Публіцистичний нарис «Вітчизна - це не хтось і десь, Я - теж Вітчизна (І.Світличний)»

Про матеріал

У публіцистичному нарисі розкрито національну ідею за творами українських митців слова (Т.Шевченка, І.Котляревського,М.Костомарова, Лесі Українки, Івана Багряного ). Висвітлено питання про те, як змінити себе і Україну, бачення майбутнього нашої держави.

Перегляд файлу

1

 

 

Вступ

 

  1. Вступ……………………………………………………………………………...2
  2. Ніхто нам не збудує держави, коли ми її самі не збудуємо, і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути(публіцистичний нарис)

Розділ І. Як змінити себе і Україну……………………………………………….3

Розділ ІІ. Тривалі пошуки українських митців слова…………………………...3

  1. Національна ідея у творах І.Котляревського, Т.Шевченка,

М. Костомарова……………………………………………………………......4

  1. Проблема  національного обов’язку у творчості Лесі Українки………….9
  2. Ідея національного відродження у творах Івана Багряного……………….12
  3. Національні погляди «шістдесятників» у  літературному процесі ХХ ст..14

3.Висновки………………………………………………………………………….18

4.Список використаних джерел …………………………………………………20

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ОПОРНИЙ ЗАКЛАД

БАРВІНКІВСЬКА ЗАГАЛЬНООСВІТНЯ ШКОЛА І-ІІІ СТУПЕНІВ №1

БАРВІНКІВСЬКОЇ РАЙОННОЇ РАДИ ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

 

 

 

«Вітчизна-це не хтось і десь, Я-теж Вітчизна( І. Світличний)»

 

 

                                               Публіцистичний нарис

 

 

 

 

 

 

Виконала:

Лєбєдєва Ольга Станіславівна, вчитель української мови та літератури опорного закладу Барвінківська загальноосвітнітня школа І-ІІІ ступенів №1

 

 

 

 

 

 

 

2018

 

 

 

                                               Зміст

Дана робота присвячена розгляду такого питання, як розвиток  і становлення національної  ідеї у творчості письменників XIX-XX ст., які заклали підґрунтя у формуванні українцями власної  держави.

Актуальність обраної теми полягає у необхідності дослідження та розуміння самого змісту національної ідеї (а на базі цього і таких понять як націоналізм,патріотизм, які мають певні спільні та відмінні риси) у окремих діячів літератури та історії.

Період, який охоплює дане питання, знаходиться у проміжку  з середини XIX ст.до кінця XX ст.

У даній роботі використані як першоджерела (твори Т.Шевченка,М.Костомарова, Лесі Українки,Івана Багряного та поетів-«шістдесятників»), зазначено критичну літературу, яка розглядає позитивні і негативні погляди на їх ідеї та концепції щодо бачення національного питання та шляхів його розвитку.

   Структура роботи враховує історичну періодизацію творчості письменників, а також їх роль у становленні та висвітленні даного питання, розглядається національна ідея, втілена у творчості українських  митців.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                 Розділ 1  Як змінити себе і Україну

Сьогодні немає жодної людини в Україні, яка не запитує себе:«Що буде далі і як ми будемо жити в майбутньому?»Держава змінилась,але не всі розуміють, що доля країни залежить від нас самих.

Ми - український народ, і кожен є його складовою частиною,тому тільки від нас залежить наскільки ми зможемо змінити себе і нашу країну. Не потрібно  чекати, що хтось прийде і почне нам будувати державу. Тільки ми зможемо створити собі країну, яку хочемо.

Складно, але безупинно український народ іде шляхом розбудови своєї демократичної держави. Україна пишається незалежністю.

Чи справді головна з багатьох проблем розвитку суспільства – це відсутність в українців протягом тривалого часу власної держави?

Важливість цього питання полягає в тому,що молодь завжди посідала особливе місце у суспільстві. Як відомо,молоде покоління є найбільш мобільним,енергійним та перспективним прошарком населення, що завжди йшло у складі авангарду  суспільно-політичних змін. Водночас в українському сьогоденні, позначеному перманентними кризами економічного,політичного та культурного характеру, роль молоді,як виявляється,поки що не суттєво впливає на процеси прийняття суспільно-значущих політичних рішень. Саме тому особливо актуальним сьогодні є питання залучення молоді до конструктивної взаємодії з владними структурами держави. Майбутній розвиток України повною мірою залежить від успіху тих,хто завтра відіграватиме провідну роль у суспільних процесах.

 

Розділ 2 Тривалі пошуки українських митців слова

    Протягом  XIX-XX ст. українські митці слова намагалися довести усьому світові, що наш народ – нація . Це досить складна, але в той же час надзвичайно важлива соціальна конструкція,яка є однією з основ сучасного людського світу. Вона складається з людей,яких об’єднує щось суттєве: земля,культура,мораль, спільна мова. В той же час іноді нації припиняють своє існування. Найвагомішим із того, що з ними відбувається при цьому, є відчуження рідної мови. Ні в якому разі не можна сказати, що українська нація перестала чи перестане існувати. Це зовсім не так. У сучасному світі нашу країну підтримують практично всі цивілізовані держави світу. Вона самоутверджується, розвивається, змінюється.

1.Національна ідея у творах І.Котляревського, Т.Шевченка,

М.Костомарова

Початок українського відродження традиційно пов’язується з виходом у світ першої частини «Енеїди» Івана Котляревського (1798) – першого твору нової української літератури, написаного живою народною мовою. Ця поема була новим явищем в українській культурі, глибоко закоренілим у минулій епосі – козацькій добі. Сам факт, що Котляревський переодягнув персонажів Вергілія – римських героїв й богів Олімпу – в українські шаровари, вишивані сорочки і свитки, свідчив про тісний зв’язок  «Енеїди» з народною пам’яттю про козацтво.

Т.Шевченко один із перших письменників та громадських діячів, які доволі гостро поставили питання самоусвідомлення українців себе як нації, яка має право на самовизначення та власну державу. Особливо гостро ця потреба відчувалась на території сучасної України, яка перебувала під владою Російської імперії, де особливо відчувалось засилля абсолютизму та русифікація українського народу, що накладає свій відбиток і на сучасність.

Творчість Т.Г.Шевченка відкрила новий етап в українській літературі, заклала основи революційно-демократичного її розвитку. Саме у цій площині і будуватимуться його погляди на українську державність та засади існування нації.

Враховуючи походження Шевченка та його життєвий шлях, можна сказати, що його творче відображення буття українського народу цілком точно відтворювало реально існуючий стан речей. Будучи вихідцем із селян, він відчув народний дух та проблеми людей, а в майбутньому виклав своє бачення подолання цієї проблеми.

Значним виявом служіння національній ідеї є участь Т.Шевченка в Кирило - Мефодіївському товаристві (1845 - 1847), яке було першою українською політичною організацією з яскраво вираженою визвольною програмою. Шевченко був представником революційно - демократичного напряму, виступав за ідею національної революції, яка призведе до встановлення демократичної республіки.

«Т. Шевченко змусив своїх колег бачити в народі не лише барвисті звичаї, а й його страждання. В історії козацтва він шукає не романтичних героїв, а уроків, що ведуть до кращого майбутнього. Україна для нього не просто мальовничий регіон Російської імперії, а край, що може й має стати незалежним» [1, 408].

Якщо Т. Шевченко разом з О.Навроцьким, М.Гулаком, І. Посядою відстоювали повстанські методи намічених цілей, то більша частина членів Кирило - Мефодіївського товариства виступали за реформи, за поступове досягнення своїх цілей, поступове відхилення від режиму московської деспотії до західних демократій. Хоча і Шевченко також прагнув Україні майбутнього, яке було б побудоване на зразок демократії США.

«Т.Шевченко гостро виступав проти будь - яких форм деспотизму і поневолення народу; осуджував системи імперського законодавства і судочинства, покликані захищати інтереси панівних класів; закликав до боротьби за національне і соціальне визволення, соціальну рівність, політичні свободи, що ґрунтуються на вселюдській справедливості; до самоуправління народу й колегіальної форми реалізації влади, ліквідації національного гніту і утвердження державної самостійності українського народу; до встановлення рівноправності слов'янських народів, справедливого життя всіх людей на Землі» [2, с. 320].

Шевченко став духовним провідником, виразником усіх основних національних стремлінь. Про історичний універсалізм поета промовисто свідчить поема «І мертвим і живим, і ненародженим  землякам моїм в Україні і не в Україні моє дружнеє посланіє». Саме поняття «В своїй хаті своя правда, і сила, і воля» слід сприймати як пророче розуміння Шевченком української національної ідеї.

Нема на світі України,

Немає другого Дніпра,

А ви претеся на чужину

Шукати доброго добра,

Добра святого. Волі! Волі!

Братерства братнього! Найшли,

Несли, несли з чужого поля

І в Україну принесли

Великих слів велику силу,

Та й більш нічого.

У творі «I мертвим, і живим, і ненародженим  землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнеє посланіє» Шевченка звучить ідея самобутності України, її самодостатності й спроможності побудувати самостійну державу. Поет закликає:

Розкуйтеся, братайтеся!

У чужому краю

Не шукайте, не питайте

Того, що немає

І на небі, а не тільки на чужому полі...

Погляди Т. Шевченка будувались на основі природних потреб людини, на захисті пригніченого населення. Велику увагу поет приділяв умовам забезпечення прав і свобод людини. Він хотів наділити селян землею, звільнивши їх від кріпосництва.

Право в розумінні Шевченка було залежним від інтересів правлячої верхівки та мало вигляд мінливого історичного явища. Шевченко виступав за рівність прав і свобод людини,  за справедливість, за утвердження громадського самоврядування, за самоуправління народу, основою якого повинна бути суспільна власність: «кораблі і плуги, всі багатства землі» належать не «царям –божествам», а трудящим» [3, с.256].

Важливою передумовою справді людяного суспільства він вважав наявність «праведного закону», який би відповідав поняттям «право», «істина», «справедливість» [ 2, с. 321].

«Проблема політичного ідеалу Т. Шевченка залишається актуальною і для сучасної науки. Кращому її розумінню сприяє з’ясування способів досягнення бажаного соціально – політичного майбутнього України. У радянському шевченкознавстві традиційно наголошувалося на прихильності поета до революційних, насильницьких методів руйнування «імперії зла» та створення справедливого суспільства. Самого Т. Шевченка називали «співцем селянської революції», для якої необхідно «обух сталить та добре вигострить сокиру»          [4, с. 88 ].

Оскільки було звернено увагу на діяльність Шевченка у Кирило-Мефодіївському товаристві, то неможливо оминути ідеологічні погляди           М.Костомарова. Його громадсько-політична діяльність (має сенс говорити про Кирило-Мефодіївське товариство як із боку просвітництва нації, так і з боку його участі у формуванні політичних ідей українського народу) тісно пов’язана з діяльністю Кобзаря, оскільки вони обґрунтовували  доволі схожі позиції.  Якщо Костомаров був словянофілом, то Шевченко тяжів до українського патріотизму.

Діяльність таємної політичної організації «Братство Кирила і Мефодія», засновником якої був Костомаров, стала важливою віхою розвитку української політичної думки. М.І.Костомаров розробляє програмний документ цієї організації «Закону Божого (Книга буття українського народу)».

Основні положення цього документу, це так званий ідеал суспільного життя, спроба пристосувати форми політичного життя до національного характеру українського народу, модель побудови суверенної держави, що відповідала б традиційним уявленням українців про волю, правду, право на гідне існування особистості в суспільстві.

М.І.Костомаров доводив, що через федерацію слов’янські  народи  зможуть отримувати самостійне державне життя, право на державу, про яку марило не одне покоління українського народу. Його ідеї здобули продовження і в наш час, оскільки питання про виникнення федерації і зараз використовується в політиці як один із шляхів отримання державної самостійності, і, по-перше, економічної незалежності.

Федералізм як політико-правова ідея стає в Україні протягом століть однією з основних частин демократичних програм, політичних теорій.Розглядаючи федеральну теорію М.І.Костомарова, необхідно визначити, що пропонований федеральний союз незалежних держав по змісту більш поєднує елементи так необхідні для формування сучасної конфедерації. Костомаров писав: «Ми приймаємо, що всі слов’яни повинні між собою поєднатися... Щоб був один сейм або рада слов’янська, де б сходилися депутати усіх Речей Посполитих, і там розважали б і рішали такі діла, котрі належать до цілого союзу Слов’янського...» [5,c. 15].

Ідеї М.І.Костомарова про верховенства права особистості, федерацію держав, яка дає можливість самостійно розвиватися кожній державі і одночасно проводити спільну економічну політику будуть втілені нащадками.

Україна отримала незалежність не таким шляхом, як пропонував Костомаров, але на той час, коли зароджувались його ідеї, відбувалося як теоретичне, так і практичне прагнення громадськості України до самостійності. Прогресивність ідеї вченого полягало в тому, що на перше місце було виведено національне питання, при цьому не йшлось про протиставлення народів, а про їх спільну боротьбу за національну незалежність кожного з них.

На сучасному етапі розвитку українського суспільства актуальніше ставиться питання удосконалення системи місцевого самоврядування, що раніше також підкреслював Костомаров.

У своїх працях він розглядав і показав позитивні моменти цієї форми, вказував на її наслідки для формування відносин між державою та громадянами. Для становлення більш розвинутого суспільства Костомаров обґрунтував питання переваги елемента самоврядування – економічно політичної децентралізації[6, c.280].

Проголошенням Костомаровим ідеї національної держави в політико-філософських концепції лібералізму виникає як доповнення до ідеї правової держави. Захищаючи територіальну єдність і політичну цілісність, національна держава не може одночасно не захищати інтереси приватної особи, її політичні й економічні свободи.

Проаналізувавши політико-правову теорію М.І.Костомарова, можна зробити висновок, що вирішення проблем прав і свобод індивідуума, ефективності державного устрою є актуальними в усі часи. Добробут людини (чи особисто, чи в складі спільноти-народу) повинен бути головною метою сучасної соціальної держави.

Підсумовуючи вищезазначене, слід сказати, що Костомарова відстоював ідею федеративності, наполягав на здобутті незалежності України та збереженні притаманних їй культурних, духовних та національних цінностей.

Політико-правові ідеї лібералізму Костомарова зіграли видатну роль в розвитку державного будівництва нової міцної та незалежної України.

2. Проблема національного обов’язку у творчості Лесі Українки

Проблема національного обов’язку митця – це програма всього творчого життя Лесі Українки, її орієнтир у гострій ідеологічній боротьбі кінця ХІХ– поч. ХХ ст., в атмосфері складних, нерідко болісних філософських, естетичних і морально-етичних шукань цієї доби. Під політичною боротьбою поетеса розуміє негайне утвердження тієї системи законів, яка б забезпечувала права громадян, а це можливо лише в незалежній, у вільній державі. «Найвільнішою державою можна назвати таку, де люди мають всі людські і громадські права, які тільки встановлені на світі»,- зазначала вона у статті «Державний лад»[1: 8:222].

У своїх творах Леся Українка намагалася не просто проголосити свої погляди на питання художнього втілення національного ідеалу, суспільної позиції письменника, а розкрити усю складність, неоднозначність суспільної місії митця, прагнула ввести читача в саму атмосферу духовної діяльності поета як повноцінного і непересічного героя своєї лірики і драматургії. «Співець», «На роковини Шевченка», «Поет під час облоги», «Слово, чому ти не твердая криця…», «На столітній ювілей української літератури», «Ні! Я покорити її не здолаю…», «Давня казка», «Вавилонський полон» – у цих та багатьох інших творах, а також літературно-критичних статтях письменниця проводить думку про органічний зв’язок соціальної ролі поета і його соціальної активності.

Леся Українка переконана, що відбутися як політична нація може лише соціально розвинений народ, що має власну провідну верству, життєздатну еліту. Найважливішою проблемою української боротьби поетеса визнає брак гідних провідників народу, людей з виразною національною свідомістю і з національними ідеалами. Досвід пропаганди визвольних ідей серед селянства через «брак елементарних прав слова і людини» змушує «признати, що інтелігенція, перш ніж послужити як належить своєму народові, мусить вибороти собі можливість вільного доступу до свого народу» [1:8:214].

Усвідомлюючи залежність державницького поступу від ролі й місця провідної верстви в суспільно-політичному житті, головним завданням в Україні вона вважає формування національної еліти, національної інтелігенції, яка б зробила Україну «країною свідомою і готовою прийняти ті завдання, які їй поставить політична воля» [1:8:214]. Спочатку треба зробити Україну свідомою, а для цього слід виховати, підготувати національно свідому інтелігенцію, повернути нації її «мозок», а вже на цьому духовно-світоглядному фундаменті творити новий храм державності – національний, демократичний, соборний.

Ідею драми «Камінний господар» Леся Українка визначає так: «Перемога камінного, консервативного принципу, втіленого в Командорі, над роздвоєною душею гордої, егоїстичної жінки донни Анни, а через неї і над Дон Жуаном, «лицарем волі»» [1:12:396].

Судячи з визначення ідеї драми, поетеса не захоплюється революційним радикалізмом, таким собі анархічним пориванням до волі, не сприймає душевного роздвоєння, надмірної гордині – всього того, що неминуче призводить до революційного авантюризму і моральної вседозволеності. Леся Українка вважає, що хай краще утверджується консервативний принцип, уособлений в Командорі, хай спочатку визволиться душа з «єгипетського» полону, а вже тоді духовно вільна людина забезпечить волю слова, віри, науки, політичну волю взагалі [ 1: 3:5].

Леся Українка спиняється і на такому аспекті, як на проблема влади. Цю тему вона розробляє в одному з останніх своїх творів – «Камінному господарі». Знову ж, у відповідь на поширені в той час прояви анархізму, поетеса зіставляє погляди, що базуються на принципах ладу, обов’язку і самозречення для служіння ідеї.

Головний герой Дон Жуан є представником молоді, що дбає лише про веселощі й насолоди життя та керується волею від усяких обов’язків. Осліплений величчю влади, Дон Жуан вступає у боротьбу з Командором – людиною влади, обов’язку і гідності, що завжди дбає про збереження звичаїв, гордо і впевнено стоїть на своєму посту володаря і дістає повагу від усіх. Дон Жуан вбиває Командора, але, вдягнувши на себе ознаки влади, вмирає у кам’яному остовпінні. Цим Леся Українка довела, що велич і камінна сила влади вб’є кожного, хто не буде гідний її, а спокуситься до неї доторкнутися, тим самим даючи тріумф великої ідеї владності супроти проявів анархізму [1: 6: 71-163].

Визволившись від солодкавих ідей народницько-соціалістичних поглядів, Леся Українка дійшла до звеличування цілком протилежних ідей: відданої любові до рідного краю, безкомпромісної боротьби, вірності ідеї і оспівуванню кращих якостей людського характеру. Поруч – священне почуття любові, що природно переростає у возвеличення сили людського духу, справжньої еліти і віри у відродження українського народу:

В просторі бачу я країну,

Осяйну, наче світло ідеалу,

Неначе світло правди…

В нас на землі нема такого раю!

Питаєш ти, що бачу я

в просторі? -

Прийдешність бачу я, віки потомні!

Поетеса не зневірилась ні в грядущій перемозі національного і соціального визволення, ні в людській величі, ні в животворній силі громадянської поезії. Вона вірить у національне утвердження на ґрунті творчої праці народу, закликає до невпинної боротьби проти животіння і спокійного сну в умовах духовного полону:

Нащо даремнії скорботи?

Назад нема нам вороття!

Берімось краще до роботи,

Змагаймось за нове життя!

Відгук мужніх, бойових думок, висловлених у поетичних і драматичних творах Лесі Українки, її провідний світогляд і віра в майбутнє свого народу ще довго просвічуватимуть шлях для кожного українця і вдихатимуть в серце бадьорість і волю активного, корисного і цілеспрямованого життя, що належним чином служить розбудові свого рідного краю і плекає національні почуття в душі кожного українця.

3. Ідея національного відродження у творах Івана Багряного

Кажуть, що слова «Ми є. Були. І будем ми. Й Вітчизна наша з нами» вибиті на надгробку Івана Багряного. Несхитною вірою в незнищенність життя, любов'ю до України були наповнені всі твори письменника.

Як і багато хто з письменників, Іван Багряний починав свою творчість поезією. У 1926 році він написав поему «Бумеранг».Не знаю, хто ще так щиро, залюблено говорив про Україну, як це зробив Багряний у своїй поемі:

Лице в зеніт. Коса в цвітінь.

Рожеві руки в моря синь.

Заквітчана, усміхнена

І мрійна над усіх вона.

Пливе Україна під сонцем, і світ дивується її красі і силі. Вона була плацдармом для всіх європейських воєн, об'єктом для всіх завойовників, бо лежить на межі двох світів. Але:

Не'дин там кораблі спалив.

Не'дин там пальці посмалив.

Україна для поета «земля титанів — «не титанів», земля веселих кобзарів». Вона мала багато співців, але ніколи не мала і не потребувала своїх царів; вона не мала свого імені в світі, її доля була їй мачухою, але народжуються і виростають її діти, і пливе вона із давно забутої пори в майбутнє, щоб розпочати «все з початку».

Багато горя і нещасть пережила Україна. «Над пережитим, мов печатки, стоять хрести, лиснять могили...», які є пам'ятниками минулих битв і слави, а зараз:

Вже не бряжчать мечі, як здавна,

В лискучім соняшнім пилу.

В Путивлі-граді на валу

Давно не плаче Ярославна.

Пил, порох як перламутр укривають «плацдарм бойовиськ». Не скоро тут знову забряжчать мечі, може, цього й зовсім ніколи не буде. Цей «край — дитина. І зветься край той Україна», але він знову стане ареною бойовиська:

Лежить Гуляй-поле в крові і сльозах,

Потоптане, смертю розоране,

В бомбових кратерах і черепах,

В гільзах,

В ожугах,

В м'язах,

В трісках...

І навіть не крячуть ворони —

Поет знаходить безліч слів, щоб передати жахливий стан рідної землі, яка лежить спалена і поруйнована.

«Перед ким, перед чим завинила єси?» — розпачливо звучать слова, але «мовчить Гуляй-поле, мовчить Гуляй-поле».

Першим великим прозовим твором Івана Багряного був роман «Тигролови».

Мчить на Далекий Схід страшний потяг, вщерть наповнений в'язнями, які не мають ні перед людьми, ні перед державою жодної вини. З вагона прямо на ходу вистрибує молодий в'язень Григорій Многогрішний і потрапляє на розкішний острівець у тайзі, де вже багато років живуть українці. Вони зберегли свою мову, культуру, селам дали українські назви. Тут, у дикій тайзі, тоталітарна система не може понівечити душі вільних українців. Вони створили свій світ, наповнений чистотою і гармонією.

Кожен твір Івана Багряного — це гімн Україні; бажання бачити її вільною від усяких зайд, а народ щасливим домінує в творчості митця.

Національна свідомість стимулювала творчість Івана Багряного, а гаряча бунтівлива натура гостро реагувала на пригнічення української ідеї в різних формах її вияву. Поет шукає підтримки як серед інтелігенції, так і серед селян, до яких він тягнувся співчутливим серцем і помислом.

4. Національні погляди « шістдесятників» у літературному процесі ХХ ст.

У політиці 60-70-х років XX століття «шістдесятники» являли собою внутрішню моральну опозицію до радянського тоталітарного державного режиму (політичні в'язні та «вязні совісті», дисиденти).

Із початком політики «Перебудови» та «Гласності» (друга половина 80-х — початок 90-х pp.) «шістдесятниками» стали називати також представників нової генерації комуністичної еліти, що прийшла до влади і чий світогляд формувався наприкінці 50-х — початку 60-х pp.

Шістдесятники виступали на захист національної мови і культури, свободи художньої творчості. Основу руху шістдесятників склали письменники І.Драч, М.Вінграновський, В. Симоненко, Л.Костенко, В.Шевчук, Є.Гуцало, художники А.Горська, В.Зарецький, літературні критики І.Дзюба, Є.Сверстюк, режисер Л.Танюк, кінорежисери С.Параджанов, Ю.Іллєнко, перекладачі Г.Кочур, М.Лукаш та ін.

Шістдесятники протиставляли себе офіційному догматизмові, сповідували свободу творчого самовираження, культурний плюралізм, пріоритет загальнолюдських цінностей над класовими. Значний вплив на їх становлення справила західна гуманістична культура, традиції «розстріляного відродження» та здобутки української культури кінця XIX — початку XX століття.

Першими речниками шістдесятників в Україні були Ліна Костенко й автор гостропубліцистичних поезій, спрямованих проти русифікації й національного поневолення України, Василь Симоненко.

За долею кожного з молодих письменників стояла велика потреба нашого народу у духовному відродженні. Це і був ключ до розгадки появи шістдесятників.

На початку 1960-х pp. відбувається нестримний виплеск енергії творення (особливо художнього) — настає час творчого самовияву.

Шістдесятники прийшли в літературу, щоб заповнити вакуум, який з'явився в ній в епоху тоталітаризму.

Поезія безплідна, як толока,

Усе завмерло, мов пройшла чума...

Саме про такий стан української літератури напередодні «відлиги» розпачливо констатував двадцятирічний Василь Симоненко («Толока», І955 p.).

Мистецтво нового часу запрагнуло правди і свободи. У пролозі до поеми «Смерть Шевченка» І. Драч проголосив:

Художнику — немає скутих норм.

Він — норма сам.

Він сам в своєму стилі.

Естетична незалежність шістдесятників виростала з потужних національних світових традицій. У цей період в Україну ринули два духовно-інформаційні потоки.

Перший — потужна течія зарубіжної культури, яка до цього часу надходила в національний інформаційний простір «дозовано». Тому шістдесятники стали чи не першим після неокласиків поколінням митців-інтелектуалів, ґрунтовно обізнаних зі скарбами світового мистецтва, у тому числі модерністичного. В Україну дійшла поезія В.Вітмена, Г.Аполлінера, Шелюара, Ф.Г.Лорки, П.Неруди, емоційно напружена проза Дж. Джойса, Е.Хемінгуея, Е.-М.Ремарка, Г.Белля та ін. Це була духовна атмосфера шістдесятників, повітря, яким вони дихали.

Другий культурний потік — твори реабілітованих українських письменників, переважно представників «розстріляного відродження» (В.Чумак, Є.Плужник, М. Зеров, М. Драй-Хмара, О.Слісаренко, Г.Косинка).

Третім культурним джерелом шістдесятництва була народна творчість, що теж надихала молодих письменників на естетичні пошуки.

Переплавивши у своїй уяві найрізноманітніші художні явища, вони зважилися на протистояння «найпередовішому методу» — соціалістичному реалізму — і дали українській літературі нове, оригінальне, напрочуд розмаїте мистецтво.

У літературу прийшла «жива людина», яка розкуто мислила та високо цінувала красу, не соромилася плакати й уміла сміятися, гніватися, любити — по-справжньому, а не на словах, спроможна була відбити свої переживання в слові, насамперед поетичному. Адже поезія, за висловленням Д.Павличка, — «це мова молодих», глибоко особиста, суб'єктивна й разом із тим рухливо-змінна. Поезія стала виразником ідей, настроїв, почуттів цілого покоління. Вона проголосила своїм кредо правду, своїм героєм — людину, заговорила про складні «парадокси доби», болі народу, спричинені кривдою, несправедли-вістю, приниженням національної і людської гідності.

Нові імена сприймалися читачем і закріплювалися в його пам'яті, саме за це молоді літератори потрапляли під обстріл партійної критики. Але викриття не супроводжувалося арештом, і ця нова обставина загострювала інтерес до ризикового автора, який не цікавиться думкою всемогутньої влади.

Поезія І.Драча, В.Симоненка, Б.Олійника — то був справді ліричний епос доби. Трохи згодом у процес оновлення проблематики й поетики письменства включилася проза, у якій також поглиблювалося особистісне начало: відбувалась ліризація «малих» жанрів (оповідання та новели Є.Гуцала, Г.Тютюнника); крізь призму особистості зображувалася епоха й у великих історичних романах Р.Іваничука, Р.Федорова, В.Шевчука, котрі набули особливого розвитку у 60-ті pp. у зв'язку з  інтересом до проблем історичної пам'яті. Збагатилася жанрова палітра літератури.

Молоді письменники відмовились від виробничої тематики у своїй творчості. Вони не збиралися прославляти голів колгоспів, бригадирів, доярок, свинарок; вони писали про людей. Це вже було прихованим викликом, замаскованою полемікою з партійними настановами літератури. «Люди серед людей» — назва дебютної книжки Є.Гуцала. «Серед тижня» — перша збірка В.Шевчука. Цим підкреслювалося, що авторів цікавить звичайне щоденне життя людей. Шістдесятники активно друкувалися й не відали, що попереду кожного з них чекає випробування.

За своєю суттю шістдесятники були новаторами, які прагнули підняти вітчизняну літературу до рівня світової культури. Вони по-новому підходили до творення художніх образів, поетизуючи здобутки нової доби: науково-технічної революції, космонавтики, атомної енергетики, різних галузей науки, виступали за етично й естетично «чисте» мистецтво — тобто чесне та високопрофесійне. Вони шукали нові форми, нові образи, прагнули поєднати непоєднуване, та саме в цьому й полягає цінність їх поетичних пошуків. Вони сміливо експериментували з поетичною мовою, розширювали свою словесну палітру за рахунок лексики, що привнесла науково-технічна революція.

Художні знахідки не завжди були вдалими, не всі були однакової цінності, але сам напрям модерністичних експериментів шістдесятників суттєво визначив естетичне обличчя доби.

Це було мистецтво українське, пов'язане з національною й етичною традицією, і водночас глибоко новаторське, по-справжньому модерне, а відтак — європейське, здатне підкоряти світові обшири.

Висновки

У кожної людини є те, що спроможне замінити неймовірну здатність рук та кмітливого гострого розуму творити дива. Це фантазія і уява. Саме вони, ніби казкові птахи, можуть перенести кожного з нас у далекі неіснуючі світи, у наше минуле і майбутнє, врешті-решт здійснити найзаповітніші мрії. Безперечно, хочемо бачити нашу країну розвиненою могутньою державою, якою будуть керувати небайдужі до свого народу мудрі люди. Вони чесно дивитимуться в очі своїм співвітчизникам і не вдягатимуть кожного дня на обличчя щасливу посмішку та запевнятимуть нас, що в країні вже встановлені злагода та мир. Від них, щоб ми чули не лише красиві розповіді, а й бачили реальні дії, які будуть спрямовані на забезпечення в Україні  загального добробуту. Хочеться бути впевненими, що в найближчому майбутньому саме такі люди будуть керувати нашою державою. Зараз вони навчаються, мужніють, дорослішають, а вже через декілька років стануть добрими спеціалістами і зроблять суттєвий внесок у розвиток України. Як зазначив В’ячеслав Липинський: «Ніхто нам не збудує держави, коли ми її самі не збудуємо, і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути.»

Україна — це історія великого народу, який багато століть боровся за свою незалежність і свободу. Це не тільки історія, а й видатні сини: Устим Кармелюк, Іван Мазепа, Богдан Хмельницький, Іван Сірко, Петро Сагайдачний та багато інших українців, які віддали власне життя за щастя своїх співвітчизників. Це й відомі у всьому світі діячі національної культури:Т.Шевченко,Л.Українка, І.Франко, О.Гончар, М.Коцюбинський, М.Заньковецька, М.Лисенко тощо.

Внесок цих діячів у розвиток української державності неоціненний, адже завдяки їм та мільйонам українців минулих поколінь ми отримали змогу жити у вільній та незалежній країні. Ми повинні робити все, щоб примножувати красу і багатство нашої Батьківщини, повинні повною мірою працювати для зростання добробуту України.

Сьогодні наша країна утверджується у сім’ї цивілізованих країн Європи. І я впевнена, що вона обов’язково стане на одному щаблі з цими країнами, що українці нарешті здобудуть омріяний добробут і щастя. Хочеться, щоб рівень життя наших співвітчизників відповідав високому рівневі розвитку української культури і літератури, адже саме тут ми маємо найбільший скарб. Наші неперевершені за своїм талантом митці, будучи справжніми патріотами України, уславлювали історію рідного народу, його життя, рідну мову і український фольклор.

Недавні події доводять, що в наших сучасниках ще залишився правдивий і волелюбний дух славетних предків, запорізьких козаків. Завдяки національній ідеї нам вдалося досягти своєї мети. Історично так склалося, що українці у всі часи тяжіли до повстань проти тих, хто посягав на найцінніший скарб нашого народу: свободу і мову. Дякувати Богу, але ці буремні гени не зникли і сьогодні, адже народ переміг, перемогла нація. І саме сьогодні ми нарешті визнали власну гідність і відповідальність перед собою, своїми співвітчизниками і Батьківщиною.

Нарешті у нашій країні яскравим полум’ям запалала та маленька іскра справедливості і свободи, яка упродовж багатьох століть жила в серцях українців. Нарешті наш народ довів самому собі і світовій спільноті, що він спроможній відстоювати волю та інтереси нації. Нарешті наші співвітчизники зрозуміли, що справедливість і воля значно цінніші, ніж думки, які нав’язують нам окремі можновладці. Нарешті ми зможемо об’єднати спільні інтереси людей у єдиному європейському домі.

 

 

 

 

 

Список використаних джерел

 

  1. Багряний І. Вибрані твори: у 2т./ І.Багряний; упорядник О.Коновал, О. Шугай; ред. і передм. О. Шугая.- К.:Юніверс,  2006.-584с.

2. Безродний Є.Ф., Ковальчук Г.К., Масний О.С. Світова класична думка про державу і право. - К.: Юрінком Інтер, 1999. - С. 252 - 257.

3. Сорока М.О. Відлуння десятиліть. Українська література другої половини ХХ століття.: Навчальний посібник (серія «Шкільна бібліотека»)/ Упорядник М.О.Сорока . –К.: Грамота, 2001. – 463с.

4.Жулинський М. «Як розбудити розум, що заснув?» // Літературна Україна. - 1996. - 28 березня.

5.Костомаров М.І. Закон Божий (Книга буття українського народу). –К.: Вид.-во «Либідь», 1991.- 40с.

6.Костомаров М.І. Істор.твори. Автобіографія / Упорядник і авт. В.Замлинський. − К.: Вид.-во КДУ, 1989. − 735 с.

7.Мироненко О.М., Горбатенко В.П. Історія вчень про державу і право. - К.: Видавничий центр «Академія», 2010. - С. 320 - 321.

8.Морозов В.В. Історія української суспільно - політичної думки. - К.: КНЕУ, 2006. - С. 85 – 89.

9.Українка Леся. Поезія. Драматичні твори.- К.: Наукова думка, 1999.– 384с.

 

 

docx
До підручника
Українська література 10 клас (Міщенко О.І.)
Додано
30 грудня 2018
Переглядів
251
Оцінка розробки
Відгуки відсутні
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку