"Пророчий голос Кобзаря"

Юлія Хандожинська

ТАРАСІВ ЗАПОВІТ 

Не обійти очима Тарасів заповіт,
Писав його хлопчина з дитинства, з малих літ,
Кожне вагоме слово, закладене в рядок, 
Ніби писав він вчора чорнилом на листок. 

Любив він Україну, любив її поля, 
Писав, як в ранніх росах купається земля, 
Викупували коси, як верби, у воді,
Як доля Катерину згубила у житті. 

Відплакали вже душу у небі журавлі,
По всій країні встали незламні Кобзарі, 
Через роки лунає Тарасів заповіт,
Хоча з тих пір минуло уже багато літ.

ТАРАСОВИМИ ШЛЯХАМИ

Подивився Тарас сумно з високої кручі
Україно, Україно, скільки ж тебе мучать.
То війнами, то голодом, а то паничами.
Невже нема хорошого чогось за плечима?

Подивіться  навкруги, як все зеленіє,
Як на Україні поле колоскам радіє,
Як пташина  летить в небо, крильцями махає,
Як соловей рано-вранці гаї розплітає.

Як квітує Україна садами, полями,
Розливається рікою поміж берегами,
Як всміхається до мами дитина в колисці,
Як чарує дівка хлопця в червонім намисті.

Невже цього всього мало для щастя людини?
"Припиніть війну, благаю!" – голос з кручі лине, –
Закликаю всіх єднатись, бо разом ми сила,
Щоби наша Україна цвіла незборима.

УКРАЇНА БУДЕ ЖИТИ

(до Шевченка)

"Не змінилась Україна, вишнями квітує,
За лісами ясний місяць в полях заночує,
Соловейка дзвінка пісня в садах не стихає,
Україна буде жити!" – козак промовляє.

Ще Шевченко заповітом славив Україну,
Він учив її любити, як рідну дитину,
Він учив її у серці кожнім зберігати,
Землі свої чужоземцям та й не роздавати.

Зберігати нашу неньку і словом і ділом,
Хай зростеться з нею серце і душа, і тіло.
Хай любов до неї лине тай понад горами,
Хай ім'я її величне славиться віками.

Буде наша Україна гордитися нами,
Чарівними дівчатами, славними синами,
Буде наша Україна мати кращу долю,
Здобутками пишатися, єдністю у волю.

  ТАРАСЕ…                                               

Ти писав про чорні брови,      
Про дівочу вроду,
Ти писав про довгу косу,
Про чистую воду,
Про той вітер, що із гаєм
Тихо розмовляє,
Про той човен, що у морі
Один потопає,
Про сумне, чуже, стражденне
Як горить, як тліє,
Як у кріпака в неволі
Серденько німіє.

Малював, очима бачив
Незміряне поле
І зіроньку вечірнюю
Гукав до розмови.

Сплили часи, зійшли літа,
Злість перемагає,
Знову іде брат на брата
Могилу копає.
Знову горить Україна,
Сиріт не злічити...
Встань з могили з "Заповітом",
Щоб лють припинити.

* * *

ЗВЕРНЕННЯ

Я не знаю, чи варто писати,                  
Що ще можна додати своє:
Ти, Тарасе, усе передбачив
І чомусь воно все так і є.

Лють, страждання, знущання і біди
Україна горить, як папір.
Почорніли хати, виногради,
А у серці у кожного - звір.

Підкажи, що, немає в нас сили,
А чи мужності перемагать?
Як гриби, ростуть свіжі могили,
Над якими ворони кричать.

Зупини пильним зором із кручі
                                          Ті страждання, народ що несе,
                                           Хай твій голос і слово могуче
                                           Вітер, наче молитву, несе.

* * *

ТАРАСУ ШЕВЧЕНКУ

Якби ти встав і вдруге народився, 
Побачив спалах на розбитому крилі, 
Не cумував, що жить не залишився, 
Бо Україна гине у вогні.

Ти закликав її не залишити 
У вишиванці з гордо піднятим ім’ям, 
Ти, як ніхто, навчив її любити 
І дати гідну відсіч ворогам.

Страшна війна повідбирала сили 
У хлопців - ти візьми їх, пригорни,
Бо пекло те, яке вони прожили,
Нехай ніхто не знає на землі.

Гірка і непроста Вкраїни доля,
Загиблі душі сонцем ще зійдуть, 
Та знай, Тарасе, неприборкана ще воля, 
Поки сини найкращі спокій бережуть.

Локтіонов О.    

 КОБЗАРЕВІ

Ні, ти не вмер, Тарасе милий!      

Твій дух у вимірах Землі     

Дарує мудрість нам і сили

Прозрінням вибухнуть в імлі.

Мін в душі втілюється з неба,

 Із тіла гонить тінь раба...

Твоїх думок навчатись треба,

А ми не вміємо... Ганьба!

Валентина Харченко

На згадку про Тараса

Колись давно на землі у нас,
Жив великий Кобзар - Шевченко Тарас.
Все життя він присвятив не своїй родині,
А неньці - рідній Україні.

Бо з давніх-давен,
На українській землі,
Люди найбільше любили волю,              
Та найменше мали її.

То пани над ними владу мали,
То орда пшеницю на ланах топтала.

Ось росте Тарас та все книжки читає,
То на ставі квіточок малює.
Та не розуміє одного він,
"Чого в пана всього досталь,
а він ще й лютує"?

А селянин у драній свиті,
Ходить та працює в пана в житі.
Він на нього накричить,
Тай ще вдарить може,
- Де ж на світі ділась,
 тая правда Божа?

Розповів Тарасові дідусь його,                                 
Що раніше в лісах гайдамаки оселялись,
Хоробрі вояки не боялись нічого,
Та за бідного та вбогого заступались...

Сумно стало Кобзареві за людські,                                                     
Гіркії сльози, та згадав сестер рідненьких,
Що рано зів’яли,як ті квіти на морозі.

Досить! Думає хлопчина, тим панам коритись,
Треба правду здобувати, та за неї битись!
А за зброю слова взяв - українські рідні,
Щоб і люди зрозуміли, чого вони гідні!