Реферат на тему :“Моральні проблеми самогубства”

Про матеріал
ВСТУП Життя і смерть - вічні теми духовної культури людства в усіх її підрозділах. Про них міркували пророки і основоположники релігій, філософи і моралісти, діячі мистецтва і літератури, педагоги і медики. Україна, на жаль, займає одне з провідних місць у Європі за кількістю самогубств. Відповідно до даних Державної служби статистики в Україні на 100 тис. осіб у рік припадає 22 самогубства°[20]. Смерть від суїциду займає друге місце в Україні після природної смерті та смерті від зовнішніх причин. Більшістю осіб, що вчинили самогубство, є підлітки віком до 14 років. Експерти також відзначають, що спроби самогубства найчастіше роблять молоді люди у віці від 14 до 29 років, що в переважній більшості живуть в розвинених промислових районах. Найбільший рівень смертності в результаті завершених суїцидів зафіксований у промислових регіонах Східної України (в середньому 33,6 на 100 тис. населення). Однак, соціологи стверджують, що офіційна статистика самогубств значно відрізняється від реальних цифр (в 2-4 рази), оскільки в неї потрапляють тільки явні випадки. Також офіційно не фіксуються випадки невдалих спроб відходу з життя.
Перегляд файлу

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Реферат за темою:

Моральні проблеми самогубства

 

 

 

 

 

 

підготувала

студентка Vкурсу

спеціальність "середня освіта . Біологія "

Романюк Євгенія

 

 

 

 

 

 

 

2017
ЗМІСТ

 

Вступ 3

1. Розвиток поглядів на феномен самогубства в історичному аспекті 5

2. Моральне табу стосовно самогубства у християнської етиці 16

3. Моральна неприпустимість самогубства згідно етики І. Канта та Г.В.Ф. Гегеля              19

4. Погляди на моральні аспекти самогубства у ліберальній і консервативній біоетиці              22

Висновки 24

Список використаних джерел 25


ВСТУП

 

Життя і смерть - вічні теми духовної культури людства в усіх її підрозділах. Про них міркували пророки і основоположники релігій, філософи і моралісти, діячі мистецтва і літератури, педагоги і медики. Україна, на жаль, займає одне з провідних місць у Європі за кількістю самогубств. Відповідно до даних Державної служби статистики в Україні на 100 тис. осіб у рік припадає 22 самогубства°[20]. Смерть від суїциду займає друге місце в Україні після природної смерті та смерті від зовнішніх причин. Більшістю осіб, що вчинили самогубство, є підлітки віком до 14 років. Експерти також відзначають, що спроби самогубства найчастіше роблять молоді люди у віці від 14 до 29 років, що в переважній більшості живуть в розвинених промислових районах. Найбільший рівень смертності в результаті завершених суїцидів зафіксований у промислових регіонах Східної України (в середньому 33,6 на 100 тис. населення). Однак, соціологи стверджують, що офіційна статистика самогубств значно відрізняється від реальних цифр (в 2-4 рази), оскільки в неї потрапляють тільки явні випадки. Також офіційно не фіксуються випадки невдалих спроб відходу з життя.

Метою реферату є вивчення моральних проблеми самогубства у розрізі біоетики.

Відповідно до мети завданнями роботи є:

- вивчення розвитку поглядів на феномен самогубства в історичному аспекті;

- розгляд морального табу стосовно самогубства у християнської етиці ;

- опис моральної неприпустимості самогубства згідно етики І. Канта та Г.В.Ф. Гегеля;

- огляд поглядів на моральні аспекти самогубства у ліберальній і консервативній біоетиці.

Об’єктом дослідження є феномен самогубства.

Предметом дослідження виступають моральні проблеми самогубства у розрізі біоетики.

Методи дослідження. У межах даної роботи використовувалися такі методи, як діалектичний, зокрема, його принципи аналізу та синтезу при узагальненні концептуальних суїцидологічних положень, що сформували основу етики самогубства; системний та порівняльний методи.


1. РОЗВИТОК ПОГЛЯДІВ НА ФЕНОМЕН САМОГУБСТВА В ІСТОРИЧНОМУ АСПЕКТІ

 

Проблема самогубства супроводжує людину з того моменту, як вона усвідомила свою скінченність, смертність і постала перед вибором між життям і смертю. Особливість природи феномена самогубства полягає у тому, що кожна без винятку суїцидальна дія є свідченням про індивідуальні та суспільні хвороби.

При аналізі самогубств попередніх поколінь і епох ми виявляємо у них ті ж проблемні вузли і питання, які й сьогодні не знайшли свого остаточного рішення. Так, як і у попередні часи, сьогодні люди продовжують пошуки сенсу життя, стикаються з неможливістю припинення болю, намагаються виявити можливі шляхи безсмертя і приборкати  страх смерті, якої неможливо уникнути.

У античній філософії, на думку науковців, окреслені три точки зору на допустимість суїциду:

- представлені Піфагором і Арістотелем, що заперечували можливість суїциду;

- епікурейцями, кініками і стоїками, що визнавали і навіть у певних умовах радили використати можливість суїциду;

- Сократом і Платоном, які займали помірну позицію між двома зазначеними°[7, с. 114].

