РОЛЬ СОЦІАЛЬНОГО ПЕДАГОГА У СТВОРЕННІ НЕДИСКРИМІНАЦІЙНОГО СЕРЕДОВИЩА ЗАКЛАДУ ОСВІТИ

РОЛЬ СОЦІАЛЬНОГО ПЕДАГОГА У СТВОРЕННІ НЕДИСКРИМІНАЦІЙНОГО СЕРЕДОВИЩА ЗАКЛАДУ ОСВІТИ

Україна поступово рухається до західної моделі шкільної освіти, впроваджуючи концепцію «Нова українська школа». Згідно з нею, школа стає середовищем, яке відповідатиме потребам кожної дитини та відзначається відсутністю проявів дискримінації — нерівного ставлення, менш прихильного поводження з людиною через її певні ознаки. 

Закон України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» визначає дискримінацію як ситуацію, за якої особа та/або група осіб за їхніми ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, віку, інвалідності, етнічного та соціального походження, громадянства, сімейного та майнового стану, місця проживання, мовними або іншими ознаками, які були, є та можуть бути дійсними або припущеними (далі - певні ознаки), зазнає обмеження у визнанні, реалізації або користуванні правами і свободами в будь-якій формі.

Дискримінація формується на запереченні чи неприйнятті відмінностей. Вона виникає в результаті неповаги до людської гідності, а також відмови визнати однакову цінність кожної людини. Дискримінація мультиваріативна, має безліч облич та форм. 

Будь-яке право людини і свобода не можуть бути забезпечені, якщо їхнє дотримання заборонене або обмежене за ознакою етнічного походження людини, мови, кольору шкіри, релігії, політичних переконань, громадянства, статі, гендерної ідентичності, сексуальної орієнтації, віку, майнового, сімейного стану, місця проживання, стану здоров`я, інвалідності чи іншого статусу. 

Саме дискримінація лежить в основі дегуманізації людини, геноциду, голокосту, депортації та злочинів проти людства. 

За формами дискримінація може бути:

- пряма - рішення, дії або бездіяльність, які призводять до випадку, коли до особи або групи осіб за їхніми певними ознаками ставляться менш прихильно, ніж до інших осіб в аналогічній ситуації;

- непряма дискримінація — рішення, дії або бездіяльність, правові норми, критерії оцінки, умови чи практики, які формально є однаковими, але під час здійснення чи застосування яких виникають чи можуть виникнути обмеження або привілеї стосовно особи або групи осіб за їхніми певними ознаками.

Підбурювання до дискримінації — це вказівки, інструкції або заклики до дискримінації стосовно особи або групи осіб за їхніми певними ознаками;

Утиск - небажана для особи та/або групи осіб поведінка, метою або наслідком якої є приниження їхньою людської гідності за певними ознаками. Або створення стосовно такої особи чи групи осіб напруженої, ворожої, образливої або зневажливої атмосфери;

Відмова у розумному пристосуванні — це необґрунтована відмова вносити необхідні корективи та модифікації, коли вони потрібні, щоб надати можливість всім людям користуватися правами та послугами на рівні з іншими.

Толерантність — це здатність без агресії сприймати думки, відмінні від власних, а також – особливості поведінки та способу життя інших людей. 

Повною противагою толерантності є нетерпимість. Вона виникає з ідеї, що одна група людей перевершує інших, має право на переваги і домінування. На суспільному рівні існує багато форм нетерпимості до різних груп людей. 

Серед різновидів нетерпимості виділяють упередженість, стереотипізаціюя, глузування, безпідставне звинувачення, стигматизацію, сегрегацію, остракізм, домагання, залякування, дискримінацію, репресії, вигнання, мову ненависті, злочин на ґрунті ненависті.

Школа - одна з найбільш дискримінаційних організацій. З одного боку, вона передає кожному наступному поколінню домінуючу культуру — загальноприйняті норми, цінності, поведінкові зразки. Школа — це мегаінструмент культури, агент соціалізації. З іншого боку, дорослі, які працюють у школі, самі є носіями культури. Тому намагаються передавати далі те, що знають, вважають правильним і у що вірять.

Згідно з дослідженнями, найчастіше в шкільному середовищі дискримінація проявляється за такими ознаками:

• стать
• вік
• інвалідність
• сімейний стан
• релігійні переконання
• місце проживання
• етнічне походження
• майновий стан
• мова
• раса
• колір шкіри
• зовнішність

Дискримінація за ознаками віку - ейджизм (від англ. age — вік) ознака захищена Конституцією України.

Геронтофобія — це страх старіння, або ненависть, страх чи почуття огиди перед літніми людьми.

Ефебіфобія — страх перед молоддю.

Основне поле ейджизму — як загалом, так і в освіті — це розум, знання, вміння та досвід людини. Її здоров’я, фізична активність та спроможність. Відкритість до змін, готовність навчатися, сприймати нове, змінювати свої знання й переконання — це властивості, що залежать не від віку людини, а від її особистісних якостей.

У профілактиці дискримінації за ознаками віку соціальний педагог повинен робити акцент на тому, що на прийняття рішення у будь-якій шкільній ситуації ніяк не може впливати вік людини, а можуть такі чинники: - усебічне вивчення ситуації,- вагомі аргументи всіх осіб, залучених до ситуації, - рівень фахової підготовки / уміння й знання осіб з конкретної теми.

Коректними є такі формулювання: третій вік, люди похилого віку, старше покоління, пенсіонери, молодь, молоді люди, а некоректні формулювання: старий, стара, молодий та енергійний, вже немолода / немолодий, зріла / досвідчена робоча сила, ще зелений / зелена.

Дискримінація за ознакою місця проживання виявляється у випадках, коли особа не може реалізувати свої права або скористатися послугами через штамп у паспорті про реєстрацію місця проживання в певній місцевості або через нестачу такого штампу. Ця ознака теж захищена Конституцією України. Цивільний кодекс України дозволяє фізичній особі мати кілька місць проживання. За законом, місце проживання — це житло, розташоване на території адміністративно-територіальної одиниці, у якому особа проживає постійно або тимчасово. Тимчасово окупована територія України — невіддільна частина території України, на яку поширюється дія Конституції та законів України. Так визначається територія Автономної Республіки Крим та міста Севастополя.

За законом України «Про освіту», здобувачки й здобувачі освіти мають гарантоване державою право на вибір навчального закладу, форми навчання, освітньо-професійних та індивідуальних програм, позакласних занять. Хоча в цьому випадку йдеться про «вибір», а не «вільний вибір», що передбачає можливість обмеження. Але таке обмеження ніяким чином не може бути пов’язане з місцем проживання.

Дискримінація за сімейним станом. Ця ознака захищена Конституцією України. Згідно з Сімейним кодексом України, навіть одинока людина має права члена сім’ї. Відповідно, за складом родини та іншими її особливостями, людина не може бути об’єктом дискримінації. Усе сказане стосується і дітей у школі. Вони походять з дуже різних родин. За даними, які нещодавно оприлюднив міністр юстиції Павло Петренко, 3 мільйони дітей в Україні проживають у неповних сім’ях. Це майже 40 % від загальної кількості дітей в країні. Наприклад, внаслідок смерті когось із подружжя, позбавлення батьківських прав чи розлучення, дитина проживає лише з мамою або татом. Або дитина проживає разом з бабусею і дідусем, вони мають опікунство над дитиною.

За визначенням Сімейного кодексу, сім’ю складають особи, які спільно проживають, пов’язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки.

У шкільній освіті існує певний шаблон сім’ї. Лише родину у складі «Тато-мама-я» вважають повноцінною. У шкільних підручниках просто неможливо віднайти інакшу родину, окрім повної. Іноді вона розширюється за рахунок старшого покоління. Нажаль, у школі відбувається чимало подій, які орієнтовані лише на повні сім’ї. Або таких, де про пріоритет повних сімей дитині постійно нагадують.

Потрібно бути чутливими до цього різновиду дискримінації. Завдання соціального педагога ознайомити учнів з існуванням різних варіацій сім’ї. Вчити визнавати повноцінність і важливість кожної родини — незалежно від її складу. Органічно інтегрувати інформацію про різні сім’ї (та, власне, самі сім’ї) у весь спектр освітніх практик. Розповідати дітям про існування різноманітних сімей та вкрай обережно обговорювати з дітьми родинні стосунки.

Дискримінація за ознакою інвалідності, або ширше ейблізм (від англ. able — здатний/здатна) — будь-яке розрізнення, виключення чи обмеження, яких зазнає людина через свою інвалідність. Відмова в розумному пристосуванні також є дискримінацією. Ставлення до людей з інвалідністю — це завжди критерій розвитку суспільства.

Не можна описувати людей з інвалідністю крізь призму таких світоглядних моделей:

-медична модель інвалідності вбачає причини труднощів людей з інвалідністю в їхніх обмежених можливостях. Фактично, це ізоляція людей з інвалідністю від решти суспільства, що продукує дотаційний підхід до економіки людей з інвалідністю. Через це люди з інвалідністю зазнають дискримінації.

-моральна або релігійна модель інвалідності, що пов’язує інвалідність із гріхом і ганьбою, відчуттям провини;

-благодійна модель або модель «трагедії», яка розглядає людей з інвалідністю як жертв обставин, що заслуговують на жалість та співчуття;

-реабілітаційна модель є різновидом медичної. Вона розглядає інвалідність як недолік, що повинен бути виправлений фахівцями з реабілітації;

-економічна модель інвалідності, яка визначається нездатністю особи працювати.

Прогресивні суспільства вже створили або рухаються до запровадження соціально-правової моделі інвалідності, яка наголошує: «права людей з інвалідністю — права людини». Вона робить акцент на незалежності людей з інвалідністю, а не на їхніх обмеженнях. Ця модель наголошує, що всі люди рівні, а інвалідність — це один із аспектів людського різноманіття. Із соціально-політичного погляду, люди з інвалідністю є меншиною. І реалізації прав цих людей заважають перешкоди в суспільстві, створені більшістю. Відповідальність за їх усунення також лягає на більшість.

Також для опису життя людей з інвалідністю та під час спілкування потрібно використовувати модель посилення можливостей. Ця модель передбачає можливість людей з інвалідністю жити в родинах, бути повноправними членами громади, самостійно контролювати фінансові ресурси, щоб отримати необхідні послуги, та вільно їх вибирати.

Інклюзивне навчання — це освітні послуги, гарантовані державою, що базуються на принципах недискримінації, врахуванні багатоманітності людини, ефективного залучення та включення до освітнього процесу всіх його учасниць і учасників.

Інклюзивне освітнє середовище — сукупність умов, способів і засобів їх реалізації для спільного навчання, виховання та розвитку здобувачів освіти з урахуванням їхніх потреб та можливостей. Виключення цілком відокремлює людей з інвалідністю від суспільства.

Сегрегація — створює для людей з інвалідністю спеціальні заклади, своєрідні гетто.

Інтеграція — намагається допомогти людям з інвалідністю, однак все ж визнає їх «не такими».

Інклюзія — люди з інвалідністю повноправні й активні члени суспільства.

Потрібно уникати формулювань, що визнають інвалідність як єдину характеристику людини або групи, використання термінів жертви або страждань під час звернення до людини або групи, яка має чи мала хворобу або інвалідність. Говорити про людей з інвалідністю краще без зайвих емоцій жалю, страждання чи співчуття. Не треба казати «спеціальний / особливий», коли мова йде про людей з інвалідністю.

Дискримінація за релігійними переконаннями. Згідно з Конституцією України, релігія є відокремленою від держави, а отже не може ніяким чином бути інтегрованою у державну освіту. Ось рядки з 35-ої статті Конституції України:

«Кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої. Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа — від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова.»

За ознакою релігійних переконань людина не можете бути дискримінованою. Але в школі таке часто трапляється. Система освіти вдає, ніби усі учні та учениці є християнами та християнками. Це першопричина дискримінації за релігійною ознакою у школі.

Коли запрошений до класу священик спілкується з дітьми на морально-релігійні теми або прямо у навчальному закладі проводять релігійний ритуал — це є прямою дискримінацією. Але частіше розповсюджена прихована дискримінація. Колит на сторінці підручника серед весняних свят згадується Великдень. У кінці сторінки написано: «На Великдень люди христосуються...». Але ніде не згадано, що Великдень святкують лише християни. Піднесено усе так, наче його святкує вся Україна. Серед інших традиційних виховних заходів у школі, які мають чіткий релігійний контекст — День Святого Миколая, Різдво, Хрещення, Масляна, Великдень. Ці заходи відбуваються у формі свят, театральних постанов, класних годин, різних позашкільних заходів, вручення подарунків, конкурсів на кращу писанку. На них присутні християнські символи, цитують фрагменти християнських текстів, вихваляють біблійних персонажів. Це не є справедливим. У що вірити, яку релігію сповідувати — це особиста справа кожного. І тому вона не може бути перенесена у школу, адже школа відокремлена від церкви і від релігії загалом. Часто можна почути контраргумент: християнські свята вже давно стали частиною національної культури, тому їх треба шанувати. В такому разі і відзначати їх треба як звичайні свята — без будь-якого релігійного контексту. Але поки що християнськість є домінуючою характеристикою сучасної української школи. Тому дитина, яка належить до іншої релігійної конфесії чи дотримується атеїзму, мусить або відвідувати «чуже» свято, або лишатися без свята взагалі. Це прихований тиск і символічне насильство.

Як можливо припинити дискримінувати дітей за релігійними переконаннями? Треба прибрати з території школи та класів усі релігійні предмети і символи (ікони, хрести, церковні календарі). У змісті освіти, зокрема і на факультативах, релігійні теми слід розглядати виключно в культурологічній площині, причому в аспекті різноманіття релігій. А особисті релігійні переконання вчительства мають залишитися за межами школи.

Дискримінація за майновим станом та іншими ознаками. Як свідчать результати дослідження «Що українці знають і думають про права людини» від фонду «Демократичні ініціативи», одна четверта опитаних заявили про наявність дискримінації за майновим станом.

Соціальний педагог повинен проводити постійну профілактичну роботу щодо попередження ставлення до будь-якогго учня безпосередньо за її зовнішнім виглядом, наявністю / відсутністю модного одягу та дорогих гаджетів, статками її батьків. Вчити виявляти чуйність, уникати категоричних та узагальнювальних суджень, бути уважними.

Як дорослі, так і діти повинні запамятати:

• дитину варто оцінювати виключно за її власними зусиллями, здобутками, прагненнями, а не за тим, що здобули чи не здобули її батьки,
• у дітей, які не живуть у достатку, можуть виникати додаткові труднощі з доступом до інформації, часом та умовами на виконання завдань та саморозвиток, харчуванням. Але їм може бути соромно про це говорити,
• у дітей, які живуть у достатку, часто можуть виникати труднощі іншого характеру (наприклад, надмірна вимогливість чи контроль з боку батьків),
• діти можуть, наслідуючи дорослих, стигматизувати інших за ознакою матеріального стану.

Є й інші захищені ознаки, за якими діти піддаються дискримінації. Це, наприклад, раса і колір шкіри, етнічне походження. Власників таких ознак, коли вони не вписуються в негласний «канон», можуть неохоче брати до школи, пресингувати або не сприймати на рівні з іншими дітьми. Часто це відчувають діти з не білим кольором шкіри або ті, які мають неслов’янську зовнішність через відповідне етнічне походження. Зовнішність як така — це ознака, яку не захищає Конституція України. Але дискримінація за цією ознакою дуже розповсюджена в школі. Вчителі та вчительки, як носії культури, нерідко ставляться прихильніше до красивих дітей, аніж до некрасивих. Критерієм краси є важко вловимий «культурний канон».

Таким чином, дискримінація — рішення, дії або бездіяльність, спрямовані на обмеження або привілеї стосовно особи та/або групи осіб за певними ознаками. Наразі в законодавстві України визначені такі ознаки: раса, колір шкіри, політичні, релігійні та інші переконання, стать, вік, інвалідність, етнічне та соціальне походження, сімейний та майновий стан, місце проживання, мовні ознаки.

Для повноти картини необхідно звернути увагу на гендерні стереотипи. Гендер — поняття культурне й соціальне. Воно визначає риси характеру та особливості поведінки, які вважають характерними для чоловіків і жінок у певному суспільстві. Наприклад, у нашому суспільстві чоловіки не можуть проявляти слабкість, емоційність, вони повинні були лідерами. Жінки мають бути лагідними, акуратними, турботливими, їм дозволена емоційність. 

Загальні гендерні стереотипи, які школярі привносять у шкільний простір з повсякденного життя, можуть мати сексуалізований характер. Агресивні прояви міжстатевого спілкування учнів середніх шкіл пов’язані з найбільш розповсюдженою моделлю гендерної соціалізації молодого покоління. Її основною ознакою є глибоко вкорінені в свідомість і діючі гендерні стереотипи.

Для того, щоб вчителям та батькам було легше визначити небезпеку для дитини, виділяються три головні чинники, що допомагають знайти дітей групи ризику, які можуть бути жертвами дискримінації, насильства, булінгу:

Перший чинник: провокуючі особливості жертви (все, чим дитина відрізняється);

Другий чиннник: множинний стрес. І діти агресори, і жертви мають безліч проблем: від соціальних негараздів і конфліктів у сім'ї, до проблем зі здоров’ям та труднощів комунікації з однолітками;

Третій чинник: стигматизація за етнічними або фізіологічними особливостями дитини.

Стигматизація – це негативне виокремлення людини або групи людей за якоюсь ознакою, з відповідним набором соціальних негативних реакцій на цю людину або групу людей. При цьому певні характеристики не беруться до уваги. Cтигма — це властивість, на підставі якої формується негативний стереотип. Наприклад, усі роми крадуть, усі діти з інвалідністю не можуть стати членами колективу, хлопчики вірмени агресивні, усі євреї хитрі.

Крім можливих випадків дискримінації та толерування випадків дискримінації, булінґ може впливати на фізичне та психічне здоров’я учасників, їх соціальні зв’язки. Необхідність захисту прав дитини виникає у будь-якому випадку, коли відбувається порушення її прав. Незалежно від того, чи усвідомлює це сама дитина. Під захистом прав розуміється відновлення порушеного права, створення умов, які компенсують втрату прав, усунення перешкод на шляху здійснення права та інтересів.

Свого часу група дослідників розробила так звану «піраміду ненависті», яка побудована за тим же принципом, що і піраміда потреб Маслоу, тобто кожен нижній рівень обумовлює наступний рівень і уможливлює булінг (цькування), агресію, прояви насильства по відношенню до інших. (ДОДАТОК №1). Вона складається з 5 рівнів: − рівень упередженого ставлення; − рівень дій, базованих на упередженні; − рівень, на якому виникає дискримінація; − рівень жорстокості; − рівень геноциду.

У підніжжі піраміди лежать наші упередження, вірування і стереотипи. Цей рівень так і називається: рівень упередженого ставлення. На практиці це виглядає як прийняття стереотипів (наприклад, всі білявки – тупі, всі діти з інтернатів – крадії), перенесення особливостей однієї людини на всю групу людей.

Наступний рівень піраміди присвячено діям, базованим на упередженнях. Це висловлювання принизливих жартів, соціальна ізоляція, соціальне виключення, насмішки та образи. Це той самий рівень, на якому здебільшого розгортається булінг (цькування) у закладі освіти. Ці два рівні взаємопов’язані: якщо я не дотримуюсь стереотипів, що «всі діти з інтернатів – крадії» або «всі переселенці – сепаратисти», то мені не буде на чому базувати свої образи чи насмішки.

Наступний рівень піраміди ненависті – це рівень, на якому саме виникає дискримінація, коли починають обділяти чимось певну людину лише тому, що ця людина належить до тієї чи іншої групи, об’єднаної за певними ознаками.

Наступний рівень піраміди ненависті – це жорстокість, проти людей і проти власності. Наявність стереотипів щодо представників певних груп уже призвели до того, що в Україні вчиняються дії на цьому рівні (це ми можемо бачити на прикладі ставлення до представників ромського етносу та ЛГБТ спільноти). Ці прояви не могли б бути можливими без опори на попередні рівні: стереотипи, упередження, дискримінацію.

Найвищий рівень, вінець піраміди – це геноцид. Це систематичне знищення певної групи людей лише за їхню приналежність до цієї групи.

Таким чином, найважливіша задача соціального педагога працювати із суспільними, у тому числі і з особистими, стереотипами та упередженнями в шкільному середовищі, оскільки саме вони становлять основу, на якій зароджується дискримінація, ненависть та агресія по відношенню до інших. Діти переймають ставлення, реакції, способи поведінки дорослих, які ті часто транслюють несвідомо. Соціальний педагог повинен допомагати всім учасникам освітнього процесу працювати над своїми емоціями, слідкувати за власними висловлюваннями та вчинками, реакціями та способами поведінки, аби не уникати проявів дискримінаційної поведінки.

Піраміда ненависті