Релігійні вірування та усна народна творчість східних слов'ян.

Релігійні вірування та усна народна творчість східних слов'ян.

Слов'янський народ вважається в історії порівняно молодим. Під власним ім'ям вони вперше згадуються в письменних джерелах лише з VI століття.

В основі релігійних уявлень давніх слов'ян, органічно пов'язаних із землеробством і навколишньою природою, було уявлення про боротьбу двох начал -- світлого і темного, благотворного і злого. Найдавніші дохристиянські уявлення людей, як правило, повязувались із господарськими інтересами і грунтувалися на вірі в особливу силу тих чи інших явищ природи, а у деяких випадках - на вірі в їх надприродну силу. Через віру, шляхом виконання магічних дій, людина намагалася захистити врожай, забезпечити спокій домашнього вогнища, вилікувати хворого. Словом, людина виступала тут переважно як активне начало, а не тільки як жертва сил природи.

Стародавні слов'яни ніколи не були об'єднані ні політично, ні економічно, і навряд чи вони могли мати спільних богів, загальні культи. Очевидно, у кожного племені були свої предмети шанування, і навіть у кожного роду свої. Але, звичайно, багато що було однаковим або схожим у різних племен.

У далеку епоху, коли основним заняттям слов'ян було полювання, а не землеробство, вони вірили, що дикі тварини - їх прабатьки. У кожного племені був свій тотем, тобто священна тварина, якій плем'я поклонялося. Господарем язичницького лісу був ведмідь - найсильніший звір. Він вважався захисником від усякого зла і покровителем родючості. Серед домашніх тварин слов'яни найбільше шанували Коня, адже колись предки більшості народів Євразії вели кочовий спосіб життя.

З плином часу людина все більше звільнявся від страху перед світом тварин, і звірині риси в образах божеств поступово почали поступатися місцем людським. Божествами вологи і родючості у слов'ян були русалки.Відомо чимало домашніх божеств, на чолі яких стояв домовик. Якщо господарі були старанні, він до блага додавав благо, а за лінощі карав лихом. Віра в домового тісно перепліталася з вірою в те, що померлі родичі допомагають живим.

Найбільш грізним вважався владика підземного і підводного світу - Змій. Найдавнішим верховним божеством чоловічим слов'ян був Род, якому поклонялися всі народи. Род був богом неба, грози, родючості. Супутницями Роду були Рожаниці - безіменні богині родючості, достатку, хранительки життя. Кілька століть одним з найбільш шанованих на Русі був Дажбог - бог сонячного світла, родючості, і Бог літа і щастя. Хорс - божество сонячного світила. Семаргл - крилатий пес, охоронець посівів, бог коренів, насіння, паростків. Жіночими божествами родючості, добробуту, весняного розквіту життя були Лада і Леля. Лада - богиня шлюбу, достатку, часу дозрівання врожаю. Ладу називали «матір'ю Лелі». Леля - богиня незаміжніх дівчат, богиня весни і першої зелені. Макош - богиня землі, врожаю, жіночої долі, великої матері всього живого. Чоловічим божеством родючості, торгівлі і звірів був Велес (Волос). Серед загальнослов'янських богів родючості особливе місце займають войовничі боги, яким приносили криваві жертви. Це Ярило і Перун. Ярило - бог весни і веселощів. Слов'янським громовержцем був Перун - бог-воїн.

Віддзеркаленням язичницького світогляду є магічні заклинання, прохання до богів, підкріплені жертвопринесеннями кожному з богів. Але були – ще й людські жертвоприношення на Русі. Одним богам приносили кашу, мед, хліб, а на честь інших (Перун) заколювали бика.

Усна народна творчість

Важливим явищем культурного життя Київської Русі стала поява літератури: історичної, філософсько-публіцистичної, юридичної, художньої та церковної. Ще до виникнення писемності у східних слов'ян існувала багата усна народна творчість: обрядові пісні, перекази, замовляння, заклинання, епічні та ліричні пісні. Особливого поширення набули за давнини епічні пісні-билини, що виконувались під музику. Розвиток фольклору на Русі був тісно пов'язаний з віруваннями народу, які до введення християнства мали анімістично-магічний характер.

Язичницька релігія створювала не тільки обряди, а й стала підґрунтям для створення поетичних форм обрядового фольклору, одним з найстаріших видів якого є міфи. Бони були поширені і за часів Київської Русі, про що свідчать їх уривки у писемній та усній передачі. Заклинання і замовляння виникли з віри первісної людини в чарівну силу слова.

Із зростанням Київської Русі, зростав у народі й інтерес до минулого, до подій та діячів давно минулих часів. Виникали згадані вже історичні перекази, що передавались усно і поширювались у формі героїчних билин. Улюбленими героями билин Київського циклу (безпосередньо пов'язані зі славним градом Києвом та князем Володимиром) були воїни-богатирі: Ілля Муромець, Добриня Никитич, Альоша Попович. Творив і виконував билини власне народ.

До календарної поезії можна віднести зразки народної творчості, пов'язаної зі зміною пори календарного року — весни, літа, осені, зими. До такої поетичної творчості належать колядки і щедрівки зимою, веснянки, русальні, купальні, обжинкові й інші пісні весни і літа. Переважна більшість їх пов'язана з народженням, смертю і воскресінням природи.До обрядової поезії належить усна народна творчість, насичена в основному весільними й поховальними обрядами-піснями. В обох з них відображено язичницькі вірування та звичаї, які пізніше продовжували співіснувати поряд з християнськими.

Природну основу літератури XV ст. становила усна народна творчість: пісні, перекази, легенди, заговори і заклинання. Особливе місце посідали пісні-билини. Відомі билини Київського і Новгородського циклів. Усну народну творчість формували думи, балади, історичні пісні, обрядові, родинно-побутові ліричні пісні, казки, загадки, прислів’я, приказки. В усній народні творчості відомі такі думи, як: "Дума про козака Голоту”, "Дума про Марусю Богуславку”, "Дума про Самійла Кішку, "Пісня про Байду, "Ой Морозе, Морозенку”.