Роль жінок в хімічній освіті і науці Виховний захід з хімії для учнів 9-11 клсів.

Роль жінок в хімічній освіті і науці Виховний захід з хімії для учнів 9-11 клсів.

Мета:

•                               показати вклад жінок в хімічні науки;
•                               стимулювати звернення учнів до додаткових джерел інформації;
•                               розвивати активну пізнавальну діяльність учнів;
•                               виховувати самостійність, активність,  наполегливість, відповідальність.

Обладнання: портрети жінок-хіміків.

Крила потрібні лиш тим, хто літає. Подумай, як живуть люди, що вони роблять, де вони? Затримайся і поміркуй, чому одні ходять пішки, інші літають. Деякі опускають руки, снуючи павутину із сюжету буднів. Хід життя, який ніколи не йде ні догори, ні донизу. Ми просто рухаємось по колу. Інші ж не стоять на місці, борючись щоденнопроти посередності і йдучи вперед …   (Стівен Гарнер)

Місце та роль жінки в суспільстві — одне з одвічних питань. Історично склалося, що жінки мають значно менше можливостей, ніж чоловіки, для вияву своїх здібностей. Причиною цього є ставлення соціуму до жінок. Жінка може реалізуватись як особистість лише у материнстві та сімейному житті, а все, що стосується професійного росту та громадсько-політичної діяльності  вважається вторинним. Це не означало, що жінки були зовсім "відлучені" від науки, але вони здебільш перебували на "других ролях" - як помічниці в наукових дослідженнях свого батька чи чоловіка. Згодом, виборюючи право на навчання у вищих навчальних закладах, з подальшою перспективою спочатку викладати в школах і гімназіях, а потім у коледжах, інститутах та університетах, вони отримували наукові ступені, очолювали кафедри…Сьогодні ми і поговоримо про жінок, які присвятили своє життя цікавій науці – хімії.

Першою жінкою-хіміком історики вважають Елізабет Фулхем. Точна дата її народження і смерті невідома. У ХVІІІ столітті вона провела систематичні дослідження з осадження золота, срібла, а також інших металів на шовкових тканинах, використовуючи при цьому різні відновники. Про результати своєї роботи Е. Фулхем  розповіла в книзі “Розмірковування про горіння”, яка була опублікована в США. Книга дістала позитивні відгуки.   

Упродовж більше 50 років в Європі та Америці був популярний  підручник "Бесіди про хімію", авторство якого  приписувати відомим хімікам. Природно, що це були чоловіки, хоч, вже з перших рядків передмови до першого  видання  було ясно, що автор - жінка. І тільки  у 13 лондонському виданні підручника, більш ніж через 30 років після появи цієї книги у пресі,  на титульному аркуші з'явилося ім'я - Джейн Марсе(1769 – 1858).  Авторові було вже 68 років, а "Бесіди про хімію" була її першою, але не останньою книгою. За своє довге життя, Джейн написала ще 31 книгу, в яких  послідовним викладанням предмета в доступній формі відкрили хімію для широкого кола читачів.

Першою російською жінкою-хіміком, що опублікувала свої дослідження з хімії,  була Волкова Ганна Федорівна. Точна дата її народження невідома, відомості  про її життєвий шлях мізерні. Немає даних і про те, яким чином їй вдалося отримати хімічну освіту.

З 1869 вона працювала в лабораторії А. Н. Энгельгардта. Під керівництвом  Д. І. Менделєєва вела практичні заняття із слухачками Петербурзьких публічних курсів. У 1870 вперше отримала в чистом у вигляді ортотолуолсульфокислоту, її хлорангидрід і амід. З паракрезолу  вперше отримала пара-трикрезолфосфат — складову частину важливого нині пластифікатора. За дослідження сульфокислот Г. Волкова в 1870 році  була прийнята до Російського хімічного товариства, редактувала журнал цього товариства. В 1876 г. на всесвітній промисловій виставці в Лондоні експонувалися продукти, синтезовані російськими вченими. Серед них були і речовини, що отримала Волкова. Проте все життя Ганна Федорівна бідувала, хоч по можливості петербурзькі хіміки допомагали їй. Померла вона в 1876 році, не доживши, мабуть, й до сорока років.

Першим вченим, який експериментально вирішив суперечності між прихильниками біологічної (Луї Пастер) та хімічної (Ю́стус фон Лібіх) теорій природи спиртового бродіння була Марія Михайлівна Корнукова (Манассеїна) (1843 – 1903). У 1897 р. було опубліковано статтю Едуарда Бюхнера “Алкогольне бродіння без дріжджових клітин”, яка повторила відкриття, зроблене Манассеїною. Робота Марії Михайлівни на той час не мала підтримки, а Бюхнер одержав Нобелівську премію у 1907 р. з хімії.

Набагато щасливіше склалася доля Юлії Всеволодівни Лермонтової  (1846–1919). Вона була далекою родичкою поета Михайла Лермонтова. Її батько, троюрідний брат поєта,  був генералом, директором Московського кадетського корпусу.

Інтерес до хімії прокинувся в Юлії Всеволодівни з дитячих років. Найкращі викладачі кадетського корпусу давали їй приватні уроки. Серед них був і виходець з України Семен Васильович Панпушко (1856–1891) — автор першого в Росії "Збірника завдань з хімії з поясненням їхнього розв’язання" і відомої й нині наукової роботи "Аналіз пороху". Коли Юлія вирішила навчатися далі за кордоном, батько рішуче постав проти бажання доньки. Певніше за все Юлії Всеволодівні не вдалося б переконати батька, якби не її щира дружба із Софією Ковалевською (1850–1891) — знаменитим математиком. Вона зуміла знайти підхід до незговірливого чоловіка, і той, зрештою, не відмовив Юлії. Восени 1869 року Юлія Лермонтова приїхала в Гейдельберг, де оселилася в родині Ковалевських. Там вона почала працювати в хімічній лабораторії знаменитого Роберта Бунзена і виконала змістовне дослідження з хімії платинових металів. Однак її більше приваблювала органічна хімія, тож нею вона й стала займатися, переїхавши 1871 року до Берліна. Тут її наставником був відомий хімік-органік Август Вільгельм Гофман, член-кореспондент Петербурзької АН.  Вже перша стаття Лермонтової "Про склад дифеніна" містила нові відомості. Зокрема, була визначена правильна формула цієї органічної сполуки — майбутнього лікарського препарату.

Результати роботи були оприлюднені на засіданні Німецького хімічного товариства. Юлія Всеволодівна починає замислюватися про докторську дисертацію, вибравши для публічного захисту Геттінгенський університет. "Геттінген ще більш типове маленьке університетське містечко, ніж Гейдельберг. За розмірами дуже невеличкий університет",— згадувала пізніше вчена. У цій "рафінованій" обстановці восени 1874  за дослідження  "До вивчення метиленових сполук" їй присудили науковий ступінь доктора філософії "cum magna laude" (з великою похвалою).    Повернувшись на батьківщину, Юлія Лермонтова працювала в Петербурзі у Олександра Бутлерова, а в Москві — у Володимира Марковникова. Обидва корифеї органічної хімії відгукувалися про свою співробітницю з теплотою й повагою. Добре вона знала й Дмитра Івановича Менделєєва. Його статтю, нині класичну, про неорганічне походження нафти, вона переклала французькою. У Росії жінка-хімік взялася до вивчення ненасичених вуглеводнів і їхніх похідних. Ю. Лермонтова належить до тих учених-хіміків, які закладали основи сучасної хімії розгалужених парафінів, важливих органічних сполук сучасної нафтохімії. Протягом кількох років Юлія Лермонтова була активним членом Російського хімічного товариства.  На жаль, через складні життєві обставини в 1881 році їй довелося залишити наукову діяльність.  Лермонтова поїхала до свого маєтку Семенково і фактично залишалася там до кінця свого життя. Складися її доля по іншому, вона безсумнівно, опинилася в перших лавах російських хіміків. Її петербурзькі та московські колеги зберегли про неї добру пам'ять.

Органічній хімії присвятила своє  життя і Євдокія Олександрівна Фоміна-Жуковська (1860 -1894).  Вчений ступінь доктора Євдокія Олександрівна одержала в Швейцарії. Женевські професори пропонували їй місце асистента з органічної хімії, однак вона повернулася до Москви, де спочатку працювала у В. Марковникова, а потім допомагала М. Зелінському в дослідженні тіофену. На жаль, життя талановитої дослідниці обірвалося в 34 роки.

Невід'ємну частину історії хімії складає і Віра Евстафіївна Богдановська(1866–1896), донька відомого хірурга, професора  Є. Богдановського. Віра Евстафіївна закінчила Смольний інститут та природниче відділення Вищих жіночих курсів. Батько не заперечував проти вдосконалення її освіти за кордоном. У жовтні 1889 року вона виїхала до Женеви, де працювала у лабораторії німецького хіміка-органіка Карла Гребе. Богдановська прийшла до цього відомого вченого з оригінальною ідеєю: синтезувати фосфорний аналог синільної кислоти. Гребе, однак, запропонував іншу наукову тему: вивчення реакції відновлення дибензилкетона. Віра Евстафіївна успішно провела хімічне дослідження. Воно й лягло в основу її докторської дисертації, яку Богдановська захистила в Женевському університеті у 1892 році, рівно через 18 років після захисту докторської дисертації Ю. Лермонтовою. Після повернення до Росії вона викладала в Ново-Олександрійському інституті сільського господарства й лісівництва та на Вищих жіночих курсах. Підготувала рукопис "Початковий підручник з хімії" (1895) — перший випадок, коли автором підручника в Росії стала жінка, написала кілька повістей і оповідань. Вийшовши заміж за артилерійського генерала Я. Попова, виїхала з ним до Іжевських заводів у Вятську губернію. Там Богдановська влаштувала невелику хімічну лабораторію, де хотіла здійснити мрію своєї юності — одержати фосфорний аналог синільної кислоти. Під час одного з дослідів стався вибух. Склом ампули їй поранило руку. Від отруєння токсичними речовинами Богдановська невдовзі померла. Видатний російський хімік-органік Гаврило Густавсон писав про неї в некролозі: "Не позбавлена іронії, вона приносила своїми бесідами надзвичайну насолоду. Задоволення від спілкування з нею збільшувалося тим, що ця жінка була ґрунтовно й всебічно освіченою, мала чудовий ясний розум..." Похована В.Е.Богдановська в с. Шабалиново Коропского району на Чернигівщині.

Яскравою постаттю жінки-хіміка, чиє ім'я не може бути забутим, вважається і Ліза Майтнер ( 17 листопада 1878— 27 жовтня 1968). Вона народилася у Відні, була третьою з восьми дітей в єврейській родині. Батько дівчинки був адвокатом. У 1901 році Ліза вступила до Віденського університету, де почала вивчати фізику під керівництвом Людвіга Больцмана і Франца Екснера. У 1906 році вона першою серед жінок в університеті отримала ступінь доктора в галузі фізики. Перший рік після захисту працювала в Віденському інституті теоретичної фізики. Після цього вона відправилася до Інституту кайзера Вільгельма в Берлін, щоб почати вивчення хімії під керівництвом Макса Планка і працювати разом з Отто Ганом. Використовуючи свої знання з фізики та знання Гана з хімії, вони пропрацювали разом 30 років. У 1917  - відкрили перший довгоіснуючий ізотоп елементу Проактинію. Ліза відкрила перехід (1923 рік), що пізніше отримав назву ефект Оже на честь французького дослідника П'єра Віктора Оже, який незалежно від неї відкрив його в 1925 році. У 1926 році Ліза стала професором Берлінського університету. Вона виявилася першою жінкою в Німеччині, хто досяг таких висот у будь-якій з галузей наук. Після відкриття нейтронав 1932 році виникло питання про дослідження трансуранових елементів.

Почалося змагання між Ернестом Резерфордом з Англії, подружжям Жоліо-Кюрі з Франції, Енріко Фермі з Італії, і Лізою Майтнер разом з Отто Ганом з Берліна. Весь цей час всі вони припускали, що це буде абстрактне дослідження, за яким послідує Нобелівська премія. Жоден з них не припускав, що ці дослідження закінчаться створенням ядерної зброї. Їй першій вдалося розщепити атомне ядро на частини: ядра Урану розпадалися на ядра Барію і Криптону, при цьому виділялося декілька нейтронів і велика кількість енергії. Ліза зауважила, що процес ядерного поділу може породити ланцюгову реакцію, яка може призвести до великих викидів енергії. Ця заява викликала сенсацію в науковому середовищі.

Знання, за допомогою яких можна було створити зброю неймовірної сили, могли опинитися в німецьких руках. Американські вчені Лео Сілард, Едвард Теллер та Юджин Вігнер переконали Альберта Ейнштейна написати повідомлення-лист президентові Франкліну Рузвельту, після чого був створений проект Манхеттен. Майтнер відмовилася працювати в ньому: "Я не буду робити бомбу!" У 1944 році Отто Ган спільно з Фріцом Штрассманом отримали Нобелівську премію з хімії за відкриття ядерного розпаду. На думку багатьох учених Майтнер заслуговувала тієї ж почесті. І тільки у 1966 році Ган, Штрассман і Майтнер разом отримали премію Енріко Фермі. У 1946 році "Національний жіночий Прес-клуб" (США) назвав Лізу "Жінкою року". У 1949 році вона отримала премію Макса Планка. У 1960 році Майтнер переїхала в Кембридж, де померла за кілька днів до свого 90-річчя. На честь Лізи 109 елемент таблиці Менделєєва був названий Мейтнерій. Науковий фонд і Міждержавна асоціація післядипломної освіти Австрії заснували дослідницькі стипендії імені Лізи Майтнер, що присуджуються за наукові дослідження в галузі атомної фізики та хімії.

Коли ми замислюємся про найвищі досягнення людини у науці, то передусім, маємо на увазі лауреатів Нобелівської премії, як ознаці всесвітнього визнання в цій галузі діяльності. Премія, заснована 1901 року А.Нобелем, стала одним з символів не тільки розвитку науки, а й визнанням її високої ролі у життєдіяльності людства. Важливо й те, що вже в 1903 році  її лауреатом стає жінка.

Марія Склодовська народилася (7.11.1867 - 4.07.1934) у Варшаві. Вона була молодшою з п'яти дітей у сім'ї Владислава і Броніслави Склодовських. Ще  дівчинкою вона відчула привабливу силу науки і працювала лаборантом у хімічній лабораторії свого двоюрідного брата. На шляху до здійснення мрії Марії Склодовської про вищу освіту, після закінчення Варшавської гімназії (1884 рік), стояли дві перепони: бідність сім'ї і заборона на вступ жінок до Варшавського університету. Зі своєю сестрою Бронею вони розробили план: Марія протягом п'яти років працюватиме гувернанткою, щоб надати можливість сестрі закінчити медичний інститут, після чого Броня повинна узяти на себе витрати на вищу освіту сестри.

Броня здобула медичну освіту в Парижі і, ставши лікарем, запросила сестру до себе. Залишивши Польщу 1891 року, Марія вступила на факультет природних наук Паризького університету (Сорбонни). 1893 року, закінчивши курс першою, Марія отримала ступінь ліценціата з фізики (еквівалентну ступеню магістра). За рік потому вона стала ліценціатом з математики (цього разу Марія була другою на своєму курсі). У 1894 році в будинку одного польського фізика-емігранта Марія Склодовська зустріла П'єра Кюрі. П'єр був керівником лабораторії у Муніципальній школі промислової фізики і хімії. На той час він здійснив важливі дослідження з фізики кристалів і залежності магнітних властивостей речовин від температури. Марія досліджувала намагніченість сталі, і її польський друг сподівався, що П'єр надасть Марії можливість працювати в своїй лабораторії. Познайомившись на грунті захоплення фізикою, Марія і П'єр через рік одружилися.

У 1895р. Марія починає працювати в його лабораторії в Школі фізики і хімії. 1903р. вона захистила докторську дисертацію на тему “Дослідження радіоактивних речовин ”. З 1906р. – професор Паризького університету і завідувач кафедри, з 1914р. – директор інституту радіо.  У  1987 Марія Склодовська – Кюрі розпочала дослідження випромінювання, відкритого А.Беккерелем, і дійшла висновку, що випромінювання солей урану є властивістю самих атомів Урану. У 1898 -  доводить наявність радіоактивності Торію, також помічає, що радіоактивність деяких мінералів, які містять Уран і Торій, набагато сильніша, ніж слід було чекати. Вона припускає, що ці мінерали (уранова смоляна руда, хальконіт та аутоніт) містять новий дуже радіоактивний елемент, відмінний від Урану і Торію. Пошуки цього радіоактивного елемента були проведені в урановій смолці спільно з П.Кюрі. Застосовуючи розроблений ними метод збагачення активною речовиною, вони доходять висновку, що в урановій смолці містяться два нові елементи. Унаслідок спільної копіткої праці в1898 році відкривають Полоній та Радій.

У 1902 році М.Склодовська-Кюрі одержала кілька дециграмів чистої солі радію. Вона визначила атомну вагу Радію та його місце в періодичній таблиці хімічних елементів. У 1903 за дослідження явища радіоактивності подружжя Кюрі отримало Нобелівську премію з фізики, а у 1911 році Марі Склодовській-Кюрі за одержання металічного радію присуджена Нобелівська премія з хімії.

Слава навалюється на видатних людей всім своїм тягарем, намагається зупинити їх рух вперед. Присудження Нобелівської премії приковує до них увагу мільйонів людей. Оточуючі намагаються втрутитися в їх особисте життя. Це бажання натовпу відбирає у них єдині багатства: внутрішню сконцентрованість та тишу.  Наполеглива наукова праця забирала все особисте життя, доводилося багато в чому собі відмовляти. Марі навіть не змогла провести останні хвилини життя зі своїм батьком і ледве встигла на його похорони… Зовсім вибиває Марі з сил трагічна смерть чоловіка в 1906... На неї звалилось виховання маленьких дітей, турбота про забезпеченість,  обов’язок створити гідну лабораторію, як хотів її чоловік. Велике відкриття, світова слава, дві премії Нобеля - це досягнення Марі - Склодовської Кюрі. Її праця викликала захоплення, а водночас ворожість й заздрість у оточуючих. Їй постійно докоряли її польським походженням, а в моменти, коли її досягнення звеличували Францію, навпаки називали “ найчистішим представником французького генія ”, “ національною славою ”.

Робота з радіоактивними речовинами сильно позначилася на здоров'ї Марії Кюрі. Спочатку вона перенесла важку операцію на нирках, потім у неї різко погіршився зір, з'явилися проблеми зі слухом, але Марі продовжувала жити на користь інших. Вона встановила вплив радіоактивного випромінювання на живу клітину і перша застосувала радіоактивність(еманація радію) в медицині. У роки першої світової війни організувала 220 пересувних рентгенівських установок для обслуговування госпіталів Франції. Марі працювала з радіоактивними речовинами не виконуючи заходів безпеки. Її показники крові відхиляються від норми, що не дивно, адже працюючи тридцять років з радієм, вона вдихала його еманацію. В грудні 1933 лікар ставить діагноз: злоякісна гостра анемія.

 4 липня її серце перестало битись…                                                

Cтарша донька Марі Кюрі – Ірен Жоліо-Кюрі (1897–1956) стала гідною спадкоємицею і послідовницею своїх батьків. Вона народилася в Парижі, здобула свою освіту в Паризькому університеті (Сорбонні). Проте на декілька місяців перервала своє навчання, оскільки працювала медичною сестрою у військовому госпіталі, допомагаючи матері робити рентгенограми. Після закінчення війни Ірен Кюрі стала працювати асистентом-дослідником в Інституті радію, який очолювала її мати, а з 1921 р. почала проводити самостійні дослідження.  Перші її  досліди були пов'язані з вивченням радіоактивного Полонію — елементу, відкритого її батьками понад 20 років тому.

Оскільки явище радіації було пов'язане з розпадом атома, його вивчення давало надію пролити світло на структуру атома. Ірен Кюрі вивчала флуктуації, що спостерігалася у потоках альфа-часток, що викидалися, як правило, з надзвичайно високою швидкістю під час розпаду атомів Полонію. На альфа-частки, які складаються з 2 протонів і 2 нейтронів і, отже, є ядрами Гелію, як на матеріал для вивчення атомної структури вперше вказав англійський фізик Ернест Резерфорд. У 1925 р. за дослідження цих частинок Ірен Кюрі був присуджений докторський ступінь. Найзначніше з проведених нею досліджень почалося кількома роками пізніше, після того, як в 1926 р. вона вийшла заміж за свого колегу, асистента Інституту радію Фредеріка Жоліо. У 1930 р. німецький фізик Вальтер Боте виявив, що деякі легкі елементи (серед них Берилій і Бор) випромінюють потужну радіацію при бомбардуванні їх альфа-частками.

Зацікавившись проблемами, які виникли в результаті цього відкриття, подружжя Жоліо-Кюрі (як вони себе називали) приготувало особливо потужне джерело Полонію для отримання альфа-часток і застосували сконструйовані Жоліо чутливу конденсаційну камеру, для того, щоб фіксувати проникну радіацію, яка виникала таким чином. Вони виявили, що коли між Берилієм або Бором і детектором розміщується пластинка речовини з високим вмістом Гідрогену, то спостерігається майже удвічі більший рівень радіації . Подружжя Жоліо-Кюрі пояснило виникнення цього ефекту тим, що проникна радіація вибиває окремі атоми Гідрогену, надаючи їм величезну швидкість. Незважаючи на те, що ні Ірен, ні Фредерік, не зрозуміли суті цього процесу, проведені ними ретельні вимірювання проклали шлях для відкриття в 1932 р. Джеймсом Чедвіком нейтрона — електрично нейтральної складової частини більшості атомних ядер. Продовжуючи дослідження, подружжя Жоліо-Кюрі зробили своє найзначніше відкриття. Бомбардуючи альфа-частками Бор і Алюміній, вони вивчали вихід позитронів(позитивно заряджених частинок, які в решті всіх відношень нагадують негативно заряджені електрони), вперше відкритих в 1932 р. американським фізиком Карлом Д. Андерсоном. Закривши отвір детектора тонким шаром алюмінієвої фольги, вони опромінили зразки Алюмінію і Бору альфа-частками. На їхнє здивування, вихід позитронів продовжувався протягом кількох хвилин після того, як було видалено полонієве джерело альфа-часток.

Пізніше Жоліо-Кюрі пришли до переконання, що частина Алюмінію і Бору в підданих аналізу зразках перетворилася на нові хімічні елементи. Більш того, ці нові елементи були радіоактивними: поглинаючи 2 протони і 2 нейтрони альфа-часток, Алюміній перетворився на радіоактивний Фосфор, а Бор — в радіоактивний ізотоп Нітрогену. Протягом нетривалого часу Жоліо-Кюрі отримали багато нових радіоактивних елементів. У 1935 р. Ірен Жоліо-Кюрі і Фредеріку Жоліо спільно була присуджена Нобелівська премія з хімії "за виконаний синтез нових радіоактивних елементів". У вступній промові від імені Шведської королівської академії наук К.В. Пальмаєр нагадав Жоліо-Кюрі про те, як 24 роки тому вона була присутня на подібній церемонії, коли Нобелівську премію з хімії отримувала її мати. "У співпраці з вашим чоловіком, — сказав Пальмаєр, — ви гідно продовжуєте цю блискучу традицію". У 1946 році  Жоліо-Кюрі була призначена директором Інституту радію. Крім того, з 1946 по 1950  вона працювала в Комісаріаті з атомної енергії Франції. Завжди глибоко стурбована проблемами соціального й інтелектуального прогресу жінок, вона входила до Національного комітету Союзу французьких жінок і працювала у Всесвітній Раді Миру. Та роки праці з радіоактивними елементами завдали великої шкоди здоров'ю Ірен, як і здоров’ю її матері. Вона захворіла на лейкемію. Це частково пов'язано з вибухом капсули з Полонієм на лабораторному столі.  Жоліо-Кюрі померла в Парижі 17 березня 1956 року.

Послідовницею М. Склодовської-Кюрі стала і її учениця, Маргарита Перей (19.10.1909 — 13.05.1975). Вона народилася  в Вільмомбле.  Закінчила Паризький університет (1929). З 1929 року працювала в Інституті радію в Парижі.  З 1949 - професор Страсбурзького  університету. З 1958 — директор  відділу ядерної хімії Центру ядерних досліджень в Страсбурзі.

Французький радіохімік, член Паризької АН з 1962 року.

 ЇЇ основні наукові роботи присвячені вивченню радіоактивних елементів.  В процесі очищення препарату Актинію Маргарита Перей відкрила (1939) ізотоп нового хімічного елемента, який спочатку назвала „Актинієм К”, але пізніше встановила, що елемент є передбаченим Д. І. Менделєєвим  елементом (№ 87).  Після Другої Світової війни висновки вченої підтвердилися, і вона запропонувала назвати елемент № 87 Францієм (Fr) на честь своєї Батьківщини. Її діяльність сприяла популяризації професії хіміка серед жінок.

У перших рядах хіміків, безсумнівно, знаходиться і Дороті Ходжкін (1910-29 липня 1994, Ілмінгтон, Ворікшир, Великобританія), що народилася 12 травня 1910 року в Каїрі, Єгипет. Її батько Джон Вінтер Кроуфут був археологом, тому сім'я постійно переїжджала в різні куточки світу — дитинство Дороті пройшло в Єгипті, Англії та Судані. Від батька Дороті успадкувала любов до історії та археології. Мати Дороті — Ґрейс Мері Кроуфут також активно допомагала Джону в його діяльності, окрім того Ґрейс була гарним ботаніком і у вільний час робила ілюстрації для зображення флори Судану. Саме від матері Дороті отримала гарні знання з ботаніки. Після закінчення Сомервілль-коледжу в 1932 році, Ходжкін отримала невелику  стипендію, яка разом з додатковою фінансовою підтримкою з боку тітки дозволила їй провести роботу в Кембріджському університеті з видатним фізиком Дж.Берналом. Бернал займався  кристалами стеролів, що було предметом її особливого інтересу. Через два роки вона повернулася в Сомервілль і залишалася там протягом усієї своєї професійної діяльності. Отримавши за допомогою Р. Робінсона субсидію на придбання рентгенівського апарату, Ходжкін продовжила аналіз стеролів. Дуже плідним в житті жінки виявився 1937 рік: вона отримує докторську ступінь і виходить заміж за Томаса Ходжкіна, сина оксфордського історика, нащадка Т. Ходжкіна (рак лімфатичної системи названий на його ім’я) і кузена фізіолога А. Ходжкіна. Через три роки після початку другої світової війни Ходжкін почала дослідження пеніциліну - антибіотика, відкритого в 1928 році А. Флемінгом.

У часи війни, у цих ліках, виникла гостра потреба для лікування інфекційних захворювань, що викликаються бактеріями. Але оскільки хімічна структура пеніциліну була майже невідомою, не могло бути й мови про його масовий випуск. Маючи в своєму розпорядженні невелику групу помічників, Ходжкін прочала вивчати пеніцилін  за допомогою рентгеноструктурного аналізу. Ще до закінчення роботи з пеніциліном (1949 рік), вона застосувала рентгеноструктурний аналіз і для вивчення вітаміну В12, який запобігає анемії - потенційно смертельному стану крові. У цей час стають доступними електронні комп'ютери, що використовуються для обчислень. У 1957 році Ходжкін визначає структуру  вітаміну В12, а в 1958 році її лабораторія переїжджає з розкиданих у різних місцях кімнат у сучасну будівлю, збудовану з урахуванням всіх вимог хімічної науки. "За визначення за допомогою рентгенівських променів структур біологічно активних речовин" в 1964 році Кроуфут-Ходжкін отримала Нобелівську премію з хімії. За п'ять років після отримання Нобелівської премії, Дороті Ходжкін встановила структуру інсуліну. Удостоєна численних нагород, Ходжкін була другою англійкою, нагородженою орденом "За заслуги", Королівською золотою медаллю, і золотою медаллю імені  М.Ломоносова. Вона забезпечувала фінансування Міжнародного кристалографічного союзу і була його президентом з 1972 по 1975 роки.

Кристалохіміком була і Оксана Іванівна Бодак (02.05.1942 – 25.10.2005). Оксана Бодак народилася в селі Поморяни Золочівського району Львівської області в українській селянській родині. У 1959 р. вступила на хімічний факультет Львівського державного університету імені Івана Франка і після закінчення навчання у 1964 р. була скерована Міністерством вищої і середньої спеціальної освіти на викладацьку роботу на кафедру неорганічної хімії. За 40 років праці в університеті О. Бодак пройшла шлях від асистента, доцента, професора (1984) до завідувача кафедри (1989). Читала різноманітні хімічні курси для студентів фізичного, біологічного і, звичайно, основний курс “Неорганічна хімія” для студентів хімічного факультету. За її участю підготовлено і опубліковано 20 навчально-методичних посібників і підручник “Основи загальної хімії”. У 1970 р. Оксана Бодак захистила у Львові кандидатську дисертацію “Дослідження потрійних систем церій-(нікель, кобальт, залізо)-силіцій і їх аналогів (фазові рівноваги, кристалічні структури і деякі фізичні властивості сполук)”, в якій вперше дослідила взаємодію компонентів у 50 потрійних системах, побудувала ізотермічні перерізи, встановила утворення і визначила кристалічну структуру 144 сполук, з яких сім належать до нових структурних типів.

У докторській дисертації “Взаємодія рідкісноземельних металів в потрійних системах”, захищеній у Києві в Інституті проблем матеріалознавства у 1984 р., провела ґрунтовний аналіз усіх відомих на той час подвійних та потрійних систем з участю рідкісноземельних металів; вперше дослідила 91 систему та встановила утворення і визначила кристалічну структуру понад 520 сполук. Відкрила ряд важливих кристалохімічних закономірностей утворення та будови інтерметалічних сполук. Зараз широко використовується запропонована О. Бодак систематика видів споріднення між окремими структурними типами та систематика способів взаємоперетворення структур. Про актуальність її наукових праць можна судити з дуже високого індексу цитованості; посилання на її наукові публікації знайдено більше як у 2500 статтях. Особливо цінною є ініціатива Оксани Бодак у налагодженні наукової співпраці зі спорідненими науковими установами багатьох країн, зокрема Росії, Польщі, Німеччини, Франції, Швейцарії, Італії, США. У 2000 р. Оксана Бодак одержала Почесне звання “Людина року”. За плідну і самовіддану працю, за трудові досягнення вона внесена до книги “Жінки України”.

Четвертою жінкою-хіміком, яка удостоїлась Нобелівської премії (2009 рік), і першою представницею слабкої статі, якій присуджено почесну винагороду з 1964 року є Ада Йонат. "Лауреатами стали: вчений з Великої Британії Венкатраман Рамакрішнан, американець Томас Стейц та ізраїльтянка Ада Йонат". Як повідомив Нобелівський комітет, робота цих вчених стала фундаментальною для наукового розуміння життя і допомогла науковцям знайти шляхи лікування антибіотиками  багатьох хвороб. Ада Йонат народилася в 1939 році в Єрусалимі в бідній сім'ї продавця овочів з недавніх репатріантів з Польщі.  Після передчасної смерті батька, коли Ада була ще дитиною, сім'я переїхала до Тель-Авіва. У 1962 році отримала ступінь бакалавра, а в 1964 році ступінь магістра наук в Єврейському університеті в Єрусалимі. У 1968 році за рентгеноструктурні дослідження одержала докторський ступінь в Інституті Вейцмана в Реховоті.  На даний момент Ада Йонат очолює Центр біомолекулярної структури ім. Елен і Мілтона Кіммельман при Інституті Вейцмана в Реховоті.

Автором більш ніж у 300 статей, 2 монографій, 80 патентів Росії і України, авторських свідоцтв є Цебренко Марiя Василiвна. Наукові інтереси Марiї Василiвни - розробка теоретичних основ i нових технологiй в отриманнi надтонких синтетичних волокон i фiльтр-матерiалiв. Марiя Василiвна народилася в сім’ї залізничника 31 липня 1940 року в селі Шандриголово Донецької області. У 1957 році вступила до Київського технологічного інституту легкої промисловості, який закінчила у 1962 році. У 1968 році захистила кандидатську, а у 1985 році – докторську дисертацію. З 1988 року працює професором кафедри технології полімерів  та хімічних волокон КТІЛП. Американський інститут біографічних досліджень присудив їй в 2000 році звання "Жінка 2000 року", в 2002-2005 роках звання "Провідний інтелектуал світу" (одна з 500 чоловіків і жінок на земній кулі); у 2006 р. – "Велика жінка ХХІ століття".

Трагічні долі великих жінок – вчених викликають співчуття і смуток.

Чи заслуговували вони такого життя? Адже більшість з них шукали своєї долі в чужих краях, без грошей, залишаючись самотніми, без рідних, друзів та підтримки. Самовіддано працюючи, вони втрачали повноцінне життя, здоров`я. Займаючись чоловічою роботою, вони забували про просте жіноче щастя. Здавалося б, світова слава і визнання - це те, чого вони прагнули, те,  що мало зробити їх щасливими, але популярність, навпаки, вносила негаразди в життя жінок. Чи були вони щасливими? Важко сказати, але мені здається, те, що їх пам`ятають, шанують, завдячують їм, і сьогодні є великою нагородою, є спокутуванням того, що вони втратили за життя. Як не дивно, але труднощі тільки загартовують характер багатьох жінок. Одна з них — Маргарет Тетчер, нині баронеса, екс-прем’єр міністр Великої Британії. Вона закінчила хімічний факультет престижного Самервілл-коледжу Оксфордського університету. Кажуть, що була здібним інженером-хіміком. Її королівська величність принцеса Таїланду Чалабхорн Махідол, молодша донька таїландського короля Бхумібола Адулядея і королеви Сірікат, що очолює дослідницький інститут в Бангкоку та є професором хімії в університеті Махідол. У колі наукових інтересів принцеси — хімія природних сполук. Нині цей напрям досліджень належить до розділу біоорганічної хімії.

Важко повірити, що тільки 27% від загального числа наукових працівників у світі - це жінки. Цікаво, що найбільше жінок, що займаються наукою, живе в Південній Америці - 47%, в Африці - 29%, в Азії - 15%. У Європі 32% жінок зайняті наукою в державних установах, 18% - у приватних фірмах. За даними ЮНЕСКО серед нобелівських лауреатів тільки 2,4% складають жінки. Для того, щоб зацікавити жінок, що займаються наукою, ЮНЕСКО в 1998 році заснувало щорічні премії п'ятьом лауреатам за програмою "Жінки в науці". Премії присуджують у Парижі. Вперше цієї престижної премії була удостоєна в 2007 році доктор фізико-математичних наук інституту РАН м. Санкт-Петербурга  Т. Бірштейн. Вона займається вивченням полімерних систем, які сьогодні активно використовуються у виробництві поліестеру, тефлону, нейлону та інших матеріалів. Крім премій, компетентне журі визначає 15 молодих жінок-науковців для вручення стипендій з метою продовження ними своїх наукових робіт. Важко уявити світ на початку третього тисячоліття без активної ролі жінок усіх континентів і регіонів у всіх сферах людської діяльності. Недаремно на Всесвітньому саміті уряди всіх країн визнали, що "прогрес в інтересах жінок – це прогрес в інтересах усіх".