У цілому для суїцидологічної думки Давньої Греції, репрезентованої платонівським Сократом, Платоном і Арістотелем характерне заперечення  суїциду з акцентом на його недозволенності. Так, з точки зору Сократа і Платона, самогубство – це злочин людини перед Богом, власністю якого вона є, і перед собою. При цьому слід відзначити, що суїцидологічним позиціям Сократа і Платона у певній мірі властива амбівалентність. Так, на тлі загального заперечення суїциду у міркуваннях платонівського Сократа про прагнення філософа до смерті простежується суїцидальній зріз, оскільки мислитель зазначає, що заняття людей, відданих філософії, полягає у помиранні й смерті. Однак це не означає, що філософ повинен покінчити життя самогубством, і Сократ на цьому акцентує увагу. Мова йде про те, що філософ покликаний пізнавати, а смерть відкриває подальший шлях пізнання. Окрім того, Сократ вважає за непотрібне жити зі зруйнованим тілом і тим паче зі зруйнованою душею°[6, с. 15].  

У свою чергу, у міркуваннях Платона поряд із загальним негативним ставленням до суїциду міститься виправдання окремих фактів самогубства, обумовлених божественним і державним примусом. Окрім зазначених виключень самогубство, вважає мислитель, є злочином, наслідком якого повинно бути релігійне та юридичне покарання.

Арістотель, подібно до Платона, відмовив самогубцям у героїзмі й мужності, відзначивши, що усім без винятку самогубствам притаманне боягузтво. Філософ визначив самогубство як злочин людини перед державою й антисуспільну дію [10, с. 52].

Що стосується трактування феномену самогубства мислителями Давнього Риму, то воно з усією очевидністю представлене у філософії Л.А. Сенеки, який:

1) допускав обґрунтовані раціональні самогубства, шляхом яких перемагається страх смерті, зберігається моральна чистота особистості та утверджується свобода, в умовах якої людина починає належати тільки самій собі, що дозволяє їй уникнути влади необхідності;

2) виступав (подібно до Арістотеля) проти самогубств, обумовлених ірраціональними причинами, наприклад, станом афекту, божевіллям, гнівом;

3) постійно наголошував на узгодженості феноменів самогубства і свободи.

4) розцінював самогубство як одну з форм мучеництва (позиція, що була характерною для поведінки перших християн-мучеників) [10, с. 55].

У цілому проведений аналіз спадщини античних мислителів у контексті проблеми самогубства дозволив виявити особистісні мотиви, таки як: страх смерті, туга, нудьга, самотність тощо; та підсвідомі мотиви, як-то: потяг до смерті, любов/ненависть до життя тощо.

Слід відзначити також наявність евтаназійної проблематики у філософських міркуваннях античних мислителів, які обґрунтували необхідність передчасної добровільної смерті внаслідок утрати розумових здібностей і тяжких невиліковних хвороб.

Отже, аналіз філософської спадщини античних мислителів у контексті проблеми самогубства дозволив виявити особистісні мотиви самогубства, таки як: страх смерті, туга, нудьга, самотність тощо; та підсвідомі мотиви, як-то: потяг до смерті, любов/ненависть до життя тощо.

Поява християнських релігійно-філософських вчень сприяла процесу становлення категоричного табу на самогубство, що поступово сформувалося у межах християнського світогляду.

Починаючи з XVIII ст. відбулося розмежування між релігійним і філософським розумінням самогубства. Д. Юм, Вольтер, П. Гольбах у своїх працях виступили на захист права людини на смерть. Зокрема, Д. Юм у акті самогубства бачив прояв вродженої свободи людини та її перемогу над страхом. Він спростував три головних звинувачення самогубства як злочину проти Бога, суспільства й самого себе, що були висунуті Фомою Аквінським і укорінені у християнському середовищі; проаналізував і раціонально обґрунтував такі типи самогубства, які Е. Дюркгейм пізніше визначив як егоїстичне та аномічне. Окрім того, Д. Юм піднімав проблему евтаназії, вважаючи старість і хворобу достатніми мотивами для припинення життя [6, с. 21].

Вольтер пов’язував суїцидальну дію з життєвою філософською позицією, з процесами філософської рефлексії. Подібно до Арістотеля і Л.А. Сенеки, він не визнавав самогубств, скоєних у стані афекту. Серед суїцидальних мотивів Вольтер відзначав меланхолію, незадоволення собою і нестерпність життя. Мислитель вважав, що протидіяти суїцидальним нахилам здатна праця, яка виключає порожнечу й заповнює собою час. Більш того, він наголошував, що сама Природа протидіє суїцидальним тенденціям за допомогою таких імпульсів, чи сил, як надія і страх [6, с. 48].

П. Гольбах наголошував, що самогубство обумовлене необхідністю, у зв’язку з чим ніхто не має права засуджувати самогубців, яких спонукало нестерпне нещастя, відчай, розлад організму, викликаний меланхолією, екзистенціальна порожнеча й утрата щастя. При цьому мислитель наголошував на домінування душевних страждань у порівнянні з фізичними при прийнятті рішення про самогубство. Філософ підкреслював, що самогубство не є образою ні природі, ні Богу, ні суспільству, ні родині.

У цілому філософи доби Просвітництва апелювали до розуму, а також акцентували свою увагу як на особистісних (екзистенціальних) причинах самогубства – відчуженні, самотності, абсурді тощо, так і на причинах психоаналітичного, підсвідомого характеру – меланхолії, потягу до самозбереження/самознищення тощо [6, с. 51].

Представники німецької класичної філософії І. Кант та Г.В.Ф. Гегель розглядали самогубство у площині моралі, акцентуючи увагу на його моральній неприпустимості.

На відміну від І. Канта та Г.В.Ф. Гегеля Л. Фейєрбах нейтрально ставився до феномена суїциду, зазначаючи, що намагання людини відволіктися від свого тіла шляхом самогубства є ілюзорним і неістинним, оскільки сутність і існування між собою нерозривні.  Однак мислитель усвідомлював необхідність скоєння самогубства у певних умовах байдужості, жаху, презирства, нудьги, порожнечі, душевного болю, за яких зникає любов, чи воля до життя.

Механізм суїцидальної поведінки, згідно з Л. Фейєрбахом, має наступний вигляд: утрата найвищого для людини блага є невільною, але надзвичайно вагомою посилкою: я не можу більше жити – я повинен померти – я хочу померти. Останній елемент слугує вільним остаточним висновком з указаної  посилки. У результаті воля, знищуючи тілесне і життя, знищує себе, доводячи тим самим, що вона – ніщо поза тілом і життям.   

За Л. Фейєрбахом, самогубство суперечить людському потягу до щастя тільки на перший погляд. Насправді ж, воно є досягненням щастя свого роду, оскільки смерть суперечить тільки здоровій природі, що сповнена щастя. В  умовах же відсутності здоров’я та щастя смерть виступає ліками у вигляді отрути проти отрути [6, с. 132].

Таким чином, філософи доби Просвітництва апелювали до розуму у вивченні феномену самогубства, а також акцентували свою увагу як на особистісних причинах самогубства – відчуженні, самотності, абсурді тощо, так і на причинах психоаналітичного, підсвідомого характеру – меланхолії, потягу до самозбереження/самознищення тощо. 

А. Шопенгауер розцінював самогубство як ілюзію, С. К’єркегор як гріх, а Ф. Ніцше, навпаки, відстоював право людини на добровільну смерть, шляхом якої відбувається ствердження “Я”  [8, с. 98].  

А. Шопенгауер сприймав життя як суцільне страждання, яке супроводжують незадоволені бажання і біль. Самогубство свідчить про те, що нестерпність страждань починає домінувати над природною прихильністю до життя. Якщо ж страждання і відступають, то їх місце негайно посідає нудьга як попередниця екзистенціального відчаю. Страждання і їх результат у вигляді усвідомленого відчаю своїм наслідком мають трансформацію утвердження волі до життя на її заперечення, яке може проходити як істинним шляхом аскетизму, так і хибним шляхом самогубства.

А. Шопенгауер аналізує так зване раціональне самогубство, при якому рушійною силою виступає практичний розум. Мотивами раціонального самогубства, на думку філософа, слугують:

1) абстрактні поняття, а не реальні обставини;

2) твердо прийняті рішення;

3) пізнана необхідність [9, с. 42].

У цілому А. Шопенгауер акцентував увагу на надзвичайній різноманітності суїцидальних мотивів, серед яких називав безнадійне кохання, думку інших тощо. При цьому він виділяв дві загальні групи суїцидальних мотивів, у яких зафіксовані людські крайнощі і між якими розташовується безліч перехідних стадій:

1) виключно патологічне посилення вродженої меланхолії, у якому людині притаманна велика сприйнятливість до неприємних вражень і слабка до приємних;

2) чисто об’єктивні причини, що приводять до самогубств здорових і веселих людей.

Неправда суїциду криється у тому, за А. Шопенгауером, що самогубець тяжіє до перемоги над стражданнями, будучи невдоволеним не самим життям, а лише його умовами. Тому своїм актом він заперечує не волю до життя, а саме життя, яке дане йому у певному прояві і яке він прагне знищити. Самогубство не є шляхом порятунку для людини, оскільки останній А. Шопенгауер бачить тільки у знищенні волі до життя [12, с. 46].

Відчай перебував у центрі уваги С. К’єркегора, який визначав його як підсвідомий стан, що затьмарює духовне призначення людини. Суїцидальною умовою мислитель вважав стан меланхолії, а також мовчання і самотності. С. К’єркегор зазначив, що коли людина концентрує свою увагу тільки на об’єкті свого потягу, то у випадку його утрати у неї виникає привід для відчаю. Однак такий відчай у чомусь/ комусь тотожний відчаю у собі. У свою чергу, відчай у собі приводить до прагнення звільнитися від свого Я як від об’єкта відчаю, джерела болю. Звільнитися ж від свого Я тут у певній мірі – значить зруйнувати його. Зруйнувати ж своє Я людина, що перебуває у відчаї, не здатна. У цьому й полягає „хвороба до смерті”, при якій померти неможливо, оскільки сама смерть тут – безмежна межа, що не рятує від хвороби відчаю.

Відчай перебуває усередині самої людини, і усвідомлення цього надає сили для його подолання у вірі. У свою чергу, переборення відчаю завжди пов’язане з ростом нашої свідомості та самосвідомості. Датський мислитель наголошував на існуванні обов’язкового зв’язку між відчаєм та свідомістю, який не завжди усвідомлюється індивідом. С. К’єркегор вважав, що ріст свідомості приводить й до збільшення напруженості відчаю. При цьому істинна ідея самогубства, на думку мислителя, полягає у ясному усвідомленні його причетності до відчаю. Так, філософ зазначав, що причетними до відчаю були поганці у силу свого невігластва, оскільки вони не усвідомлювали себе перед Богом як дух. Цим же пояснював мислитель легкість чи байдужість, з якою вони ставилися до самогубства [6, с. 170].

У цілому, самогубство, за С. К’єркегором, є головним гріхом духу і злочином перед Богом. 

Іншої думки щодо феномена самогубства дотримувався Ф. Ніцше, який вбачав у ньому гідний кінець, протилежний повільному виснаженню. Стверджуючи право особистості на суїцидальний вибір, Ф. Ніцше розцінював його як прояв власної сили людини, як ствердження власного Я. Перебуваючи у протиріччі з християнством, яке забороняє самогубство як найтяжчий гріх, філософ таврував цю релігію за ствердження своєрідного суїцидального типу, заснованого на підкоренні, слабості, блідості, оскільки заперечувати життя повинна сила, самоствердження.

Ф. Ніцше виступав за самогубство не взагалі, а при певних сприятливих цьому обставинах, серед яких виділяв неможливість жити гордо, а також – відомий стан, маючи на увазі хворобу. У подібних випадках німецький мислитель надавав перевагу добровільній, світлій та радісній смерті, коли індивід ще усвідомлює, хто він. Саме таку смерть вважав філософ дійсно людською, оскільки відхід у небуття у несвідомому стані уже не є кінцем людини, а виступає протиприродним припиненням існування істоти, позбавленої свідомості та людських рис і якостей. Німецький філософ піднімав проблему евтаназії, звертаючи увагу на те, що необхідно не лікуватися, а жити і померти вчасно [6, с. 182].

Зигмунд Фрейд (6 травня 1856 — 23 вересня 1939) — австрійський психолог і невролог, який вивчав людське несвідоме. Відповідно до поглядів Зигмунда Фрейда, що розмірковує в 1930 році на схилі тривалої і продуктивної творчої діяльності про долю людини, самогубство і війна є різними аспектами однієї проблеми. Вони являють собою вираження інстинктивної агресії і деструкції, які в свою чергу є взаємнозамінюючими елементами інстинкту смерті. У Фрейда був багатий клінічний досвід роботи зі самогубцями. Майже у всіх описах клінічних випадках, опублікованих Фрейдом, згадується суїцидальна симптоматика. Історії, розказані психоаналітичними пацієнтами Фрейда, містять численні описи суїцидальної поведінки. Наприклад, єдина сестра найбільш відомого пацієнта, названого "Вольфсман" (через наявність в дитинстві фобії вовків), вчинила самогубство шляхом отруєння. Дивна відсутність у нього переживання горя, пов'язаного із втратою сестри, викликала особливий інтерес Фрейда, поки в ході аналізу не виявилися складні процеси зсуву реакції скорботи [19].

Фрейд виділив ряд важливих клінічних особливостей самогубства:

- почуття провини за побажання смерті іншим людям, особливо, батькам;

- ототожнення з суїцидальним батьком;

- втрата сексуального задоволення, точніше, відмова від прийняття втрати задоволення;

- акт помсти, особливо за втрату задоволення;

- втеча від приниження;

- повідомлення, крик про допомогу [16, с. 112 - 118].

Фрейд визнав наявність тісного зв'язку між смертю і сексуальністю. З усією очевидністю, глибинні корені самогубства він бачив у садизмі і мазохізм. Однак не міг вирішити, як настільки сильний садизм і мазохізм поєднується з його теоретичними конструкціями. За Фрейдом, всі форми людської поведінки в кінцевому рахунку обумовлюються потребою задоволення інстинктивних потягів. У його ранніх теоріях основними конфліктуючими потягами були лібідо (чуттєвість, сексуальність) і самозбереження (голод, агресивне володіння).

На думку Фрейда, саме садизм і ніщо інше вирішує загадку тенденції до самоубівству. Самогубство уявлялося Фрейду симптомом того, від чого ми страждаємо, продуктом людини і цивілізації, наслідком психічних тенденцій, до деякої міри присутніх у кожного індивіда.

Отже, Фрейд головна причина самогубства, за Фрейдом, властивий людині інстинкт саморуйнування, агресії, деструкції. Глибинні корені самогубства Фрейд бачив у садизмі і мазохізмі.

Давид Еміль Дюркгейм (15 квітня 1858 - 15 листопада 1917) - французький соціолог і філософ, засновник французької соціологічної школи і структурно-функціонального аналізу.

Книга «Самогубство» [2] головна робота Еміля Дюркгейма. Книга стала зразком соціологічного дослідження. Дюркгейм використовував метод вторинного аналізу існуючої офіційної статистики, прагнучи довести, що самогубство має тільки соціальні, а не психологічні причини.

З точки зору Дюркгейма, головна причина самогубства - це самотність. До Дюркгейма була названа низка психологічних причин самогубств. Дюркгейм спробував довести за допомогою результатів соціологічних досліджень, що не існує психологічних причин для самогубства.

Дюркгейм виділив чотири типи самогубств:

• егоїстичне (егоїзм - це прагнення любити тільки себе, а не інших людей);

• альтруїстичне (альтруїзм  - моральний принцип, що приписує безкорисливі дії, спрямовані на благо і задоволення інтересів іншої людини (інших людей). Як правило, це поняття використовується для позначення здатності приносити свою вигоду в жертву заради загального блага);

• аномічне (аномія - це стан беззаконня, який існує в сучасних великих містах, настає в країні в період революції або бунту);

• фаталістичне.

При егоїстичному типі самогубства людина відчуває занадто великі бажання - грошей, любові, насолод, швидкого просування по службі, які неможливо відразу задовольнити. Це протиріччя між можливостями і потребами і викликає самогубство, бо така людина позбавлена впливу сімейної та групової моралі, яка вчить стриманості і допомагає досягти душевної рівноваги. Серед протестантів спостерігається максимальний рівень самогубств в порівнянні з представниками інших релігій, на думку Дюркгейма, оскільки протестанти сповідують егоїстичну мораль особистого збагачення. Євреї завжди жили в умовах тиску і переслідування з боку оточуючих їх національностей, євреї були змушені жити дружно і допомагати один одному, тому серед євреїв спостерігається дуже низький рівень самогубств [2, с. 109].

Наявність сім'ї та великої кількості дітей служить гарним засобом профілактики проти загрози самогубства. Видавець має високу схильність до самогубства.

Альтруїстичне самогубство ілюструє наступний приклад. Згідно зі звичаєм сати, вдова в Індії зобов'язана добровільно йти на багаття, де горить тіло її покійного чоловіка і добровільно згоріти заживо, в іншому випадку її чекає презирство з боку громади.

Аномічне самогубство. В умовах аномії у великому місті, людина самотня як соціальний атом. Сучасне суспільство розвивалося дуже швидко, що призвело до розпаду сім'ї, моралі, релігії. За останнє сторіччя число самогубств в розвинених країнах збільшилася в багато разів. Будь-яке порушення рівноваги в суспільстві веде до збільшення рівня самогубств, тому максимальні піки рівня самогубств припадають на періоди економічного занепаду чи розквіту. Зростання кількості числа самогубств в період економічної кризи можна пояснити зростанням безробіття і зниженням зарплати, але чому число самогубств зростає в період економічного розквіту, коли доходи у всіх ростуть? Виявляється, що в період розквіту відбуваються самогубства через заздрощі, коли потенційному самогубцю здається, що інші люди багатіють швидше, ніж він. Під час війни число самогубств скорочується, оскільки суспільство гуртується на відсіч ворогу. У країнах, що розвиваються бідність оберігає від самогубств, тому бідність має наслідком наявність великих сімей [2, с. 131].

Фаталістичне  самогубство за Е. Дюркгеймом - вид самогубств, що виникають в результаті посиленого контролю з боку групи, надлишку регламентації, що має тенденцію бути сильною і постійною, тому що стає нестерпною.

Егоїстичному самогубству передує стан апатії, томливої меланхолії. Альтруїстичному - енергія і пристрасність. Аномічному - дратівливість і відчай. Егоїст відчуває почуття байдужості до своїх обов'язків, громадської службі, корисної праці і занурюється в пучину самоспоглядання і туги, при цьому смерть сприймається як насолода і спокій. Альтруїст здійснює самогубство з почуття обов'язку, наприклад, злочинець таким способом спокутує свою провину, солдат таким способом рятує свою честь. Хоча згідно зі статистикою, закоренілі злочинці і вбивці рідко вдаються до самогубства. При аномічному самогубстві людина висловлює протест проти життя взагалі або проти зловживань певної особи, тоді людина вбиває того, хто отруїв йому життя, а потім вбиває себе. Ще один приклад аномічного самогубства - це суїцид артиста або поета, мода на якого пройшла.

У кожного народу є свій улюблений вид самогубств. Самогубство шляхом використання вогнепальної зброї найчастіше використовується в Італії і серед інтелігентної частини населення Франції. Повішення найчастіше зустрічається у селах. У містах воліють кидатися з піднесених місць або під потяг, як Анна Кареніна. В армії обезголовлювання вважається ганебною смертю.

Дюркгейм робить висновок, що сучасне зростання рівня самогубств - це патологічне явище, плата за цивілізацію і прогрес.

Таким чином, головна причина самогубства, за Дюркгеймом, вплив суспільства. На його думку, над людьми в суспільстві витає суспільна свідомість і диктує їм здійснювати певні вчинки.

Можемо зробити висновки, що у різні історичні періоди у працях різних дослідників феномен самогубства та його причини трактуються по різному. Спостерігається різноманітне оцінне відношення до самогубства: від оцінки його як акту прояву людської свободи до оцінки самогубства як злочину перед Богом, суспільством та своєю особистістю.


2. МОРАЛЬНЕ ТАБУ СТОСОВНО САМОГУБСТВА У ХРИСТИЯНСЬКОЇ ЕТИЦІ

 

Заперечення права на позбавлення себе життя знайшло відображення у християнської етиці, де будь-яке самогубство розглядається як результат диявольською злоби. Життя людини знаходиться в руках Бога, а самогубство – важкий гріх.

Християнські мислителі у своїх поглядах на самогубство апелювали до Біблії. Вони доводили, що смерть увійшла у світ не за первісним задумом Бога, а як його покарання людям за те, що піддалися спокусі, яка походила від диявола, і є результатом відпадіння та подальшого відчуження людини від Бога, яке приводить до забуття останнього. При цьому поглиблення відчуження людини від Бога супроводжується почуттям відчаю, смутку, зневіри та безвихіддя.

У Біблії розглянуті очевидні самогубства, до яких удалися Самсон, Саул та його зброєносець (за фактами, викладеними у Першій книзі Царств та у Першій книзі Параліпоменон), Ахитофел, Замврій, Лісій, Єлеазар, Разис, Іуда. Окрім того, Перша книга Маккавейська містить не один приклад добровільної свідомої мученицької смерті за віру (матір з сімома своїми синами та інші). Разом з тим, мають місце і факти неочевидних самогубств та суїцидальної поведінки. Наприклад, суїцидальні думки приходили й до апостола Павла, який говорив про ту боротьбу між потягами до життя і до смерті, що точилася у ньому [13, с. 44].

Серед мотивів самогубства, відзначених у Біблії, найбільш поширеними є смуток, смертна туга, провина, зрада, боротьба за віру [13, с. 45].  

