Відділ культури та туризму Слов’янської районної державної адміністрації

КЗ «Слов’янський  районний організаційно-методичний центр культури»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2019 рік

 

ЗМІСТ

 

Вступ. Місто, з якого почалась війна                         3

            Розділ 1. Захоплення міста проросійськимиформуваннями. 

1. День, коли сталася війна                                        6
2. Атака на Слов’янськ                                               7

Розділ 2. Хроніки війни – антитерористистична операція.    

1. 2 травня – трагічна дата                                         9
2. Повномасштабна антитерористична операція   22
3. Червень 2014 року                                                26
4. Визволення Слов’янська                                      35
5. Війна в Україні очима бійця                                42

Розділ 3. Підсумок                                                      60

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Україна… Країна смутку і краси… Це країна, котра найбільше прагнула волі і найменше мала її. Україна – це держава, яка протягом усієї своєї істроріїї боролася. Боролася за волю, за щастя, за незалежність…

Історія нашої держави сповнена різними подіями: як щасливими, так і трагічними. Та в основному події минулого залишили гіркий слід в памяті народу. Не одне лихо  спіткало нас: війни, Голодомор, пригноблення українців-великомучеників, які не втратили вірита йшли вперед до мети. Сотні, тисячі полеглих заради кращого життя, за країну, за волю, за нас. Бо боротьба – це завжди для мужніх, відважних, патріотів…

Ще мало літ пройшло з часів Другої світової війни, але рани кровоточать й досі, зберігаючи у пам’яті подвиги батьків і дідів. Ми не могли собі і уявити, що у 21 тисячолітті знову на нашу Батьківщину прийде війна. Та війна не обійшла  нашу державу і тепер.

На Донбасі п'ятий рік триває жорстока російсько-українська війна, в якій загинули не лише тисячі військових, а й мирне населення.

Ми живемо у стані війни, не знаємо, що на нас чекає завтра…Офіційно її немає, та вона поруч щодня…

Більше чотирьох років тому зі шпальт газет та новин країни не сходило звичайне місто у Донецькій області – Слов’янськ. На території цього районного центру проживало близько 125 тисяч мешканців.

Саме з цього міста розпочала свій прогрес страшна хвороба на тілі України – війна. Пригадаємо, як це було.

Значне й переломне загострення кризи на півдні та сході країни відбулось 12 квітня 2014 року. Апофіозом тодішніх подій стало підступне захоплення міста терористами з так званої ДНР – самопроголошеної держави.

Тож, уже 13 квітня на засідання РНБО уряд країни прийняв рішення розпочати антитерористичну операцію, а по суті – війну проти сепаратистів, які нещадно нищили інфраструктуру тоді ще мирного міста.

Очищення міста від терористів розпочалось близко 9 години ранку. Тоді місцевих мешканців, багато з яких, на превеликий жаль, і до сих пір дотримуються «деенерівських» переконань, переконливо попросили не покидати власні помешкання.

Прикро, але визвольна операція 13 квітня зазнала краху. Щоправда, українським військовим вдалось ліквідувати кілька блокпостів сепаратистів, однак, без підтримки бронетехніки їм довелось дуже скрутно

16 квітня до Слов'янську увійшла колона бронетехніки у складі 6 машин. Терористичні угрупування неодноразово заявляли про перехід на їх бік частин української армії, але у Міністерстві оборони України визнали, що спецтехніка була захоплена у Краматорську в ході невдалої спроби звільнення цього міста.

Слов’янськ був плацдармом для запеклих боїв майже три місяці. Утім, у ніч на 5 липня ворожі війська покинули територію районного центру, змінивши дислокацію на Горлівку і Донецьк, які й донині під контролем сепаратистів.

Відступ терористів дозволив українським військам увійти до міста та встановити синьо-жовтий стяг над міською адміністрацією.

Згідно з статистичними даними, збиток від руйнування житлових будинків у Слов'янську оцінили в 1,5 мільярда гривень.

Відсутність світла та води, заблоковані рахунки і унеможливлення скористатися банківськими картками, зачинені торгові пункти, мародерство…Але усе це нічого, у порівнянні з чисельними смертями військових, журналістів та мирного населення.

Війна на Сході нашої країни не сходить із телевізійних екранів та перших шпальт газет. Загиблі, поранені, успіхи та невдачі ‒ основні теми повідомлень. Про життя після війни говорять мало. Ще менше про тих, хто повертається у напівзруйновані міста, й тих, хто перетерпів усі трагічні події у найгарячіших точках, але не в змозі взяти зброю до рук.  Руйнування, які залишає після себе війна, надовго залишаться у пам'яті. Так само як і люди, які від цієї війни постраждали. А біль і фізичний, і психологічний однаковий для всіх.

Я дивлюсь на світлини бійців,
Щирі посмішки, втомлені очі,
Сиві скроні та безліч рубців…
А мій розум сприйняти не хоче:
Це не сон, не синдром маячні,
Ця війна не в далекій країні,
Не в Іраку чи десь там в Чечні,
А в вишневій моїй Україні.
Саме зараз її вояки
Схід країни від зла захищають,
Б’ються на смерть мої земляки,
Кров’ю землю святу поливають.
Щоб країна ввійшла в майбуття
Вільна, сильна, без чвар та війни.
Віддають найцінніше -життя,
України найкращі сини!

Розділ 1. Захоплення міста проросійськими формуваннями         

1. День, коли сталася війна 12 квітня 2014 року мирне життя міста Слов’янськ було перерване військовою окупацією російських найманців та прихильників «русского мира». Мешканцям міста та району першими у новітній українській історії прийшлося пережити всі жахи війни: обстріли, звірства,  вибухи, стрілянину, нелюдські бої, непоправимі втрати та розпач й біль, що не згаснуть навіть через роки.

Уранці 12 квітня до будівлі Слов ҆янського міського управління поліції під’їхали 2 автобуси з 20 озброєними людьми. Вони  захопили установу. Було захоплено 20 автоматів Калашникова та 400 пістолетів Макарова.

Під будівлею міського відділу поліції звели барикади з мішків з піском та шин. Міський голова Неля Штепа підтримала цих людей  та їхню ідею проведення референдуму про статус Донецької області.

З того дня почалась окупація Слов’янська проросійсько-терористичними угрупуваннями.  Були незаконно встановлені  блок-пости,  введена комендантська година, почалися обшуки та незаконне затримання місцевих мешканців, журналістів, захоплення об’єктів інфраструктури та  адмінбудівель.

В ніч на 13 квітня Рада національної безпеки і оборони України на своєму засіданні ухвалила рішення про проведення широкомасштабної антитерористичної операції на території Донецької та Луганської області, яка в результаті переросла у війну проти російської армії.

 

2. Атака на Слов’янськ 13 квітня 2014 року близько 8:30 годині група співробітників  СБУ, ЦСО «А» спільно з керівництвом донецької обласної міліції проводила огляд позицій в районі проведення АТО поблизу села Семенівка, зупинилися поспілкуватися з місцевими мешканцями.

У цей час на групу було вчинено збройний напад. Нападники під'їхали на автомобілі та відкрили вогонь з автоматів по машинах СБУ. Водночас з лісопосадки по спецпризначенцях відкрила вогонь інша група російських диверсантів. Бій був короткочасний, але запеклий.

Капітан ЦСО «А» СБУ Біліченко одним з перших виявив загрозу, сповістив товаришів та організував вогневу відповідь проти нападників, застосовуючи штатну зброю АК-74. Поранений під час бою офіцер продовжував вести вогонь, прикриваючи своїх товаришів. Він загинув від чисельних поранень на місці бою.

Також було тяжко поранено командира «Альфи» полковника Кузнєцова та полковника СБУ Куксу. Поранення дістав співробітник МВС Селіхов. На допомогу спецпризначенцям прийшли десантники 3-ї роти 80-ї аеромобільної бригади, які стояли неподалік. У військових був наказ не відкривати вогонь, однак командир роти Вадим Сухаревський взяв на себе відповідальність і вступив у бій, сам сівши на місце стрільця в БТР. Кулеметним вогнем вдалося подавити вогонь противника, після чого той швидко відступив.Це були перші українські втрати АТО.

15 квітня біля Полтавського міського будинку культури зібралися сотні людей, щоб попрощатись з офіцером. Похований у селі Гожули Полтавської області. У Геннадія Васильовича Біліченка залишилися мати, сестра, дружина та 13-річний син.

13 квітня 2017 року, в день третьої роковини з дня загибелі, поблизу Слов'янська був відкритий пам'ятник Геннадію Біліченко.

Геннадій Васильович Біліченко став першою жертвою війни. Але на цьому бойові дії не закінчились. Війна продовжується і зараз. Багато військових віддає своє життя для того, аби ми з вами могли жити у вільній країні. І завдання українців зробити так, щоб ці жертви не були даремними.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ 2.  Хроніки війни – антитеростистична операція                                                                      

1. 2 травня – трагічна дата                                      

2 травня 2014 року ‒ одна з найтрагічніших дат в сучасній історії  Слов'янська та  Слов'янського  району. Тоді багато що сталося уперше: навіки пішли в небеса 9 українських воїнів, подвиг і жертву яких потрібно пам'ятати.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вперше українські війська о 5.00 годині провели скоординовану атаку на Слов'янськ. Спецназ Нацгвардії – об’єднані  загони «Омега», «Вега», «Ягуар» і бронетранспортери ВСУ за підтримки гелікоптерів  впродовж дня з боєм захопили три блокпости супротивника під Слов'янськом ‒ Билбасівка, БЗС, комбікормовий завод.

 Також була зайнята ключова висота ‒ гора Карачун, встановлено 18 блокпостів. Це були першімасштабні тактичні успіхи. Основні траси навколо Слов'янська були перехоплені і перейшли під контроль українських воїнів.

Російські диверсанти 2 травнявперше застосували переносні зенітні ракетні комплекси і знищили два бойові гелікоптераМі-24П в районі с. Карпівка.

Вранці, приблизно о 5.00 годині, під час виконання завдання сепаратистами було  підбито перший гелікоптер.  Українські військові не випустили жодної ракети, не зробили жодного пострілу. У них не було такої мети, тому що вони знали ‒ під ними рідна мирна земля. Бандитів же це не зупинило. Внаслідок падіння військові  загинули.

Загиблі військові  були представниками 16-ї окремої бригади армійської авіації авіабази міста 
Броди Львівської області: капітан,  бортовий авіаційний технік вертолітної ланки Грішин Ігор Іванович 
(в нього залишилася сім'я, дві доньки) та  підполковник, командир вертолітної ланки Руденко Сергій Сергійович(залишилася сім'я, донька 2011 року народження). Сергій Сергійович наш земляк, в місті проживає його сестра.

Ім'я  Грішина Ігоря Івановича увічнено на меморіальній дошці в ЗОШ № 13.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Пам’ятний Хрест, на височині біля озера, в широкому полі, встановлено нашим захисникам, котрі мужньо загинули під
с. Карпівка – підполковнику Сергію Руденко та капітану Ігорю Грішину.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вранці 2-го травня ще один гелікоптер  вилетів до Слов’янська з рятувальною місією. Була інформація, що один пілот з підбитого гелікоптера  вижив.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Командир   разом з екіпажем мали  його розшукати. Медики й рятувальники летіли на вантажному МІ-8.Гелікоптер було підбито.

Загиблі льотчики:перший заступник командира вертолітної ескадрильї підполковник Сабада Олександр Борисович (в нього залишилася сім'я та двоє синів), командир вертолітної ланки підполковник  Плоходько Руслан Володимирович (в нього залишилася сім'я, син 2004-го і донька 2011 року народження), бортовий авіаційний технік вертолітної ланки майор Топчій Микола Миколайович (залишилася сім҆я, маленька дочка).

Згадуючи ті гіркі дні, підполковник Олексій Редькін сказав:

- Це була перша наша втрата. І тільки тоді ми зрозуміли, що це війна. Щоб віддані за вітчизну життя – непоправні втрати – не були марними, ми повинні будувати нову квітучу Україні. Добре, що тут серед нас є діти, бо ж їм продовжувати розпочате, і вони повинні жити в мирній країні.

 

 

 

 

 

Капітан Євген Краснокутський ‒ єдиний, хто вижив з екіпажу збитого вертольоту. Йому вдалося відновити здоров’я та моральний стан. Але забути пережите чоловік навряд чи зможе. З його спогадів:

- Усе було як у тумані: машину закрутило, вона почала падати ‒ і я вистрибнув із парашутом, — згадує Євген.

- Мені пощастило, що висота була досить значною. Доки летів, мав час згрупуватись, парашут розкрився. Я приземлився цілим і неушкодженим на околиці Слов’янська. Сподіваючись, що хтось окрім мене вижив, першим ділом поповз до збитого вертольоту. Поки я шукав побратимів, на гелікоптері почали вибухати боєприпаси. Я відповз трохи далі ‒ аж раптом мене оточили троє людей у формі з автоматами. Почали бити, прострелили ноги… Терористи втекли, щойно помітили наш другий вертоліт, який прилетів на допомогу.

Євген бачив гвинтокрил, що кружляв над ним, та не міг подати жодного сигналу. Він просто лежав у траві з простреленими ногами. Пізніше його знайшли інші російські найманці і повезли до штабу терористів. На той час чоловік був практично без свідомості, адже втратив дуже багато крові.

- В одній нозі у мене була перебита кістка, в іншій ‒ прострелені м’язи. Російські найманці відвезли мене до лікарні. Майже на операційному столі випросив у медсестри телефон, аби подзвонити рідним, — згадує офіцер. Я зателефонував дружині, сказав, що живий і де опинився. Вона зв’язалася з батьками. Ті швидко приїхали і буквально викрали мене. Нам дуже пощастило, що в той момент терористів у лікарні не було. Мене посадили на заднє сидіння автівки, накололи знеболювальним й обхідними польовими дорогами повезли на українську територію.

Батькам з викраденим із полону Євгеном вдалося проскочити усі блокпости, які контролював ворог. Перед тим усю ніч точилися бої, і українські воїни відтіснили терористів. Так авто доїхало до Харкова, де чоловік провів у госпіталі три місяці. Потім був львівський госпіталь та тривалий процес реабілітації.

Євген Краснокутський щасливий з того, що вижив,  що може стояти на ногах і продовжувати службу. А найбільше він радіє можливості знову піднятись у небо.

Повернемося до трагічних подій: напередоднізагиблий Сабада  Олександр Борисович зателефонував  дружині. Це було 1-ше травня.  Вони спокійно поговорили.  Пізно ввечері їй на телефон прийшло романтичне повідомлення від чоловіка. Перебуваючи у зоні АТО, він знову почав писати коханій вірші. Але Тетяна дуже втомилася і вирішила відповісти наступного дня. Це смс вона й сьогодні береже у своєму телефоні. Вранці, коли почала йому телефонувати, він не відповідав. Тоді зателефонувала батькові, запитала, що трапилось. Він розповів, що в новинах сказали про два збитих гелікоптера. Тоді ще не було відомо, скільки загиблих. Сказали лише про двох льотчиків, доля інших невідома. Згодом Тетяна дізналась, що коли гелікоптер Олександра заходив на посадку, по ньому поцілили сепаратисти. Шансів вижити не було. Для родини ця звістка стала шоком, бо на той час ще не було активних бойових дій, тому ніхто не передчував лихого. Це були одні з перших збитих українських льотчиків. Рідні загиблих вважають, що це була показова, спланована сепаратистами акція. Адже це спеціально знімалось на відео. Терористи, на їхню думку, прекрасно знали, що саме там пролітатимуть гелікоптери. Олександр загинув у званні майора. Посмертно йому присвоїли звання підполковника та нагородили орденом Богдана Хмельницького 3-го ступеня «За мужність».

 

 

 

 

 

 

 

8 грудня 2015 року на будівлі Чернігівського ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою було урочисто відкрито меморіальну дошку на честь шістьох полеглих у районі АТО випускників навчального закладу, серед них Олександр Сабада.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Топчій Микола Миколайович пройшов усі гарячі точки світу, був в Ліберії, а загинув вдома, в Україні.  Він через місяць  збирався вийти на пенсію, на малій батьківщині його чекав будинок, де він планував оселитися. 1 червня Миколі Топчію виповнився б  41 рік.

На місці падіння гелікоптерів  Мі-24П  22.08.2016 року за ініціативою Львівської обласної ради, при підтримці Слов'янської райдержадміністрації, були  встановлені Пам’ятні  Хрести. На заході були присутні родичі загиблих  та військові 16-ї авіа бригади
м. Броди.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ДЕРЕВА В ТРАВНІ РОЗКВІТАЮТЬ,

А ТРАВИ ЗЕЛЕНЬ РОЗЛИВАЮТЬ.

МІСЦЕВИЙ ЖИТЕЛЬ ПРОКИДАВСЯ

СУМНИЙ РАНОК БІДОЮ ПОЧИНАВСЯ.

ВЕРТОЛІТ БЛИЗЬ СЕЛА ПРОМАЙНУВ ,

РАПТОМ, РАКЕТОЮ ЗБИТИЙ БУВ.

НІХТО В ЦЮ МИТЬ НЕ ЗБАГНУВ,

ЩО ЖИТТЯ ТАМ ВЖЕ ЗГАСАЄ,

І ЧИМ ЗАКІНЧИТЬСЯ УСЕ, НІХТО НЕ ЗНАЄ.

І БІЛА ПЛЯМА В НЕБІ З’ЯВИЛАСЬ,

ДЛЯ ОДНОГО ХЛОПЦЯ НАДІЯ ВІДКРИЛАСЬ,

У ІНШИХ У МИТЬ ЖИТТЯ ОБІРВАЛОСЬ,

І ХМАРОЮ ЧОРНОЮ У НЕБО ПІДНЯЛОСЬ.

УЛАМКИ РОЗКИДАНІ СКРІЗЬ,

І ВОГНИЩА ВЖЕ ПОЛИХАЮТЬ,

ТА ПОСТРІЛІВ ЗВУКИ ЛУНАЮТЬ.

ЩО ТРАПИЛОСЬ З МИРОМ, НАВІЩО ВІЙНА?

СЛЬОЗАМ НЕ БУДЕ ВИДНО І ДНА,

ЛЮДЕЙ ЗАЛИШИТЬ, БЕЗ СПОКОЮ ТА СНА,

А ЧОРНІ ХМАРИ ЩЕ НЕ РОЗІЙШЛИСЯ,

ЯК В НЕБІ СКРИПУЧІ ЗВУКИ РОЗЛИЛИСЯ,

І ЗНОВУ ЗБИТИЙ ВЕРТОЛЬОТ ЗАКІНЧИВ

       ОСТАННІЙ СВІЙ ПОЛЬОТ.

НАД ЛІСОМ, НАД СТАВКОМ,

ТАМ БІЛІ ПЛЯМИ НЕ З’ЯВИЛИСЬ,

ДЛЯ ЖОДНОГО, НАДІЇ НЕ ВІДКРИЛИСЬ.

ЗЛАМАНІ ДЕРЕВА ,РОЗКИДАНІ УЛАМКИ,

ЗАЛИШИЛИСЯ ЛИШЕ ОБГОРІЛІ ОСТАНКИ,

У ЧОРНОМУ ПОПІЛІ ЇХНІ КІСТКИ.

РУДЕНКО І ГРІШИН,

ПЛОХОТЬКО, САБОДА І ТОПЧИЙ.

ХЛОПЦІ ‒ ЦІ УСІ МОЛОДІ

ЇХ ВЖЕ НЕ ПОБАЧУТЬ ЇХ ДІТОЧКИ,

ЖИТТЯ ВОНИ СВОЇ ПОКЛАЛИ,

ЩОБ СЬОГОДНІ ПОСТРІЛІВ МИ ВЖЕ НЕ ЗНАЛИ,

І ХОТІЛОСЯ, ЩОБ КРАЇНА НАША ПРОЦВІТАЛА,

У МИРІ ЗЛАГОДІ ЖИЛА, І ХЛОПЦІВ ПАМ’ЯТАЛА

 ІМЕНА.

 

 

 Давайте згадаємо події тих днів. Повідомлення журналістів, які працювали в Слов’янську у той час: «Бойовики знову обстрілюють блокпости українських силовиків, зокрема чути постріли в районі гори Карачун, де знаходиться телевежа. Стріляють і на підступах до міста – місцеві жителі повідомляють про потужні постріли між населеними пунктами Черевківка та Молочар. Обстріл ведеться і в житлових кварталах, терористи встановлюють свої знаряддя просто на території дитячих садків,  в районі залізничного вокзалу чути вибухи. Також про стрільбу повідомляють з Краматорська. Мешканці
Слов ҆янська масово тікають з міста ‒ вивозять дітей і майно. Однак, виїхати з міста зараз не просто через бойові дії на околицях. Мирні мешканці  фактично опинилися в заручниках.»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2 травня запам’яталася як трагічна дата в історії  Слов’янського району не лише через трагічні події під с. Карпівка. Адже на мосту через річку Сухий Торець на південній околиці Слов'янська у районі селища Андріївка група ворожо настроєних  цивільних та бойовиків заблокували колону 1-го батальйону 95-тої окремої Житомирської десантно-штурмової бригади. Командування не наважувалося розблоковувати трасу силою.  Колона стояла на дорозі та чекала. Під час проведення мирних переговорів, які вів майор Ілля Хоменко,  о 22.15, проросійські бойовики відкрили вогонь по українських солдатах, прикриваючись натовпом,  прямо із-за спин мирних жителів. 

Від вибуху гранати з під ствольного гранатомета загинув солдат Петро Коваленко, старший солдат запасу Сергій Панасюк загинув від кулі снайпера, 7 десантників дістали поранення.

Петро Коваленко, 20 років, мешкав в селі Рахнівка Вінницькій області. Солдат  95-тої окремої Житомирської десантно-штурмової бригади.  Осколкова граната  розірвалася прямо під ногами Петра, поранення виявилися смертельними... 

Всю ударну силу та численні осколки він прийняв на себе і фактично закрив своїм тілом сімох товаришів по службі, які дістали поранення і контузії. Від осколків Петра не врятував і його «щасливий» бронежилет, в якому за тиждень перед тим застрягла ворожа куля. Єдиний син у свої батьків.  Хлопець з дитинства  мріяв про армію. Восени 2013 року закінчив  строкову службу в Житомирській 95-ій десантній бригаді і залишився на військовій службі за контрактом. Сім'я Коваленко переїхала в Україну з Абхазії, рятуючись від війни, розв'язаної Росією  в Грузії. Батько солдата Микола Федорович казав: «Ми жили в Абхазії, а коли там почався озброєний конфлікт, поїхали до тещі в Україну... Думали, що тут буде спокійно, житимемо. Знаєте, я більше нікуди не побіжу і не поїду. Якщо Путін почне війну ‒ піду на фронт ополченцем. Після загибелі сина у мене нічого не залишилося, мені нічого боятися, і я не хочу від'їжджати. Воюватиму. Ляжу з сином в одній країні, в одній землі, якщо не дали з ним пожити і зустріти старість».

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Хлопчину везли через всю Україну.

Сльозами його зустрічала родина.

Везли по селу повз зажурені хати.

Всі плакали люди.Не плакала мати.

Не плакала мати, немов скам'яніла.

І руки вздовж тіла висіли безсило.

Стояла, мов горе, вона серед двору.

Ридало подвір'я, і плакали гори.

І плакали верби, додолу схилившись…

А десь там раділи, що вбили «фашиста».

Він свічечку-свічку тримав в мертвих пальцях…

Хлопчині було всього лише двадцять...

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Сергій Панасюк, 28 років, житель Коростишева Житомирській області. Активіст Євромайдану, добровільно пішов в армію. Старший солдат оператор 1-го батальйону 95-тої окремої Житомирської десантно-штурмової бригади. Він був убитий снайпером - куля потрапила в шию.  Разом із загиблим в тому ж бою, Петром Коваленко, вони стали першими бойовими втратами 95-ої бригади у війні. Сергій так і не встиг завести свою сім'ю, він пішов захищати наше майбутнє. У нього залишилися три старші сестри.

Указом Президента України від 19 липня 2014 р., «За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України», Петро Коваленко та Сергій Панасюк нагороджені орденами «За мужність» III ступеня (посмертно).

На місці  загибелі воїнів 5 липня 2017 року було встановлено Пам’ятний Хрест з гранітною  меморіальною дошкою. Пам’ятний знак встановлено за підтримки батька загиблого воїна Коваленко Миколи Федоровича, волонтера громадської організації «Слов’янськ відродження» Крисіна Андрія Миколайовича та виконкому Андріївської селищної ради (голова Морокко Л. І. )

 

 

3. Повномасштабна антитерористична операція  

29 травня  у Слов'янську і Краматорську почалася повномасштабна антитерористична операція із застосуванням артилерії і авіації.  Близько 12.30 біля Слов’янська бойовики обстріляли гелікоптер  Мі-8 Нацгвардії з бортовим номером «16», який виконував плановий обліт блокпостів. Моторошні кадри відеозапису свідчать: екіпаж «Борту-16» боровся до останнього, намагаючись здійснити аварійну посадку підбитого пострілом із переносного зенітно-ракетного комплексу й охопленого полум’ям гелікоптера.

 Про те внаслідок падіння вибухнули баки з пальним. Дивом уцілів лише один гвардієць – другий пілот старший лейтенант Олександр Макеєнко, що дістав тяжкі травми.

Під час цієї трагедії загинули шестеро гвардійців: генерал-майор Сергій Кульчицький, полковник Сергій Бульдович, майор Віталій Курилович, капітан Сергій Кравченко, прапорщики Валентин Білошкурський і Віктор Ліпський, а також шість працівників спеціальної роти міліції УМВС України в Івано-Франківській області: старші лейтенанти міліції Петро Безпалько і Василь Семанюк, старший прапорщик міліції Володимир Шарабуряк, прапорщик міліції Володимир Лисенчук, старшина міліції Петро Остап’юк, старший сержант міліції Віктор Яков’як.

Ударом у відповідь сили АТО знищили групу терористів, що здійснила обстріл гелікоптера.

50-річний генерал-майор Сергій Кульчицький присвятив військовій службі понад 32 роки. Випускник Уссурійського суворовського військового училища, Далекосхідного вищого загальновійськового командного училища та Національної академії оборони України, він пройшов яскравий службовий шлях від командира взводу морської піхоти радянського Північного флоту до начальника управління бойової та спеціальної  підготовки Головного управління НГУ.

Сергій Петрович мав чудову родину – дружину, сина, доньку. Був нагороджений орденом «За мужність» III ступеня й орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня, наказом Президента України  від 20 червня 2014 року, за виняткові військові заслуги перед Українською державою, героїзм і самопожертву, виявлені у захисті державного суверенітету України, присвоєно звання «Герой України» (посмертно).

«Сергій Кульчицький – це був солдат і генерал. Це був батько для солдатів та їхній покровитель. Він ніколи їх не залишав. Завжди був з ними: їв з однієї тарілки, спав з ними у наметах. Це був генерал від Бога. Вічна йому пам'ять», — так про нього висловлюються військові.

 Давній друг ‒ полковник авіації у відставці Сергій Сименович розповів про факт, який краще, ніж десятки красивих епітетів, скаже про воїна-патріота: у 1989 році, коли вже намітився розпад Радянського Союзу, Сергій Кульчицький підняв синьо-жовтий прапор України над Сєвєроморськом у Заполяр’ї, де тоді служив. А в 1991-му написав рапорт про бажання нести військову службу в незалежній Україні. Для багатьох генерал Кульчицький був символом нової української армії – сильної, надійної, боєздатної.

Полковник Сергій Іванович Бульдович ‒ випускник Сизранського вищого військового авіаучилища льотчиків присвятив військовій авіації 23 роки життя. В Олександрії на Кіровоградщині Сергія Івановича чекали дружина й син.

Досвідченим авіатором був і випускник Київського інституту ВПС капітан Сергій Михайлович Кравченко – мав за плечима майже 22 роки служби, в нього залишилась дружина та двоє синів.

40-літній майор Віталій Іванович Курилович ‒ усі 22 роки військової кар’єри прослужив у Павлоградському полку НГУ з охорони особливо важливих державних об’єктів – від рядового строкової служби до начальника групи бойової та спеціальної підготовки частини, 2008-го закінчив Академію ВВ МВС. В осиротілій родині залишилися дружина і  два сини.

Військовослужбовці  полку спеціального призначення НГУ «Ягуар»: 34-річний прапорщик Валентин Васильович Білошкурський та 31-літній випускник Вінницького державного педагогічного університету прапорщик Віктор Володимирович Ліпський пройшли строкову військову службу у ВВ МВС, після цього  стали до лав професійних військових правоохоронців. Служили в одному відділенні, обіймали посади інструкторів − старших кулеметників.

Прапорщик Білошкурський присвятив службі Батьківщині близько 13 років, прапорщик Ліпський – майже 12. Вдома Валентина Васильовича не дочекалася дружина і 11-річна  донька, Віктора Володимировича – дружина та 10-річний син.

Наказом командувача НГУ № 54 від 30 травня 2014 року за мужність, відвагу, самовіддані дії, виявлені під час виконання військового обов’язку, генерал-майора Сергія Кульчицького та ще дев’ять загиблих військовослужбовців НГУ зараховано навічно до списків військових частин, в яких вони проходили службу.

На місці загибелі у листопаді 2014 року  побратимами загиблих був встановлений Хрест пам҆яті.

4. Червень 2014 року                                                

6 червня 2014 року ‒ в небі над Слов'янськом був збитий літак  аерофотозйомки Збройних сил України Ан-30Б, літак який не мав озброєння і здійснював виключно наглядові польоти, недарма він навіть був пофарбований у кольори цивільного флоту.

На борту літака  знаходилося 8 членів екіпажу
15-ї Бориспільської бригади транспортної авіації. Лише троє льотчиків залишилися в живих. В результаті трагедії загинули п'ятеро героїв:  підполковник,  заступник командира ескадрильї з виховної роботи ‒ Сергій Васильович  Камінський, майор, старший бортовий авіаційний технік-інструктор ‒ Павло В'ячеславович Дришлюк, прапорщик, старший бортовий механік‒ Олексій Володимирович  Потапенко і прапорщик, старший повітряний радист ‒  Володимир Миколайович  Момот.

 

Очолював екіпаж командир ескадрильї «Блакитна стежа»  Костянтин Вікторович Могилко. Під його керівництвом екіпаж щодня здійснював вильоти по кілька разів для розвідувальних операцій. Отримана в ході вильотів інформація допомагала силам АТО визначити дислокацію і чисельність ворожих сил. «Озброївшись» фото і відеокамерами, екіпаж в підвищеному складі
(8 чоловік) вилетів на завдання. Висота 4050 метрів, «пройшли» Миколаївку, Слов'янськ, розвернулися «додому» в Чугуїв.

Близько 17.00 години в літак потрапила ракета. Пострілів було два. Вперше літак  встиг «ухилитися», в другий раз ні ‒ занадто маленький був проміжок часу  між першим і другим пострілом, машина таких розмірів як Ан-30Б просто не змогла б уникнути зіткнення. Літак підкинуло вгору на сотню метрів, льотчики не відразу зорієнтувалися, оскільки від удару повилітали зі своїх крісел.

Командир Костянтин Могилко відразу передав усю інформацію в штаб ВПС ВСУ і наказав команді покинути повітряне судно. Сам же Могилко до останнього моменту намагався вирівняти літак, посадити його. Перед командою став вибір: або негайно покидати борт і тим самим направити літак на житлові квартали Слов'янська або докласти усі зусилля заради відведення літака від міста і можливо пожертвувати своїми життями. Льотчики вибрали другий варіант. Рахунок йшов на хвилини. Літак швидко втрачав  висоту, пристрою для катапультування не було. Тому першими борт покинули троє пілотів.  Четвертим буврадист Володимир Момот. Йому врятуватися не вдалося: висота над землею була менше напівкілометра, часу для розкриття парашута не вистачило, він накрив радиста. Його тіло знайшли в озері. Через пару хвилин практично перпендикулярно літак зіткнувся із землею і врізався в схил крейдяної гори, літак буквально «зрізав» верхню частину земного покриву. Свідками трагедії стали усі мешканці села Пришиб, яких теж врятував екіпаж. Адже, якби льотчики не зважили вчасно усі обставини, цілком імовірно, що літак би впав на будинки мирних жителів села.

Пілота командира ескадрильї Костянтина Могилка знали льотчики 34-х країн світу. Він брав участь у міжнародній програмі «Відкрите небо». Сам навчив багатьох керувати літаком. Дружина досі не може повірити, що його більше немає.

6 червня 2015 року в Борисполі на території Книшового меморіально-паркового комплексу відкрито пам'ятний знак екіпажу літака АН-30Б. На території військової частини А2215 встановлено обеліск загиблим членам екіпажу.

5 червня 2016 року  за ініціативою волонтерів
м. Краматорськ на  місці трагедії було відкрито Пам’ятний знак «Скорботний янгол», його автор заслужений митець України В’ячеслав Гутиря. Скульптура виготовлена з інкерманівського вапняка.

26 червня 2014 року близько 19:30 годин російсько-терористичні угрупування при підтримці декількох танків розпочали штурм блокпосту №1 поблизу селища Мирне. Унаслідок бою загинуло 3 військовослужбовці 95-ї окремої Житомирської аеромобільної бригади,військовослужбовець Національної гвардії України,старший солдат 25- окремої Дніпропетровської повітряно-десантної бригади.

Зі спогадів війсковослужбовця (позивний «Доцент»): «Ми пішли на цю війну добровольцями, оскільки не бачили для себе іншого  вибору. Багато для кого, утому числі і для мене, війна стала продовженням боротьби на Майдані. Мені випало нести службу на першому блокпості на західній околиці міста Слов’янська, що мав назву «Рибхоз». Половина днів нашої ротації були дощовими та холодними, попри літню пору. Ми потерпали від дощу, оскільки стояли фактично в полі, та не мали укриття, частої нестачі питної води. Того дня ми раптом почули гуркіт двигунів танків. Одягнули броню, схопили автомати і зайняли позиції. Коли усі були  на позиціях, то місця у окопах не вистачало.

Пізніше мені казали, що кілька бійців пішло у розвідку і доповіло, що там дійсно є ворожі танки.

Танки наче причаїлися, раптом вибух. За моєю спиною, де були наші палатки стояв БТР-80. Тепер на місці його башти вирувало полум’я. То був наче сигнал, одразу навколо утворилося пекло. На дамбу, що наозері, виїхав танк, поливаючи усе снарядами, з «зеленки» працював ще один чи більше. Свистіли і кулі з кулеметів.  Все навкруги рвалося, кожні кілька секунд чувся постріл і відбувався розрив. Поруч горів БТР. У ньому згорів боєць-десантник та вибухнув боєкомплект.

Не було жодних наказів, кожен діяв на власний розсуд. По рації ми запросили підмогу, сказали, що танкова атака, і отримали відповідь:  «Тримайте позиції, підмоги не буде».

 

 

 

Герої, що загинули ‒ ВАЩУК Ігор Олександрович – солдат підрозділу 95-ої окремої аеромобільної бригади.

З квітня 2014 року брав участь у війні на сході України.26 червня солдат Ващук до останнього вів вогонь зі свого кулемета, доки в його БТР не поцілив ворожий танк. 2 липня 2014 року похований на кладовищі села Велика Хайча Овруцького району Житомирської області.

17 вересня 2014 року у місті Овруч на фасаді будівлі загальноосвітньої школи №4, де навчався Ігор Ващук, йому встановлено меморіальну дошку. Нагороджений орденом «За мужність» 3 ступеня  (ПОСМЕРТНО). Залишились батьки та сестра.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ДОБРЯНСЬКИЙ Максим Сергійович. Вчився в Міжрегіональній академії управління персоналу, отримав вищу освіту по спеціальності правознавство. В березні 2014-го мобілізований до Збройних Сил України. Старший солдат, операторпідрозділу 95-ої окремої аеромобільної бригади. Нагороджений орденом «За мужність» 3 ступеня  (ПОСМЕРТНО).

В Коростишівській гуманітарній гімназії, котру Максим закінчив 2005 року відкрито пам'ятну дошку. Не одружений, вдома залишилася наречена, батьки та сестра. 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ГУЛИК Артур Ярославович ‒ учасник Євромайдану, 5-а сотня, був поранений під час останніх лютневих подій. З початку АТО став солдатом резерву МВС України, стрілець, 2-й резервний батальйон Національної гвардії України. 

Місце поховання: м. Трускавець, Львівська область. Нагороджений орденом «За мужність» 3 ступеня  (ПОСМЕРТНО) Залишились бабуся та сестри.

КОГАН Андрій Ігорович ‒ сержант, командрир відділення протитанкового взводу 1-го аеромобільно-десантного батальйону 95 окремої аеромобільної бригади. З весни 2014 року приймав участь у війні на сході України. 2 липня 2014 року похований на Смолянському військовому кладовищі в Житомирі. Нагороджений орденом «За мужність» 3 ступеня  (ПОСМЕРТНО). Залишилась дружина та син. 

 

 

Серебряков Олексій Вікторович – старший солдат, стрілець-помічник гранатометника парашутно-десантного взводу 25-ї окремої Дніпропетровської повітряно-десантної бригади. Нагороджений орденом  «За мужність» III ступеня ( ПОСМЕРТНО).

Біля селища Мирне завдяки зусиллям волонтерів  та активістів  м. Краматорськ встановлено Пам’ятний  знак.

ВІЧНА і СВІТЛА ПАМ'ЯТЬ ЗАГИБЛИМ ХОРОБРИМ ВОЇНАМ! ГЕРОЇ, які творять нашу сучасну історію безстрашної боротьби! ГЕРОЇ НЕ ВМИРАЮТЬ!

 

 

5. Визволення Слов’янська                                        

4 липня 2014 р. під час визволення Слов'янська від розриву 120-мм міни загинули військові 79-ї окремої  Миколаївської аеромобільної бригади. Сержант, старший навідник Лисечко Антон Ігорович. Указом Президента України  «За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України», нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (ПОСМЕРТНО).

Солдат Кеда Дмитро Юрійович. Указом Президента України «За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України», нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (ПОСМЕРТНО).

На місці  загибелі войнів було встановлено Пам҆ятний Хрест.

Хтось кричить, що Слов ҆янськ ніхто не визволяв, але це зовсім не так. І гірка правда в тому, що спокій в наше місто та район прийшов по тілам Українських Воїнів-Героїв, через стійкість мужність і самопожертву кожного з них. Хлопці були зовсім молодими Антону було 26, а Дмитрові 19 років. Дмитро загинув в свій 19 день народження 4 червня 2014 року. Це була 120 міна ....До звільнення міста залишались лічені години. Дякуємо Вам хлопці, низький уклін Вашим батькам та Вам. Ми ніколи не забудемо Вашої героїчної боротьби, збережемо мир, подарований Вами, для наступних поколінь.

 

Мамочко, вибач за чорну хустину.

За те, що віднині будеш сама.

Тебе я люблю і люблю Україну,

Вона, як і ти, була в мене одна…

 

 

 

 

5 липня 2014 року ‒ танковий обстріл блокпосту біля
м. Слов’янськ.

