28 серпня о 18:00Вебінар: Методи і прийоми корекційної педагогіки, які можна використати на будь-якому уроці

Стаття про Селезень Віру Василівну

Про матеріал
Матеріал про учасника Другої світової війни - медсестру. яка з самого початку війни і до її завершення допомагала пораненим бійцям
Перегляд файлу

Медсестра… Сестричка… Рятівник…

…1941 рік. Над європейським континентом вирує полум`я Другої Світової війни. Фашистська Німеччина прагне світового панування, великого походу на Схід. Нестримно нарощуючи воєнний потенціал, вона зосередила свою армію вторгнення від Балтики до Чорного моря. А 22 червня 1941 року почалася Велика Вітчизняна війна…

Бомби, снаряди, пожежі… І люди, багато-багато людей… У очах кожного захисника – віра в перемогу, у кожному кроці – впевненість, у кожному порусі – сміливість і рішучість,  і кожне серце прискорено б`ється у цьому вирі смерті, і кожен із них, солдатів і просто добровольців, знає, що захищає свою батьківщину, свій народ, і просто впевнений, що колись над рідною землею ще засяє ясне сонечко на мирному небі, а зараз просто треба йти вперед, щоб наблизити цей час, врятувати тих, хто ще живий.

О! Скільки їх, синів і дочок України, поклали на жертовник  перемоги найцінніше – життя. Та, мабуть, навіть у прощальних поглядах мертвих світилася віра у перемогу,  віра в життя, віра у свій народ, який ні на що не проміняє свободу. І, мабуть, тим, хто зустрічався з цим поглядом, передавалася ця віра. І покірність, адже так часто ті, хто, здавалося, вже ні в що не вірить, вставали з колін і, забувши про недавню віру в приреченість на поразку, просто йшли назустріч вічності, безсмертю, долі.

Про Героя, Людину, Борця і просто Жінку…

Народилася  Віра  Василівна Селезень 1 січня 1916 року у Маріуполі
Донецької області в сім`ї робітника. Батько працював на металургійному заводі в Маріуполі, а мати - в поміщика-куркуля на поденній роботі в с.Сартана. В родині було шестеро дітей. Після закінчення Першої світової війни сім`я переїхала на батьківщину матері в село Яхники Лохвицького району. Тут  Віра закінчила семирічну школу у 1930році. На наступний рік поступила на навчання в Роменський медичний технікум Єдиного Диспансеру, який закінчила в серпні 1934 року з Червоним Дипломом, маючи кваліфікацію помічника лікаря Єдиного Диспансеру. Була направлена на роботу в м. Путивль Сумської області в рай лікарню на посаду фельдшера – медсестри. В ті часи медпрацівників не вистачало, тому доводилось працювати по 12-14 годин. А це і обслуговування хворих, і профілактика інфекційних захворювань. Крім цього, брала активну участь у громадському житті, читала лекції допризивникам швидкої допомоги, проводила практичні заняття по оборонно – масовій роботі, очолювала санітарну дружину, здавала норми на значок  ГТО, була секретарем комсомольської організації.

1941 рік… Війна… Двадцятип`ятирічна Віра отримала повістку з військкомату. І ось на руках наказ про зарахування її членом військово-санітарного поїзда №63 на Південно-Західний фронт. В перші дні окупації проходила службу в районі Харкова. На власні очі бачила страхіття війни, велике  людське горе, смерть, допомагала потерпілим, ховалась від бомбардування та рятувалась із оточення, боляче переживала відступ радянських військ. Була поранена в ногу осколком бомби.

З 1942 року працювала старшою медсестрою евакогоспіталя №1135. Завдання військово-санітарного поїзда  полягало в тому, щоб у санбаті забирати поранених (забирали переважно вночі) і підвозити машинами до поїздів. Важкопоранених, сліпих, глухих, без рук чи ніг відправляли  у глибокий тил, а легкопоранених- лікували самі і відправляли на фронт. Робота медсестрою була важкою, адже поранених носили на носилках, вага яких 9,5 кілограм та ще й вага тіла пораненого.

Перший рейс в евакогоспіталі запам`ятався найбільше. Перші дні війни. Завантажили поранених у поїзд і направилися до Києва. Коли під`їжджали до міста, то стало відомо, що жителів столиці евакуювали. І поїзд із-під Києва завернули до Кременчука, але там висадився німецько-фашистський десант на лівому березі Дніпра. Так цей перший рейс закінчився аж у Сталінграді.

У поїзді пораненим надавали першу медичну допомогу: слідкували за джгутом, робили перев`язки, обробляли і лікували рани. «Справжнє» лікування відбувалося в госпіталі. Людей, яких не могли довезти до кінцевої зупинки, віддавали у госпіталі на ближніх станціях. Розвантажували поранених на ходу поїзда. Часто не могли потрапити в кінцевий пункт через те, що колії були або частково понівечені, або зовсім розібрані на багато кілометрів. Втрачали час, не маючи змоги довезти поранених до місця призначення, тому багато з них помирали так і не дочекавшись більш кваліфікованої допомоги.  Багатьом пораненим потрібна була допомога хірурга, а в евакогоспіталі робили лише нескладні операції, переливали кров, робили різного роду перев`язки. Ліків було обмаль, тому більше уваги приділяли тим пораненим, у яких було більше шансів вижити. Та бували випадки, коли  важкопоранені виживали, бо до поранення мали гарне здоров`я і організм справлявся з хворобою, навіть не одержуючи достатньої кількості медикаментів. Багато помирало від ускладнень. Особливо важко було після наступу німців, коли поранених було надто багато, працювали недосипаючи, або засинали на посту, не маючи змоги відпочити, бо треба було до кожного пораненого підійти і дізнатися про його стан. Про себе тоді не думали, хотіли допомогти солдатам, бо кожна втрата була для нас важкою, хоча навіть часто й імені пораненого не знали.

За станом здоров`я в 1944 році повернулася додому в село Яхники, до мами. Подивилася на зруйновані господарства, на мамину старість і вирішила шукати роботу. Звернулась у Лохвицький здраввідділ за допомогою. І була скерована на роботу в санепідемзагін фельдшером.В цей час в селі Бербеницях був спалах сипного тифу, Віра Василівна була направлена туди для ліквідації епідемії. Лікували хворих вдома.

До 1948 року працювала в санепідемзагоні. Потім була переведена на постійну роботу в село Бодакву. Вірі Василівні дуже сподобалось село з його мальовничою природою, лісом, річкою, а головне-рівнинна місцевість. В Бодаквянській  дільничній лікарні пропрацювала до 1975року аж до виходу на заслужений відпочинок. В Бодакві довелося Вірі Василівні долати післявоєнні труднощі. Квартирувала в Ярмоша Федора Карповича. Лікаря в лікарні не було, тому доводилося самій працювати за нього. А це: прийоми, виклики, транспорту не було, дороги розбиті, без  твердого покриття, віддалені села і хутори, транспортування хворих на возах до Лохвиці для термінової операції… Аптеки в селі не було, ліків теж. Тому доводилось заготовляти лікарські рослини і самим робити настоянки, відвари для хворих.

В 1951році в селі відкрили лікарню на 10 ліжок. До 1956року Віра Василівна була завідувачкою лікарні. Потім приїхав Онацький, замінивши її на посаді лікаря.

Фельдшер, Селезень Віра Василівна, продовжувала брати активну участь у громадському житті села, лікарні. Читала лекції в старому не прилаштованому клубі, де й онучі примерзали до чобіт, по профілактиці захворювань. Очолювала первинну організацію Червоного Хреста, готувала сандружинників, сан пости в школі та в колгоспі.

За звитяжний героїзм, відвагу та мужність, за сумлінну працю Віра Василівна Селезень нагороджена двома Орденами Великої Вітчизняної війни ІІ стуненя, має 16 медалей, Орден Богдана Хмельницького, подяки , премії. Має звання Почесного донора (перший раз здала кров 17 лютого 1941року).

Але найбільшою « нагородою « для Віри Василівни за період війни є вірш, написаний врятованим нею пораненим солдатом у полі, де стояв військово-польовий госпіталь 8-9грудня 1941року.Імені автора вірша ,на жаль, Віра Василівна не пам’ятає. Та на пожовклих від часу листках трепетно зберігає вона написаний простим олівцем вірш-подяку чи вірш-освідчення… І лише підпис невідомого солдата-автора…

***

Много о нашей борьбе героической

Сложено будет поэм.

Много здесь были, простой и трагической,

Много волнующих тем.

***

Верю,-придет и для нас непреложное-

Петь о великой борьбе…

Ну, а пока – эту песню несложную

Я посвящаю – тебе.

***

Ты не сердись. Не подумай ненужного:

Сердце – мол…рифмы…любовь…

Лучше засмейся в сверканьи жемчужного

Ряда точённых зубов.

***

Право, ты краше ещё и чудеснее

В блеске твоей простоты…

Ты извини, что с тобой в этой песне я

Запросто этак, на ты.

***

Знаю, что многим, как мне, ты проглянешься,

Горе разделишь и смех…

В памяти нашей ты так и останешься

Общей подругой у всех.

***

Я не ищу для тебя неизведанных

Образов, рифм и прекрас;

Малоль вас – девушек,честных и преданных

Встретишь повсюду у нас!

***

В мыслях слежу за тобой неотступно я;

Вот ты: жива и остра,

Ты говорливая, то неприступная,

Милый товарищ-сестра.

***

Смутно припомню сквозь тряску вагона я:

Марши…Стремительный пыл…

Грохнул фугас… И тоска эшелонная

Мчит меня, раненным в тыл.

***

Утро вагонное дымкою серою

Снов разворочает рой…

Вдруг – все наполнится жизнью и – Верою,

Нашей военной сестрой.

***

Так бы и крикнул,- что сердца и пылу есть,

Всё б рассказал вперебой,-

Как восхищённо дивлюсь я и милуюсь,

Как я любуюсь тобой.

***

Я промолчу,- похвалы и признания

Воинской тайной храня;

Цепкая власть твоегообояния

Вмиг одолеет меня.

 

***

В умных глазах излучения ясные,

Нежный налет синевы,

Поступь твоя, волевая и властная,

Гордый бросок головы

***

Боли не выдам ни в просьбе, ни в стоне я;

Буду и сдержан и тих,

Весь погружённый в немую гармонию

Мягких движений твоих.

***

То деловито склонишься над койками

В бред и знобливую дрожь,

То перебросишься фразами бойкими,

То холодком припугнёшь.

***

То, словно новой заботой осиленна,

Взор устремишь в пустоту…

Ох, и мила ж ты мне, Вера Васильевна,

Славным бойцом на посту.

***

Душно мне. В память осколки врезаются

Мыслей, событий, имён…

Хочется снова туда, где сражаются,

К сени родимых знамён.

***

Грустно, сестрица, но верю, что сбудется!

Быть мне в горячих делах…

Всё мне недавнее прошлое чудится

В душных предутренних снах.

***

Снова мне чудится поле раздольное,

Звезды в нахлынувшей мгле…

Хата Крестьянская… Лампа настольная…

Черный наган на столе.

***

Мысль, будто нить под проворною спицею,

Вьётся невидной конвой;

Бледного недруга с пестрой теплицею

В комнату вводит конвой.

***

Враг от вопросов жестоких скроется,-

Выспрошу всё до конца!

Потом холодным и липким покроется

Кожа чужого лица!

***

Хочется верить, что что снова изведаю

Схватки, разведку и строй…

Ну, а пока – я с тобою беседую,

Милой вагонной сестрой.

 

***

Вера Васильевна! В вихрь губительный,

В бой и стоянки в лесу,

В бури и снег – я твой образ живительный

Всюду с собой пронесу!

***

Злою метелью сурово завьюжится

Время военных тревог…

Много пред нами еще обнаружится

Новых опасных дорог.

***

В шуме привала, полночью угарною –

Тесен приятельский круг:

Песню друзья заведут благородную

В честь наших славных подруг.

***

Блеск твоих глаз мне отчётливо вспомнится

В розовой дымке костра…

Ну наболтал…Извини, моя скромница,

Руку, товарищ сестра!

 

Сьогодні Селезень Віра Василівна має за ніжними жіночими плечима більше 98 років життя. То ж нехай вік Ваш буде довгим, легким, без проблем та хвилювань . А ми, молодше покоління, будемо шанувати й пам’ятати Ваш ратний подвиг .Низький уклін Вам.

                                                                Автор: О. І. Хиль, вчитель історії

                                                                Бодаквянської ЗОШ І-ІІІ ступенів.

Изображение 001.jpg

Селезень Віра Василівна.

Евакогоспіталь №1135.

15.09.1941 рік

docx
Додав(-ла)
хиль ольга
Додано
11 квітня
Переглядів
78
Оцінка розробки
Відгуки відсутні
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку