Розробка лекції на тему: "Поява та зміцнення поняття «парадигма» у педагогічному дискурсі у 90-х рр. 20 ст."

Поява та зміцнення поняття «парадигма» у педагогічному дискурсі у 90-х рр. 20 ст. Лекція 3

План1. Огляд концептуальних підходів до визначення поняття «освітня парадигма».2. Системна криза традиційної парадигми освіти.3. Особистісно орієнтована парадигма освіти

1. У філософію науки термін «парадигма» вперше ввів Г. Бергман. У філософському словнику парадигму визначено як сукупність теоретичних і методологічних передумов, що визначають конкретне наукове дослідження, яке втілюється у науковій практиці на цьому етапі. Парадигма – теорія (модель постановки проблеми), прийнята за зразок вирішення дослідницьких завдань певним науковим співтовариством. Поняття «парадигма» постає фактично у ролі великої, узагальненої моделі світорозуміння. Ціннісне самовизначення суб’єктів педагогічного процесу повністю залежить від усвідомлення ними того, у рамках якої парадигми це самовизначення відбувається.

Уперше концепцію парадигми запроваджено до наукової теорії американським ученим Томасом Куном, який під парадигмою (так званою дисциплінарною матрицею) розуміє визнані всіма наукові досягнення, які протягом певного часу дають модель визначення проблем та їх вирішення науковою спільнотою. Парадигма – вихідна концептуальна схема, модель постановки проблем та їх вирішення, методів дослідження, які панували протягом певного історичного періоду в науковій спільноті. Це «дисциплінарна матриця» впорядкованих компонентів різного роду, які утворюють єдине ціле і функціонують як єдине ціле, забезпечуючи відносну повноту професійної комунікації та відносну суголосність професійних суджень наукової спільноти.

У педагогіці під парадигмою розуміють стабільну систему, яка тривалий час функціонує в діяльності освітніх закладів, закріплену теоретичними положеннями, нормативними документами, традиціями, кадровими та матеріальними ресурсами. Освітню парадигму характеризують особливості теоретичних засад діяльності освітніх закладів, їхніх цілей і завдань, змісту освіти, форм, методів, засобів навчання, функції вихователів, позиції вихованців у навчально-виховному процесі, особливості управління навчальними закладами.

2. Основні положення класичної моделі системи освіти ґрунтуються на світоглядних засадах з раціоналістичним і гуманістичним філософським наповненням – це, передусім, раціональне сприйняття світу та утилітарно-практичне ставлення до нього. “Зрощення” онтологічної та гносеологічної проблематики у класичній філософії відображає такі риси класичної освітньої парадигми, як обов’язкова усвідомленість і відтворюваність освіти; першочергове значення її трансляційних функцій; приналежність освіти суб’єктові, який її ініціює і здійснює як діяльність. При цьому суб’єктом у класичному розумінні освіти завжди виступає вчитель, а об’єктом – учень.

Класична модель освіти ґрунтується на таких основних принципах: головна цінність – точне знання (конкретизуюче гасло: “Знання – сила”); звідси випливає властива педагогічній діяльності орієнтація на прищеплення любові до наукового знання; абсолютизована нормативність, яка визначає характер відносин між учителем і учнем у навчальному процесі (учитель – носій знань); спосіб передавання знання за чітко визначеними і усталеними методиками; універсальність навчальних програм; критерії успішності визначаються кількісними та якісними вимірами засвоєної інформації; стандартизація оцінок.

Поняття кризи освіти тлумачимо за Кумбсом Ф. Г. «залежно від умов, що склалися у різних країнах, криза проявляється у різній формі, сильніше або слабкіше. Але її внутрішні пружини однаковою мірою проступають у всіх країнах – розвинених та тих, що розвиваються, багатих і бідних, що здавна славляться своїми навчальними закладами або ті, що продовжують їхню велику справу зараз». Наукове співтовариство усвідомлює, що в основі кризи лежать серйозні причини, але передчасно стверджувати, що ці причини відомі сучасній науці. Криза сучасної вітчизняної освітньо-наукової сфери – складне явище, включає різні аспекти свого прояву: ціннісні, структурно-організаційні, змістовно-методологічні, внутрішньо наукові та ін.

3. Теоретичні та методологічні проблеми особистісно-орієнтованого навчання в сучасній можна побачити в працях учених-педагогів та психологів - В. Сєрікова, С. Подмазіна, І. Беха. О Бондаревської. Зарубіжна наука теж акцентує свою увагу на важливості змін в системі освіти та організації навчального процесу, зокрема інтенсивному запровадженні принципів особистісно-орієнтованого навчання. Тут варто виділити наукові праці таких авторів як Д. Мілікен, Ч. Купісевич, А Харгрівз, А. Новіков та ін. Зокрема Ч. Купісевич багато уваги приділяє ймовірним сценаріям майбутніх освітніх реформ. У своїй книзі "Деякі проблеми педагогічної теорії і практики на порозі XXI століття" він наголошує на тому, що необхідно якомога швидше порвати з моделлю "уніфікованої школи", яка нав'язує всім учням однаковий зміст і однаковий темп роботи на уроці, пред’являючи їм абсолютно ідентичні вимоги.

Варто сказати, що така увага до парадигми особистісно-орієнтованого навчання не є випадковою, адже її поняття та принципи цілком відповідають тим позиціям та ідеям, які пропагуються у Національній доктрині розвитку освіти. Зокрема варто нагадати, що згідно положень цієї доктрини головна мета української системи освіти – створити умови для розвитку і самореалізації кожної особистості як громадянина України. На думку А. Кордюка цього можна досягти лише за умови підвищення педагогічної інтелектуальної культури, активного впливу на суспільну думку, обов’язкового подолання усталених стереотипів, консерватизму в педагогічній науці та практиці.

Вирішення цих завдань безпосередньо пов’язане з розробленням нової технології засвоєння навчального матеріалу. Реалізації цих ідей на практиці якнайповніше відповідає запровадження системи та принципів особистісно-орієнтованого навчання, адже метою особистісно-орієнтованого навчання є поєднання виховання та освіти в єдиний процес допомоги, підтримки, соціально-педагогічного захисту, розвитку того, хто навчається. Сучасний навчальний процес спрямований на здобуття знань, а повинен бути спрямований на розуміння та усвідомлення навчального матеріалу. Зміна змісту освіти веде до зміни її технологій, надає їм особистісної спрямованості. Таким чином, аналізуючи погляди науковців та педагогів щодо мети, сутності основних характеристик особистісноорієнтованого навчання можна зробити висновок, що особистісноорієнтоване навчання - це процес взаємодії студента та викладача, який має на меті реалізацію творчого потенціалу студента в поєднанні з розвитком професійних, фахових, особистісних якостей викладача.

Таким чином, можна зробити висновок, що однією з тенденцій сучасної освітньої парадигми, зумовленою новою філософією освіти, є підготовка спеціаліста нової генерації, який би володів достатнім тезаурусом на початковій стадії своєї практичної діяльності й мав належну базу знань для успішної орієнтації в будь-якій ситуації протягом усього періоду активного життя. Визначальними чинниками успіху випускника вищої школи в післядипломній кар´єрі є моральна довершеність, надійний знаннєвий багаж, високий рівень інтелектуального розвитку, володіння методами самостійної пізнавальної діяльності, прагнення досягти успіху й уміння будувати міжособистісні стосунки.