Реферат ,,Концепція „автономної політики” Макіавеллі''

Міністерство освіти і науки України

Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича

філологічний факультет

Реферат на тему :

Концепція „автономної політики” Макіавеллі

Виконала:

Проскурняк Я. С.

студентка 401 групи

Викладач:

Нечаєва-Юрійчук Н.В.

Чернівці — 2022

Зміст

    Вступ

 1. Поняття „автономної політики”

2. Постать Нікколо Макіавеллі та засади формування його світогляду

 3. Політичні погляди Нікколо Макіавеллі. Макіавеллізм

   Висновки

   Список використаних джерел

Вступ

 Великий внесок у розвиток політичної думки зробив італієць Нікколо Макіавеллі (1469—1527), який у своїх трактатах, найвідоміші з яких —  „Правитель”, „Міркування на І декаду Тіта Лівія”, протиставив теологічному розумінню державної влади юридичний (соціальний) світогляд. Вважаючи силу основою права, визначаючи поняття „держава” як загальний політичний стан суспільства, Макіавеллі стверджував, що людина втілює в собі злобність, агресивність, властолюбство, жадобу, брехливість, боязливість, малодушність, невдячність, зрадництво, лицемірство, ненависть, нестриманість тощо. Необхідність приборкання цих її рис і покликала до життя державу. Відстоюючи пріоритет світської влади, гостро критикував духовенство, а дворянство закликав знищити зовсім. Його ідеал державного устрою — сильна, жорстко централізована республіка, де владарюють представники народу, молодої буржуазії та виборний глава держави, який, враховуючи негативні якості людини, повинен бути „лисом, щоб бачити гадів, і левом, щоб нищити вовків”. Для об’єднання суспільства правитель може використовувати будь-які засоби („мета виправдовує засоби”), навіть аморальність, нечесність, жорстокість, устрашіння, демагогію, наклепи, підступність, хитрість, віроломство тощо. Лише тоді республіка буде могутньою, виправдає своє призначення, коли правитель, відкинувши закони й принципи моралі, встановить правову авторитарну диктатуру „великого перетворювача”. Держава, на думку Макіавеллі, — вищий вияв людського духу, а служіння державі — зміст, мета і щастя людини.

Сповідуючи і деякі гуманістичні ідеї, він неодноразово вказував на полярність інтересів бідних і багатих, висловлювався про справедливий і досконалий державний устрій, який повинен забезпечити політичну свободу людині, демократичне міське самоврядування.

 1. Поняття „автономної політики”

 Події, пов’язані з періодами Відродження і Реформації, поклали початок кардинальним змінам у суспільстві, передусім, в країнах Західної Європи, що сприяло формуванню нового співвідношення „людина-суспільство”. Як результат, сформувався новий тип суспільства, яке залежно від змістових факторів і отримало назву Новий час, індустріальне суспільство, суспільство модерну. Світогляд епохи, яку заведено називати „Новим часом”, зародився в Італії, у боротьбі із середньовічним світоглядом у рамках суспільного руху, відомого під назвою Ренесанс. Його квінтесенцією стало відкидання традиційної релігії та моралі. Звільнення з-під влади церкви призвело тоді до посилення індивідуалізму, а падіння її авторитету зумовило анархічний характер епохи. Стабільність старої структури соціальних ролей стає несумісною з розвитком і нововведеннями. Все це сприяло творенню нових явищ.  Відтак, вибудовуються нові відносини, наві погляди.

 Внаслідок цього й виникає поняття „автономної політики”. Засновником даного процесу вважають Нікколо Макіавеллі, який відділив політику від моралі, співвідношення яких він розглядав у двох площинах. Він вважає, що, вкрайньому, є два світи, і про кожен з них можна багато сказати, але головне, їх є два, а не один. Необхідно навчитись вибирати між ними і, зробивши вибір, не оглядатися назад. Політична думка Макіавеллі прагне відокремитися від спекулятивного мислення, релігії, етики і створити концепцію автономної політики. Загалом поняття „автономної політики” можна трактувати як політичну діяльність, яка є вільною від будь-яких моральних зобов’язань. Її основними моментами є: політичний реалізм, тісно пов’язаний з антропологічним песимізмом; нова концепція „чесноти” государя; „повернення до початків”, що служить умовою відновлення і оновлення політичного життя.