У своїх поглядах  на суїцид А. Августин спирався на Біблію. Мислитель зазначив, що шляхом існування людина повинна подолати відчуження – своє від Бога, а Бога від себе. Мислитель зробив наголос на тому, що абсурдно убивати себе зараз, щоб не згрішити потім. Окрім того, якщо людина йде на самогубство за чийсь злочин, до якого вона непричетна, тим більше вона винна. Філософ вважав, що самогубство слугує доказом провини людини, яка на нього наважилася. За Августином, не існує законної причини для самогубства, а страх нового (потенційного) гріха повинен супроводжуватися вірою і бажанням праведного благочестивого життя, а не прагненням до його припинення. На думку філософа, тільки нестерпне зло спонукає людину до суїцидального рішення. Він протиставляв самогубцям християнських мучеників, які від чужої руки приймали смерть за віру [13, с. 46]. Однак А. Августин допускав можливість виключення із загального  правила, що забороняє суїцид, вважаючи, що ця можливість може надаватися виключно самим Богом. Але поза виключень, що установлюються Богом, усі самогубці винні у найтяжчому гріху, який не має у Бога прощення.

Християнський філософ Ф. Аквінський писав так щодо позбавлення себе життя: “Воно суперечить природним нахили людини до збереження життя і милосердя до себе; воно є злочином і проти суспільства; головне ж це виклик проти Бога, Який дав людині життя” [3, с. 46].

Слід згадати розуміння християнською етикою теми страждання. З одного боку, страждання є результатом гріховності людини, вони послані Богом за гріхи. З іншого страждання це божественне випробування. Але в будь-якому випадку їх треба сприймати з покорою. Звідси відмова від страждань у формі самогубства , наприклад такої його форми, як евтаназія, це прояв злої волі людини, що діє всупереч волі божественної. Людина не має права розпоряджатися своїм життям. Християнський погляд на людське життя відкидає саму можливість його самовільного припинення. І не тільки тому, що це дар, послані Богом. Усе, що Бог дає людині, має вищий сенс. Звідси безглуздих страждань не буває. Страждання очищають душу людини від гріхів, готуючи до вічного життя.

Таким чином, Бог дарував людині життя, і тільки він і може забрати його у людини. За всіма поворотами людської долі видно задум Божий. “Наданий самому собі людина не може вберегти ні свого життя, ні свого морального гідності. Він не в силах позбавити себе ні від тілесної, ні від духовної смерті”[14, с. 21].

Якщо людина сама виявила свободу волі і самостійно визначила час своєї смерті, то вона приречена в подальшому на посмертні муки.

Таким чином, у своїх поглядах  на суїцид християнські мислителі спиралися на Біблію, вони доводили, що не може бути поважних причин для самогубства.


3. МОРАЛЬНА НЕПРИПУСТИМІСТЬ САМОГУБСТВА ЗГІДНО ЕТИКИ І. КАНТА ТА Г.В.Ф. ГЕГЕЛЯ

 

Німецький філософ І. Кант розглядав самогубство у площині моралі, він вказував на моральну неприпустимість суїциду. І. Кант розцінював самогубство як злочин – убивство, шляхом якого відбувається порушення обов’язку перед собою та перед іншими людьми. Суїцидальний акт, за І. Кантом, автоматично переводить людину до розряду речей. Однак людина, на думку філософа, не є засобом чи річчю, а є ціллю сама по собі. Звідси він робить єдино правомірний, з його точки зору, висновок про те, що Я не може розпоряджатися людиною у своїй особі, і накладає категоричне табу на самогубство.

У цілому І. Кант зазначав, що злочин самогубців полягає у знищенні людяності і запереченні значущості божественного призначення, що є бунтом проти Бога, на чому наголошували Сократ і Платон. Докази І. Канта ґрунтуються на наступному: заборона суїциду дана особистості згори та виступає її стрижнем. Розум повинен прийняти табу на самогубство без будь-яких поправок й роздумів. Філософ зазначає, що зло, яке привноситься шляхом самогубства у світ, полягаючи у симулюванні при використанні власних сил, не може бути покаране.

І. Кант звертається і до дослідження раціонального самогубства, мотивами якого можуть виступати життєві нещастя та страждання, що приводять до відчаю, а також екзистенціальний стан нудьги за умови діяльності розуму, який без перерви намагається розібратися у природі життєвих цінностей. І. Кант заперечує правомірність раціонального самогубства, оскільки визнання цього різновиду зруйнувало б його теорію моральності [6, с. 67].

Мислитель не тільки викрив суперечливість самогубства, але і його ставлення до цього феномена було суперечливим, оскільки категорична заборона  самогубства не допускає тих виключень, які являють собою акти добровільної смерті мучеників, захисників вітчизни тощо. У цілому, категорично заперечуючи самогубство, І. Кант хоча й акцентує увагу на відчутті жаху, відрази й здригання, які воно викликає, але у той же час відзначає, що існують вади значно огидніші й нижчі за нього, наприклад, протиприродний наймерзенніший плотський гріх.

Слід зазначити, що у своєму  дослідженні феномена суїциду філософ-раціоналіст відзначав як екзистенціальні його мотиви (відчай, нудьгу), так і психоаналітичний потяг до самозбереження/саморуйнування.  

У свою чергу, Г.В.Ф. Гегель, подібно до І. Канта, заперечував за людиною право на самогубство, оскільки вважав, що вона не має права на себе, не може знаходитися над собою і судити себе на відміну від держави, яка таке право має. Втім у останньому випадку мова йде не про самогубство у повному розумінні цього слова, а про самопожертву заради держави [6, с. 71].

