Урок ВИХОВАННЯ ТОЛЕРАНТНОСТІ ЯК ЗАСОБУ ФОРМУВАННЯ ГРОМАДЯНСЬКОЇ КОМПЕТЕНТНОСТІ В ПРОЦЕСІ ВИВЧЕННЯ ІСТОРІЇ ГОЛОКОСТУ

ВИХОВАННЯ ТОЛЕРАНТНОСТІ ЯК ЗАСОБУ ФОРМУВАННЯ ГРОМАДЯНСЬКОЇ КОМПЕТЕНТНОСТІ В ПРОЦЕСІ ВИВЧЕННЯ ІСТОРІЇ ГОЛОКОСТУ

 Процес формування сучасної  демокра­тичної держави і громадянського суспільства вимагає від історич­ної освіти не лише надання певної суми історичних знань, а й фор­мування в учнівської молоді влас­ного ставлення до ідей і ціннос­тей громадянського суспільства через трансформацію здобутих знань у відповідні переконання. За дотримання формули Нової української школи очікують нового випускника — особистість, патріота, інноватора.              Досягти цього можна, розвиваю­чи в учнів здатність до критично­го мислення, сприйняття минулого з по­зиції багатоперспективності й по­лікультурності, очима переможця і переможеного, з точки зору різ­них, часто конфронтаційних полі­тичних, ідеологічних, соціальних, культурних, етнічних, релігійних груп.

 Протиріччя, сутички, конфлікти та війни супроводжують людство з перших кроків його існування. За 50 віків, за підрахунками вчених, відбулося приблизно 14500 воєн (за останні 50 - 200 воєн). За всю свою історію людство мало лише 300 "мирних років". Якщо весь час існування людства прийняти за добу (24 год.), то ці мирні роки складуть у ній лише 6,5 секунди. Людство витратило на конфлікти величезні кошти і заплатило  мільйони життів за свої помилки та прорахунки. Зокрема, становлення української державності насичена прикладами міжнаціональних, класових, релігійних, військових конфліктів, протистоянь, наповнена незадоволеними взаємними претензіями та образами.

    Часто це  ставало причиною реваншистських настроїв у суспільній свідомості націй, спонукало до ворожого, нетерпимого ставлення по відно- шенню до своїх опонентів, агресивних дій з метою, начебто, «несення слова Божого невірним», «встановлення історичної справедливості», «відновлення територіальної цілісності», «розширення життєво необхідного простору». Люди навчились навіть поділяти війни та конфлікти на "справедливі" і "несправедливі", "прогресивні" та "рєакційні". Конфлікти, війни велися за ринки збуту, за джерела сировини, за контроль  над торгівельними шляхами, за чужі території, за звільнення від іноземного гноблення, за владу. Особливу групу серед них займають війни і конфлікти за ідеологічними мотивами, інколи вони викликалися почуттям власної переваги, впевненістю у власній правоті, нетерпимістю до звичаїв, традицій і переконань інших народів, релігійних груп тощо.

 Пережиті в минулому конфлікти не завадили євро­пейським країнам надалі плідно співпрацювати в межах спільного європейського простору. Вони не намагалися викреслити з історії певні події або замовчувати їх, а прагнули розкрити воєнні, соціаль­ні конфлікти з різних поглядів.

 Освіта, зорієнтована на формування громадянських компетентностей, вимагає докорінно нових підходів до навчання, адже успішне виховання громадянина вимагає не лише знань та критичного розуміння себе і світу, а й отримання особистого досвіду участі у громадському житті, у взаємодії з іншими на засадах поваги і рівно­сті, відповідальності за спільну справу, мирного вирішення конфліктів.

