«Розстріляне відродження» як духовно-культурне та літературно-мистецьке покоління 20-х–30-х рр.

як духовно-культурне та літературно-мистецьке покоління 20-х–30-х рр. в Україні, яке залишило по собі високохудожні твори в літературі, філософії, живописі, музиці, кінематографії і театрі, і яке було знищене сталінським тоталітарним режимом. Тема уроку«Розстріляне відродження»

Хто не знає минулого – Не матиме майбутнього. Хто не шанує своїх предків – Того забудуть діти та онуки. А. Кіндратенко

Вдумливо прочитаймо уривок із поеми В. Сосюри «Розстріляне безсмертя»…В вікно б’є вітер непривітний,дощем, як снігом в час зими.І дивляться Василь Блакитний,і Хвильовий на мене з тьми. Чого ви дивитесь із ночі?.. Ви прожили свій вік не зря. В одного сині-сині очі,в другого ж карі, як зоря,коли прибій в граніт гуркочеі кида бризки з янтаря. Ви не боялись бога й чорта,—ви віддали борні свій спів. Один умер через аорту,а другий сам себе убив. Убив себе, але не спів,був друг мені і друг Еллану,і на житті своїм, о гнів! —як Микитенко говорив,«поставив крапку олов’яну». А Микитенка хто убив?.. Микола Хвильовий Іван Микитенко Василь Блакитний

Все та ж змія проклята, чорна,що в наші лави заповзлаі нас, синів ковадла й горна,таємно жалила й пеклатортур залізом, повна шалу,вона вела у тьмі боїі в Революцію стрілялабезсмертним іменем її!.. Душа Миколи Кулішакрилами б’є в вікно блакитнекрізь ніч, похмуру й непривітну,в мою поему поспіша. Він геній був. І от не сталоорла духовних тих висот,куди послав його народі партія куди послала. Пішов у небуття, як дим.І Курбас Лесь пішов за ним. Серця спинились їхні чуліод голоду, а чи від кулі. Микола Куліш Лесь Курбас. Лесь Курбас та Микола Куліш (малюнок: facebook.com/Zhuravelll)3 листопада 1937 року в такий спосіб (однією кулею із метою економії) було розстріляно Леся Курбаса та Миколу Куліша. Таких пар було понад 500!

І ті, кого любить я звик,і Кириленко, і Кулик,що з нами йшли у даль щасливу,і Підмогильний, і Вражливий,що з смертю вийшли на двобій,Кривенко, Плужник, Лісовийстоять, мовчать у тьмі страшній. Стоїть в очах примарне військо.І дивляться Влизько й Фальківський,із глибини і тишинивітають Мисика вони. Не чуть за вікнами сирен. А я дивлюсь у ніч патлату. Й заходить тихо у кімнатупечальний Миша Йогансен. Він теж упав від кулі каталицем униз чи горілиць,із ним упав Косинка Гриць.«Прощай, матусенько, єдина!»Я певен, що так Гриць сказав.І постріл тяжко заридав.І цілували губи синакриваву землю України.Іван Кириленко. Валер’ян Підмогильний Василь. ВражливийЄвген Плужник. Дмитро Фальківський. Олекса Влизько. Василь. Мисик Григорій Косинка. Майкл Йогансен

Про них співаю я сьогодніі про усіх, кого нема,кого ковтнула смерті тьма.Їх кров наповнила б безодні!.. Досвітній, Епік. Любі, любі,хоч в пісні воскресить би васі той страшний, безумний час!.. Аж ось іде Гордій Коцюба,у кому лева міць жила,й сідає мовчки край стола.«Чи всі зібрались?» Ще нема. Панаса Любченка і Лева,що звався Скрипником. (Крицевау нього вдаченька була).І ще Затонського нема. Смерть гордий дух їх переміг,—то тільки тіло сталь порвала. Нехай фізично вбили їх,але їх дух не розстріляли!Хай лине спів, як гул пожеж,і про товаришку Левкович!.. Зайшли Затонський, Скрипник тежі Любченко Панас Петрович. Олесь Досвітній. Лев Квітко Панас Любченко Гордій Коцюба. Володимир Затонський. Григорій Епік

А ось із зором, повним мук,іде Валерій Поліщук.«Ну що? Зібралися, вояки?Стіл круглий, тут усі однакі»,—лунає голос, мов з-за хмар. Сидять, хитають головамий на мене дивляться. Уперті,чужі хитанням і журбі,вони були у боротьбіза Україну і за Русь. Так тяжко плачу і дивлюсья на розстріляне безсмертя,як на дитя убите мати…Страшний пройшли ми, друзі, час. Та як живі вони між насі будуть жить на горе кату!.. Безсмертя ж бо не розстріляти!І знов. Озерський. Пилипенко. Страждали ви од тих же рук,що і Федькович, і Шевченко,й Франко Іван…Борис Пилипенко. Валер’ян Поліщук Юрій Озерський Карельське урочище Сандармох

На ниві мукодин серця довбав нам крукі додовбав-таки, проклятий,зальотний гість у нашій хаті,на золотій землі моїй. Та не програли ми двобій,хоч воробйови нас в ці роки,що в даль летять, немов потоки,рвучи майбутнього загать,духовно хочуть розстрілять. А в саду гнуться пишні віти,життя так радісно шумитьбагряним прапором в блакить…О ні! Безсмертя не убити!Ми будем, браття, вічно жить,як і вкраїнська наша мова. Я не боюся Воробйова,хоча ще точить з серця кровцей колективний воробйовпід маршу радісного звуки…Але йому одсохнуть руки…Усі вони прожили дуже мало, але встигли зробити дуже багато…Вони стали «Розстріляним відродженням».

Сьогодні ми з вами розпочнемо вивчення цієї важливої сторінки в житті, історії, культурі України ХХ століття як трагічної доби, яка ввійшла в сумний мартиролог під лиховісною назвою — «Розстріляневідродження»Розвиток української літератури цього періоду позначено боротьбою за національне самоствердження, власну незалежну державу, яка є найважливішим гарантом виживання культури та повноправного входження нації до європейської та міжнародної спільноти.

ДовідкаІз майже 300 українських письменників, які працювали в 30-х роках ХХ століття, живими лишилося тільки 36. Лише 7 із них померли своєю смертю. За одне десятиліття було знищено 80 % української творчої інтелігенції, серед них багато письменників. Нова еліта на початку ХХ століття розвивала експресіонізм, символізм та неоромантизм із вірою в те, що цьому мистецтву буде місце у вільній Україні. Літератори об'єднувались у групи, формували власні школи, підштовхували суспільство орієнтуватись на європейську культуру.

Кульмінацією дій радянського репресивного режиму стало 3 листопада 1937 року. Тоді, «на честь 20-ї річниці Великого Жовтня» у Соловецькому таборі особливого призначення за вироком Трійки розстріляний Лесь Курбс. У списку «українських буржуазних націоналістів», розстріляних 3 листопада також були Микола Куліш, Матвій Яворський, Володимир Чеховський, Валер'ян Підмогильний, Павло Филипович, Валер'ян Поліщук, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Марко Вороний, Михайло Козоріс, Олекса Слісаренко, Михайло Яловий та інші. Загалом, в один день за рішенням несудових органів, було страчено  понад 100  ОСІБ!!! представників української інтелігенції – цвіту української нації.

Це одна з найчорніших сторінок в українській історії. А за тиждень НКВС забрало життя у понад тисячі ув'язнених. 200 із них були гордістю України, найяскравіші українські інтелектуали. Наприкінці 30-х ХХ століття диктатору Й. Сталіну треба було розправитися з усіма, хто смів бачити недоліки в радянській владі. До того, як розстріляти, репресивна машина кілька років протримала в'язнів у соловецьких таборах. Голод, хвороби, постійний холод і примусова праця — так ворогів народу перевиховували. Врешті — засудили до страти. Репресії торкнулися абсолютно усіх республік СРСР. Однак дослідники переконані: найбільших втрат зазнали саме українці.

М. Драй-Хмару, П. Филиповича було репресовано і фізично знищено в сталінських таборах, а їхні твори на тривалий час вилучено з літературного процесу. Досить просто визначити приблизну кількість репресованих осіб серед письменників: за наявністю їхніх публікацій на початку і наприкінці 1930-х рр. Так, за оцінкою Об'єднання українських письменників «Слово» (організації українських письменників у еміграції), яку було надіслано 20 грудня 1954 року Другому Всесоюзному з'їздові письменників, 1930 року друкувалися 259 українських письменників, а вже після 1938 року — із них друкувалися лише 36 (13, 9 %). За даними організації, 192 із «зниклих» 223 письменників були репресованими (розстріляними чи зісланими в табори з можливим подальшим розстрілом чи смертю), 16 — зникли безвісти, 8 — вчинили самогубство.

Ці дані добре узгоджуються з мартирологом українських письменників «Олтар скорботи» (чільний укладач — Олекса Мусієнко), який налічує 246 письменників-жертв сталінського терору. Це число в понад два рази перевищує загальну кількість згаданих там українських письменників, репресованих іншими режимами, зокрема періодом нацистської окупації (55), брежнєвської епохи (29), російської імперії (11), австро-угорщини (3) та ін. За іншими даними, з 260 українських письменників було репресовано 228. Для порівняння також слід зазначити, що станом на червень 1934 року лише 193 особи було офіційно визнано приналежними до Спілки письменників України, тільки 120 з яких були її дійсними членами.

Отже, проблемним питанням, на яке потрібно дати відповідь в кінці уроку, буде:  «Розстріляневідродження» - суто національне явище чи загальна риса тоталітарної доби?

Повернути імена загиблих у пантеон нашої національної культури, припасти до джерел їхньої творчості, пам'ятати минуле заради майбутнього — наш священний обов'язок. Як написав Юрій Клен (Освальд Бургардт), один із неокласиків, що емігрував за кордон, у своїй поемі «Прокляті роки».

