Робота на конкурс присвячений Шевченківським дням

Міністерство освіти і науки України

Департамент освіти і науки

Київської обласної державної адміністрації

Робота  на конкурс «Об’єднаймося ж , брати мої »

Номінація" Історія України і державотворення"

« Добровольчий рух - феномен українського суспільства »

                                         Роботу виконала :

                                                         Скопич Аліна Олександрівна

                                                               учениця 9 класу ЗОШ І-ІІІст.№4

                                 м. Переяслава

                             Керівник:

                                                               Ронсевич Оксана Станіславівна,

                                                              вчитель історії ЗОШ І-ІІІ ст.№4                                                                                                                  

                                 м. Переяслава

м. Переяслав

2021

ЗМІСТ

Вступ……………………………………………………………………………...3

Розділ 1.Передумови утворення українського козацтва..............................4

Розділ 2.Запорозька Січ — воєнізована структура з добровольчих             батальйонів……………………………………………………………………...7

Розділ 3. Легіон Українських  Січових стрільців – добровільна формація українського визвольного руху…………………….……………………….. 10

Розділ 4. УПА -  найбільший феномен української історії ХХ ст. ..……..12

Розділ 5. Покликання « доброволець»………………………………………16

Висновки ………………………………………………………………………..22

Список використаної літератури……………………………………..……...25

Додатки………………………………………………………………..…….......27

ВСТУП

  Добровольці — це ті,

кому Україна дорожча за життя.

   У війнах ХХ століття, які відбулися на території України, населення виявило стійкість, мужність та непримиренність у боротьбі із загарбниками, добровільно об’єдналося в різноманітні збройні формування: під час Першої світової війни – у легіон Українських січових стрільців; у роки національно-визвольних змагань 1917–1921 роках виникли формування, які очолювали народні отамани Махно, Хмара, Мелашко, Руденко, Гладченко; під час Другої світової війни – об’єднання партизанів та Українська повстанська армія .

   Збройні сили сучасної Української держави були значно послаблені через недофінансування, відсутність реформ і як наслідок неготові до ефективного її захисту. І це в той час, коли росіяни розгойдували ситуацію на Сході країни та анексували Крим.

…Актуальність: обрана тема пов’язана з тим, що саме в такий важкий для України період на її захист стали вмотивовані люди з характером. Іменують їх просто – добровольці.

Об’єкт : Ядром більшості добровольчих формувань стали активісти з Майдану та інші патріоти нашої держави, які розуміли, що потрібно негайно реагувати на конфлікт який почало керівництво Російської Федерації, гібридної війни проти України.

Предмет: дослідити причини знов утворених українських добровольчих формувань, як допоміжний оборонний ресурс держави, що отримали зброю з метою захисту її територіальної цілісності та державного суверенітету України, у формуванні яких брали участь громадські об’єднання та групи самоорганізованих громадян із дотриманням принципу добровільності.

РОЗДІЛ І

ПЕРЕДУМОВИ ВИНИКНЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО КОЗАЦТВА

   У багато віковій історії України важливе місце належить козацтву. За слушним висловом В.Б. Антоновича в ньому найвиразніше і найяскравіше визначилася провідна ідея, основою якої був принцип демократизму та рівного політичного права для кожної особистості. Ці засади простежуються на прикладі діяльності козацтва в різних сферах суспільного життя. Так освоюючи степові простори, козаки, всупереч панівному феодальному способові виробництва, розвивали власне господарство, що базувалося на вільнонайманій праці. Грунтуючись на глибоких історичних традиціях, козацтво відродило перерваний іноземними загарбниками державотворчий процес в Україні. Не менш вагомим є його внесок у розвиток матеріальної культури та духовного життя народу.[1,ст.36]

   Зрештою, з середини XVII століття козацтво почало репрезентувати перед світом український етнос, а українці дістали назву " козацького народу". Історичні джерела свідчать про появу українського козацтва в другій половині XV століття на теренах так званого "Великого кордону". Причини походження цих  вільних громад, відповідно  багато в чому позначилися на багатьох рисах їхнього внутрішнього устрою, соціальному становищі, формах і методах діяльності, стосунках із владою та суспільних функціях.

   Однак подібність українського козацтва до аналогічних прикордонних утворень, не знімає питання про його особливість та унікальність щодо місця та ролі в нашій історії. Адже, зародившись на прикордонні, козацтво, за порівняно незначний відрізок часу - протягом двох століть, не лише зросло чисельно , а стало добровільними військовими формуваннями і перетворилося на грізну військову силу, а й поширило свій вплив на більшу частину українських земель та піднеслося до усвідомлення та відстоювання національних інтересів.[2, ст.58]

   Період кінця XV - середини XVII століття є визначальним у становленні українського етносу та його державності. Характерними рисами цього періоду були: зародження українського козацтва, його еволюція від розбійницьких ватаг до структурованого козацького війська, а від нього до козацького субетносу як складової частини українського народу. Адже еволюція козацтва в Україні сприяла утворенню вищої форми організації суспільства - держави, в формуванні якої воно відіграло провідну роль. Українське козацтво є одним із популярних об'єктів для дослідження не тільки у вітчизняній історії, але й в історичних науках інших країн. Подібного явища не знала історія жодної країни. Про козаків у час їхнього розквіту, знали не тільки їхні сусіди , а й уся Європа. Неодноразово приїздили в Україну різні дослідники, щоб ближче познайомитися з життям та побутом козацької верстви.[3, ст.268]

 Видатний історик М.С. Грушевський писав про це так:" Внаслідок своєї оригінальності, а також завдяки гучної ролі в історії Східної Європи, козацтво звертало на себе увагу здавна; чимало істориків їм займалися, але при цьому дуже багато залишилося неясного, і в літературі  по цьому питанню існує чимало суджень дуже сумнівних і помилкових ".

   У роки незалежної української держави відкрилися широкі можливості дослідження виникнення козацтва як добровольчих формувань , які стали на захист українського народу. Існують різні оцінки цього феномену - від патріотичних до вульгаризаторських за зразками польської та російської історіографії ХІХ століття. Також мають місце думки, щодо часу й рушійних чинників утворення цього войовничого прошарку, що населяв спочатку південь України. Наприклад, у радянській науці найбільш поширеною була теорія, за якою виникнення козацтва пояснювалося посиленням феодального та релігійно - національного гноблення. Однак, ця теорія не може застосовуватися для універсального пояснення всіх випадків перетворення селян на козаків: адже на південних окраїнах українських земель опинялися вільні, ще й заможні люди.

    У дореволюційній історіографії  була популярною" рицарська "теорія формування козацтва, в якій відчайдушні українські лицарі - феодали, прагнули захистити власний народ від жорстоких кочівників.

   Немає сумніву у тому, що всі названі причини існували насправді . Важко лише погодитися з тим, що формування козацтва було справою окремих, хай навіть і видатних осіб. То був історично об'єктивний процес , пов'язаний із посиленням феодальної експлуатації селянства, із господарським освоєнням нових земель, із необхідністю захисту від татарських і турецьких агресорів.

Причини виникнення:

- наявність величезного масиву вільних земель степової зони (Дикого Поля ), з багатими природними ресурсами, що потребувало заселення і господарського освоєння;

- погіршення становища українського народу, що спричиняло втечі селян і міської бідноти на окраїни Польсько - Литовської держави в пошуках кращої долі.

- умови існування, оскільки постійною була загроза нападів татар, обумовлювали потребу до появи у козацтва військової організації.

   Зародження козацтва простежується у XV столітті, коли на вільні прикордонні землі Польсько-Литовської держави приходили найбільш сміливі і відчайдушні люди, яких життя примушувало до військової організації. Їх склад був різний - від селянина втікача, до магната - шукача пригод. Зустрічалися люди різних національностей, але більшість становили українці. Селилися козаки понад Дніпром , у верхів'ях Південного Бугу та їх численних протоках. Важливим регіоном формування українського козацтва стали міста Канів і Черкаси. Козацький устрій був демократичним.

   Розвиток козацтва була закономірним результатом вікової боротьби осілого землеробського населення зі степовими кочівниками в зоні так званого " Великого кордону ". Це свідчить про певні закономірності організації вільної людності, не обмеженої державними правовими нормами.

РОЗДІЛ  ІІ. ЗАПОРОЖСЬКА СІЧ — ВОЄНІЗОВАНА СТРУКТУРА

З ДОБРОВОЛЬЧИХ БАТАЛЬЙОНІВ

   В сучасній історичній літературі не вщухають суперечки щодо соціальної суті козацтва та організаційних форм цього феномену. Одні дослідники вбачають у ньому архаїзм суспільних відносин, інші ж, говорять про більш передовий порівняно з феодалізмом спосіб виробництва, носієм якого виступало козацтво. Однак науковці, як правило, визначають, що Запорозька Січ була республікою з яскраво притаманним їй демократичним устроєм. Нині переконливо доведено, що у межах так званих «вольностей» на Січі створилося не лише своєрідне українське військо на основі відповідних організаційних засад, а й утвердилися особливі суспільні відносини, коли принцип військової демократії визначав фактично все — громадський устрій функціонування управління, правопорядок, побут тощо.

   Структура суспільних, державних, інституцій Січі була надзвичайно простою. Загальна козацька, військова рада виконувала функції своєрідного законодавчого органу, Кошу, в особі кошового отамана та старшини, котрим належала виконавча влада. Закріплених правовими актами меж компетенції цих інституцій не існувало. Вони орієнтувались на звичаєве право та традиції, які виникли ще за Київської Русі ,наприклад, функціонування віча. Характерною ознакою процесу формування виконавчого органу влади була виборність його членів. Під час роботи військових рад формально всі козаки відкритим, демократичним способом висували кандидатури, як правило, альтернативні, обговорювали їх і більшістю голосів обирали на ту чи іншу посаду аж до курінних отаманів та десятників включно. До компетенції ради входили також розв'язання питань про оголошення війни і підписання мирних угод, розподіл господарських угідь тощо. У свою чергу, Кіш, керуючись рішеннями загальної ради, втілював у життя напрями політики Запорозької Січі в межах своїх «вольностей».[4,456]

   Оточена з різних сторін ворожими політичними силами, шляхетська Польща, Кримське ханство, Османська імперія, Січ змогла стати життєздатним суспільним організмом лише за умови демократичного конституювання внутрішніх суспільних порядків, і поповнення її людських резервів за рахунок втікачів з інших українських земель ,тобто найбільш мобільним та радикально настроєним елементом.

…Запорожжя становило лише певну частину території України, але на нього з середини XVII століття формально поширювалася влада українських гетьманів і зверхність російського царя. Щоправда, «низове товариство» не завжди виконувало постанови гетьманського правління і царського уряду. Більше того, після 1654 року Кіш Війська Запорозького став відігравати важливу роль у політичному житті всієї України. Він виступав своєрідним арбітром у суперечках сторін та гарантом збереження військових і політичних структур, які склалися в ході Визвольної війни, слідкував за діяльністю тих чи інших гетьманів тощо.

   Козацтво збагатило суспільно-політичні традиції української державності ще одним елементом, організаційною структурою у формі полків. В ході подальших подій полковий, військово-адміністративний устрій довів свою життєздатність і був покладений в основу владних структур, які виникли в роки Визвольної війни українського народу середини XVII століття. Народні повстання кінця XVI  та на початку XVII століть яскраво висвітлили типове для тих часів явище, пов'язане з історичним існуванням Запорозької Січі.

В екстремальних умовах зіткнення соціальних, етнічних, релігійних інтересів різних категорій населення Речі Посполитої та України повстале поспільство, як правило, намагалося поширити суспільно-політичні структури запорозького козацтва на інші українські землі. В тогочасних документах містяться чисельні згадки про те, що козаки в містах і селах України « мають своїх гетьманів і різні форми власного правосуддя (1609 р.),що вони «не несуть відповідальності перед жодним судом, крім суду тих отаманів, яких вони самі собі встановили, обравши власних суддів і старшин  » (1613 р.), і нарешті, що вони «створюють у великій Речі Посполитій іншу республіку »(1616р.) Характерно, що ці процеси відбувалися повсюди – на Брацлавщині, Поділлі, Волині , Чернігівщині, Київщині.[5,ст.286]

   Багаторічне функціонування Запорозької Січі , по суті, становило важливий етап формування української етнічної державності.

«Дух козацтва, який розлився по всій Україні», охопив найрізноманітніші сфери життя і значною мірою зумовив тенденції розвитку наступного етапу утвердження на українських землях державних органів управління. Його цементуючою силою на цьому етапі виступило козацтво — волелюбний стан. Демократичне утворення державного типу — Запорозька Січ.

РОЗДІЛ ІІІ .ЛЕГІОН УКРАЇНСЬКИХ СІЧОВИХ СТРІЛЬЦІВ

 До появи Українських січових стрільців спричинила Перша світова війна. Уже в перший її день, 1 серпня 1914 р. лідери трьох найбільших галицьких партій утворили Головну Українську Раду, яка, зокрема, поставила перед австрійським командуванням питання про організацію в австрійській армії окремого українського формування, що мало стати зародком української національної армії. Вони мали велике значення для відновлення військових традицій та для зростання українського патріотизму. Головним отаманом УССів було обрано доктора Володимира Старопольського, його заступником (осавулом) – Дмитра Катамая.[6,139]

  Стрілецькі товариства швидко поширилися по усій Галичині. Найперше вони утворилися в Бориславі, Сокалі, Яворові, Ясениці тощо. За короткий час було організовано стрілецькі чоти, сотні, курені, фахові офіцерські школи та близько 50 товариств Січових Стрільців. Товариство «Січові Стрільці», придбавши 100 карабінів, проводило навчання в передмістях Львова. Керівництво стрілецькими товариствами в Галичині здійснював Кирило Трильовський.

    Для підготовки січовиків було організовано постійно діючі курси теоретичного і практичного військового вишколу, якими керували старшини запасу австрійської армії М. Волошин та С. Рудницький. Основні заняття проводилися з польової та бойової служби, стрільби, технічних основ зброї.    Найбільшим і наймасовішим оглядом стрілецьких та пластових сил стало Шевченківське свято, яке відбулося 28 червня 1914 року у Львові, й на якому вперше відкрито виступило близько 500 стрільців.

   6 серпня 1914 року у львівській газеті «Діло» з'явилося звернення Головної Української Ради «до всього українського народу», в якому закликали добровольців записуватися Українські Січові стрільці (УСС). На заклик Головної Української Ради відгукнулося 28 000 добровольців, але австрійський уряд, не впевнений у лояльності українських частин, дав дозвіл лише на 2,5 тисячі. Ядро легіону становили члени довоєнного січового, сокольського і пластового руху. Українські січові стрільці - українська військова частина у складі австрійської армії, що діяла на російському фронті з 1914 по 1918р.  Незважаючи на отриману згоду, від перших днів створення частини їй чинили різноманітні перешкоди: на прохання відкликати з військ 100 українських старшин цісарське командування відрядило лише 16, зокрема Г. Коссака, С. Горука, В. Дідушка, Д. Вітовського; для Легіону УСС передало 1000 важких однозарядних гвинтівок, які ще 1888 знято з озброєння.[7,ст.472]

   Узимку 1914-15 рр. сотні УСС у складі 130 бригади боронили карпатські переходи: їм припала тоді розвідча й охоронна служба. Першим успіхом легіону УСС була перемога на горі Маківці 29 квітня та 3 травня 1915року.

Січове стрілецтво виховало славних синів України: Кирила Трильовського, Костя Левицького, Михайла Волошина, Дмитра Вітовського, Андрія Мельника, Романа Сушка. Серед січових стрільців було багато талановитих людей – художників, поетів, журналістів: Юрій Шкрумеляк, Мирослав Ірчан, Левко Лепкий, Роман Купчинський.[Д,1]

Історія Українських січових стрільців ‒ це гордість і слава, радість і біль нашого народу, який прагнув волі, кращої долі, побудови суверенної України.

Водночас у листопаді 1917 р. в Києві навколо Євгена Коновальця з українців, які тікали з російської армії та російського полону, сформувався Галицько-Буковинський курінь Січових Стрільців, що були однією з найкращих формацій української армії. «Усуси» зіграли важливу роль в подіях Української революції 1917-21 років.[8,ст.125]

Метою Українських Січових Стрільців було звільнення та об’єднання українського народу, створення єдиної самостійної соборної української держави. У роки Першої світової війни це була єдина добровольча військова формація у складі австро-угорської армії..

РОЗДІЛ ІV .УКРАЇНСЬКА ПОВСТАНСЬКА АРМІЯ

   Українська Повстанська Армія – добровільна, військово-політична  формація українського визвольного руху. Діяла до вересня 1949 року, після чого реорганізувалася у збройне підпілля, діяльність якого припинилася в середині 1950 років. Стратегічна мета — відновлення української державності, і тому боротьба розгорталася проти всіх держав, що намагалися завадити цьому.

   Українська Повстанська Армія була створена 14 жовтня 1942 року за рішенням політичного проводу ОУН для захисту мирного населення України від знущань німецької окупаційної влади. Головнокомандуючим УПА з 1943 до 1950 року був Роман Шухевич, псевдонім – Тарас Чупринка. Маючи визначні здібності, він створив дієздатну, багаточисельну військову силу, котра потужно протистояла німецьким і радянським каральним військам.[9,ст.2]

   Жахливі наслідки діяльності Радянської влади в Україні, голодомори, репресії, терор на Східній Україні з 1920 до 1941 роки, масові вбивства, катування, четвертування людей у тюрмах НКВС на Західній Україні з 1939 до 1941 р. та не менш миролюбна політика Гітлера, остаточно озлобили людей проти Німеччини і Московського більшовизму. Жорстокі та антилюдські політичні системи комуністичних та фашистських загарбників сприяли державницьким та патріотичним почуттям мирного населення, котре масово вливалося в ряди Української Повстанської Армії. В 1944 роках УПА нараховувала близько півмільйона осіб. Саме УПА врятувала населення Західної України від масового терору і повного знищення комуністичним режимом, очолюваним Сталіним.  Будучи добре організована, вона вела успішну, але кровопролитну війну із комуністичними загарбниками. Також тісно співпрацювала з підпільною організованою мережею ОУН, отримуючи від них необхідну інформацію.

     Створення та існування Української Повстанської Армії  це найбільший феномен української історії ХХ століття. Адже ті, хто відстоював Незалежність України в 1940-х роках, повинен був «прослизнути» через страшні 1920–1930 роки. Воїни «лісової армії» були виховані тими націоналістами, які пережили 1917–1920-ті роки з їх вірусом більшовизму. Представники УПА не тільки боролися за Україну всіма доступними методами, але і без вагань жертвували життям: якщо «криївку» знаходили радянські розвідники, то її мешканці найчастіше негайно покінчували життя самогубством, щоб не датися живим в руки ворога. Крім того, УПА під час Другої світової війни – єдині у світі, хто воював одночасно і проти гітлерівців, і проти СРСР.

   Українська Повстанська Армія була неймовірно організована – можливо, саме завдяки нащадкам її воїнів українці і змогли організувати Євромайдан.[10, ст.2]В неї були чітка структура з субординацією, розклад і жорстка дисципліна: наприклад, вживання алкоголю без дозволу командира, каралося розстрілом. Багато істориків вивчали і продовжують вивчати Українську Повстанську Армію як ідеальний приклад підпільної організації.

   Окрім безпосередніх бойових дій, найважливішою складовою діяльності Української Повстанської Армії була пропаганда. Певною мірою «лісова армія» випередила час, зробивши основну ставку на поширення інформації. У період з 1948 до 1952-й рік, у підпільних друкарнях було надруковано 350 тисяч примірників листівок, брошур, книжок та іншої нелегальної літератури, незважаючи на дефіцит паперу. .[Д, 2] Близько 20% неперіодичних видань було адресовано українській молоді і закликало не вступати в комсомол і не піддаватися зросійщенню. Також у повстанській літературі критикували марксизм, альтернативно пояснювали історичні події в Україні, розкривали суть бандитського сталінського режиму і висвітлювали завдання українського визвольного руху. Найпопулярніша праця – «Концепція самостійної України і основні тенденції політичного розвитку сучасного світу» Петра Полтави – Федуна. Вік членів УПА в середньому становив 18–22 роки.

   У всіх повстанців для надійної конспірації було по кілька псевдонімів. Більшість з них – похідні від назв тварин, птахів, рослин, предметів. Були також нікнейми, похідні від назв явищ природи: Хмара, Мороз, Крига, Зима, Місяць і т. д. Найбільш екзотичні «нікнейми УПА» – Не питай, Не пий, Вгадай, Зірви шапка, Розбий гора. [11, ст.215]

    Повстанці примудрялися діставати зброю у Червоній армії, маскуючись під радянських партизанів. Крім того, в 1942–44-му роках зброю вдалося вимінювати в угорців і навіть німців. Були встановлені певні тарифи обміну на продукти харчування: одна ручна граната оцінювалася в одне куряче яйце, автомат або гвинтівка – в цілу курку, ручний кулемет – порося, міномет – кілька мішків картоплі. У розпал Другої світової війни кожна сотня УПА мала у своєму розпорядженні 20–25 кулеметів різних марок, до 40 самозарядних гвинтівок, до сотні пістолетів-кулеметів, один-два гранатомета.

   Протягом десятиліть нам втокмачували «істину», що «так звана Української Повстанської Армії була вірним сателітом фашистської Німеччини». Але сьогодні ми знаємо, що поява на теренах України націоналістів-повстанців стала достойною відповіддю загарбникам на ті страхіття, які вони почали творити на українській землі.

  Української Повстанської Армії боролась за Самостійну Соборну Державу і за те, щоб кожна нація жила вільним життям у своїй власній, самостійній державі. Знищення національного поневолення та експлуатації нації нацією, система вільних народів у власних, самостійних державах – це єдиний лад, який дасть справедливу розв'язку національного і соціального питання в цілому світі.

   Геніальне визначення України дав Стефаник. Україна – це земля, наша родюча, чорна, найбагатший у світі чорнозем, за який проливали кров найкращі сини України...". А далі: " Українська земля – чорного кольору, а кров борців, що йшла "відбирати її від ворога", – червона. А хіба ж поєднання цих кольорів – червоного і чорного – не символічне визначення України – України, що бореться?".

РОЗДІЛ V.     ПОКЛИКАННЯ « ДОБРОВОЛЕЦЬ ».

   Доброволець - це поняття набагато ширше, ніж списки особового складу добровольчих батальйонів. На мою думку, добровольцями можна вважати і тих людей, які з першого дня війни і донині залишили в минулому комфортне мирне життя і пішли боронити Батьківщину. Їх сотні тисяч — це і капелани, і волонтери, і ті, хто штурмував військові комісаріати з вимогою взяти їх до лав Збройних Сил України та зрештою добився свого. Історично так склалося, що добровольці  це феномен, притаманний українському суспільству.    Мабуть, однією з найголовніших рис, властива добровольцям, була вмотивованість. Ці бійці хотіли не служити, а захищати свою землю, прагнули вчитися справі та блискуче виконували бойові завдання. І хоч у переважної частини з них не було навіть військової форми, однак вони мали найголовніше  це бажання воювати. До складу добровольчого руху долучились чоловіки та жінки, люди різного соціального рівня, віку, освіти. Саме вони змогли докорінно змінити ситуацію на фронті та вселити впевненість у регулярні та мобілізовані підрозділи армії. В умовах, коли більшість кадрових військових була деморалізована, добровольці ставали до бою на першій лінії. [12, ст.135]  Слід згадати і про волонтерів, які також є добровольцями, і їхній внесок не менш важливий. Саме ці люди породили таке явище, як волонтерство, без якого взагалі складно уявити успішні дії українського війська.

   Агресія Російської Федерації  2014 року не стала винятком. Чоловіки й жінки по всій території України висловили бажання та готовність стати на захист країни. Навесні 2014-го була рекордна явка до військкоматів із проханням перевірити дані та взяти на облік. Коли була оголошена мобілізація, у військкомати зверталися люди, які не отримали повісток, із заявами про добровільний призов на особливий період. Потім ,були чоловіки та жінки, які самоорганізувалися в батальйони й вирушили на Схід України захищати кордони з тими ресурсами, які вони самостійно змогли дістати. [13, ст.2]

За психотипом обидві ці групи людей фактично підпадають під поняття «добровольці». Події на Сході України  це не просто боротьба між українцями та росіянами. Це протистояння радянському зомбуванню та тому минулому, в якому досить тривалий час ніби у вакуумі тримали українців.[14,26]

   На початку війни держава не мала іншого інструментарію, окрім як спиратися на сили активного прошарку українського народу. Не маючи жодних механізмів протидії «російській весні», зародився добровольчий рух, бійці якого мали усвідомлення ситуації, що склалася, та бойовий дух. Ці люди знали, що будь-якої миті можуть загинути. Проте розуміння того, що саме вони беруть на себе відповідальність за майбутнє України, не залишало місця будь-яким сумнівам. Озброєння добровольців було не найкращим: переважно легка стрілецька зброя, старенькі АК-47 або АК-74. Проте навіть з тією зброєю, що мали бійці добровольчих батальйонів, вони виконували поставлені завдання, робили все, що можливо в умовах мінімального забезпечення. Саме відсутність бронетехніки чи важкого озброєння часто не давала розвинути наступ чи звільнити черговий окупований населений пункт. Але добровольці не складали рук і самовіддано робили все, що було в їхніх силах. Саме той дух самовіддачі та вмотивованість добровольців стали надалі прикладом для інших. Після завершення гострої фази війни деякі добровольчі формування почали сходити нанівець. Багатьом допомогли це зробити. Інші знайшли можливість для подальшого існування та навіть розвитку в складі Збройних сил України та Національної Гвардії України. Генеральний штаб при цьому зауважує, що в Україні заборонено функціонування будь-яких збройних формувань, не передбачених законодавством [15,ст.17 Конституції]. Саме тому інтеграція була необхідним кроком. Перехід добровольців до регулярної армії мав надати сил та мотивації бійцям регулярних збройних підрозділів, ставши прикладом відповідної поведінки та дій. Добровольці ж натомість отримали важке озброєння та бронетехніку.

   Особи, які добровільно написали заяви з проханням їх мобілізувати або які добровільно підписали контракти із  Збройних сил України чи іншими силовими відомствами, фактично перейшли в категорію військовослужбовців або працівників відповідних органів. Вони мають статус і гарантії, передбачені відповідними законами, а також є відповідальними в межах своїх службових зобов’язань.

Особи, які пішли захищати Україну, не дотримуючись установлених законом процедур, є добровольцями не лише за психотипом, а й де-факто. Проект закону № 1688 зробив спробу надати їм ще й юридично визначеного статусу.

      Поняття «доброволець» у чинному законодавстві взагалі немає. Цей термін вживається неформально. У законі йдеться лише про «осіб, які перебувають у складі добровольчих формувань». Визначення поняття «добровольче формування» в чинному законодавстві знову ж таки відсутнє. Із юридичного погляду подальше обговорення теми не має сенсу, оскільки фактично не зрозуміло, що таке «добровольчі формування» й на підставі чого вони існують. Але задля уточнення кількох незручних питань стосовно добровольців наведу приклад.

   На сьогодні закон виокремлює два типи добровольчих формувань: ті, що «були включені до складу Збройних Сил України, Міністерства Внутрішніх справ, Національної гвардії та інших утворених відповідно до законів України військових формувань і правоохоронних органів», і ті, які включені не були, але «виконували завдання антитерористичної операції у взаємодії зі Збройними силами України, Міністерством внутрішніх справ, Національною поліцією, Національною гвардією та іншими утвореними відповідно до законів України». Тобто, з одного боку, є такі добровольчі батальйони, як «Донбас», що перетворилися на військові частини силових структур, проіснувавши певний час автономно. А з другого , є Добровольчий український корпус (ДУК) і такі структури, як ОУН, що з 2014 року беруть участь в Анти Терористичній Операції,як цілком незалежні формування та не підпорядковуються жодному силовому відомству. Водночас є кілька нюансів, пов’язаних із тлумаченням

п. 20 ст. 6 Закону «Про статус ветеранів війни». [16, ст.6] Найгрубіша помилка це хибне твердження про те, що це положення дає змогу оформити статус учасника бойових дій особам із батальйонів Добровільний Український Корпус Правого Сектору  та Об’єднання Українських націоналістів , які лишаються незалежними структурами, що не входять до складу жодного силового відомства. Статус Учасника Бойових Дій передбачений тільки для особового складу батальйонів, які належать до певного відомства. Добровольці-нелегали можуть претендувати лише на статус інваліда війни, якщо інвалідність настала внаслідок участі в бойових діях, а в разі їхньої смерті (загибелі) рідні мають право на статус сім’ї загиблого.

   І тут розкривається вся суть проблеми сучасного добровольчого руху України. Виявляється, що величезна кількість осіб (точні цифри невідомі) просто прибувала в зону АТО й приєднувалася до тих чи інших батальйонів. Їм видавали зброю, а іноді навіть форму, вони перебували на продовольчому забезпеченні підрозділу, отримували бойові завдання та виконували їх. Одним словом, несли повноцінну військову службу. Але в батальйоні оформлені не були. З різних причин контрактів Збройні Сили України тоді не пропонували, і з військкомату нікому було виїздити в зону бойових дій, щоб оформляти бійців, і комбат у хаосі війни не мав часу вести належний облік бійців. Причин багато, а результат один: неоформлений особовий склад батальйонів. Керівництво силових структур цілком обґрунтовано очікує, що бойові командири дотримуватимуть букви статутів. Проте весна та літо 2014 року засвідчили, що такі очікування були нереалістичними. З посиленням агресії патріотично налаштовані громадяни прибували до новостворених батальйонів, висловлюючи бажання приєднатися до боротьби за Україну. По-перше, такі добровольці не заглиблювалися в деталі, кому батальйон підпорядковується (цікавило переважно те, під чиїм командуванням служитимуть), а по-друге, ніхто не переймався списками та офіційним оформленням.

  Вперше проблема проявилася, коли поранені не могли отримати довідку про участь в АТО та довідку про поранення — документів, необхідних для належного оформлення в госпіталях та під час виписки з них. Системно стали губитися рапорти зі зверненнями щодо їх видачі, потім були порожні обіцянки командування, у деяких випадках зникала печатка. Виявлялося, що за штатним розписом була оформлена лише невелика частина бійців, решта в найкращому разі, у більш організованих батальйонах, фігурувала в особистих списках комбата. У менш організованих (наприклад, «Шахтарськ») оформлені були щонайбільше 30 осіб, тоді як майже сотня взагалі незрозуміло на яких підставах виконувала бойові завдання зі зброєю в руках, у формі та з шевронами батальйону. Проблема набула більшого розголосу, коли виявилося, що члени сімей загиблих не мають підстав для оформлення статусів та отримання виплат. Чоловіків, яких ховали з почестями військовослужбовців та посмертними нагородами «За мужність», як з’ясувалося, у списках особового складу відповідних військових частин не було.

Наприкінці вересня 2014 року документальним оформленням зацікавилася ще більша кількість осіб, оскільки набрав чинності порядок надання статусу учасника бойових дій особам зі складу силових структур, залучених до сил і засобів АТО. Цікавилися, зокрема, ті, хто справді був у зоні АТО, вважав себе частиною особового складу відповідного батальйону, у найкритичніший період брав участь у боях, але потім вибув, повернувшись на роботу чи навчання. А також ті, хто й далі воював і був переконаний у тому, що весь час був у складі батальйону. Для всіх, кого у списках знайти не могли, відповідь була одна: «Ви ж добровольці, про вас у законі нічого немає». Саме такі відповіді стали причиною ініціатив щодо надання ветеранських статусів добровольцям та добровольчим формуванням, котрі зрештою переросли в законопроект № 1688, який наче узаконив їх .

   Проте останнім часом ми чуємо про добровольчі формування не лише в зв’язку з їх перемогами чи втратами, роботою волонтерів задля забезпечення їх діяльності, а й у зв’язку з необхідністю законодавчої легалізації цих людей і формувань, проблемами набуття їх учасниками статусу учасника бойових дій та осіб з інвалідністю внаслідок війни, вирішення питання звільнення від кримінальної відповідальності за створення воєнізованих чи збройних формувань тощо. У зв’язку з цим постала необхідність визначити, що і як на сьогодні регулює чинне законодавство, як це регулювання узгоджене з міжнародними актами та безпосередньою реальністю, зокрема, яких саме осіб слід відносити до категорії «доброволець».

ВИСНОВОК

…ХХ століття стало часом нашої найактивнішої боротьби за свободу. На зорі віку, в 1900 році, українці вперше висунули політичні вимоги своєї незалежності. Його завершення, в 1991 році, увінчалося остаточним її утвердженням. Разом із тим, це століття і час існування на нашій землі двох тоталітарних режимів, комуністичного та нацистського., які стали символом придушення свободи в світовій історії. Незважаючи на їх вдавану нездоланність, вони зазнали краху. Зокрема й тому, що зіткнулись із опором українців. Серед мільйонів яких є ті, кого ми називаємо Людьми Свободи.

…Ці люди дуже різні: поети і політики, військові і музиканти, науковці й художники. Їх опір теж був різноманітним: хтось боровся за свободу народу, хтось за свободу творчості, думки, хтось зі зброєю в руках, а хтось , із пензлем. Кожного з них жорстоко ламали у тюрмі, фізичними чи моральними тортурами. Жоден із них не мав можливості реалізувати свій потенціал на повну потужність. Вони не стали тими, хто очолив незалежну країну, не дописали чудової пісні чи вірша, не подарували світові ще одного важливого винаходу чи прекрасної картини. Але вони зуміли зберегти свободу в собі, пронести її через часи неволі. Завдяки їхній відвазі та відданості рідній землі ми отримали у спадок вільне та незалежне сьогодення. На сьогодні такі поняття як «доброволець», «добровольчий батальйон», «добровольче формування» надійно увійшли в звичне життя українців. У 2014 році саме добровольці одними з перших відреагували на події на Сході України й зорганізувалися задля захисту її східних кордонів. З метою вшанування мужності та героїзму захисників незалежності, суверенітету і територіальної цілісності України, сприяння подальшому зміцненню патріотичного духу в суспільстві, підвищенню суспільної уваги і турботи про учасників добровольчих формувань Верховною Радою 14 березня було встановлено в Україні як День українського добровольця (постанова ВРУ від 17 січня 2017 року № 1822-VIII).

   Проте останнім часом ми чуємо про добровольчі формування не лише в зв’язку з їх перемогами чи втратами, роботою волонтерів задля забезпечення їх діяльності, а й у зв’язку з необхідністю законодавчої легалізації цих людей і формувань, проблемами набуття їх учасниками статусу учасника бойових дій та осіб з інвалідністю внаслідок війни, вирішення питання звільнення від кримінальної відповідальності за створення воєнізованих чи збройних формувань. У зв’язку з цим постала необхідність визначити, що і як на сьогодні регулює чинне законодавство, як це регулювання узгоджене з міжнародними актами та безпосередньою реальністю, зокрема, яких саме осіб слід відносити до категорії «доброволець».

   Передусім слід звернути увагу, що в суспільній свідомості під добровольцями маються на увазі особи, які зголосилися взяти участь у захисті незалежності, суверенітету, територіальної цілісності України, не чекаючи на офіційну мобілізацію, самостійно з’явившись до військкоматів чи самостійно долучившись до уже діючих формувань.

   Аналіз відкритих джерел дає змогу зробити висновок, що на сьогодні в Україні функціонують добровольчі військові підрозділи, підрозділи правоохоронних органів, а також так звані парамілітарні формування (утворення, що мають військовий характер або наближений до нього, але при цьому формально не входять до складу Збройних Сил). Відтак необхідно внести ясність щодо питання утворення підрозділів, які першими стали на захист суверенітету та територіальної цілісності, незалежності України. До них записувалися особи з числа колишніх військовослужбовців, міліціонерів та патріотично налаштованої молоді, які з тих чи інших причин не були мобілізовані, проте виявили бажання взяти участь у захисті державного суверенітету. Загалом відповідно до інформації, що є у відкритому доступі, такі підрозділи були сформовані у всіх територіально-адміністративних одиницях. Переважна більшість підрозділів, утворених Міністерством оборони України та МВС, починаючи з 2015 року, приєдналися до Збройних Сил, Національної гвардії або Національної поліції України. На сьогодні найбільш відомими формуваннями, що не приєдналися до Збройних Сил України або правоохоронних органів, є Добровольчий український корпус «Правий сектор» (далі — ДУК ПС) і, за окремими даними, батальйон ОУН (хоча ОУН на початку свого існування — це частина підрозділу територіальної оборони «Ніжин»).

Оскільки уявлення про законність чи незаконність добровольчих формувань ґрунтується виключно на факті включення їх до складу Збройних Сил України чи інших силових структур. Яким же чином узгоджуються конституційні заборони та положення міжнародних актів щодо функціонування добровольчих формувань? Статтею 9 Конституції України встановлено, що чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою, є частиною національного законодавства України. Ці положення Конституції України, прийнятої 28 червня 1996 року, спрямоване на побудову суспільних відносин у мирний час. І хоча стаття 64 Основного Закону передбачає можливість встановлення певних обмежень у реалізації прав і свобод особи в умовах воєнного або надзвичайного стану, вважаємо, що комплексного осмислення умов та наслідків введення воєнного стану на момент написання та ухвалення Конституції України не було.

   Декларація про державний суверенітет України проголосила, що територія України в існуючих кордонах є недоторканною і не може бути змінена та використана без її згоди. Однак в умовах збройної агресії іншої держави і неспроможності регулярними військами забезпечити їх конституційний обов’язок щодо оборони України, захисту її суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності, організація добровольчих формувань стала одним із ключових моментів протидії збройній агресії та збереження незалежності України.

Враховуючи той факт, що наведені правові акти напрацьовувалися протягом століть і спрямовані на врегулювання особливостей відносин, що виникають саме в зв’язку зі здійсненням воєнних дій, а положення Конституції України спрямовані на регулювання відносин у мирний час і їх буквальне застосування не відповідало б вимогам реальності, що в перспективі могло б призвести до втрати суверенітету, питання так званої легалізації добровольчих формувань слід вирішувати у зв’язку із завершенням воєнних дій в Україні, що відповідатиме і суті міжнародних актів, і положенням Конституції України з погляду їх буквального значення.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Р. В. Пилипчук. Козацтво // Енциклопедія сучасної України : у 30 т. / ред. кол. І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ. — К. : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2001­–2020.
2. Крипякевич І. Історія Українського війська.Частина ІІ: Запорозьке Військо. — Львів: Видання Івана Тиктора, 1936.Субтельний О. Україна: Історія — Київ: Либідь, 1993. 
3. В. О. Щербак. КОЗАК, слово // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2007. — Т. 4 : Ка — Ком. — С. 403. — 528 с. : іл. — ISBN 978-966-00-0692-8.
4. Розділ V. Козацька ера. § 1. Козацька революція 1648-1657 рр. //
5. Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця ХVІІІ ст. — Київ: Ґенеза, 1997.
6. Мороз В. До початків діяльності Української Головної Визвольної Ради // Український визвольний рух / Відп. ред. В. В'ятрович. — Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України; Центр дослідження визвольного руху, 2007. — Зб. № 10. До 100-річчя від дня народження Романа Шухевича. — С.213-222.
7. Літ.: Назарук О. Слідами Українських Січових Стрільців. Л., 1916; Левицький К. Історія визвольних змагань галицьких українців з часів світової війни 1914–1918. Л., 1928;
8. України. Історичний збірник УСС. В 50-ліття збройного виступу Думін О. Історія легіону УСС 1914–1918. Л., 1936; Ріпецький С. Українське Січове Стрілецтво Українських Січових Стрільців проти Москви. Нью-Йорк, 1967;
9. Журнал. Стаття. Вічне питання добровольців - Український тиждень.2016;
10. https://twitter.com/natsoborona/©
11.  2021 Офіційний веб-сайт УІНП www.memory.gov.ua .
12. Джерело: Юридичний вісник України
13. 1https://savelife.in.ua/ua/ukrainski-dobrovolci-borotba-na-fronti-ta-v-tylu/
14. https://old.uinp.gov.ua/page/lyudi-svobodi
15. Конституція України стаття 17.
16. Закон України « Про статус ветерана війни » п.20 ст.6.

ДОДАТКИ

                                                                                                                      Додаток 1

Старшина Коша УСС. Пісочна, 1917 р.

                                                                                                                             Додаток 2