Проект "Реліквія поколінь»

                                                        ВСТУП

         Проект "Реліквія поколінь»  складається з кількох уроків проведених у різних класах для різної вікової категорії, і з різним завданням.

  Так у «6» класі виготовлення ляльки - мотанки було з арт-терапевтичним напрямком.  У «7» класі поєднання міжпредметного зв’язку українознавства та декоративно – прикладного мистецтва. А в «9» класі вивчення теми з географії історикоетнографічних областей України та поєднання виготовлення виробу з декоративно –прикладного мистецтва. 

   Результатом такої роботи є представлені учнями творчі проекти з дослідницьким матеріалом та виготовленими власноруч виробами .               

 

 

                                           Проект "Реліквія поколінь»

Урок із декоративно прикладного мистецтва

у «б» класі художнього відділу

був проведений 07.11.10р.

викладачем вищої категорії школи ТОКЕКШМ

Ящишин Т.І.

Тема . Лялька-мотанка - оберіг наших душ.

Мета: відтворити оберіг поколінь; розвивати дрібну моторику руки(«мануальний інтелект»); розвивати фантазію та образне мислення; розвивати вміння малими засобами виражати характер; розвивати здатність тонко відчувати інших; та те; що відбувається навколо; розвивати здатність до концентрації уваги; зміцнити зв'язок Дитина-Фахівець.

Тип уроку: комбінований.

Наочні матеріали: зразки оберегу ляльки-мотанки.

Матеріали: клаптики тканини, нитки, декоративні стрічки, шнур (волокно коноплі)...

Техніка: вузликові ляльки, шматяні ляльки.

Використана література:

Галина Напиткіна . Українська Лялька-оберіг. Тернопіль. Видавництво «Підручники і посібники» 20007-32с;

О.А.Федій. Естетотерапія. Навчальний посібник.-К.: Центр учбової літератури,2007.-256с.

Використані джерела: - http://piniqina.liveiournal.com;

ИІ!р://у^У\/\у.$ирег5асіОУпік.ги/Ьт?огипп/ро5І.а5рх?ісІ=478536&рд^:=30

 

                                                 Хід уроку.

       I. Актуалізація  уваги  учнів.                                                                             
         Оголошення теми та мети уроку.

         II. Вивчення нового матеріалу.

Розповідь учителя.

        У мене таке враження, що лялька - це таке диво, яке розповідає про душу нашого народу. Кожна лялька - це певна грань українського народного життя. Кожна лялька несе у собі інформацію про певний обряд. Іграшки, ляльки супроводжують людину у продовж життя, кожен народ має свої повсякденні і подарункові варіанти.

       Лялька в «ігровій культурі» посідає особливе місце. Можна сказати, що є суперіграшкою оскільки водночас містить у собі функціонально-образні риси праіграшки і так би мовити, постіграшки.

     Лялька-одна з найдавніших іграшок людства/її справедливо називають суперіграшкою,оскільки протягом тисячоліть вона не втрачає своєї актуальності. «Вбрана» лялька супроводжує людину протягом усього життя : у дитинстві це одна з улюблених забавок, приємний подарунок, а з часом - цікавий сувенір, пов'язаний із театральною грою, вітринним мистецтвом, промисловим виробництвом,художньою творчістю.

      Ляльки в минулому служили обрядовим символом. Ляльці приписувались різні чудодійні якості: вони могли захищати людину від злих сил, забирати на себе хвороби і негаразди, допомогти хорошому урожаю.

     Для наших предків вона була не лише іграшкою, а й домашнім оберегом, символом роду, наповненим позитивною енергетикою. А ще її вважали посередником між живими і тими, кого вже немає або хто повинен народитися. Таку ляльку клали до колиски, перш ніж

покласти туди немовляти. Вважалося, що вона очищає її від злих духів і оберігає дитину.

    Лялька виконувала і роль "лікаря", її давали хворій дитині або дорослій людині, сподіваючись, що вона зцілить його від хвороби. Часто мотанка безлика, але іноді замість лиця ставили хрест -солярний знак, що несе в собі і що притягає сонячну енергію з усіх чотирьох куточків світу.

      Довга коса - символізує довге і щасливе подружнє життя. Лялькам    ніколи не малювали обличчя. За уявленнями язичників саме через лице в ляльку вселяється душа. Такі ляльки були колись мало не в кожному українському домі.

      Рахувалось що при виготовленні таких ляльок не допустимо використовувати колячі і ріжучі предмети. Тому тканину і нитки для виготовлення ляльки-мотанки потрібно було рвати.

      Традиційно такі ляльки діляться на три групи: ігрові, обрядово-ритуальні та оберегові.

     Народне мистецтво складне і загадкове. Сучасне в нім сусідить з далеким минулим. Колишнє проектується на майбутнє.

      Традиційна народна лялька не тільки об'єкт етнографії, атрибут обрядових дійств або твір селянського мистецтва. Це ще суб'єкт, який фіксує і закріплені сліди національної історії, історичних подій або історичної неподієвості - діяльної позаподієвості.

     Життя традиційної ляльки в побутових умовах недовге. Обрядової ляльки - зовсім коротке. Але за цей час лялька встигає поспілкуватися з вічністю, перевтілити її у свій образ.

III. Постановка практичного завдання. Демонстрування виготовлення оберега – ляльки-мотанки .

IV. Виконання практичного (індивідуального, творчого) завдання учнями.

Учитель допомагає учням порадами. Кожен з учнів виготовляє свій виріб.

V. Завершення уроку.

Кожен з учнів демонструє свій виріб.

                                   Проект "Реліквія поколінь»

                                                   Урок із декоративно прикладного мистецтва

                                                   та українознавства

                                                       у «7» класі художнього відділу

                                                       був проведений 08.12 .10р.         

                                                 викладачем вищої категорії школи ТОКЕКШМ

                                                      Ящишин Т.І.

Тема . Українська іграшка—тотем,символ та оберіг.

«Дива там, де в них вірять, і чим частіше вірять, тим частіше вони трапляються.»

                                                                                                      Дені Дідро

Мета: відтворити тотем, символ та оберіг поколінь; розвивати дрібну моторику руки(«мануальний інтелект»); розвивати фантазію та образне мислення; розвивати здатність до концентрації уваги;розвинути подальший розвиток художньо-естетичного смаку; відродити традицію виготовлення української народної іграшки.

Тип уроку: комбінований.

Наочні матеріали: зразки (Боже око, та Вифлиємівської зірки).

Матеріали: нитки, палички.

Техніка виконання: намотування нитки.

Використана література:

Галина Напиткіна . Українська Лялька-оберіг. Тернопіль. Видавництво «Підручники і посібники» 20007-32с;

О.А.Федій. Естетотерапія. Навчальний посібник.-К.: Центр учбової літератури,2007.-256с.

Сергій Плачинда. Лебедія. Як і коли виникла Україна. Київ 2005- 160с.

Використано джерела: - http://piniqina.livejournal.com;

Иі!р://уууууу'.5ирег$асіоупік.ги/Ит(огит/ро5І.а5рх?ісІ=478536&рд=30

 

                                              Хід уроку.

I. Актуалізація  уваги  учнів.
Оголошення теми та завдання уроку.

II. Вивчення нового матеріалу.

       Розповідь учителя.

      Історія цієї землі знала чимало славних моментів від часів Трипільської культури, доби Скіфів, Сарматів, а також Готів, Гунів та Антів. Але розповідь про Україну не буде повною, якщо випустити з поля зору часи Давньої Русі, Княжої Доби! За часів Княгині Ольги, Володимира-Хрестителя, Ярослава Мудрого, коли Русь-Україна була Сильною, Могутньою, Великою державою, яку поважали у всьому світі, а доньок Князів вважалось за честь брати дружинами королям різних країн. Велична Русь, Благородна Україна - Таємниці Скарбниці Невичерпної...

     Про це можна довго говорити різними мовами, але мова мистецтва, творчості, це мова, яку розуміють всі, якою можна розповісти про історичні цінності та культурний спадок, традиції видатних часів. Розповідь про будь-яку країну через ляльку-оберіг, ляльку-сувенір, що несе в собі живу душу країни, є доступною і яскравою.

     В культурі народів світу особливе місце займає лялька - в минулому вона була не просто іграшкою, оберегом, який захищав від злих духів і життєвих негаразд.

     Історія створення ляльки бере початок в далекому минулому. Точних даних про те коли була виготовлена перша лялька в світі, не має.

     Проте лялька - мотанка виникла на теренах нашої держави ще в часи пізнього палеоліту не як іграшка, а як сакральна річ. її назвали посередником між світом живих та мертвих. Мотанка - це й іграшка, й оберіг. Тож нині ляльці вже сім тисяч років. У дохристиянські часи мотанки робили з найпростішого матеріалу - сіна, клаптиків тканини, ниток, стрічок. Люди знали, лялька не може бути на когось подібною. Мати, створюючи донці іграшку, ніколи б не наважилась намалювати очі, ніс або губи. Замість людських рис у неї на обличчі хрест - символ Сонця. Хрест з ромбом або квадрати на розхресті - символ сонця. Лялька як сонячне божество супроводжувала небіжчика у потойбічному світі.

Солярні знаки, знаки Сонця, серед яких як різновид "свастика" -рухомий хрест

    Ляльки з пустими обличчями належать до іншої семантичної сфери. Душа предка вселяється лише у ляльку без обличчя. Тут також ми зустрічаємося з атавістичною аномалією - реліктовими законами індивідуальної сфери поведінки, коли знак функціонує на рівні елементарних аналогій. Довелося чути, як старі бабусі, зробивши ляльку "без обличчя", забороняли онукам малювати обличчя.

     Лялька була скоріше внутрішньо змістовною, образною, такою, яка б з'єднувала рід та природу, історію та сучасність. Мотанка - перш за все посередник між поколіннями тих, хто відійшов у Той світ, і ще не народженими людьми. Українці вірили, що зробивши ляльку, можна просити у Вищих Сил дощу, гарної днини чи добрих новин. Коли нездужала дитина, батьки спеціально робили ляльку і клали її під подушку або прикріплювали до хворого місця, сподіваючись, що мотанка перебере на себе недугу.

    З традиційною українською лялькою пов'язано чимало обрядів та народних свят. У свято врожаю, наприклад, така лялька перетворювалася на оберіг або дідух.

Так ще з часу язичників древньої Русі була лялька наших предків

- Око Бога, чи Боже Око.

Хрестоподібна композиція, що виражає ідею розподілу сил добра чи охороняючої сили на всі чотири сторони світу.

«Боже око» підвішували над вхідними дверима в домі, кімнаті, над ліжком дитини, в місце, яке добре видно людині що входить. Яскравий і несподіваний образ оберега притягає до себе погляд людини, яка зайшла, і це збиває її від недобрих помислів по відношенню до господарів дому.

     В композиції «Божого Ока» кожен колір нитки несе символічне значення:

білий - святиня,зелений - життя, синій - тайна,червоний - жертовність,

оранжевий - благодать Божа і його присутність, голубий - чистота і невинність, жовтий - тепло і любов, пурпуровий - перемога, багряний - велич, бірюзовий - молодість, розовий - дитинство.

      Хрест - це солярна символіка. Можливо, на початку назва оберега була інша, тому що хрест пов'язаний саме з сонцем. За такою технологією і виготовляється «Вифлеємівська зірка». Вісім промінців

- це наш словянський символ, світотворення нашого всесвіту.

III. Постановка практичного завдання. Демонстрування виготовлення солярного символу.

Виготовлення хреста  сонячного символу

виготовлення символу "Вифлеемовська зірка"

Схема 3.3

IV. Виконання практичного (індивідуального, творчого) завдання учнями.

   Учитель допомагає учням порадами. Кожен з учнів виготовляє свій виріб і слухає міф про походження світу, що дійшов до нас з вуст народних і був неодноразово опублікований.

… І була на початку Пітьма - вічна й безмежна. Ні Землі, ні Неба, ні Сонця. Тільки - морок. Густа, холодна й безконечна Ніч. А її пронизувало Око.

Звідки летіло воно? І - куди? Нізвідки і в нікуди ? І де взялося воно.

Наймудріші волхви Органи казали так: «Око було завжди, воно було вічно. І з Вічности воно летіло у Вічність».

А Заратустра по тому вже додав: «Вонор летіло з далеких Старих Світів, аби утворити Новий світ».

Мабуть, так. Бо Око, пролетівши чорне безмежжя впродовж безконечної кількості часу і не знайшовши краю пітьми, одного разу спинилося. І пустило Сльозу. Чисту-пречисту Росинку. З неї вродилася диво: Першоптах і Першобог - птиця Сокіл.

Його золотаве пір'я осяяло непроникну Ніч. Сокіл розправив крила і закружляв над Оком. І пустив Сокіл золоту Сльозу-Росинку, що впала на Око. І вмить розрослося воно у великий острів серед мороку.

І пустив Сокіл срібну Сльозинку, і впала вона посеред острова, де утворилося озеро Живої Води.

І пустив Сокіл зелену Сльозу-Р'осинку, і від неї проросли дивовижні квіти й густі високі трави на острові й берегах озера.

Тоді Сокіл зніс золотий жолудь. І сталося диво: виросло з того жолудя розкішне й могутнє Першодерево. Дуб-Стародуб.

І наче зорі розцвіли на його крислатому гіллі: то вродили МОАОДИАЬНІ ЯБЛУКА - плоди невмирущості. Стало довкола світло й весело.

Тоді злетів Сокіл на вершину Першодерева й сказав: «Я створив Прій. Тут моє місце на віки вічні. Звідси я творитиму Світ.»

І зніс тоді Сокіл двоє яєць: біле й чорне. Впали вони в озеро Живої Води, і вродилося з них Білий Лебідь і Чорний Лебідь. Попливли вони на зустріч один одному і стали люто битися.

Тоді з вершини Дуба-Стародуба сказав їм Сокіл: «Зупиніться!». І лебеді перестали битися. І сказав Сокіл:»Я даю вам Слово і розум. Вийдіть з води і станьте обабіч мого Дуба».

Вийшли лебеді з води й одразу перетворилися в людиноподібних велетнів. Тільки в одного шкіра була біла, волося - русяве, очі - блакитні, а в другого все було чорне - і шкіра, і волосся, і очі.

І сказав Сокіл їм: «Зірвіть з дерева по яблуку і з'їжте їх». З'їли велетні по молодильному яблуку і відчули в собі силу неймовірну. І сказав їм Сокіл: «Тепер ви невмирущі боги». І вклонилися йому велетні. І сказав Сокіл

білошкірому: «Ти є Білобог, Володар Свтла й білого Світу та всього, що створиш у ньому».

І сказав Сокіл Сокіл чорношкірому: «Ти є Чорнобог. Володар ночі й пітьми та всього, що створиш у ній».

І сказав він обом: «Ви є Добро і Зло. Краса і Погань. Правда і Кривда. І ви будете вічно. Бо ви є Життя. І ті, що прийдуть, не зазнають,що таке життя і навіщо жити в ньому».

Такий сюжет, такий багатий текст міфа. Ще багатший його підтекст. Міф засвідчує високий рівень духовності й культури давніх українців.

V. Завершення уроку.

Кожен з учнів демонструє свій виріб.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                 Проект "Реліквія поколінь»

                                                   Урок із декоративно прикладного мистецтва

                                                   та географії

                                                  у «9 » класі художнього відділу

                                                 був проведений 09.12 .10р.

                                                викладачем вищої категорії школи ТОКЕКПІМ

                                           Ящишин Т.І. і викладачем географії Солоненко М.С.

Тема. Лялька-мотанка різних історико-етнографічних областей України..

Мета: (ДПМ) розвинути подальший розвиток художньо-естетичного смаку; відродити традицію виготовлення української народної іграшки, навчитися презентувати власну роботу дослідницько-пошукового матеріалу.

Мета: (географія) ознайомити учнів з етапами формування української нації;
сформувати в учнів поняття про національний склад населення та пояснити причини його строкатості; назвати етнографічні групи українців та національні меншини; обґрунтувати географію розміщення історико -географічних (етнографічних) областей України; удосконалити навички роботи з тематичними картами та іншими джерелами інформації; розвивати вміння працювати з текстом підручника та вибирати необхідну інформацію. Обладнання: підручник географії, атласи, робочі зошити, контурні карти, статистичні дані про національний та етнічний склад населення. Форма уроку: інтегрований

Тип уроку: створення творчого проекту за вивченням нового матеріалу та проведеного майстер-класу майстринею художнього моделювання Вербицької Ірини Орестівни.

Наочні матеріали: зразки.

Використана література:

Галина   Напиткіна   .   Українська   Лялька-оберіг.Тернопіль. Видавництво    «Підручники і посібники» 20007-32с;

Ф.Д.Заставний. Географія України.- Львів: Видавництво «Світ», 1994. Й.Р.Гілецький. Соціально-економічна географія України. Підручник для 9 класу.- Тернопіль: Видавництво "Підручники і посібники", 2009. М.В.Чугуєнко. Моя Україна. Ілюстрована енциклопедія для дітей. - Харків: Видавництво "Ранок", 2008. - 128 ст.

Використано джерела: - http://piniqina.liveiournal.com;

http://www.supersadovnik.ru/hrriforu ггі/ро5І.а5рх?ісІ=478536&рд=30 Хід уроку.

                                                                Нації вмирають не від інфаркту.

                                                                Спочатку їм відбирає мову...

                                                                                      Ліна Костенко.

I. Організаційний момент.

Тема нашого уроку «Лялька- мотанка різних історико-ернографічних областей України».

Сьогодні ми будемо працювати у творчому союзі з учителем географії. Детальніше про етно-культурні регіони України нам розповість вч. географії Марія Степанівна Солоненко.

II. Актуалізація опорних знань та вмінь учнів.

Уч. географії.

      Повторення - матір навчання. Тож давайте повторимо матеріал, вивчений на попередньому уроці.

ІІІ.Мотивація навчальної та пізнавальної діяльності.

Учитель географії.

     Україна - держава, де живе багато національностей. Вона розташована на межі інтенсивних європейських та азіатських контактів, на перехресті важливих торговельних шляхів, по яких багато століть здійснювався товарний обмін і йшло переселення людей та цілих народів. Усе це призводило до посилення міжетнічних, так і расових зв'язків, «перемішування» народів, взаємовпливу багатьох рас, насамперед розміщених у ближчому і дальшому пограниччі.

Отже, тема нашого уроку «Національний та етнічний склад населення».

 Наше   завдання:    (географія)   сформувати   знання   про   етнографію, національний та етнічний склад населення України, ознайомитися з етапами

формування української нації; обґрунтувати географію розміщення історико-географічних (етнічних) областей України;

IV. Вивчення нового матеріалу. «Історія формування української нації».

Уч. географії. Найдавніші стоянки первісних людей на території України виявлені:

•      поблизу с.Королеве Закарпатської обл., (вік близько 600 тис. років);
•      територію басейнів Дністра і Пруту, а пізніше - Південного Бугу і Дністра займали населення Трипільської культури;
•      північне Причорномор'я, займав проукраїнський народ, який жив тут у II-IV ст., під тиском кочівників переселився у лісову зону з часом сформувавши там українську державу з центром у Києві.
•      вона виникла після розпаду давньоруської мови у XIV ст.;
•      безпосереднім   джерелом   української,   як   і   інших   слов'янських вважається праслов'янська мова, розпад якої почався у VIIct.

     Українські історичні землі

       Часто поряд із сучасним адміністративно-територіальним поділом використовують поділ України на історичні землі. Історичні землі, які також називають історико-географічними областями чи краями, є складовими частинами української національної (етнічної) території. В минулому вони виконували ті чи інші суспільні функції — були державними або автономними утвореннями, військово-політичними або адміністративними одиницями, територіями нового господарського освоєння і заселення тощо. Для них характерні індивідуальні особливості історичного розвитку українського народу, розмаїття його матеріальної та духовної культури, зумовлене впливом природного середовища та взаємозв'язками з іншими народами.

      Історичні землі характеризуються різними розмірами. Вони не мають чітких меж, часто накладаються одна на іншу або входять одна в іншу. Ряд земель, що знаходилися на окраїні української етнічної території, в результаті державного розмежування потрапили до складу сусідніх з Україною держав.

     Етнічна територія українського народу сягнула наприкінці XIX — на початку XX ст. максимальних розмірів — приблизно 750 тис. км . За історичними особливостями розвитку в ній виділяють чотири великі регіони — Центральну Україну (або Середню Наддніпрянщину), Західну Україну, Південну (або Степову) Україну і Східну Україну. Середня Наддніпрянщи. Це території найдавнішого проживання на і Західна Україна Українського народу, творення перших його держав (Київська Русь, Галицько-Волинське князівство), відновлення української державності на початку XX ст. (проголошення Української Народної Республіки в Києві 1917р., Західноукраїнської Народної Республіки у Львові 1918 р. та Карпатської України в Хусті 1938 p.). Тривалий час Середня Наддніпрянщина була ареною боротьби волелюбного українського козацтва проти зазіхань сильних

сусідів, а в середині XVII ст. тут сформувалася козацька гетьманська держава під проводом Богдана Хмельницького. У 1667 р. вона була поділена по Дніпру на Правобережну Україну (чи Правобережжя) і Лівобережну Україну (Лівобережжя), які відійшли відповідно до Польщі й Росії.

      Історичними землями Правобережжя є Київщина, Поділля і Брацлавщина.

Історична Київщина займає правобережні частини сучасних Київської та Черкаської областей і всю Житомирську область. Тут колись жили племена полян і деревлян. Полянська земля стала ядром формування Давньоруської княжої держави. Після її розпаду існували Київське князівство — спочатку самостійне, а далі автономне у складі Литви, Київське воєводство в Польській державі та Київська губернія в Російській імперії.

      Цю територію називають "серцем" України, бо тут знаходиться її багатовіковий політичний і культурний центр — столиця м. Київ. Багато поселень відомі з літописних часів — Вишгород, Чорнобиль, Коростень, Овруч, Житомир, а міста й містечка південної Київщини славні своєю козацькою історією — перша гетьманська столиця Трахтемирів, полкові міста Канів, Черкаси, Корсунь, Біла Церква, Умань, Чигирин. Біля останнього знаходиться с. Суботів — колишній хутір і резиденція Б. Хмельницького. У с. Моринці Черкаської області народився Тарас Шевченко, а в м. Канів на Чернечій горі над Дніпром знаходиться його могила. Місто Новоград-Волинський — батьківщина Лесі Українки. Поділля обіймає територію між середньою течією Дністра і верхньою та середньою течією Південного Бугу. Назва походить від "країни з оселями по долах", бо села тут розбудовувалися, в основному, по долинах рік. Відоме ще з середини XIV ст. як удільне князівство у складі Литовської держави, а далі — воєводство в Польщі і губернія в Росії. Західне Поділля було об'єднане з Галичиною і потрапило до Австрійської імперії.

       Адміністративним центром і культурним осередком Поділля завжди було м. Кам'янець-Подільський. Його фортеця тривалий час стримувала агресію турків і татар. Загалом Поділля було густо вкрите замками і фортецями, до наших днів збереглися їх залишки у Сатанові, Летичеві, Меджибожі (одному з найдавніших подільських поселень), Барі, Шаргороді, Хмільнику.

      На подільських землях відбулося багато історичних подій, зокрема, битви козаків з польськими військами під Пилявцями, Жванцем, горою Батіг, повстання під проводом Устима Кармалюка та ін.

Східне Поділля відоме також як Брацлавщина. Брацлавське воєводство існувало в Польщі у XVI — XVIII ст. Сам Брацлав — невелике містечко над Південним Бугом — був головним містом воєводства лише 20 років (надалі центр перейшов до Вінниці), однак назва землі збереглася в історичній пам'яті народу дотепер.

    На Лівобережній Україні найдовше (до початку 80-х рр. XVIII ст.) зберігалися ознаки гетьманської державності у складі Росії, тому інша її назва — Гетьманщина. Після ліквідації гетьманського правління територія краю була поділена на Чернігівську і Полтавську губернії. Давнім населенням басейну Десни були сіверяни, а тому північно-східна частина

      Лівобережжя відома також як Сіверщина з центром у Новгороді-Сіверському.

Великими містами Лівобережної України в руський період були Чернігів і Переяслав, що очолювали землі-князівства. До найдавніших літописних міст належать також Любеч, Ніжин, Прилуки, Ромни, Лубни, Полтава. Вони, як і Конотоп, гетьманські столиці Батурин і Глухів, село Крути — свідки славної і трагічної історії українського народу.

   Вагомий внесок Лівобережжя у становлення української писемності та культури. Полтавський діалект разом із київським став основою української літературної мови. У Полтаві народився засновник нової української літератури Іван Котляревський, а в Борисполі — етнограф і фольклорист, автор слів національного гімну "Ще не вмерла Україна" Павло Чубинський.

     Північна частина Гетьманщини — історична земля Стародубщина (територія однойменного козацького полку) — тепер знаходиться в Росії

Західною Україною прийнято називати ті українські етнічні землі, які в результаті проведення державного кордону в 1920 р. опинилися за межами радянської України — в Польщі, Чехо-Словаччині та Румунії. Більша частина цих земель була приєднана до України в період Другої світової війни (Галичина і Волинь — у 1939 р., Буковина — у 1940 р., Закарпаття — у 1945 р.), однак прикордонні історико-гео-графічні землі залишилися в складі сусідніх з Україною держав.

       З давніх часів західноукраїнські землі були заселені племенами ду-лібів, волинян, бужан і білих хорватів. У княжі часи тут виникли Галицька (столиця — Галич) і Волинська (Володимир) землі-князівст-ва, які з кінця XII до середини XIV ст. існували як об'єднана Галиць-ко-Волинська держава. До найдавніших міст території належать Буськ, Белз, Теребовля, Перемишль, Луцьк, Шумськ, Кременець, Дуброви-ця, Берестя (Брест), а також збудовані за правління Данила Галицького нові столиці держави Холм і Львів.

      Після втрати незалежності Галичина потрапила до Польщі, а Волинь— до Литви. Якийсь час вони зберігали автономію (насамперед Волинь), однак згодом на їх землях були створені рядові воєводства Польсько-Литовської держави. З цього часу історія Галичини й Волині являла собою співіснування, взаємодію або ж протистояння українського і польського населення. З кінця XVIII ст. Галичина стала провінцією (т. зв. "коронним краєм") Австрійської імперії, де отримала самоврядність, а Волинь — губернією Російської імперії. В період між двома світовими війнами ці землі знову опинилися у складі Польщі. У межах сучасної України Галичина обіймає території Львівської, Івано-Франківської і більшої частини Тернопільської областей, а Волинь — Волинської, Рівненської і північної частини Тернопільської областей. Крім цього, історичні галицькі землі знаходяться також у Польщі (Надсяння з центром Перемишль і Північна Лемківщина), а волинські — у Польщі (Холмщина, Підляшшя) та в Білорусі (Берестейщина). Східний "кут" Галичини між річками Дністер і Черемош відомий також як історико-географічна земля Покуття.

      Ці землі багаті на історичні події. Тут у другій половині XVI — на початку

інколи зустрічається в літературі, — Ханшина). Немало українців опинилося тоді в Криму як зігнана татарами людська здобич.

    Українська колонізація Степової України завдячує насамперед Запоріжжю. Запоріжжя — землі перебування Запорізької Січі та поширення "вольностей" козацького війська. Козацтво в українських степах з'явилося наприкінці XV ст., а перша Запорізька Січ, як його політичне ядро, виникла в середині XVI ст. на о. Мала Хортиця за дніпровими порогами. Наступні січі засновувалися вниз по Дніпру аж до його гирла, більшість з них перебували у дніпровських плавнях (зараз залиті водами Каховського водосховища). Остання Запорізька Січ зруйнована російськими військами в 1775 р.

    Землі вольностей запорізьких козаків поширювалися по обидва боки Дніпра: на заході — до Південного Бугу та його притоки Синюхи, на сході — до р. Кальміус і Азовського моря.

    Запоріжжя — унікальне явище в історії України. Постійно перебуваючи у формальній залежності від сусідів (Польщі, Росії чи Туреччини), воно фактично виступало як самостійне військово-політичне утворення (своєрідна християнсько-демократична республіка). На запорізьких землях під Жовтими Водами в 1648 р. розпочалася переможна хода козацьких військ під час української національно-визвольної війни Б. Хмельницького.

       У XVIII ст. в результаті численних російсько-турецьких війн усі південноукраїнські землі під назвою Новоросія відійшли до Росії. Запоріжжя і Кримське ханство були ліквідовані, а на величезних степових просторах розпочалася стабільна колонізація. В освоєнні краю, крім українських козаків і селян, взяли участь росіяни, німці, вихідці з балканських країн (серби, болгари, албанці, гагаузи, греки), значний відсоток міських мешканців складали євреї. Поряд з давніми містами Причорномор'я — оборонними фортецями (Ізмаїл, Кілія, Акерман (Білгород), Очаків, Перекоп, Керч) та торговими осередками Південного Криму (Феодосія, Ялта, Судак) виникли нові, які стали торгово-адміністративними центрами, морськими портами, а далі й промисловими осередками. Місто Севастополь засноване як найбільша військово-морська база Росії, а Одеса вийшла в лідери серед найлюдніших міст України.

       На території краю було сформовано кілька губерній, які стали великими районами виробництва зерна та його експорту через порти.

Катеринославська губернія (Катеринослав — сучасний Дніпропетровськ), яка знаходилася, в основному, на землях історичного Запоріжжя, наприкінці XIX ст. перетворилася в одну з основних гірничорудних і металургійних баз країни.

    Цікавими історико-географічними землями Південної України є Тав-рія, Крим і Буджак. У широкому розумінні слово Таврія означає територію Таврійської губернії (з центром у Сімферополі), до якої входили Кримський півострів та землі від чорноморсько-азовського узбережжя до Дніпра. У вузькому значенні Таврією (Таврікою) ще з античних часів називали лише півострів. Назва походить від давнього населення Криму — таврів, що в 1-ому тисячолітті до н. е. заселяли гірську і передгірну частини півострова.

     Назва Крим з'явилася лише після XIII ст., коли півострів заселили тюркомовні татарські племена, які заснували м. Крим (сучасний Старий Крим) — столицю їх першої державності.

    Крим характеризується більш як 100-тисячолітнім неперервним людським розвитком від часу появи людини неандертальського типу. Вже з глибокої давнини він був своєрідним перехрестям історії різних племен, народів, культур. Починаючи з XV ст. до н. е. у Криму побували кіммерійці, скіфи, таври, греки, алани, готи, гунни, хазари, печеніги, половці, татари. Одночасно з кримськими татарами сюди вселилися євреї і вірмени, пізніше — українці й росіяни. Тут взаємодіяли цивілізації античної Греції і Риму, Київської Русі і Візантії, Хазарії і балкан-ських країн, італійських республік (Венеції й Генуї) і Золотої Орди, Кримського ханства, Османської імперії та козацької України. Про це нагадують численні пам'ятки археології, історії, архітектури, культури.

     Етнічна й релігійна багатоманітність населення та співіснування людей різного зовнішнього вигляду, мови і культури — особлива риса давньої і нової історії Криму. Саме з Криму поширилося в Україну християнство (було прийняте у грецьких містах ще у III — IV ст.). Поряд з тим Крим і його міста часто ставали ареною тривалих війн і запеклих боїв, а Севастополь увійшов в історію як легендарне місто-герой за неодноразову оборону в ході російсько-турецьких та Другої світової війн. Трагічною сторінкою новітньої історії стало виселення в азіатську частину СРСР у 1944 р. кримських татар та інших корінних мешканців півострова. У наш час вони повертаються на батьківщину.

     Буджак (з турецької "кут") — колишня прикордонна провінція Османської імперії у трикутнику між нижніми течіями Дністра, Дунаю, Пруту і Чорним морем. На цих землях кочувала Буджацька орда, а після переходу до складу Росії Буджак долучили до Бессарабської губернії. Тут були створені поселення українських І російських козаків, гагаузьких і болгарських колоністів (їх культурно-національним центром є зараз м. Болград), на прикордонні проживали молдавани. По сусідству з Буджаком у дельті Дунаю виникла т. зв. Задунайши-на — територія розселення частини колишніх запорізьких козаків, які створили Задунайську Січ.

   Бессарабія — земля між Буковиною, середнім і нижнім Дністром і Прутом, гирлом Дунаю і Чорним морем. Отримала назву від племені бессів, які поселилися тут у 1 ст. до н. е. Протягом століть залежала від сусідніх країн (у т. ч. у XII — XIV ст. — від Галицько-Волинської держави). Останні територіальні зміни відбулися в 1940 p., коли Бессарабія передавалася від Румунії до СРСР. Північна Бессарабія (Хотин -щина) і Південна (Аккерманщина, що перекривала більшу частину Буджаку) відійшли до України, в середній частині, заселеній переважно молдаванами, було створено Молдавську PCP (зараз Республіка Молдова). До неї приєднано вузьку смугу території на лівобережжі Дністра з мішаною українсько-молдавською людністю.

    Історичними землями на сході української етнічної території є

Слобожанщина, Донщина і Кубань.

Слобожанщина, або Слобідщина, почала заселятися українськими козаками із Запоріжжя, Право- і Лівобережжя з першої половини XVII ст. Особливий розмах колонізаційного руху спостерігався після Переяславської угоди і в добу Руїни (після Хмельниччини). Українці селилися слободами, від чого походить назва землі. Значний вплив на побут населення мали росіяни, що жили у прикордонні. Найбільші поселення Слобожанщини — Суми, Охтирка, Харків, Ізюм — були центрами полків, які мали певну автономію у Російській державі. Згодом вони були об'єднані у Слобідсько-Українську (пізніше перейменовану в Харківську) губернііо. Харків став значним культурним і промисловим центром Східної України, певний час був столицею всієї Радянської України. Уродженцем Слобожанщини є філософ Григорій Сковорода.

У межах України Слобожанщина займає частину Сумської області, всю Харківщину і північну частину Луганської області. Частина Слобожанщини залишилася в сусідніх з Україною російських областях.

    Донщина (Область Війська Донського) — історична земля донських козаків, що межувала на заході із Запоріжжям та Слобожанщиною. Лежить у басейні середнього і нижнього Дону, заселена росіянами і українцями (останні здебільшого займали західну і південну частини краю). Зараз у межі України входить частина Донщини, що охоплює схід Донецької і південь Луганської областей. У XIX ст. з розвитком кам'яновугільної і металургійної промисловості на стику Донщини і Ка-теринославщини сформувався потужний промисловий район — Донбас, найбільшими центрами якого стали Юзівка (сучасний Донецьк), Луганськ, Бахмут, Макіївка, Горлівка та ін.

    Кубань як історична земля почала формуватися з кінця XVIII ст. Першими українськими поселенцями були рештки запорізьких козаків, які отримали від російського уряду право поселитися на схід від Азовського моря між Донщиною і рікою Кубань. Тут вони отримали широку автономію, займалися землеробством, брали участь в обороні південних рубежів Російської держави. У другій половині XIX ст. українська колонізація сягнула також Закубання (до берегів Чорного моря). Ця територія нині є складовою частиною Краснодарського краю Російської Федерації. Поряд зі специфічними рисами, набутими внаслідок спілкування з іншими народами, українське населення Кубані зберегло етнокультурні традиції нашого народу, що проявляється умові, піснях, танцях, побуті.

    Українську етнічну територію поділяють також на етнографічні райони, населення яких відрізняється, насамперед, мовними діалектами та культурно-побутовими ознаками. Межі етнографічних районів не обов'язково співпадають з історико-географічними регіонами чи краями. Виділяють, зокрема, такі великі етнографічні райони, як Північний (Поліський), Центральний (Середньонадцніпрянський), Слобожанський, Подільський, Південний і Карпатський. Останній в етнографічному відношенні характеризується найбільшою розмаїтістю й оригінальністю. Надзвичайно цікавими меншими районами в ньому є Гу-цульщина, Бойківщина і Л­емківщина, як території розселення етнографічних груп українського народу

— гуцулів, бойків і лемків. Представники цих етнографічних груп найкраще серед усього українського населення зберегли свою говірку, духовну і матеріальну культуру, передусім самобутній фольклор і побутові традиції.

     Гуиульщина займає південно-східну частину гірських Карпат на стику Галичини, Закарпаття й Буковини (у межах Івано-Франківської, Закарпатської й Чернівецької областей України, північних районів Румунії). Гуцули славляться різьбярством, килимарством; вони — добрі лісоруби і пастухи. Визначними центрами Гуцульщини є містечка Верховина, Яремча, Рахів, Путила, села Космач і Криворівня.

     Бойківщина охоплює територію передгірних і гірських районів Галичини (у межах Івано-Франківської і Львівської областей) і частину гірського Закарпаття. Бойки здавна займаються скотарством і землеробством, лісовим господарством і торгівлею.

    Лемківщина — гірська територія, здавна заселена лемками у Польщі (Північна Лемківщина), Словаччині (Пряшівщина) та в Україні (крайній північний захід Закарпатської області). Внаслідок обміну населенням між Україною і Польщею (1945 р.) та виселення українців Польщі з власних етнічних земель (1947 р.) Північна Лемківщина майже обезлюдніла. Частина лемків опинилася в Україні, насамперед, у західних областях, решта була розселена в північних і західних районах Польщі. Інші етнографічні райони не проявляються так чітко, межі між ними поступово стираються внаслідок втрати місцевим населенням своєї етнографічної індивідуальності.

  Уч.географії.

     У межах української нації за особливостями культури, побуту, мови, історичного минулого, природних умов проживання, зв'язків з іншими народами розрізняють різні етнографічні групи. Діти, на попередньому уроці ви отримали випереджальне завдання: дібрати з мережі Інтернет інформацію про етнографічні групи українців. (Виступи дітей). Уч. географії. (Розповідь учителя з використанням карти). Незважаючи на існування певних мовних та культурних ознак, етнографічні групи нині поступово втрачають риси своєї самобутності. Значні розміри території України та її тривалий історичний розвиток зумовили виникнення і закріплення за окремими її землями історико-географічних назв. Так територія Львівської, Івано-Франківської, Тернопільської областей дістала назву Східної Галичини. Невелика південна частина Івано-Франківської області має назву Покуття. У басейні правих приток Прип'яті і верхів'ях Західного Бугу в межах Волинської, Рівенської, Житомирської областей розташована Волинь. Територія Чернівецької області має історичну назву Північна Буковина, частина Одеської області - Південна     Бесарабія, Хмельницька і Вінницька області - Поділля. Значні території північно-східної частини України називають Слобожанщиною, її центральні території

- Запоріжжям, південні - Таврією. Відомий також умовний поділУкраїни на Правобережну і Лівобережну.

Уч. географії.

       Національність - термін, що визначає приналежність людини до певної нації або народності. Нація має певні спільні ознаки: територію, мову, культуру,господарську діяльність. Українці належать до великих за чисельністю націй світу. У світі українців близько 46 млн., в тому числі на території України їх проживає понад 37,5 млн., тобто 77,8% від усього населення. Вони становлять абсолютну більшість майже по всій території держави, за винятком Криму і деяких промислових районів східних областей. Найбільше українців проживає в Центральному Придніпров'ї та західних областях, найменше в Донбасі, Одеській області та Криму.

Уч. географії. В Україні живе 22,2% від загальної кількості населення людей інших національностей. До них належать національні меншини, тобто нації, що мають свої історичні землі за межами України та етнічні меншини, історична батьківщина яких знаходиться в сучасних кордонах нашої держави. Найчисленнішою меншиною є росіяни. Вони становлять 17,3% всього населення України. Найбільша їх кількість у Криму (58,3%), в Донецькій, Луганській, Харківській і Запорізькій областях. Незначними за чисельністю національними меншинами в Україні є євреї, які живуть переважно в містах Житомирської, Вінницької, Закарпатської, Чернівецької областей, а також у Києві та Одесі:

•      білоруси (Полісся);
•      молдавани (в прикордонній смузі на південному заході);
•      болгари (у Південній Бесарабії та на півдні Запорозької області);
•      поляки (в Східній Галичині та Волині);
•      угорці (в Закарпатті);
•      румуни (у Північній Буковині та Південній Бесарабії)
•      греки (у Приазов'ї).

Запитання. Поясніть, чому національні меншини проживають саме на цих українських землях?

На території України до корінних жителів належать кримські татари, тому вони є етнічною меншиною. У республіці Крим активно триває процес повернення репресованих у роки Другої Світової війни кримських татар та їх нащадків на свої історичні землі.

   Уч ДПМ. Для людей однієї нації притаманні такі спільні ознаки: єдність території, мови, культури, господарської діяльності. Кожен народ, створюючи власну національну культуру, тим самим робить внесок у світову культуру. Духовна культура народу - це комплекс найрізноманітніших життєвих уявлень, вірувань, обрядів, ідей, міфів, які створювалися в ході історичного розвитку.

К. Ушинський сказав: «Коли зникає народна мова, народу нема більше... Доки жива мова в устах народу, доти живий і народ. І нема насильства нестерпнішого, як те, що хоче відняти в народу спадщину, створену багатьма поколіннями його... предків». Зберегти мову і самобутню культуру українському народові було дуже важко. Особливо трагічні наслідки для корінного населення мав колоніальний статус України в ХУІП-ХХ ст. у складі Російської держави.

    Розподіл Української землі на етно-культурні регіони багатий на традиції, різноманітний одяг, та виготовлення іграшок.

    Іграшки - пам'ять етносу, нації, народу, людства про своє історичне та доісторичне минуле. Народна іграшка є спадщиною подібно до рідної мови, казки, пісні. Вона несе в собі художню культуру народної творчості, розвиває самобутні риси естетики свого народу.

     Етнографи стверджують, що виготовлення забавок не припинялось. І в наслідок розвитку в Україні ярмаркової торгівлі розпочалося масове виробництво на продаж. Народна іграшка від часів, коли вони носили обрядове значення (приблизно 25 тис.р.назад) , і до сьогодні пройшла тривалий шлях розвитку. Змінювалися матеріал, з якого виготовляли іграшку, її зміст, забарвлення, технології виготовлення, функції.

    У новому середовищі традиційна іграшка, як і вишитий рушник, і родинний килим, народна картина або ікона, повинна бути атрибутом родової, родинної пам'яті про далеке й не дужу далеке минуле, про функціонуючу систему народної культури, елементом якої була ця іграшка. І в нових сучасних умовах залишається носієм тих інформативно- генетичних багатств, які становлять основу національного і світо пізнання та світорозуміння. Народні ляльки-мотанки безперечно, пов'язані з обрядово-ритуальними, які ще в порівняно недалекому минулому виготовлялися до певних дат і подій та з різних приводів по селах і невеликих містах.

      Найбільш обрядовий вигляд мають ляльки із сіл Середньої Наддніпрянщини: Думанців, Суботова, Хрещатика, Решетилівки, Липового, Золотоношки, Германівки й інших сіл Черкаської, Полтавської та Київської областей. Ці ляльки декоративні, яскраві, строкаті мають дещо язичницький, таємничий вигляд. Та найголовніше що всі вони в селах трьох названих областей виготовляються однаковим способом - вузликовим. Це найпростіший спосіб, який свідчить про споконвічний хліборобський рід занять місцевого населення.

      На Поділлі (у Вінницькій і Хмельницькій областях) , крім індивідуально -авторських ляльок із тканини, по селах на весні виготовляють ляльок із трави - «панянок». Призначених як для дитячої гри, так і для зміцнення здоров'я худоби, родючості і достатку. На Поділлі зрідка роблять також обрядову ляльку - поліно в жіночому вбранні -«Колодія».

      На Волині, Харківщині та в деяких місцевостях Полісся (Рівенського, Чернігівського, Житомирського) у селах , крім індивідуально-авторських ляльок з тканини, існують комбіновані що до матеріалу ляльки - із соломи і тканини, із трави і тканини.

     На Поділлі та півдні України створюють ляльки із молодих та стиглих качанів кукурудзи, одягають їх у вбрання з тканини.

     У карпатських селах виготовляють ляльок (їхню внутрішню основу) різними способами, проте зовнішній вигляд у них дуже схожий. Це здебільшого жінки - гуцулки у святковому вбранні. Часто зустрічаються пари чоловік і жінка. Це декоративні ляльки, які виготовляються досить довго і старанно оскільки одяг і прикраси мають імітувати справжні речі. Звичайні ляльки-іграшки в карпатських селах створюються також із застосуванням вишивки різних традиційних гуцульських прикрас та атрибутів.

     Хатні ляльки-іграшки здебільшого робляться бабусями для онуків, рідше матерями для доньок. Останнім часом самодіяльні умільці виготовляють прекрасні ляльки, які ґрунтуються на засадах народних ганчір'яних ляльок. Автори цих робіт вивчають традиції, проте, повторюючи давні типи ляльки, намагаються передати власне розуміння форми, пропорції, колориту.

      В наш час українська народна лялька набуває декоративного значення. У цій новій функції вона залишається об'єктом творчості народних майстрів. До неї поглиблюється інтерес. Цими ляльками милуються на виставках, у художніх салонах, на фольклорних святах та ярмарках. Виготовити народну українську ляльку означає відновити зв'язок з минулими поколіннями, прокласти до них місток пам'яті. Ми не повинні втратити частину художнього досвіду та навичок, які спадкоємно передавалися від бабусь до онуків.

V. Закріплення вивченого матеріалу.

Уч. географії

1. Чим відрізняються історичні землі від одиниць адміністративно-територіального поділу?

2. Назвіть відмінності в історичному розвитку земель Центральної і Західної України та земель Південної і Східної України.
3. Які українські історичні землі знаходяться в межах України та за її кордонами?
4. Дайте характеристику однієї з історичних земель України.

VI. Підсумок уроку.

     Для закріплення матеріалу уроку учні представляють свої творчі проекти за даною темою. Це виготовлена власноруч лялька-мотанка та пояснююча записка з описом.

VII. Домашнє завдання.

Географія. 1. Опрацювати матеріал підручника на с.51-57. 2.Побудувати секторну діаграму чотирьох найчисленніших національностей в Україні у 1959 таї989 роках. Проаналізуйте зміни і вкажіть чинники, якими вони зумовлені.

 ДПМ.  2. Виконати творчий проект на який відведено один місяць від дня проведення майстер - класу майстром художньої ляльки Вербицькою Іриною Орестівною до проведення відкритого комбінованого уроку.

    Підготувати творчий проект ( виріб і пояснюючу записку); ескізи, начерки, натурний та дослідницький матеріал до захисту, світлини(фото). Творчий захист потрібно побудувати у вигляді зв'язної розповіді за таким планом.

1 .Представити творчий проект.

2. Аргументувати доцільність обрання теми, техніки та матеріалів.

3.Назвати представників мистецтва, які працюють (або працювали) в

обраній темі, у   подібних техніках, матеріалах.

4.Розповісти, про що нове ви дізнались, виконуючи проект.

5.Розповісти про послідовність виконання творчого проекту.

б.Дати власну оцінку проекту (що вам вдалося, а що ні).

7.Як коментар ви можете використати декламацію віршів, прозових творів

письменників, проспівати пісні та продемонструвати додатковий

ілюстрований матеріал у вигляді світлин, ілюстрацій, пояснюючої записки,

власного виробу.

Виконання практичного завдання

Учитель допомагає учням практичними порадами.

 Кожен учень повинен представити творчу роботу у вигляді зв 'язної розповіді за планом.

Оцінюватимуть учнівські творчі надбання в таких розділах:

1 .Майстерність виконання начерків творчої роботи.

 2.Майстерністьвиконання етюдів, ескізів, натурних рисунків.

3.Використання додаткового матеріалу.

4.Майстерність втілення творчого задуму в матеріалі власного виробу.

Захист творчого проекту.

Група експертів оцінює творчі проекти і виставляє оцінки.

За результатами виставлених групою експертів оцінок ви отримаєте середній бал за творчий проект.