Проєкт. Музей "Українська світлиця"

Про матеріал
Мета. Залучати учнів до духовної спадщини свого народу, зацікавити дітей глибше пізнати історію свого рідного села, його традиції, звичаї, виховувати любов до рідного краю, до отчого дому, прагнення дбати про його добробут ; розширити співпрацю батьків та школи у вихованні підростаючого покоління, зміцнити авторитет школи в селі, в сім’ях учнів.
Перегляд файлу

IMG_3053.jpg 

Вигнанська ЗОШ І-ІІ ступенів

 

    Любарського району

 

     Житомирської області

 

 

 

          2017 рік

Презентація проєкту

 «Українська світлиця»

C:\Documents and Settings\t\Рабочий стол\семінар\Музей\ioooooooooooooo 585.jpg

    Мета. Залучати учнів до духовної спадщини свого народу, зацікавити дітей глибше

пізнати історію свого рідного села, його традиції, звичаї, виховувати любов до рідного

краю, до отчого дому, прагнення дбати про його добробут ; розширити

співпрацю батьків та школи у вихованні підростаючого покоління, зміцнити

авторитет школи в селі, в сім’ях учнів.

Результати проєкту. Презентація результатів своєї роботи на шкільних народознавчих

 святах, екскурсії краєзнавчим музеєм, підготовка та проведення позакласного заходу

 «Українська світлиця».

Групи:

І  група:  «Історія створення краєзнавчого шкільного музею»

ІІ  група: «Історія розвитку села»

ІІІ  група: «Покуть. Стіл. Мисник. Скриня . Пічне начиння. Колиска.»

ІV  група: «Знаряддя праці»

V  група: «Вишивка»

  група: «Одяг»

VІІ  група: « Грошові одиниці»

Презентація  груп

І  група:  «Історія створення краєзнавчого шкільного музею»

 

ioooooooooooooo 212.jpgІз знання свого родоводу починається кожна людина. А корені кожного із нас  - з батьківської домівки, з материнської пісні. Народні традиції, звичаї завжди були мудрими вчителями. А наше покоління їх майже зовсім не знає.

Відтворити значення родинного житла прагнуть учителі й учні нашої школи, створивши краєзнавчий музей.

На Любарщині створено чимало музеїв, але наш шкільний  не поступиться жодному краєзнавчому музею Житомирської області, тому він є гордістю не тільки Вигнанської ЗОШ І-ІІ ступенів, а й всього села, навіть усього району.

Вчителі разом з учнями зібрали багатющий  матеріал з народознавства, проводили різноманітні народознавчі свята, вели екскурсії, збирали предмети хатнього вжитку.

Місцеві жителі також не були байдужі до цієї доброї справи, вони й донині охоче поповнюють музей різними експонатами.

    Чудові рушники  подарували Зубко О.П., Дугай Р.В., Щерба З.М., картини - Лисак Л.Й.,

Каплюк П. В., предмети побуту - Данилко Н.О., Левчук Ф.Х., Кіндер О.М.

            

                                                    ІІ  група: «Історія розвитку села"

IMG_3039.jpg1. І сотворив бог небо голубе,                         ФОТОГРАФІЇ 419

 Родючу землю і зелені трави,      

 Дніпрові води й жито золоте,

І райських птиць, що звуться солов’ями.

Людей чудових тут він оселив

І дав їм мову, що в  душі співає,

І вільний дух  в серцях їх поселив,

І рай назвав цей - українським краєм.

подвіря школи2. Село…Село… Краса моя і сила,                    Рожевий мак у білих картоплях-

Мій вічний, незів’ялий первоцвіт,                     Усе таке  буденне і незвичне,                                 

Душі моєї сонячне розкрилля,                            Таке святе, що в серці не вмістить,                            

Мойого серця неосяжний світ.                          Не куплене за гроші ,не позичене,

Дзвін колосків дозрілої пшениці,                      Дароване на вічність,- не на мить.

Доріжка у м’якому спориші,                             Село…Село… Краса моя і сила,

Вода цілюща з отчої криниці,                           Мій вічний, незів’ялий первоцвіт,

Високість хліборобської душі.                          Спасибі, що для мене ти відкрило

Гніздо лелече на білявій хаті,                           Закон тяжіння рідної землі.

3.Кожна людина завжди з великою любов’ю і душевним трепетом згадує місце, де народилася, де минуло її дитинство. Те родинне вогнище – маленька батьківщина.

Тут усмішка матусі незрадлива,                     І молоко,  що піниться в дійниці,                                           IMG_3037.jpg                                                

Тепло долонь, натруджених за день,              Землі живої теплі грудочки.                                                                                         

Тут наша доля, сонячна, щаслива,                 Вертаємось, і відлітаєм знову                       

Зростала з щирих маминих пісень,                У  свій щасливий, веселковий світ,                                                                  

Тут так духмяно пахне паляниця,                  А вітер нам співає колискову,                                                                                                            

 Порізана на рівні скибочки,                          І очі матері нам дивляться услід .

Так свій край любив наш земляк  - Лисак  Володимир Йосипович, свою любов до рідної

землі передав у цих картинах. Ці полотна передала до школи  його сестра  - Людмила Йосипівна, яка проживає у даний   час у м.Черкасах і

підтримує  зв'язок із селом та школою.

Мальовничу красу свого краю передав на полотнах наш односельчанин Каплюк Петро Васильович, який в даний час проживає у м.Радомишлі.

4.Вигнанка- це наша земля, рідний край, село з багатовіковою історією, мальовничою природою, чарівною піснею, з мудрими, талановитими людьми. Крім корінних жителів, тут проживає багато людей, для яких Вигнанка стала теж рідною домівкою.

5.Історична довідка .

Село Вигнанка розташоване в південній частині району на правому березі річки Случ. Назва села існує з давніх часів незмінно. Село Вигнанка відоме із XVI століття. Перша писемна згадка про село належить до 1789 року, відтоді зберігається копія метричних книжок.

У Житомирському обласному архіві зберігається „Церковно-приходская летопись Свято-Михайловской церкви села  Выгнанка Новоград-Волынского  уезда Волынской губернии”, яку вів священик с.Вигнанки Василій Немоловський у 1895 р. Про походження назви у цьому документі написано так: ”Наименование села как народное, так и административное - Выгнанка. Народное предание объясняет название этого села так. В соседнем местечке Проваловцы (теперь село Проваловка) свирепствовала чума на людей, и заболевших перевозили за реку Случь.Когда некоторые из этих больных выздоровели,они не пожелали возвращаться назад и образовали хутор, который  назвали Выгнанкой.                                                                                                           Другое более правдоподобное объяснение  названия села такое, что на правый берег р.Случь жители местечка Проваловцы выгоняли скот на пастбище, остатки которого окончательно уничтожены в 70-х годах настоящего (XIX) столетия.                                                                                                                           Исторических документов, свидетильствующих о времени и происхождении села, а также объясняющих название его, не имеется”.

    6.Наше  село розташоване за 18 км від районного центру смт. Любар, за 45 км від залізничної станції Печанівка, на правому березі р. Случ.

    Площа населеного пункту -297,2 га .    Населення  - 645 осіб.     Кількість дворів -272.    День села – 21 листопада.

   Село Вигнанка знаходиться в межах Придніпровської височини ,у лісостеповій Дністровсько-Дніпровській фізико-географічній  провінції.

IMG_3043.jpgПоверхня села-хвиляста рівнина з переходом до подільського горбистого ландшафту. Клімат помірно континентальний.  Грунти - чорноземи глибокі малогумусні  легкосуглинкові, темно-сірі опідзолені, лугово-болотні. Із корисних копалин є запаси  вапняків, пісок, граніт, також поклади глини, зразки яких представлені у цій експозиції.

IMG_3045.jpgioooooooooooooo 200.jpg7. На території села знаходиться пам'ятка архітектури першої половини XIX ст. - панський палац та виявлено залишки поселень пізньотрипільської і білогрудівської культур, два поселення скіфського часу та  черняхівської культури.  Підтвердженням цього є крем’яні знаряддя праці: рубила, ножі, скребки, сокири, відщепи.  Кам’яні нуклеуси, розтиральники. Унікальною знахідкою є бронзовий наконечник. Цікавими експонатами є прясельця, які використовували під час прядіння.

 

 

 

У  селі на території сучасного піщаного кар’єру знаходиться під шаром  ґрунту  цілий пласт кераміки.

ІІІ група : «Покуть. Стіл. Мисник. Скриня. Пічне начиння. Колиска.»

IMG_3055.jpgПокуть

   Хата , як і людина, вміє плакати і усміхатися, вона може бути горда і сумна, пихата і доброзичлива. Все залежить від того, яка родина в ній мешкає.  Цікаво, що в порядній хаті ніколи не сварилися, аби не оскверняти святі образи. Не мовилося жодного ганебного слова, бо впаде гнів Божий на тебе навіки. Кожна хата має покуть -це та частина хати, де стоять ікони,свічки,кадильниця. Це найбільш святкове і значне місце в оселі. Тут садовлять найпочеснішого гостя, тут сидять наречені, тут стоїть ритуальний сніп  Дідух. Покуття повернуте на південь або на схід. На покутті зберігали освячені предмети, склянку із хрещенською водою, гілку освяченої верби,троїцьке зілля.

 Гість ,що переступав поріг української хати, знімав шапку і відразу кидав погляд на покуть. Саме тут знаходилася божниця – святе шановане всіма місце. На полиці-божнику, прикрашеній  різьбленням, стояли ікони. Їх обрамували рушниками, розшитими майстринями особливо вигадливо і старанно.

                                                                                                                                Стіл                                      IMG_3077.jpg       Особливу роль  у хаті  відіграв стіл, який стояв у дальшому від печі красному куті і мав магічне значення.                                 Тут народжувалося шанобливе ставлення до батька  як голови роду  - він займав  почесне місце за столом.    Стіл завжди накривався скатертиною у будень  - звичайно полотняною, у свята – з вишитим або тканим візерунком.                                                                                                                                                                                                         Зі столом пов’язано чимало призабутих, цікавих традицій. Вважалося за великий гріх стукати кулаком по ньому – казали, що тоді посваряться чоловік із жінкою.Не можна було й хлібину класти на стіл перевернутою, а коли окраєць падав зі столу, його піднімали й цілували, щоб хліб не образився.      

  Хліб і рушник – одвічні символи людські . Хліб і сіль на вишиваному рушнику були і залишилися високою ознакою гостинності українського народу. Кожному, хто  приходив із чистими помислами , підносили цю давню слов’янську святиню.

                      Мисник

IMG_3065.jpgМисник - це дерев’яна полиця для зберігання посуду.  Чистий посуд складали у мисник, який у

 хаті  знаходився праворуч від дверей.

 Форми простих  і полив’яних мисок були різні. Прості миски більш глибокі, полив’яні - значно менші. Розмальовані глиняні полумиски використовувалися тільки на свята, а весь інший час зберігалися на полиці  в миснику.

    Індивідуальних мисок не було - вся сім’я  їла з однієї миски, але кожен мав свою дерев’яну  ложку зі спеціальною поміткою. Ложки були різьблені, з довгою пласкою в кінці й п’ятигранною  в основі ручкою та яйцеподібним черпаком.

Сіль тримали на столі в сільничках.

Для приготування їжі використовували різноманітні  мішалки, збивачки, товкачі, макогони для розтирання й товчіння картоплі, сала, маку а також друшляки і подібні до них пристосування для зливання рідини.

Практично всі продукти м’яли і розтирали у глиняних макітрах за допомогою дерев’яного різьбленого  чи точеного товкача - макогона.  Для перемішування страв використовували  ополоники та копистки.

IMG_3092.jpg                                                            Скриня            

Скриня – традиційний  для українців вид меблів, у яких зберігали одяг, коштовні  речі, прикраси, полотно. Яка ж вона гарна – дерев’яна, різьблена чи розмальована, барвиста, мов сама весна!

 Вона належала жінці. Ніхто не мав права зазирати до скрині – ні мати, ні батько, ні сестра, тому що вона залишалася власністю дівчини, а пізніше жінки на все життя. У спадок вона могла перейти тільки після смерті. Скриня була символом нової майбутньої сім’ї. Молода дружина вивозила її з рідної хати як спогад про минуле дівоцтво своє, як частину родового вогнища, батьківської хати. Коли на весіллі перевозили  скриню в дім молодого, подивитись на неї виходило все село: яка скриня – така й удача молодої до діла, така  й господиня  буде.

 

IMG_3070.jpgIMG_3087.jpg                                       Пічне начиння.

   Як тільки родина заселяла нову хату, то обов’язково мали бути крім печі пікна діжа та стіл. Багато чого можна було  позичати чи взяти на тимчасове користування у сусідів, а ось пікну діжу і лопату ніколи не виносили з хати. Діжа вважалася святістю і недоторканістю, бо народжувала хліб. Навіть у роки війни, розповідали жителі села, коли люди покидали свої оселі,  пікну діжу завжди брали з собою. Ось пікна діжа, в якій замішувала хліб родина Рибачуків.

А ось перед вами ночви, в яких наші  земляки місили  тісто для вареників, галушок.

Після вимішування та оформлення хліба садовили його прямо на черінь печі за допомогою дерев’яної хлібної лопати, зробленої з широкої дошки.

IMG_3105.jpgКоцюбу застосовували для вигрібання жару. Горщики ставили в піч і витягали рогачами. А ще існували різноманітні горшки – великі горщики, середньої величини горниці, горні та горнятка.

                                                                                  

                                                                             Колиска

 

Колись у  наших пращурів у кожній хаті була плетена з лози колиска, яку вішали на мотузках до забитої у сволок скоби. Колиска висіла на одній висоті з пілом,  де спали батьки, щоб зручно було гойдати.  У колисці дитина спала доти, доки не могла сама сидіти. Її практично не знімали – діти тоді родилися одне за одним.

 Робили її з верби, клена, ясена і навіть з гілочок калини, щоб діти були дужими й співучими. Лозу заготовляли восени або взимку, коли в деревині не було сокоруху.

Під полотно в нижній частині колиски клали обереги – часник і зілля маковійського пучка. У ньому були васильки, мак, безсмертник, миколайчик, сідаш, м’ята й меліса.

До речі, колиску, що вийшла з ужитку, ніколи не викидали, її берегли доти, доки люди жили в помешканні.

 

 

ІV  група: «Знаряддя праці»

Сільськогосподарський  реманент

 

IMG_3067.jpg   В усі часи українці сіяли  хліб. Наші предки вважали, що землеробством люди почали займатися ще  від   того часу, як Адама і Єву  Бог вигнав із раю. Вигнані, вони голосили навпроти райських воріт 7 днів. Бог послав ангела сказати  їм, щоб взяли землю,  змочену їхніми сльозами, і посіяли її. Там, де посіяв  Адам, виросла пшениця, а де сіяла Єва – коноплі, отак люди одержали хліб і одяг.

  Бог дав людям зерно, але йому потрібно пройти ще довгий і важкий шлях від ниви до столу, від колоска до духмяної паляниці. «Радуйся врожаю не в полі, а в  стодолі»,- говорили мудрі люди. Господарі були спокійні за хлібний врожай лише тоді, коли він потрапляв у сховища – стодоли і клуні.

     

    Уся історія нашого народу тісно пов’язана із землеробством. Це найдавніша і провідна галузь  господарства. Із розвитком землеробства виникали різні звичаї і обряди. У селі святкували зажинки і обжинки. Вижате за день пов’язували у снопи. Перший сніп мав велике значення. Із нього випікали коровай на весілля або ставили на покутті.

IMG_3081.jpg Щоб обмолотити сніп, користувалися ціпом, який складається із ударної частини - бига та держака-ціпильника, які скріплені  шкіряним ремінцем.

  Обмолочене зерно зберігали у солом’яниках, які виробляли із житньої соломи.

                                                                                              

Для переробки зерна використовували жорна і ступу. Робочою частиною в жорнах є 2 круглих камені з отворами в центрі. Камені накладені один на одного так , що верхній обертається на нижньому. Його крутили ручкою. У верхньому камені була відтулина, в яку засипали зерно. Борошно через  отвір, мучник, висипалося у підставлену посудину.

 Ступи використовували для подрібнення на крупу зерна, для очищення від лушпиння. Робили ступу з колоди. Робочою частиною ступи був дерев’яний товкач з дуба чи граба. Робота на  жорнах і ступі була важка: «І ступа, і жорна, і доля чорна» - так говорять  наші старожили.

 

 

 

IMG_3100.jpgЗнаряддя праці: бательня, терниця, прядка.

Для того, щоб  виткати полотно, сіяли ранесенько, навесні коноплі.  Найкраще сіяти коноплі після теплого густого дощу – виростуть густі і рівні,після холодного, краплистого - вродять погані та криві. Добре сіяти смерком – після заходу сонця або  вдосвіта до сходу – «щоб горобці не бачили й не пили конопель».

 Коноплі мають чоловічі стебла – плоскінь, їх вибирають через  чотири місяці і жіночі – матірку, збирали пізніше - у першій половині вересня.

Чоловічі стебла ішли на виготовлення тонких тканин - для сорочок,скатерок, рушників на ікони. Із жіночих - виготовляли грубе полотно-на мішки, мотузки, шнурки.

Спочатку коноплі вимочували в озерах, копанках, річках,  щоб усунути речовину, яка склеює волокна. Стебла матірки мочили довше, ніж плоскінь. Потім у воді їх полощуть, щоб полотно було чисте.

 Далі коноплі тіпали на бательні, пізніше - на терниці.  Обидві робили з коротких колод на ніжках. Отримані волокна микали - розчісували   дерев’яними гребенями, воно ставало шовковистим.    

  Із ручки тіпаного волокна виходила мичка розчесаного.  Із куделі -  жмутка -  розчісаного  волокна скручували нитку за допомогою веретена або прядки. У Пилипівку починають прясти і ткати на верстаті  полотно.

   Із ткачем чи ткалею розраховувалися зазвичай продуктами, прядивом або готовим полотном.

IMG_3062.jpg          V  група: «Вишивка»

             

IMG_3063.jpg

IMG_3061.jpg

Вишивки – це символи,які уособлюють мир, щастя, радість.  У мереживо ниток вплітається душа українського народу, його думки. І передавалася ця мудрість з роду в рід.

В українців є річ,  без якої немислима Україна. Це – вишитий рушник. Ними прикрашали  ікони, двері, фотографії рідних. Важливі події в житті людини не обходилися   без вишитого рушника . Подивіться на ці рушники і ви переконаєтесь, з якою любов’ю, пошаною вони вишивалися, адже вони такі гарні, барвисті. Наші прабабусі і бабусі найбільше на своїх рушниках вишивали квіти, птахи. Візерунки на них – то справжні дива, створені ниткою, покладені хрестиком чи гладдю. Із розповідей своєї бабусі я дізналася, що вишивати рушник треба з чистою думкою, світлою душею, з піснею. Тоді такі рушники завжди будуть оберегом для оселі.

Народилась дитина – вмотують в рушник. Іде хлопець в армію – мати проводжає рушником. На сватання в’яжуть рушником старостів, під час весілля - молодим руки. Помирає людина – і в останню дорогу її проводжає рушник, бо його кладуть на віко під хліб,  в’яжуть на хрест. Зустрічаючи шанованих гостей, теж підносимо хліб – сіль на рушникові.

   У чарівну силу  рушника вірили як у доброго чудодія, що оберігає від усякого лиха. Спитаєте, звідки ж то узятися такій силі? А сила рушника у  його візерунках. Рушники можна читати так, як читають книги. Треба лише розумітися на орнаментах. Як цікаво читати рушники! Існує коріння, що сягає глибини століть, у них закладена мудрість століть.

  група: «Одяг»

 

IMG_3066.jpg    Споконвіку українці  свято шанували одяг, а особливо вишиту сорочку. Вони вірили, що вона захищає людину не лише від негоди, а й від ворожих сил. Сорочка в Україні належить до найстаршого одягу.  Шили сорочки окремо на будень, окремо на свята. Святкову сорочку  обов’язково вишивали власноруч. Для вишивок   нашого села характерне зіставлення білого поля сорочок зі звучним акордом червоно-чорного малюнку. У жіночих сорочках прикрашали комір, пазуху вишитими квітами. А манжети  здебільшого геометричним орнаментом.

   Із давніх-давен хустка була своєрідною візитною карткою жінки-українки.  Із роду в рід передавались хустки, як реліквії на пам'ять нащадкам. У  холодну та жарку пору, в роботі, у свято вірною супутницею та берегинею для жінки була, є і завжди буде хустинка.  Хочеться, щоб вона була сьогодні  не просто модною деталлю на деякий час, а одним із національних наших символів, оберегом.

 

 

 

ФОТОГРАФІЇ 423.jpgФОТОГРАФІЇ 418.jpgФОТОГРАФІЇ 370.jpg

 

Наша адреса: вулиця Перемоги,50                     

село Вигнанка,

Любарський район,  

Житомирська область 13145

Тел.(04147) 9-73-40

IMG_3110.jpgVІІ  група: «Грошові одиниці»

Карбувати монети в Україні почали в кінці                 Х століття за часів Київської Русі. Їх запровадив князь Володимир Святославович, за велінням якого за день виготовляли кілька десятків монет. Для цього було достатньо праці одного чоловіка з парою штампів та молотком. Цей майстер носив увесь «монетний двір» при собі в мішку і міг будь-коли і будь-де виконати замовлення володаря. Князь же роздаровував монети.

У давнину в наших краях розійшлося – прижилося чимало чужоземних монет. Значну їх частину українці вилучили з обігу, переплавляли в більш зручні для користування зливки, що називалися  гривнями. Мабуть, назва ця походить від назви золотої чи срібної прикраси, яку носили на шиї (гриві). Потім виготовляли зливки з «вушком »  для мотузки і зазвичай теж носили на шиї.

Обіг таких  грошей закінчився на початку ХІІІ століття. Період з кінці ХІІ до середини ХІV століття в історії України нумізмати  назвали «безмонетним». Українці користувалися монетами іноземних держав.

      Колекція монет  музею представлена  від  ІV ст. до 1915 року: срібні римські денарії, польські злоті і монети Російської імперії.

 

docx
Додано
28 лютого
Переглядів
104
Оцінка розробки
Відгуки відсутні
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку