22 квітня о 18:00Вебінар: Інтегроване навчання – вимога сучасності

Розробка виховного заходу "Колос правди"

Про матеріал
Матеріал розроблений з метою довести дітям, на основі поезій, ті трагічні сторінки історії України в ім'я пам'яті і милосердя на землі.
Перегляд файлу

Мета: сприяти відновленню історичної пам'яті про голо­домор 1932-33 років, розвивати вміння виступати перед аудиторією, продовжити формування навичок критичного мислення; виховувати непримиренність до насилля,  повагу, турботу, співчуття до людей, які пережили страхіття голодомору.

Обладнання: на столі рушник, хліб, колоски. Запалені свічки.

Технічні засоби:  аудіозаписи «Реквієм» А. Моцарта, Л Бондарева, документальний фільм «Колос правди», відео про Голодомор, слайди.

(На сцену виходять дівчата і хлопці, чути плач дитини. Діти розгублені, з-за сцени виходить дівчина з дитиною на руках. Всі підходять, щоб погладити дитину, раптом починають бити дзвони. Діти розходяться по сцені.)

1 ведуча. 1932 рік… Прах семи з половиною мільйонів стукає в наші серця. Їх ніхто не судив – отже, ніхто на реабілітує. Ніхто, крім нас із вами, їхніх співвітчизників, нащадків і довічних боржників. Сьогодні ми вшановуємо пам’ять жертв голодомору 32-33 років, кожен із нас переосмислює нашу історію, трагічні її сторінки, які примушують стискатися людські сердця. Одна з найстрашніших таких сторінок – Голодомор, який призвів до небачених безневинних жертв.

2 ведуча. 1933 рік… найчорніший час в історії країни. У світі не зафіксовано голоду, подібному тому, що випав на долю однієї з найродючіших країн.  Жахливо навіть через 85 років ступати колючими стежками страшної трагедії, яка розігралася на благословенній землі квітучого українського краю. Досі не віриться, що тут раптово зник хліб, люди залишилися без зернини, і це в урожений 1932 рік.

 Наприкінці зими 1933 року голод в Україні набув велетенських розмірів. Люди в селах їли мишей, щурів, горобців, траву, кісткове борошно і кору дерев. Намагаючись урятуватися, тисячі селян йшли в міста, де навесні скасували хлібні картки і можна було купити хліб. Проте сільським жителям хліб не продавали. Дороги, що вели до міст, були блоковані, проте селяни усе ж пробивалися туди та, не знаходячи порятунку, вмирали прямо на вулицях. Намагаючись врятувати від голодної смерті дітей, селяни везли їх до міст і залишали в установах, просто на вулицях.

1 ведуча. Намагаючись урятувати від голодної смерті дітей, залишали їх в установах, лікарнях, на вулицях. Доведені до відчаю, люди їли жаб, трупи тварин, вбивали навіть один одного, викопували мертвих і також їх їли. Голод, який поширювався протягом 32-го року набув найстрашнішої сили на початку 33-х років.

1 ведуча. Кров холоне в жилах, коли читаєш спогади очевидців.

(Учні по черзі виходять на перед і говорять слова, склавши долоньки на груди.)

Грає сумна мелодія.

Юнак. Батько кладе на тачку моїх двох братів і сестру, везе на цвинтар. Розгріб лопатою мамину могилу, розгорнув рядно і поклав туди дітей. Батько почав лопатою накидати землю, а я собі руками. А тоді помер і батько. І так від моєї родини ніякого сліду. Тільки пам'ять моя, біль, туга, скорбота, рана на все життя.

Дівчинка. Одного дня прийшла до нас молода жінка і почала щось шукати. Я сиділа біля хворої бабусі на стільчику і не могла зрозуміти, що ця жінка шукає. А шукала вона під подушкою у хворої бабусі. Потім залізла на піч і зняла звідти лист із просом. І тоді, коли жінка зсипала просо в торбинку, я зрозуміла, що вона забирає його, що нам тепер не буде спокою, не буде кулеші. Я чула слова бабусі, її вмовляння, щоб вона пожаліла хоч малу дитину. Вона впала на коліна і просила. Але жінка переступила через бабусю і пішла з хати. Я билася об замерзле вікно і кричала: "Віддай! Віддай!". Це було в січні 1933 року. Я до сьогодні пам'ятаю той день, коли активістка Антоніна забрала в торбину, зшиту із рукава української сорочки, наше просо. 

Юнак.  Я ще не вмер…

Ще промінь в оці грає…

В четвер мені пішов 10-й рік.

Хіба в такому віці помирають?

Ви тільки поверніть мене на бік

До вишеньки

В колиску ясночолу…

Я чую запах квітів. Я не вмер…

А небо стрімко падає додолу

Тримайте хтось.

Хоча б за коси верб.

Куди ви, люди, людоньки, куди?

Окраєць ласки,

Чи хоч з печі диму?

В клітинці кожній — озеро води.

Я ще не вмер.

…Усі проходять мимо.

…А житечко моє таке густе.

…А мамина рука іще гаряча.

Вам стане соромно колись за те.

Та я вже цього не побачу.

 

 

Дівчинка. У той рік заніміли зозулі,

Накувавши знедолений вік.

Наші ноги розпухлі узули

В кирзяки-різаки у той рік

У той рік мати рідну дитину

Клала в яму, копнувши під бік,

Без труни, загорнувши в ряднину,

А на ранок — помер чоловік.

І невтомну трудягу старого

Без хреста повезли у той бік,

І кістьми забіліли дороги

За сто земель сибірських, сто рік.

У той рік і гілля, і коріння —

Все трощив буревій навкруги…

І стоїть ще й тепер Україна,

Як скорбота німа край могил.

Юнак. А люди біднії в селі,

Неначе злякані ягнята,

Позамикалися у хатах

Та й мруть...

Сумують комини без диму.

А за городами, за тином

Могили чорнії ростуть.

Гробокопателі в селі

Волочать трупи ланцюгами

За царину і засипають

Без домовини. Дні минають.

Минають місяці.

Село навік замовкло, оніміло

І кропивою поросло. 

Дівчинка. Ти кажеш, не було голодомору?

І не було голодного села?

А бачив ти в селі пусту комору,

З якої зерно вимели дотла?

Як навіть вариво виймали з печі

І забирали прямо із горшків,

Окрайці виривали з рук малечі

І з торбинок нужденних стариків?

Ти кажеш, не було голодомору?

Чому ж тоді, як був і урожай,

Усе суціль викачували з двору,-

Греби, нічого людям не лишай!

Дівчинка. Мамо, мамо, я скоро помру,

Не рятуйте мене, не треба.

Не ріжте ні брата мого, ні сестру,

Бо не впустить нас бозя на небо.

А як серце моє навіки засне,

Не вбивайтеся з горя, нене.

Покладіть біля вишні в садочку мене

І лягайте самі коло мене.

Забринить понад нами бджола золота,

А та вишня весняної ночі

Накриватиме цвітом наші чола й уста,

І росою вмиватиме очі

Мелодія змінюється на більш насичену. Виходить дівчина на руках тримає дитину.

Дівчинка. Горщок витягають із печі, в нім скючені пальчики видно.

Стоїть молодиця – ні з місця – і тільки всміхається чудно.

Хіба ж то йому я не мати? Чи їсти, скажіть не хотілось?

Ви хочете їсти? Сідайте. Між вами і я молодая.

Повірите, люди, їй богу. Отак тільки тут полоснула –

Затіпалось зразу і стихло. Повірте, люди, їй богу… (всі діти намагаються втихомирити дівчину)

Хто се? Чий голос щоночі просить? "Хлібця! Хлібчика дай! Мамо, матусю! Крихітку хлібця!”

 Хто водить за мною запалими очима – криницями, очима, у які переливалися всі страждання, муки й скорботи роду людського.

Небо! Поможи! Дай манни небесної погодувати помираючих! Сину Божий! Ісусе Христе! Спасителю наш! Порятуй від голодної смерті народ мій, у якого дика саранча забрала до зернини! Ти ж умів двома рибинами і п’ятьма хлібинами нагодувати п’ять тисяч. Сотвори диво – нагодуй! Порятуй!

Дівчинка. Господи, де Твої дві рибини?

Де Твої, Боженьку, п’ять хлібів?!

Їстоньки хоче невинна дитина.

Жодного, хто би її пожалів.

Навіть для плачу нема уже сили.

Очі дитячі —

Доросла печаль.

Дай хоч причастя на змучених

схилах…

Що записати у зойку скрижаль?!

Хащі і хижість.

Жура лебедина…

Таж оправдатись не вистачить слів!

Господи, де Твої дві рибини?

Де Твої, Боженьку, п’ять хлібів?!

Діти виходять зі сцени.

Кліп про голодомор

Оксана Білозір «Свіча».

Учні виходять з лампадками.

  1. ведуча. Сталося це літа Божого 1932-го
    Сталося це літа Божого,
    Яке запам'ятається кожному
    Навічно, важко, гірко.
    Сталося це літа Божого 1933-го.
    Пекельні цифри і слова
    У серце б'ють неначе молот.
    Немов прокляття ожива
    Рік тридцять другий...
    Голод... Голод...
    У люті сталінській страшній
    Тінь смерті шастала по стінах.
    Сім мільйонів (Боже мій!)
    Недолічилась Україна.

Юнак. Палахкоче свіча Поминальної нині Молитви

Достигали жита. І тремтіли Дитячі коліна —

Косоокої смерті чорнів продірявлений плащ…

Вимирало Село – потопала в сльозах Україна,

І розгублене небо ковтало задушений плач.

 

Палахкоче свіча Поминальної нині Молитви  

І розгнуздана пам'ять малює Історії слід...

Тільки ті Колоски - Життєдайного Виміру Витвір, 

Як і завше, Очима Дитячими міряють Світ ...

Діти ставляють лампадки

1 ведуча. Пам’яті мільйонів українських селян, які загинули мученицькою смертю від голоду. Пам'яті тисяч українських сіл і хуторів, які зникли з поверхні землі,  присвячуються ці хвилини. Нехай кожен схилить голову, поставить свічку перед образом Божим.

Оголошую хвилину скорботи.

Звучить молитва «Отче наш»

Дівчинка. Ми хочемо започаткувати в нашій школі Книгу Пам’яті жертвам голодомору. Тож пам’ятаймо хоч сьогодні із запізненням у декілька довгих десятиліть великомучеників нашої історії.

  1. ведуча. Відкрийтесь небеса. Зійдіть на землю всі українські села, присілки та хутори. Повстаньте всі, кому сказали: "Вмри"...

Засяйте над планетою невинні душі, зійдіть на води й суші,
збудуйте памяті невигасний собор
це 22 рік, це 32 рік, це 33 рік, це 46 рік
Голодомр, голодомр, голодомр..

1 ведуча. На цьому наш захід присвячений Дню пам’яті жертвам голодомору оголошую завершеним.

Діти поклонились.

 

 

 

 

 

docx
Додав(-ла)
Осіпчук Ніна
Додано
19 лютого
Переглядів
34
Оцінка розробки
Відгуки відсутні
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку