Проєкт "Голодомор 1932-1933 р.р. в Україні і нашім краї"

Брагинівський ліцей

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Проєкт на тему:

 

 

«Голодомор 1932-1933 рр. в Україні

і нашому краї»

 

 

 

 

 

 

 

                                                                                                                   Вчитель історії: Наточий А.С.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Проєкт на тему: Голодомор 1932-1933 рр. на Україні й нашому краї.

Тип проєкту:  інформаційно – дослідницький.

Керівник: Наточий А.С.

Учасники проєкту: учні 10 класу.

Термін реалізації: 1 місяць.

Актуальність проєкту:

щорічно  - 26 листопада українці вшановують пам'ять жертв голодомору, і оскільки ця тема вивчається на уроках історії України, було вирішено провести пошукову роботу з учнями 10 класу для більш ширшого висвітлення даної теми з використанням місцевого матеріалу.

Мета проєкту:

• дослідити причини і наслідки голодомору 1932-1933 рр. в Україні і на території рідного краю;
• зберегти пам'ять про національну трагедію;
• формувати національну свідомість школярів;
• викликати бажання пізнавати історію рідного краю, бути гідними громадянами своєї держави.

Завдання для груп:

 І група – дослідники. Опрацювати літературу з даної проблеми і сформулювати висновки.

 ІІ група – пошуковці. Опрацювати матеріали свідків подій голодомору 1932-1933 рр. на території рідного краю.

 ІІІ група – документознавці. Опрацювати документальні матеріали,  пов'язані з голодомором 1932-1933 рр. в Україні.

 ІV група  – фотокореспонденти. Підтвердити факти фотоматеріалами і підготувати презентації.

V група  – експерти. Дати оцінку дій радянської влади щодо власного народу.

 

 

Очікувані результати:

1. Розвиток пізнавальних інтересів до минулої історії України, історії рідного краю.
2. Набуття навичок дослідника.
3. Створення презентаційних матеріалів з даної проблеми.
4. Розвиток життєвої компетентності учнів.
5. Розвиток вміння узагальнювати матеріали, давати власну оцінку подіям.

Виконання проекту.

Вчитель. 30-ті роки ХХ століття… Скільки горя та страждань принесли вони нашому народу! Люди пройшли через знущання з боку влади, злиденність та постійний страх. Занадто багато випробувань випало на їхню долю. І сьогоднішня наша розповідь – про одне з них, голод 1932-1933 рр., що отримав страшну назву «голодомор».

 Україну назвали житницею впродовж багатьох століть. Але по-хижацьки грабуючи її, не давали жити. 1932-1933 рр. стали найчорнішими у літописі багатостраждальної української землі. У світовій історії не зафіксовано голоду, подібного тому, що випав на долю України – однієї з найродючіших країн світу.

 Що ж криється за страшним змістом слова «голодомор»?

Група дослідників.

1-й учень.

 Працюючи з довідниками та словниками радянських часів, ми з'ясували походження «голодомор», щоб визначити його точне тлумачення, але так і не знайшли в них такого слова. Є «голод», яке трактується як відсутність продуктів харчування. Отже, «голодомор» поняття складне і за суттю, за змістом, і як історичне явище, і як словниковий термін. Воно складається із двох частин: «голод» і «морити», які буквально означають «морити голодом людей». Яке глибинне значення криється уже в одній назві того лиха, що спіткало Україну на поч. ХХ століття?

2-й учень.

 У радянські часи все, що стосувалося тієї страшної сторінки історії, було під суворою забороною. Селяни  вмирали від голоду в обстановці цілковитої інформаційної блокади.  Газети захлиналися повідомленнями про успіхи соціалістичної індустріалізації, репортажами про звитяжну працю на колгоспних ланах. Жахливі подробиці про голодомор оголошувалися злісними випадками буржуазної пропаганди. Слово «голод» заборонялося вживати навіть в документах партійних комітетів. Необережне слово могло запроторити людину в концтабір.

 Навіть на ХХ з'їзді КПРС Микита Хрущов, який виступив з доповіддю про сталінські репресії, про голодомор в Україні не згадав і словом.

 Численна українська діаспора в Канаді і США дзвонила в усі дзвони, щоб донести правду про голодомор до світової громадськості. Однак до українців тоді ніхто не прислухався. Тільки на 50-річницю голодомору світова громадськість звернула увагу до цієї теми; діаспору навіть почули, але їй не повірили, адже факти здавалися неймовірними.

 У жовтні 1984 р. президент Рональд Рейган підписав законопроект про заснування при Конгресі спеціальної комісії для «виявлення причин голодомору в Україні, інспірованого радянським урядом». Для цього з бюджету виділялось 400 тис. дол.. Спеціально створена комісія, керуючись доступними джерелами, в тому числі і архівними документами, вивезеними з СРСР гітлерівцями, вивчала «білу пляму радянської історії».

3-й учень.

 Після приходу до влади М.Горбачова у Радянському Союзі почала поширюватись гласність. Проте інформація про голодомор залишалася забороненою. А Комісія Конгресу США регулярно розсилала інформацію про свою роботу не тільки власному урядові, але й радянському посольству в Вашингтоні. Правду про голод уже не можна було приховувати. І у доповіді, присвяченій 60-річчю встановлення радянської влади на Україні, в грудні 1987 р. Володимир Щербицький, тодішній партійний керівник України, вперше визнав факт голоду, але обумовив факт його існування неврожаєм. Це зробило можливим для істориків вивчати і публікувати інформацію про цю проблему.

4-й учень.

 26 січня 1990 р. ЦК КПУ прийняло постанову «Про голод 1932-1933 рр.» на Україні та публікацію пов'язаних з ним архівних документів». Незабаром після нього вийшла друком книжка «Голодомор 1932-1933 рр. на Україні очима істориків, мовою документів». Уперше на Україні було відзначено 60-у річницю голодомору, а восени 1995 р. під час вшанування трагічної події Президент України Л.Кучма встановив своїм Указом пам'ятний день, щоб правда про голодомор завжди залишалася з нами.

 Отже, завдяки зусиллям українських і зарубіжних істориків, голодомор перестав бути «білою плямою» нашої історії.

 28 листопада 2006 р. Верховна Рада України прийняла Закон «Про Голодомор 1932-1933 років в Україні, який визначає , що Голодомор 1932-1933 рр. в Україні є геноцидом українського народу. Публічне заперечення Голодомору 1932-1933 рр. в Україні визначається наругою над пам'яттю мільйонів жертв Голодомору, приниженням гідності українського народу та є протиправним.

 Прийняття цього закону стало завершенням тривалої боротьби за відновлення історичної справедливості до тих, хто став жертвою цього діяння сталінського режиму. ООН та Рада Європи визнали Голодомор як злочин тоталітарного режиму, а 30 країн світу вважають його геноцидом проти українського народу.

 

Група пошуковців

1-й учень

        Такої страшної трагедії, яку пережив український народ у 30-х роках XX століття, не зазнав, мабуть, жоден народ в історії людства. З голоду пухли і вмирали діти, жінки і чоловіки працездатного віку, часто – густо цілими родинами. Малеча бродила і повзала у пошуках чогось їстівного. Поїдали ворон і горобців, собак і котів. Збожеволілі від голоду матері пожирали своїх дітей. Похоронні команди з 2-3 чоловік вивозили жертв і заривали в землю без трун і церемоній, бувало, навіть ще конаючих живих, щоб не клопотатися завтра. І це в тисячах українських сіл, на Правобережжі і Лівобережжі, у північному Поліссі і на степовому Півдні. Скільки сконало людей за якихось неповних два роки (1932-1933) роки – сьогодні ніхто не знає. Записи в сільрадівських книгах велися абияк, часто записували тільки господаря та цифру померлих на обійсті або ж могло бути записане лише вуличне прізвисько. А то й нічого не зазначено  людина ніби випарувалася. Державна статистика була вкрай спотворена, результати пізнішого, уже кінця 30-х років, перепису – знищені! Дослідники, застосовуючи різні методики, називають і 5, і 7, і 9, навіть за 10 мільйонів, а найобережніші та « найскромніші» балансують на межі 3-4 мільйонів. По суті, втрати упродовж кільканадцяти місяців можна порівнювати із втратами в чотирирічній війні 1941-1945р.р.

 

2-й учень

        Згадує Шугайло Тетяна Григорівна, 1915  року народження, мешканка села Брагинівка Петропавлівського району.

        « Мій батько був простим селянином. В сім'ї було четверо дітей. Пізно восени 1932 року стали приходити уповноважені і забирали все, що бачили. Вони нишпорили скрізь: у хаті, в хліві, у погребі. В хаті не залишилось ані крихти. Родина жила сутужно - їли траву, кропиву, лободу, листя з дерев. Батько тяжко занедужав. Пам'ятаю, як я побігла до знайомих нашої сім'ї  - Парфумів, щоб попросити хоч трішки хліба для батька. Поверталася з окрайцем хліба, радісна, та вдома чекала трагічна звістка, батько помер. Ми ж всі чудом вижили».

3-й учень

           Згадує Шахрай Марія Михайлівна , 1922 року народження, мешканка села Брагинівка.

           «Мені тоді було 10 років. Люди пухли від голоду, помирали. На вулиці Тельмана жила родина з семи чоловік і майже всі померли від голоду. І це не одна родина. Багато людей тікали в інші місця, рятуючись від цього божевілля. Але ж всі не могли втекти. Ходили збирали сухий бур'янець, качани. Із качанів робили стружку, потім розводили її в рідкій сметані. Сім'я ходила в поле за їжею. Миші на зиму запасались зерном, так ми розгрібали ті кучі і цим харчуватись.

             Помер в нашій сім'ї дідусь, від недоїдання і голоду.

             Ховали людей так, викопували невелику яму, замотували якусь ганчірку кидали в яму».

4-й учень

         Згадує Замура Улита Пантеліївна, 1909 року народження, мешканка села Брагинівка  Петропавлівського району.

           « Голод пам'ятаю добре. Тоді помер і брат, і мама. У людей забирали все, Щоб хоч як заглушити почуття голоду йшли на поля збирати смердючу картоплю. З неї варили баланду. Ті, в кого були дробовики, стріляли ворон і горобців. Зерно в полі красти боялися, бо за зернину садовили в тюрму на 10 років.»

 

5-й учень

             Згадує Ріпна Ганна Парфилівна, 1914 року народження.

            « Тяжкі-то були роки. Була тоді ще дитиною, та пам'ятаю ті два голодні роки, особливо 1932-й. Забирали в людей не тільки зерно, картоплю, овочі, а навіть і одяг. Ходили по хатах, шукали штиками в хлівах, горищах зерно. На полях, щоб не крали зерно становили вишки і їздив верховий, охороняв. Кожен виживав як міг. Мерти почали весною. Мабуть не було сім'ї в селі, щоб хтось не помер, а ті хто вижив, ходили худі, знесилені.

            Добре як у когось була корова, та і ту треба було чимось годувати. В цей час почали організовувати колгоспи, так треба було віддавати худобу, бо так не приймали.

             Страшні то були часи.»

6-й учень

             Згадує Карпенко Лідія Василівна, 1926 року народження.

             «Голодовка була затяжною.  Спершу  в селян забирали до колгоспної ферми корів, у фонд держави забирали зерно. Запаси продовольства в людей вичерпувались. Ходили на роботу, ледве несучи пухлі ноги.

Для працюючих в колгоспі варили лемішку, куди сипали жменьку пшона і висівки. Іноді з колгоспної комори видавали по жмені поїденої черв'яками  квасолі.

У сусідки Василини помер чоловік, залишилась вона одна з двома дітками. День і ніч плачуть діти, просять хлібчика. Взяла мати плахту і платок святковий і пішла міняти в Петропавлівку. Обміняла платок на стакан квасолі, а по дорозі якийсь чоловік вирвав із рук вузлик з цим дорогоцінним скарбом та ще й кулаком пригрозив, щоб мовчала.

Їли ховрашків. Варили їх, а на юшці місили макорженики - насіння мітлички та додавали молоду кору дерев, очистки з картоплі, бурячка»

7-й учень 

         Згадує Димарьова Катерина Остапівна, 1925 року народження, мешканка села Шевченка Петропавлівського району.

«Мій батько був простим селянином, на шиї в якого «сиділи» дружина, шестеро дітей, стара мати. Пізно восени 1932 року стали приходити уповноважені і забирати усе, що бачили. Вони встигли побувати скрізь: у хаті, в хлівах, у погребі, жодна щілина не випадала з їх зору, все обшукали. Після таких візитів в хаті не залишилося ані крихти. Родина жила сутужно – їли траву, кропиву, лободу, листя з дерев, про хліб зовсім забули. Молодші діти без кінця пропадали в лісі чи посадках: ловили їжаків та ховрахів. З них  мати варила якусь страву «з м'ясом». В ту зиму тільки в нашій родині померло четверо.»

8-й учень

            Свідчення Скрипник Марії Кузьмівни, 1918 року народження, жителька села Шевченка Петропавлівського району.

           «В нашому селі люди страшенно голодували. У селі процвітало злодійство та розбій. Ось і в нас вкрали останній мішок борошна. Від смерті родину врятувало те, що починав вже жовтіти ячмінь. Його вночі крали і пекли млинці. А пізніше був змушений вкрасти і наш батько. Коли сіяли колгоспну гречку, він приховав два мішки. Вночі таємно на саморобних тачках перевезли їх в надійне місце, перемололи, навіть не пересіявши, і кілька місяців нишком від сусідів пекли млинці. Напевне, тільки завдяки тим млинцям і вижили, бо більше  в хаті не було нічого».

Вчитель

         Що ж, ми вислухали очевидців – дивом вцілілих свідків тих далеких страшних місяців та невмирущу народну творчість. А чи можуть підтвердити ці свідчення документальні джерела, без яких ні одне твердження не приймається на віру?

Група документознавців

1-й учень

        Так, документи підтверджують це. Ми опрацювали такі фундаментальні праці з цього питання, як «Чорна книга України» та «Колективізація і голодомор на Україні». І там знайшли такі докази. Плани здачі зерна державі були більшими, ніж реальний урожай. Ще у вересні 1932 року державна верхівка приймає холоднокровне рішення: вийти з кризи шляхом конфіскації запасів зерна у хліборобів.

         Витяг з протоколу засідання Політбюро від 08.08.32р. №90: «Запропонувати обкомам в колгоспах, які недовиконали план, негайно перетворити залишену частину насіннєвого фонду на хлібозаготівлі!.

            7. По відношенню до колгоспів, що, вже виконали план хлібозаготівель, але не погасли боргу по позичці. Запропонувати обкомам вжити заходів для її негайного стягнення».

           За кілька місяців надзвичайні комісії під керівництвом найближчих помічників Сталіна – Кагановича й Молотова викачали з українських сіл всі фонди – продовольчий, фуражний, насіннєвий. Представники місцевої влади не відставали від них, відбираючи у колгоспників все до зернини. Це була не хлібороздача, а справжній розбій.

2-й учень

            З протоколу №96 засідання Політбюро ЦК КП(б)У за участю Л .Кагановича від 29.12.32р.:»ЦК КП(б)У пропонує по відношенню до колгоспів, ще не виконали плану хлібозаготівель, негайно протягом 5-6 днів вивезти усі фонди, в тому числі так звані «насіннєві», на виконання плану хлібозаготівель. Будь-яку затримку у вивозі цих фондів ЦК буле розглядати як саботування з боку районного керівництва і вживатиме відповідних заходів».

               Наївно вважаючи жахливий стан у деяких селах ініціативною місцевих влад, про які начебто «зверху» нічого невідомо, люди писали листи та скарги до ЦК партії у Київ та Москву.

Ось деякі з них:

              «Шановний тов. Сталін, чи є закон Радянської влади, щоб селянство сиділо голодне, так як ми, колгоспники, не маємо уже з 01.01.32р. у своєму колгоспі ні фунта хліба… Поголовний голод серед народу. Постає питання. Як ми можемо будувати соціалістичне будівництво народного господарства, коли ми приречені на голодну смерть… Питається, за що ми бились на фронтах, за те, щоб сидіти голодними, щоб бачити, як вмирають діти в корчах з голоду?! ( Колгоспники із с. Горби під Кременчуком).

              «Тов. Сталін, будьте ласкаві, дайте відповідь – чому в колгоспах колгоспники пухнуть від голоду і їдять дохлу конину…» (Лист Сталіну від Бойко з Голубівського рудника).