Самосвідомість, яка себе усвідомила, повинна націлити себе на подолання бажання самозбереження і на утвердження ризику життям, що слугує підтвердженням свободи й самого себе. Прояв самосвідомості у вигляді чистої абстракції відбувається, за Г.В.Ф. Гегелем, шляхом подвійної праці: як праці іншого і як праці власної, результатом чого може бути смерть обох. Однак така подвійна смерть як фізичне явище приводить до утрати сенсу, який зберігається лише у випадку продовження життя, де зміщуються акценти: боротьба двох самосвідомостей зберігає свій сенс лише у випадку поневолення однієї самосвідомості іншою.

На думку О. О. Осетрової, Г.В.Ф. Гегель виступав проти самогубства, тому що воно є перешкодою, несподіваним поворотом, який змішує плавну послідовність  трансформацій, що повинна привести до завершення становлення людини й перетворенню її природи. А трагічна небезпека цього феномена полягає у самоусуненні людини до виконання назначеної їй місії. Самогубство приводить до смерті як до чистого Ніщо, яке самототожне собі, тобто  дійсно нічим не є. У цьому Ніщо зникає поняття власного Я. Однак Г.В.Ф. Гегель у своєму неприйнятті самогубства також допускає виключення, наголошуючи, що життя не необхідне, якщо воно протистоїть свободі. Це пов’язано з тим, що особистість, свобода волі, моральність та релігія складають, на думку мислителя, блага, які не відчужуються та виступають власністю особистості [6, с. 122].

У своєму дослідженні Г.В.Ф. Гегель використовує як екзистенціальні елементи (відчуження), так і психоаналітичні (апелює як до свідомості, так і до підсвідомого). 


4. ПОГЛЯДИ НА МОРАЛЬНІ АСПЕКТИ САМОГУБСТВА У ЛІБЕРАЛЬНІЙ І КОНСЕРВАТИВНІЙ БІОЕТИЦІ

 

Ліберальний і консервативний напрямки у біоетиці мають ряд чітко протилежних позицій по відношенню до багатьох проблем, пов'язаним з життям, здоров'ям і благополуччям людини.

Ліберальний і консервативний підходи до вирішення біоетичної проблеми самогубства протистоять один одному (табл. 1).

Таблиця 1

Передумови формування поглядів на моральні аспекти самогубства у ліберальній і консервативній біоетиці [складено автором за 17, с. 133]

 

Ліберальна біоетика

Консервативна біоетика

Погляди на моральні аспекти самогубства

Самогубство може бути прийнятним при певних обставинах, є проявом людської свободи

Самогубство – це злочин перед Богом, суспільством та людиною

Філософсько-теоретична основа

Натуралістична етика

Християнська антропологія

Основне поняття

Права і свободи людини

Борг перед суспільством і ближнім

 

Головним поняттям ліберальної біоетики є “права і свободи людини”. Особистість сама і тільки сама приймає рішення, що стосуються її життя, здоров'я, благополуччя або позбавлення себе життя. Яким би не було це рішення – воно заслуговує на повагу. Борг суспільства, таким чином, складається в тому, щоб сприяти реалізації цього рішення. Єдиним обмеженням є те, що дане рішення може нашкодити комусь, чи вступає в явне протиріччя з діючими законами і загальноприйнятими моральними нормами [17, с. 133].

Відповідно до ліберальної біоетики, цінність людського життя може бути виміряна ступенем отримання позитивних відчуттів і матеріальних вигод, при цьому виявляється морально виправданим штучне переривання життя за умови, що ця процедура (наприклад, евтаназія) буде здійснена безболісно. Як вже було сказано, в ліберальній біоетики найвищою цінністю проголошуються права і свободи людини, а єдиним моральним обмеженням є свобода і права іншої людини [15, с. 51].

Основоположними принципами консервативної біоетики є теоретичні положення християнської антропології. На Заході в сфері біоетики сильні позиції католицької церкви. Для України актуально православ'я, так як на протязі багатьох століть воно було визначальною духовною силою в українській культурі.

Християнське вчення визнає і обґрунтовує існування абсолютних духовно-моральних законів, цінностей і необхідність людині чітко і  неухильно дотримуватися раз і назавжди даних етичних заповідей. Тут основою вирішення всіх проблем є абсолютні цінності – цінності безумовні, безвідносні, об'єктивні, вічні.

Таким чином, зіставивши ліберальний і консервативний напрямки біоетики, можна зробити висновок, що в сферу перетину і результативної взаємодії цих двох напрямків потрапляють поняття здоров'я й благополуччя людини, тоді як окремо вони більше схиляються до таких категорій як “якість життя”, можливість його самовільного позбавлення (ліберальна біоетика) і “безумовна цінність життя” (консервативна біоетика).


ВИСНОВКИ

 

Феномен самогубства на протязі історії людства викликав діаметрально протилежні оцінки (від абсолютної заборони до захоплення). У ньому вбачали то злочин, то героїчний учинок. До нього змушували наказом, або за нього жорстоко карали. Різноманітність поглядів на самогубство у кожному конкретному випадку обумовлюється ідеологічною доктриною, що лежить у основі життя певного суспільства, його соціальною структурою, рівнем інтелектуального розвитку, ступенем колективної згуртованості, типом світогляду тощо.

У різні історичні періоди у працях різних дослідників феномен самогубства та його причини трактуються по різному. Спостерігається різноманітне оцінне відношення до самогубства: від оцінки його як акту прояву людської свободи до оцінки самогубства як злочину перед Богом, суспільством та своєю особистістю.

У своїх поглядах  на суїцид християнські мислителі спиралися на Біблію, вони доводили, що не може бути поважних причин для самогубства. Якщо людина сама виявила свободу волі і самостійно визначила час своєї смерті, то вона приречена в подальшому на посмертні муки.

Представник німецької класичної філософії І. Кант розцінював самогубство як злочин – убивство, шляхом якого відбувається порушення обов’язку перед собою та перед іншими людьми. У своєму  дослідженні феномена суїциду І. Кант відзначав як особистісні його мотиви (відчай, нудьгу), так і підсвідомий потяг до самозбереження/саморуйнування.

Зіставивши ліберальний і консервативний напрямки біоетики, можна зробити висновок, що в сферу перетину і результативної взаємодії цих двох напрямків потрапляють поняття здоров'я й благополуччя людини, тоді як окремо вони більше схиляються до таких категорій як “якість життя”, можливість його самовільного позбавлення (ліберальна біоетика) і “безумовна цінність життя” (консервативна біоетика).


СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

 

  1.               Джонс Э.   Жизнь и творения Зигмунда Фрейда [Текст] / Э. Джонс ; пер. В. В. Старовойтов ; ред. А. М. Руткевич. - М. : Гуманитарий, 1997. – 448 с.
  2.               Дюркгейм Э. Самоубийство [Текст] : социологический этюд / Э. Дюркгейм ; пер.с фр. А. Н. Ильинский ; подгот. В. А. Луков. - СПб. : Союз, 1998. – 496 с. 
  3.               Мысли великих людей / под ред. А. А. Авдюченко. –М.: Логос, 1999. –388 с.
  4.               Осипова Е. В.  Социология Эмиля Дюркгейма [Текст] : 2. изд. / Е. В. Осипова. – СПб. : Алетейя, 2001. – 330 с. 
  5.               Осетрова О. О. Феномен суїциду в історії західноєвропейської філософії: автореф. дис... д-ра філософ. наук: 09.00.05 / О.О. Осетрова ; Дніпропетр. нац. ун-т. – Д., 2007. – 35 с.
  6.               Осетрова О.А. Феномен суицида в истории западноевропейской философии: Монография. – К.: Вища освіта, 2007. – 351 с.
  7.               Осетрова О.А. О природе философского самоубийства // Філософія, культура, життя. – Дн-ськ, 2003. – Вип. 22. – С. 113 – 121.
  8.               Осетрова О.А. Психоаналитический аспект исследования феномена суицида // Вісник Дніпропетровського університету. Соціологія. Філософія. Політологія. – Дн-ськ: РВВ ДНУ, 2003. – Вип. 9. – С. 98 – 107.
  9.               Осетрова О.А. О социальных факторах суицидального риска // Вісник Дніпропетровського університету. Історія і філософія науки і техніки. – Дн-ськ, 2003. – Вип. 10. – С. 41 – 48.
  10.          Осетрова О.А. Человек: от сознания к смерти // Філософія, культура, життя. – Дн-ськ, 2004. – Вип. 24. – С. 50 – 63.
  11.          Осетрова О.О. Імітація та суїцид // Філософія, культура, життя. – Дн-ськ, 2006. – Вип. 26. – С. 110 – 121.
  12.          Осетрова О.О. Самотність як суїцидний чинник  // Філософія і соціологія в контексті сучасної культури. – Дн-ськ: ДНУ, 2006. – С. 45 – 52.
  13.          Осетрова О.А. Феномен смерти в контексте проблемы самоубийства (на материале Библии) // Вісник Дніпропетровського університету. Філософія. Соціологія. Політологія. – Дн-ськ: ДНУ, 2006. – Вип. 13. – С. 43 – 49.
  14.          Соловьев В. С. Духовные основы жизни/В. С. Солевьев. Брюссель: Жизнь с Богом, 1982. – 684 с.
  15.          Сгречча Э. Биоэтика: учеб./ Э. Сгречча, В. Тамбоне  – М.: Библейско-богословский институт св. ап. Андрея, 2002 . – 420 с.
  16.          Фрейд З. Избранное [Текст] / З. Фрейд. – М. : Моск.рабочий : Совмест.советско-западногерманское предприятие "Вся Москва"1990.Кн. 2 : Неудовлетворенность культурой : аналитическое повествование. - [Б. м.] : [б.в.], 1990. - 176 c.
  17.          Засухина В. Н. Соотношение либерализма и консерватизма в биоэтике и их противостояние этическому нигилизму ницшеанского типа/В. Н. Засухина // Гуманитарный вектор. Серия: Педагогика, психология. 2010. №. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://cyberleninka.ru/article/n/sootnoshenie-liberalizma-i-konservatizma-v-bioetike-i-ih-protivostoyanie-eticheskomu-nigilizmu-nitssheanskogo-tipa
  18.          Ивченко И. А. Эвтаназия как выражение свободы воли и права на смерть (историко-философский анализ)/И. А. Ивченко // Известия РГПУ им. А.И. Герцена. 2009. №107 [Електронний ресурс]. - Режим доступу:  http://cyberleninka.ru/article/n/evtanaziya-kak-vyrazhenie-svobody-voli-i-prava-na-smert-istoriko-filosofskiy-analiz
  19.          Литмен Р. Зигмунд Фрейд о самоубийстве/Р. Літмен °[Електронний ресурс]. - Режим доступу:  http://psyjournal.ru/psyjournal/articles/detail.php?ID=2042
  20.          Державна служба статистики України°[Електронний ресурс]- Режим доступу: http://www.ukrstat.gov.ua/

1

doc
Пов’язані теми
Біологія, Інші матеріали
Додано
26 лютого
Переглядів
250
Оцінка розробки
Відгуки відсутні
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку