідають гуморески Павла Глазового.

 

Серед темної ночі

 Серед ночі Київ

 Криється туманом.

 Розмовляє вітер

 З бронзовим Богданом.

 —  Облітав я, — каже, —

 Вулиці всі чисто.

 Як змінився Київ,

 Це прадавнє місто!

 Де вітри гуляли,

 Там нові квартали...

 А Богдан зітхає:

 —   Що там ті квартали…

 Нині і кияни

 Зовсім інші стали.

 Я сто літ на площі

 Днюю і ночую,

 Але дуже рідко

 Рідну мову чую.

 

 

 

Заморські гості

Прилетіли на Вкраїну

 Гості із Канади.

 Мандруючи по столиці,

 Зайшли до райради.

 Біля входу запитали

 Міліціонера:

 —  Чи потрапити ми можем

 На прийом до мера? —

 Козирнув сержант бадьоро:

 —  Голови немає.

 Він якраз нові будинки

 В Дарниці приймає. —

 Здивуванням засвітились

 Очі у туриста:

 —  Ваша мова бездоганна

 І вимова чиста.

 А у нас там, у Канаді,

 Галасують знову,

 Що у Києві забули

 Українську мову. —

 Козирнув сержант і вдруге:

 — Не дивуйтесь, — каже. —

 Розбиратися у людях

 Перше діло наше.

 Я вгадав, що ви культурні,

 Благородні люди,

 Бо шпана по-українськи

 Розмовлять не буде.

 

 

Заноза

 Сказав якось Федір Галка

 Занозі Панькові:

 —  Ти чому не розмовляєш

 На вкраїнській мові?

 —  Зачим вона мінє нада? —

 Прошипів Заноза. —

 Што я — дядько тібє что лі

 З какогось колхоза?

 

Гаряча філософія

Не боялася дівулька

Ні лайки, ні бійки.

Закінчила десять класів

На нещасні трійки.

Але в мами є знайомий

В університеті.

— Будеш ти на філософськім

Вчитись факультеті.

Та, явившись на екзамен,

Ляпнула дівуля,

Що жив колись на Вкраїні

Філософ Каструля.

І сказав екзаменатор,

Вставши із-за столу:

— Я вам радив би вступити

В кулінарну школу.

І закінчила дівуля

Курси кулінарні.

Пече тепер пиріжечки

І оладки гарні,

І на кухні порядкує

Рукою твердою,

І не плутає каструлю

Зі Сковородою.

 

 

 

Турок

Збирається мій знайомий

 В далеку мандрівку.

 Придбав собі в Туреччину

 На тиждень путівку.

 Голова тріщить у нього

 Від отих уроків...

 Костюм купив елегантний,

 Вчить турецьку мову.

 Уже знає, як звуть турки

 Свиню і корову,

 Як спитати по-турецьки,

 По чім у них шуби,

 Де купити мило й пасту,

 Яка чистить зуби.

 Він, до речі, в Україні

 Живе тридцять років.

 Ходить всюди, як хазяїн,

 Аж дверима гурка,

 Хоча мову українську

 Знає гірше турка.

 

Ведуча. Сподіваємося, що серед нас немає персонажа останньої гуморески,.

 

Ведучий. Слово – найтонше доторкання до серця, воно може стати і ніжною запашною квіткою і живою водою, що повертає віру в добро… Мудре і добре слово дає радість, нерозумне і зле приносить біду. Словом можна вбити і оживити, поранити і вилікувати, посіяти тривогу і одухотворити, викликати посмішку і сльозу, породити віру в людину…

 

Ведуча. Якої великої ваги надавав наш народ у своїх приказках та повір’ях мові. У народі вірили колись, що певним словом, яке мало хто знає, можна й скарби в землі знаходити, й хвороби та всякі недуги лікувати, від лихої людини та звіра боронитись. «Ласкавими словами й гадюк чарують», – каже українська приказка, а друга додає «Слово не стріла, а глибше ранить», «Сказаного і сокирою не вирубаєш», «Що вимовиш язиком, того не витягнеш волом», – запевняє народна мудрість.

 

Читець:

Рідна мова(Н.Баклай)

Мова, моя, як барвінок, духмяна,

Пахнеш м̕ ятою влітку і хлібом землі.

Срібно й легко іскришся своїми піснями,

Ти, вогниста і щира, як мрії мої.

Ллється, як річка, то тиха, то бистра,

Слово чисте й прозоре, як ранком роса.

Створена Богом мова для нашої пісні,

Мово! Гордість моя, моя вічна краса.

В пісні чарівній сміюся і плачу,

Бо вирує життя в ній, немов водограй.

В своїй мові я чую, в словах її бачу.

І поля, і криниці, і рідний мій край.

 

Ведучий. (На фоні пісні «Реве та стогне Дніпр широкий»). Нині українська мова утверджується не лише як державний атрибут, а повертається в річище плекання рідної культури. Але не забуваймо:

 

Читець. 

«Клятва» О. Забужко(напам’ять).

Мова кожного народу

 неповторна і — своя;

 в ній гримлять громи в негоду,

 в тиші — трелі солов’я.

 На своїй природній мові

 і потоки гомонять;

 зелен-клени у діброві

 по-кленовому шумлять.

 Солов’їну, барвінкову,

 колосисту — на віки —

 українську рідну мову

 в дар мені дали батьки.

 Берегти її, плекати

 буду всюди й повсякчас, —

 бо ж єдина — так, як мати, —

 мова в кожного із нас!

 

Сценка

(Поважно заходять три мудреці) На сцені

 

Мудрець Архип: Ох і далека ж дорога пролягла до вашого порогу!

 

Мудрець Мусій: Вітаємо вас, наше юне покоління у новому 21 сторіччі! Прийшли ми до вас недаремно! Світ такий широкий і безмежний, що нерідко і заблукати в ньому!

 

Мудрець Афанасій: А допоможе знайти вірний шлях багатовікова особливість народу – мова! Адже в давні часи всі люди однією мовою говорили й усі одне одного розуміли.

 

Мудрець Архип:  І закортіло людям лишити пам'ять про себе довічну.

 

(Заходять двоє учнів і Бог Ягве)  «Імпровізація діалогу у підніжжя Вавилонської вежі»

 

1 учень:  А нумо зберемося разом та й побудуємо вежу високу!

 

2 учень:  Ми збудуємо вежу, ми збудуємо вежу аж до самого неба!

 

Мудрець Афанасій: Будувалася вежа не рік і не два. Самих цеглин для неї знадобилося тридцять п'ять мільйонів! Ціле місто виросло навколо гори, на якій будувалася вежа. Місто Вавилон. А на горі з кожним днем усе вище й вище, уступами підводилася вежа-красуня: знизу широка, догори все вужча й вужча.  Та ранком, звідки не візьмись, поміж людей з'являється сам Бог Ягве. Не сподобався йому їхній замір — досягти неба, де живе Бог.

 

 Бог Ягве:  Це тому примудрилися вони свою вежу вибудувати,  що у них спільна мова і кожна людина розуміє іншу. От вони й домовились!

 

Мудрець Мусій: І наслав Ягве на землю страшенну бурю. Поки буря вирувала, вітер поніс усі слова, котрі люди звикли одне одному говорити.

 

1 учень:  Но мор пент!

 

2 учень:  Нічого не розумію!

 

Мудрець Архип:  І розійшлися люди в різні кінці землі, кожен народ у свою сторону — будувати свої міста.  І до сьогодні всіма мовами світу люди розповідають оцю легенду про недобудовану Вавилонську вежу.

 

Мудрець Мусій: Недарма ми розповіли вам цю притчу – прагнемо нагадати вам, що всі ми люди, хоч живемо у різних країнах, маємо різні традиції, говоримо різними мовами!

 

Мудрець Афанасій:  Прощавайте, час нам в дорогу вирушати, а ви будьте чемними!

 

(Виходять)

 

Ведучий:

Ми несподівано зустрілись із часткою старовини,

 Адже з легендами знайомі, і з ними разом ми росли.

Тепер запросимо усіх вас на наш космічний корабель!

 І помандруємо,  де мови жива одвічна   колибель.

 

Ведуча:

На цій планеті живе вона – у віковічному серпанку

Та калиновому вінку, вродлива, бо прокинулася зранку

 Струнка і горда  серед руж червоних

 І солов’їв у сукнях волошкових!

 

(Звучить  музика. Танцюють мавки.  Виходить Мова )

 

Монолог Мови:   Я невтомна й працьовита,  не омину  жодного закутка, жодної оселі. Загляну і в карпатські гори , і в поліські простори , покружляю  дзвінкою луною і по Наддніпрянщині,  і в деснянських долинах. Не шкодую  ні сили,  ні багатоголосих барвів, дарую всім і кожному частинку своєї самобутної незрівнянної душі. Дзвеніла потічком у смерекових зрубах, співала жайворонком над білосніжними мазаночками і розливалася сосновим духом у поліських хатинах... От лиш панське ярмо уривало шию, напувало гірким потом.

Летіли роки , а я все не старіла , а  я розквітала більше і яскравіше .

 Моє свавілля не знало меж . Ніжними ліричними співанками, войовничими гімнами і просто старовинними стрілецькими піснями перекочувалася в степовому різнотрав’ї. Свіча надії ще палахкотить у моєму серці, і сію , сію свою запашну житню любов і колоскове мелодійне словесо з гірким калиновим присмаком . Допоки жию я дзвінка і солов’їна , доти топтатимеш ряст і ти…(Виходять)

 

Ведучий:

 Яка велична і сумна планета рідної мови!  Самотньо їй було, але це в минулому, адже ми усвідомлюємо, що наше майбутнє, безперечно, пов’язане тільки з нею!

 

Ведуча:

 І коли, як не сьогодні на весь світ нам вигукнути: «Хай живе рідна мова!»  І чуємо, як російською, англійською, італійською, польською нас підтримують люди, які також не дозволяють знецінитися, зникнути мові – уособленню самобутності держави!

 

Ведучий:

 Геть кордони і розбрат націй!

 Хай живе все земна людина!..

 Не дивує кількість міграцій

 Із країни і до країни

 

Ведуча:

Відрізняють од мови мову

То наука, то пересуди.

 Громадянство своєї мови

 Від народження мають люди

 

Ведучий:

Ось просториться ваша мова,

як  левада, як праця в полі.

 Слово, вилущене з полови,

 Може вашу змінити долю!

 

Ведуча:

 Ось воно, в душах ваших, поруч,

Десь на відстані тільки серця.

Тож вслухайтеся в кожний порух –

 Хай прокинеться, хай озветься!      

                   

(Грайлива  музика. Заходять двоє подорожніх – козак та служивий (за мотивами «Бувальщини про двох подорожніх» О. Різниченка))

 

Служивий: Чивой – та я, брат, проголодался. Давай покушаем, ась?

 

Козак:  А я бачу, що в тебе є свої харчі – чого б це я мав тобі давати свої?

 

Служивий:  Вот чудак! Да я же не прошу у тебя кушать, я просто предлагаю покушать…

 

Козак:  А-а-а, ти, пане – брате, мені свою їжу пропонуєш покуштувати? Та нащо ж мені твою кушати, коли я точно знаю, що моя – краща…

 

Служивий: Ну, будем кушать!

 

Козак: Коли?

 

Служивий:  Что значит когда? Сейчас!

 

Козак:  Та ні, ти казав, що будемо колись куштувати, а я, пане – брате, уже починаю зараз. І не куштувати, а їсти.

 

Служивий:  Какой ты непонятливый! Да не пробовать! Я говорю: давай есть!

 

Козак:  Знову не втямлю… Якщо у тебе своє є, себто «есть», то чого ж ти у мене просиш – «давай есть»!

 

Служивий: Да я гаварю «есть» в значении «есть», а не «есть»! Тьфу ты! Что это я плету? Есть в значении кушать, а не в значении наличия. А «кушать» не в значении «пробовать», а в значении «есть»! Ну жрать, короче гаваря!

 

Козак, махаючи рукою виходить, служивий поспішає за ним.

 

Ведучий:

 Д.Карнегі писав, що про людину судять з 4 речей :  як вона виглядає,    що вона робить,  як вона говорить,  що вона говорить.

 

Ведуча:

 Отже, на 50% ставлення до людини у світі залежить від її мови?

 

Ведучий:

 Атож! А ще від толерантного ставлення до інших мов! Я, наприклад, вивчаю японську та французьку мови!

 

Ведуча:

 А мені до вподоби італійська! Уяви  лишень, що Україна – осередок  130-ти національностей і народностей, серед яких найбільшу кількість складають українці - 77,8 %, росіяни - 17,3 %. Найбільш численними після українців і росіян в Україні є білоруси, молдавани, кримські татари, болгари, угорці, румуни, поляки, євреї, вірмени, греки, татари, цигани, азербайджанці, грузини, німці та гагаузи.

 

Ведучий:

 Бережімо кожну хвилину, у якій ожива рідне слово,

 І шукати не бійтесь планету, на якій щось побачите нове!

 

Мудрець:

 Бо допоки ми небайдужі,  толерантні, гідні багатства,

 Обдаровані будем нащадки, що живуть у любові й братстві

 

Мова:

 І тоді оживу, як і перше! Сколихну ваші душі й серця!

 І задумане зможемо звершить, бо усі ми разом сім’я!

 

Звучить пісня Наталії Бучинської «Мова єднання»

 

  Ведучий.

 Древній обікрадений народе!

 Над тобою прошумів розбій.

 Та кати не вкрали твою вроду,

 Не зсушили дужий мозок твій.

 

Ведуча. Попри всі труднощі ти вистояв, ти був, є і будеш, бо ти – український народ. За тобою майбутнє.

 

Читець:

Про мову точаться розмови(Віталій Іващенко)

Про мову точаться розмови.

То трохи вщухнуть, то iзнов.

Щоб не любити рiдне слово –

Такого свiт iще не знав.

Але не хочу я ганьбити

Росiйськомовних землякiв.

За нашу мову стiльки вбито…

Хто жити й вижити хотiв,

Росiйську мусив вчити й знати.

Без неї ходу не було

Нi до кар’єри, нi до влади.

Без неї – тiльки у село!

Так з поколiння в поколiння

Свiдомо сiялося зло,

Щоб наше знищити корiння,

Щоб українцiв не було.

Ми – не народ, а лиш народнiсть!

У нас не мова – дiалект!

Що український iнтелект

Колись Москви пiдняв духовнiсть –

То все забуто… Ми, хохли,

Самi зреклись своєї мови.

Хiба не доказ, що нiколи

Народом ми i не були!

Були. I є. I вiчно будем.

I рiдну мову не зведем,

Бо українцi – мудрi люди,

Їх бiльше буде з кожним днем!

 

 

Читець:

Молитва за рідну мову.

Боже, Отче милостивий,

Ти нам дав ту мову красну,

Поміж мовами найкращу,

Нашу рідну, нашу власну.

***

Тою мовою співала

Нам, маленьким, наша мати,

Тою мовою навчала

Тебе, Боже, прославляти.

Тою мовою ми можем

Величатись перед світом,

Бо між мовами ця мова -

Мов троянда поміж цвітом.

***

Хоч би й хто напастував нас,

Хоч би й хто посмів грозити, -

Дай нам силу, дай відвагу

Рідну мову боронити.

***

Поможи, Небес Владико,

Хай буде по Твоїй волі,

Щоб та мова гомоніла

Вільно: в хаті, церкві, в школі.

***

Дай діждати пошанівку

Рідного святого слова,

Щоб цвіла на славу Божу

Наша українська мова!

 

 

Ведучий: Ми діти вільної України. Простуємо світом гордо й незалежно, бо

Вітчизна в нас одна, як мати. І від нас усіх залежить, якою вона буде.

 

Ведуча: Почуйте крик згорьованої душі українських поетів, зойк їх зраненого

серця, відчуйте біль їхніх душ і згадайте, що ми - українці, нащадки

козацького роду, а не хохли без роду і племені.

 

 

 

Звучить пісня про Україну