Публікація "Ключик до серця дитини"

«Ми будемо дуже близькими до істини, якщо                                                                                                                                                                  скажемо, що немає безнадійних дітей,               і їх не буде, якщо ми самі шляхом нерозумних навіювань не заберемо в них віри і надії на виправдання»                                              В.П.Вахтеров

Ця подія відбулася саме в той час, коли в кінці першого року навчання вчитель може з деякою полегкістю зітхнути, адже класний колектив вже сформований, діти навчилися читати і писати, налагодилася   дисципліна. . . Та одного ранку мене викликали до директора. В кабінеті стояв маленький, заляканий хлопчик, який ховався за тата і зовсім не хотів ні на кого дивитися. Виявилося, що Стасик – це новий учень до мого класу. В сім’ї  хлопчика відбулися дуже нелегкі з психологічної точки зору події: весь час він жив з мамою в іншому місті, та матуся майже не приділяла синові уваги. До школи його таки віддала, але хлопчик її майже зовсім не відвідував. І коли постало питання про позбавлення її батьківських прав, то тато вирішив забрати хлопчика до себе. До речі, мама була зовсім не проти.                                                                                                  Звичайно, я, як вчитель, могла б наполягати на скликанні психолого-педагогічної комісії і не брати хлопчика до класу – адже на цей час всі мої учні вже читали і писали, розв'язували приклади і задачі, а Стас навіть не вмів обвести готову літеру в рядочку, знав тільки деякі букви, але про читання годі було й думати. Та все ж таки я вирішила спробувати. Тато Стасика мені дуже допомагав,він терпляче виконував усі домашні завдання, але виявилося, що найважче було привчити учня до дисципліни. Крім того, що хлопчикові на уроці потрібно було приділяти дуже багато уваги ( вчити все спочатку), у нього був дуже складний характер. Так, він міг під час уроку влаштувати істерику, розкидати своє шкільне приладдя, залізти під парту, щось бурчати собі під ніс та ін. Я, звичайно, діяла відповідно зі своїм розумінням учительського обов‘язку: постійно робила зауваження, виставляла за двері, викликала тата, записувала у щоденник зауваження, виставляла перед класом - тобто застосовувала увесь арсенал шкільних методів «боротьби» з неслухняними дітьми. Але найобразливіше було те, що ніяких змін на краще у його поведінці не помічалося. Від безпорадності я опускала руки, а бувало що й плакала, мене переповнювали почуття досади, гніву - як це так, якийсь восьмирічний Стас не дає змоги нормально працювати, а я, вчителька, не можу з ним впоратися. . .                                          З часом я втомилася, збайдужіла, перестала зважати на його вибрики, хоча вони і не припинялися. Та замість мене продовжували відчитувати неслухняного однокласника мої вихованці. Мені стало жаль його, і я заборонила дітям так до нього ставитися, нагадала, що найперше вони мають стежити за собою, а вже потім за іншими. Якщо всі вони поводитимуться добре, то він один особливої  погоди не робить.    Згодом, коли я змогла заспокоїти свої власні емоції та амбіції, почала стежити і розбиратися, чому він так поводиться, чим керується?                      На нарадах думки вчителів відносно причини  поведінки мого учня кардинально розділилися. Одні, ті що знали Стасика раніше, (деякий               час хлопчик відвідував наш сільський дитячий садочок) біли впевнені,    що його поведінка спадкоємна, він і в ранньому дитинстві не вмів поводитись з однолітками та вихователями, завжди створював  конфліктні ситуації. Інші, ті що особисто добре знали батьків Стаса, наголошували, що така поведінка – від сімейної психологічної травми.    На додаток свого складного характеру хлопчик від природи був дуже неповороткий, він все робив дуже повільно, тому ніколи не встигав виконувати завдання вчасно. Виявляється, він переставав працювати не через якусь примху, а коли відчував, що помиляється, чи не знає як це виконати. Він цього боявся і навіть не просив «допомогти», а лише бурмотів «не буду», «не вмію», «не знаю». Раніше я не дослухалася до цих слів, а лише робила зауваження. Але тепер варто було підійти до нього і підказати, як він одразу починав працювати. Мені довелося добирати для нього прості завдання. Я побачила людину варту уваги, а також його незахищеність перед нами і як він терзає свою дитячу        душу.                                                                                                                                                                            Наші конфлікти майже повністю припинились, я, не відчуваючи приниження власної гідності, перестала бачити в ньому «негідника», котрий заважає мені працювати. Звичайно, Стасик не став відмінником, і його реакція в деяких випадках не припинялася – він міг впасти в ступор під час контрольної роботи, або відмовитись декламувати на святі вірш, який добре вивчив. Та головне я перестала бачити у ньому зловмисність, не відчувала особистої образи вчителя, яка не давала бачити дитячі проблеми. Тепер я спокійно реагувала на його «вибрики», бо бачила причини і намагалась усунути їх.                                                                                                                          Я не хочу сказати, що у мене немає конфліктних ситуацій з дітьми. Адже крім Стаса, у мене навчається ще десять учнів, що я стала повністю їх розуміти, а вони у всьому слухати мене, звичайно ж ні. По-перше, в школі це недосяжна ідилія, а по-друге, іноді трапляються дійсно «важкі» діти, у котрих зневага до інших – частина їхньої натури, а не лише захист від навколишніх. Часто це іде з сім’ї і ці корені тягнуться не через одне покоління. Але хочу сказати, який урок я винесла з цієї ситуації. Найперше – зрозуміла, що не треба робити ніяких попередніх висновків щодо людей (а особливо учнів). І друге, що було для мене найважче,- не сприймати будь-яку неслухняність дітей як власну образу. Треба перестати бажати сліпої покори і дисципліни про око (хоча я вважаю, що порядок і дисципліна в школі необхідні).                                                                                    Головне, щоб діти з цікавістю мене слухали, щоб поводилися гідно не через страх одержати низьку оцінку й покарання, а із-зі поваги. Іноді це здається нездійсненим пошуком синього птаха, особливо в сучасній школі.