Розробка урока з курсу " Iсторiя Украiни"

Розробка уроку з курсу « Історії України»

10 клас

Самойленко Ліна Олександрівна, учитель історії Березанського ЗЗСО І-ІІІ ступенів, учитель – методист.

Тема:  Чорна тінь голодного лихоліття. Березанщина 1932 -1933 роки.

10 клас

Учні мають навчитися:

• використовувати знання, набуті при вивченні теми» Голодомор 1932- 1933 р. р. – геноцид Українського народу при розгляді матеріалів з історії рідного краю – Березанщини 1932 – 1933 рр.;
• переконатися в тому, що  історія краю – складова історія України;
• поглибити знання з теми на основі аналізу спогадів про голодні роки людей, які проживали на території Березанського району;
• довести, що Голодомор – це трагедія всього народу;
• показувати на карті села, в яких проживали свідки Голодомору;
• надавати аргументовану правову оцінку Голодомору 1932 – 1933 рр., як геноциду українського народу;
• виховувати в учнів повагу до історичного минулого своїх земляків та непримиренне ставлення до насильства над людиною.

Тип уроку: урок – реквієм

          Перебіг уроку

І. Підготовчий етап

1. Перевірка готовності класу до уроку.

2. Активізація пізнавальної діяльності учнів. На попередніх уроках учні ознайомилися  з подіями, пов’язаними з упровадженням комуністичного тоталітарного  режиму в Україні (форсована індустріалізація, примусові хлібозаготівлі, Голодомор 1932 – 1933 роки). То ж на цьому уроці  на основі аналізу спогадів жителів Березанщини учні поглиблять знання щодо Голодомору 1932 – 1933 рр., як геноциду українського народу.

а). Вправа:

Асоціативний кущ

Голодомор ( Молотов, Каганович, Постишев, Сталін, плач, діти, Україна, СРСР, канібалізм, смерть, більшовики, закон про п’яті колосків, смерть, хліб…).

б). Чи є тотожними Голод і Голодомор. Перегляд інформаційно-документального відеоролика Український інститут національної пам’яті: «Голодомор. Помста за свободу». 

В). Які з причин були безпосередніми провісниками Голодомору, а які засвідчили його кульмінацію?

(підручник  Історія України, 10 клас, автор В. Власов, С. Кульчицький, ст. 192).

ІІ. Основний етап

1.               Оголошення теми, визначення навчальних цілей, мотивація пізнавальної діяльності учнів. Звернути увагу на епіграф уроку.

Вчитель:          Царює смерть на рідній Україні.

                         Чим провинилися її сини?

                                                   Микола Руденко

Пам'ять – нескінченна книга, у якій записано все: і життя людини і життя країни. Багато сторінок написано криваво - чорним кольором.

Голодне лихоліття 33-го – це не просто історичне минуле, а незагойна фізична і духовна рана українського народу, яка пекучем болем пронизує пам'ять багатьох поколінь. Сьогодні треба говорити про минуле задля майбутнього.

 Учень:            Була земля. І умивалася сльозами вся країна!

                         Прийшли страшні, голодні, скрутнії часи.

                         Запам’ятають назавжди цей біль і люди й Україна.

 Голодомор прокотився по території Березанщини. Спогади тих, хто пережив це чорне лихоліття, дає нам можливість  ще раз переконатися в тому, що це був геноцид українського народу.

Із спогадів Ященко Ніли Феофанівни, 1927 року народження, жительки села Комісарівка Березанського району: «Добре пам’ятаю поїздки так званих активістів на підводах від хати до хати, які залізними «щупами» проколювали землю у дворі, підлоги в хаті, стіни в печі, шукали заховане збіжжя, а знайшовши нічого не лишали сім’ї, все забирали на вози і вивозили. У нас в золі в печі знайшли торбини з крупами, мукою, які мама в Одесі виміняла на золоті сережки та ланцюжок з хрестиком і забрали , не дивлячись на те, що в сім’ї сім осіб. 1932 рік був неврожайний, на городі не було ніякої городини. Ми рвали лободу, кропиву, щирицю, крокіс, калачики, щавель і варили пусті супи, іноді заправляли кукурузною мукою, яку після збирання врожаю давали батькам у колгоспі 1 фунт на двох (400 грам). При цьому, ми були пухлі, я добре пам’ятаю, що мені було погано дивитись навкруги, бо очі підпухли.

 В період збирання врожаю, нас малих дітей збирали у глибокі вози, кожному давали спеціально пошиту торбину і вивозили у поле, після косарки і складання снопів визбирували колоски. Ми йшли рядочками по полю. Біля нас була одна жінка, яка висипала колоски у віз, бо ми не доставали до воза, щоб висипати.

 Узяти додому щось з поля було неможливо, кругом були об’їзчики, які все ретельно охороняли. Навколо села була виноградники. Одна жінка встигла зірвати три гронки винограду, як її впіймали охоронці, і коли її виводили – вирвала ще дві гронки. За це її засудили на п’ять років тюре6много ув’язнення. Діти її якось вижили і дочекались матір».

Свідчення Миколи Федоровича Шевченка, 1915 року народження, мешканець села Комісарівка. «У 1932 році я працював у колгоспі в селі Комісарівці. Видали нам хліба на трудодні.  А через кілька днів усе зерно у колгоспників забрали. Сказали, що видано воно було помилково. Потім ввели план по двору: здати 20 кг зерна. Здав господар.     Наступного дня йому знов завдання: здати 50 кг. А здавати вже нічого. Тоді багатьох господарів забирали, просто закривали десь у якійсь кімнаті. Люди сиділи там по кілька днів. Хто вмирав з голоду, кого кудись відправляли, когось додому відпускали.

 До нас приходили уповноважені з району шукати зерно після того, як батько вже все, що мав, здав. Копали в сараї землю, шукали зерно. Нічого не знайшли. Тоді побачили скриню, а в ній було кілограмів 10 – 12 борошна. Усе забрали. Тоді мати пір’їною позмітала залишки з кутків у жменю. Зварила останній раз латуру і залишились ми ні з чим. Сестри ходили берізку збирати Варили її і їли. Ось такий був суп. У тих селах, що біля лиманів, моря, людям було трохи легше: на рибі, рачках перебивалися. А ми голодували, що називається».

 Із свідчень Івана Никифоровича Капацина, 1927 року народження, мешканця села Ташине Березанського району: «Голодомор   пам’ятаю добре. Пам’ятаю працівника НКВД Карташова, який погрожуючи зброєю забирав останнє зерно. Я не знаю, як моїй мамі вдалося заховати кукурудзяну муку, з якої вона пекла млинці. Одного разу, коли мама вже спекла млинці, але не встигла сховати, нагрянула перевірка і млинці довелося викинути, щоб не знайшли. Пам’ятаю, що люди, рятуючись від голоду, варили та їли котів».

 Вилучивши із села не лише товарне зерно, але й фактично,  майже все продовольство та перекривши селянам можливість виїзджати за межі своїх районів, щоб там купити щось їстівне, органи влади в центрі на місцях призвели населення до вимирання. Вкінці 1932 року на початку 1933 року в селах Миколаївщини почався масовий голодомор.

 Майже в кожному колгоспі з’явилися штатні посади – збирачі трупів.

 Із свідчень М.Ф. Шевченка: «Скрізь на вулицях лежали мерці. В хатах мертві лежали по кілька днів. Тоді якось голод притупив усі людські почуття.  Померлих було не жаль. Переступив через труп і пішов далі. Був у селі один чоловік, Антоном звався. Він хоронив мерців. Щоранку об’їздив село возом, запряженим двома  чорними коровами. Підбирав трупи на вулицях, у хатах. Якось там закопував їх на кладовищі, аби тільки вважалося, що похоронив. Вже тих могил і не знайти. За цю роботу йому видавали по кілограму борошна щодня. У такий спосіб він мусив годувати сім’ю. Жахливі були часи, страшно навіть згадувати….»

 Останнім засобом, щоб хоч трохи поправити своє становище, до якого змушені були вдатися селяни, був продаж чи обмін будь-чого із свого особистого майна.  Жінки діставали із скринь святковий одяг, хустку, скатертину – все, що можна було обміняти на шматок хліба. Це було останнє джерело порятунку.

Із спогадів Раїси Федорівни Шевченко, 1913 року народження, мешканка с. Комісарівка. « Мені на той час було 19 років… Пам’ятаю, я з двома подругами подалася в Одесу, де казали, можна купити продуктів. Гроші у нас були. Дійсно, купили у спекулянтів гречаного борошна, перловки, ще якоїсь крупи. По хлібині собі купили. Їли по крихті, щоб ще й додому по шматочку принести. Їхали поїздом – товарняком до Березівки, а далі йшли до Комісарівки пішки 35 кілометрів. У мішках пудів два з половиною було. А самі ж слабі. Пройдемо трохи, сідаємо відпочивати, а потім встати важко. Віра так знесиліла, що ми піднімали її під руки. Потім ще, пригадую, в Миколаїв за хлібом їздили. Через річку тоді була переправа баржею. Тільки дві хлібини дозволялося взяти на баржу. Інші відбирали. То ми приспособилися різати ще дві хлібини  на тоненькі шматки та ховали їх за поясом плаща. Йти з хлібом страшно було. Скрізь люди на шляхах голодні, за шматок хліба могли вбити…»

Із спогадів Валентина Миколайовича  Артеменка, 1927 року народження, мешканця села Матіясове. «Розповідає, що люди виживали за рахунок риби. Також виливали з нір ховрахів, потім їх їли».

Із спогадів Марії Володимирівни Пустовойтенко, 1909 року народження, мешканки села Краснопілля. «У 1932 році мені було 23 роки. Мала трьох маленьких дітей.  Працювала в колгоспі дояркою. Активісти забирали зерно, худобу. Якби не залишки кукурудзи в полі, не риба і раки в ставку, - то й повмирали б.».

Із спогадів Валентини Михайлівни Вознесенської, 1927 року народження, мешканки села Ташине. «Росла я у великій родині, де було 14 дітей. Батько, Михайло Олексійович, працював у колгоспі на заправці, а мама, Ганна Федорівна, - дояркою.  У 1932 році був непоганий урожай, але все було вивезено та конфісковано. Діти збиралися в коморі, де зберігалася бавовна, підбирали насіння, яке смажили і їли. З братами і сестрами збирала в полі колоски, розтирали на борошно. Батько ловив дрохв і горобців. Якось старша сестра викопала яму і приховала два клумака зерна. Але схованку активісти знайшли, і сестрі було присуджено 3 роки тюрми. Родині навіть не дозволили сестру провідати».

Із спогадів Віктора Пилиповича, 1927 року народження, мешканця села Анатолівка. «Добре пам’ятаю опухлих дітей. Мій батько їздив в Одесу, продавав побутові речі або обмінював їх на продукти, щоб прогодувати сім’ю з чотирьох чоловік. Я тоді ходив у дитячий садок, годували нас баландою із затиркою. На посівну колгоспу виділяли зерно, а у людей забирали всі запаси. Більшість анатолівців рятували собі життя завдяки лиману, де ловили рибу. Їли також гарбузи і навіть шкури з домашньої худоби».

Навесні 1933 року в Україні помирало 17 людей щохвилини, 1000 – щогодини, 25 000 - щодня.

Що ж відчуваємо ми, торкнувшись сторінки цієї історії нашої Березанщини?

Відповіді учнів. Обмін думками.

Учень:                   Благослови рід людський на добро!

                               Душі відкрий нам для злагоди й миру.

                               Щоб на Вкраїні незгод не було

                               Нас сохрани. І спаси! І помилуй!

 В пам'ять про тих, хто поліг у придорожних ровах, у нашвидку викопаних ямах, що стали братськими могилами, в ім’я тих, хто пропав безвісти в чужій стороні, - запалимо свічку в  знак  нашої пам’яті.

ІІІ. Завершальний етап

Вчитель. Підведення підсумків уроку.

У чому ви вбачаєте найтрагічніші наслідки Голодомору для  країни, Березанщини, своєї родини? Для кожного з нас?

Перегляд відео-кліпу «Свіча», Оксана Білозір.

Завдання додому. Повторити параграф 43, 44. Підготувати інформацію  про пам’ятники Березанського району на вшанування жертв Голодомору.