 Яких же компетентностей має набути учень Нової української школи і чому? Нинішня освітня реформа спрямована на підвищення якості освіти. Серед чинників, які цьому очікувано сприятимуть, - упровадження методик особистісно й компетентнісно орієнтованого навчання. Тому в ключових компонентах Формули Нової української школи — новий зміст освіти, заснований на формуванні компетентностей. Одна з наскрізних – це  «громадянська компетентність», розвиток якої готує нас до «ефективної та конструктивної  участі у громад­ському житті» та у демократичних процесах, «в сім’ї, на роботі», до успішної взаємодії з іншими, солідарності та рівності на основі поваги до прав людини, мирного співіснування та поціновування соціокультурного різ­номаніття.

 12 квітня 2016 року Рада Європи ухвалила нові Рамки компетентностей для культури демократії, визнавши важливість розвитку громадянських компетентностей через освіту. Згаданий документ охоплює 20 компе­тентностей – знань, умінь, ставлень та цінностей, необхідних громадянам для життя у культурно багатоманіт­ному демократичному суспільстві, для ефективної та мирної взаємодії з іншими. Рада Європи сприяє формуванню демократичних компетентностей через програми у сфері освіти для демо­кратичного громадянства й освіти з прав людини. Освіта для демократичного громадянства й освіта з прав людини покликані навчити, як жити разом, поважаючи одне одного у багатоманітному демократичному су­спільстві, знати і розуміти свої права та брати активну участь у прийнятті рішень, які нас стосуються.

 Практики й експерти вважають – щоб стати відповідальним активними громадянами, учні мають розвивати не лише знання й розуміння політичної та правової системи та інститутів, а й володіти такими навичками, як: формулювати, комунікувати й відстоювати власну думку, бути впевненими в собі, розвивати емпатію, бути готовими діяти чи утримуватися від необдуманих дій у ситуації невизначеності, співпрацювати з різними людьми, поважати себе й інших. Розвиток такого набору знань, навичок і ставлень дає змогу учням підготуватися до самостійного відпові­дального життя, зваженого прийняття рішень і ефективної взаємодії у спільноті – у класі, школі, місцевій гро­маді, державі. Ці тісно пов’язані компоненти громадянської компетентності формуються комплексно. Завдан­ня школи – створити належні умови для набуття цього комплексу знань, навичок і ставлень.

 При цьому важливого значення набуває безпечне, вільне від насильства і соціальних бар’єрів та ефективне освітнє середовище, яке забезпечує сприятливі умови для активної участі учнів у житті школи, ставить права і потреби дитини у центр навчально-виховного процесу. Як зазначено у проекті нового Державного стандарту освіти, шкільна реформа має спрямувати увесь навчально-виховний процес на формування демократичної культури в школі, на створення безпечного середовища – «і йдеться не лише про фізичну безпеку, а й процес формування демократичної держави і громадянського суспільства вимагає від історичної освіти не лише надання певної суми історичних знань, а й формування в учнівської молоді власного ставлення до ідей та цінностей громадянського суспільства через трансформацію здобутих знань у відповідні переконання. Досягти цього можна, розвиваючи в учнів здатність до критичного осмислення отриманої інформації, сприйняття минулого з позиції багатоперспективності й полікультурності, очима переможця і переможеного, з точки зору різних, часто конфронтаційних політичних, ідеологічних, соціальних, культурних, етнічних, релігійних груп.

 «Толерантність - це те, що робить можливим досягнення миру і веде від культури війни до культури миру», - так сказано в Декларації принципів толерантності, прийнятих Генеральною конференцією ЮНЕСКО в 1995 році. Сьогодні толерантність - яскравий показник ступеня демократичності кожної держави й одна з умов її розвитку.

Вся історія світового суспільства, і українського як його частини, - це історія конфліктів і протистоянь, історія як протидій, так і взаємодій. Пережиті в минулому конфлікти не завадили європейським країнам надалі плідно співпрацювати в межах спільного європейського простору. Вони не намагалися викреслити з історії певні події або замовчувати їх, а прагнули розкрити воєнні, соціальні конфлікти з різних поглядів. Із не завжди толерантної історії ми маємо робити висновки для перспективи, для майбутнього. Особливу роль у створенні толерантного середовища в загальноосвітньому навчальному закладі відіграють учителі історії та права, які, навчаючи історії, формують в учнів ставлення до суспільних явищ та історичних подій. У розв’язанні цієї проблеми неабияку роль відіграють професіоналізм вчителя історії, його вміння використовувати під час вивчення дискусійних тем активні й інтерактивні форми і методи навчання. Несприйняття певних історичних подій, що відбулися в новітній історії Зокрема, в сучасних підручниках з новітньої історії України для 10 та 11 класів існує багато дискусійних тем, наприклад, «Особливості духовного розвитку в умовах модернізації суспільства», «Піднесення українського визвольного руху», «Боротьба за соборність України» та інші. Ці теми потребують додаткових знань і вмінь учителів історії щодо їх розкриття, вимагають урахування індивідуальних особливостей учнів, поваги до їхньої думки, визнання багатомірності й різноманітності культур, до яких належать учні.

 Толерантність як принцип поваги виконує функцію обмежувача агресивності людини. Значну роль тут відіграє соціокультурний процес, який впливає на зміну стереотипів життєдіяльності людини і її здатності до сприйняття всього різноманіття світоглядного простору і може реалізуватися через взаємодопомогу між людьми, нерідко думки і відчуття мільйонів людей отруюються ідеями, що закликають до агресії і прояву інтолерантності (нетерпимості). Для вирішення проблем толерантності і формування толерантної свідомості прийнято ряд законодавчих документів, у рамках яких передбачено сприяння становленню громадянського суспільства, розвитку правової культури та соціокультурного діалогу в суспільстві. Нині актуальним є зняття соціальної напруженості у суспільстві. Пошук нових принципів починається вже не з внутрішнього переосмислення досягнутого, а із спроби проаналізувати існуючу реальність. Такі демократичні цінності, як вибір, право на власну думку, свобода совісті, - тобто все те, що дозволяє зберегти різноманітність суспільства і світу в цілому, ще не усвідомлені повною мірою, а значить і основний принцип толерантності – "гармонія в різноманітті" – залишається поки за межами її соціокультурного процесу.

 Має поширювати серед  старшокласників ідеї неприйняття шовіністичної та ксенофобської ідеології, проповіді насильства та тоталітарної ідеології. Усвідомлення трагічних урокі вісторії, одним з яких є Голокост, що маї стати поштовхом для пошуку засобів подолання та запобігання тих чинників,  які зумовили існування Голокосту та подібних ганебних явищ людства, дискримінації «інших» за будь-якою ознакою.

 У педагогіці засобами попередження таких чинників вважається навчання гуманізму та толерантності, що сприяє формуванню ключових громадянських компетентностей учнів, зокрема, аксіологічного компоненту.

 Ми вважаємо, що головним завданням вчителя в контексті даної тематики є не стільки опис фактів, скількиїх аналітична характеристика. Важливо проаналізувати історичні, філософські, психологічні та інші аспекти і проблеми нетолерантних відносин у успільстві в минулому та в сучасності.

 Тематика заняття в площині таких філософських категорій та загальнолюдських цінностей, як «добро-зло», які ормуються з народження дитини та потребують корекції ротягом життя.  Фаховий вплив вчителя на учнів є осбливо важливим у випускних класах школи, бо це є старт до самостійного прийняття рішень. Таким чином відбувається соціогенеза особистості: від учня до дорослої людини.

 В цьому контексті найбільш актуальними питаннями для учнів постають такі: Що таке соціальна різноманітність? хто є інший? чому постає питання бути іншим? Як запобігти небезпечність бути іншим?

 Соціальна різноманітність – це розшарування суспільства на групи за різними критеріями, ознаками: поглядами на історичне минуле та сучасність, економічні. політичні, конфессійні. релігійні соціальні, расові, етнічні, культурно-мовні, демографічні, статеві, фізіологічні, вікові та інші відмінності. На цьому грунті виникають суперечки між окремими особами та групами. «Іншими» є представники цих груп. Питання про небезпеку бути «іншим» постає при ворожому ставленні до них.

 Толерантна поведінка є одним з засобів подолання дискримінації кожної людини з будь-якї ознаки. Толерантність (від лат. tolerantia – терпіння) – моральна якість, що виявляється в поважанні інтересів, почуттів, звичок інших людей. Це терпиме ставленя до думок, що не збігаються з власними думками, позиціями, віруваннями, терпимість до критики, поведінки інших. Вона передбачає захист та обгрунтування власної позиції.

 Що таке толерантність? Історія становлення толерантних суспільних відносин: перші прояви.

 Епоха Відродження. Підписання Нантського едикту в 1598 році, коли протестанти й католики знайшли компроміс між своїми конфесіями. Цій події передувала одна з найкривавіших ночей у світовій історії – Варфоломієва ніч. Нантський едікт – закон, виданий королем Генрихом ІУ Бурбоном, який остаточно завершив релігійні війни другої половини ХУІ ст. у Франції, підписаний в місті Нант. Згідно з його положеннями католицизм залишався пануючою релігією, але протестантам (гугенотам) надавалася свобода віросповідання і богослужіння в містах (крім Парижа і деяких інших) та у деяких сільських місцевостях. гугеноти дістали право займати судові, адміністративні, військові посади та інші. Але у 1685 р. король Людовик ХІУ Бурбон повністю відмінив дію Нантського едикту.

 В Новій історії, в Кромвельський період англійської історії (ХУІІ ст.) серед різних пуританськиї сект, що входили до армії Кромвеля, були дві – індепенденти та левеллери, що відстоювали інтереси свободи і терпіння. Згідно з їх поглядами, ждне з тверджень не може бути настільки непогрішимим, щоб йому в жертву можна було принести інші переконання, що існують в суспільстві.

 Епоху Просвітництва (ХУІІІ ст.) часто наділяють духом толерантності раціоналістичного типу. Найвизначнішим представником толераності в ті часи був Вольтер. Йому присвоюють вислів: «Я н згоден з тим, що ви говорите, алея віддам своє життя, захищаючи ваше право висловити свою думку». У цьому афоризмі, вважається, сутність класичної теорії толерантності.

 Толерантність як суспільна цінність вперше виникла в західній цивілізації саме на релігійному тлі, так був покладений початок усім іншим свободам, що мають місце у демократичному суспільстві.

 16 листопада 1995 року зазаначений як міжнародний день толерантності. Держави-члени Організації Обєднаних Націй з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО) на Генеральній конференції в Парижі прийняли Декларацію принципів толерантності.

 Статут Організації Обєднаних Націй проголошує: «Ми, народи Обєднаних націй,  сповнені ршучості врятувати прийдешні покоління від лиха війни, знову утвердити віру в основні права людини, в гідністьі цінність людської особистості та з цією метою виявляти терпімість і жити разом, у мирі один з одним, як добрі сусіди», нагадуючи про те, що в Преамбулі Статуту ЮНЕСКО, затвердженого 16 листопада 1945 року підкреслюється,  що мир має грунтуватися на інтелектуальній та моральній солідарності людства», нагадуючи також про те, що у Загальній Декларації прав людини проголошується, що «кожна людина має право на свободу думки, совісті, та віросповідання» (стаття 18), «на свободу переконань і на їхне вільне вислолювання» (стаття 19) і що освіта «повинна сприяти взаєморозумінню, толерантності та дружбі між усіма народами, рсовими та релігійними групами» (стаття 26). беручи до уваги відповідні міжнародні акти.

 Поняття толерантності.  толерантність означає повагу, сприйняття та розуміння багатого різноманіття культур нашого світу, форм  самовираження та самовиявлення людської осбистості. Формуванню толерантності сприяють знання, відкритість, спілкування та свобода думки, совісті та переконань. толерантність – це єдність у різноманітті. Це не тільки моральний обовязок, а й політична  і правова потреба. толерантність – це те, що уможливлює досягнення миру, сприяє переходу від культури війни до культури миру.

 Толерантність – це не поступка, поблажливість чи потурання. Толерантність – це, передусім, активна позиція, що формується на основі визнання універсальних прав та основних свобод людини. толерантність у жодном разі не може бути виправданням посяганню на ці основні цінності. Толерантність повинні виявляти кожна людина, групи людей. держави.

 Толерантність – це обвязок сприяти утвердженню прав людини, плюралізму, в тому числі культурного плюралзму, демократії та правопорядку. Толерантність – це поняття, що означає відмову від догматизму й абсолютизму, утвердження норм, закріплених у мжнародно-правових актах у галузі прав людини.

 Одночасно виявлення толерантності не означає терпимого ставлення до соціальної несправедливості, відмови від своїх або прийняття чужих переконань. Це означає, що кожн може дотримуватись своїх переконань і визнає таке сааме право за іншими. Це означає визнання того, що люди за природою своєю відрізняються зовнішнім виглядом, становищем, мовою, поведінкою і мають право житии в мирі та зберігати свою індивідуальність. Це також означає, що погляди однієї людини не можуть бути навязані іншим.

Толерантна поведінка – результат взаємодії та компромісу. Відом «золоте»  правило етики в спілкуванні: «Поводься з іншими так, як ти хотів, щоб вони чинили з тобою».

 Толерантність. повага, сприйняття та розуміння багатого різноманіття культур нашого світу, форм самовираження та самовиявлення людської осбистості. Формуванню толерантності сприяють знання, відкритість, спілкування та вобода думки, совісті та переконань. толерантнсть – це єдністьу різноманітті, Це не тільки моральний обов’язок. а й політична та правова потреба. Толераниність  - це не поступка, поблажливість чи потурання але це те, що уможливлює досягнення миру, сприяє переходу від війни до культури миру.

 Найбільш жахливим в історії людства є приклад ворожого ставлення до «інших» - до евреїв. Це Голокост, який кваліфікується як геноцид. Історія Голокосту (Голокосту, Шоа), який став однією з найбільших трагедій в історії людства, є складовою частиною світової історії, зокрема України. У Стокгольмській Декларації Міжнародної конференції  голів  держав  та урядів европейських держав – членів ради Європи 2000 року занотовано: «Катастрофа фундаменально переглянула основи цивілізації, її безпрецедентний характер, завжди буде мати всезагальне значення». Стокгольмський форум прийняв рішення  рекомендувати вивчення історії Голокосту в країнах Ради Європи, яке підтримала і Україна, як першою на пострадянському просторі запровадила вивчення історії Голокосту в шкільному курсі історії.

 Голокост досліджується вченими у різних вимірах: історичному, політичному, правовому, психологічному, філософському як особливе та загальне соціальне явище. перших дослідників більше турбувало питання: як це сталося? Було запропоновано багато відповідей. Слово «Голокост» (від грецького holokauton, що oзначає "жертва спалення") на позначення знищення нацистами європейських євреїв з’явилося ще під час Другої світової війни. В той час під ним розуміли типовий приклад нацистських злочинів, які не вважалися чимось екстраординарним, а так би мовити, природнім результатом неприродної і особливо нелюдяної війни. Частіше за все для позначення масових вбивств євреїв, про що стало широко відомо після звільнення німецьких концентраційних таборів, вживали, особливо на Заході, термін «злочини» та не виділяли його серед інших злочинів нацистів. Голокост залишався звичайною воєнною історією.

 Тоді дійсно важко було передбачити, що спроба винищення цілого народу (що треба відмітити не раз цілком успішно реалізовувалася протягом світової історії) набуде не відомого до того сакрального статусу та стане характерним символом короткого і жорстокого ХХ століття. Ці зовсім нові окуляри, через які пізніше деякі люди почнуть дивитися на масові винищення та страждання з’являться пізніше. Відразу після закінчення війни, після мільйонів жертв та зруйнованих життів всі хотіли залишити вбивства позаду, забути всі жахи війни та рухатись вперед у будівництві нового світу. Мовчали ті, хто пройшли табори, бо були відсутні слова, щоб описати пережите та бажання свідчити. Ширша аудиторія в Європі та США, що була непогано обізнана із фактами про масові винищення євреїв нацистами, не надавала цьому особливого значення. Для неї цей досвід ще не став травматичним. Образ деперсоналізованого та здеградовного натовпу, що його побачили американські вояки після визволення таборів, та був потім ретрансльований у медіа, викликав лише жаль, а не симпатію. Іншими словами, ті, що пережили Голокост, мовчали, бо він був для них травмою, а ті, що лише чули про нього, мовчали, бо він для них ще не став травмою.

Мабуть є логічним, що після  перемоги як на Заході так і в Радянському Союзі постав наратив перемоги та прогресу. Переможці у Другій світовій війні розглядали свою перемогу, по-перше, з точки зору визволення, в центрі якого знаходилося тріумфальне вигнання зла нацизму, злочини якого здавалися жахливими, але типовими, а по-друге, для цього періоду було властиве прогресистське бачення, віра в те, що перемога над нацизмом знаменує собою нову еру миру, прогресу та моральної еволюції. Навіть самі єврейські організації, в перші повоєнні роки не охоче згадували про страждання єврейського народу, радше намагаючись акцентувати увагу на героїчних сторінках опору проти нацизму. Там, де на першому місці – героїзм, немає місця масовим стражданням, приречених на смерть. 

 Зміни у прогресистському наративі, а разом із ним і в суспільній думці сталися у 1970-х роках. Суспільна реакція на війну у В’єтнамі, студентські та кольорові рухи в Європі та США, оприлюднення фактів масової колаборації жителів європейських країн з нацизмом у воєнні роки – події, за якими стоїть покоління народжених після війни, вплинули також на усвідомлення Голокосту.

 ГОЛОКОСТ ПОСТАВ ЯК САКРАЛЬНЕ ЗЛО, ЩО НАГАДУЄ ТРАВМУ ТАКОГО МАСШТАБУ І ЖАХУ, ЩО СТОЇТЬ ОСТОРОНЬ ВІД ІНШИХ ВІДОМИХ ДО ЦЬОГО ТРАВМАТИЧНИХ ПОДІЙ.

 Тоді вперше Голокост почав сприйматися як унікальна, історично безпрецедентна подія на шкалі злодіянь, що не траплялася до того. Голокост постав як сакральне зло, що нагадує травму такого масштабу і жаху, що стоїть осторонь від інших відомих до цього травматичних подій. Голокост почав розумітись не як історична подія, типовий прояв нацистського зла, а як унікальна травматична подія поза часом. Водночас його публічні репрезентації набувають універсального характеру.

Першим кроком до універсалізації публічних репрезентацій масового вбивства євреїв став Нюрнберзький трибунал. Четверта стаття  обвинувачувального акту, додана лише за декілька місяців до самого суду, звинувачувала нацистів у чомусь зовсім новому, а саме «злочинах проти людяності», в переліку яких винищення євреїв було на одному із перших місць.

 Сучасні події у світі (національні, релігійні, інші зіткнення) свідчать, що складніше відповісти на питання «Як не припустити проявів  Голокосту як ворожості до «інших» за будь-якою ознакою людей?

 29-30 січня 2018 року я прийняла участь у семінарі, який проводив Український інститут вивчення Голокосту "Ткума", музей "Пам'ять єврейського народу та Голокост в Україні". В рамках семінару відбулася церемонія пам'яті до Міжнародного Дня пам'яті жертв Голокосту, за участі Йоні Лейфера (директора "Джойнт" у Східній Україні), Вольфґанґа Мьоссінґера (Генерального Консула ФРН у Дніпрі), Раїси Євтушенко (головного спеціаліста МОН), Барбари Гаффін (керівника Благодійної організації «Kehillah Project Combined Jewish Philanthropies», США), Соломона Флакса (голови Ради євреїв-ветеранів та учасників бойових дій Дніпра), Павла Хазана (депутата Дніпропетровської обласної ради, офіцера ЗСУ), а також освітян, громадськості з усіх регіонів України.  Представлене відкриття нової експозиції «Трагкдія ромського народу в Україні та Молдові». Відбувся пре-семінар учасників спільного проекту нституту «Ткума» і Яд Вашем, присвячений актуальним питанням вивчення Голокосту. З доповідями, наробками, своїми дослідженнями виступили:

- Раїса Євтушенко, головний спеціаліст Департаменту загальної середньої та дошкільної освіти Міністерства освіти і науки України (Київ),
- Іван Патриляк, доктор історичних наук, професор, декан історичного факультету Київського національного університету імені Т. Г. Шевченка (Київ), 
- Ігор Гирич, доктор історичних наук, професор, завідувач відділу Інституту української археографії і джерелознавства імені М. С. Грушевського НАН України (Київ),
- Юрій Митрофаненко, кандидат історичних наук, ст. викладач кафедри теорії і методики середньої освіти Кіровоградського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти імені Василя Сухомлинського (Кропивницький),
- Мар’ян Мудрий, кандидат історичних наук, доцент кафедри новітньої історії України імені М. С. Грушевського Львівського національного університету імені Івана Франка, голова Робочої групи МОН України (Львів),
- Володимир Головко, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник відділу історії України 20-30-х рр. ХХ ст. Інституту історії України НАН України (Київ),

 - Ольга Кирилюк, кандидат філологічних наук, доцент кафедри української мови Центральноукраїнський державний педагогічний університет імені В.К. Винниченка (Кропивницький),

- Тамара Бакка, кандидат історичних наук, доцент кафедри методики навчання суспільних дисциплін і гендерної освіти Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова (Київ), - Тетяна Мелещенко, кандидат історичних наук, доцент, докторантка факультету історичної освіти Національного педагогічного університетуімені М. П. Драгоманова (Київ),

- Фаїна Винокурова, кандидат історичних наук, заступник директора з науково-методичної роботи Вінницького державного архіву (Вінниця), - Юрій Нікітін, доктор наук, професор, директор Сумського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти (Суми),
- Ганна Байкєніч, кандидат педагогічних наук, завідувачка сектором методичної роботи Українського інституту національної пам’яті (Київ),
- Людмила Базилевська (Академія безперевної освіти, Дніпро),
- наші надійні партнери з Міжнародного педагогічного інституту "Бейт-Хана" д-р Римма Аронова, професор Станіслав Сапожніков (Дніпро),
- д-р Наталя Зіневич (Київ), провідний спеціаліст з проблем геноциду ромського народу.

 Співробітники інституту Ірина Піскарьова, Єгор Врадій, Денис Шаталов провели екскурсію експозиціями музею "Пам'ять єврейського народу і Голокост в Україні". Під час роботи семінару було багато обміну думками, нового досвіду та усвідомлення того, що дійсно чужого болю не буває.

Від нас залежить, яким ХХІ століття увійде в історію. Чи його назвуть століттям кібернетики, нанотехнологій, і освоєння космосу або як століття геноциду, людинофобії преслідувань і вбивства людей тільки за те, що вони – «інші»?  Чи не доведеться людству знову платити своїми долями за ідеї наднації, надлюдини, надкласу? Такі ідеї виростають в ідеології тоталітарних імперій, в ідеології, що ведуть до «обезлюдяності» людства. Ідеології, в яких вбмвство іншого стає звичайною нормою соціального життя і повністю виправдовується тим, що цей інший не належить до обраної групи з будь-якого критерію ідентичності. Яка історична довжина шляху від ідеї переваги «вищих» над «нижчими». У сьогоденні цей шлях може бути набагато коротшим, ніж у ХХ столітті, коли виник нацизм та фашизм з таборами смерті, з трагічним явищем Голокосту.