10 березня о 18:00Вебінар: Шкільне діловодство. Документація заступника директора з навчальної роботи

Репортаж «Світлій пам'яті «маестро» (до Дня народження Л.Бикова)

Про матеріал

«ХТО НЕ ЗНАЄ СВОГО МИНУЛОГО, ТОЙ НЕ ВАРТИЙ СВОГО МАЙБУТНОГО. ХТО НЕ ШАНУЄ ЛЮДЕЙ СВОГО НАРОДУ,ТОЙ САМ НЕ ГОДЕН ПОШАНИ»

Так дуже ємко і по – філософськи визначив універсальну «формулу єдності» минулого - сьогодення – майбутнього видатний український поет, академік АН України Максим Тадейович Рильський.

Тому, цей проект - це не тільки данина пошани й поваги нашому земляку, це – наш місточок у майбутнє.

Перегляд файлу

СВОБОДНЕНСЬКА ЗОШ І-ІІІ СТУПЕНІВ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Світлій пам'яті «маестро»

(до Дня народження Л.Бикова)

Напрям репортажу: «Духовна спадщина мого роду»

 

 

 

 

 

                                                  Виконала учениця 11 класу

                                                               Свободненської ЗОШ І-ІІІ ступенів

                               Перчак Дарина

                                                                 Керівник Перчак Леся Ярославівна

 

 

 

 

 

с.Свободне 2016 р.

«ХТО НЕ ЗНАЄ СВОГО МИНУЛОГО,

ТОЙ НЕ ВАРТИЙ СВОГО МАЙБУТНОГО.

ХТО НЕ ШАНУЄ ЛЮДЕЙ СВОГО НАРОДУ,
ТОЙ САМ НЕ ГОДЕН  ПОШАНИ»

    Так дуже ємко і по – філософськи  визначив універсальну «формулу єдності» минулого - сьогодення – майбутнього видатний український поет, академік АН України Максим Тадейович Рильський.

    Тому, цей проект - це не тільки данина пошани й поваги нашому земляку, це – наш місточок у майбутнє.

    З кого і чого починався Донбас? Кого можна вважати першою знаковою  фігурою? Хто доклав найбільше  зусиль для становлення Донбасу? Це складні питання і версій  - відповідей може бути безліч, бо скільки людей, стільки і думок…

    Може,   наш край  розпочався із згадки про легендарного козака Савура, який завзято захищав східні кордони України – Русі. А можливо, історію Донбасу варто починати із згадки про заснування Кальміуської паланки  - форпосту «Домаха»  (сучасний Маріуполь). Без сумніву, ми пам'ятаємо й цінуємо внесок у розвиток промислового Донбасу у ХІХ ст. британського гірничого інженера родом із південного Уельсу – Джона Джеймса Юза. Безперечно, не можемо оминути  увагою постать Євграфа Петровича Ковалевського – вченого і державного діяча, який узагальнив перші геологічні дослідження краю і дав йому назву «Донецький басейн», а інший промисловець і банкір Олексй Кирилович Алчевський заснував на Донбасі у ХІХ столітті міста, розвивав металургійну ґалузь…

    Особливу сторінку в історії краю написали діячі ХХ – ХХІ ст.. Перелік імен видатних людей Донбассу великий і багатоплановий – це військові і геологи, науковці  і митці, спортсмени  і поети. Ну хто не знає прізвища  Георгія Сєдова, який «засвітив» зірку над Північним полюсом, або не бачив робіт Архипа Куїнджі, який деякий час працював у Маріуполі і малював краєвиди Азовського моря. А рекорд «космічного» Бубки довго залишався непідкореним спортсменами інших країн, а незламна, тендітна, але «золота» Лілія Підкопаєва, абсолютна чемпіонка з художньої гімнастики. Музика Сергія Прокоф҆єва лунала зі сцен оперних театрів Англії, Франції, Німеччини; а золотий голос Анатолія Солов'яненка вражав слухачів багатьох оперних сцен, сколихнув слухачів славетного театру «Ла Скала». Наш земляк Вадим Писарєв , відомий танцівник, артист українського балету має звання «Найкращий танцівник світу». Донеччина багата поетичними іменами:  не можна не згадати  Володимира Сосюру і Василя Стуса,  Павла Байдебуру  і Василя Голобородька.

    Олекса Тихий одного разу сказав пророчі слова: « Я – для того, щоб жив мй народ, щоб підносилась його культура, щоб голос мого народу достойно вів свою партію  в багатоголосому хорі світової  культури .  Я для того, щоб мої земляки – донбасівці давали не лише вугілля, сталь, машини, пшеницю, молоко та яйця. Для того, щоб моя Донеччина давала не тільки уболівальників футболу, учених – безбатченків, російськомовних інженеріів, агрономів, лікарів, учителів, а й українских спеціалістів – патріотів, українських поетів та письменників, українських композиторів та акторів » .

   І ось  про одного із видатних акторів вітчизняного кінематографу хочу розповісти, я дуже люблю дивитися кіно, кіно справжнє, так званої «старої формації». Під час прегляду фільму «У бій ідуть лише «старі»» мене вразив образ Маестро  у виконанні Леоніда Бикова. Вразила єдина фраза, та, коли він із таким піднесенням і сумом одночасно говорив про свою квітучу Україну. Була вражена і горда ,адже він на земляк.

    Народився Леонід Биков у селі Знаменске 12 грудня 1928 року у родині робітників Федора Івановича та Зінаїди Панкратівни Бикових. Його батько Федір і мати Зінаїда родом з с. Знаменське Донецької області, побралися 31 жовтня 1925 року. Цікавим фактом є те, що до весілля батьки Леоніда були однофамільцями.  Після весілля нова сім’я почала жити в будинку Зінаїди. Будинок просторий – в три вікна, покритий залізом. Зимою теплий, тому що дерев’яний і обкладений глиною. Він і в даний час є цілий і неушкоджений, завдяки догляду нових власників, які обклали стіни цеглою і старому будинку повік тепер зносу не буде. В цьому будинку і народились Леонід та його старша сестра Луїза. А в1929 році родина Бикових переїздить до міста Краматорська, батьки працювали на виробництві, а Леонід вступив до школи № 6. Ще у школі у хлопця почав виявлятися мистецький хист, хлопчик самотужки ставив домашні вистави, в яких сам грав. Вдячними глядачами були батьки, які виступали також у ролі костюмерів, гримерів, реквізиторів, а також багаточисленні сусіди . яких після вистави головний актор пригощав газировкою та печивом, купленим на «гонорар» , який отримав. Брав участь у постановках місцевого БК, однак, на той момент юнак не бачив себе у ролі видатного актора. Він марив небом, бо саме тоді всі юнаки захоплювалися романтичними образами Чкалова  і Покришкіна. Бажання стати льотчиком не покидало юнака і він двічі пробував вступити до льотного училища, але на радість нам глядачам, ці спроби були невдалі: перша спроба була в Барнаулі, де родина Бикових пребувала в евакуації, і мрія майже здійснилася: його прийняли до льотного училища. Проте довідавшись, що в анкеті хлопець записав неправильну дату народження, додав собі один рік, - безжально відрахували,  друга спроба у Ленінграді також невдала – училище  розформували, бо закінчилася війна. Після невдалих спроб підкорити небо Биков вирішив вступати у театральний інститут, але знову невдача: завалив екзамени в Київській школі акторів. Стати студентом вдалося із другої спроби - коли  він, прислухавшись до поради сестри Луїзи , подав документи до Харківського театрального інститута.

АКТОРСЬКА КАР' ЄРА

   Ще навчаючись в інституті, актор – початківець Биков виходив на сцену Харківського театру імені Тараса Шевченка, а по закінченню ВУЗу в 1951 році він був прийнятий у трупу театру. Першою виставою з участю Бикова стала комедія «Вулица трьох солов'їв,17», у якій зіграв роль стиляги. Під час служіння у Харківському драмтеатрі Биков брав участь у спектаклях «Як загартовувалась сталь», «Дорога через Сокольники», «З коханням не шуткують», «Людина шукає щастя» та інших

    Знаковим для Бикова був 1952 рік – рік коли він вперше з'явився на кіноекрані. Свою першу роль у кіно – епізодичну роль Сашка-  Биков зіграв у стрічці «Доля Марини». Дебют виявився вдалим – Леонід запамятався  не тільки глядачам, але і кінематографістам. У 1954 році Биков зіграв роль Пети Мокина в комедії Олександра Івановського і Надії Кошеварової «Приборкувачка тигрів». Стрічка дуже сподобалась глядачам, а Леонід Биков набув широку відомість. Приблизно в той самий час Биков був задіяний у зйомках комедіїт Анатолія Граника «Максим Перепелиця ». Цього разу Биков зіграв головну роль – сільського парубка, майстра на всілякі вигадки та автора небилиць, трохи лінивого, але доброзичливого, і ось цей  хлопець під час строкової служби вирішує круто змінити своє життя, взятися за розум. У цьому  фільмі Биков став справжнім відкриттям для глядача. Головного героя стрічки полюбила вся країна. Леоніда Бикова впізнавали на вулицях, обнімали, цілували, тиснули руку й називали не інакше як Максимом. Актор не ображався – тільки як завжди, нітився й червонів. Кажуть, хто хоч раз зустрічався з Биковим – неодмінно бував зачарований його добротою. Леонід ніколи не підвищував голосу. Якщо ображався – то глибоко в душі. А у відповідь на грубощі – просив пробачення. Цим він був схожий на своїх героїв.  Після цієї картини пропозиції від режисерів посипалися на актора ніби із рогу достатку, але актор не поспішав погоджуватися на зйомки, бо не хотів бути заручником одного образу – веселуна – базікала, а прагнув грати різних за характерами героїв. Це прагнення привело Лоніда Бикова у другій половині 50-х років на знімальні майданчики  кінострічок «Чужая родня», «Дорога моя людина», «Добровольці», «Сварка в Лукашах», «Поряд із  нами» і «Травневі зірки».

    Не менш плідними були і 60 – ті роки, звільнивись із театру Биков із родиною перебрався з Харкова до Ленінграда, щоб повністю присвятити себе кінематографу. Биков знімається більше ніж у 10 фільмах, серед ролей, зіграних у цей період – романтичний Олексій у комедійній мелодрамі «Алешкина любовь », кулеметник Гаркуша у воєнній драмі «На семи вітрах», безвідповідальний капітан буксира Ричард у кіноповісті «Коли розводять мости», неуважний, забудькуватий директор у «Большом  «Фитиле»»

    У 1965 році Леонід Биков став Заслуженим артистом РСФСР. Образ дитбудинківця  Сашка Макаренка актор вдало зібрав у стрічці «Розвідники» вже пребуваючи у місті Києві. У наступні роки Биков зіграв всього в  4 картинах, дві з яких вважаються вершиною його творчості – воєнні драми  «У бій ідуть лише «старі», «Ати – бати йшли солдати». В обох стрічках Леонід Биков зірав головні ролі: командира «співочої» ескадрилії Олексія Титаренка на призвисько Маестро та єфрейтора Віктора Святкина.

РЕЖИСЕРСЬКІ РОБОТИ

    Перші режисерські спроби Леоніда Бикова розпочалися ще під час роботи у Ленінграді, на початку 1960-х років, коли він знімав невеликі сюжети для сатиричного кіножурнала «Фитиль». В 1961 році він брав участь у постановці короткометражки «Як мотузочка не в'ється », а вже  у 1964 році на кіностудії «Ленфільм» вийшла перша повнометражна картина режиссера Бикова- комедія «Зайчик». Фільм не справив належного враження на глядачів, але це не зупинило режиссера – дебютанта, бо через деякий час Биков повернувся до режисури.

    В 1971 році Биков зняв ліричну комедію «Де ви, лицарі? », він зіграв одного з головних героїв – лікаря – біохиміка Ігора Володимировича Кресовського. 

     Давньою мрією Леоніда було створення картини про героїзм радянських льотчиків у роки війни. Любов до цієї професії жила в ньому завжди. Роботу над своєю найкращою картиною «У бій ідуть лише «»старі» Биков розпочав ще наприкінці 1960 років. Сценарій, написаний спільно  з Євгеном Онопрієнком і Олександром Сацьким, був втіленням юнацької мрії Леоніда Федоровича про небо і даниною пам'яті тих, хто не повернувся з війни. Основою сюжету майбутнього фільма стали факти  з реального життя і у багатьох героїв були реальні прототопи. До постановки фільму Биков готувався відповідально, а от чиновники, які прочитали сценарій, визнали його  не «героїчним», і тому відмовили у заявці на зйомки. І ось тоді Биков виріив схитрувати: на своїх творчих вечорах і зустрічах із глядачами він зачитував уривки із сценарія. «Читання» користувалися незмінним успіхом у аудиторії, і нарешті, після багаточисленних листів від ветеранів до різних інстанцій, Биков отримав дозвіл на  початок зйомок.. Доволі довго Биков «пробивав» у Держкіно фільм про військових льотчиків. А коли нарешті дістав дозвіл, то з’ясувалося: бюджет картини настільки мізерний, що давав змогу оплатити зйомки тільки одного літака. Биков поїхав до Москви і зустрівся з маршалом авіації Олександром Покришкіним. Герой Радянського Союзу спокійно вислухав і попросив залишити йому сценарій на декілька днів. Але того ж вечора Покришкін зателефонував Бикову. Він був зворушений і сказав, що надасть усю необхідну для зйомок техніку. Картину «У бій ідуть одні «старі»» здавали напередодні нового 1974 року. На перегляді комісії Держкіно був присутній і сам Покришкін. І коли в залі ввімкнули світло – усі побачили, що уславлений льотчик витирає сльози.

    У рік прем'єри  1974 цю кінострічку переглянули більше  44 мільйонів глядачів, забезпечивши картині четверте місце в прокаті, що стало несподіванним не тільки для кінокритиків і кіноначальства, а і для сценаристів фільма.  Ця картина у тому ж таки 1974 році була нагороджена Срібною медаллю імені Олександра Довженка « За произведение на героико – патриотическую тему». На Всесоюзному фестивалі в Баку фільм отримав приз похвали, але міг би отримати головний приз. Справа в тому, що на цьому фестивалі демонстрували фільм Василя Шукшина «Калина красная», який викликав хвилю неприйняття зі сторони чиновників. Але Леонід Биков відмовився від головного призу,  віддавши належне Шукшину, назвавши його фільм «Калина красная» справжнім проривом в заборонену зону, про що раніше й думати не дозволялося. Роль «Маестро» у виконанні Леоніда Бикова була визнана найкращою . за  цю роль Леонід Биков отримав звання Народного артиста УРСР.

    Він бачив свою місію в тому, щоб показати, як воювали і як гинули люди, якими вони були в житті, щоб їхні образи закарбувалися у пам’яті нащадків. Без пафосу і надриву. Подвиг у його фільмах — це результат війни, щось само собою зрозуміле. Війна вимагає жертв, і їхню неминучість Биков показує відверто. І водночас переносить увагу на нащадків, підкреслює прямий зв’язок — життя триває, пам’ятайте ваших батьків і цінуйте їхню самопожертву. Зіставлення часів — суто кінематографічний прийом. І режисер добре знає силу емоційного впливу ігрової стихії. Правду війни з нинішнім поколінням в’яже окреслена у фільмі сюжетна нитка: Анна, донька молодшого лейтенанта Сусліна і медсест­ри Кіми, збирає нащадків тих, хто загинув у бою. І ще спільне, що єднає обидва фільми, — локальність подій. Режисер не прихильник баталій, його увага зосереджена на образах, чиє ім’я народ. І разом з тим кожен персонаж у дилогії — неповторний, особливо молодих бійців, тих, хто не встиг пожити... Це надзвичайний талант — жити життям своїх персонажів, тому не випадково відібрав на ролі «жовторотиків» зовсім молодих акторів, переважно студентів, аби, уникнувши кліше, показати подвиг як людяну інтимну історію.

    Биков віддавав фільмам не тільки себе, а й факти свого життя. Його особисте проявлялося, зокрема, і в прізвищах персонажів фільму. Молодший лейтенант Щедронов (Смуглянка) у «Стариках» носив прізвище його найближчого друга дитинства; льотчик Аляб’єв — хлопчини, з яким Биков подружився в евакуації в Барнаулі. Старша сестра Бикова Луїза згадує про прем’єру фільму «У бій ідуть лише «старі» у Краматорську, місті, де виростав майбутній митець.

Кінофільм було відзначено спеціальним призом журі «Криталева ваза» та премії Центрального Комітету Союза  на ХІХ МКФ у Карлових Варах; Гран – прі Міжнародного кінофестиваля «Фільми за свободу» в Сопотце; Головна премія – статуетка «Свобода» - на ІІІ Фестивалі фільмів про свободу в Сопоті. 

    У фільмі про війну сама війна на другому плані. Бо війна все одно кінчається, скільки б не тривала. Вічна тільки музика. І за це можна битися і навіть гинути. Однією з найулюбленіших пісень Леоніда Бикова була  «Слуглянка», яку він втілив у фільмі «У бій ідуть лише «старі»»

    Биков став народним артистом України і, окрилений успіхом, почав працювати над новою стрічкою про війну під назвою «Ати-бати, йшли солдати». Коли зйомки батальних сцен було закінчено, виявилося, що все писали на браковану плівку. Кіностудія вимагала виконати план, а військові не давали можливості перезняти. Биков боявся, що зйомки зупинять або ж його картину віддадуть іншому режисерові. І він знову вирушає до Москви – на прийом до  міністра оборони Гречка. Проблему було розв’язано, проте історія з бракованою плівкою коштувала Бикову першого інфаркту.

    Фільм «Ати-бати, йшли солдати», оснований на реальних подіях, просто не міг залишити глядача байдужим. Леоніду Бикову присудили Державну премію ім. Шевченка. Але режисер не зміг бути на врученні – в нього стався другий інфаркт. І тоді перший секретар ЦК КПУ Володимир Щербицький, який шанував авторський талант Бикова, дав розпорядження відвезти нагороду прямо в лікарню.  

    Останьою незавершеною кінокартиною  була комедія «Прибулець 73».

У фільмі Биков мав зіграти дві ролі – тракториста Тикіна і його двійника – інопланетянина Глоуса. Стрічка «Прибулець»  стала основою для фільму «Зіркове відрядження », знятого у 1982 році режисером Борисом Івченком.

    11 квітня 1979 року Леонід Биков , якому було лише  50 років, трагічно загинув, на трасі «Мінськ - Київ» біля селища Димер. Биков повертався на своїй машині з дачі під Києвом. Попереду нього рухався трактор МТЗ-50 з культиватором, і з невідомих причин Биков вирішив його об'їхати, не переконавшись у безпеці обгону. І як тільки він став здійснювати обгін, побачив, що йому назустріч рухалася вантажівка ГАЗ-53. Биков почав гальмувати, автомобіль розвернуло на склизький трасі вліво на 90 градусів, однак уникнути зіткнення не вдалося. Вантажівка протягла «Волгу» Бикова приблизно 20 метрів… За три роки до загибелі Биков написав лист – заповіт друзям – режиссеру Миколі Мащенку і актору Івану Миколайчуку.

 

 

 

 

 

 

 

 

    Похований Леонід Биков на Байковому кладовищі у Києві,ділянка 33.

 

Хочеться вірити, що Биков не помер, а відлетів на іншу планету і повернеться.    Його ім’ям названо малу планету № 1973 SO4 у 1994 році й ескадрилью льотного полку України 1999 році.   
    Талант та величність душі Леоніда Бикова вшановано пам’ятниками, меморіальними дошками, книгами та медалями : 
У Києві в пам'ять про військових льотчиків. 
В Краматорську в сквері міського будинку культури ім Леніна.
У школі №6 міста Краматорськ меморіальна доска. 
Пам’ятник на місці загибелі.
У Харкові меморіальна дошка на будинку в якому деякий час проживав.
У Харкові табличка на театрі ім. Шевченка. 
Меморіальна дошка на кіностудії ім.Довженка.
Меморіальна дошка в Києві на будинку, де останнім часом проживав. Медаль імені Леоніда Бикова «За розвиток культури» місто Краматорськ, виготовлена зі срібла 925 проби, вагою 20г. 
  Він втілив на екрані багато дуже популярних образів. Всі вони говорять його голосом і усміхаються, як він. В кожному з них є частка його особистості. Але від кожного з них його, зрозуміло, відділяє певна відстань. Більша чи менша.      Биков був людиною, яка для стороннього погляду просто не мала недоліків. Його стосунки з людьми, норми його суспільної поведінки виглядали бездоганними. Друзі та колеги висловлюють пошану Леоніду такими словами: «Великого таланту, чистої совісті та щедрої принципової громадянськості цей художник, ця людина переповнена любов’ю до людей, енергією і ніколи не хизувався своїм «Я»». 

     В його товаристві затишно, як буває затишно в аурі хорошої людини. Його фільми хочеться дивитися знову і знову. Така собі терапія душі. Можна уявити, як добре почувалися поруч із Биковим ті, кому випало з ним працювати… Кожного року 11 квітня на могилі Леоніда Бикова на Байковому кладовищі з’являються квіти. Їх приносять усі, для кого він творив своє неповторне кіно, усі, хто вдячний йому за це. Він освітлював своїм талантом життя реальне й творив власний світ на екрані, тим самим відкриваючи себе світові.

    У складні для України часи ми повинні відчувати почуття патріотизму всією душею, всіма клітинками власного тіла; повинні дізнаватися про себе як про розвинену націю, щось нове, цікаве, неподібне до того, що нам говорили раніше . Так наша держава має давнюю історію, традиції, ми повинні пишатися  видатними людьми України, щоб згодом зробити життя кращим, щоб наші нащадки з гордістю вимовляли слово «Україна».

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Додаток  1

 

 

АФОРИЗМИ  ЛЕОНІДА БИКОВА

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                                                                                             Додаток 2

http://s019.radikal.ru/i637/1203/cf/6495a2f1084b.jpghttp://s019.radikal.ru/i619/1203/b6/8633ab8ef2d2.jpg

 

http://s014.radikal.ru/i328/1112/a9/d3235cc74db2.jpg

 

Додаток 3

 

      Дом где родился ЛФБыков в пос. Знаменское Фото Людмила Ищик 2005 г

          Будинок ,де народився Л.Биков. Фото Людмили Іщик , 2005 р.. Жена Тамара дружина Тамара

родина Леоніда Бикова   Леонид Быков и семья

Додаток 4

 

  caa203475cb90feeafb02723bad3d6e8(1)

 

Леонід Биков в ролі капітана Титаренка у фільмі

«У бій ідуть лише «старі»».

 

Додаток  5

Su-15204120a20AndrE9Kapinus

 Су-15ТМ «Леонид Быков» во время службы в Краматорске.

«После создания своего фильма «В бой идут одни «старики» Леонид Быков стал очень популярным человеком, особенно в среде летного состава Советской Армии, – рассказывает директор музея Владимир Дерновой. – Летчики часто приглашали его на культурные мероприятия в военные гарнизоны. Во время одного из таких визитов актера в Краматорск в полк, где стоял тогда еще будущий экспонат винницкого музея, именем Леонида Быкова и нарекли истребитель-перехватчик Су-15».

Герої співочої ескадрилії багато років потому

Додаток 6

 

Сучасні постери фільмів за участю  Леоніда Бикова

Додаток 7

меморіальні  дошки

 

     Памятник Быкову Леониду Федоровичу в г. Краматорск Донецкой области

пам҆ятник Леоніду Бикову у Києві       та  Краматорську      

місце загибелі Леоніда Бикова

 

пам҆ятник у Києві                                                                        Харків

 

  музей Краматорська    

doc
До підручника
Українська література 11 клас (Міщенко О.І.)
Додано
31 жовтня 2018
Переглядів
587
Оцінка розробки
Відгуки відсутні
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку