Робота на конкурс учнівської творчості з історії

Про матеріал

Робота на конкурс учнівської творчості з історії: "Розвиток соціально-економічних відносин у Гетьманщині та їх вплив на становище української державності (50 - 60 рр. XVII ст.)


Перегляд файлу

РОЗВИТОК СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИХ ВІДНОСИН У ГЕТЬМАНЩИНІ

ТА ЇХ ВПЛИВ НА СТАНОВИЩЕ УКРАЇНСЬКОЇ

ДЕРЖАВНОСТІ (50-60-ТІ PP. XVII ст.)

 

ВСТУП

Друга половина XVII ст. характеризується особливими рисами розвитку України, пов'язаними з спробами національного визволення та створення власної держави. Суттєвим фактором цього процесу слід вважати соціально-економічні відносини в українському суспільстві.

Боротьба за незалежну Українську державу в XVII ст. відбувалася в умовах надзвичайно гострих міжусобиць, які точилися серед козацької старшини за впливовість в українському суспільстві. Це послаблювало національні сили й ускладнювало успішну оборону краю від його зовнішніх ворогів.

Революція 1648 р. та наступна національно-визвольна війна спричинили значні зміни в соціально-національній структурі населення України. На різних українських землях вони виявлялися по-різному. На визволеній території народні маси ліквідували соціальні перепони між різними групами населення. Це відкрило широкі можливості для переходів людей з однієї верстви до іншої, що підривало основу середньовічного суспільства. Створювалося нове українське суспільство.

Загострення соціально-економічного розвитку в українському суспільстві після початку національно-визвольної боротьби пов'язане зі Зборівською угодою 1649 року, підписаної між Б. Хмельницьким та польським королем Яном II Казимиром. Вона проголошувала, в тому числі, і повернення на територію Гетьманщини польської адміністрації. Але найгірше було те, що Зборівський договір посіяв недовір'я між провідною козацькою верствою і рядовим козацтвом та селянством. В українському суспільстві починаються внутрішні протиріччя, які вкрай загострилися після смерті Б. Хмельницького. З'ясування всіх проблем соціальне економічного розвитку дасть можливість об'єктивно оцінити причини кризи і загибелі Української державності XVII ст.

Протягом останніх років вийшли змістовні праці В. Борисенка, О. Гуржія, Ю. Мицика, В. Смолія, В. Степанкова, Н. Яковенко [1; 5; 8-13] та інших, у яких велика увага приділялася розгляду різних аспектів Української державності середини XVII ст. У той же час, внутрішні процеси в українському суспільстві не стали предметом комплексного дослідження.

У зв'язку з цим, метою даної дослідницької роботи є аналіз розвитку соціально-економічних відносин у Гетьманщині в 50-60-х pp. XVII ст. та їх вплив на становище Української державності.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗВИТОК СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИХ ВІДНОСИН У ГЕТЬМАНЩИНІ (50-60-ТІ PP. XVII ст.)

 

Економічний розвиток українських земель на початку національно-визвольної боротьби відзначався значними успіхами. Козацтво, працюючи самостійно, користувалося і найманою працею. На той час в Україні уже досить поширеними були грошові відносини. Видимою ознакою цього був наплив в Україну єврейства. Не тільки лихварський капітал пустив коріння в Україні, але й капітал промисловий: використання лісових багатств України, переробка продуктів сільського господарства (горілка, пиво), а також хліборобство і скотарство на експорт. Літопис Самовидця налічує низку професій тодішнього робітництва в Україні. Цей пролетаріат (за виразом Самовидця «гультяйства») складався з броварників, винників, могильників, будників, наймитів, пастухів [7,25].

Національно-визвольна війна справила значний вплив на розвиток української промисловості. Склалися сприятливі умови для розвитку міст тих українських земель, що були визволені від польсько-шляхетського володарювання. На великі промислово-торговельні центри перетворювалися Київ, Ніжин, Переяслав, Прилуки, Лубни, Миргород, Чернігів, Полтава, Стародуб, Новгород-Сіверський. Всього на Лівобережній Україні налічувалося 38 міст, ремісники й торгівці в яких становили від 29 до 73% усіх міщан. Найбільші міста розвивалися за магдебурзьким правом. Воно гарантувало незалежність міст від старшинських органів влади й закріплювало особливі права купецтва та міщанства. З посиленням влади козацької старшини Гоголів, Лубни, Миргород та інші міста втратили магдебурзьке право і перейшли до розряду ратушних. Останні мали обмежене право на самоуправління. На них щодалі сильніше впливала козацька старшина. Кількість міст на Слобожанщині протягом другої половини XVII ст. зросла утроє. З'явилися Суми і Зміїв (початок 50-х років), Лебедин (1652), Харків (1654 - 1656), Мерефа (1658) та інші міські поселення. На Запоріжжі міст не було.

 

Ремесло на Лівобережжі та Слобожанщині розвивалося в межах цехової системи з її суворою регламентацією виробничих процесів. Але національно-визвольна війна послабила, а то й скасувала різні, в тому числі й цехові, заборони та обмеження. Нехтуючи ними, окремі ткачі, чоботарі й інші майстри дедалі частіше послуговувалися в своїх майстернях працею вільних наймитів. Вони застосовували нові прийоми та інструменти в своїй роботі. Ремесло перетворювалося на дрібнотоварне виробництво. Таким було чоботарювання (шевство) в Києві, Полтаві, Острі, виробництво посуду в Чернігові, Печенігах, Чугуєві, Новому Осколі, виготовлення продуктів харчування в Києві, Ніжині, Стародубі тощо. Але на шляху цього об'єктивного процесу стояли корпоративні інтереси цехових об'єднань, на захист яких виступали й правлячі кола. Полковники Полтавського полку в 1667 і 1709 pp. спеціальними універсалами закріплювали право цеху шевців м. Кобеляк на пошиття чобіт і обмежували збут виробів позацеховими майстрами. Полковник Стародубського полку в 1689 р. заборонив позацеховим ткачам вільну торгівлю своїми товарами. Захищав застарілі цехові порядки й російський уряд. Незважаючи на це, ремесло поступово переростало у свою вищу форму - дрібнотоварне виробництво.

Ще одним негативним чинником соціально-економічного розвитку Гетьманщини стало те, що розірвавши відносини з Річчю Посполитою, Україна опинилася в економічній блокаді. Колись жвава торгівля із Західною Європою через Балтійське море і Шльонськ припинилася. За таких умов не можна було реалізувати тих великих урожаїв, які були в Україні. Зібраним хлібом годували худобу, свиней, птицю, його переробляли на пиво й горілку. Через неможливість реалізувати на закордонних ринках продукти сільських господарів Україна вдається до натуральних форм господарства. Щоб придбати кошти на утримання війська та на інші потреби, козацький уряд змушений віддати 8 оренду купцям мито. Торговельні відносини з Москвою не могли послабити української економічної кризи, тому що тип господарства Московської держави за своєю структурою був нижчий ніж господарство України. Крім того, Москва як постачальник сировини в Західну Європу могла бути лише конкуренткою. З такого становища можна було вийти тільки за рахунок торговельних відносин з Західною Європою. Проте через Чорне морс шлях був закритий; з берегів Чорного моря Україна одержувала тільки сіль, а її Крим і Туреччину постачала «живий товар».

З поверненням України до натуральних форм господарства довелося український державно-військовий апарат організувати на основі давнього «хлібокормленія». Через брак грошей люди були змушені упроваджувати мінову торгівлю, платити натурою. Цей факт оплати свідчить про кризу грошового обігу, яка була перманентною в козацькій державі.

Панщина й «послушенські» відносини виникли в основному внаслідок економічної залежності дрібного селянина від власника, який давав йому інвентар, позичав збіжжя, наділяв його землею тощо. Особливо у процесі переходу від форм натурального господарства до грошового без кредиту селянське господарство не могло зробити й кроку. Пан у цих обставинах бум організатором господарства й захисником хліборобської праці, бо володіння землею було пов'язане з військовою повинністю.

Отже, повернення народного господарства в Україні до натуральних форм господарювання й обміну (унаслідок відірваності від західноєвропейських ринків) катастрофічне вплинуло на всю соціально-політичну структуру козацької держави [11, 21].

Спроби Б. Хмельницького будувати державний апарат на підсліпі «звиклого послушенства» колишніх шляхетських підданих, що мали відбувати повинності вже козацькій старшині, були крайніми засобами, до яких він вдавався заради зміцнення влади. Проте вони не зміцнювали, а зруйнували козацьку державу. Нова панщина викликала ще більшу ненависть, ніж стара передвоєнна, що психологічно цілком зрозуміло. Після смерті гетьмана селянські   верстви   населення   стали   ще   більш   активно   виступати   проти відновлення старих порядків [9,132].

В особливо складних умовах перебувало господарство Правоберіжжя. Значної шкоди сільському господарству завдавали майже безперервні воєнні дії, а також свавілля іноземних магнатів і шляхти. Скорочення чисельності селянства відбивалося на рівні розвитку продуктивних сил. Така ситуація на Правобережжі в сучасників породили думку, ніби ця територія стала у другій половині XVII ст. справжньою пустелею. Літописець С. Величко, відвідавши Правобережжя так змалював побачене: «Поглянувши навколо, бачив просторі поля й розлеглі долини, ліси й великі сади, і красні діброви, ріки, стави запустілі непотрібною лядиною зарослі». Усюди мандрівник бачив багато людських кісток, «тільки небо собі за покрив маючих». На спустілих просторах, за свідченням С.Величка, можна було подекуди натрапити на покинуті замки, високі вали яких стали тепер притулком для звірів, а напівзруйновані стіни, зарослі мохом і бур'янами, - сховищем для гадюк» [2, 233].

На Лівобережжі до влади прийшли заможні козаки-землевласники, і цей клас запровадив організацію життя відповідно до своїх поглядів і потреб. На першому плані їхньої політики стояли два завдання: забезпечити свої соціальні здобутки і нав'язати вигідні відносини з Москвою. Щодо соціальних планів, то вони намагалися зміцнити своє землеволодіння і підпорядкувати під свою владу дрібне козацтво і селянство. Згідно з цим, навчені досвідом попередніх часів, реалізовували свої задуми обережно, щоб не підняти проти себе хвилі народного невдоволення – вони не бачили іншого виходу, як визнати московську владу, яка й так опанувала Лівобережжям. Але в той же час, старшина не думала зрікатися своїх прав, л, навпаки, була готова всіма засобами захищати автономію України. Економічною основою розвитку Гетьманщини традиційно залишалося сільське господарство, яке розвивалося прискореними темпами, а його провідною галуззю було зернове землеробство. Згідно з цим в старшинських і монастирських маєтках воно базувалося на використанні переважно найманої робочої сили, а не кріпаків. Високопродуктивна праця наймитів, досконала техніка й технологія обробки ґрунтів вивели панські господарства на досить високий рівень сільськогосподарського     виробництва [12,182].

Місце вигнаного чи знищеного польського панства намагались зайняти козацька старшина, дрібна українська шляхта, а також вище православне духовенство. Соціальною опорою Української держави стала козацька старшина, яка поступово перетворювалася на окремий стан. Причому вона формувалася на ширшій і демократичнішій основі, ніж довоєнна шляхта, і повніше враховувала інтереси різних верств суспільства. Звідси її прогресивніший характер порівняно з попередніми панівними колами.

Старшина формувалася з різних кіл населення. Але головним її соціальним джерелом залишалось козацтво. З нього походила більшість полковників, сотників та іншої старшини. В основному старшинство складали українці, частина ж старшини була інонаціонального походження: полковник Райча - волох, Іван Сербии – серб, Іван Донець – росіянин, Томара – грек і т. ін. Загальна кількість старшини становила на Гетьманщині 540 чол. Це була невелика, але мобільна політична сила, котра прагнула юридичне виділитися з маси населення.

Перетворення козацької старшини на панівний стан суспільства відбувалося шляхом середньовічної імунізації. Цей процес відзначався суперечливістю, уповільненістю, але водночас і незмінним прогресуванням. Від надання привілеїв окремим особам в економіці, судочинстві, фінансах і адміністративних правах уряд переходив до імунізації всього стану. Якщо в Березневих статтях 1654 р. право володіння маєтностями надавалося лише гетьману, то в наступних - всій старшині. Володіючи селами, вона наполегливо домагалася звільнення своїх маєтностей від державного оподаткування. До 80-х років такі пільги одержували окремі полковники й генеральні старшини. І тільки в Коломацьких статтях 1687 р. був записаний пункт про звільнення від податків всієї вищої козацької старшини. Вона дістала широку можливість для дальшого економічного відособлення від решти населення. Поступово старшина виділилася з маси козацтва і в політико-адміністративному праві та судочинстві, добивалася зрівняння у правах з російським дворянством. До козацької старшини за своїм соціальним становищем наближалися окремі групи осіб: бунчукові товариші, значкові товариші, знатні військові товариші. На Гетьманщині збереглася та українська шляхта, що взяла участь у боротьбі проти польсько-шляхетського панування. Присягу на вірність російському цареві склали 188 шляхтичів, переважно з Білоцерківського полку. Насправді їх було більше. Під час вироблення у січні 1654 р. умов перебування України в складі Росії шляхта зробила спробу домогтися собі особливих прав. За спиною Богдана Хмельницького її представники передали керівникові російського посольства Василю Бутурліну прохання, аби "шляхта була між козаками знатна і судилась би за своїми правами" і щоб лише з-поміж неї призначалися вищі урядовці. Діставши відмову, шляхта просила Бутурлина нічого не говорити гетьману, побоюючись його гніву. Такі побоювання були небезпідставними. Перебравши владу до своїх рук, козацька старшина не збиралася ні з ким її ділити. Шляхті не залишалось нічого іншого, як завойовувати привілейоване місце в суспільстві через старшинські посади. З шляхти походили Антон Жданович, Василь Дворецький, Григорій Гуляницький, Павло Тетеря та інші полковники. Березневі статті 1654 р. закріплювали за старшиною ії особливі права та вольності. Вони й стали юридичною підставою для панівного становища шляхти в суспільстві. З часом вона розчинилася в масі козацької старшини й заможного козацтва. Але пам'ять про привілейоване походження вона зберігала надійно і при першій-ліпшій нагоді намагалася матеріалізувати його на практиці. Поступово старшинська адміністрація почала звільняти маєтки шляхти від сплати загальнодержавних податків і залучати її підданих до виконання різних повинностей. У цьому відношенні українська шляхта дедалі більше зближувалась з козацькою старшиною, складаючи панівну верству населення.

Не варто применшувати і значення тодішніх міст, особливо в Західній Україні. Українське міщанство брало активну участь у повстанні Б. Хмельницького. Цим національно-визвольна війна відрізнялася від селянських воєн періоду Реформації, де патриціат був проти селянського руху і підтримував князів. Українське міщанство було набагато більш розвинуте культурно, політичне і національне. Це воно організувало братства і школи під їх керівництвом. Найважчою проблемою у політиці козацького уряду було селянське питання. Посполиті своєю масовою участю в національно-визвольній війні надали її характеру справжньої революції.

Відносини з селянством - це кардинальне питання для розуміння всього періоду національно-визвольної боротьби XVII ст. Селянський рух у повстанні був масовий, на що вказує Літопис Самовидця: «Й так народ посполитій на Україні, поспишавши о знесенню войск коронних и гетманов, зараз почали ся купити в полки не толко тіе которіє козаками бивали, але хто й нігди козацтва не знал» [7, 51].

Неймовірно жорстко зруйнувавши шляхетську власність, селянство нехтувало всякими обов'язками й повинностями стосовно будь-кого. Майже кожен записувався в козаки. Незважаючи ні на монастирські святині, ні на патріотичні заслуги православної шляхти, яка пішла з Військом Запорізьким, селяни ділили шляхетські та монастирські землі, орали, засівали їх і збирали врожай. Продуктивні сили України почали розвиватися швидкими темпами Більшість українського селянства не хотіла й слухати про повернення до передвоєнних відносин «звиклого послушенства».

На початку війни Б. Хмельницький намагається відмежуватися від селянства. Він навіть ворогів попереджає, що має силу, військо і «не можна сказати, щоб між добрими не були й злі» [6, 189-190]. Але згідно з цим, успіхи, які здобув Б. Хмельницький у війні з Річчю Посполитою, стали можливими завдяки селянству. У подальшому Хмельницький добре зрозумів значення союзу козацтва з селянством і заявляв, що від нього не відступить [3, 117]. Своєю масовою участю у війні селянство примусило гетьмана рахуватися з своїми потребами і вимогами. Траплялися випадки, що невдоволені хиткістю Хмельницького, селянські маси заявляли, що оберуть собі «іншого гетьмана, а він, Богдан - хай як собі хоче» [5, 31]. Сподіваючись на угоду з Річчю Посполитою, Б. Хмельницький, траплялося, відступав від черні й навіть допомагав польським панам карати селян, які «послушными быти паномъ своимъ не хотили», - зазначено в універсалі від 20.09.1650 р. [6,189-190].

Б. Хмельницький та його однодумці, організовуючи внутрішній устрій в Україні, керувалися політикою поділу суспільства на стани. Тому, дбаючи про захист прав та інтересів козацтва, Б. Хмельницький забував про селян, які складали основну масу повстанського війська. Уже в липні 1648 p., коли козацькі делегати у зв'язку з обранням нового короля подали до польського сейму у Варшаві свої пояснення про причини повстання, то в них йшлося лише про утиски, які зазнавали від польського режиму козацтво, духовенство і православна віра, але ні словом не згадувалося селянство. Те ж сталося під Зборовом, коли через зраду татарського хана довелося укласти мирний договір з Річчю Посполитою: п основу постанов цього договору була покладена умова, «щоб козак був козаком, а холоп холопом» [6, 81].

Загальновідомо, що на підставі Зборівського договору в межах польської держави утворилася автономна область, куди входили теперішня Київщина, Чернігівщина, Полтавщина і частина Поділля та Волині. Ця область перебувала під управою козацького гетьмана і мала своє військо. Водночас тут зберігався весь давній суспільний устрій: крім 40 тис. реєстрових козаків, усе інше українське селянство повинно було знову повертатися у становище панських підданих і відбувати панщину. Королівська адміністрація мала повернутися на свої давні місця так само, як і пани поверталися до своїх маєтків.

Зборівський договір не порушував того суспільного устрою, на боротьбу яким виступили селянські маси. Тому Б. Хмельницькому, який закликав селян до повстання, для виконання договору доводилося тепер вживати суворих заходів аж до «кари на горло» [6, 145], як це зазначалося в його універсалах, щоб примусити селян підкорятися.

За таких умов постанова Зборівського договору про повернення основи, и маси селянства в попереднє становище різко роз'єднала українські сили, які перед тим виступали разом проти спільного ворога. Цей розрий Б. Хмельницького з нижчими верствами мав складні наслідки для дальшою ходу козацької боротьби за українську державу. Боротьба Б.Хмельницького проти Речі Посполитої різко розпадається на два періоди: селянсько-міщанську козацьку революцію 1648-1649 pp. і суто козацькі кампанії наступних років.

Становий устрій суспільства в той час був загальним явищем не тільки к Україні, в Литві та Речі Посполитій, але й в усій Західній Європі. У цей період національне усвідомлення має характер суспільного партикуляризму: пануючи суспільна група ототожнює себе з нацією. І, звичайно, не дивно, що шляхта н Речі Посполитій тільки себе називала «народом» - «народ шляхетський» або шляхетська - Річ Посполита. В Україні, як стверджував М. Грушевський, «починаючи від Хмельницького і закінчуючи останнім українським демагогом Петриком, українська інтелігенція взагалі й козацька старшина зокрема не уявляли собі суспільного устрою без станових привілеїв, без підлеглих і панів, і їх почуття ображалось тільки тим, що панами були поляки, люди чужої народності і віри, або тим, що претендували на панство люди худородні, незаслужені» [4, 269].

Саме в тому криється основна причина, що Богдан Хмельницький після Зборівського договору використовує дворічний перепочинок для організації внутрішнього устрою в козацькій державі за становим поділом суспільства. З цією метою він застосовує військовий поділ державної території на полки і сотні на чолі з полковниками і сотниками і цим останнім передає в межах їй територій поруч з військовими завданнями також обов'язки цивільної влади. На  чолі усієї державної організації стоять гетьман і вищі, так звані генеральні старшини, які виконують обов'язки міністрів. Отже, вся політично-адміністративна влада в Україні перейшла до рук військового козацького стану. До цього стану приєднуються невеликі рештки ще не спольщеної української шляхти, що невдовзі зливаються з козацькою верствою. Зокрема, козацька старшина в українській державі посіла становище, подібне до того, яке в Речі Посполитій мала польська шляхта. Таким чином, у козацькій державі залишався попередній поділ суспільства на підлеглих і панів.

Проте, позбувшись польського панування, селянство і рядове козацтво вважали, що всі стани і привілеї в Україні «шаблею козацькою скасовані». Ці суспільні верстви разом з Запорізькою Січчю і селянством одразу ж почали виступати проти відновлення шляхетських порядків в Україні. Тому після Зборівського договору Запорізька Січ стоїть окремо від загальної полкової організації «городової України». Не поділяючи внутрішньої політики Б. Хмельницького, Січ живе далі своїм окремим демократичним устроєм, перетворившись у прикордонну твердиню на татарській межі і оберігаючи свою внутрішню автономію.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ПЕРЕТВОРЕННЯ У СФЕРІ РЕЛІГІЇ ГЕТЬМАНЩИНИ. ВПЛИВ РЕЛІГІЇ НА ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ В 50-60-ТІ PP. XVII ст.

 

Православне духовенство Гетьманщини перетворилося з переслідуваного на привілейований стан суспільства. Українська держава гостро потребувала ідеологічної сили, яка б обґрунтовувала її право на існування, давала відсіч католицькій експансії та підтримувала соціальний спокій у суспільстві. Останнє було особливо актуальним в умовах, коли, як з прикрістю зазначав видатний культурно-освітній діяч Антоній Радивиловський, "у минулі віки на слова проповідничі мертві вставали і слухали, а тепер живі слова божого слухати не хочуть". Гетьманська адміністрація всіляко підтримувала намагання духовенства зайняти відповідне місце в суспільстві. Спочатку вона захищала інтереси монастирів-кожного зокрема, а згодом почала надавати привілеї духовенству в цілому як визначеному стану. Глухівські статті 1669 р. звільнили монастирські маєтки від загальнодержавних податків. Лівобережне духовенство поступово відновлювало юрисдикцію над залежними селянами. Тільки ухвалення смертних вироків залишалося в компетенції місцевих полковників і вищої судової влади. Зміцнення станових прав дало змогу українському духовенству тривалий час протистояти спробам московського патріархату підкорити собі Київську митрополію. Остання здавна підлягала константинопольському патріархові, контроль якого обмежувався фактично висвячуванням київського митрополита без втручання у внутрішні справи митрополії. Таке становище ієрархи намагалися зберегти і в складі Російської імперії. Влітку 1654 р. вони звернулися до російського царя з клопотанням визнати їхнє підпорядкування виключно константинопольському патріархату. Прохання залишилось незадоволеним. Відносини між вищим українським духовенством і російським урядом загострилися після смерті у 1657 р. київського митрополита Сильвестра Косова. Українські ієрархи бажали висунути кандидатуру на посаду нового митрополита зі свого середовища, а російський уряд наполягав визнати владу московського патріарха. Однак загалом серед українського духовенства не було єдності щодо свого підпорядкування. Це типове явище для суспільства, коли між окремими групами населення існують політичні суперечності. Тоді як більшість церковних ієрархів відстоювала своє право на підпорядкування константинопольському патріархові, рядові священики, протопопи, дяки і дячки намагались добитися обмеження влади своїх владик. Зробити це вони сподівалися з допомогою московського патріарха, їхнім лідером став ніжинський протопоп Максим Филимонович, досить популярний в Україні громадський діяч.

За наполяганням нижчого духовенства й козацької старшини до проекту Переяславських статей 1659 р. було внесено пункт щодо висвячення київського митрополита московським патріархом. Але навіть така половинчастість не влаштовувала царський уряд, і він не був затверджений. Втім уже за два роки царизм без згоди константинопольського патріарха призначив блюстителем Київської митрополії Филимоновича. Невдоволення декого з ієрархів та козацької старшини не завадило московським властям і оточенню гетьмана Івана Брюховецького записати в Московські статті 1665 р. пункт про те, що на посаду київського митрополита призначається російський духовний чин. Усі спроби ієрархів відновити церковну незалежність виявились марними. У 1687 р. залишки автономії Київської митрополії були ліквідовані, й вона підкорялася московському патріархату.

Особливе місце в структурі правлячих кіл Гетьманщини займав міський патриціат, що зазнав значних втрат в роки війни. Феодалізована частина міського патриціату не становила якоїсь значної суспільної сили й не могла успішно конкурувати з козацькою старшиною чи духовенством. Основна маса міського патриціату віддавала перевагу промисловому підприємництву й торгівлі як головному джерелу збагачення. Лівобережне купецтво другої половини XVII ст. перебувало на стадії перетворення на окремий стан. Цей процес гальмувала конкурентна торговельно-підприємницька діяльність козацької старшини, яка стримувала темпи накопичення купецького капіталу, а відповідно і його вплив на розвиток товарних відносин.

ВИСНОВКИ

 

Антипольська боротьба під проводом Б. Хмельницького у своїй основі була боротьбою за перебирання влади козацькою верствою від польських великих землевласників і польської шляхти. Для остаточного завершення боротьби козацької верстви за своє панівне становище в державі було замало дев'ятилітнього гетьманування Б. Хмельницького. Новоствореній козацькій державі довелося жити в умовах постійних війн з сусідніми країнами, які кожну складну ситуацію намагалися використати у своїх інтересах. Крім того, антагонізм між правлячою козацькою старшиною і нижчими верствами суспільства ще за життя Б. Хмельницького проявляються досить виразно. Тому, селянські та козацькі бунти майже не вщухають. І лише завдяки великому власному авторитету та організаційному хисту Б. Хмельницькому вдається стримувати внутрішні розбіжності всередині українського суспільства і не давати їм виходу за межі, небезпечні для існування самої держави.

Національно-визвольна боротьба спричинила значні зміни в соціальній структурі населення України. Місце вигнаного чи знищеного польського пана їм намагались зайняти козацька старшина, дрібна українська шляхта, а також вище православне духовенство. Соціальною опорою Української держави стали козацька старшина, яка поступово перетворювалася на окремий стан. Старшини формувалася з прошарків населення. Але головним її соціальним джерелом залишалось козацтво. З нього походила більшість полковників, сотників та іншої старшини. Основна її маса була українцями.

Богдан Хмельницький і його наступники були змушені зверху насаджувати «звикле послушенство» посполитих новим власникам земель. Козацька держава, щоб не розпастись, будувала військово-адміністративний апарат на основі попереднього ненависного порядку. У цьому була велика небезпека і загроза для державності, тому що ненависть посполитих до панщини, яка була скасована «козацькою шаблею», а тепер відновлена, переносилась на ту державу, яка панщину допускала і силою її насаджувала.

Така політика привела до того, що революційний процес в Україні був перерваний. Відчувши відсутність внутрішньої стабільності, сусідні держави перестали зважати на українську політику і використовували її виключно для своїх цілей. А пропольська, промосковська та туркофільська політика різних гетьманів не врятувала ідеї Української державності і закінчилася повним банкрутством.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

  1. Борисенко   В.   Українська  держава   в  другій   половині   XVII   ст. / В. Борисенко // Київська старовина. -1994. - № 5. – С. 2 7.
  2. Величко С. В. Літопис. / С В. Величко - К. : Дніпро. - Т. 2. - 1991. -
    642с.
  3. Воссоединение Украины с Россией: Документы и материалы. - Т. 3.
    1651-1654. - М.: Изд. Акад. Наук СССР. - 644 с.
  4. Грушевский    М.    С.    Очерк    истории    украинского    народа    / М. С. Грушевский. - К.: Либидь, 1991. - 400 с.
  5. Гуржій О. Українська держава  в другій половині XVI!—XVIII ст.  :
    кордони, населення, право / О. Гуржій. - К., 1996. - 223 с.
  6. Документи Богдана Хмельницького / упор. Г. Крип'якевич, I. Бутич. -
    К.: Вид-во АН УРСР, 1961. - 739 с.
  7. Літопис Самовидця. - К.: Наук, думка, 1971. - 208 с.

8. Мицик    Ю.    Джерела    з    історії    національно-визвольної війни українського народу середини XVII ст. / Ю. Мицик. - Дніпропетровськ: Дніпро,

1996. - 262 с.

  1.   Смолій В. Богдан Хмельницький : Соціально-політичний портрет /
    В. Смолій, В. Степанков. - К.: Либідь, 1993. - 504 с.
  2. Смолій   В.   Українська   державна   ідея   XVII-XVIII   ст.:   проблеми, формування, еволюції, реалізації / В. Смолій, В. Степанков. - К. : Альтернативи, 1997. - 367 с.
  1. Смолій В. Українська національна революція ХУІІ ст. (1648-1676 pp.) /
    В. Смолій, В. Степанков. - К.: Віче, 1999. - 350 с.
  2. Степанков В. Антифеодальна боротьба в роки визвольної війни та її
    вплив на формування української держави / В. Степанков. - Львів : Свічадо,
    1994. -194 с.
  3. Яковенко Н.  Нарис історії України  з найдавніших часів до кінця
    XVIII ст. / Н. Яковенко - К.: Генеза, 1997. - 296 с.

 

ТЕЗИ-АНОТАЦІЇ ДО ТВОРЧОЇ РОБОТИ

РОЗВИТОК СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИХ ВІДНОСИН У ГЕТЬМАНЩИНІ

ТА ЇХ ВПЛИВ НА СТАНОВИЩЕ УКРАЇНСЬКОЇ

ДЕРЖАВНОСТІ (50-60-ТІ PP. XVII ст.)

 

Друга половина XVII ст. характеризується особливими рисами розвитку України, пов'язаними з спробами національного визволення та створення власної держави. Суттєвим фактором цього процесу слід вважати соціально-економічні відносини в українському суспільстві.

Боротьба за незалежну Українську державу в XVII ст. відбувалася в умовах надзвичайно гострих міжусобиць, які точилися серед козацької старшини за впливовість в українському суспільстві. Це послаблювало національні сили й ускладнювало успішну оборону краю від його зовнішніх ворогів.

Революція 1648 р. та наступна національно-визвольна війна спричинили значні зміни в соціально-національній структурі населення України. На різних українських землях вони виявлялися по-різному.

Загострення соціально-економічного розвитку в українському суспільстві після початку національно-визвольної боротьби пов'язане зі Зборівською угодою 1649 року, підписаної між Б. Хмельницьким та польським королем Яном II Казимиром.

Економічний розвиток українських земель на початку національно-визвольної боротьби відзначався значними успіхами. Козацтво, працюючи самостійно, користувалося і найманою працею. На той час в Україні уже досить поширеними були грошові відносини. Національно-визвольна війна справила значний вплив на розвиток української промисловості. Склалися сприятливі умови для розвитку міст тих українських земель, що були визволені від польсько-шляхетського володарювання.

Одним з негативних чинників соціально-економічного розвитку Гетьманщини стало те, що розірвавши відносини з Річчю Посполитою, Україна опинилася в економічній блокаді. За таких умов не можна було реалізувати тих великих урожаїв, які були в Україні.

З поверненням України до натуральних форм господарства довелося український державно-військовий апарат організувати на основі давнього «хлібокормленія». Через брак грошей люди були змушені упроваджувати мінову торгівлю, платити натурою. Цей факт оплати свідчить про кризу грошового обігу, яка була перманентною в козацькій державі.

Спроби Б. Хмельницького будувати державний апарат на підсліпі «звиклого послушенства» колишніх шляхетських підданих, що мали відбувати повинності вже козацькій старшині, були крайніми засобами, до яких він вдавався заради зміцнення влади.

В особливо складних умовах перебувало господарство Правоберіжжя. Значної шкоди сільському господарству завдавали майже безперервні воєнні дії, а також свавілля іноземних магнатів і шляхти.

Перетворення козацької старшини на панівний стан суспільства відбувалося шляхом середньовічної імунізації. Цей процес відзначався суперечливістю, уповільненістю, але водночас і незмінним прогресуванням. Від надання привілеїв окремим особам в економіці, судочинстві, фінансах і адміністративних правах уряд переходив до імунізації всього стану.

Б. Хмельницький та його однодумці, організовуючи внутрішній устрій в Україні, керувалися політикою поділу суспільства на стани. Тому, дбаючи про захист прав та інтересів козацтва, Б. Хмельницький забував про селян, які складали основну масу повстанського війська.

Православне духовенство Гетьманщини перетворилося з переслідуваного на привілейований стан суспільства. Українська держава гостро потребувала ідеологічної сили, яка б обґрунтовувала її право на існування, давала відсіч католицькій експансії та підтримувала соціальний спокій у суспільстві.

Антипольська боротьба під проводом Б. Хмельницького у своїй основі була боротьбою за перебирання влади козацькою верствою від польських великих землевласників і польської шляхти. Для остаточного завершення боротьби козацької верстви за своє панівне становище в державі було замало дев'ятилітнього гетьманування Б. Хмельницького.

Богдан Хмельницький і його наступники були змушені зверху насаджувати «звикле послушенство» посполитих новим власникам земель. Козацька держава, щоб не розпастись, будувала військово-адміністративний апарат на основі попереднього ненависного порядку.

Така політика привела до того, що революційний процес в Україні був перерваний.

 

doc
Додано
5 липня 2018
Переглядів
238
Оцінка розробки
Відгуки відсутні
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку