Прийоми активізації пізнавальної активності учнів на уроках української мови

З М І С Т

 

Вступ. Прийоми активізації пізнавальної діяльності учнів на уроках української мови.....2

Формулювання привабливої мети..............................2

Керування класом.........................................6

Повторення  вивченого  на  уроці..............................9

Прийоми  опитування......................................10

Прийоми оцінювання......................................14

Домашнє  завдання........................................16

Прийоми  подачі  домашнього  завдання.........................17

Колективна  навчальна  діяльність.............................20

Традиції  уроку..........................................27

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Прийоми активізації пізнавальної діяльності учнів на уроках української мови

 

Ефективно навчати, не зацікавивши, неможливо. Вчитель повинен бути творцем-модельєром кожного етапу спілкування дитини з предметом. Загальновідомий факт: через особистість вчителя дитина або ж любить предмет, або ж залишається байдужою до нього. Відмінність між аутсайдером і відмінником у класі часто полягає в тому, що вчитель свого часу підмітив останнього, похвалив за виконану роботу, переможець захотів ще раз і ще раз пережити це солодке відчуття – перемогу, саме воно спонукало дитину до більшої старанності. В аутсайдера ж такого досвіду позитивних переживань при навчанні не було. Тому важливо заохотити до навчання всіх учнів у класі. Педагогічна майстерність вимагає від вчителя диференційованого підходу в спілкуванні з учнем, розуміння індивідуальності кожного вихованця. Проте сьогодні, як і в усі часи, актуальною є проблема зацікавлення учня. Саме цікавість, інтерес є невід’ємною складовою розвиваючого навчання, а часто й високої успішності учня. Не кожен вчитель готовий до нових вимог, які висуваються до його професії сьогоденням. Для цього вчителю необхідно перш за все оволодіти прийомами педагогічної техніки, мати неабиякий творчий потенціал і конструювати свої, індивідуальні, прийоми. Якщо вчитель – творча особистість, яка любить свою професію і любить дитину, визнає і шанує в ній особистість, то завдання такого рівня для нього є посильним.
Пропонуємо деякі нестандартні прийоми педагогічної техніки, які можна успішно застосовувати на уроках рідної мови з метою активізації пізнавальної діяльності учнів та реалізації діяльнісної лінії програми з української мови.

• Формулювання привабливої мети

Навчання – нелегкий труд. Якщо б дитині на початку вивчення мови вчитель повідомив, скільки тисяч вправ їй доведеться виконати за роки навчання в школі, скільки правил опанувати, скільки написати творів, контрольних, самостійних робіт, вивчити від букви до букви тисячі сторінок підручників, дитина б, мабуть, просто злякалась. Значно легше виконувати складні завдання, думаючи про радісні перспективи, про «світло в кінці тунелю». Адже це один із психологічних законів опанування людиною світу. Педагог А.Гін наводить такий приклад вирішення педагогічного завдання через привабливу мету: дитина, яка грається, не хоче йти купатись, проте вона піде купатись з радістю, якщо мама їй запропонує привабливу мету: піти скупати качечку чи дозволити рибці, кораблику поплавати.

Отже, одне з правил педагога: намагатись ввести дидактичне завдання у коло інтересів того, хто навчається. Для цього необхідно добре знати бажання, потреби вікової категорії учнів у цілому і кожного окремо. Формула прийому «Приваблива мета»: перед учнем постає проста, зрозуміла і приваблива мета, при досягненні якої він виконує і ту навчальну дію, яку планує педагог.

 

• Відтягнута відгадка

Це яскравий елемент проблемного навчання. На початку уроку вчитель пропонує учням загадку і каже, що відповідь на неї буде обов’язково віднайдена уважними учнями на уроці. Іноді вчитель закінчує заняття цікавою загадкою, кажучи, що наступний урок розпочнеться з її відгадки. Такий прийом інтригує дітей, викликає в них цікавість, закріплює увагу, активізує пізнавальні можливості. Якщо вчитель застосовує його постійно, виникає сталий інтерес учнів до предмета.

 

• Прийом «Здивуйся!»

Формула цього прийому наступна: учитель віднаходить несподіваний ракурс сприймання відомих речей. Його кут зору такий, що навіть повсякденне стає дивовижним. Цей прийом стимулює роботу мозку. Адже все незвичне викликає необхідність аналізу, щоб відповідно відреагувати на зміну адаптивних параметрів. Посилюються імпульси в корі головного мозку, у крові збільшується адреналін. Очі в дітей «засвічуються», учні не зводять погляду з учителя, усім тілом нібито тягнуться до нього. При цьому активізується увага, можуть мати місце усі ознаки стресу. Тому вчитель повинен пам’ятати: спочатку учні уважно сприймають почуте чи побачене, може спостерігатись миттєве оціпеніння (явище психологічного шоку), проте згодом обов’язково наступить фаза збудження, під час якої учні бурхливо обговорюватимуть почуте, задаватимуть безліч запитань, пропонуватимуть свої знання в заданому вчителем ракурсі.

 

• Фантастичний компонент

Як правило, вчителі використовують сюжет казки, переносять дію на казкову планету, в казкову країну тощо. Іноді досить перенестись уявою в іншу часову площину – в минуле чи в майбутнє, на іншу територію. На уроках мови це може виглядати так: «Прислівник – молодший братик Іменника, Прикметника, Числівника та Займенника» (під час вивчення творення прислівників); «М’який знак вирушив у подорож» (узагальнення вивченого про вживання м’якого знака); «Про недоука-архітектора і його криві будинки» (помилки в побудові речень); «Подорож на повітряній кулі» (походження топонімів). Проте, як би там не було, у формулі розглядуваного прийому задіюється і розвивається уява учнів. Урок мови перетворюється на захоплюючу виставу, казку, подорож.

 

• Спіймай помилку!

Формула цього прийому наступна: пояснюючи матеріал, вчитель навмисне робить помилку, а попереджені про це діти мають її знайти. У молодших класах вчитель сигналізує інтонацією, паузою, темпом мовлення, пониженням сили голосу про місце, де слід очікувати помилку. Відомо, що Віктор Іванович Тимохов, учитель початкових класів, який широко використовував цей прийом, вручав як нагороду за увагу найбільш уважному учневі приз – «Перехідний почесний капелюх Фоми Невіруючого». Так, наприклад, вивчаючи будову слова, вчитель пояснив учням про те, що в мові широко використовується префікс «з/с». Диктуючи на дошку слова-приклади, вчитель пропонує: зробити, зірка, списати, зсув, сонце. Або ж при розборі частин мови вчитель каже: «Знавши – прислівник...». Цей прийом дозволяє тримати в напрузі активізовану увагу учня, привчає дітей не сприймати все на віру, навчає їх тому, що помилки можуть підстерігати будь-де, викликає бажання мати тверді переконання і знання.

Ще один різновид цього прийому – учень отримує текст чиєїсь самостійної роботи з помилками (це можуть бути два варіанти виведеного комп’ютерного тексту для всього класу). Завдання: виправити самостійно помилки в тексті. Добре спрацьовує згодом колективна робота над текстом усього класу. Необхідно пам’ятати, що прийом «Знайди помилку!» не має сенсу, якщо учень не може довести правильність, тобто помилка має стосуватись уже вивченого на той момент учнями.

 

• Практичність теорії

Учні з великим бажанням засвоять будь-якої важкості теоретичний матеріал, якщо перед ними буде практичне завдання, яке можна виконати тільки із застосуванням теорії.  Так, наприклад, вивчаючи тему «Прикметник. Розряди за значенням», можна запропонувати учням наступне: «Цікаво, чи у документах вживають усі розряди прикметника за значенням? Дослідіть, будь ласка, це питання і подайте свої міркування у формі доповідної записки для курсів з діловодства».

 

• Прес-конференція

Формула цього прийому: учитель навмисне розкриває тему неповно, пропонуючи учням поставити такі питання, які розкриють її повністю. При цьому критикувати дітей за поставлені не так питання не можна. Учні заздалегідь повинні довідатись, що питання бувають репродуктивними, такими, що поширюють знання або розвивають їх.  Репродуктивні питання не є цікавими, адже відповідь на них – повторення уже відомого. Питання, що поширюють знання, дозволяють довідатись щось нове про об’єкт, який вивчається, але не претендують на значне ускладнення знання. Розвиваючі питання відкривають суть, вони містять у собі дослідницькі засади, узагальнюють усе відоме.

Коли питання зібрано докупи, необхідно їх посортувати на:

– запитання, на які можна відповісти одразу на уроці;

– запитання, на які можна знайти відповідь у додатковій літературі;

– запитання, на які відповіді ще, можливо, не знає ніхто.

Додатково можна провести конкурс на найцікавіше, найскладніше (проблемне), найважливіше, найоригінальніше питання. Можна також організувати роботу учнів парами – взаємоопитування за дібраними питаннями. Можна використати деякі питання як теми майбутніх доповідей учнів.

Щоб прес-конференція відбулася на належному рівні, необхідно врахувати, щоб її зміст був цікавим, яскравим для дітей. З цією метою прес-конференцію можна провести від імені відомої особи – артиста, письменника, політика, бізнесмена, імена яких оголошуються на початку (вони уявно відповідають на поставлені до них за темою уроку запитання).

Наприклад, під час вивчення теми «Числівник» на запитання учнів «відповідають»: голова Українського національного банку, Прем’єр-міністр України, представник управління статистики, бабуся-пенсіонерка, студент, працівник сфери побуту. У класі лунали незвичні запитання, зокрема: «Скільки грошей зазвичай ви маєте з собою?», «Що найдорожче і за скільки ви придбали протягом року?». Можна інтегрувати цю ж тему в історію України, наприклад, у період визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького.

 

• Питання до тексту

Перед самостійним вивченням теоретичного матеріалу (робота з підручником) учням ставиться завдання: скласти до тексту список питань, за якими можна опитувати учнів на уроці. При цьому варто назвати кількість питань (3–7), це спонукатиме учнів до лаконічності.

 

• Керування  класом

1. Вихід за межі програми, підручника.

Учитель повинен виявляти широту своїх зацікавлень перед учнями, він не може замикатись тільки в рамках свого предмета, програми. Діти поважають педагогів, які уміють розсувати рамки навчального матеріалу, актуалізують його, насичуючи останніми подіями економіки, політики, з життя школи, класу. Професіонал-педагог уміло вправляє в канву свого уроку сюжет з популярного фільму, мультфільму, обігрує модні твори літератури, музики тощо. Учитель повинен демонструвати учням обізнаність у молодіжній субкультурі, в проблемах молоді. За це учні дарують вчителю захоплення і вдячність.

 

2. Демонстрація професійного рівня.

Учителя, який справляється завжди блискуче з усіма завданнями зі свого предмета, поважають і колеги, і учні. А.Гін пропонує вчителеві іноді виконувати разом з учнями запропоноване класові завдання, а потім продемонструвати його результат. Наприклад, при написанні твору-мініатюри вчитель спочатку заслуховує кращі твори, а потім каже: «Я теж писав разом з вами твір. Послухайте». Учні повинні оцінити цей твір, порівняти його з кращими в класі, нарешті визначити, у чому секрет довершеності тексту вчителя. Або ж учитель наперед каже, що він писатиме завдання разом з усіма, і пропонує учням позмагатись із ним.

 

3. Зміна позиції вчителя.

Учитель міняється місцем з учнем. Цей прийом при викладі матеріалу, якщо учень, який готується подавати матеріал замість учителя, не розголошує домовленості з учителем, може спрацювати через несподіваність. Проте якщо вчитель при всіх визначає у класі, хто наступного разу подасть замість нього матеріал, це теж зацікавить учнів. При викладі нового матеріалу учнем учитель сідає на його місце, він тепер – учень, тому може спокійно задавати запитання, учень-учитель може викликати його до дошки тощо. Необхідно обов’язково після закінчення прийому обговорити, яким був учень в ролі вчителя: запитати учня-вчителя, чи сподобалось йому вести урок, чи виникали в нього труднощі; запитати клас, чи сподобався їм їх колега в ролі вчителя, чому; дати поради на майбутнє – чого слід уникати, а чого, навпаки, прагнути.

 

4. Введення ролі.

Для більш результативного проведення уроку вчитель призначає помічника: лексикографа (допомагає пояснити незрозуміле слово, використовуючи при цьому словник на парті); бібліотекарів (роздають перед уроком чи під час виконання вправи необхідний матеріал). Методика викладання предметів зафіксувала ролі Фоми Невіруючого (після формулювання правил він блискавично підіймає руку і каже: «Я не вірю! Доведіть!»), Підсумка (той, хто слідкує за ходом уроку і готується зробити підсумок певного етапу, всього заняття; він визначає, яка думка була головною, що було найбільш важливим), «Спонсорів Знань» (учні-відмінники, до яких звертається учень, який пропустив попередні заняття через хворобу і тепер відчуває труднощі з виконанням завдань), Чомусиків (готують серію питань для фронтального опитування, самі здійснюють це опитування), Штурманів (група учнів, завдання яких – розробити програму повторення якої-небудь давно вивченої теми).

Усі ролі можна поділити на дидактичні та організаційні. Так, Адвокат – організаційна довготривала роль: учень збирає в письмовій формі скарги на домашні завдання (складні вправи, занадто громіздкі, нецікаві тощо) і доповідає вчителеві, захищаючи при цьому інтереси учнів.

Отже, формулою цього прийому є: максимальне використання вчителем ситуацій, у яких учні йому можуть допомогти.

Чи виставляються за допомогу оцінки? Насамперед необхідно подякувати помічникам. А далі – діяти диференційовано: за примітивні завдання оцінку не виставляти, за завдання, пов’язані з творчістю (наприклад, пошук, складання і розв’язування кросвордів), оцінку виставляють.

Роль Психолога вводиться, коли в класі є проблеми з психологічним кліматом. Психолог у кінці уроку аналізує атмосферу стосунків, дає поради на майбутнє. Іноді Психолог втручається в хід уроку: «Ви обіцяли опитати Олю і забули...»

Охоронець Часу слідкує за тим, щоб відповіді не затягувались, не затягувалось виконання вправи, пояснення матеріалу тощо. Він нагадує про кількість хвилин до кінця уроку.

Зв’язківець бере слово наприкінці або на початку уроку: його роль – визначити зв’язок сьогоднішньої теми з попередніми.

Іноді вчитель майстерно моделює ситуацію, в якій потребує допомоги учня. Часто при цьому учень діє в ролі помічника. Помічник, обраний учителем, укріплює свій статус в колективі. Так, А.Гін описує, як учитель з Рязані Сергій Єфремов, наприклад, кидав репліку: «Ой, як мені потрібен загострений олівець!» – і десятки рук з класу йому пропонували олівці. Проте він брав олівець з рук учня з низьким статусом, цим самим здійснюючи психологічну підтримку цього учня.

 

5. Учитель радиться з класом.

Формула цього прийому: з будь-яких складних питань і проблем учитель радиться з дітьми. Цим забезпечується демократичний стиль у спілкуванні, підтримується довіра, повага до дитини як особистості. Учитель ніби переконує дітей, що їх думка для нього дуже важлива, і це справді так.

Цей прийом дозволяє дітям «дорослішати», навчає їх самостійному оцінюванню, прийняттю правильних рішень, ініціативності. Проте необхідно мудро вести перед, не доводити справу до своєрідного плебісциду, бо це може поставити вчителя в дуже складне становище, коли клас, колектив «поведе».

На початку обговорення проблеми необхідно зауважити, що ви вимагаєте абсолютної чесності, інакше обговорення не матиме сенсу. І необхідно попередити, що останнє слово за будь-яких умов буде за вами. Перед прийняттям остаточного рішення важливо не забути подякувати дітям, похвалити окремих за мудрі судження.

 

6. Рецензування відповідей учнями.

Коли один учень відповідає, його слухають усі, згодом хтось із них робить рецензію відповіді. Інші уважно слухають рецензента, доповнюють його виступ. Для цього учні заздалегідь ознайомлюються з вимогами до рецензії: як правило, такі вимоги висять на постійному стенді в кабінеті чи у вигляді таблиці вивішуються вчителем під час уроку. Згодом, коли рецензування відповідей ввійде у звичне русло, вимоги до рецензії будуть уже у кожного в пам’яті. Можна на початку навчального року попросити учнів переписати в кінець зошита ці вимоги тощо.

 

• Повторення  вивченого  на  уроці

• Своя опора.

Формула 1. Група складає опорний конспект уроку чи теми на аркуші великого формату. Інша група відтворює знання з теми, використовуючи запропонований їй опорний конспект. Автори конспекту доповнюють тих, що відповідають.

Формула 2. Декілька сильних учнів отримують творче домашнє завдання: скласти опорні конспекти на різні вивчені раніше теми. На наступному уроці ці учні стають тренерами. Клас ділиться на групи, з кожною групою працює свій тренер, користуючись власним опорним конспектом. Він уже заготував для групи завдання, яке вона виконує.

Через певний час тренери у групах міняються. Так проходить урок повторення й узагальнення вивченого.

 

• Свої приклади.

Учитель подає заздалегідь виписані на дошці питання для повторення і просить підготуватись до відповіді, записавши в зошит свої, відсутні в підручнику, приклади-ілюстрації.

 

• Повторення з контролем.

Учні розробляють списки контрольних запитань до всієї раніше вивченої теми. Далі одна група задає свої запитання іншій групі. Потім – навпаки. Учні привчаються до того, що система запитань повинна охоплювати всі вивчені теми, учні вчаться знаходити в тексті головне і другорядне.

 

• Перетин тем.

Часто це прийом інтеграції знань. Його формула: учні підбирають або розробляють свої приклади, вправи, гіпотези, ідеї, запитання, пов’язують останній вивчений матеріал із будь-якою раніше вивченою темою, яку пропонує вчитель. Цей прийом дозволяє повторювати, не відриваючись від сьогоднішньої теми. Перетин тем дозволяє кожного разу подивитись на свої знання, трохи змінивши кут зору.

Наприклад, вивчаючи складне речення, вчитель пропонує знайти приклади, що ілюструють правило, у вивченому раніше творі І.Котляревського «Енеїда». Або ж, аналізуючи складні речення, учні повторюють види займенників, що вживаються для зв’язку простих речень у складносурядному реченні: вони знаходять у вправах підручника займенники і класифікують їх на основі таблиці, вивішеної на дошці.

 

• Підсумовування на вибір

Учні вдома готують запитання з усієї теми, яку будуть повторювати на уроці. На деякі з цих питань дається відповідь у класі, вибірково, на розсуд учителя або учня, якого попросили виділити головні питання теми.

 

• Обговорення домашнього завдання.

Для цього вчитель залишає трохи більше, ніж завжди, часу. Він не тільки виявляє, чи всім зрозуміла умова домашнього завдання, а й просить пояснити, як учень буде виконувати. При цьому вчитель опитує кількох учнів і може, не заперечивши їм, запропонувати інший, більш творчий, хід. Наприклад, при написанні твору про природу запропонує відвідати парк, описати самотнє дерево в полі, що видніється з вікна школи. Цей прийом дозволить привернути увагу учнів, акцентувати їх думки на виконання домашнього завдання. Адже не секрет, що домашнє завдання, записане нашвидку, часто учнями не виконується тільки тому, що вони забувають про нього.

 

• Прийоми  опитування

• Світлофор.

«Світлофор» – це смужка картону, з одного кінця червона, з іншого – зелена. При опитуванні учні підіймають «світлофор» червоним або зеленим кінцем угору, тим самим сигналізуючи, знають вони відповідь чи ні. Якщо це звичайне опитування на базові питання, то тут червоний колір означає виставлену самому собі двійку. Якщо ж опитування стосується творчого завдання, яке учневі виконувати не обов’язково – воно виходить за межі програми, – тоді зелений колір означає: хочу відповісти!

Чим кращий «світлофор» від піднятої руки? При використанні «світлофора» учень знаходиться в іншій психологічній позиції: пасивність неможлива. Тут учень, сигналізуючи, оцінює щоразу свої знання і можливості, він напоготові. Є діти, яким стає соромно щоразу підіймати червону картку, і вони починають готуватись до уроків. Навряд чи учні симулюватимуть і підніматимуть зелений колір будь-коли: кілька перевірок з боку вчителя розставить усе на свої місця.

Важливо, щоб у кабінеті були напоготові «світлофори»: хтось може забути свій. Можна тримати «світлофори» в кабінеті і використовувати їх, роздаючи перед уроком.

• Опитування ланцюжком.

Його можна застосовувати, коли передбачається розгорнута, логічно зв’язна відповідь. Формула така: розповідь одного учня переривається на будь-якому місці і передається іншому, жестом учителя, право продовжити. І так далі.

 

• Показова відповідь.

Формула: один учень біля дошки відповідає, а інші слухають. Проте на відміну від звичайної відповіді, ця відповідь добре підготована як учнем, так і вчителем, який уже її слухав і коригував. Вона є зразком, на який рівнятимуться інші. Добре, якщо сам учитель зробить аналіз показової відповіді, зверне увагу на кращі моменти, при цьому вказавши, чого необхідно уникати. Саме при такій відповіді доречно зосередити увагу на риторичних аспектах.

 

• «Тихе» опитування.

Класу дають завдання, у той час викликають до себе одного чи двох учнів і здійснюють їх опитування. Добре застосувати, коли є відстаючі чи ті, що працюють за індивідуальною програмою. Адже цей прийом – різновид диференційованого навчання.

 

• «М’яке» опитування.

Формула: учитель проводить тренувальне опитування, але сам не вислуховує відповідей учнів.Клас ділиться на дві групи по рядах-варіантах. Учитель задає питання, на нього відповідає перша група – кожен учень своєму сусідові по парті, представникові другої групи. Потім на це ж саме питання відповідає кращий учень класу. Учні другої групи, почувши контрольну відповідь, порівнюють виступ свого товариша з першої групи, виставляють бали або ж відзначають «+» чи «– «. Далі ролі міняються: тепер оцінюють учні першої групи, а відповідають учні другої групи. Таким чином, задавши 10 запитань, ми домагаємось того, що кожен учень у класі відповість на 5 питань, прослухає контрольні відповіді на всі питання, оцінить знання свого товариша. Наприкінці опитування діти виставляють один одному оцінки. Вчитель вирішує: переносити ці оцінки в журнал чи ні.

 

• Вистав оцінку собі сам.

Учитель диктує слова з орфограмами, потім наводить шкалу, за якою діти виставлять собі оцінки. Згодом учитель ще раз читає слова, називаючи правильне написання. Порахувавши свої помилки, учні виставляють собі олівцем на полях оцінку за запропонованою шкалою. Можна попросити при перевірці обмінятись зошитами товаришам по парті. Діти перевіряють і фіксують помилки в чужому зошиті, проте оцінку за шкалою кожен виставляє собі сам. Ця оцінка в журнал не переноситься.

 

• «Жорстка» самостійна робота.

Особливість цього прийому полягає в тому, що учень не може списати, він не має часу на роздуми. При виконанні на партах нічого нема, крім необхідних речей: листок, ручка, олівець.

Учитель озвучує запитання, на яке учні миттєво відповідають. Далі – так само друге запитання, третє. Учнями питання не записуються, тільки нумеруються. Учитель розраховує час відповіді, орієнтуючись на виконання по ходу роботи. Після закінчення роботи дається чітка команда щодо здавання листків.

Після такої роботи необхідно дати учням відпочити: вони пережили своєрідний стрес, тепер жваво обговорюють свої відповіді, вишуковують правильні за зошитом чи підручником.

 

• Вибірковий контроль.

Учитель, провівши самостійну роботу, перевіряє її виконання вибірково: роботи відібрані для перевірки випадково або ж з урахуванням певної необхідності (в кого з учнів відсутня оцінка, знання не відповідають належному рівню тощо). Проте якщо застосовувати такий прийом часто, може виникнути ситуація, коли кілька кмітливих ледарів «забудуть» здати роботу. Тому після того, як роботи зібрано, їх обов’язково перераховують. До речі, це може зробити черговий, помічник учителя.

На уроках української мови, особливо в старших класах, застосовують вибіркову перевірку зошитів, коли збирають зошити не у всього класу, а тільки в кількох учнів. Це дозволяє вчителю перевіряти зошити на перерві. Адже наступного уроку здадуть зошити ще кілька учнів, потім ще. Таким чином, протягом певного часу коло замкнеться. Учні при такому підході до перевірки зошитів ведуть їх акуратніше.

 

• Тренувальна контрольна робота.

Формула: учитель проводить контрольну роботу як завжди, але оцінки в журнал виставляються тільки за бажанням учнів. Можливі й інші «поблажки»: користування зошитом, підручником, словником. Тренувальні контрольні роботи особливо актуальні, коли вчитель починає працювати в новому для себе класі, де процес адаптації ще не відбувся. Такі контрольні дозволяють пом’якшити конфлікти, підготувати учнів до нового рівня вимог.

 

• Перевірка зошитів вибраною групою.

Вчитель призначає, хто сьогодні входить у групу перевіряючих. Виконані самостійно вправи передаються для перевірки учням-перевіряючим. Іноді, якщо отримані оцінки необхідно виставити в журнал, учитель готує «ключі» для перевіряючих. Можна запропонувати як домашнє завдання кращим учням класу перевірити по кілька зошитів своїх колег. При цьому вчитель повинен довіряти перевіряючим. Учні не перевіряють творчі завдання. Учень тільки виправляє червоним помилку, але оцінку виставить учитель, здійснивши вибірковий контроль роботи перевіряючих.

 

• Бліц-контрольна.

За темпом бліц-контрольна схожа на фактологічний диктант чи «жорстку» самостійну роботу. Відмінність у тому, що тепер завдання складають вправи, на які відводиться мінімум часу. Так, 7-10 різновидів вправ виконуються за 10-15 хвилин. Це може бути розбір слів, групування слів за значенням. Розбір речень, виправлення помилок у реченнях, доповнення речень, визначення розрядів словосполучень тощо.

Умови проведення бліц-контрольної: завдання відкриваються на дошці, висвітлюються через епідіаскоп, роздаються на парту як дидактичний матеріал. На парті – чистий аркуш і ручка та олівець. За командою учні приступають до роботи. Коли час вийшов, робота припиняється за чіткою командою.

Після виконання роботи здаються учителю або застосовується взаємоперевірка: учитель диктує правильні відповіді чи вивішує переносну дошку з ними або висвітлює їх через ТЗН. Тут же учням пропонується шкала оцінювання. Наприклад, якщо завдань було 12, то кожна правильна відповідь – набраний один бал. Набрані бали – оцінка.

Необхідно пам’ятати, що така робота вимагає взаємодовіри між вчителем і учнем. Якщо ж взаємодовіра відсутня – виконані роботи краще зібрати і перевірити самому.

• Релейна контрольна.

Цей термін, як і сам прийом, ввів В.Ф.Шаталов у книзі «Точка опори». Формула прийому: контрольна проводиться за текстами вправ, виконаних раніше. Учитель задає домашнє завдання масивом. Вправ так багато, що всі виконати неможливо. Проте діти попереджені: серед цих вправ є завдання контрольної роботи. Це стимулюватиме їх працювати якомога більше. У таку контрольну роботу можна ввести й завдання, виконані колись у класі. Чим уважніше учень працював, чим був він працьовитіший, тим імовірніше, що на контрольній у нього буде вже виконане ним завдання. Це стимулює учнів.

 

• Прийоми  оцінювання

 

1. Розширення поля оцінювання.

Оцінка – це не тільки бал за дванадцятибальною системою, це й будь-який вияв заохочення учня: усмішка вчителя, похвала, жест схвалення тощо. Цілком допустимо, вважають авторитетні педагоги, виставляти за блискучу відповідь дві найвищі оцінки або зараховувати автоматом залік чи звільняти від написання контрольної роботи, фактологічного диктанту.

2.  Нестандартні «оцінки».

Відомо, що іноді дітям подобається щось тільки за те, що воно не стандартне. Так, А.Гін у посібнику «Прийоми педагогічної техніки» наводить приклад, коли вчителька виставляла оцінки за власною шкалою: ДД – дуже добре, КЗ – каже, але не знає; ДО – добре, але не дуже; ГН – гірше нема куди тощо. Діти прагнули в неї заробляти оцінки, очікували на щось незвичне, таке оцінювання подобалось і батькам: вони отримували більшу інформацію про успішність дитини.

3. Рейтинг.

Цей прийом запропоновано Є.М.Кожевіним, мета прийому – вироблення в учня адекватної оцінки себе самого. Формула: закінчивши роботу, учень сам виставляє собі оцінку. За ту ж роботу виставляє оцінку вчитель, оцінка в цілому записується через дріб, де чисельник – оцінка вчителя, а знаменник – оцінка учня. Через деякий час виявляється, що критерії оцінювання учня і вчителя все більше співпадають. Цей прийом застосовують не завжди. Його можна з успіхом використовувати для доповідей, фактологічних диктантів, тренувальних контрольних робіт. Оцінки виставляють в зошити та щоденники.

4. Кредит довіри.

У деяких випадках учитель виставляє оцінку «в кредит». Це, як правило, наприкінці семестру чи чверті. Наприклад, учитель каже: «По оцінках ти на 10 не дотягуєш. Проте в мене склалося враження, що ти можеш і хочеш більшого. Це так? Ризикну поставити тобі вищу оцінку, а в наступному семестрі стане зрозуміло, наскільки це правильно». Такий прийом стимулює учня приділяти більше уваги предметові, більше працювати над собою.

5. «Своя валюта».

Формула: на уроках вводиться своя «грошова» одиниця. Кожен з педагогів зустрічався з проблемою оцінювання коротких відповідей, доповнень, вдалих реплік та питань, коли оцінку начебто виставляти нема за що, а успіх підтримати необхідно. Цей прийом найкраще застосовувати в молодших класах. Так, дітям за доповнення чи вдалу відповідь з місця дають червоний кружечок. Зібрані 5 кружечків обмінюють на оцінку. У старших класах замість кружечків використовують умовні назви: джоулі, таланти, бонуси. За них можна отримати «викуп» – не писати бліц-контрольну, фактологічний диктант. Цей прийом вводиться на певний час, коли необхідно розбурхати пасивний клас. Коли вже сформована звичка активно працювати, вчитель відходить від цього прийому.

 

6. Записи в щоденнику: кращий учень уроку; ледар уроку.

Буває, що «спрацьовують» нестандартні записи в щоденнику. Так, на початку уроку вчитель повідомляє: у класі діє експертна група, яка наприкінці уроку скаже, кого нагородити титулом «кращий учень уроку» і «кращий ледар уроку». Можна під час уроку використати «свою валюту»: жовті кружечки за ледарство, червоні кружечки за працьовитість. Титул отримують ті, хто набрав найбільше кружечків. Учителеві необхідно спланувати роботу так, щоб після кожного усного чи письмового завдання можна було чітко визначити, кого нагородити кружечками.

• Домашнє  завдання

• Ідеальне домашнє завдання.

Вчитель не дає конкретного домашнього завдання, але всі учні щось виконують. Це... завдання за вибором відповідно до улюблених занять. Так, хтось пише твір-мініатюру з використанням слів на вивчену орфограму, хтось малює зображення предметів, написання яких є винятком з правила.

• Три рівні домашнього завдання.

Учитель подає домашнє завдання трьох рівнів: творче або підвищеної складності, звичайне тренувальне і обов’язковий мінімум. Учні на свій розсуд обирають, що їм виконувати.

Творче завдання виконується на добровільних засадах і стимулюється високою оцінкою та схваленням. За завдання підвищеної складності видаються бонуси, які дозволяють «відкупитись» від виконання самостійної роботи, контрольної тренувальної, фактологічного диктанту.

Тренувальний рівень виконують ті, хто має бажання добре знати предмет. Перший рівень, обов’язковий мінімум, повинні виконувати всі. На розсуд учителя, від нього звільняються творчі діти, які виконують творче завдання, або ж можуть звільнятись і ті, що виконують другий рівень, якщо другий рівень досить масивний.

 

• Особливе домашнє завдання.

Якщо у класі є діти, які вивчають мову з особливим успіхом, то це завдання для них. Формула: вчитель пропонує талановитим учням отримати особливе завдання, при цьому він всіляко підкреслює свою повагу до них і їх права скористатися цим вибором. Завдання дається не на один урок, воно виконується більш тривало. Перевірене завдання супроводжується розгорнутою рецензією, яка, бажано, закінчується словами вчителя: «Бажаю успіхів! З повагою – підпис.» Необхідно так поставитись до цього, щоб кожен у класі розумів: отримувати особливі завдання – честь, якої удостоюється не кожний. Тому цей прийом «спрацьовує» і як виховний захід. Чи звільняються такі діти від виконання звичайних завдань? Це вирішує вчитель відповідно до конкретних умов. Необхідно пам’ятати одне: програма повинна виконуватись з усіма учнями, нічого базового випускати не можна.

• Завдання масивом.

Учитель задає десять-п’ятнадцять вправ, з яких учень сам повинен вибрати і виконати названу вчителем мінімальну кількість. Верхня межа кількості не встановлюється. Вчитель стимулює виконання написанням релейних контрольних робіт, у завданнях яких використовуються вправи з домашньої роботи. Особливий психологічний ефект: самостійний вибір завдання надає додаткову можливість самореалізації, якої так не вистачає учням в умовах нашої школи.

• Творче завдання (розробка дидактичного матеріалу, складання задачі: змагальність у творчості).

Формула: учні виконують творчі завдання – розробляють дидактичний матеріал, складають кросворди, придумують вправи, дидактичні казки, пишуть сценарій фільму тощо. Таке завдання завжди розраховується на апробацію в класі. Іноді вчитель ускладнює завдання, наприклад, написати твір за принципом «Зроби навпаки», коли переписується уже відомий сюжет з переакцентуванням: зміна ролей, амплуа, місця подій, часова трансформація. Це піднімає авторитет творчих учнів, робить уроки цікавішими, формує учнівську впевненість у свої сили.

• Прийоми  подачі  домашнього  завдання

• Завдання-загадка.

Дітей     можна зацікавити формою подачі домашнього завдання, якщо домашнє завдання «вправити» в якусь таємницю, загадку. Як правило, цьому не приділяється великої уваги: у більшості вчителів на уроці для подачі домашнього завдання не вистачає часу, і вони завдання додому диктують або виписують на дошці. При цьому завжди знайдеться хтось, хто забуде записати. Вдома мало хто без щоденника згадає, яке завдання необхідно виконати. А ось якщо застосувати прийом незвичної подачі домашнього завдання, про нього не забудуть, воно згадається навіть на часовій відстані.

Наприклад, вчителька пропонує: написати вдома на вивчену тему те, що вийде з пропущених літер: французь...ий, р...хувати, підка...ка, казахс...ий, заг…дка (казка). Одночасно вона повторює з учнями вивчені орфограми в словах.

 

• Завдання-лотерея.

У трьох лотах знаходяться різнорівневі завдання. Кожному з учнів пропонується підійти і витягнути номерок з лота, який він сам обирає. З цією метою у вчителя мають бути листки з дидактичним завданням.

• Черговий-листоноша роздає листи з завданням.

Лист із завданням складено трикутником, як справжній лист. Листоноша ходить класом і вручає кожному його індивідуальний лист. Вчитель вдома розробив індивідуальні завдання для кожного учня.

• Підготовка до доповіді.

Доповідь дає можливість залучати учня до самостійної роботи, навчати його виступати перед аудиторією, соціалізувати його. Це надбання навичок, життєво необхідних для будь-якої дорослої людини. Адже уміння правильно будувати свій виступ означає мати додатковий резерв впливу на колектив, виробляти упевненість у собі, мати можливість самореалізації. Виступ з доповіддю є складовою професійної майстерності для багатьох професій. Тому готуючи учня до доповіді, ми часто закладаємо підвалини вибору ним професії.

Технологія підготовки доповіді вимагає кількох етапів.

Перший етап – навчаємо учнів виступати з коротким повідомленням. Темою такого повідомлення може бути анотація на книжку, статтю, фільм, розповідь, цікавий факт. Головна мета першого етапу – навчити складати і користуватись картою повідомлення, яка містить у собі перше й останнє речення, а також опорний матеріал решти тексту (план, тези, аргументи). Чому бажано записувати перше й останнє речення? Тому що це типові місця збою в передачі інформації, саме тут найбільше типових «ну...», «е-е...», пауз. Завдання першого речення – зацікавити слухачів, привернути увагу. Тому навчаємо нетиповим початкам виступу. Але при цьому пам’ятаємо, що схема виступу має засвоюватись в класичній формі роздуму: вступ (формулювання тези) + основна частина (містить факти-аргументи) + висновки (підтвердження тези або її заперечення). Можливим є й таке закінчення в рамках виступу: «На цьому доповідь закінчено, я готовий відповісти на ваші запитання».

Другий етап – відпрацювання регламенту. Учитель, заздалегідь попередивши учнів, починає слідкувати за часом викладу. Мета етапу – навчати дітей контролювати час. Учителю зручно використовувати таймер або пісочний годинник.

Третій етап – доповідь. Вона відрізняється від повідомлення, яке триває 2-5 хв., більшим обсягом. Доповідь учня триває 5-10 хв. Якщо тема не «влазить» у відведений час, її краще дефрагментувати, звузивши тему. Наприклад, один учень розповідає про вченого, інший – про його наукові досягнення.

Четвертий етап – доповідь з ускладненням. Цей етап не є обов’язковим. Суть його в тому, що учень проходить ускладнений тренінг, який дозволить у майбутньому легко адаптуватись у реальній (не навчальній) ситуації.

Відпрацьовуються ситуації виходу зі скрутного становища у середині промови, коли доповідач збився з думки, обмовився тощо. Для цього засвоюються типові формули: «Вибачте, я обмовився...», «Вибачте, я продовжу...».

А.Гін пропонує відпрацьовувати з учнями на цьому етапі наступні вправи.

Ускладнення 1. За 5 хв. до закінчення доповіді виступаючий отримує картку зі словами світловолосий, веселий, дивовижний – ці слова, що не мають відношення до теми доповіді, йому необхідно вплести у виступ.

Ускладнення 2. Те ж саме, тільки замість слів у записці – афоризм, цитата, яку необхідно ввести у висновки.

Ці два ускладнення готують до імпровізації, що завжди властива сильним лекторам.

Ускладнення 3. Доповідача під час виступу збивають запитанням. Його завдання – спокійно та аргументовано відповісти та продовжити виступ.

Ускладнення 4. Під час доповіді учень у ролі бешкетника створює певні звуки, хропіння, свист, сміх, шурхотить папером. Завдання доповідача – спокійно продовжувати промову. До речі, після такого досвіду учні починають розуміти, як іноді доводиться працювати вчителю, у класі покращується поведінка.

Звичайно, робота за такою технологією вимагає певних витрат сили і часу, але згодом все повертається сторицею.

Корисно після виголошених кількох доповідей здійснити їх рецензування, оцінити доповідь за заздалегідь визначеними критеріями.

 

• Колективна  навчальна  діяльність

 

Дуже важливо навчати дітей працювати в колективі. Адже не секрет, що й не всі дорослі мають ці навички. Спостереження на зборах, на засіданнях переконують: не всі вміють слухати і чути колег, не вміють тактовно сперечатись, сприймати критику тощо.

Результати досліджень американських психологів переконливо доводять, що люди перебувають під постійним впливом колективу, колектив впливає на їх судження. Так, досліди, проведені в середовищі молоді, переконали: якщо група, змовившись, називає чорний предмет, наприклад портфель, коричневим, то й один-двоє за межами групи, які так не вважають, через певний час, піддавшись масовій думці, починають погоджуватись з тим, що чорний портфель все ж таки коричневий. Результати американського соціолога К.Джеймса переконують: на успішність окремого учня впливає не стільки кваліфікація вчителя, витрати на навчання, багатство чи бідність шкільної бібліотеки, обладнання кабінетів, як навколишнє оточення: загальний рівень розвитку, ставлення до навчання товаришів, однокласників. Не випадково в одній школі, в одному класі може визрівати кілька яскравих особистостей. Вони нібито грають у гру: хто перший? хто кращий?

Змагальність – умова успішності учня. Тому так важливо уміти налагодити колективну навчальну діяльність.

 

• Робота в групах.

Можна запланувати роботу так, що групи отримують одне й те ж саме завдання. Залежно від типу завдання результат своєї роботи група може просто здати вчителю або ж спікер однієї з груп оголошує результати роботи, а представники інших груп його доповнюють чи спростовують.

Якщо ж групи отримують різні завдання, тоді акцент робиться на тому, що групи звітують перед класом про результати. Робить це від імені кожної групи її представник-спікер. Буває, що спікери колом обходять групи, збирають інформацію і доповідають, узагальнивши отримані результати.

Є ще один варіант: групи отримують різні завдання, які «працюють» на спільний результат. Наприклад, кожна з груп вивчає функціонування присвійних прикметників у текстах різного стилю, після чого всі вписують дані про кількість знайдених присвійних прикметників у зведену таблицю, за якою чітко видно, що найбільша кількість присвійних прикметників у розмовному стилі, вони зовсім відсутні – в офіційно-діловому стилі.

Скільки учнів повинно бути для оптимальної роботи в групі? Кожне завдання потребує своєї кількості виконавців у кожній групі. Учитель вирішує це, спираючись на набутий досвід.

 

• Спіймай помилку.

Діти шукають помилку групою, сперечаються, радяться. Зробивши певний висновок, група вибирає спікера, який доповідає результат від імені групи. На жаль, не існує дидактичного матеріалу для цієї роботи, тому вчителю доведеться самому здійснити певну пошукову роботу, що передуватиме роботі з учнями.

Так, учитель пропонує групі вишукати помилку на етикетці товару, придбаного в магазині, і доповісти про результати роботи. Можна запропонувати магнітофонний запис чиєїсь промови, уривок газетної публікації.

Щоб пошуки й обговорення не затягнулись, необхідно одразу визначити час для всієї роботи. Якщо це старшокласники, можна попросити написати доповідну записку в формі звіту про здійснену експертизу. У такому разі прийом перетвориться на ділову гру – роботу експертної комісії.

 

• Своя опора.

Декілька сильних учнів отримують завдання: скласти опорний план теми, а потім разом з групою працюють як тренери, вивчаючи новий матеріал за складеним планом. Важливо: учні повинні отримати від тренера якесь завдання – дібрати свої слова-приклади до вивченого правила, проілюструвати вивчену тему складеним реченням тощо.

 

 

 

 

• Прес-конференція.

Групи працюють над текстом лекції чи доповіді, складаючи питання: одна група – репродуктивні, інша група – розвиваючі, поширені. Потім задають одна одній питання, відповідають на них.

 

• Мозковий штурм.

Коли необхідно розв’язати творчі, евристичні завдання, можна застосувати прийом навчального мозкового штурму. Основна його мета – розвиток творчої манери мислення. Основні дидактичні цінності, за А.Гіном, цього прийому наступні:

- мозковий штурм – активна форма роботи;

- учні виробляють навики чітко та стисло висловлювати свої думки;

- учасники вчаться слухати й чути одне одного;

- учителю легко підтримати будь-якого учня, звернувши увагу на його ідею;

- набуті рішення дають нові підходи до вивчення теми;

- цей прийом викликає велику цікавість учнів, на його основі легко організувати ділову гру.

Зазвичай штурм проводять у групах з семи-дев’яти учнів. До штурму необхідно:

1. проінструктувати групу; базове правило: жодної критики на першому етапі! У кожній групі обирається ведучий, який слідкує за дотриманням правил штурму, підказує напрями пошуку ідей. Ведучий може акцентувати увагу на цікавій ідеї, щоб група згодом її не загубила, попрацювала над її розвитком. Група обирає секретаря, який фіксує ідеї під час штурму (ключовими словами, малюнком, знаком);
2. провести первісне обговорення та уточнення умови задачі;
3. визначити час для першого етапу. Час, звичайно до 20 хв., бажано зафіксувати на дошці.

Перший етап. Створення банку ідей. Головна мета – видати якомога більше можливих рішень. Іноді є сенс припинити етап раніше, якщо ідеї вичерпалися.

Далі робиться невеличка перерва, під час якої обговорюють технічний бік першого етапу: чи були збої, які були порушення правил тощо.

Другий етап. Аналіз ідей. Розглядаються критично усі висловлені ідеї. При цьому дотримуються правила: у кожній ідеї знайти щось корисне, раціональне.

Знову невеличка перерва.

Третій етап. Обробка результатів. Група відбирає від двох до п’яти найцікавіших рішень і вибирає спікера, який доповідає про них учителю й класу. Можливий варіант: група обирає найбільш практичну пропозицію і найбільш «дику». У деяких випадках метою групи є пошук якомога більшої кількості рішень, тоді спікер оголошує всі ідеї.

Групи можуть одночасно штурмувати одну проблему, незалежно одна від одної. У такому разі є можливість оголосити конкурс ідей.

Можна піти іншим шляхом: кожна група штурмує свою проблему в рамках однієї глобальної. Крім того, третій етап можна відтягнути в часі, наприклад, провести на іншому уроці. Обираючи проблему для штурму, варто зупинитись на такій, що має багато рішень: це зацікавить.

Психологи радять під час перерви вмикати музику, яка дозволить учасникам штурму краще відпочити.

Буває, що під час проведення мозкового штурму діти викрикують, поводяться імпульсивно. Тому в учителя є нагода привчати дітей до колективної праці, навичок якої вони не засвоїли.

Звідки брати матеріал для мозкового штурму з рідної мови ? Це в першу чергу посібник «Цікава граматика».

Типові помилки при навчальному мозковому штурмі: погано підібрана тема (вона, наприклад, потребує глибоких спеціальних знань чи аналітичних міркувань; при обговоренні учитель суб’єктивний: приймає тільки свою точку зору, критикує інших; учитель регулярно втручається у діяльність групи на робочих етапах. Учитель має право на свої зауваження наприкінці.

Зразок теми для мозкового штурму: 1) отриманий уривок тексту необхідно дослідити з точки зору його призначення і походження (часового, соціального); 2) мова сучасних підлітків груба; 3) про що може «розказати» мовлення особистості?

 

• Ділова гра та інші види ігрової діяльності.

• «Виконання проекту»

Учасники:

Замовник (який дає задачу) – цю роль виконує учитель або спеціально підготовлений учень;

Винахідники, або дослідники, або виконавці – група учнів або кілька груп;

Приймальна комісія – учитель, але вже разом з двома-трьома учнями.

До гри учитель готує завдання. Воно має бути творчим, обґрунтованим, з проблемою. Можна подати його у формі виступу учня-доповідача, міні-вистави. Головне – окреслити важливість проблеми.

Під час гри групи вирішують завдання, з цією метою можна застосувати навчальний мозковий штурм.

Далі групи обробляють результат: обирають спікера, готують плакат, розробляють план доповіді спікера. Наступний етап – спікер доповідає перед класом. Приймальна комісія аналізує результати, приймає рішення. Якщо завдання має контрольну відповідь, можна ознайомити з нею клас.

• «Точка зору»

Учасники:

Опоненти – групи учнів, які захищають різні точки зору;

Спостерігачі – учитель та кілька учнів.

Дві групи учнів доводять правильність протилежних точок зору. Так моделюються зіткнення думок людей різних соціальних груп, учених різних епох.

Ще до гри вчитель оголошує тему дискусії, постачає необхідний матеріал, факти.

Під час гри групи обговорюють свої аргументи й можливі контраргументи опонентів. Коли групи вступають у дискусію, спостерігачі оцінюють, чиї виступи були логічнішими, хто більш переконливий в емоційному плані? Хто був некоректним при спілкуванні, переходив на особистості?

Так обговорюються актуальні проблеми мови, наприклад, ставлення молоді до згрубілої лексики та нецензурних слів, до засилля російської мови в засобах масової інформації.

Гра дозволяє виробити активну громадянську позицію старшокласників.

• «Так чи ні?»

 Ця гра дає можливість складати розрізнені факти в єдину картину, систематизувати наявну інформацію, а також чути і слухати однокласників. Учитель може створювати завдяки цій грі інтригуючу ситуацію. Формула гри: учитель загадує дещо (термін, слово з орфограмою тощо) – добре, якщо він до уроку підготував листки з необхідними словами. Учні намагаються знайти відповідь за допомогою запитань до вчителя. Запитання повинні формулюватись так, що на них можна відповідати словами-реченнями «так», «ні», «і так, і ні». Коли учитель не хоче відповідати на сформульоване некоректно запитання, він відмовляється жестом.

Наприклад, на листку, який учитель бере в руки і поки що не показує дітям, написано слово – ілюстрацію до орфограми «Апостроф» (бур’ян). Діти запитують: «Його їдять?», «Ним працюють?», «Його купують?», «Воно тече?» – учитель відповідає: «ні» на всі запитання. На запитання «Воно зелене?», «Воно росте?» – вчитель відповідає «так»... і так далі. У кінці гри вчитель показує учням листок із словом. Можна це ж слово виписати не на аркуші, а на зворотному боці дошки.

Після гри доцільно обговорити, які запитання були доречними, які – зайвими, пустими, чому? Адже ми намагаємось озброїти учнів стратегією пошуку, а не обмежувати гру безладним перебором питань.

• «Хто більше?»

До дошки викликаються двоє або троє учнів, вони отримують одне завдання. Наприклад, написати протягом трьох хвилин якомога більше слів – назв рослин (тварин, предметів, істот, власних назв, топонімів тощо) на орфограму «М’який знак». Або ж написати протягом трьох хвилин якомога більше активних дієприкметників чи дієслів теперішнього часу, що вказують на діяльність людини (до речі, клас може не тільки спостерігати за ходом гри, а й також паралельно виконувати умову в зошитах). Далі перевіряється робота учнів на дошці, це може робити вчитель або ж хтось із класу під контролем учителя. Перемагає той, хто написав більше правильних слів.

• «Хто швидше?»

Учні – учасники гри повинні якомога швидше написати на дошці, наприклад, 15 слів, що ілюструють одне з правил вживання апострофа. Перемагає той, хто це зробить першим.

• «Хто скаже останнім?»

Учитель називає одну ознаку (наприклад, смак, колір чи інше) і пропонує учням називати прикметники, що можуть пояснювати відтінки цієї ознаки. Хто скаже останнє слово, той виграє.

Розв’язання:

1. Розмір: малий, короткий, високий, широкий, двометровий...

2. Колір: білий, фіолетовий...

3. Вага: важкий, кілограмовий...

4. Смак: солодкий, смачний...

5. Вік: старий, юний...

6. Риси характеру: лагідний, веселий...

7. Температура: холодний, літній...

8. Матеріал: пластмасовий, залізний...

9. Належність: тітчин, сусідів...

- Змагання рядів (груп).

Учні отримують аркуш паперу з надрукованими питаннями, усьому класу надається можливість подумати над відповіддю (5хв). Згодом по черзі відповідають учні групи чи ряду на питання за вибором учителя. По ходу їх відповідей фіксується бал за кожну правильну відповідь.

Перемагає ряд (група), що при однаковій кількості спроб набирає більшу кількість балів.

• Поясни слово.

Спочатку зачитують слово і просять кількох учасників пояснити, що б це слово означало. Якщо учасник гри ніяк не береться пояснити, йому пропонують три-чотири варіанти речень, з яких в одному вжито правильне лексичне значення цього слова, в інших – хибне. Тоді учасник гри відгадує, котре речення правильне. Закінчується етап гри тим, що вчитель або ведучий зачитує правильне лексичне значення слова, пояснює регіон його вживання, використання. Наприклад: «ґиба» (діалектизм: стара корова, тварина); /Речення: 1. Вона веде нас до загибелі. 2. Вона може давати молоко. 3. Вона носиться як чобіт. 4. Вона приходить уві сні і лякає тим, що забере в темне царство/; «чесати редиску» (жаргонізм: збирати податок, рекетирську мзду); /Речення: 1. Це пов’язане з урожаєм. 2. Це пов’язане з зачіскою. 3. Це пов’язане з базаром. 4. Це пов’язане з кухнею./

 

• Театралізація (розігрується сценка з дидактичною метою).

Це різновид ігрової діяльності на уроці. Під театралізацією в дидактиці розуміють розігрування сценок на навчальну тему. У цьому прийомі фантазія сягає своїх вершин, розбурхуючи уяву учнів.

Так, вивчаючи тему «Архаїзми», вчитель пропонує учням подумати: якби у нас була можливість поспілкуватись з людьми минулого, чи відрізнялось би їх мовлення від нашого? І тут раптом відчиняються двері підсобки, з’являється хтось у козацькому одязі. Клас має можливість «поспілкуватися» з українцем І половини ХVІІ століття – козаком. Він виголошує монолог про визвольну війну (переказ уривка з підручника історії), а школярі «виловлюють» незвичні слова та вирази (архаїзми) в його мовленні.

На уроці, де вивчаються неологізми, розігрується схожа сценка: в клас заходить українець з 2099 року і виголошує монолог про те, як він навчається в школі. Учні «виловлюють» нові слова, що означають незрозумілі предмети та явища.

Поширеними є сценки з «життя» частин мови, розділових знаків, значущих частин слова, окремих літер, звуків, складів. Учні з захопленням сприймають гру як навчання.

 

• Традиції  уроку

 

Уся культура пронизана традиціями, і це закономірно. Традиції – одна з форм адаптації до навколишнього середовища, входження в соціум. Традиції дозволяють нам узгоджувати свої дії, передбачати дії тих, з ким співпрацюємо, вони стабілізують наші стосунки.

Урок теж повинен мати свої традиції. З цією метою вчителю необхідно протягом своєї роботи з класом закріпити певні дії, своєрідні «ритуали» поведінки – як своєї, так і учнів. Це дозволить ефективно виконувати накреслені завдання.

• «Вхід» до уроку. А.Гін підкреслює, що «атлет, що прийшов на тренування, не хапається за штангу без розминки... потрібен настрій на певний тип праці, діяльності. Для цього існує процедура «входу до уроку».

Так, дехто з учителів використовує традиційно для цього фронтальне опитування. Нестандартний «вхід до уроку» з мови – епіграф, який дозволить ввести учнів у стан медитації чи гармонії естетичних відчуттів. Якщо вчитель використовує епіграф постійно, то учні уже на перерві налаштовуються на його сприйняття: а що нового ми почуємо на початку сьогодні? Якщо епіграф    проголошується в усній формі, то це налаштовує на уважне сприймання учнів уже на самому початку уроку.

У ролі епіграфа можуть використовуватись висловлювання відомих науковців, письменників, цитати з літературних творів, зокрема поетичні уривки. Добре, якщо вчитель зачитує напам’ять. Проте по-особливому «спрацьовує» книжка в його руках: це своєрідний заклик-звернення до учнів – читайте.

Проте можна розпочинати урок певним атрибутом-наочністю: символом калини, опалим листком, яблуком, розквітлою квіткою, пейзажем чи іншою картиною. Якщо для цього, звичайно, є умови в класі.

Іноді вчитель шокує учнів несподіваним повідомленням, наприклад, зачитує замітку з газети про те, скільки неписьменних людей нараховується в світі, скільки дітей шкільного віку в Україні не відвідують школу.

Який би «вхід до уроку» не використав учитель, це значно краще, ніж «намилювання шиї» (вичитування порушників), яке традиційно має місце в деяких школах.

• Завершення уроку. Учні цінують уміння завершити урок вчасно, з дзвінком. І все ж останнє слово за вчителем, а не за дзвінком. Тому необхідно, щоб остання фраза вчителя на уроці була доброзичливою, обіцяла цікаве і добре спілкування в майбутньому. «Урок закінчено, успіхів вам!» чи «Урок закінчено, до зустрічі на наступному занятті!». Передує такій фразі пауза, усмішка й доброзичливий погляд – контакт з усіма учнями.

Є вчителі, які вимикають світло над дошкою, тоді клацання вмикача спрацьовує своєрідним невербальним сигналом.

Як би там не було, «змазувати» закінчення уроку, робити його нечітким учителю не можна.

• Хвилинка відпочинку. Уміти відпочивати не менш важливо, ніж працювати. Тому вчителю необхідно давати учням можливість розслабитись. Досвідчені вчителі мають для цього свою традицію. Як правило, застосовують гру. Вимоги до такої гри: вона не набридає, не занадто збуджує дітей, не випадає зі структури уроку, допомагає пізнанню. Необхідно тільки так само чітко, як урок, завершувати гру. Пам’ятаймо вимогу К.Д.Ушинського: гратись, але не перегравати.

Для відпочинку на уроці ідеальною є гра «Так-ні», описана вище, або інша з такого ж розряду.

 

Отже, активні та інтерактивні прийоми й форми апелюють до учня, який хоче навчатись цікаво, який прагне діяльності, творчості та уникає сірих стандартів. Звичайно, уроки з застосуванням таких прийомів вимагають від учителя більших затрат часу, енергії, проте рівень вивчення мови набагато зростає.