Путівник музеєм історії села Жовнине

  Наш край первісними людьми заселявся ще в епоху палеоліту – початкового й най-давнішого періоду кам’яної доби (від появи людини до 150 тис. років тому). На тери-торії України відомо понад 30 стоянок доби раннього палеоліту.

   Наприкінці раннього палеоліту природа зазнала значних змін: клімат став сухішим, відбулося деяке підняття поверхні, розпочалося чергове і найтриваліше похо-лодання (середній палеоліт: 150-35 тис. років тому). По території нашого краю і дещо на південь (Кременчук-Миргород) проходила південна межа максималь-ного зледеніння.

   У господарській діяльності людини на зміну збиральництву приходить полювання, удоско-налюються призначені для цього знаряддя пра-ці (кам΄яні гостроконечники, скребла). Бороть-ба за існування змусила людину навчитися ви-готовляти одяг зі шкур тварин, заселяти пече-ри, будувати наземні житла, добувати вогонь.

   В період пізнього палеоліту (35-11 тис. років тому) відбувалися значні зміни в економіці та сфері соціальних відносин. Безперечно, найголовнішою подією цієї доби було завершення процесу формування людини сучасного типу – homo sapiens, яка вже не просто користувалася дарунками природи, а поступово навчилася виготовляти більш удосконалені знаряддя праці (різці, скребачки, гарпуни), будувати житло, навіть шити одяг. На зміну первісному стаду приходить родова община (матріархат, згодом патріархат).

   У період мезоліту (10-6 тис. років тому) закінчується льодовиковий період, клімат теплішає, стає подібним до сучасного. Змінюється рослинний і тваринний світ. На зміну великим тваринам (мамонтам, носорогам) прийшли дрібніші, рухливіші (кабан, вовк, лисиця, бобер та ін.)

Змінюється соціальне життя. Розпалися багатолюдні мисливські колективи, виникають парні сім΄ї. Удосконалюється  техніка рибальства, відновлюється збиральництво.

   Неоліт – новий кам΄яний вік – заключний період кам΄яної доби. В цей час люди перейшли від традиційного присвоюючого господарства (мисливство, збиральництво, рибальство) до відтворюючого (землеробство і скотарство).

   Існування в нашім краї на побережжі Дніпра поселень доби неоліту та енеоліту засвідчують знахідки на місці затопленого нині водами Кременчуцького водос-ховища.

   У V-ІІІ тис. до н.е. для осад нашого краю була характерна дніпро-донецька куль-тура. За своїм значенням і територією розселення – це основна неолітична культура України. Ранній період цієї культури в нашім краї представлений посе-ленням на Се-редньому Дніпрі (села Вереміївка, Більки). Під час роз-копок 1956-1958 рр. на цій території було виявлено досить повні ко-мплекси кераміки і крем΄яних знарядь. Це ще досить примітивна і погано випалена кераміка. Горщики слабо профільовані, мають прямі без будь-яких потовщень вінця і гостре дно. Орнамент – ряди гребінце-вого штампа, покреслених прямих ліній і окремих наколів.

 

 Тоді було виявлено більше 200 місцезна-ходжень різних епох, серед них і пам΄ятки другого періоду дніпро-донецької культури

( І пол. – середина І ІV тис. до н. е.), посе-лення біля сіл Мутихи, Пищики, Бузьки, що нині уже затоплені.

   Бронзовий вік (ІІ-І тис. до н. е.) – останній великий період первіснообщинної фо-рмації, що тривала майже 1000 років, позначився суттєвими змінами в господар-ському, політичному, соціальному та культурному житті суспільства. Завдяки виготовленню знарядь праці з бронзи (сплав міді з оловом) поліпшилась їх якість і продуктивність. Покращився обробіток землі. За цієї доби відбулося відокремлення реме-сла від скотарства і рільництва.

   Середнє Подніпров΄я, область від Кременчука до Канева, було заселене різноетнічними групами племен, які залишили пам’ятки кількох археологічних культур.

  Відомий курганний могильник біля с. Жовнине. Майже всі поховання містяться в глибоких ямах овальної форми. Покійники були покладені у випростаному стані на спині або скорчені на бо-ці. Поховання супроводжу-валися іноді покладанням посуду. Це – присадкуваті плоскодонні горщики з випуклим тулубом та коро-ткими вінцями, на зовнішній поверхні яких є «комі-рці». Посуд прикрашався орнаментом, що займав здебільшого всю поверхню і складався з відбитків

тасьми, шнура, гребінцевого штампа та з глибоких врізаних ліній.

   Ще у 1946 році в урочищі Узбич на високому березі р. Сули біля с. Жовнине археолог Ф. Б. Копилов обстежив поселення,

зібравши тут фрагменти кераміки, орнаментованої відбитка-ми шнура. Зібрано фрагменти посудин з ямно-гребінцевим орнаментом більш раннього часу. Крім того окремі фрагме-нти кераміки епохи бронзи знайдені на слов΄янському гори-щі х. Кизівер.

   В 1981 році в зоні Кременчуцького водосховища працювала експедиція Інституту археології АН УРСР «Славутич», якою керував Д. Я. Телигін – вчений, археолог з великим досві-дом. В ході розвідок його групою були обстежені придніп-ровське та посулянське побережжя на північний захід від с. Придніп-ровське, біля х. Журбин, с. Васютинці, с. Вереміївка, с. Тимченки,

с. Жовнине (Матюшенків острів). Виявлено багато пунктів ранньої та пізньої бронзи, пам΄яток культури багатоваликової кераміки і пізні-ших культур.

   Як бачимо,бронзовий вік у нашому краї представлений пам΄ятками багатьох придніпровських і посулянських поселень, курганів, похо-вань. Але дослідження і пошуки тривають.

 

 

   У 1989 році група Сиволапа М. П. на території Чорноба-ївського району у Посуллі провела розвідки ще 8 курганів (3 – в с. Кліщен-ці, 2 – в с. Тимченки та 3 – в с. Лящівка). Виявлено 8 поховань епо-хи бронзи. Фрагменти глиняної кераміки та знарядь праці підтве-рджують факт їх приналежності до ямної та багатоваликової куль-тури.

Скіфсько-сарматський період в історії краю.

   Відкриття та поширення заліза започаткували нову еру в історії людства – залізну. На території України перші знахідки залізних ви-робів датуються ХІ-ІХ ст.. до н. е. У нашому краї вони виявлені у скіфську добу. «Це був час, коли на зміну бронзовим кинджалам,  списам і серпам приходять залізні знаряддя праці та зброї, а на ши-роких просторах Південної Надчорноморщини з΄являються незлі-ченні отари овець, табуни коней, череди великої рогатої худоби.

Вони належали багатолюдним і могутнім кочовим племенам»

   Лише на неширокій смузі Лівобережного Подніпров΄я та далі на південний схід по р. Ворск-лі продовжували свою хліборобську діяльність племена Чорноліської культури (назва похо-дить від городища Чорний Ліс, розташованого у верхів΄ях р. Інгульця)

   Населення цієї культури мешкало у невеликих городищах, побудованих на берегових мисах із складними фортифікаційними спорудами з трьох ліній валів та ровів. Такі городища були на правому березі Дніпра. Археологічних пам΄яток цієї культури передскіфського часу за вик-люченням поховання неподалік с. Кліщенці, Придніпровське, Васютенці та Жовнине (Матю-шенків острів) більше не виявлено.

   В грудні 1899 р. журнал «Киевская старина» помістив таке повідомлення: «В с. Жовнин Зо-лотоношского уезда Полтавской губернии найден скелет человека в сидячем положении, причём одна нога его была перекинута на другую. Рядом со скелетом найдена золотая чашка с небольшим круглым отверствием в дне, наполненная металлическими наконечниками стрел, которые в изобилии (более 150) лежали вокруг чашки, найдено также несколько кусков железа, настолько изъеденных ржавчиной, что при одном прикосновении они рассыпаются».

   Набір подібних речей, характерний для періоду скіфської архаїки (VІІ-VІ ст. до н. е.), доз-воляє зробити висновок про освоєння скі-фами Лівобережної Придніпровської тера-сової рівнини ще в ранній скіфський час. Сю-ди їх приваблювали чудові пасовиська, зві-дси їм відкривався шлях на правобережжя Середнього Подніпров΄я, де знаходився один з найбільш крупних у східній Європі центрів землеробства, ремесла і обширних зв΄язків з античним світом.

   Землеробські племена Скіфії вивчені ще недостатньо. Відомо, що вони користувалися дере-в΄яним плугом, вирощували пшеницю, ячмінь, просо та інші культури, хліб продавали гре-цьким містам-державам. Розвивалося гончарство, ткацтво, менше – залізообробна і леварна справа. Вівся обмін з іншими скіфськими племенами. Від них одержували залізну й бронзову зброю, бойове кінське спорядження і збрую, з грецьких міст – прикраси і посуд.   Кінець раннього залізного віку позначився яскравим спалахом черняхівської культури (ІІІ-ІV ст.) – це був конгломерат народів (скіфо-сармати, германці, фракійці, слов΄яни) – держава Германаріха.

 «Історія вдивляється в наші очі з кожного закутка.

  Погляньте на наші поля…

  Там є пагорби, які в народі називають «могили».

  А це ж і є наша історія. Велична і славна,

  і... досі малодосліджена»                                 

                                            О. П. Діденко

 

                  Могили…могили…кургани…

В степу на широкому полі в туманно-хвилястій півмлі,

Минулої, дикої волі, як свідки могили лягли.

 

Давно минув час їх насипу, туман вже віків їх покрив,

І сплять вони всі без просипу, глибокий їх сон оповив.

 

Мовчать про минуле могили, всі тайни сховавши глибоко.

Шепоче трава, похилившись, та хмари несуться високо.

 

Не чути вже тут голосіння, замовкли вже брязкоти зброї,

Бояни пісень і билин не співають, стоять лиш могили самотні.

 

Їх тризна – зітхання туманів, їх сльози – краплини дощів,

Їх туга – журливая пісня вітрів серед рідних степів.

                                     Авраменко Павло Васильович

 

 

 

Край в період виникнення та розквіту

давньоруської державності

1.Ранньослов'янський час в нашому краї

   Територія Чорнобаївщини входила до складу тих земель, де ще з часів скіфської доби почала складатись спільнота праслов'янських племен.

   «З аналізу писемних джерел можна зробити висновок, що слов'яни на рубежі нової ери займали сучасні Полісся, Волинь, Поділля та Середнє Подніпров'я»

   Наш край лежав на межі антів і кочових племен Півдня (іракомовні племена). І, звичайно, це сусідство певним чином вплинуло на етногенез і культуру ранніх сло-в'ян. У III—IV ст. зміну зарубинецькій, пізньозарубинецькій культурі приходить чер-няхівська (походить від назви с. Черняхів на Київщині, В.В. Хвойкою у II пол. XIX ст. було розкопано пер-ший могильник).

   Черняхівська культура відзначалась високим рівнем гончарного виробництва, мала розвинене склороб-ство, ювелірне ремесло, знала важкий плуг, а от ви-соку культуру землеробства. Знаходження римських монет, а  також амфорної тари на черняхівських посе-леннях засвідчує наявність торговельних зв'язків носі-їв черняхівської культури з Римською імперією.

    На території нашого району виявлені пам'ятки черняхівської культури біля 8 насе-лених пунктів: х. Кизівер, Тимченки, Жовнине, Васютинці, о. Матюшенків, с. Мохнач (Старий Мохнач), с. Кліщинці (берег Діпра), Романів Горб (біля с. Лящівка). Вони да-туються III-V ст. н.е.

   А по той бік Сули неподалік Жовнина досліджене Максимівське поселення (Кре-менчуцький район, Полтавська обл.) Воно теж затоплене водами Кременчуцького водоосховища. Займало площу 1000x150 м. Виявлено залишки 10 наземних споруд та 10 господарських ям, які становили чотири окремі господарські дворища. Двори-ща складалися з трьох споруд - житла, комори, клуні і господарських ям. Знайдені уламки шерехатих горшків, гончарного посуду - миски, глеки.

   Виявлено кілька уламків амфор, скляного посуду, пірамідальні підвіски, римська монета, уламок залізного наральника, калатало для випасу худоби, кам'яні жорна. Знайдено два поховання. В одному з них були бронзові браслети з розширеними кінцями.

   На основі цих матеріалів можна говорити про заняття (землеробство, скотарство, ремесла), зв'язки, зокрема торгові, з іншими регіонами, побут та звичаї населення нашого краю в раннє середньовіччя.

   В околицях с. Жовнине виявлено два ранньосередньовічних поселення. Перше, відкри-те В.Дяченком у 1964 р. на лівому березі р. Сули, біля х. Світайлівка. Там розчищено за-лишки прямокутного напівземляного житла з ліпною ранньосередньовічною керамікою. Друге-знаходиться на покатому мисі корінного правого берега р. Сула.

Там розчищено два скупчення глиняної обмазки, які археолог Л.М. Рутківська вважає зруйнованими житлами. Двоє жител, відкритих Рутківською на поселенні біля села Жовнине, погано збереглися. Вони наземні: одне з розвалом «печины» від вогнища або печі, а з другим пов'язується обрушена «глинобитна стіна». Серед розвалів були рештки ліпної біконічної кераміки, миски, по формі близькі черняхівській кераміці. В культурному шарі знайдено кістяну ложечку та браслет з тонкого дро-ту, з розшире-ними кінцями. Селище датується V ст.

   Наземні житла, як вважає М.Ю.Брайчевський, мали «дерев'яний каркас, обмазаний глиною. В кутку знаходилася глиняна піч чи вогнище. Житло було квадратним. «По-луземля­ночные» житла були заглиблені на 0,4-0,5 м зі стовповою конструкцією стін. Були «печи-каменки», які будувалися або повністю з каменів, або частково вкладені в «лёсс».

   Виявлені в регіоні Лівобережжя і господ-

дарські ями-погреби, де зберігалися різні

продукти (Домантово, Жовнине).

   Пізніше археологічною експедицією

«Славутич» (ТелєгінД.Я , ТитоваО.М.) у

1981 році біля колишньої пристані села,

на піщаному березі під кручею, висотою

5-6 м на площі 200 х 20 м виявлена кераміка черняхівської культури.

Ймовірно, це залишки раніше розкопаного могильника.

   Кераміка пеньківської культури груба ліпна, зустрічається й гончарний посуд, але привозний. Орнамент простий (насічки, ямки, наліпки у вигляді півмісяця, шише-чок), форми посуду: горшки, корчаги, миски, іноді сковорідки, «диски»   (покришки),   із керамічних виробів найбільш поширені горшки (Жовнин), корча-ги з наліпним ва-ликом (Миклашівка), миски (Жовнин).

   Узагальнений огляд пам'яток минувшини (V-VII ст.) в нашому краї дає «Каталог археологічних пам'яток Дніпровського Лісостепового Лівобережжя»:

 Жовнин, уроч. Василенки, р. Сула-селище Vb. Занимает мыс сниженного коренного берега реки. При обследовании Л. М. Рутковской здесь обнаруже­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­ны остатки ­двух наземных жилищ, представленные развалами глиняной обмазки стен, печины. Среди керамики преобладают горшки биконической формы. Из вещей найдены костяная туалетная ложечка, обломок браслета с утолщенными концами.

   B кінці IV—VІІ ст. у Східній Європі проходила нова хвиля «великого переселення народів», піднята гунським нашестям. В круговерть подій були втягнуті і слов'яни.

   Розвиток пеньківської культури на схід від Дніпра обривається у VII ст. «вслідсвие антического сдвига».

2. У складі Київської держави Х-ХІІІ ст. На південних рубежах

  Високо над Кременчуцьким водосховищем піднялася Жовнинська гора, як дозо-рець, що уважно дивиться в степ, своєю пам'яттю зазирає в глибину віків.

   Саме тут, в гирлі Сули, колись стояли міста-фортеці Київської Русі - Воїнь, Паляні-вщина, Желді, Кизівер, Буромль, Лящівка, а всього їх від Воїня до Лубен було 18.

   Частина цих «городів» побудовані у 80-і рр. X століття при Володимиру Велико-му, частина - пізніше при його нащадках.

...«И рече Владимир: се не на добро, ежели мал город около Києва. И поча ставить городы на Десне и по Востри и по Трубеже и по Суле, и по Стугне». Так повістує про це Літопис.

   Оборона краю від кочівників-нападників була головним завданням князів Київської Русі. Тому у 80-х рр. X ст., коли посилилися напади на руські землі печенігів, було побу-довано цілу систему міст-фортець на Острі, Трубежі, Сулі і Стугні. Пізніше спорудження фортець було продовжено по Росі.

Серед оборонних ліній, споруджених того часу, найбільш важливою була Посульська, бо вона перша приймала на себе удари ко-чівників і попереджувала про небезпеку інші (Пороську, Дніпровську) лінії.

   Сула була природним рубежем, ще відділяв у Х-ХІІ ст. руські поселення від кочів-ників на південному сході. Вона тоді була «краєм руської землі» за нею, зі словами автора «Слова о полку Ігоревім» починалися «земли незнаемы».

   «В кінці Х ст., згідно літописних повідомлень…починається

масове обороне будівництво, яке, ймовірно, було завершене в

 ХІ ст. Серед цих укріплень…24 городища лівобережжя… Вере-

міївка на Дніпрі, два у с. Жовниному (був х. Воїнська Гребля і в

 урочищі Палянівщина), у с. Кліщинці (х. Кизівер), Лящівка на

 Сулі…

   Ці укріплення були засновані на нових місцях для відсічі

печенігам… Їх будівництво супроводжувалося колонізацією

нових земель і їх державним освоєнням»

   У ХІІ ст.продовжується заселення нашого краю, незважа-

ючи на те, що зі смертю Ярослава Мудрого (1054 р.) у кін-

ці ХІ ст. розпочинається політична роздробленість Київсь-

кої Русі. Останні намагання відновити колишню могутність

Київської Русі були зроблені за князювання Володимира Мономаха (1113-1125 рр.)

   Син Володимира Мономаха Ярополк був у цей час князем переяславським (1113-1132 рр.). Головним у його діяльності було зміцнення кордонів Переяславського князівства (наш край був у його складі). У 1116 році він захопив смоленське м.Друцьк, взяв у полон його жителів і переселив їх на правий берег Сули, де й було побудо-вано укріплення Желді (Жовнино). У М. Максимовича читаємо: «этот город построен князем Ярополком для полоненных им дручан и назван Желниным или Желнами. Неизвестно, по какому обстоятельству он назван именем птицы желны: может быть, в древней Украине дручане прозывались желнами».

   У 1125 році Ярополк на чолі переяславських полків одержав на Сулі блискучу перемогу над половцями. Велика заслуга в цім була городищ та селищ посульської оборонної лінії

Дослідження Жовнинського городища проводилися перед затопленням його водами Кремен­чуцького вдсх. За свідченнями Дяденка В.Д. городище знаходилося на території старого с.Жовнине в урочищі Біленкові Бурти. В час спадання води в Кременчуцькому вдсх. виявлені в кільцевих валах розмиті обвуглені кліті. На городищі зібрані матеріали давньоруського часу. Дос­лідження продовжувались і в 60-70-их рр. (Сухобоков О.В.,  Рутківська Л.М.).

   На відміну від сусідніх укріплень Воїня і Палянівщини Желді не мало гавані. Це було місто-фортеця площею 3 га, обнесене 6-8-метровими дерев'яними укріпленнями. Шири-на валу, ймовірно, була 10 м. Зверху він мав бойовий майдан.

   Доля цього городища була такою ж, як і інших городищ по Сулі. Тут завжди життя ме-жувало зі смертю. І жити тут могли лише сміливі, витривалі і мужні люди.

   Укріплення кордонів, зокрема на території нашого краю, супроводжувалося освоєнням і обживанням нових земель. Біля кожної фортеці виникали поселення, мешканці яких зай-малися різноманітною господарською діяльністю. Як і раніше, чільне місце в ній посіда-ло землеробство (вирощували пшеницю, жито, овес, просо, гречку, горох, боби, ячмінь, льон, коноплі). Знаряддя праці: рало, борона, плуг, серп, коса. Зерно зберігалось в ямах, на току. Зібраний хліб складали в копи, а сіно в копиці. Для помолу зерна були ручні жо-рна. Тваринництво (розведення ВРХ, коней, свиней, овець) забезпечувало людей продук-тами харчування. Воли і коні використовувалися як тяглова сила. Розвивалося птахівниц-тво. Робили тару під зерно, борошно, мед (бочки, відра з клепок, стягнутими обручами, або довбанки. Прядіння і ткацтво було не окремим видом ремесла, а входило в обов'язки жінки. На ткацьких верстатах виготовляли полотно; шовкові і шерстяні тканини привози-лися з інших місць. Розвивалася торгівля. По шляху «із варяг в греки» пливли човни, які вміщали 40-60 чол., довжиною 8-10 сажень, мали 2 керма, щоглу. Про розвиток торгівлі та зв'язки з іншими краями говорять виявлені в курганах римські монети, монети грець-ких міст - колоній. Зразки ювелірного мистецтва (разки намиста, бронзові браслети та пряжки, бронзова брошка з псевдозерню) X—XIІІ ст. У Воїні і Желді виявлено велику кі-лькість графіті (написів), яких вчені ще не розкрили.

   Під впливом неспокійного, тривожного життя, що підстерігалося постійними нашестя-ми кочівників зі сходу, наші предки прагнули до єднання з сусідами, були готові й самі прийти на допомогу. Край був завжди під загрозою вторгнення половців. В. Ляскоронсь-кий перелічує дати їх нападів: 1079, 1080, 1094, 1153 pp. - «половцы напали на Посулье и сильно его опустошили». 1185 рік «после неудавшегося похода Игоря Святославовича в Землю половецкую грозный ураган половецкого нашествия надвигался со стороны Степи на переяславскую землю. То шел Кончак со своими отборными силами. По доро-ге на Переяслав половцы напали на Посульские укрепления и взяли все города на Су-ле.»

   За підрахунками археологів із 74 руських міст XІІ—XIІІ ст., відомих з розкопок, 49 були розгромлені полчищами Батия, серед них і всі посольські та подніпровські городища нашого краю.

Дике поле

   Після монголо-татарської навали (1239-1240рр.) наш край більше як на 100 років попав у васальну залежність від Золотої Орди. Зруйновані давньоруські міста й села, жителі заг-нані в неволю. Край опустів. Ті, кому вдалося залишитися, шукали собі безпечних місць, куди б не проникли ординці. Колись уходжені хліборобами землі перетворились на пус-тку – Дике поле.

   Скориставшись послабленням Золотої Орди внаслідок міжусобиць (за 1359-1361 рр. там змінилось 7 ханів), в наш край прийшли литовці. Вони свавілля не чинили, навіть деякі звичаї і релігію, досвід господарювання перейняли. Настали часи відносної ста- більності, що вселило впевненість місцевого населення у можливості нормального, спокійного життя.

   І якби не укладання польсько-литовської унії (1385 р. – Кревська; 1569 – Люблінська), яка несла економічні утиски, національне та релігійне пригнічення, край поволі ще в

ХІV ст. заселився б та відродився.

   Чому ж край (Дике поле), північна межа якого проходила у ХV ст. нашими землями, не зник як соціальна людська структура, а навпаки – почав відроджуватися? Чому українське прикордоння не зникло, а тільки відсунулося на рубіж Брацлав-Звенигород-Канів-Черка-си-Переяслав, тобто на північ від нашого краю? Відповідь може бути однозначна - цей район врятували переселенці. Особливо після Люблінської унії 1569 року з західних ре-гіонів України посилюється переселенський рух на багаті, але практично пусті землі Пів-денної Брацлавщини і Київщини.

   Суттєві зміни в культурному та етнічному розвитку України відбулися в зв΄язку з мон-голо-татарською навалою і пізнішим входженням південноруських земель до складу Литви і Польщі.

   Володарем степових просторів України надовго стали татари. Все це вплинуло на ку-льтурний розвиток України.

    Академік Толчко П. П. вважає, що СА,ме під впливом татар сформувався етнографі-чний образ козака з його вишиванкою, широкими шароварами, кривою шаблею та бритою головою. Не випадково у народ-ному епосі і малярстві він одержав назву «Козак Мамай»

 

Козацтво

   Пробудження життя в нашім краї, як і в усьому Лівобережжі, в ІІ пол. ХVІ – на початку ХVІІ ст. пов΄язане з козацтвом, що сформувалося у ХV - ХVІ ст. на стику двох цивілізацій, двох етнічних масивів, двох релігій. Козацтво – це нова верства в суспільстві, це нова на той час еліта, що протистояла гнобленню, приниженню, насильству, прагнула відстояти своє право на життя, самозбереження, самореалізацію.

   Отже, козаки вже в другій половині ХVІ ст. являли силу, з якою повинні були рахува-тися татари. Вони розорювали багатющі цілинні землі, будували селища, саджали фруктові сади, займалися скотарством і промислами: рибальством, полюванням, бджільництвом, селітроварінням. На городах вирощували овочі: капусту, огірки, кавуни, дині, редьку, буряки, цибулю, часник, тютюн.

     Розводили корів, овець, свиней, коней; з птиці – гусей, качок, курей. Серед ремісників були ковалі, теслі, бондарі, кушніри, шевці, кравці. Розвивалася торгівля.

   До Києва возили мед, віск, шкіри, сало, солод, торгували свіжою, солоною і в΄яленою рибою, купляли зброю, порох, рибальські снасті, ножі, сокири, одяг, прянощі, прикраси, посуд.

   Наш край лежав на «шляху із варяг у греки» і це давало йому неабиякі вигоди. Починає розвиватися чумацький промисел.

   А в цей час життя на Правобережжі з кожним роком погіршувалося. Після Люблінської унії 1569 р. та послідуючих рішень сейму селяни позбулися права на землю. Такі рішен-ня змушували обездолених людей шукати кращого життя в інших краях. Посилюються втечі селян на лівий берег Дніпра. У 1605 році сейм ухвалив заборону на переселення се-лян без дозволу поміщиків.

   В актах 1604-1607 рр. власники маєтків на Правобережжі Дніпра скаржилися на князя

М. Вишневецького, який у Жовнині приймав утікачів з їх володінь.

   Та все це не утримувало селян, вони цілими ватагами продовжували тікати на лівий берег Дніпра.

   «На лівому березі Дніпра мало не усю теперішню Полтавщину мав тоді один чоловік – князь Ярема Вишневецький. Син прославленого батька і небіж Петра Могили, він ще в польській школі зробився католиком і, як перевертень, став лютим ворогом і батьківської віри, і свого народу. Він був дуже багатий, бо мав свої землі і палаци ще й у Галичині, на Поділлі та Волині, свого власного війська у нього було більше як 8000. У володіння Я. Вишневецького з 1624 року попадають і Клим΄ятинські землі з Жовнином.

   Жителі тут, як і по всій Вишневеччині, відробляли панщину або

платили чинш за звільнення від неї. Так, у 1630 році жителі Жовнина

сплатили Вишневецькому 180 злотих.

   Володіння Яреми Вишневецького з року в рік розширювалися земля-

ми, збагачувалися посполитими.

   По Інвентарній книзі 1641 року уже значиться 53 містечка і села…

39 887 господарств. Серед них і Жовнин (312 господарств)

                                            На кінець першої половини ХVІІ ст.побе-

                                           режжя Сули і її приток уже не були пусткою.

                                            Тяжким було життя на Вишневеччині.                                 Максим Кривоніс свідчив: «князь мучив людей, відсікав голови, саджав на палю, всюди, в кожному містечку посеред ринку – шибениця. Посаджені на палю були невинні люди. І священ-никам він очі просвердлював. Ми, охороняючи віру і життя, повинні були стати за свою «обиду»

Пробудження

   І народ не витримав… Відоме повстання Северина Наливайка (1594-1596 рр.), яке прой-шло і нашим краєм (Васютенці, Москаленки, Посулля) Повстання 1630, 1637, 1638 рр.

   Польський король Владислав ІV видав універсал старостам, державцям, польським урядникам в Україні про посилку військ для придушення селянсько-козацьких повстань з наказом « казнить восставших казаков и конфисковать их имущество»

   Проте поразки і жорстокі розправи не зупиняли козаків. Навесні 1638 року повстання вибухнуло з новою силою.

   Розпочавшись на правому березі Дніпра, воно перекинулося на лівий берег і охопило всю Вишневеччину.

   Після невдалих для повстанців сутичок з польсько-шляхетським військом під Лубнами 8 травня 1638 року основні сили повстанців відступили до гирла  Сули і зосередилися поблизу с. Жовнин, організували укріплений табір на березі р. Сули, в якому налічувалось

 близько 20 тис. повстанців. Згодом, щоб розгромити повстанців, до Жовнина прибули Вишневецького.

   Урядові сили мали чисельну перевагу. Битва між повстанцями і урядовими військами, що відбувалася 30-31 травня, закінчилася невдачею і спонукала козацького ватажка 

Я. Острянина з частиною козаків покинути табір. Однак решта повстанців з новим геть-маном Д. Гунею продовжували чинити опір. У гирлі р. Сули повстанці  спорудили добре укріплений табір, де й протримались понад місяць.  

   До цього часу зберігається і оберігається державою, як

історична пам΄ятка  ХVІІ ст. «Жовнинська козацька крі-

пость», досліджена в 1965 р. Вона складалася з двох час-

тин: круглої (площею 3 гектари) і прямокутної (площею 1

гектар). Кругла - з трьома концентричними колами дере-

воземляних укріплень. Вони частково затоплені водами

Кременчуцького водосховища, частково розмиваються.

 

   Так, козаки змушені були капітулювати тоді в 1637-1638 рр. перед переважаючими си-лами ворога. Але жадоба і прагнення волі залишилися в їх душах і серцях.

   Наступне десятиріччя (1638-1648 рр.) польські пани називали «золотим спокоєм». Їм здавалося, що сили козацтва зломлені.

  Повстання 30-х років ХVІІ ст. зазнали поразки, але вони відіграли важливу роль в істо-рії України. Вони розхитали, підірвали і ослабили військову і політичну могутність Речі Посполитої. Утвердився престиж козацтва у суспільстві як елітної, могутньої сили в бо-ротьбі за визволення.

Національно-визвольна війна середини ХVІІ ст.

   Йшов 1648 рік. Український народ стогнав у польському ярмі. Магнатами Речі Посполи-тої всюди: в містах, селах, церквах, монастирях – чинилася кривда і сваволя, попиралися козацькі права та вольності, православна віра.

   Відомо, що за Куруківською угодою 1625 року було встановлено шеститисячний реєстр козацького війська у складі 6 полків:Білоцерківського, Канівського, Корсунського, Черка-ського, Чигиринського, Переяславського (4 з них знаходилися на території Черкащини). Тому Черкащина на той час була головною опорною базою, яка поповнювала козацько-селянське військо і людьми, і зброєю, і провіантом, і боєприпасами.

   На території Чорнобаївщини у 1648 році був сформований Іркліївський полк. До його складу увійшли 8 сотень. Жовнинська (159 козаків) у 1649-1653 рр. була у складі Чигиринського полку, потім Кременчуцького (1660-1663 рр.)

   До складу Жовнинської сотні, крім м. Жовнин, входили села Горби, Гриньки, Липове, Матвіївці, Кліщинці. У 1667 році Жовнинська сотня увійшла до Лубенського полку.

   Події, що відбулися на українських землях в середині ХVІІ століття – це не просто на-ціонально-визвольна війна, обмежена рамками Хмельниччини (1648-1676 рр.) це Націо-нальна революція, яка підняла на боротьбу широкі народні маси, всю українську націю і ставила своєю метою:

• Створення незалежної соборної держави в етнічних межах України;
• Запровадження в ній нової моделі соціально-економічних відносин, в основі якої б лежала дрібна (фермерського типу) власність на землю.

   Богдан Хмельницький, будуючи українську козацьку державу, дбав

про її цілісність. Створюючи територіальні полки. Прагнув об΄єд-

нати в єдине ціле правобережні і лівобережні землі. Так, за Реєс-

тром Війська Запорозького, до складу Чигиринського полку вхо-

дило 10 правобережних і 8 лівобережних сотень, в тому числі Ве-

реміївська (сотник Рева) – 181 козак та Жовнинська (сотник Сухом-

лин) – 159 козаків.

   Навколо ідеї побудови Української держави Богдан Хмельницький

згуртував усі верстви населення, дбаючи про забезпечення прав і воль-

ностей козаків, козацької старшини, посполитих, міщан. Особливо прихильно він ставив-ся до духовенства. Бралися до уваги його заслуги перед православ΄ям. Він узяв під захист церковні та монастирські землеволодіння.

   Велику увагу приділяв зносинам із сусідніми державами. У листопаді 1649 року відбу-лися у Чигирині переговори з російським посольством, де розмова йшла про відносини між гетьманським і російським урядами.

   Ці переговори були викликані тим, що як на заході (Річ Посполита), так і на півдні (Кримське ханство) була ситуація нестабільна і треба було подбати про спокій на східних рубежах.

   Попереду були бої, перемоги, поразки і втрати.

   Навесні 1651 року українська і польська армії вирушили назустріч од-

на одній, щоб розв’язати спірні питання силою зброї.

   Липень 1651 року виявився непередбачено тяжким для Богдана Хме-

льницького і всього козацького війська. У бою під Берестечком на Во-

лині, підкуплені поляками, татари зрадили.

   Поразка під Берестечком призвела до підписання Білоцерківського

договору, який урізував козацький реєстр наполовину (20 тис.), а влада

гетьмана обмежувалася лише Київським воєводством, йому забороня-

лися зовнішні зносини. Крім того, шляхті було дозволено повертатися до своїх маєтків, селяни, реєстровці, добровольці, які брали участь у війні (а таких було до 100 тис.) мали залишити військо і повернутися до «послушенства панам». З умовами Білоцерківського договору більшість повсталих погодитись не хотіли. На Лівобережжі виник «великий шум», козаки заявляли, що не хочуть бути під владою поляків.

   Соціально-політична ситуація загострювалась.

   У 1652 році похід проти поляків на чолі з Богданом Хмельницьким закінчився перемо-

гою козацького війська під м. Батогом. В результаті цієї перемоги майже вся територія України була визволена.

   Білоцерківський договір утратив силу.

   З цього часу й до укладання весною 1654 року договору з Московією гетьман не підля-

гав владі польського короля.

   У 1650-1652 рр. фактично завершується процес творення держави. Наш край після сті-

лькох кривавих десятиліть і навіть століть, ожив. Почав ще більш активно заселятися ви-

хідцями з Правобережжя.

   Після перемоги під Батогом Б. Хмельницький, продовжуючи активні військові дії на західних рубежах (на Черкащині – біля Умані і Монастирища), на Поділлі і Волині, вод-ночас вів активкі переговори з Росією, Оттоманською Портою, Молдавським господарем

навіть Семиграддям.

   16 жовтня 1653 року із Жовнино повідомляли царю, «что Хмельницкий пошел на Воло-скую землю…из Жолнина…козак Левко сказывал, что был в воску…гетман пошел на Во-лоскую землю на помощь к сыну своему Тимофею…» У повідомленнях згадується сот-ник Іван, «а зоветься Степан Згущенок»

   Російський цар після деяких вагань (і, звичайно, передбачаючи вигоду з цього) пого-дився взяти Військо Запорозьке під свою опіку «в ім’я спасіння віри православної»

   8 січня 1654 року у Переялаві було підписано угоду, яка в українському суспільстві (і в нашому краї) була сприйнята неоднозначно.

   При підписанні українсько-російського договору кожна сторона дбала про реалізацію своїх планів. Москва хотіла часткову залежність України перетворити з часом на цілко-виту, Чигирин же прагнув, використовуючи Росію як важіль, вирвати, нарешті, всі україн-ські землі з-під влади Речі Посполитої і розбудувати власну незалежну державу.

Свята мета…тільки для її здійснення знадобилося більше трьох століть.

Господарське життя краю

   Зразу після вигнання з України польських магнатів земля була поділена між полками і сот-нями. А в межах сотні власною вона ставала через «заїмку»: хто першим оборав її чи окопав ровом, означив зарубками на деревах, розчистив ліс, тому вона і належала.

   «Козаки, оволодівши країною, поділили землі між собою і тепер ліс рубають, випалюють коріння і засівають землі зерном» - писав очевидець. Його вражали численні сади, млини, ста-вки, велика кількість домашньої худоби і птиці та неозорі поля посівів збіжжя «у ріст людини, подібні величезному морю за довжиною і шириною».

   «Займанщина» була дуже характерним явищем для нашого краю.

   До останніх днів свого життя Б. Хмельницький безпосередньо не включався в селянське гос-подарство, займанщину, функціонування вільних військових сіл. Це підтвердили і переговори з Москвою 1654 року про укладання договору. В проекті Хмельницького читаємо: « и кто ка-зак, то будет вольность казацкую иметь, а кто пашенный крестьянин, тот будет должность обы-клую его царскому величеству отдавать, как и прежде сего». Своїм послам у Москві наказує: «И то усмотрите, чтоб на потом какое безправне посольству не деялось».

   6 серпня 1657 року у столиці Гетьманщини Чигирині на 62 році життя помер гетьман Украї-ни Богдан Хмельницький. Це була велика втрата для всього українського народу. Значення йо-го в історії українського народу важко переоцінити. Його ім'я стало символом не тільки визво-лення народу від «ляхської неволі», а й, що особливо важливо, від кріпацтва і панщини. Його талант полководця, дипломата, будівничого Української держави, вмілого організатора широ-ких народних масс ніхто не в змозі заперечити. Не випадково період найвищого піднесення боротьби за незалежність (1648-1657 рр.) співвідноситься в народній пам'яті з його ім'ям.

У наступний етап національної революції народ України вступив без Богдана Хмельницького. 

Наш край у роки громадянського протистояння

   Після смерті Богдана Хмельницького настали дуже неспокійні часи як для всієї Укра-їни, так і для нашого краю.

   Боротьба за гетьманську булаву призвела до згасання визвольної боротьби, до великих втрат як в економічному, так і в політичному аспекті і, врешті, призвела до Руїни.

   Настали ще тяжчі часи для нашого краю, який лежав на перепутті шляхів з лівого на правий берег Дніпра (в районі Чигирин-Діброви, Вереміївки, Жовнино були переправи). 

   1 квітня (22 березня) 1662 року поблизу Жовнина відбулася битва між 5-тис. військом полковника І Богуна, який мав змусити наказного гетьмана Лівобережжя Якима Сомка ві-мовитися від російської протекції, і 15-тисячним російським військом на чолі з князем

Г. Ромодановським. Битва закінчилася поразкою загонів І. Богуна. 7 квітня (28 березня) росіяни штурмом узяли Іркліїв, а через кілька місяців завдали поразки Ю. Хмельницько-му (синові Богдана Хмельницького)  під м. Переяслав.

   Були ще дві безуспішні спроби Юрія Хмельницького приборкати Лівобережну Україну. Втрати були великі, але успіху так і не мали.

   Багато лиха зазнав тоді наш край: його топтали бусурманські полчища татар, його руй-ували війська князя Ромодановського, він потерпав від безупинної боротьби козицької старшини за гетьманську булаву. Те, що з такими труднощами створювалося за часів Бог-дана Хмельницького, тепер на очах гинуло.

   Похід 40-тисячного війська Яна ІІ Казимира в Лівобережну Україну, намагаючись об’єднати її під зверхністю Польщі (1664-1665 рр.). Надзвичайна жорстокість учасників

походу щодо місцевого населення ще більше консолідувала сили лівобережців. Війська І. Брюховецького наступ відбили, але не вберегли край від татар. У 1665 році городи Ве-реміївка, Чигирин-Діброва, с. Жовнин, г. Городище, с. Максимівка з перевозом Максимів-ським на Дніпрі і містечко Власівка були ними спалені.

   У другій половині ХVІІ ст. роль Жовнино і Вереміївки, як центрів козаччини на нижньо-му Посуллі, дещо зменшується. У 1672 році у Жовнині нараховувалося 312 господарств. На той час частина території, що відносилася до Жовнина («жовнинські вітряки»), перей-шла у власність до Переяславського монастиря, монахи якого придбали її у місцевих жителів.

Культура і побут

   Незважаючи на те, що в час Української національної революції і громадянського про-тистояння на долю наших краян випало скільки випробувань, крові і сліз, життя містечок, сіл, слобод і хуторів продовжувалось. Скільки переказів, дум і легенд залишив потомкам той героїчний час! Він знайшов своє відображення у творчості Г.Ско-

вороди, І. Котляревського, М. Гоголя, М. Старицького і ін.

   Ймовірно, вже тоді ходили перекази про Марусю Чурай (1625-

1653) – легендарну дочку щедрого талантами Полтавського краю.

Розповідали, що вона народилася у сім΄ї хороброго козака, учасника

повстання під проводом Павлюка (Жовнинська битва  1638 р.) Гордія

Чурая . Фольклор доніс і портрет Марусі і розповіді про її надзвичай-

ний музикальний талант: нараховують більше як 20 її авторських пі-

сень. Говорять, що їй належить пісня «Віють вітри,віють буйні», яку

використав І. Котляревський у своїй п’єсі «Наталка –Полтавка». А пісні

Марусі «В кінці греблі шумлять верби», «На городі верба рясна», «Ой у

полі вітер віє», «Посіяла огірочки» знали і співали  в кожнім селі, а піз-

ніше їх, а також « Засвіт встали козаченьки»  майстерно аранжували

М. Лисенко, О. Кошиць, Г. Верьовка.

   Ходили цілі легенди про її нерозділене кохання. Сюжет відомої пісні-

балади «Ой не, ходи, Грицю» покладено в основу повісті О. Шаховсько-

го « Маруся, малоросійська Сапфо», а також багатьох балад, поем, по-

вістей, написаних пізніше у ХІХ-ХХ ст.

   В одному з жовтневих номерів газета «Пенсійний кур'єр» вмістила

матеріал під заголовком «Вільному воля, а спасенному — Асканія Нова».

В ньому є такі слова: «а поруч — пам'ятник з білого мар­муру з написом:

не­щасній красуні — на згадку про драматичне кохання господаря маєтку

Фрідріха Фальц-Файна і простої полтавської селян­ки».

   Та селянка була родом із села Жовниного, яке роз­кинулося на притоці Дніпра — Сулі, при впаданні її в головну річку України. В ті часи ця територія відноси­лася до Полтавщи-ни. Звали селянку Галею. Вона зі своїми односель­цями ходила в далекі краї на заробітки, якраз в Асканію Нову. Тож господар Фрідріх і запримітив красуню й закохався в неї. Але його проймав неспокій, чи нема в неї на тілі яких-не-будь недоліків. І щоби са­мому у всьому пересвідчи­тись, наказав позаду свого будинку спорудити лазню для дівчат. А ко-ли вони купались - він у віко­нечко вів спостереження за Галею. І переконавшись, що з нею все гаразд, вирі­шив одружитися. Та в цій справі серйозною перешко­дою стало те, що вона про­ста селянка і одруження на ній було б справжньою ганьбою. Тоді Фрідріх до­мовився зі своїм писарем — збіднілим дворянином, щоби той повінчався з Га­лею і після цього вона теж стане дворянкою. Той так і вчинив, а коли молоді вий­шли з церкви, пан і забрав молоду. Потім було оформ­лене розлучення Галі з писарем і пан вже одружився з Галею-дворянкою. Звичайно, вона не ста­ла працювати, але вже й до­дому не могла повернути­ся разом з іншими, хоч дуже скучила за рідним краєм і своїм селом. А коли наступного року знову жовняни прибули до пана, то Галя кинулась обійма­ти й цілувати своїх под­руг. Це дуже не сподоба­лося панові і він заборо­нив їй спілкуватися з ними. Тоді Галя, коли земляки по­верталися з роботи, при­їжджала до них у кареті, але їй заборонялося вихо­дити. Дівча-та всідалися біля карети і розповідали їй всі сільські жовнянські новини. Вона дізнавалася про те, хто на кому одружився, хто народився і кого поховали.  Отак і жила нещасна красуня, якій і поставив гос­подар білий мармуровий пам'ятник.             

 А ось і ще одна легенда про могили.

 

Близниці

Стоять відразу за селом могили здвоєні у полі

І ніби дивляться кругом чи все гаразд на видноколі

Давно-давно сторожова стояла вежа тут козацька,

Щоб ні ляхи, ні татарва в село не в'їхали зненацька.

Хиткий поміст на стояках солома збризкана смолою,

Козак з кресалом у руках та степ заросший ковилою.

Отак сомотньою й була, як витязь сторожкий в дорозі,

А друга ближче до села теж на горі, аж на узвозі.

Спокійний обрію вінець, як риф весільної обручки.

Та поблизу пасуть овець жовнянські дві сестри-близнючки

Козак собі обід варив, у далеч степову дивився.

Постояв, люльку закурив і знов біля вогню спинився.

І тут з трави, немов хижак на козака татарин кинувсь

І похитнувсь, упав козак, ніколи більше не прокинувсь

Татарин озирнувсь кругом,чи ще живі десь не остались,

І кинувсь до своїх бігом що аж ген-ген в яру остались.

Чи в запалі забувсь він, а чи з початку не побачив,

Що зовсім близько у траві принишкли постаті дівочі

- Татари ! Напад ! Хто ж дасть знак, у Жовнині не знають люди,

Що мертвий вже лежить козак і що сигналу вже не буде.

- А що ми можемо зробить ? Даремна річ в степу кричати

- Вогонь ! Солома ! - і в туюж мить до вежі кинулись дівчата

В солому смолену мерщій накидали руками жару

То вже татарський кінний стрій із гиком висипавсь із яру.

Та пізно. Чорний дим до хмар тривожні підіймав кружала

Кривими шаблями татар сестриці зрубані лежали.

А над селом вже підіймавсь з другої вежі дим смолою,

Й котився лунко, не спинявсь тривожний сполох над Сулою.

І кінних козаків загін в бою короткім змів ординців

Помчали козаки в догін, рубаючи їх поодинці...

І знову бив скорботно дзвін і тужно плив по узбережжі,

Коли весь Жовнин хоронив своїх двох дочок біля вежі.

Високі, з рідної землі насипали їм дві могили,

Дівчата й діточки малі вінками заквітчали схили

Стоять могили степові між ними пролягла дорога.

Стоять вони, мов вартові, як ворогам пересторога.

Нехай же їм земля пером, хай сплять дівчата-рятівниці!

Стоять, як сестри за селом могили обіруч - Близниці. 

Степан Павлович Момот

Неспокій на межі століть

   У 1677-1681 рр. розпочався новий етап збройного протистояння між Правобережжям і Лівобережжям, між Росією і Туреччиною.

   У серпні-вересні 1677 року нашим краєм просувалося 120-тисячне турецько-татарське військо на Чигирин. Але там стояли 24 тис. російських стрільців і 5 тис. українських ко-заків, які успішно відбили бусурманський напад.

   В результаті семиденних боїв турецько-татарське військо, втративши третину своїх сил, почало спішно відступати, винищуючи все на своєму шляху.

   Гетьман І. Самойлович наказав стольникові Л. Неплюєву, аби він з декількома сотнями козаків розташувався в Ірклієві, Кропивні, Золотоноші з метою врятувати Лівобережжя від спустошення татарами.Переправившись на лівий берег Дніпра, татари захопили Жовнин, але козаками Полтавського полку були спішно вигнані.

   1679 рік був дуже тяжким для нашого краю: можливі вторгнення татар, їх грабунки на Іркліїв-щині породжували невпевненість. Ще в додаток до цього засуха, що обіцяла голод. 1681 року після скількох років безперспективного протистояння Росія і Туреччина уклали Бахчисарайсь-кий мирний договір. За умовами цього договору під контролем Туреччини опинилися півден-на Київщина, Брацлавщина та Поділля; Росія отримувала Лівобережну Україну з Києвом, Васи-льковим, Трипіллям, а також Запоріжжя. Південна територія Правобережжя між Дністром і Бу-гом 20 років мала залишатися нейтральною та незалежною. Останню крапку в процесі поділу українських земель між сусідніми державами поставив підписаний між Росією і Польщею у 1786р. «Вічний мир».Так, як і все Лівобережжя, наш край визнавався за  Московським царством.

   Іван Мазепа, що змінив на посту гетьмана І. Самойловича разом з гетьманською булавою одержав напівзруйноване Лівобережжя і лише спомин про ту велику

Українську козацьку республіку, вибудувану за часів Б. Хмельницького.

   Тому основною програмою Мазепи була розбудова української дер-

жавності на ґрунті козацько-гетьманського ладу і соборності українсь-

ких земель. Досягти цього було важко.

   Продовжувалося протистояння з неспокійним і агресивним півден-

ним сусідом Кримським ханством, за яким стояла Туреччина.

   Пройшло трохи більше року, і знову «крымский хан шел чигиринс-

кой стороной на укреплённые города. Тогда гетьман Мазепа собрал

свои полки и вышел с ними к Гадячу, потом в городок  Голтву. Тог-

да неприятель послал свои загоны под Черкассы… Гетьман зимой по-

ставил сторожу от татар по всему берегу Днепра от Орели до Киева, в

Переволочне, Кременчуге, Чигирин-Дуброве, Жовнине и Еремеевке, а сам вернулся в Батурин»

 

   Отож край жив завжди в умовах «воєнного часу». На території Лівобережжя залишався полковий устрій. Наш край в складі Переяславського полку мав сотні в Ірклієві, Кропив-ні і Канівцях. Жовнинська сотня булла в складі Лубенського полку.

   У 1689 році російський трон посів новий, молодий, енергійний цар Петро І. Природ-ний розум, дипломатичний хист, знання психології людини, розуміння придворних це-

ремоній і вміння орієнтуватись в неординарних ситуаціях допомогли Мазепі порозуміти-

ся з молодим царем.

   У 1700 році розпочалася Північна війна між Росією і Швецією. І гетьман Мазепа змуше-ний був посилати на війну, в якій Україна ніякого інтересу не мала, козацькі полки.

   Не одна козацька родина в нашім краї втратила годувальника. Крім того чоловіків заби-рали на примусові фортифікаційні роботи, на будівництво нової столиці Російської імпе-рії – Петербурга. Війна принесла збільшення податків, нескінченні реквізиції харчів, розмі-

щення в Україні російських військ. І ставало боляче від того, що яка б сторона в цій війні не перемогла - Україні не бачити волі.  У випадку перемоги шведського короля Карла ХІІ  та його ставленика Станіслава Лещинського Україна як союзник Росії дісталася б Польщі, а в разі перемоги Петра І і його протеже Августа ІІ українські землі залишалися б поді-леними між Росією і Польщею.

   А тим часом шведські війська у 1708 році наближалися до українських земель. На про-хання Мазепи до російського царя про допомогу той відповів: «Я не можу дати навіть 10 чоловік, боронися, як знаєш». Тому були прискорені переговори І. Мазепи з Швецією, що велися ще з 1705 року, і навесні 1709 року була складена угода, яка передбачала віднов-лення державної незалежності України в складі Польщі.

   Цього ж 1709 року гетьман змушений був виступити з козацьким військом як союзник шведів у вирішальній Полтавській битві і разом з шведським королем Карлом XII зазнав поразки. Можна тільки уявити становище українських козаків. Одні з них, очолювані коза-цькою старшиною, були на стороні Петра І і разом з російськими військами билися під Полтавою, за це старшина одержала значні царські «пожалування». Що ж до козаків, то їх і далі після Полтавської битви використовували не лише в військових походах, на полі бою, а й на ритті каналів, валів, будівництві шанців на далекій Півночі, Півдні чи на схід-них рубежах. Скільки козацьких життів упокоїлося на Ладозі, Онезі, Неві!

   Інші - прихильники Мазепи - відступили нашим краєм і південніше за Дніпро, покину-вши рідну землю. Так за кордоном з'явилася перша українська еміграція, яку очолив один із сподвижників Івана Мазепи генеральний писар Павло Орлик.

   Так неспокійно і непередбачувано починалося XVIII ст. 

Наш край в пору «Золотої осені автономії»

 Після Івана Мазепи гетьманську булаву одержав Іван Скоропадський (1708-1722 рр). При ньому на території Гетьманщини було 10 полків (замість 17, що були при  Хмель-

ницькому, «когда тотъ преклонилъ булаву передь могущественнымь скипетромь

Российского самодержца»). Така ж кількість полків (10) залишалася і пізніше в

часи гетьманства Кирила Розумовського – останнього гетьмана України. Харак-

теризуючи період діяльності гетьмана Кирила Розумовського,О.Субтельний ві-

дзначав, що за нього «Гетьманщина переживала «золоту осінь» своєї автономії»

 На четвертий рік свого гетьманування Кирило Розумовський 23.06.1754 р. видав

указ «Про припинення старшинського насильства», в якому говорилося, що пол-

ковники і старшина чинять над народом«несносные налоги и тяготы».

   Гетьман погрожував лишити чинів і просив населення надсилати скарги в гетьманську  кан-целярію, обіцяв «безволокитное удовлетворение жалоб».

   За півтора десятки років гетьма­нування Кирило Розумовський рефор­мував систему судачин-ства. Своєю політикою в Україні К. Розумовський намагався сприяти перебудові Гетьманщини на зразок Української держави європейського типу, дістати для неї право вести самостійно зо-внішню політику, захищати фінансову самостійність.

   У1754 році прийняв указ про контроль над фінансами, Гетьманщину поділив на 20 округів (повітів), кожний з власним судом, де розглядалися кримінальні, цивільні та земельні справи. Суддів обирали, звичайно, з заможної знаті. «Малороссийские полки подразделены были ка-ждый на два повета. В Переяславском полку были установлены два повета - Переяславский и Золотоношский - в Золотоноше завелись по стародавнему суды подкоморский (то есть меже-вой) и земский. Этимь поветовым раздвоением полковь окончилось гетьманское правление».

   Населені пункти в межах нашого теперішнього району тоді входили до 2 повітів – Золотоні-ського та Лубенського.

   Повіти в такому складі (на території Полтавщини їх було 11) проіснували до 1782 року. В ча-си К.Розумовського офіційною назвою козацької старшини став термін «шляхетство». Йдучи назустріч шляхетству, у 1760-1761 pp. Кирило Розумовський заборонив переходи селян без пи-сьмової згоди пана, модернізував козацьке військо, забезпечив його уніформою. Були створені нові сотні. Так, на кінець Гетьманщини до складу Переяславського полку входило 18 сотень, серед них Іркліївська, Кропивнянська і Канівська. За гетьманування Розумовського сотенними містечками Лубенського полку стали Бурімка, Вереміївка, Жовнин, Оржиця.

   У діловодстві кожної з цих сотень (і, відповідно, сотенних міст) за часів К. Розумовського фу-нкціонував власний герб, що мав переважно самобутнє походження (був створений у середови-щі місцевої козацької адміністрації). Геральдика нашого краю проникнута символікою козиць-кого минулого, пов'язаною з основними світоглядними та звичаєвими принципами старови-нного українського лицарства. Тому майже в кожному гербі є зображення хреста, серця, небес-них світил (півмісяць, зірки), а також зброї (шабля, стріла, меч). Жовнинська сотня мала такий герб:

«збройова» ком­позиція прикрашає й печатку ратуші містечка Жовнин, зра-

зок якої (датований 1760 ро­ком) також описаний Н.Грабовою. У полі печат-

ки вміщено щиток із картушем, який містить зображення перехрещених ша-

блі і стріли, покладених вістрями донизу Герб супроводжує скорочення:

«П.Г.Ж.» [«Печатка городова жовнинська»).

   Цікаво, що сотенне діловодство Жовнина, виготовляючи собі печатку у

1760-х рр., з невідомих причин відмовилося від цієї самобутньої емблеми.

Зразки цієї печатки, також виявлені у фондах ЦДІА Н.Грабовою, мають та-

кий вигляд: у її полі овальний щиток із короною та картушем, на якому вмі-

щено абревіатуру «П.С.Ж.» («Печатка сотенна жовнинська»).

   За короткий час свого гетьманування К. Розумовський роздав українській козацькій старшині тисячі селянських дворів і десятки тисяч десятин землі. Вільних військових земель у нашому краї не лишилося. Крім уже відомих поселень по берегах Дніпра і Сули виникли десятки хуто-рів, власниками яких ставали вихідці з полкової та сотенної старшин.

   Український народ все більше ставав неоднорідним за своїм соціальним станом. Бідний люд думав, як вижити, шляхта переймалася проблемою, як розбагатіти. Ідея незалежності Україн-ської державності за таких умов ні перед якою суспільною групою не була, на жаль, першо-рядною. І цим скористалась імператриця Катерина ІІ.

   10 листопада 1764 року з’явився маніфест цариці Катерини ІІ до «малоросійського народу» про звільнення Кирила Розумовського від гетьманства та запровадження Малоросійської коле-гії на чолі з Президентом генерал-губернатором графом П. Румянцевим.

   У 1775 році було ліквідовано Запорізьку Січ як оплот козацтва на Україні.

   Після ліквідації Гетьманщини 1764 року відбувається посилення національного і соціального гноблення, якому піддаються всі верстви українського народу.

   Знищивши полковий устрій, цариця цим самим позбавила козаків їх давніх прав, перетвори-вши їх у звичайних солдатів. У нашім козацькім краї це було особливо боляче. Становище коза-ків через утиски і зловживання козацької старшини та військових чинів погіршувалось. Зроста-ла кількість панщинних днів, обсяг повинностей, податків та зборів. Навіть за здійснення різних церковних обрядів треба було платити.

   Монастирських селян переведено в ранг «економічних» (державних), що безпосередньо під-порядковувалися спеціальній державній установі – колегії економії. Та на практиці вони ще до-вго залишалися підданими монастирів (такі селяни були в селах Чорнобай, Жовнине, Кліщин-ці, Ревбинці, Лихоліти, Мельники). Селянин ставав річчю, «бидлом», якого можна було купу-вати, ґвалтувати, бити, вбивати, дарувати. Таке витримати було неможливо.

   Надмірна експлуатація селян, суперечки за землю і селян між козацькою старшиною приз-вели до посилення втеч селян на правий берег Дніпра, на південь Чигиринщини, Брацлавщи-ни. З Жовнинської та Яблунівської сотні Лубенського полку втекло на Правобережжя 266селян.

   У 1759 році намісник Київського Пустинно-Микільського монастиря Афанасій доносив гене-ральному військовому суду про перехід монастирських підданих із містечок Жовнина, Чиги-рин-Діброви та Вереміївки у підсусідки (ті, хто мали власну хату або жили у хаті господаря, часто не маючи ніякого господарства, були наймитами) до козаків.

   Генеральна старшина у 1752 році просила гетьмана Розумовського заборонити вільні переходи посполитих. У квітні 1760 року був виданий ордер гетьмана Кирила Розумов-ського Київському полковнику Дарагану оголосити в полку про заборону вільних пере-ходів посполитих без письмової згоди поміщиків. Та втечі продовжувались.

   Переселення і втечі селян не знімало соціально-економічного напруження. Ті, що зали-шалися у своїх домівках, вели сміливу боротьбу за виживання. Іркліївські міщани та коза-ки не просто співчували, а й були учасниками гайдамацького руху на Правобережжі Ук-раїни. Коліївщина, що в 1768 році охопила Чигиринщину, Смілянщину, Канівщину, Уман-щину, могла перекинутися і на Лівобережжя. Катерина ІІ, чудово розуміючи реальну заг-розу поширення Коліївщини на Лівобережжя, доклала сил, щоб допомогти польському уряду придушити виступ гайдамаків.

   …Близько 250 арештованих гайдамаків разом з Максимом Залізняком у київській фор-теці чекали вироку. Імператриця розпорядилася: «бунтовщиков, нарушителей общего по-коя, разбойников и убийц» карати на місці спалахів повстання. До місць покарання шлях приречених гайдамаків пролягав нашим краєм через Переяслав, Піщану, Золотоношу, Кропивну, Іркліїв, Жовнин, Вереміївку і на Кременчук. Цей шлях багато чого бачив на своєму віку. Гайдамаки йшли не вільні та горді з пістолями при боку, а з опущеними долу лицями, змарнілими і похмурими. Довкола було чути брязкіт кайданів та брудну лайку прапорщиків, солдатів та пікінерів.Ті вересневі дні 1768 року надовго запам'ята-лися нашим пращурам, як дні жахливої наруги над простими людьми, що хотіли волі і кращої долі. І не страх у краян викликало бачене, а ненависть до тих, хто чинив насильство.

Селянсько-козацьке повстання в Кліщинцях

   Посилення феодально-кріпосни­цького гноблення посполитих, позбавлення козаків їх прав і вольностей стало причиною виступу селян і козаків у с.Кліщинці Жовнинської сотні Лубенсь-кого полку. Козаки Кліщинець багато років підряд протестували проти незаконного позбавле-ння їх права на землі, що їм дісталися в спадок, навернення їх в посполиті. Але на їх скарги ні-хто не реагував.

   У листі до імператриці жителі Кліщинець жалілись на Федора Лисенка, бувшого генерально-го суддю, який захопив козацькі хутори, млини, громадські землі козаків кліщинських та га-лицьких з їх угіддями, насильно в своє підданство навернув. А після його смерті цими хутора-ми заволодів його син Йосип Лисенко та його зять генеральний писар Василь Туманський. Катерина ІІ у відповідь на чолобитну селян наказала (20.05.1670р.) покарати бунтівників. Село було спалено, повстанці втекли. Пошуки їх тривали декілька років, а протягом цього часу дух непокори Туманським і Лисенкам витав над селами і містами Подніпров΄я та Посулля.

   Впродовж ХVІІІ ст. розвиток нашого краю відбувався в непрості, іноді суперечливі часи, по-в’язані з втратою автономії України. По-новому склався адміністративно-територіальний ус-трій: на зміну сотням і полкам прийшли губернії, повіти і волості, що були частиною єдиного російського державного устрою. Незважаючи на труднощі зовнішнього і внутріполітичного, економічного життя, відбулися помітні зрушення в сільському господарстві, промислах, ре-меслі, торгівлі. Йшов процес складання ринкових відносин. Зростання великого землеволоді-ння за рахунок обезземелення та закріпачення селян і козаків приводило до соціальних проти-стоянь у краї. незважаючи на наявні труднощі, відбувався процес розвитку культурних надбань народу, становлення системи освіти, на жаль, недоступної переважній частині населення краю.

   Таким входив наш край в ХІХ століття.

Соціально-економічний розвиток та політичне життя краю в складі Російської імперії

   На початку ХІХ ст. землі нашого краю входили до Золотоніського повіту Полтавської губернії, яка разом з Чернігівською, а з 1835 року і Харківською входила до малоросійсь-кого генерал-губернаторства. Кожен повіт складався із волостей. В той час в Золотонісь-кому повіті їх налічувалося 14: Білоусівська, Богодухівська, Васютинська, Вереміївська, Гельмязівська, Жовнинська, Золотоніська, Іркліївська, Кропивнянська, Лялинська, Мель-никівська, Мойсинська, Піщанська, Прохорівська. Соціальний стан населення – чиновни-ки, дворяни, військовослужбовці у відставці, купці, міщани, майже кожен третій – козак, були казенні і поміщицькі селяни. Містечко Жовнин нараховувало 1203 душі.

  Початок ХІХ ст. для нашого краю ознаменувався посиленням феодально-кріпосниць-кого гніту. Поміщицькі землеволодіння зростали, а кількість козацьких хуторів, слобод та общинних земель зменшувалась.

   А тим часом насувалась нова біда для нашої країни. Нашестя наполеонівських військ влітку 1812 року стало нелегким випробуванням для багатьох. Збільшилися рекрутські набори. Господарства без чоловічої сили та тягла занепали. Українські козаки, виховані на славних козацьких традиціях, гідно відстоювали свій

рідний край з надією на краще повоєнне життя. Але царсь-

кий уряд забув про свої обіцянки козакам і селянам, подат-

ки з них збирались з кожним роком все більші. Недавні со-

лдати та ополченці висловлювали своє обурення:«ми про-

ливали кров, а нас знову змушують проливати піт на пан-

щині, ми врятували батьківщину від тирана, а нас знову тиранять пани»…

   Царський уряд дбав про спокій в країні, бо на її рубежах спокою не було.. Знову війни. У 1827 році після дворічної війни був заключний договір з Персією. Та Росія готувалася до війни з Туреччиною. Восени 1827 року був оголошений набір рекрутів з козаків, кріпосних та державних селян. Війна з Туреччиною (1828-1829 рр.)з акінчилася успішно для Росії. Та вона забрала життя багатьох наших краян. І ще одна біда: краєм пронеслась холера, яка забрала життя багатьох. Що говорити про бідні сім’ї, коли навіть «цесаревич Констан-тин Павлович, фельдмаршал И. Дибич, супруга цесаревича умерли». Епідемія холери у 1832 році супроводжувалася неврожаєм. Знову настали голодні роки. Восени 1833 і вес-ною 1834 року, завдяки вжитим заходам, поля були засіяні. Люди чекали нового врожаю. Але 29 квітня 1834 року по губернії пронісся страшний буревій на 300 верст із сходу на захід, поламав, потрощив споруди, завдав шкоди посівам, а потім посуха до кінця липня. А в краї в ці роки продовжувалися епідемії віспи, холери, чуми. В Золотоніському повіті на холеру хворів кожний десятий житель. З них померли половина.

   Таким було життя селян, козаків, збіднілих дворян у нашому краї. В народі говорили: «Часом з квасом, а порою – з водою». Зберігалася застаріла система землеробства. Зна-ряддя обробітку землі були все такими ж: плуг, рало, бо-

рона, коса, серп, молотили ціпами. Поміщики економи-

ли на придбанні нових знарядь праці, їм вигідніше було

безмірно експлуатувати кріпаків: то була дармова робоча

сила. Бідне існування заставляло селян і міщан займатися

різними «приробітками» - торгівлею, промислами. Розви-

вається чумацький промисел і на Полтавськомупобережжі.

   «В старі роки чумацтво в Малоросії набуло великого розвитку. Це було викликане, го-ловним чином, відсутністю залізниць і достатком великої рогатої худоби». Чумацтвом за-ймалися не лише козаки, а й поміщики, споряджаючи окремо свої валки. Управитель Полтавської скарбничої палати Микола Арандаренко у своїй тритомній історико-етногра-фічній праці «Записки о Полтавской губернии» так описував традиційний звичай органі-зації чумацького промислу: «Візникування своє чумаки провадять звичайно валками, які складаються з кількох десятків возів. Валка або фура має свого отамана, який від імені ці-лої валки наймається для візникування, приймає заробітки і робить розкладку за участю кожному. Таке товариство називається в них артіллю. Кожний чумак, у своїй артілі підко-ряється з суворому розумінні всім умовам і в разі відходження від них карається і навіть виганяється з артілі. Отаман вирішує всі суперечки остаточно, він призначає кару, вся ар-тіль підкоряється йому безумовно». Чумацтво особливо було розвинуте в придніпровсь-ких та посулянських селах: Ірклієві, Васютинцях, Вереміївці, Жовнині, Москаленках, Де-мках.

    Розвивались і дрібні ремесла: шевство, ковальство, чинбарство, кушнірство, столярство, кравецтво. Удосконалювалася деревообробна справа: зводили хати, церкви, господарські будівлі, вітряки, виготовляли вози, сани, меблі, бондарні вироби. Меблі, скрині, одвірки, наличники з віконницями прикрашали багатим орнаментом, оздоблювали малюнками з зображенням квітів, риб, птахів. Підсобними заняттями було рибо­ловство, бджільництво, шинкарство. Більшість виробленої продукції продавалася на місцевих ярмарках та база-рах. Частина товарів (коні, селітра, ковальські вироби, горілка, риба, килими) вивозилася за межі краю.

 Освіта і культура в краї

   Початок XIX ст. в галузі освіти ознаменувався новими підходами уряду до системи її здійснення. У 1802 році було засноване Міністерство народної освіти, яке почало здійсне-ння реформи освіти. При ньому в 1803 році було утворене головне управління школами.

Мережа закладів народної освіти тоді складалась з чотирьох «розрядів»:

- приходські школи (училища), що призначалися для дітей «найнижчих станів»;

- повітові училища - для дворян, духовенства, купців, чиновників, заможних міщан; в першій половині XIX століття у великих містах створювалися також гімназії;

- ліцеї, університети.

   У першій половині ХІХст. відкриті початкові школи в містах Жовнин, Іркліїв, селах Богодухівка, Васютинці. У повідомленні директора народних училищ Полтавської губер-нії 1875 року називалися роки відкриття народних училищ по нашому повіту, де значи-лись: Жовнинське (1843 р.), Великобурімське (1845 р.), Богодухівське (1846 р). У селах нашого повіту найбільш поширеними були парафіяльні (приходські) школи, які працюва-ли при церквах і монастирях за Статутом 1804 року. В приходських школах діти навчали-ся читати і писати, обов'язковим був «закон божий», пізнавали ази арифметики. Під вла-дою Російської імперії українська мова зовсім не практикувалася як навчальна ні в почат-кових, ні в середніх, ні у вищих освітніх закладах. Та й взагалі здобути бодай початкову освіту простій людині було важко. Не вистачало навіть парафіяльних шкіл, призначених для «найнижчих станів», де діти навчалися грамоти, чотирьох дій арифметики та основ православної віри. Але й неграмотний чоловік був мудрим, виваженим, вмілим, знаючим добре своє хліборобське діло, вміючим і працювати і, як випаде нагода, повеселитись.

   З вуст в уста передавались розповіді про Шевченка,

його вірші. Дивувались, як-то кріпак на таке велике

діло здатний. Селяни нашого краю вже знали про Ско-

вороду та Котляревського. Повідомлення про те, чим

живе країна, люди черпали від місцевих священників

під час богослужінь, від вчителів, але вони були не в

кожному селі, від рекрутів, що повернулися із служби

 чи військових походів, багато дивного і цікавого роз-

повідали чумаки та можна було почути на ярмарках чи

торгах. Іноді в села прибували бродячі артисти, циркачі, менше стало кобзарів, але вони були. Взимку опріч догляду за худобою господар уже готувався до весни:майстрував борони ремон-тував плуга, прикрашає різьбою ярмо на «сірих рогатих»; господиня пряла, ткала; а якщо ду-мали будуватися, то ліс, очерет заготовляли. Дівки та парубки збиралися на вечорниці. Як не тяжко жилося, але вечорами лунали українські пісні, жарти, молодь влаштовувала танці та різ-ні розваги. Передавалися з покоління в покоління звичаї, традиції. Поширеним по всій Україні був звичай толоки, тобто добровільної, без грошової оплати разової колективної роботи на прохання того чи іншого господаря. «Без толоки, як без руки: ні хати не зробиш, ні сіна не ско-сиш» - говорили в народі. У трудовій святковій обрядовості першої половини ХІХ ст. значило-ся мальовниче, найрадісніше для селян-господарів свято обжинок. Календарні релігійні свята також супроводжувалися традиціями народної обрядовості з використанням пісень, музики, та-нців, театрального дійства. Головним у них було уславлення господаря та його родини, побажання їм здоров’я і достатку.

   І все це сприяло виживанню народу у найскладніших ситуаціях.

 

Криза кріпосницької системи

   У середині XIX ст. Російська імперія, до складу якої входила і Полтавщина, пережива-ла глибоку економічну кризу, викликану невідповідністю застарілої феодально-кріпосни-цької системи новим соціально-економічним відносинам, що утвердились в країнах За-хідної Європи, і яких прагнула прогресивна частина російського суспільства, яка розумі-ла, що кріпацтво - гальмо в розвитку продуктивних сил і товарно-грошових (ринкових) відносин.

  Село задихалося від надмірної експлуатації, поборів, зростання обсягу повинностей, від

нужди і безземелля. Кріпаків-селян, як і раніше, ділили, продавали, дарували. Так, помі-

щиця з м. Жовнин, вдова майора Олена Максимівна Розенберг на основі рішення Золото-

ніського повітового суду у 1849 році по роз

дільному акту одержала від поміщика загородищенського Максима Гайдовського-Потаповича 11 чоловіків - кріпаків, 6 з яких продала.

   Останньою краплиною народного терпіння стала поразка Росії у Кримській війні 1853-1856 рр. На війну забирали чоловіків практично з кожної сім'ї.

Одна біда не йде - другу веде.

   В 1854-1856 рр. край охопила епідемія холери, від якої вимирали цілі сім'ї. В селах обездолені кріпосні чекали з нетерпінням нових, кращих часів. Кожен прагнув знайти ви-хід з такого становища.

   Більш прогресивно настроєні поміщики, особливо молоді офіцери, не чекаючи рішень «зверху», почали давати «вільну селянам». Такі випадки у 50-х роках були поодинокі, але вони були. Можливо, це було викликано не стільки добрими намірами, скільки необ-

хідністю, щоб запобігти селянським виступам. Правлячі кола Росії починають усвідом-лювати неможливість збереження в старому вигляді свого панування.

   19 лютого 1861 року Російський імператор Олександр II підписав маніфест про скасувавння кріпацтва і «Загальне положення про селян, звільнених від кріпосної залежності». Ці докуме-нти були оприлюднені в Україні в період з 9 березня до 2 квітня. В церквах відбувалися молеб-ні за «императора - освободителя», зачи­тувався маніфест царя. Простим прихожанам це під-носилося як «манна небесна». За законодавчими актами селяни- ставали особисто вільними, одержували право розпоряджатися своїм майном і долею. Землевласниками так і надалі зали-шалися поміщики. У відповідності з селянською реформою поміщик втрачав лише право на особисте володіння селянами і зобов'язаний був виділити у постійне користування селянам присадибну ділянку землі, наділ у полі, інші угіддя (звичайно, все це не безкоштовно).

  Земля, яка передавалася селянам, природно продовжувала залишатися власністю поміщика, за користування якою селяни мусили відбувати повинності до того часу, поки між селянином і поміщиком не буде укладена викупна угода. До укладання такої угоди селяни називалися тимчасово зобов'язаними (таке становище залишалося до 1881 року).

   Селяни протестували проти грабіжницького характеру реформи. Масовий селянський рух розпочався вже весною 1861 року, коли підписувались уставні грамоти з поміщиками і межувалася земля.

   Вони чекали святої волі, доброї волі…та так більшість із них їх не дочекалися.

 

   Щоб уявити, яким активним, напруженим і цікавим було життя наших краян у пореформова-ний час, ознайомимося, як про наші села і містечка писали тогочасні друковані дослідження. Автор «Полного географического описания нашего Отечества» В.П. Семе­нов, мандруючи вниз по Дніпру З Києва, так описав наш край. «Неподалік Вереміївки розташоване м. Жовнин, про це містечко є такі свідчення: «Верстахъ въ 15 отсюда на востокъ, при р.Суле и на почто-вомъ тракте въ Кременчугъ, известной прежде подь именемъ Царградской дороги, располо-жено волостное местечко Золотоношского у. Жовнинъ, въ которомъ видятъ летописный го-родъ Желни, возникший в 1116 году по плану, начертанному Владимиромь Мономахомъ для защиты ю.- в. границ Руси: «в лето 1116 Ярополкъ сруби город Желъди Дрючиномъ, ихъ же полонилъ». В настоящее время здесь около 6 тыс. жителей, церковъ, почтовая станция, около десятка лавокъ, еженедельный базаръ и 4 ярмарки. Возле местечка начинается возвышенный правый берегъ р. Сулы, обнажающая здесь порода представляетъ собой лёссъ, заключа­ющий въ себе скопленія мелкихъ мягкотелыхъ и нежныхъ раковинъ сухопутныхъ мягкотелыхъ молюсковъ. Въ 1881 году здесь былъ найденъ скелетъ мамонта, возле же местечка най-денъ каменный молотъ.» В іншому документі читаємо: «Жовнин - м.Полтавской губернии Зо-лотоношского у. при впадении р.Сулы в Днепр в 64 верстах от у. г. Переправа на пароме. Дво-ров 658, жит. 3468, православная церковь, школа, 6 лавок, базар еженедельно,5 ярмарок в год.  Жовнин упоминается в летописях под 1146 год под именем города Желди. Во время козацких войн Жовнин много раз подвергался ограблению со стороны татар и поляков». Ці дані про Жовнин як волосний центр доповнює інше джерело:«В нем волостной урядник, почтово-теле-графное отделение с приемом и выдачей денежной и всякой корреспонденции... земское учи-лище, церковноприходская школа, жителей 3198 м. и 2222 ж.» Про ремесла і промисли в Жо-внинській волості є такі дані: «Ткачей - 52 ( холст, скатерти, салфетки), портных - 44 (чумар-ки, свиты, кожухи, шапки), сапожников - 46 (сапоги, черевики), кожевников - 7, шорников - 3, бондарей - 17, колесников-3, пильщиков - 6,плотников - 27,столяров - 6(прялки, ставни, две-ри, мебель), кузнецов - 10, медников - 2, печников - 7, каретников -1, иконописцев - 1. Про-мыслы не составляют главного занятия. Часть населения отправляется ежегодно искать зара-ботка в степные местности. На местные ярмарки привозят: гончарные изделия из Опошни, колеса из Лялинец, кожевельные и овчину из Градизка и Столбовахи Кременчуцкого уезда.

   Які б несприятливі і суперечливі процеси суспільно-політичного життя не пронеслись над Україною, ніби протидіючи цьому духовна культура українського народу здійснила стрімкий крок вперед. Насамперед, це пов’язано з творчістю Т. Г. Шевченка – людини  з народу і творив-шим для народу. В українському суспільному житті, як зауважив О. А. Донецький, епоха селян-

ської реформи була разом з тим і епохою Т. Г. Шевченка.

   Звичайно, гордістю нашого краю є творчість Михайла Старицького уродженця с. Кліщенці та  Миколи Лисенка, юність якого пройшла в м. Жовнин. Тут вони мали маєток

з фруктовим садом. М. Лисенко та М. Старицький навчалися в Харківській

гімназії і тут, в Кліщинцях та Жовнині, проводили свої канікули. Тут слуха-

ли українські пісні, були зачаровані місцевими обрядовими дійствами, тут

вони вперше прочитали «Кобзаря». Навчаючись у Київському університеті,

у 1860 році організували етнографічну експедицію. Звідси обидва взяли

старт у високу культуру. Микола Віталійович тут вперше спробував свій

композиторський талант: на слова М. Старицького написав музику до ві-

домого, чарівного україн­ського романсу«Ніч яка місячна...», а далі була

Лейпцігська консерваторія, Петер­бург, де навчався у М.А. Римського-

Корсакова.

Намагаючись привернути увагу широкого загалу до життєдайних джерел фольклору, він обро-бив та опублікував понад 600 народних пісень, своїми теоретичними працями заклав підвали-ни української музичної фольклористики. М. Лисенко створив цілий музичний цикл «Музика до «Кобзаря» Т.Г. Шевченка», до якого ввійшло понад 80 творів різних жанрів та форм. Скарб-ницю вітчизняної музики збагатили його опери «Різдвяна ніч», «Утоплена», «Наталка Полтав-ка», «Тарас Бульба», «Енеїда» та ін. Творча співдружність з М.В. Гоголем, шанування і увіковіч-чення в музиці літературного доробку І.П.Котляревсь­кого - пронизує його незвичайну, народ-ну творчість. Микола Віталійович старався допомогти подвижникам українського музичного мистецтва на місцях. Так, у 1897 році він побував у с. Охматів (Жашківщина) на запрошення Порфира Даниловича Демуцького, який там жив і керував селянським народним хором. Ком-позитор до Охматова приїхав із сім'єю. Приїзд був своєрідним відпочинком, адже Микола Ві-талійович незабаром мав зі своїм професіональним хором вирушати в другу, з 4-х здійснених ним, гастрольних поїздок по Україні. Михайло Грушевський про нього писав: «Ім'я Лисенка нерозривно зв'язане з ідеєю українського національного відродження... Він представник націо-на­льного українського життя, один з творців нового українства, що продовжив один з найбільш цінних і значущих прояві народного життя - українську народну музику, українську пісню, вічну окрасу українського життя. А «пісня для України - як писав Гоголь, - все: і поезія, і історія, і ба-тьківська могила».

   М. Старицький (1840-1904) - один фундаторів українського    театру, драматург, прозаїк, по

ет. Він народився 14 грудня 1840 року у с. Кліщинці у родині дрібного поміщика, провів дити-

нство серед мальовничої природи Присулянського краю. Дружба з дітьми селян-кріпаків,  бла-готворний  вплив діда З.О. Лисенка, колишнього полковника учасника Вітчизняної війни 1812 року, людини освіченої і в душі «вольтеріанця», навчання в Полтавській гімназії, де панував

дух лібералізму, раннє сирітство (у 1852 р. 12-річним юнаком залишився круглим сиротою) і виховання його в сім'ї двоюрідного брата покійної матері В.Р. Лисенка - все це було прекрасною школою його громадянського станов­лення. У1862році Старицький одружився з Софією Віталіївною, рідною сестрою М. В. Лисенка. Вузи Лисенків-Старицьких

сприяли творчому зростанню обох корифеїв укра-

їнського мистецтва. Добре знаючи життя і побут рідних йому Посулля і всієї

Полтавщини, він усе де надзвичайно майстерно втілив у своїх оригінальних п'є-

сах: «Сорочинський ярмарок», «По-модньому», «Не судилося», У темряві»,

«Ой не ходи, Грицю...», «Талан». Його перу належить роман-хроніка «Бог-

дан Хмельницький», «Останні - орли», «Облога Буші», в яких наш великий

земляк плідно попрацював над тим, щоб широкий загал його сучасників –

якнайбільше знав про героїчну історію українського народу,любив і гордився найвизначнішими синами України: Богданом Хмельницьким, Максимом Кривоносом, Іваном Богуном, Макси-мом Залізняком. Старицький відчував себе часткою народу і намагався поставити своє поетич-не слово на боротьбу за його соціальне і національне визволення. Він любив народ і люди від-повідали йому взаємністю, розумінням і захопленням його незвичайним талантом. Він вів ак-тивну політичну діяльність - був членом київської «Грома­ди», до якої входили О. Кониський, Б. Грінченко. В селах Жовнині, Кліщинцях, Вереміївці побувала Олена Пчілка.

   Закінчилося XIX століття. Напруженим, неспокійним воно видалося для жителів нашого краю. Війни, епідемії, соціальні протиріччя, нужду і голод - все пережили. За століття населення краю подвоїлось. Площа землі залишалася майже тією ж. Тому потрібні були заходи, які б привели до більш ефективного використання наявних ресурсів і, насамперед, землі. Реформи 60-х рр. сучасні дослідники оцінюють позитивно, як такі, що дали поштовх для дальшого економічного, культурного, соціального розвитку, але вони не усунули протиріч у суспільстві і навіть поглибили їх. Тому рубіж XIX і XX ст. обіцяв бути неспокійним.

  Початок XX ст. позначився низкою невирішених проблем, які посилювалися економічною кризою 1900-1903 рр., що охопила всі регіони Російської імперії, а ще більше-голодом та чумою, яка поши-рилась не лише на Півдні України, а дійшла й до нашого краю. Села бідували. А тим часом розпо-чалася російсько-японська війна. І хоч то діялось далеко від нашого краю, але тягар війни впав на плечі простого люду: зростали повинності і податки, розпочався масовий набір до царської армії не лише «призовників», а й мобілізація солдатів запасу. Це переповнювало чашу народного терпіння. В народі наростала хвиля незадоволення. Говорили, що «государь неправильно ведет дело: набирает на войну бедных, а богачей оставляет и не дает бедным земли».

   Поразка Росії у війні з Японією (1904-1905 рр.) ще більше погіршила соціально-економічне стано-вище селян; податковий гніт, викупні платежі, різні побори у 1904-1905 рр. стали нестерпними. Жо-рстокий податковий пресинг і високі викупні платежі не давали можливості навіть вмілим і старан-ним селянам-господарям налагодити належним чином свою справу. Що вже говорити про десятки тисяч збіднілого селянства! На Україні, як і раніше, величезна кількість землі належала дворянам та іншим привілейованим станам. Аграрне перенаселення краю було відчутним. Нестача землі пород-жувала соціальну напруженість, яка вилилась у революційні виступи селян у 1905-1907 рр. В нашім краї на початку XX ст. поширюється РУПівська пропаганда і агітація (РУП – Революційна українська партія створена в Харкові у 1900 році). Вона об'єднала навколо себе «вільні громади», які діяли і в Полтаві та Лубнах. Рупором організації стала брошура М.І. Міхновського «Самостійна Україна», яка закликала до рішучих дій в боротьбі за «Україну для українців». Свої статті вони друкували в нелега -льній газеті «Селянин». Основним об'єктом їх – пропаганди стало селянство, бо вважали, що селян-ство - це основа нації.  Лівобережжя перетворилося на базовий регіон дії РУП. Селянський рух влітку 1905 року охопив 21 % населених пунктів Полтавщини. Найбільшого розмаху він набрав у Переяс-лавському, Золотоніському та Кременчуцькому повітах. Селами поповзли чутки, що скоро будуть бити і грабувати панів. На базарах і ярмарках тільки й мови було про землю. Розповсюджувались прокламації, нелегальні брошури.

   «Вереміївська буча», що розгорілася у Вереміївці у ярмаркові дні 29-30 червня 1905 року, набула широкого розмаху. Вереміївські козаки і селяни виявили незадоволення торгівцями-євреями, які продавали неякісний товар і шахраювали, розгромили шинки і крамниці, набили і роззброїли стано-вого урядника, погрожували золотоніському повітовому справнику, вимагали розділу землі, підви-щення плати за роботу, вимагали від нього розписку, що багачі на жнивах даватимуть «зажонщикам» не 10-ий, а 3-ій сніп. Дісталося і місцевим багатіям. Розгромлено більше 20 лавок з різним товаром, а потім 7 крамниць і 2 будинки спалили. Слід відзначити рух, направлений проти євреїв. Євреї в свій час були на селі представ­никами торговельно-лихварського капіталу, і цілком зрозуміла та ворож-неча, що її проявляло селянство до євреїв «на почве коммерческих сделок». В червні 1905 р. в селах Жовнино та Єреміївці Золотоніського повіту був єврейський погром, що почався із-за поганого осе-ледця, якого продав дядькові єврей-крамар.

  Одним із засобів втихомирення соціальних конфліктів та визвольних рухів стала «столипівщина». В Україні, де в 1905 році сільськогосподарською діяльністю займалося 20,3 млн. чоловік, реформи П. Столипіна мали найбільший успіх. В ході реформи землевпорядні комісії проводили роботу по зруйнуванню общинного землеволодіння, створенню відрубних і хуторських господарств. За указом 9 листопада 1906 року земля, якою користувалося селянство,

переходила в особисту селянську власність. Тобто надільна

земля перейшла в розряд приватної і стала товаром. «Реформа

створювала умови для функціонування економічних законів,

стимулювала природній відбір тих, хто був здатний витриму-

вати досить тяжкі вимоги конкуренції, а не паразитувати на со-

ціальних гарантіях держави».

 

Пройшло більше ста років з того часу,

і знову ці проблеми турбують українське суспільство...