              «…Пише цього листа не одна особа, а декілька, та тільки не всі осмілюються написати правду… Потрібні негайні заходи…Справа в тому, що в колгоспі люди працювати не бажають, люди, діти, старики голодні, худоба гине, люди стали злі. Радянську владу проклинають, ніхто їй нічого не вірить…» (Без підпису до всеукраїнського старости Г.Петровського).

             У відповідь на тисячі скарг голодних і обездолених вийшла постанова ЦВК та РНК СРСР про застосування розстрілу та 10- річного ув'язнення за розкрадання колгоспного майна ( так званий «Закон про п'ять колосків»):

            «Применять в  качестве судебной репрессии за хищение (воровство) колхозного и кооперативного имущества высшую меру социальной защиты – расстрел с конфискацией всего имущества и заменой при смягчающих обстоятельствах лишеним свободы на срок не ниже 10 лет с конфискацией всего имущества».

3-й учень

             Приблизно в цей же час на січневому (1933) Пленумі ЦК ВКП(б) Сталін, підводячи підсумки I п'ятирічки, заявив: «Ми, безперечно, досягли того що матеріальне становище робітників і селян поліпшується з року в рік. У цьому можуть сумніватися хіба що тільки запеклі вороги Радянської влади. А 19 лютого, на 1-му з'їзді колгоспників-ударників «вождь» доповнив сам себе: «Ми добилися того, що увійшовши в колгоспи і користуючись кращою землею і кращими знаряддями виробництва, мільйонні маси бідняків, які раніше жили впроголодь, стали тепер…людьми забезпеченими».

            І це говорилося в той час, коли голод в Україні набув велетенських розмірів. Намагаючись урятуватись, тисячі селян йшли в міста, де навесні скасували хлібні карточки і можна було купити хліб чи прагнули вибратися за кордони України. Але дороги, що вели до міст, були блоковані, і дорогами від села до села блукали сотні родин з дітьми, не сподіваючись, що хтось захистить і дасть притулок.

           Та й хто міг захистити селян, порушивши при цьому директиву ЦК ВКП(б) та РНК: « В зв'язку з масовим виїздом селян за межі України» від 23.01.33р.: « Негайно вжити у кожному районі рішучих заходів до недопущення масового виїзд одноосібників та колгоспників». «4. Вживати заходів до припинення продажу квитків за межі України селянам і тим, хто не має посвідчення РЖів про право виїзду.»

4-й учень

         А уряд наче затягував на шиї зашморг, приймаючи чергову постанову:

          «Припинити зовсім харчування за рахунок продовольчої допомоги працездатних колгоспників чи одноосібників, хоч і тих, які потребують» (31.03.33).

          Щоб приховати правду про голод в Україні, була дана вказівка спростувати свідчення про голод, які з'являлись на Заході, і не допускати ніякої допомоги з боку іноземних держав. Жителі прикордонних з Україною областей Польщі зібрали сотні тон пшениці, але їх затримали на кордоні, не впустили в Україну. Навіть у гітлерівській Німеччині « Товариство допомоги голодуючим німцям СРСР» стало надсилати в Україну посилки та грошові перекази, але політвідділи тих місцевостей, куди вони надходили, нещадно боролися з «фашистською лавочкою на наглій вербовці сил» і конфіскували надходження. Цікаво, що прагнучи спростувати повідомлення про голод у СРСР, радянське керівництво не припиняло імпортувати хліб за кордон. Тільки у 1932 році було вивезено 5,2 млн тон.

5-й учень

          Традиційно жертв голодомору в Україні прийнято зображувати мовчазними і покірними долі. Але це не так. Селяни відмовлялися коритися владі, підпалювали колгоспне майно і будинки «партійних». Доходило до кривавих сутичок. Найбільше повстання в нашому краї почалося в Петропавлівському районі (село Осадче) і Павлоградських районах, яке перекинулось на села Нова Дача, Богданівка, Тернівка. Повстанців оточили війська, підрозділи міліції і ДПУ. На наступний день селянська самооборона було розгромлена. «Провинені», таким чином села заносили до «чорних дошок». Жителі населених пунктів, занесених на «чорну дошку», фактично прирікалися на смерть.

          Згідно з офіційних джерел на «чорні дошки» були занесені колгоспи 82 районів України з населенням 5 млн осіб.

          Гадаю, що доказів вже досить. Час дати оцінку трагічним подіям 1932-1933рр.

Фотокореспонденти

          А ми хочемо проілюструвати все почуте фотокартками, знайденими нами у виданнях, присвячених голодомору. З них ми створили фільм -  «Без війни, без вини».

Група експертів

         Голодомор 1933 року був спланований Комуністичною партією та Радянським урядом, який:

а)   не знизив темпів хлібозаготівель, незважаючи на несприятливі кліматичні умови та низький урожай;

б)  фізично послабив та знекровив селянство насильницькою колективізацією та розкуркулюванням міцних селян;

в) за  ідеологічними гаслами соціалістичної системи не звертав уваги на життя конкретних громадян своєї країни;

г) замовчував реальні масштаби голоду і не зробив нічого, щоб йому запобігти, а коли голодомор вже розпочався, зменшити кількість жертв шляхом надання допомоги;

д)  репресивними заходами знищив усіх, хто  акцентувати увагу на факті голоду;

е) під час жахливої трагедії голодомору не припинив вивозити хліб за кордон замість того, щоб врятувати за допомогою цього хліба власний народ;

є) приховав від світової спільноти факт голоду на Україні і не прийняв допомоги від країн Заходу…

         Отже, ми маємо повне право стверджувати, що голодомор 1933 року був геноцидом радянського уряду проти власного народу.

2-й учень

        Голод –страшне, ганебне явище, яке неможливо повністю переказати словами.
        Чому це сталося з нашим народом?

        Це питання виникає мабуть в багатьох людей, і на нього існує кілька відповідей.

       Але, ні жодна, на мою думку, не виправдовує себе, ні жодна не називає конкретну цифру померлих від цієї жорстокої трагедії.

       Чому так сталося? Я знову і знову запитую себе Невже нічого не можна було зробити, якось запобігти цьому?

        Але як? Як запобігти, коли в тебе відбирають те, що ти доглядала, працювала коло нього, те, на що ти весь рік витрачала всі сили , аби щось зібрати, коли в тебе відбирають хліб – те, що для нас українців є мабуть найдорожчим скарбом?

        Кажуть, що смерть однієї людини – це трагедія, загибель мільйонів – це статистика.

        Непомірно страхітливу ціну заплатили українці, здебільшого селяни за один із найжорстокіших злочинів сталінізму проти українського народу – голод 1932-1933 рр.

         Голодне лихоліття 1933-го – не просто історична минувшина, а незагоєна фізична і духовна рана, яка пекучим болем пронизує пам'ять багатьох поколінь . Сьогодні треба говорити про минуле задля майбутнього, адже безпам'ятність народжує бездуховність, котра, наче, рухлива пухлина, роз'їдає тіло і душу нації – перекреслює її історію, паплюжить традиції й руйнує соціокультурну самобутність народу.

Вчитель

        Кажуть, що історії властиво повторюватися. Наше завдання, щоб таких трагедій ніколи більше не було. Коли ми усвідомимо, що було з нами колись, ми  зможемо не допустити жахливих повторень у майбутньому, яке будувати вам. Не може бути справедливості та щастя на муках і смерті. І досі ще болить незагоєна рана мільйонних втрат, ще й досі хвороблива запалюється пам'ять тих, що дивом залишилися в живих після того жахливого року. Україна досі змиває кров безвинних жертв, оплакуючи своїх синів і доньок. Дуже багато горя переніс наш народ, який, як ніхто інший, заслужив право на велике й безмірне щастя.

Використана література

1. Голод 1933 року в Україні. Свідчення про винищування Москвою українського селянства. - Дніпропетровськ-Мюнхен.,1993.
2. С.В.Кульчицький.1933: трагедія голоду. – Київ.,1989.
3. Р. Конквест. Жнива скорботи.- Київ.,1993.
4. Голод 1932-1933 рр. на Україні: очима істориків, мовою документів. – К.,1990.
5. Ми звинувачуємо! Голодомор 1932-1933 рр. – К.,2007.
6. Інтернет - ресурси. Фото. Документальні матеріали.
7. Матеріали краєзнавчого музею Брагинівського ліцею. Спогади очевидців голодомору 1932-1933 років.