 Про характер співвідношення моралі і політики довгий час дискутували відомі мислителі, зокрема Ю. Хабермас, А. Геффі, Е. Левінас, П. Рікьор, Р. Рорті, А. Дробницкий, Ю. Ірхін та інші. Але протиріччя поглядів на співвідношення політики і моралі має свою передісторію. Якщо погляди представників античної і середньовікової філософії (софісти, Платон, Арістотель, філософи Стоїки, Фома Аквінський та ін.) в кінцевому підсумку зводилися до співвідношення цих двох явищ, то в період появи ранньобуржуазиих філософських теорій світ політичних явищ став відкрито протиставлятися сфері моралі.  Однак в європейській думці здавна протистоять одна одній (а в чомусь, можливо, одна одну й доповнюють) дві основні принципові концепції такого співвідношення, авторами яких є Аристотель і визначний італійський політичний діяч і мислитель епохи Відродження Нікколо Макіавеллі.

 І етика, і політика в Арістотеля — це практична мудрість, на основі якої приймаються правильні рішення в приватних і громадських справах. Давньогрецький філософ вважав, що етика і політика становлять єдину галузь практичного знання. Він опікується питаннями виховання доброчесності і звичаїв гідного життя задля досягнення щастя. Власне, політика і розглядається грецьким мислителем передусім як спілкування, з притаманним йому прагненням до блага. Відтак весь спектр конкретної політичної реальності, за Арістотелем, вписується в систему критеріїв, що зберігають свій етичний характер.

 Арістотелівська доктрина єдності етики і політики визначала політичну діяльність в Європі до епохи Відродження, доки італійський мислитель Нікколо Макіавеллі не відокремив політику від моралі, довівши, що політика має свої специфічні закони і правила і що їй властивий особливий тип відносин з мораллю. Він вважає, що мораль — це лише інструмент, яким досвідчений політик повинен уміти вправно і вчасно користуватися.

 Протиставлення моралі політиці знайшло дальше обґрунтування в працях англійських філософів Томаса Гоббса, Джона Локка та ін. Через два з половиною століття після смерті Макіавеллі, в іншому кінці Європи, німецький філософ і мораліст Іммануїл Кант суворо заборонить підходити до принципів моралі з погляду корисності, так само як і перетворювати людину на засіб для будь-яких цілей. Як Макіавеллі започаткував тип автономної політики, вільної від будь-яких моральних зобов’язань, так і Кант започатковує історичний тип автономної моралі, простої і суворої, котра знати не хоче жодних політичних хитрощів і мудрувань. По суті, таку ж думку висловлював Георг Гегель. Відповідно гегелівської концепції — моральність складає внутрішній зміст політичних відносин.

 Проблема взаємодії політики і моралі привертає особливо пильну увагу і  сучасних філософів та дослідників. Адже питання є доволі актуальним, саме так вдається інколи зрозуміти мотивацію діяльності тих чи тих політичних діячів. Загалом існуючий зв’язок політики і моралі буває тільки тоді, коли політика може знаходити підтримку у народних мас, що відповідає їх моральним переконанням. Підміна політики мораллю неспроможна, як неспроможне і абсолютне протиставлення політики і моралі, тому що єдність прогресивності і моральності об’єктивна.

 2. Постать Нікколо Макіавеллі та засади формування його світогляду

 Нікколо ді Бернардо Макіавеллі, який вважається одним з найвидатніших людей в історії Італії, народився в бідній флорентійської сім’ї світського адвоката  3 травня 1469 року. 1492 року помер флорентійський правитель Лоренцо де Медичі, а 1494 року до Італії вторглися французькі війська на чолі з Карлом VIII. У такій напруженій атмосфері пройшло дитинство та юнацьке життя відомого мислителя Макіавеллі. Сім’я жила в атмосфері Відродження. У Макіавеллі був брат Отто і дві сестри — Прімавера та Маргеріта. Молодий Нікколо не тільки жив в оточенні античних традицій, властивих гуманістичному духу епохи, але, вочевидь, і безпосередньо звертався до творів давніх класиків у бібліотеці батька.

Формування Нікколо почалося з дитинства. Семи років, 6 травня 1476 року, він вступив до школи магістрата Матео для вивчення граматики, тобто читанню латинських текстів. Через рік, 5 березня 1477 року, Нікколо віддали до міської школи, де також вивчали латинських класиків. Цю школу Макіавеллі відвідував  протягом трьох років, а незадовго до свого одинадцятиріччя, 3 січня 1480 року, розпочав вивчення лічби у П'єро Маріо. У дванадцять років, 1481 року, почав проходити курс латинської стилістики у школі Паголо Рончільоне. Відносно невеликий достаток сім’ї Макіавеллі не дозволив Нікколо вступити до університету, що пізніше багатьма дослідниками розглядалось як обставина, що і дозволила йому створити самобутній і оригінальний стиль.

Освіта Макіавеллі, про що свідчить його листування, доповнювалась знайомством з музикою, яку він любив.

Класики давнини були для Макіавеллі його друзями і порадниками, без яких він не міг обійтися навіть у службових поїздках, надзвичайно насичених справами.

Не пізніше початку ХІІІ ст. сім’я Макіавеллі переїхала до Флоренції. Нікколо Макіавеллі призначено секретарем Флорентійської республіки. В офіційних документах Макіавеллі іменувався секретарем Синьорії, другим канцлером, канцлером Десяти. Це пов’язано, насамперед, з політичними потрясіннями у Флоренції. 18 лютого 1498 року Макіавеллі балотувався на посаду секретаря другої канцелярії республіки і був переможений кандидатом партії Савонарола. В квітні і травні того ж року, після краху правління Савонароли і його арешту, відбувається процес, що завершився 23 травня стратою доміниканця. Через п’ять днів після цієї події Макіавеллі, переміг кандидата прихильників Медічі, а з 18 червня був затверджений секретарем другої канцелярії; цього ж року йому також була довірена комісія Десяти по військових справах.

Але одні лише переконання не були достатніми для виконання складних функцій секретаря Синьорії. Необхідні були також освіта, тонкий розум, реалістичне мислення і необмежена енергія, направлена на користь своїй республіці. Можна припустити, що батько ознайомив Макіавеллі з основами юридичної науки і практики.

За час перебування секретарем, протягом 14 років, Нікколо склав багато тисяч дипломатичних листів, донесень, державних розпоряджень, військових наказів, проектів державних законів; здійснив тридцять дипломатичних і військово-дипломатичних поїздок до різноманітних італійських правителів і урядів республік, до Папи, імператора і чотири рази до французького короля. Як секретар комісії Десяти він був організатором і учасником військових кампаній та ініціатором створення республіканського ополчення. Виконуючи усі ці численні обов’язки, Макіавеллі не перетворився на замкненого урядовця. Він був живою, товариською людиною.

Нікколо одружився у 33 роки, а у 34 став батьком першої дитини. У нього було п’ятеро дітей: чотири сини (Бернардо, Людовіко, П’єро та Гвідо) і дочка Бартоломія.

За своїм характером Макіавеллі не був жорстокою людиною, і ті трагічні події, якими була сповнена на той час дійсність, викликали у ньому тяжкі переживання. Але не доводиться заперечувати, що він і в теорії, і на практиці визнавав необхідність рішучих дій в політиці для укріплення централізованої державної влади. У цьому виявляється вся суперечливість особистості і мислення Макіавеллі, що формувались в умовах загибелі республіки і перших кроків абсолютизму Медічі.

Досвід своїх вдач і поразок був викладений Макіавеллі у його першій книзі, написаній 1499 року, — „Міркування, підготовлене для магістрату Десяти про пізанські події”. За формою це була звичайна доповідь, а за змістом — перші нариси „Військового мистецтва”, трактату, який він створить через двадцять років.

Між тим над Італією нависали хмари. В жовтні 1499 р. французькі війська ввійшли до Мілану. Долі італійських держав перейшли до рук Людовіка ХІІ, до якого у червні 1500 р. була направлена делегація від Флорентійської республіки, до складу якої входили Нікколо Макіавеллі і Франческо Каза. Але Каза захворів, і Макіавеллі лишився єдиним представником республіки при дворі. Він не тільки вивчає французьку політику, а й намагається вплинути на неї.

Після повернення з Франції 1501 року, секретар комісії Десяти мав вирішувати проблеми, пов’язані з підкореною, але вічно неспокійною Пістойєю: він веде листування, складає накази, тричі їздить туди. Усі ці події знову ж таки дають йому поживу для міркувань, результатом яких стало написане ним у квітні 1502 року „Повідомлення про міри, прийнятих у Флорентійській республіці для замирення партій в Пістойї”. 1502 року Маккіавелі зустрічається з Цезарем Борджа, який став прообразом „Правителя”, що був написаний 1513 року.

Нікколо рано познайомився з тіньовою стороною політики: у дев’ять років він бачив повішених за наказом Медічі змовників Пацци; у  двадцять три — спостерігав вигнання Медічі з Флоренції; двадцять дев'ять — страту Савонароли. Тричі він був свідком того, як Флоренція знаходилась на краю загибелі. Далі, зі спостерігача він став учасником подій — його думка і енергія були направлені на збереження та зміцнення Флорентійської держави.

1502 року проти Флоренції повстали Ареццо і Ван-ді-К’яна, в зв’язку з чим Макіавеллі визнав за потрібне сформулювати способи замирення міст, які відділилися від своєї метрополії. Він написав нарис „Про способи поводження з бунтівним населенням Ван-ді-К’яна”. Автор збирався представити його правителям республіки не як доповідь, а як теоретичний трактат, побудований на прикладах античності, але виходячи з італійського досвіду. Він радив застосовувати рішучі заходи по відношенню до всіх порушників державних інтересів. Зразком рішучості та нещадності могла слугувати розправа герцога Валентино на очах у Макіавеллі 1 січня 1503 р. у Сенігалії зі зрадниками герцога. Його „Опис способу, в який герцог Валентино вбив Вітелоццо Вітеллі” — не що інше, як складова частина майбутнього „Правителя”, що трактує методи боротьби за владу.

Хоча другий канцлер республіки і був першим радником при голові уряду, він також продовжував виконувати складні дипломатичні доручення, адже ніхто не міг точніше і вірніше оцінити політичну атмосферу іноземної країни і дати характеристику її діячам. Тому у всі відповідальні моменти італійської і європейської історії він відривався від справ у Флоренції і направлявся за кордон.

Згодом був звинувачений у змові, коли Медічі повністю захопили владу у Флоренції. Макіавеллі заарештували і відправили до заслання. Так він опинився буквально заточеним у своєму заміському маєтку. Перебуваючи там, займався філософськими дослідженнями, написав кілька своїх наукових праць з історії, філософії, військової справи. Серед них варто відзначити такі праці, як „Історія Флоренції”, „Про військове мистецтво”, „Правитель”. В останній з перерахованих робіт Нікколо стверджував, що єдність і благополуччя Італії може наступити тільки при сильному правителі з необмеженою владою. Всі біди, з якими стикалися італійці протягом всієї історії народу, Макіавеллі пов’язував з роздробленістю земель. Також філософ вважав, що прогнозування політичного розвитку держави неможливо без вивчення його історії.

За допомогою трактату „Правитель” Макіавеллі досяг прихильності Медічі та 1520-го року кардинал Джуліо де Медичі замовив йому написати історію Флоренції, а також „Роздуми” — проект промови уряду Флоренції з нагоди смерті Лоренцо, герцога Урбіно. Після виконання низки незначних доручень за межами Флоренції у травні 1526 року, за рік до падіння режиму Медічі у Флоренції, його призначили керівником наглядачів за укріпленнями.

 Макіавеллі помер 21 червня 1527 року, через 11 діб після невдалої спроби повернутись на свою стару посаду в канцелярії після відновлення республіканського правління.

3. Політичні погляди Нікколо Макіавеллі. Макіавеллізм

Політична наука, започаткована ще епоху античності, активно відроджується наприкінці Середньовіччя. Це безперечно пов’язано з іменем одного з видатних засновників політичної науки італійця Нікколо Макіавеллі. Саме в його працях „Міркування з приводу першої декади Тита Лівія” та „Правитель” дістає дальший розвиток політична наука. Макіавеллі одним із перших зробив значний крок уперед у визначенні предмета політичної науки, її методу і певною мірою законів. На його думку, основним предметом політичної науки є держава і влада. З появою праць цього мислителя починається нова епоха політичного мислення.

  Макіавеллі був першим, хто втілив у політичне знання основну ідею епохи Ренесансу: „Людина, а не Бог, є центром всесвіту”. В основі поглядів мислителя — прагматичний й утилітарний підхід до політики: політична наука має осягати дійсний стан речей, а не розглядати уявні ситуації. Тобто теологічній теорії держави він протиставляє концепцію світської держави, обґрунтовуючи закони держави розумом і досвідом, а не теологією. Політику визначає не Бог і мораль, а сама практика, природні закони життя і людська психологія. Нікколо Макіавеллі приходить до розуміння того, що врешті-решт в основі політичної діяльності лежать реальні інтереси, користь, прагнення до збагачення. У праці „Правитель” мислитель писав, що необхідно дотримуватися не уявної, а істинної правди, „тому, що відстань між тим, як живуть люди і як повинні жити, настільки значна, що той, хто заперечує дійсне заради належного, діє скоріше на шкоду, ніж на благо, оскільки бажаючи проповідувати добро в усіх випадках життя, він неодмінно загине, стикаючись з великою кількістю людей, які добра не бажають. Звідси випливає, що правитель, якщо хоче здобути владу, повинен засвоїти вміння відступати від добра і користуватися цим вмінням при необхідності”. Отже, головним в політичних поглядах Нікколо Макіавеллі є висунутий ним принцип політичного реалізму, який передбачає урахування в політиці справжніх умов дійсності, реальності, підкорення політичних дій практичним інтересам і залишення без уваги того, що має бути передбаченням релігійної моралі. На відміну від попередніх йому мислителів він керується у своїх творах не абстрактними ідеями торжества добра і Бога, а реальним досвідом конкретного життя, ідеями користі і доцільності. Він фактично виключив Бога зі сфери свого аналізу життя, історії та політики. Об’ктом вивчення стає для нього світ людських відносин і вчинків.

Найзнаменитіша його робота „Правитель”, написана 1513 року, хоча і ґрунтувалася на особистому політичному досвіді, мала й цілком практичну мету: Макіавеллі, котрий перебуває в немилості у Медічі, хотів догодити їм і домогтися повернення на державну службу. Цим можна почасти пояснити шокуючий тон книжки, де Макіавеллі на прикладах сучасних йому державних діячів повчає, як має поводитися політик, щоб прийти до влади й утримати її. Цей трактат демонструє нам зовсім інший тип теоретичного осмислення політики і етики, що передбачає їх граничне розмежування.

Нікколо Макіавеллі здійснює розмежування політики та моралі,  замінюючи середньовічну концепцію божественного походження політичної влади обґрунтуванням політики як окремої сфери людської діяльності. Він визначає політику як „сукупність засобів, необхідних для того, щоб прийти до влади та корисно її використовувати...”.

 З точки зору Макіавеллі, безглуздо підходити до розуміння політики з погляду етики, адже сама політика є об’єктивним, позаморальним явищем, вона повинна відповідати конкретній ситуації, підкорятися доцільності. Говорячи про підпорядкування моралі політиці, Макіавеллі аргументує свою позицію наступним чином. Мораль є вищою, шляхетною метою, тоді як політика, пов’язана із реальністю, повинна враховувати існуючий стан справ і бути спрямованою на ефективне вирішення поставлених завдань. Саме це і є в основі концепції „автономної політики” мислителя.

 Розглядаючи процеси створення сприятливих обставин засобами політики, Макіавеллі дає загальну характеристику політичного діяча, який може домогтися успіху. На думку філософа, політик не повинен бути обмежений штучними умовами: правом, релігією, власними уявленнями, обіцянками, а має керуватися лише відображенням реальних фактів, створювати умови для виникнення сприятливих обставин власного існування, нав’язувати світу свій порядок.

 Макіавеллі фактично говорить: „Вино відкорковано — відповідно його необхідно пити”, — маючи на увазі, що розпочавши дії з трансформації суспільства, необхідно продовжувати їх будь-якою ціною: сумніватись, відступати, відчувати докори совісті — означає зраджувати поставленій цілі. Він порівнює правителя з лікарем-професіоналом, який завжди готовий до ампутації, адже якщо взявся лікувати хворого, то зупинятись на півдорозі через сумніви в особистій правоті — це те саме, що проявити слабкість і показати, що в голові у тебе каша, а це завжди призводить до ще гіршого. Тому правитель повинен навчитися вибирати між двома світами — політичним та моральним, — і зробивши вибір, не оглядатись назад.

 Змішувати ці два світи безглуздо і згубно. До числа головних ілюзій, породжених незнанням цієї істини відноситься іудейсько-християнська точка зору, згідно з якою доброзичливі правителі створюють доброзичливе населення. На думку Макіавеллі, доброзичливість — це якість, яка не може бути притаманною правителю. Щедрий володар розорить громадян надто високими податками, а скупий (філософ при цьому не вважає, що скупість це хороша риса для приватної особи) збереже їхні заощадження і таким чином збільшить спільний добробут. Добрий правитель може дозволити інтригантам і людям з сильнішим характером взяти гору над собою і тим самим призвести до корупції і хаосу в державі.

 Нікколо Макіавеллі відверто й послідовно наполягає на головному принципі мистецтва досягнення політичних цілей: мораль необхідно залишати осторонь, коли йдеться про можновладців; політик, якщо він хоче домогтися своїх цілей, не може і не повинен бути чесним і доброчесним — задля досягнення поставленої мети, яка стосується не власних вигод, не особистих інтересів, а загального блага, правитель може використовувати будь-які засоби, в тому числі і аморальні, що „для врятування держави не слід зупинятися ні перед якими міркуваннями справедливості або кривди, людяності або жорстокості...”, „Батьківщину треба захищати засобами славетними або ганебними, лише б захищати її добре”. Філософ наголошує: „Необхідно вміти добре приховувати своє істинне обличчя і навчитися майстерно прикидатися і брехати; люди настільки простодушні й так готові коритися хвилинній необхідності, що той, хто обманює, завжди знайде тих, хто дозволяє себе обманювати”. На підтвердження цієї тези Макіавеллі ставить за приклад папу Александра VI — батька знаменитого Чезаре Борджіа: „Александр VI нічого не робив, він тільки обманював людей; він завжди тільки про це й думав і завжди мав для цього можливість; жодна людина не роздавала так легко обіцянок і не підкріплювала їх такими гучними клятвами, і ніхто не рахувався з ними менше, ніж він; однак, обманюючи, він завжди досягав успіху й дуже добре володів цим мистецтвом. Таким чином, державному діячу немає потреби мати звичайні чесноти, але йому необхідно прикидатися, ніби вони у нього є”. Також Макіавеллі впевнений, що вбиваючи своїх дітей, Брут був правим, бо цим самим він врятував Рим. Содеріні не вистачало сміливості робити такі ж вчинки, тому він і погубив Флоренцію. Савонарола, який проповідував моральні засади, помер, бо не розумів, що беззбройний пророк обов’язково закінчує життя на шибениці.

 Хоча, якщо хтось може добитися хороших результатів, використовуючи любов і вірність людей, нехай неодмінно так і робить. Сенс ж не в тім, щоб мучити їх просто так. Але той, хто цього не може, нехай бере приклад з Ромула, Тесея і Кіра і вселяє людям страх.

 Компроміс з мораллю призведе до халтури, яка завжди викликає засудження, а якщо вона ще завдається  правителем, то для людей це особливо небезпечно, адже такі дії можуть призвести до загибелі цілої нації.

 Суттєво, зрештою, не те, що Макіавеллі віддає перевагу „злому” перед „добрим” — для нього і те, і те — по суті, лише інструмент, яким досвідчений політик повинен вміти спритно і вчасно користуватися. Даремно переслідувати політичну мету за допомогою методів, свідомо приречених на невдачу; якщо мета визнається хорошою, то ми повинні обирати такі засоби, які забезпечують її досягнення. Як зазначає Макіавеллі, „Державцеві, щоб утриматися, необхідно навчитися вміння бути недобро-чесним і користуватися чи не користуватися цим, виходячи з потреби”. Взагалі-то „володареві зовсім не обов’язково мати всі чесноти, але обов’язково треба поводитися так, ніби він їх має”. Словом, додає хитромудрий флорентієць, „володар повинен здаватися милосердним, вірним, людяним, щирим, побожним, але йому треба так опанувати себе, щоб за потреби він міг стати зовсім іншим і робити все навпаки”.

 „Кривди, — радить завбачливий автор „Правителя”, — слід завдавати одразу, бо тоді менше відчуваєш їх окремо, і тому вони менше озлоблюють, навпаки, благодіяння треба робити помалу, щоб їх краще затямили„. Політичну діяльність Чезаре Борджіа, феноменального лиходія, Макіавеллі вважає за гідну „подиву й наслідування”; чи не тому, що, як переказували, не було злочину, якого б він не вчинив? Ні, просто, за переконанням Макіавеллі, поведінка Чезаре як політика була оптимально розрахованою, енергійною й ефективною. „Підбиваючи підсумок усім діянням Борджіа, — пише Макіавеллі, — я не міг би йому ні в чому дорікнути... З його гордою душею і високими помислами він не міг правити інакше”.

 Така аморальна позиція Нікколо Макіавеллі, тобто в ім’я великої мети і ідей зневажати законами моралі і використовувати будь-яких засобів в ім’я їх досягнення, виправдовуючи навіть жорстокість і віроломство правителів в їх суперництві за владу, і стоїть у основі макіавеллізму. Тобто макевіаллізм — це  спосіб політичної діяльності, що не зневажає будь-якими засобами заради досягнення поставленої мети. Цей термін назавжди увійшов до наукового обігу для позначення політики, що зневажає норми моралі і здійснюється за формулою „мета виправдовує засоби”.

 Розглядаючи проблему співвідношення обов’язку і моралі, Макіавеллі виходив із того, що виконання обов’язку та отримання необхідних результатів уже саме по собі є моральним, тоді як невиконання обіцянок, недосягнення політиком поставлених цілей – аморально. Таким чином, Макіавеллі вирішує питання про співвідношення моралі і обов’язку, цілей і засобів так: досягнення політичних цілей будь-якими засобами більш моральне, аніж дотримання моральних норм без отримання необхідних результатів.

 Макіавеллі не говорить, що поки ситуація нормальна, то мораль — християнська чи інша — не повинна бути присутньою. Однак ненормальні умови можуть призвести до того, що вся соціальна структура, в якій цей кодекс може функціонувати, виявиться під загрозою і в такій непередбачуваній ситуації  вчинки, які звичайно вважаються дурними, будуть виправданими. А політичне життя породжує чимало ситуацій різної ступені „важкості”, коли подібні міри стають необхідними.

 Варто зазначити, що питання впливу моралі і релігії на соціальне і політичне життя не було для Нікколо Макіавеллі проблемним. Він вважав: „Наша релігія передбачає вище благо у смиренності, у відреченні від життя, тоді як язичницька віра передбачає його у величі душі, в силі тіла і в усьому, що робить людину майбутньою. Наша релігія, якщо і бажає нам сили, то не на подвиги, а на терпіння”. Отже, Макіавеллі розглядав релігію прагматично, під кутом зору ступеня державних інтересів і єднання народу. Проте через призму „технології політики” релігія і мораль відходили на задній план, коли питання стояло про боротьбу за владу і її зміцнення.

 З чисто земних позицій він розглядає релігію як явища суспільного життя. Релігія, на його думку, підпорядковується законам виникнення, піднесення і загибелі. Вона виступає необхідною і єдиною формою суспільної свідомості, що забезпечує духовну єдність народу та держави. Релігія повинна відповідати інтересам управління державою. Таким чином, не тільки аналіз політики відокремлюється від релігії, а й сама релігія виявляється підлеглою політичних міркувань. Політика розглядається, як самостійна галузь людської діяльності. Вона має свої цілі і завдання, незалежна не лише від релігії, а й від моралі. Більше того, моральні міркування завжди підкоряються цілям політики.

 Щодо політичної діяльності, то філософ вважав, що до релігію, нехай і неправдиву, потрібно використовувати лише в тому випадку, якщо вона хоч чимось сприяє збереженню суспільної солідарності, чого християнство, що підтверджує історія, робити не вміє.

 Макіавеллі не виключає тієї думки, що більшість може не погоджуватись із його думками, запевняючи, що величність, слава і добробут держави — непотрібні пусті ідеали, і навіть огидні, якщо громадян пригнічують, якщо до них відносяться просто як до засобу досягнення міцності країни. Багато хто віддаватиме перевагу тим державам, населення яких процвітає, державам, в яких немає централізованої влади, а правительство є не всесильним і навіть не суверенним, однак громадяни користуються  великою особистою свободою. Але він вважає, що за таких обставин держави не бувають довготривалими. Люди не можуть довго жити в таких умовах. Мислитель впевнений, що країни, які втратили смак влади, приречені на занепад і, швидше за все, будуть зруйновані своїми сильнішими і краще озброєними сусідами.

 Цінності Макіавеллі, можливо, помилкові і небезпечні, але він виявляється абсолютно щирим перед своїми читачами. Адже прагне такими діями забезпечити не якісь свої власні ідеї, ідеї правителя, а благополуччя всій державі, хоче забезпечити таким чином сильну державу схожу до могутніх Афін часу Перикла чи Спарти.

 Погляди Макіавеллі викликали у різні часи та у різних людей зовсім неоднозначні думки. Так, зокрема, Спіноза, Руссо, Уго Фосколо вважали, що мислитель писав сатиричні трактати тому його слова не потрібно сприймати буквально. Джузеппе Предзоліні і Хірам Гайдн більш правдоподібно оцінюють його — як антихристиянський твір (слідом за Фіхте та іншими авторами) і бачать в ньому атаку на церкву і всі її принципи, захист язичницького погляду на життя. Для неостоїка Юстуса Ліпсіус і, через століття, для Альгаротті (в 1759) і Альфьери (в 1786) він був палким патріотом і бачив у постаті Чезаре Борджа  людину, яка, якби він був живий, змогла б звільнити Італію від французьких , іспанських і австрійських варварів, які розтоптали і принизили її, призвели в злидні, занепад і хаос.
Для Гердера він перш за все прекрасне віддзеркалення свого століття, людина, що відчуває реалії свого часу, що точно описує те, що інші не визнавали або не розуміли, невичерпне джерело тонких спостережень для своїх сучасників. Думка про те, що Макіавеллі був насамперед італійцем і патріотом, який звертався переважно до людей свого покоління, і і насамперед до флорентійців, і тому оцінювати його треба виключно (або хоча б головним чином) в рамках відповідного історичного контексту, однаково поділяють Гердер і Гегель.

 По-справжньому світ „дозрів” до Макіавеллі недавно, і саме в цьому сенсі його можна називати генієм. Але не злим генієм політики, а геніальним філософом, який передбачав розвиток суспільно-політичної моралі на багато століть уперед. Шокуючу щирість Макіавеллі навряд чи можна назвати цинізмом, у ній радше вчувається наївність людини, котра не боїться відкрито казати, що творить зло. Макіавеллі завжди і скрізь засуджували і ставили йому в провину аморальність і апологію сили в політиці. Сьогодні небагато знайдеться лицемірів, які б запевняли, що вчення Макіавеллі — це наклеп на державних діячів. Занадто нещиро звучали б такі слова з вуст сильних світу цього.

 Дослідники зазначають незаперечну популярність праць Нікколо Макіавеллі серед державних діячів більш пізнього періоду. Його роботи вивчав У. Черчілль, їх поважав О. Бісмарк, з ними був обізнаний А. Гітлер. Є підстави стверджувати, що ними користувався Й. Сталін.

Висновки

 На основі узагальнення багатовікового досвіду існування держав минулого й сучасності мислитель доводить, що політичні події, зміни в державі відбуваються не з Божої волі, не з примхи чи фантазії людей, а мають об’єктивний характер. Недоречно також осягати й вирішувати політичні проблеми, керуючись моральними міркуваннями, бо влада, політика вже за своєю природою є позаморальними явищами.

Макіавеллі справедливо вважається засновником політичної науки Нового часу. Він закликав розглядати явища політики поза їх зв’язком з релігією та етикою. Саме він ввів у науковий обіг поняття „держава” як таке (до нього мова велася тільки про конкретні держави). Макіавеллі був переконаним республіканцем, за що зазнав арешту, тортур, але зберіг свою відданість флорентійській комуні. Він був гарячим патріотом Італії, прихильником національної єдності. У той же час, спираючись на практику сучасної йому політики, Макіавеллі вважав, що заради досягнення могутності і благополуччя держави придатні будь-які засоби — підкуп, лицемірство (формула „мета виправдовує засоби”). Звідси виникло поняття “макіавеллізм” як позначення вседозволеності в політиці. В цьому й вся суть концепції „автономної політики” філософа.

Отже, Нікколо Макіавеллі:

• італійський державний діяч та політичний мислитель, фундатор сучасної політичної теорії; започаткував виділення науки про політику в окрему галузь. Основні творі „Правитель”, „Історія Флоренції”, „Міркування з приводу першої декади Тіта Лівія”;

• у центр світобачення поставив людину, яка у своїй діяльності керується власними інтересами;

• людський егоїзм вимагав створення держави як вищої сили, здатної регулювати поведінку індивідів;

• державу розглядав як політичний стан суспільства, що характеризується певними відносинами між владою і підданими. Цей стан постійно змінюється і залежить від співвідношення сил, що борються за владу;

• розумів політику як боротьбу за досягнення та здійснення влади. Влада повинна належати тому, хто зумів перемогти в процесі вільного змагання;

• змалював правителя, який не звертав уваги на закони моралі у боротьбі за владу (феномен так званого „макіавеллізму”);

• вважав, що держава – вищий виявив людського духу, а служіння їй – мета і зміст щастя людини.

Список використаних джерел:

1. Берлин И. Оригинальность Макиавелли // И. Берлин / М.: „Человек”, № 2-3, 141 — 151 с.
2. Берлин И. Оригинальность Макиавелли // И. Берлин / М.: „Человек”, № 5, 163 — 183 с.
3. Лисенко Г. Шокуюча щирість Макіавеллі // Г. Лисенко / К.: „Дзеркало тижня”, 15 — 21 квітня 2006, № 14
4. Макіавеллі Н. Государь [Електронний ресурс] / Ніколло Макіавеллі. – 1515. – Режим доступу до ресурсу: http://librebook.me/the_prince.
5. Макіавеллі Н. Рассуждения о первой декаде Тита Ливия [Електронний ресурс] / Ніколло Макіавеллі. – 1531 . – Режим доступу до ресурсу: http://lib.ru/POLITOLOG/livij.txt_withbig.pictures.html.
6. Савельєв В. Мораль і політика: проблеми взаємодії // В. Савельєв / К.: „Персонал плюс”, 31 жовтня — 6 листопада 2007, № 42 (245)