Спогади Максима, десантника з 25-ї окремої  повітряно-десантної бригади, які записав Ярослав Тинченко, журналіст журналу «Тиждень», він з Максимом  познайомився  у київському госпіталі 15-го липня 2014 року. За 10 днів перед тим він був контужений під час  спроби прориву броньованої колони російських терористів та сепаратистів під Слов`янськом. По «гарячих слідах» вдалося записати свіжі спогади хлопця про цей бій.

Максим із Запоріжжя, дуже порядний, вихований та освічений хлопець. У 2010 році він був покликаний на військову службу до 25-ї окремої повітряно-десантної бригади, і одразу оформив контракт. Своє прізвище попросив не називати.

Зі спогадів Максима: «Про можливість прориву сепаратистів у нас на блокпосту було відомо ще ввечорі 4-го липня. Наш командир, майор Ткачук, оголосив бойову готовність №1 та домовився про план оборони з керівником запорізьких беркутівців – підполковником Панченком. Той був теж – колишній десантник.

 

 

 Загалом на блокпосту у той час у нас було десь 40 десантників і трохи більше 10 беркутівців. Від краю нашого блокпосту до стели з написом «Слов`янськ» було приблизно 50 метрів. Там, на краю, були вириті окопи на 7-8 бійців. Від тих окопів здовж дороги наша позиція розтягнулась приблизно на 200 метрів. Це було зроблено для того, аби у разі обстрілу нас з «Градів», половина хлопців залишилась у живих.

О пів одинадцятої вечора почався мінометний обстріл нашого блокпосту з різних напрямків. Стріляли досить точно, але ні в кого з наших не влучили. О 4-ій годині ранку до блокпосту під`їхала автівка.

У ній були жінки у формі. Вони по нас відкрили вогонь, у відповідь ми обстріляли авто та одну з нападниць поранили. Вони відбігли  та почали жбурляти у наш бік гранати.

У командира беркутівців був тепловізор – він його за власні гроші купив. Було темно, і ті жінки думали, що ми їх не знайдемо. Але завдяки тепловізору ми їх знайшли та взяли до полону: одну неушкоджену та одну поранену. У тій машині була ще третя жінка, але я не знаю, що з нею сталось.

За п`ять хвилин підійшла бойова техніка супротивника. Ми її почули завдяки гуркоту. Крізь тепловізор їх було добре видно. Першим ішов танк, який зробив постріл по нашій БМД-1. Снаряд потрапив у броню, відскочив вліво, пішов у гору та вибухнув у повітрі у кількох метрах від двох наших окопів. У ту мить там знаходилось четверо, у тому числі – я. Окоп, в якому я сидів, був глибоким, розрахованим на двох. Ми з товаришем встигли пригнутись. А ось в іншому окопі від вибуху снаряду загинув сержант Роман Мендель. Він упав на свого товариша, і це того врятувало: коли прилетів другий снаряд, то всі осколки пішли у тіло Романа.

Мене сильно контузило. Було таке почуття, наче палицю у голову вставили та мозок прокрутили. Біль скажена. Спочатку не розумів взагалі: хто я, де знаходжусь та що навколо відбувається. Хлопці, що сиділи у БМД-1: сержант Бажура та механік Босий, не постраждали, хоч у самої машини від влучання снаряду повідлітали люки. Попри страшний гуркіт, вони не втратили рівноваги, не злякались, не втекли, і вели бій до кінця.

Пізніше вони розповідали, що піхота супротивника наступала за технікою шеренгами. Перша шеренга була з «мухами»: вони з них стрілили по наших позиціях, і далі одразу відкрила вогонь друга шеренга – вже з автоматів – щоб не дати нашим змоги підвести голів зі своїх окопів.

Цим скористалась перша БМП супротивника. На дорозі у нас були встановленні мінні розтяжки ТМ-62.

На початку блокпосту – 10 мін, і в кінці – стільки ж. Ця БМП об`їхала окопи та перші розтяжки, але на других – підірвалась одразу на двох мінах. Слідом за першою у середину наших позицій проскочила друга БМП. Навпроти нашого окопу її підбив один із солдатів.

З БМП вискочили сепаратисти. Вони почали волати: «Укропы, сдавайтесь!». Серед них теж була одна жінка, яка, взявши у ліву руку гранату, а у праву – автомат, просто пішла на наш окоп. Але беркутівець Булгарик, який був зі мною водному окопі, кинув їм гранату. Потім він ще підвівся на повний зріст та відкрив вогонь з автомату. Йому одразу влучила куля в плече та кілька куль потрапило у бронежилет. Булгарику пощастило: у нього бронежилет був шостого класу – витримав.

Мій напарник думав, що вже і не врятуємось, а тому приберіг останню гранату для того, аби підірвати себе та мене у разі, якщо оточать. Як потім виявилось, після вибуху танкового снаряду над нашими окопами нас уже вважали мертвими. Але коли Булгарик почав бій з десантом з ворожого БМП, зрозуміли – що ми живі, і нам потрібна допомога. Спочатку зв`язались з нами по радіо, потім побігли відбивати.»

 В результаті танкового обстрілу блокпосту біля м. Слов’янськ героїчно загинув сержант командир бойової машини-командир відділення 25-ї окремої Дніпропетровської  повітряно-десантної бригади  Мендель Роман Володимирович. Указом Президента України «За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України», нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (ПОСМЕРТНО).Указом від 5 липня 2015 р. нагороджений відзнакою «Народний Герой України» (ПОСМЕРТНО).

Старший солдат стрілець-помічник гранатометника 25-ї окремої Дніпропетровської  повітряно-десантної бригади     Серебряков Олександр Вікторович загинув 27 червня 2014 року від кулі снайпера. Указом Президента України «За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України», нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (ПОСМЕРТНО).

06 липня 2015 року на місці загибелі воїнів було встановлено пам’ятний знак. Шефство над пам'ятником узяв на себе колектив педагогів і учнів школи Краматорська № 25.

 

5 липня 2014 року над містом Слов ҆янськ який бойовики вважали своєю неприступною фортецею, знову замайорів Державний прапор України.

 

 

 

5. Війна в Україні очима бійця

 

Ми пішли на цю війну добровольцями, оскільки не бачили для себе інакшого вибору. Багато для кого, у тому числі і для мене, війна стала продовженням боротьби на Майдані. Під час першого відрядження до АТО ми звалися другим резервним батальйоном оперативного призначення Національної Гвардії України.

Мені випало нести службу на першому блокпості на західній околиці міста Слов’янська, що мав назву «Рибхоз». Половина днів нашої ротації були дощовими та холодними, попри літню пору. Ми потерпали від дощу, оскільки стояли фактично в полі, та не мали укриття та частої нестачі питної води.

Напади з перестрілками на нашому блокпості у тому чи іншому вигляді відбувалися досить часто. Інколи здавалося, що це відбувалося через ніч. Та все ж, зазвичай то були лише нічні перестрілки зі стрілецької зброї, або працював снайпер, чи пару раз падали міни.

Ми вже втянулися у цю «гру» і нам було цікаво вночі позмагатися з ворогом. Тим більше, що ми були у виграшній ситуаціїї – у окопах. При перших пострілах бадьоро і радісно звучали вигуки «До бою!», солдати похапцем вдягали броню, хапали зброю і навипередки бігли на вогневі позиції.

Танки

Наприкінці облоги Слов’янська бойовики почали кидатися, як поранений звір... Був то кінець червня і останні дні чергового «перемир’я».

Якось вдень почули на відстані десь до кілометру незвичні звуки. Як для мене, то це було схоже на роботу бульдозерів. Снували такі собі «бульдозери» навкруги нашого посту десь далеко, за зоною видимості.

Тоді я й почув перші вигуки – «Танки!». Танки то рухалися, то зупинялися. Тоді всі були у напруженні, але нічого не сталося – покаталися та поїхали. Звісно, ми були всі підняті по тривозі, вдягли броню і підготувалися до бою. Тривало це не дуже довго, десь близько півгодини.

Коли все затихло, усі вільні від нарядів розбрелися відпочивати. Я ж повихвалявся друзям через інтернет, що до нас чужі танки приїздили. То вже не просто якісь нічні перестрілки, до яких всі звикли.

Звісно, був повідомлений штаб, бо тут у ворога танки, а ми не готові, нема у нас проти танків нічого серйозного. Просили якось допомогти. Тільки підмоги ні технікою, ні протитанковими засобами ми не дочекалися.

Через день, 26 червня 2014 року, надвечір ми знов почули танці «бульдозерів» навколо блокпосту. Їх вже було більше. Я жартував з «Августом» – «То, мабуть, якийсь фермер тікає зі Слов’янська на своєму тракторі через поле!». Звуки то посилювалися, наче вони там гарцюють, то вщухали. За деревами та кущами нічого не було видно. На деякий час вони зовсім принишкли, наче поїхали. Всі порозходилися їсти та відпочивати. Я написав друзям через інтернет щось типу: «А до нас знов танки приїжджали!»

Потім пішов і з усіма добряче наївся супу. До нас якраз прибув служити «Карабах» і за пізнім обідом розповідав усякі цікавинки. Падав дощ, як і в попередні дні, земля була перезволожена.

Та раптом ми знов почули гуркіт двигунів танків. Знехотя – той, хто виліз з броні, знов її одягнув - схопили автомати і зайняли позиції.

Коли усі на позиціях, то місця у окопах не вистачає. Я тоді не встиг потрапити на зручні місця у першому ряді окопів на «Висоті» і довелося зайняти позицію у другому, найвищому ряді. Пізніше мені казали, що кілька бійців пішло у розвідку і доповіло, що там дійсно є ворожі танки.

Мимо пробігав солдат Артур з позивним «Піт-буль». «Август» жартома назвав його «Собакою», на що дістав зауваження, що він таки «Піт-буль», а не «Собака».

Танки наче знов причаїлися.

Бій

І раптом вибух. За моєю спиною, де були наші палатки, дорога та озера, стояв БТР-80. Тепер на місці його башти вирувало полум’я.

То був наче сигнал, одразу навколо утворилося пекло. На дамбу, що на озері, виїхав танк, поливаючи усе снарядами, з «зеленки» працювали ще один чи більше. Свистіли і кулі з кулеметів. Для нас то означало, що все навкруги рвалося, кожних кілька секунд чувся постріл і відбувався розрив поруч.

БТР горів. У ньому згорів боєць-десантник та вибухав боєкомплект.Люди з першого ряду «Висоти» стріляли у зеленку з автоматів/кулеметів. Не знаю, чи була на відстані пострілу там піхота противника, принаймні нікого не буо видно. Мені з другого ряду було незручно стріляти, бо я глушив інших своїми пострілами, та й ця стрілянина по невидимому противнику видавалася  мені безглуздою. Вистреливши пару раз, я припинив вогонь, щоб зберегти набої. Тим більш, не було жодних наказів, кожен діяв на власний розсуд.

По рації ми запросили підмогу, сказали, що танкова атака, і отримали відповідь:  «Тримайте позиції, підмоги не буде». Як пізніше мені переказали деталі розмови, нас спитали: «Скільки танків?». Діставши відповідь: «Три чи чотири», хтось з того боку пожартував: «Тааа, вони навіть не знають, скільки там танків! Тримайте позиції, підмоги не буде».

У відчаї хтось запросив викликати вогонь артилерії на себе. Та їм відповіли щось накшталт: «У нас перемир’я, артилерія не працюватиме».

Повз мене пробіг командир блокпосту з кількома солдатами зі словами «Откативаємся». Я гадав, це означає перехід на інші позиції, які знаходилися глибше, і в мене нарешті з’явиться шанс зайняти зручнішу позицію, і таки постріляти з користю. На моє запитання: «На які позиції відкатуємося?», командир глянув на мене божевільними очима і мовчки побіг далі, а за ним ті бійці.

Я вирішив, що погляну, на які позиції вони прямують, і побіг за ними. Іти доводилося повз місце, де горів БТР та найбільше рвалося мін чи снарядів. Там я побачив укріплену позицію, де ще ніколи не був. Я подумав: «То он куди відкатуватися потрібно. Ну гаразд, мабуть, командиру блокпосту видніше, де потрібні люди».

Але... Вони пробігли крізь укріплення та побігли далі у напрямку виходу за межі блокпосту! Я не міг зрозуміти – не так давно була команда зі штабу тримати позицію, основні сили лишилися на позиціях, а командир з 5-10 бійцями відступає. Відступати, залишивши усіх підлеглих?! Та взагалі – як можна відступати? Навіщо тоді ми взагалі несемо тут службу, якщо при першій серйозній атаці залишати блокпост?

Сам вигляд офіцера, те, що його дії не відповідали наказу «триматися», про який всі знали, і те, що він біг, полишивши багатьох відомих мені бійців, навело мене на думку, що він діє неадекватно (потім він потрапив до лікарні чи як контужений, чи по психіці).

Потім у той самий бік, здається, пробігла ще одна невеличка група. Я вже не слідував за ними, бо знав, куди вони прямують...

Я знав, що нагорі у окопах ще лишаються бійці з мого взводу, і не міг ані залишити своїх, ані примиритися з відступом. Почав повертатися на попередні свої позиції, аж тут побачив взводного, що прямує у мій бік. От, думаю, він точно скаже – що і де я маю робити для оборони блокпосту. І послідував за ним.

У цей момент я й досі повертаюся мало не щодня. Полум’я з БТРу раптом спалахнуло вогняним стовпом метрів 10 заввишки. Навколо рвуться міни чи снаряди, а я стою серед того і розумію, що за таких обставин малоймовірно вціліти, що саме це і є найвища концентрація війни, на яку я добровільно пішов.

Я якраз перетинав рівчак і раптом метрах у десяти відбувся розрив. Командир взводу був до розриву ще ближче. Мене штовхнуло, і я впав оглушений. На якийсь час я втратив свідомість, ніби потрапив у темряву, і повернувся (схоже відчуття у мене було в дитинстві при ураженні струмом). Думав, що то вже все - якщо не поранений, то у такому безпорадному стані та при щільному обстрілі артилерією того клаптика це лише справа часу.

Прийшовши до тями, я оглядів себе. Зі здивуванням зрозумів, що цілий і не ушкоджений. Наче ніде кров не тече. А був я без каски, бо з касками нас комбат і частина 3027 надурили й не видали.

Коли я підвівся, то через дим вже не бачив, де подівся взводний. Щоб передихнути від усіх тих вибухів, я вповз у бліндаж з мішків з піском. Той бліндаж був частиною укріплення, через який командири полишали позиції. Він був у кількох метрах від того рівчака. У бліндажі я побачив, що пристібнутий до мого автомата магазин пробитий, через бік йшла поперечна пробоїна і з неї виглядали набої. Його пробив уламок від того вибуху, що мене оглушив.

Присів у бліндажі, а з дерев та кущів на мене летіло зкошене ворожим танковим кулеметом листя. Чомусь подумалося – якщо раптом залишуся живим, то мені буде що розповісти (цю обіцянку собі я зараз і виконую). Змінив пробитий магазин на цілий. На ящику неподалік лежав чийсь магазин і було кілька плям крові.

Здавалося, що стрілянина по нам йшла з двох боків, а з третього боку було озеро. Я дійшов висновку, що, мабуть, нас оточують. Я не збирався відступати чи здаватися в полон. Подумав, що будь-якої миті на наші позиції може увірватися ворог. Дістав гранату Ф-1 та вкрутив запал, готовий до того, щоб спокійно висмикнути чеку, коли буде потреба.

Тоді я ще не відійшов від вибуху, почувався оглушеним і не знав, що ще можу зробити, окрім як чекати.  І тут... я побачив, що у відгалудженні бліндажу лежить РПГ «Муха»! Я згадав, що чув вигуки про те, що на першу лінію потрібне РПГ і вирішив, що це моя місія у цьому бою – будь-що пронести через прострілювану ділянку РПГ і віддати комусь, чи й самому здійснити постріл. Я побачив конкретну корисну задачу і все стало на свої місця, я став спокійний та зосереджений.

Вистрибнувши з бруствера, я спочатку майже поповз по розмоченій дощами глині, а потім плюнув – піднявся та побіг, час від часу ковзаючи. Забравшись на «висоту», я потрапив у прохід-траншею. Добре, подумав я, що ми з «Августом» вдвох вирили оту траншею, бо раніше усі на горі ходили абсолютно неприкриті.

Діставшись передньої лінії «Висоти», я зіткнувся з нашими бійцями, які сказали, що все ж таки додзвонилися і отримали наказ відступати. Я і інші бійці все перепитували – чи дійсно-дійсно є наказ відступати, на що була ствердна відповідь. Цей момент мені сказав багато про що. Адже вся група, незважаючи на кількість в 10 осіб, вважаючи, що лишилася одна на блокпосту, кинута всією вертикаллю командування, була готова радше померти, захищаючи блокпост, ніж жити з розумінням, що ми полишили поле бою без наказу. Жодних міркувань про те, що навколо суцільна зрада і треба рятувати себе. Тільки наказ.

 Принесене мною РПГ виявилося непотрібне, бо з того боку нічого у зоні видимості не було. Єдина користь, що я його забрав і не залишив ворогу. Зрозумівши, що потрібно йти, група ще не знала – куди. Я розповів про те, що я бачив, і повів усіх тим шяхом, яким відступали інші.

Коли довів їх до того самого бліндажу, у мене раптово підкосилися ноги, я зупинився й присів. Може через наслідки того вибуху, може через ініші причини, та видавалося, що сил більш немає. Думав – нехай ідуть, а я тут залишуся. Але мене просили йти далі, я  зібрався і через силу побіг з ними.

По дорозі ми підібрали ще кількох солдат, які тримали позицію на виході з блокпосту. Один з солдат узяв мою «Муху», я не заперечував, подумавши, що він, мабуть, краще вміє нею користуватися. Так він і ніс її усю дорогу.

«Август» повагався, та все ж побіг забрати з своєї палатки, що стояла найближче до «Висоти», свій мобільний телефон. Все через зовсім не марні побоювання того, що з допомогою телефону рідних та друзів можуть тероризувати бойовики. Повертаючись, «Август» побачив, що «Лана», що несла з собою ящик патронів, впала, і патрони розсипалися, а інші бійці допомагають їх збирати. Далі ящик несли вже інші.

Наскільки пам’ятаю, усього нас було 10 гвардійців і 2 десантника. Я («Доцент»), «Август», «Сова» та «Лана» були з окремого взводу розвідки. У бою «Лана» снаряджала хлопцям на «Висоті» магазини. З 2-го відділення були «Ворон», «Кріт», «Руля» – командир висоти, «Повар», «Снайпер» і «Роман».

 На виході з території блокпосту «Лана» помітила, що по дорозі з нашої групи зник «Сова», і разом з командиром «Висоти» повернулася знайти його. Ми відійшли далі, щоб не бути мішенями на дорозі, і зупинилися зачекати їх. Один солдат був у шоковому стані і просив щось йому дати, щоб перев’язати  подряпаний палець. Я дав йому свій перев’язочний пакет. То було нерозумно з мого боку, але його заспокоїло.

Виявилося, проходячи описане вище укріплення з мішків, «Сова» зателефонував «Карабаху» і, дізнавшись, що він у складі групи з 17 бійців також готуються до відходу, вирішив на них зачекати.

Коли «Лана» з командиром «Висоти» знайшли «Сову», то почули гуркіт БТРу. Гадаючи, що то вже прорвався ворог, вони видвинулися у наш бік і залягли у зеленці. На відстані метрів 70-ти від них проїхав БТР. Після цього вони втрьох дісталися місця, де ми їх чекали, і далі ми знов рухалися разом.

Пізніше, зідзвонившись з «Карабахом», «Сова» з’ясував, що якраз на тому БТР відступила та остання група з 17 осіб, і рухалися вони полем, а за нами на блокпосту нікого вже не лишалося. Далі цей БТР по дорозі перевернувся і був підірваний бійцями, щоб не лишати ворогу. Є думки, що ця аварія БТР відволікла від нас засідку сепаратистів, що чатувала недалеко від виходу з блокпосту і завдяки цьому ми безперешкодно пішли далі.

Доповнення від «Ворона» з «Висоти»

Час початку бою я не засікав, як і тривалість. Суб’єктивно все вклалося у якихось півгодини, але насправді тривало не менше двох годин.

Знову об’явили бойову тривогу, і наше відділення розосередилося по позиції «Висота» (система вогневих точок, що взаємно перекривалися по секторах ведення вогню та укриттів від обстрілу, з’єднані окопом-траншеєю та з виходом на невеликий пагорб в центрі блок-посту). Було все моє друге відділення (окрім «Піт-Буля» та «Чечена», що були на позиціїї біля БТР, що подім був підбитий), комроти, «Малиш», декілька (здається, двоє) хлопців від 95-ки та декілька бійців з окремого взводу розвідки.

Пустився моросити дрібний дощ. Ми хлюпали по розкислій глинистій землі, і мені це, чомусь, викликало асоціацію з тими російськими військовими фільмами про Чечню, які я дивився раніше. Я подумав - «хай йому грець, прямо Чечня якась!». Сильного страху не було, був певний мандраж, але разом з тим усе згладжувалося відчуттям колективу, оскільки нас було немало на тих позиціях, і ми були у тактичному виграші.

Шум танкового двигуна все дужчав – машина йшла на нас прямо через «зеленку», приблизно з 9-ї години. Ось ми побачили стовп чорного диму від роботи  дизельного двигуна над деревами. Самого танка не було видно, він так і не виїхав впритул на узлісся, а вів бій з кущів. З боку дороги, що йшла зі Слов’янська, теж було чути роботу танкового двигуна, а можливо й декількох (як виявилося потім, з тієї сторони працювали два танки ворога та якась бронемашина підтримки).

Не пам’ятаю, як саме розпочався бій, і звідки пролунав перший постріл. Пам’ятаю, що разом з танковими залпами  розпочався шквал вогню зі стрілецької зброї  з «зеленки». Стріляла далеко не одна людина; кулі свистіли так, що ми деколи й голови підняти не могли.
Ми відповідали їм зі своєї зброї, але у нас були тільки автомати. Стріляти доводилося, ледь-ледь виглядаючи з окопу, а то і взагалі, витягнувши руки з автоматом над головою. Ні про яку прицільну стрільбу й мови не могло бути.

На нашій позиції  (приблизно посередині, у дещо винесеній ніші) також був АГС-17. Хлопці пристріляли його загодя по зеленці, і тепер також покривали площу перед собою з цієї «грози  піхотинців». З АГС-у стріляли десантники (які з нами потім відходили).
Я сидів на куті біля АГС-у та періодично вів прикриваючий бій, коли хлопці перезаряджалися. Якось у нас вже був бій до того, і я був імпровізованим «помічником АГС-ника» - тягав короби-равлики до нього, прикривав, тож і зараз я сів на те саме місце. Не пам’ятаю, чи тягав я короби до АГС-у цього разу, але точно пам’ятаю, що патрони закінчилися буквально за лічені хвилини, і мене послали за ними до сусідньої вогневої позиції на нашій «Висоті». Я приніс ящик, і отримав команду заряджати магазини. Здається, я ще раз тоді ходив за повним цинком на сусідню вогневу позицію, але точно стверджувати не можу, бо все як у тумані…

У мого товариша, «Малиша», який був старшим та досвідченим та який прийняв негласне командування, заклинив автомат. Він узяв мій, та продовжив бій, а я мав заряджати магазини. Тоді підійшла «Лана», їй теж сказали допомагати мені. Я узяв автомат у «Лани», і  продовжив стріляти. Пам’ятаю, як здивувався, коли ми відкрили вогонь на придушення ворога одночасно, і я в автоматичному режимі випустив увесь рожок за три секунди!

З своєї позиції я трохи прикривав  розрахунок АГС (принаймні, мені так здавалось), але як назло, автоматичний гранатомет вийшов з ладу. Спроби привести його до ладу нічого не дали, і на жаль, нам довелось його покинути…

Коли бій лише розпочався, пішли чутки, що є команда відходити, али ми тримали позиції, бо чутки чутками, а наказу такого не було. Зв’язок барахлив, ми нічого не чули через стрілянину, розриви танкових снарядів та вибухи. Прибіг хлопець з десантури, він був збуджений, розповідав, що там «знизу» (на інших позиціях) дуже гаряче, що підірвано БТР, аж вежу-турель зірвало, та що вже є жертви серед наших воїнів…

Не знаю, скільки то все тривало, бо був поза часом у своїх відчуттях. Аж ось хтось (здається, хлопці з розвідки) передали командиру відділення команду відходити. «Руля» передав команду по «Висоті». Ми почали збиратися: узяли усе більш-менш цінне, що можна було взяти в руки: зброю, залишки боєкомплекту та радіостанції. Я ще з одним хлопцем ніс в руках ящик  з патронами, а в нагрудник напхав гранати. Було дуже незручно бігти, а щоб вийти з нашої позиції униз, доводилося пройти через невеличкий пагорб, тож ми були вище лінії бруствера. Пригадую неприємне відчуття, прямо аж холод по спині, що зараз щось прилетить у спину. Я-то був у бронежилеті 3-го класу, та й шолом на голові мав, але від того не було легше.

Внизу все палало. БТР горів, як свічка, на намети також кинулось полум’я. Стрілянина була звідусіль, але я не бачив переміщення людей по блок-посту. Так само, як і вбитих. Очевидно, що хтось із наших ще залишалися по своїх вогневих позиціях, але тоді здавалось, що ми самі, йдемо останніми і нас уже оточують. Незважаючи ні на що, ми все ще залишалися командою і виконували бойову задачу. Навіть, якщо вона полягала у відході. З неприємних відчуттів згадується не страх, а відчуття поразки та того, що у спину може прилетіти куля. Усе інше сприймалось якось віддалено, наче бачиш усе на екрані телевізора.

Коли ми вже відійшли, та бігли полем, я глянув на годинник: було 19:40.

Відступ

Іти полем нам було небезпечно, адже воно було перекопане й вологе, грунт мов глина налипав на взуття, що сповільнювало пересування, і то була відкрита місцевість, а позаду продовжували стріляти. Тоді ми вирішили піти іншим шляхом, у сторону ставків.

Один з десантників був босий. Він казав, що все добре, дійде і без взуття. Хтось ніс патрони у котелку.

Як з’ясувалося, десантники, зазнавши втрат, отримавли наказ і перші відступили на вцілілих БТРах з кількома нашими (мабуть та група з командиром), оголивши фланг блокпосту, а ми про це і не здогадувалися.

Особливо не вірячи у те, що вийдемо живими, ми йшли, на ходу обираючи шлях. Спочатку перейшли невелике поле, лісосмуги. Часто сперечалися – куди і яким шляхом ми йдемо. Дійшло до того, що вирішили обрати командира за званням. Виявилося, що серед нас були лише солдати та старші солдати. Тому вибори командира завершилися нічим.

«Август» порадив тим, кому важко швидко йти, викинути пластини з броні, щоб легше було йти. Проте ніхто не наважився це зробити, незважаючи на важку дорогу і сильну втому. Мабуть, через хазяйновитість, до того ж постійні черги позаду нас «косили зеленку» без упину, переслідувавши нас близько 3-х кілометрів. Потім постріли вщухли, та було неясно, чи дійсно ми відірвалися.

Вирішили йти вздовж довгої низки ставків. Берега ставків були порослі очеретом і кущами. У 50-100 метрах від нас, паралельно ставкам, проходила дорога. Перечіплялися за приховані у траві коряги, часом провалювалися у воду.

Пройшовши тиривалий час, через очерет ми побачили, як на протилежному боці ставка світилися вікна будинків.

Інколи, незважаючи на протести частини загону, інші палили цигарки, присівши наколішки. «Август» порадив мені надіти балаклаву, щоб у сутінках не «світити» обличчям. Так я і йшов далі у балаклаві.

Одні казали – треба пробиратися на 2-й блокпост, інші – до Ізюму. Були думки йти всю ніч, ночувати у ставку, заночувати у селі, скористатися машиною у селі. Але більшість підтримала думку, що у селі може бути засідка, тому його потрібно оминати.

У когось був телефон з GPS, але розряджений. У мойому також був GPS, але я лишив його у палатці через незручні розміри. «Швед» (що був на сусідньому блок-пості у той час) зв’язався з «Совою» та сказав, що видвинеться нам назустріч.

Коли зовсім стемніло, ми вийшли на дорогу. Одного разу ми побачили, що позаду нас по трасі повільно їде машина. Ми розосередилися і зайняли позиції за деревами та кущами, що росли поруч дороги. Машина зупинилася у кількасот метрах від нас. Вона довго не рушала, погасила фари. Коли вирішили рухатися далі, виявилося, що ми розгубили у темряві своїх і хвилин десять витратили на те, щоб знов зібратися до купи.

Коли до населеного пункту лишалося близько півтора-двох кілометри, "Швед" знову зателефонував до "Сови" і повідомив, що чекає нас на 3х БТРах. Потрібно лиш не заходячи у селище, що попереду, повернути праворуч. У двох БТРах були десантники, а у одному - беркут.

Дійшовши трасою майже до населеного пункту (Микільське?), ми повернули праворуч на польову дорогу, попереду виднілася лісосмуга.

Через деякий час ми попереду побачили постріли трасерами угору. Вирішили зателефонувати до "Шведа", з'ясувати, чи усе в них гаразд, можливо це вони нам сигналять. Проте в той же момент зателефонував "Швед" і запитав, чи у нас все гаразд, бо також чув постріли. Після цього він кілька разів запускав сигнальні ракети, та просив БТР дати чергу трасерами у небо для коригування нашого руху.

З лівого боку від нас, за яром виднівся н.п. (Хрестище?). З його боку кимось подавалися сигнали освітлювальними ракетами і теж летіли трасера. Хтось наче намагався ввести у оману, подаючи сигнали альтернативні нашим зустрічаючим. Добре, що у нас був мобільний і можна було уточнити, попросити – зробіть зараз ще три постріли, щоб ми впевнилися.

Потім ми помітили, як з села виїхало декілька машин. Було видно, як вони зупинились і світили у наш бік потужними прожекторами, нам довелося прокрадатися перебіжками та заляганнями, ховаючись від променів. Місцями і у полі справа щось трохи світилося.

Ми йшли загрузаючи у перепаханому полі, та потім хмари розійшлися й місяць освітив нам добре "вкатану" й суху дорогу між полями й ми пішли по ній.

Виявилось, що група, що нас зустрічає, взагалі в іншому боці, близько 4-5 кілометрів праворуч від нас, по другий бік поля. Звернувши у бік, з якого нам сигналила зустрічаюча група ракетами, нам довелося пройти у тому числі і крізь якісь відвали породи і важку техніку, офісну будівлі, продиратися у темряві через зарості дерев.

Врешті решт ми вийшли на ще одне поле, і проклавши собі шлях через кукурудзу, чи щось подібне, дісталися наших БТРів. Шлях у нас зайняв дуже багато часу і пройшли ми від свого блокпосту близько 15 кілометрів. Щільно вмостившись на броні, ми з вітерцем помчали на 2-й блокпост, здолавши на БТРах ще десь 7 кілометрів.

Потім вже нам розповіли, що зустрічаючі у тепловізор помітили ще дві групи, що рухалися паралельно нам, по обидва боки, і впевнившись по тоелефону, що то не ми, відкрили по ним вогонь з БТР.

Інакше нам довелося б дати ще один бій. А у суцільній темряві перевага була б у того, хто мав тепловізор чи пристрій нічного бачення. В нас таких пристроїв не було.

Те, що нас зустріли, і з великою вірогідністю цим врятували, відбулося всупереч волі нашого комбата і коштувало «Шведу» звільнення. Комбат наказав залишити нашу групу без допомоги, заборонивши виїзд, а сам пакував речі. Начштаба відповів, що все вже вирішено і він не може піти проти цього. Тому «Шведу» довелося добитися підтримки десантників та беркутів і виїхати нам на зустріч.

 

2-й Блокпост (Комбікормовий завод)

Ми були останньою групою, що повернулася з першого блокпосту. Прибувши на другий блокпост, я першим ділом вгамував страшенну спрагу з 5-и літрової фляги, яку бійці передавали один одному. Було темно і всі якось намагалися віднайти своїх побратимів, розібратися – хто є, а кого немає. Бійці радісно обіймалися.

Виявилося, що «Піт-буль» загинув у тому бою. Його життя обірвав третій осколок.
Перший він отримав у обличча ще на Майдані і він так й залишився у обличчі. Другий, як розповідали, у бою потрапив під око, його просили вийти з бою, бо він поранений, але той відмовився, витягнув осколок та продовжив стріляти з кулемету. Незабаром його дістав третій осколок, що перебив судину під ключицею. Також загинуло троє (?) десантників з БТРів та постраждали ВВшники з ПТУРом.

Коли мене побачили командир взводу та інші, хто раніше на БТРах приїхав, то казали, що здивовані, що я живий. Командир питав, чому я не пішов тоді далі за ним.

Ми собі облаштували місце для відпочинку на першому поверсі одного з будинків комбікормового заводу, де знаходився блокпост, позносивши двері і щити у кімнату, як почався обстріл. Мені здалося, що нам не уникнути ще одного бою.

Наші теж відповіли мінометами. Хтось надворі крикнув – «всім в укриття, працюють міномети».

Тільки вляглися, аж тут надійшла команда – їхати у Ізюм на базу АТО. Швидко зірвалися, забилися хто у що вліз і поїхали.

Повернення на перший блокпост

Коли ми приїхали і огледілися, то виявилося, що все не так і погано. Блокпост вже не пустий і нас посилили двома танками та БМП. Також привезли протитанкові міни. Усюди ходили кілька саперів, ліквідовуючи, чи жбурляючи у ставок небезпечні залишки минулого бою.. Догорали підбиті БТР...

За нашим колишнім наметовим містечком, від якого залишився лише навіс, було зкидано залишки речей. Наших речей.

Я там знайшов свій бушлат, кепку, футболку та весь цивільний одяг. Він нікому не сподобався. А у «Августа» навпаки - весь цивільний одяг зник. Зник і мій вимитий посуд, а у тих, хто посуд тримав брудним, він залишився. Цей факт, а також попредній мій досвід наштовхнули мене на думку, що мити посуд на службі варто до, а не після споживання їжі.

Нам на базі АТО дали палатки на заміну тих, що ми купляли колись за власні гроші, а вони зникли після бою.

Встановили палатки, я ходив по згарищу і знайшов ще один небезпений предмет – пом’яту, але нерозірвану гранату з підствольника. Показав саперу. Потім охороняв, як належить, щоб ніхто її не зачепив. Далі довелося наполягти, щоб сапер таки щось з нею зробив, бо вона лежить на стежці, а вночі на неї дуже ймовірно наступлять. Сапер прикривши долонею своє обличчя, іншою рукою узяв гранату і поніс викидати у озеро. Отак працюють сапери.

Вже все було не так, як до 26 червня. Життя табору йшло занадто тихо. Здавалося, що людей немає зовсім. Всі були якісь надірвані. Дехто не витримав повернення на те саме місце, і не дочекавшись ротації написав рапорт на звільнення. На наш старий пост ми вже не заступали. Тепер ми ходили «слухати танки» на в’їзд на блокпост з боку Слов’янська.

Якось приїздила «Лана», плакала та обіймала нас на тій самій висоті.

Далі було звільнення Слов’янська і така очікувана ротація. Пам’ятаю, коли ми вже поверталися, дехто казав, що заздрить нам, що нам випало побувати у такому бою... Призовники ВВшники, що обладнували базу під Ізюмом, просили сфотографуватися з моєю вистріляною «Мухою» і подарувати трофейні сепарські саморобні ножі.

Після місяця відпочинку вдома було об’єднанння з першим батальйоном у Батальйон імені генерала Кульчицького та нові відрядження до АТО.

Минув рік від тих подій. За цей час багато чого сталося, багато значно важчих боїв і більших втрат пережили захисники України. Але той бій завжди згадується як початок, одна з перших бойових сторінок цієї війни. То була перша танкова атака на сили АТО. У тому бою основну роль відіграли солдати, наші офіцери нажаль не показали себе командирами, що керують підлеглими, а такими самими рядовими – хто трусливішим, хто відважнішим, але не командиром.

Проте це не завадило окремим офіцерам отримувати високі нагороди за той бій. І це при тому, що рядові, що до останнього трималися без них, у більшості своїй не отримали навіть грамоти чи подяки.

Кілька з тих 10 нацгвардійців через рік отримали відзнаки МВС «За відзнаку у службі», але далеко не всі. Мені на згадку залишився лише пробитий осколком магазин, а «Августу», «Сові» та багатьом іншим взагалі нічого.

Наскільки я розчарувався у наших офіцерах, настільки я пишаюся мужністю наших рядових. Я вже знаю, що ці начебто звичайні хлопці і дівчина насправді відважні бійці, що і на останньому рубежі не зганьблять честь гвардійця і не лишать товаришів.

 

 

 

Розділ 3. Підсумок

2014 рік був дуже складним, і, мабуть, найтрагічнішим за всю історію незалежної України і Донбасу. Важкі випробування, через які довелося пройти жителям Слов'янська та Словянського району, залишили доволі глибокий слід в памяті.Адже з квітня 2014 року близько трьох місяців Слов’янськ перебував в окупації, був відрізаним від цивілізації – у місті не було води, світла, частково газу і будь-яких виплат. Доводилося засинати під звуки залпового вогню, боятися за своє життя і зі страхом бачити, як гармати влучають у житлові будинки.Найбільш значущих зруйнувань зазнала околиця Слов’янська в районі Миколаївки.

Визволення північних міст Донеччини стало одним із ключових моментів Антитерористичної операції. Тоді більшість бойовиків втекла вночі. Окремі групи бойовиків намагалися прориватися через блокпости сил АТО та були знищені.

5 липня 2014 року о 13:00 бійцями-розвідниками 2-го батальйону Нацгвардії над міськрадою Слов'янська було встановлено український прапор. Того ж дня передові сили Нацгвардії увійшли і до Краматорська. Першими йшли розвідники та сапери, за ними – інші військові підрозділи. Визволення цих міст, які майже три місяці перебували під ворожою окупацією, стало черговою перемогою сил АТО над сепаратистськими бандформуваннями.

У липні 2014 року, крім Слов'янська і Краматорська, українські військові визволили від проросійських бойовиків Костянтинівку, Дружківку, Бахмут.

Минуло п’ять років після визволення
Слов’янська та Слов’янського району від окупації. Верховна Рада України оголосила п’яте липня державним святом.

Для жителів міста та району головне завдання – це пам ҆ять про загиблих військовослужбовців, які  ціною свого життя подарували нам мир.

Адже як сказала якось при відвідуванні Слов’янська дружина одного загиблого героя: «Герой помирає двічі. Вперше коли робить останній видих, вдруге коли про нього перестають говорити. Будь ласка, пам'ятайте».

І ми пам'ятаємо. Завдяки тим, хто віддав своє життя, ми зараз можемо жити на вільній території, не боючись вибухів і погроз.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Путівник підготувала методист

КЗ “Слов’янський РОМЦК” Андрущенко А.В.