Проблема лідерства в психологічній науці

Проблема лідерства в психологічній науці.

         В останні десятиліття проблема політичного лідерства стала предметом наукових зацікавлень і вітчизняних психологів. І хоча систематичне вивчення різних характеристик політичного лідерства на національному ґрунті має коротку історію, сьогодні цілком правомірно говорити про наявність суттєвих напрацювань з цієї тематики.

"Номер перший" у радянській політичній психології. Специфіка розуміння лідерства в соціальній психології, що розроблялася в нашій країні, полягає в чіткому поділі двох феноменів: лідерства й керівництва. В американській літературі, як правило, ці два поняття вживаються як синоніми. Можливо, це пояснюється тим, що в англійській мові обоє поняття позначаються тим самим   словом "leadershіp". Так чи інакше, поняття "лідерство" і "керівництво" мають принципово різні соціальні, політичні й, природно, психологічні значення. Суть розходжень - у характері й напрямку висування "номера першого". Лідера, навіть якщо він споконвічно запропонований кимсь із боку, визнає, приймає, нарешті, обирає ведена їм група. У цьому змісті лідер завжди висувається "знизу", більш-менш   демократично. Керівник же, навпроти, призначається "зверху", так чи інакше, нав'язує. Це призначення може носити політичний або адміністративний характер, ведені можуть по-різному виразити своє до нього відношення, у певних випадках лажі заблокувати його. Але й тоді інший кандидат буде, швидше за все призначений "зверху". Іншими словами, лідерство можна позначити вектором, спрямованим знизу нагору; керівництво ж - вектором протилежного напрямку .

 Поводження ж лідера повинне  переконувати  їх  у  тім,  що  його  дії правильні   й   вигідні,   а   не   продиктовані   своєкорисливістю  або властолюбством.  Суспільство зі  своєї  сторони  не  може  маніпулювати лідером. Соціальне  й  політичне  партнерство,  взаєморозуміння лідера і його прихильників - основа нової сучасної політики. Лідерство - це не новий стиль керівництва,  а спосіб організації влади в цивільному суспільстві з розвиненою політичною свідомістю всіх або більшості  його  соціальних  шарів.  Таке  суспільство  виникло порівняно недавно або ще  тільки  складається,  і  те  поки  не скрізь.  Але це перспектива й необхідність історії й політики.  Члени цивільного  суспільства  -  мислячі  учасники  політичного   життя, тому  вони  мають  можливість  свідомо  вибирати  собі лідера.

    Обов'язкова умова  лідерства  -  посідання влади в конкретних формальних або  неформальних  організаціях  самих  різних  рівнів  і масштабу - від    держави  й навіть групи держав до урядових закладів, місцевого самоврядування або народних і  суспільних  груп  і  рухів.  Формалізована  влада  лідера закріплюється законом.  Але у всіх випадках лідер  має  соціальну  й психологічну,  емоційну  опору  в  суспільстві або в колективах людей, які за ним ідуть.

Можна  констатувати,  що  в  нашій  психології  питання про лідерство, тобто про лідерство на рівні більших соціальних груп,   взагалі   не  піднімався,  якщо  не  вважати  боязких  спроб розглянути феномен керівництва. У західній же літературі взяли гору тенденції прямого, механічного перенесення особистісних характеристик і механізмів лідерства в малих  групах  на  особистість  політичного, державного діяча й на механізми лідерства в більших системах.

Проблема лідерства, - одна із центральних і найбільш заплутаної сучасній соціальній психології. Це виникає не стільки із самої природи явища, скільки тому, що при аналізі проблеми дотепер   змішуються, зрівнюються, ототожнюються два якісно різних, на наш погляд, типу лідерства: лідерство в малих, фізично-контактних групах, і більших (і надвеликих) соціальних суспільствах. Ключове питання й у тім, і в іншому випадку - це питання про те, які психологічні механізми спонукують людей визнавати в одній людині лідера, а іншому відмовляти в праві виступати в цій якості. Зовсім очевидно, що в малій і більшій соціальній групах механізми ці зовсім різні й діють по-різному.

Існуючі й у західної, і у вітчизняній політико-психологічній і соціально-психологічній науці теорії лідерства по суті являють собою лише перші спроби сформулювати відповідь на це питання.

Тим часом і питання й відповіді на них досить актуальні, вони обумовлені реальними запитами практики, необхідністю обліку особливостей і закономірностей (у тому числі психологічної властивості) процесу взаємодії політиків і мас.

У радянській соціальній психології було прийнято розрізняти ці поняття інакше. Під лідерством малася на увазі характеристика психологічних відносин, що виникають у групі "по вертикалі", тобто з точки зору відносин домінування й підпорядкування. Поняття ж "керівництво" ставилося до організації діяльності групи, до процесу керування нею. Найбільше повно ці розходження відбиті в роботі Б.Д. Паригіна. Так, він уважає, що лідер здійснює регуляцію міжособистісних відносин у групі, керівник - офіційних відносин групи як якоїсь соціальної організації; лідерство можна констатувати в умовах мікросередовища (мала група), керівництво - елемент макросередовища; лідерство виникає стихійно, процес призначення керівника не є стихійним; у порівнянні з керівництвом лідерство менш стабільно, у великому ступені залежить від настрою в групі; керівництво підлеглими має певну систему різних санкцій, яких у руках лідера немає; процес ухвалення рішення керівником складний і опосередкований безліччю обставин, що не обов'язково кореняться в даній групі, у те час як лідер приймає більше безпосередні рішення; і, нарешті, Б.Д. Паригін уважає, що сфера діяльності лідера, в основному, мала група, сфера дії керівника - більше широка соціальна система

Розмежувальний опис і теоретичне осмислення лідерства й керівництва стало помітним напрямком у радянській соціальній психології в 70-х роках. Інтерес до цієї проблеми підігрівався тим, що із часом  у суспільстві усе гостріше вставали проблеми якості й ефективності керівництва. Не вдаючись у детальний опис і аналіз досліджень того часу, відзначимо лише підсумки цього" процесу, що зложилися до початку 80-х років.

У цілому явище лідерства було однозначно пов'язане з міжособистісними відносинами в малій групі, внутрігруповою активністю й природним, стихійним протіканням цих процесів "знизу". Радянська соціально-психологічна школа, не заперечуючи методологічних і теоретичних посилок західних концепцій лідерства, головний упор робила на зіставлення лідерства й керівництва й на виділення в першому стихійного, природного, тобто вільного, неформального, початку на противагу офіційному початку в другому.

У той же час ряд експериментальних досліджень, проведених Асоціальної - психології в різний час у нашій країні, свідчить про глибокий взаємозв'язок процесів лідерства й керівництва, їхньому взаємовпливі. Досить звернутися до досліджень таких радянських учених, як Е.С. Кузьмін, И.П. Волков і Ю.Н. Ємельянов, які встановили залежність групової ефективності від прийняття-неприйняття членами групи керівника як  лідер.

Зовсім ясно, що прийняте в соціальній психології розуміння лідерства як властивого лише малій групі було обумовлено не стільки теоретичними позиціями різних з, скільки ідеологічними й політичними замовленнями й заборонами недавнього минулого, коли неприпустимо було навіть теоретично припустити, що керівники партії й держави - не лідери. Главою держави протягом  десятиліть виявлялися керівники, призначувані на цей пост і не минаючої складної процедури виборів, властивому феномену політичного з.

Отже, можна констатувати, що в нашій психології питання про політичне лідерство, тобто про лідерство на  більші соціальні групи, взагалі не піднімався, якщо не вважати боязких спроб розглянути феномен керівництва. У західній же літературі взяли гору тенденції прямого, механічного перенесення особистісних характеристик і механізмів лідерства в малих групах на особистість політичного, державного діяча й на механізми лідерства в більших системах

Версія, що розроблялася в час теорії соціальної психології (як і в інших областях психології) як основу  вивчення проблеми лідерства був узятий діяльний підхід, запропонований А.Н. Леонтьевим, відповідно до  якого головними детермінантами процесу лідерства були мета                                                                                           й завдання групи, що визначали, хто стане лідером і який стиль лідерства виявиться найбільш ефективним .

Певною мірою  цей підхід перетинається з американськими ситуативними теоріями лідерства, мова про які піде нижче. Загальне між ними - у тім, що обидва підходи спрямовані на виявлення зв'язку й залежності між явищем і інститутом лідерства, з одного боку, і тим середовищем, у якій це лідерство здійснюється. Різниця полягає в тому, що ситуативні теорії враховують риси, характерні для середовища лідерства: час, місце, обставини групових дій, тобто зовнішні параметри, що ставляться й до лідера, і до очолюваній їм групі в цілому. Діяльний же підхід акцентує увагу на таких внутрішніх із групи, як мети, завдання й склад. же підхід акцентує увагу на таких внутрішніх із групи, як мети, завдання й склад.

Природно, у радянський період дослідження феномена лідерства з винятково з погляду  діяльного підходу й у руслі проблематики малих груп. Основним акцентом у цих дослідженнях було створення методик для виявлення лідера в групі, визначення його стилю. Однак одне з найважливіших питань, що встають при аналізі проблеми, питання про походження феномена лідерства - звичайно, не піднімався. Теорії лідерства в американській психології.

Поняття лідерства в різні концепції виникли в західній науці споконвічно на базі емпіричних досліджень саме малих груп. Однак і трактування явища лідерства, і розуміння його причин і механізмів проробили значну еволюцію.

Але дотепер   ні в соціальній психології, що розглядає переважно малі групи, ні в політичної психології, що під лідером розуміє політичного діяча й тому аналізує проблеми на рівні більших соціальних груп, однозначного розуміння цього "феномена немає-кожний дослідник, даючи своє визначення, виділяє лише той або інший його аспект. Проаналізувавши різні підходи, американський психолог Р. Стогділл виявив, що практично у всіх випадках лідерство розглядається або як фокус групових процесів, або як мистецтво викликати згода, або з погляду  рольової диференціації в позиціях влади. Найпоширеніші  й загальновизнані теорії - це теорії особистісних рис, ситуативні, ситуативно-особистісні.

Теорія рис (і РЄ різновиду) виникли під впливом досліджень англійського психолога й антрополога Ф. Гальтона, намагавшогося ще на зорі століття пояснити лідерство на основі спадковості. У рамках цього напрямку були початі дослідження царських династій різних націй, аналіз шлюбів між правителями й т.д. Основною ідеєю такого підходу було переконання в тім, що якщо лідер має якості ( що передаються в спадщину), що відрізняють його від його послідовників, те ці якості можна виділити. Однак скласти перелік таких рис тоді не вдалося.

Тільки в 1940 р. американський психолог К. Берд склав список з 79 рис, що згадують різними дослідниками як "лідерські". Серед них були названі ініціативність, з, почуття гумору, ентузіазм, упевненість, дружелюбність і т.д. Але жодна  з них не посідала міцного місця в переліках: 65% названих рис були згадані лише один раз, 16-20 - двічі , 4-5 - тричі, і лише 5% черт були названі чотири рази. Такий розкид думок американський психолог Ю. Дженнінгс пояснював суб'єктивізмом цих теорій, вони, на його думку, у більшій мірі відбивали риси самих дослідників, чим риси лідера.

Незалежно від відношення до цієї теорії і її науковій цінності люди продовжують уважати, що політичний лідер, зокрема  президент, повинен мати деякі основні риси. І від відповідності конкретного політика цьому поданню залежить ступінь його підтримки масами. В американській політичній культурі до подібним до рис ставляться в першу чергу чесність, інші моральні якості й здатність викликати довіра мас. На думку багатьох американських дослідників, саме володіння цими якостями забезпечило популярність президентові Д. Ейзенхауеру. (За винятком періоду економічного спаду з 1958 по 1959 р. його рейтинг ніколи не був нижче 60%). Під час передвиборної кампанії 1952 р. оцінка Ейзенхауера населенням США скоріше визначалася відношенням до нього як до героя війни, що володіє рядом якостей, що представлялися американцям необхідними.

На зміну теорії рис прийшли ситуативні теорії лідерства, відповідно до  яких поява лідера є результат місця, часу й обставин. Тобто  в різних конкретних ситуаціях групового життя виділяються окремі члени групи, які перевершують інших принаймні   в якомусь одній якості, але оскільки саме ця якість і виявляється необхідним у цій ситуації, людина, що володіє їм, стає лідером. У цьому змісті цікаве висловлення американського дослідника Дж. Шнейдера про те, що число військових лідерів Англії пропорційно числу конфліктів, у які країна була притягнута; це, на його думку, промовляє на користь впливу на висування лідера ситуативних факторів, зокрема , соціальної або політичної ситуації в країні в той або інший період. Ситуаційна теорія лідерства підкреслює відносність рис; властивому лідерові, і припускає, що якісно різні обставини можуть зажадати якісно різних лідерів.

Для того щоб зняти можливі заперечення, начебто теорія розглядає особистість лідера як маріонетку  американський учений Э. Хартли запропонував модифікацію цієї теорії. Він припустив, що, по-перше, якщо людина стає лідером в одній ситуації, не виключено, що він їм стане й в іншій; по-друге, у результаті стереотипного сприйняття лідери в одній ситуації розглядаються групою як "лідери взагалі"; по-третє, ставши лідером у певній ситуації, людина здобуває авторитет, що сприяє його обранню лідером я наступного разу ; по-четверте, лідером частіше вибирають людину, що має мотивацію до досягнення цієї позиції.

Однак таке розмите формулювання не зняло однобічності із цьому теорії, і, як часто буває в науці, два крайніх варіанти породили третій, більш-менш   компромісний, а саме особисто - ситуативні теорії. В 1952 р. Г. Герт і С. Мілз виділили чотири фактори, які було необхідно, на їхню думку, ураховувати при розгляді феномена лідерства:

1) риси й мотиви лідера як людини; 2) образи лідера й мотиви, що існують у свідомості його послідовна, що спонукують їх випливати за ним;

3) характеристики ролі лідера; 4) інституціональний контекст, тобто ті офіційні й правові параметри, у яких працює лідер і в які він і його послідовники залучені. Стогділл і Шатлі запропонували вивчати лідерство з погляду  статусу, взаємодії, сприйняття й поводження індивідів стосовно   інших членів групи.

Таким чином, лідерство стало розглядатися як відносини між людьми, а не як характеристика окремого індивіда.

Випливаючи цієї традиції, Р. Кеттел запропонував розглядати лідерство як динамічна взаємодія між цілями лідера й цілями й потребами послідовників, де функція лідера зводиться до вибору й досягнення групових цілей. У цій же традиції працювали й інші американські психологи, у тому числі Э. Холландер і Дж. Джуліан. Власне кажучи, на сучасному етапі розвитку політико-психологічної науки практично всі дослідження в області політичного лідерства можна віднести до ситуативно-особистісних теорій, оскільки вже ні в кого не викликає сумнівів необхідність обліку обох факторів.

Тим часом існують і інші школи, зрибивші певний внесок у вивчення цієї проблеми.

 Наприклад, теорія взаємодії. От найбільш яскраві її представники: Дж. Хоманс, Дж. Хемфілл, Р. Стогділл, С. Эванс, Ф. Фідлер. Цій школі належить спроба створення операциональной моделі лідерства, зокрема , Ф. Фідлер пропонує свій варіант - "імовірнісну модель ефективності лідерства", у якій робиться акцент на інтеграції впливу лідера (а точніше, його особистісних властивостей) н ситуативних змінних (відносин між лідером і послідовниками, суті завдання, ступеня влади лідера).

Фідлер виділяє два можливих стилі лідерства: орієнтацію на завдання й орієнтацію на міжособистісні відносини, інакше кажучи, інструментальне й емоційне лідерство, (Можна помітити, що подібний поділ функцій і ролей, розмежування сфер діяльності інструментального й емоційного лідера віддалено нагадує поділ функцій керівника й лідера, прийняте у вітчизняній соціальній психології. На наш погляд, виділювані завдання, що коштують перед лідером, є атрибутами одного феномена, і введення двох різних понять, мало зв'язаних один з одним, трохи надумано.) На думку Фідлера стиль лідерства співвідноситься із ситуативними змінними (причому кожна змінна одержує строге кількісне вираження) таким чином, що найбільш сприятлива ситуація для лідера включає гарні відносини з послідовниками, добре розроблену завдання сильну позицію лідера. Із цієї передумови Фідлер робить висновок, що орієнтований на завдання лідер більше ефективний, коли ситуація або дуже сприятлива, або дуже несприятлива для нього. А орієнтований на міжособистісні відносини лідер більше ефективний у ситуаціях тільки помірковано сприятливих або помірковано несприятливих. Надалі  минулому зроблені спроби включити в цю модель додаткові особистісні змінні, наприклад, інтелект "mm фактори .організації завдання (координацію й співробітництво членів групи) і групову композицію (сумісність членів групи).

Інше розуміння лідерства, дається в теоріях так називаного гуманістичного напрямку, що затверджує, що людська істота по природі своєї складний мотивований організм, а організація в принципі завжди керована.

Тому лідер повинен так перетворити організацію, щоб індивідові була забезпечена воля для здійснення його власних цілей, потреб, і разом з тим так, щоб внести вклад у здійснення цілей організації. Ці ідеї були розвинені в роботах Р. Блейка, Дж. Макгрегора й інших американських психологів [80].

На наш погляд, гуманістичні теорії лідерства скоріше застосовні до малих соціальних груп. Що ж стосується політичного лідерства, те навряд чи має сенс говорити про особистих цілях кожного з послідовників, хоча, можливо, це питання все-таки  вимагає особливого розгляду (але не входить до завдання цього огляду).

Досить широке поширення в США одержала й так називана мотиваційна теорія лідерства, представники якої (С. Мітчел, С. Эпанс і ін.) доводять, що ефективність лідера залежить від його впливу на мотивацію послідовників, на їхню здатність до продуктивного виконання завдання й на задоволення, випробовуване ними в процесі роботи.

Ця теорія припускає певну структуру лідерського процесу, визначаючи типи лідерського поводження: це підтримуюче лідерство, директивне лідерство, лідерство, орієнтоване на досягнення якісного результату; установки й поводження послідовників, що враховують задоволення або незадоволення роботою, схвалення або несхвалення лідера, мотивацію поводження; ситуативні фактори, що включають, по-перше, індивідуальні риси послідовників і, по-друге, фактор "навколишнього середовища" (поставлене завдання, система влади в групі й т.д.), що виконує три функції, від яких залежить вплив лідера на мотивацію послідовників: мотивацію послідовників на виконання поставленого завдання, стабілізацію поводження ведених, винагорода за рішення завдання.

Мотиваційна теорія лідерства дозволяє не тільки припускати заздалегідь, який стиль буде найбільш ефективний у тій або іншій ситуації, але й пояснити, до чому .

Помітне місце серед досліджень проблеми лідерства займають і теорії обміну й трапсактного аналізу. Дж. Хоманс, Дж. Марч, Г. Саймон, Дж. Тибо, Г. Келлі, К. Джерджен розглядають лідера як почуває потреби й бажання своїх послідовників і пропонующого їм способи їхнього здійснення. Тут акцент робиться на емоційній стороні процесу. Лідер може бути орієнтований на рішення реальних завдань, досягнення певних цілей, а може надавати першорядного значення взаєминам зі своїми послідовниками. Саме такий стиль лідерства став предметом аналізу в цих теоріях, коли міжособистісні відносини виступають на передній план.

І нарешті, атрибутивні теорії розглядають лідера як свого роду маріонетку, що одержує прямі вказівки й влада від своїх послідовників, які приводять його в рух як іграшкову ляльку.

Ні для кого не секрет, що населення тієї або іншої країни мають певні прототипи політичного лідерства, що формуються в процесі розвитку політичної культури суспільства. З одного боку, це стихійний процес, що є творчістю мас. З іншого боку – це процес цілеспрямованого впливу на масову свідомість із боку різних політичних сил через засоби масової інформації. В американській дійсності характеристики телевізійних героїв нерідко проектуються на політичних "героїв".

У передвиборній кампанії 1972 р., наприклад, цей фактор був широко використаний Р. Ніксоном, що притягли електорат "не голосувати за Ричарда Ніксона", а "переобрати президента країни". На думку багатьох дослідників, це було одним з пояснень того, чому сенатор Дж. Макговерн зазнавав труднощів у передвиборній боротьбі з Ніксоном: "... американці мають тенденцію любити президента й не любити людей, що становлять йому опозицію. Президент - це один із шанованих всіма сучасних американських інститутів, які схвалюються й підтримуються всіма порядними й розсудливими громадянами. Інші країни мають культ особистості: а ми маємо культ президентства. Л можу не любити людини й усе, що він робить, але я поважаю його пост".

Така точка зору припускає, що лідер відбиває мети групи й діє від її імені. Тут передбачається, що для розуміння лідерства необхідно мати подання про очікування й цілях послідовників. .Як бачимо, багато американських психологів розуміють феномен політичного лідерства як взаємодія лідера і його послідовників. Воно розглядається або з акцентом на активності лідера, або з акцентом на активності послідовників, або як результат двостороннього впливу.

Прикладом першого варіанта може послужити ідея Р. Мічелза про "технічну необхідність" лідерів, що завжди існують поза контролем послідовників. Концепція лідерства як результату творчості групи, запропонована А. Бентлі, ілюструє можливість другого варіанта. Якщо говорити про третю схему аналізу, те, наприклад, Дж. Пейдж уважає, що "лідери частково є послідовниками тих, ким вони керують, а послідовники - лідерами тих, за ким вони випливають".

Тому зовсім очевидно, що без дослідження різних видів політичної активності мас аналіз проблеми лідерства буде неповним. Доказом тому служить політизація всіх соціальних шарів і груп сучасного суспільства, що особливо різко проявляється в часи політичних криз.

Підсумовуючи все викладене, можна зробити висновок, що всі концептуальні підходи до проблеми лідерства перебувають поки на стадії зовнішнього опису явища й систематизації спостережуваних або передбачуваних його ознак, нагромадження емпіричних матеріалів у цих границях.

Таким чином, складається парадоксальна картина. З одного боку, сучасні теорії лідерства соціальної психології, якщо розглядати їх у всій сукупності, залишаючи за дужками природні приватні витрати кожної з них, здавалося б, охоплюють всі сторони об'єктивного явища лідерства: особистість лідера, соціальну й персональну картину його становлення; типи лідерства; взаємодія взаємовідносини лідера і його ведених; мотиви, установки, поводження ведених співвідношення між лідерством формальним (керівництвом) і неформальним; основні характеристики груп ведених; ситуації, у яких здійснюється лідерство. Виходять за рамки даної статті, але об'єктивно примикають до вивчення проблеми лідерства й такі теоретичні напрямки, як дослідження "організацій, політичних рухів, особливостей формування й функціонування суспільної думки. Важливо й те, що всі ці приватні концепції й теорії в цілому допускають їхню взаємну інтеграцію. Зібрано чималий емпіричний матеріал із проблем політичного й загального лідерства. Тобто  теоретично проблема представлена з усіх боків, притім досить солідно.

Таким чином слід постійно шукати можливості для лідерського, тобто ініціативного, креативного, конструктивного, продуктивного, авторського, вільного і водночас високоморального життя. І в цій справі не варто зволікати. Адже недарма кажуть: «Хто зволікає — той втрачає!»

Література

1. Абдулова Е.Б, Косолапова Ю.Н.О теории лидерства в современной психологие //США:экономика ,политология .-1993-№4 с12-22
2. Бендарс Т.В.Гендерное исследования лидерства.- Оренбург , 2000 .210с
3. Берн Э. Лидер и группа :пер с англ.-екатиренбург,2002.-319с.
4. Выдай А. Лидерство :мужчин и женщин.//Персонал ,2001№3 с. 26-32
5. Говорун Т.В. Соціолізація статі,як психологічна проблема // Вопроси психології.-2001-№2 с 5-13
6. Маячевская  С. Лидерство в коллективе // Педагогический вестник.1997 №10 с.23