Помолимось за тих, що у розлуціПомруть, відірвані від рідних хат;Помолимось за тих, що у розпуціВночі гризуть залізні штаби ґрат,Що душать жаль у невимовній муці,За тих, кого веде на страту кат. Над ними, Господи, в небесній твердіПростри свої долоні милосерді!Бо, може, жереб їх з усіх найгірший: Вони вславляють тиск чужих долонь,На самоті ж їм груди дишуть ширше: Як ніч обвіє пахощами скронь,Вони складають потай п'яні вірші,Де плаче сонце... й кидають в огонь. Не вчує світ: весна крізь ті канцони. Ридає так, що на душі холоне. Тож ревно помолімося за всіх,Кого сувора доля не пригорне,Хто не зазна ні радості, ні втіх,За всіх, кого нещадно чавлять жорна,Кому завмер у горлі криком сміх,Чиї неясні дні, як ночі, чорні. Ти, Боже, їх у темряві не кинь,Благослови їм шлях серед пустинь.

Розстріляне відродження – літературно-мистецьке покоління 20-х – початку 30-х рр. в Україні, яке дало високохудожні твори у галузі літератури, живопису, музики, театру і яке було знищене тоталітарним сталінським режимом. Термін «Розстріляне відродження» вперше запропонував діаспорний літературознавець Юрій Лавріненко, вживши його як назву збірника найкращих текстів поезії та прози 1920-30-х рр. За це десятиліття (1921–1931) українська культура спромоглася компенсувати трьохсотрічне відставання й навіть переважити на терені вітчизни вплив інших культур, російської зокрема (на 1 жовтня 1925 року в Україні нараховувалося 5000 письменників). Початком масового нищення української інтелігенції вважається травень 1933 року, коли 12– 13 відбулися арешт Михайла Ялового і самогубство Миколи Хвильового, у недоброї пам'яті харківському будинку «Слово».

Це відродження було пов'язано з тим, що українські митці навіть за умов замовчування й заборони (пригадаймо  Емський указ) створили тексти, гідні світового поціновування (М. Куліш, І. Франко, М. Коцюбинський), з довгоочікуваним набуттям Україною своєї державності, з датою українізації та різнобічних свобод, обіцяних революціями 1905–1917 рр. Вийшовши в масі своїй з нижчих верств населення (службовці, різночинці, священики, робітники, селяни), нове покоління української еліти часто не мало можливості здобути систематичну освіту через війну, голод та необхідність заробляти насущний хліб. Але, працюючи «на грані», намагаючись використати будь-яку можливість ознайомитися із світовою культурою, розправити віками скуті крила творчості, вони просякалися найсучаснішими тенденціями і творили дійсно актуальне мистецтво.Історичні передумови

Ситуація, що склалася навколо українських письменників у 1930-ті роки, нагадувала відомий сюжет народних казок, коли герой доходив до каменя з написом: «Направо підеш — живим будеш, але позбудешся коня, наліво підеш — багатим будеш, прямо підеш смерть знайдеш».

Тих, хто йшов прямо, писав правду, чекала більшовицька куля або страждання в таборах ГУЛагу. Кому вдалося емігрувати — навіки позбувся батьківщини, слави українського письменника.

Розстрілювали таємно у лісах, а трупи ховали у братських могилах. Операцією керував чекіст Михайло Матвєєв. Через засекреченість убивств довгий час про долю розстріляних не знали нічого. Правду виявили тільки у 1997 році — спеціальна група петербурзького дослідницького центру «Меморіал» знайшла понад 200 поховань, але не відомі точні дані щодо кількості репресованих українських інтелігентів у часи сталінських репресій періоду Розстріляного відродження. За деякими даними, це число сягало 30 000 осіб. Миха́йло Родіо́нович Матвє́єв  (рос.), 1892—1971) — чекіст, кат, капітан держбезпеки, служив у Ленінградському обласному управлінні НКВС СРСР. Основний виконавець розстрілів в урочищі Сандармох (Карелія)  27 жовтня—4 листопада 1937 року, де було страчено 1111 в'язнів Соловецької тюрми особливого призначення.

Комуністичний терор 30-х років, що прийшов на зміну українському відродженню 20-х років, зупинив на злеті, перервав, відсунув у часі на десятиліття розвиток української культури, літератури, розвиток української нації, як цілісного організму. Значна частина української інтелігенції, молодих талановитих письменників, поетів, діячів культури, науки та мистецтва загинула в сталінських тюрмах і канцтаборах.

І лише ті, хто «перебудувався», став на службу ідеології комуністичної партії, оспівував «світле майбутнє» й прекрасне нинішнє, отримували звання, нагороди, почесті й достаток. Але ми не можемо їх засуджувати, таким був той страшний час. Та й християнська мораль говорить: «Не суди, і не будеш осуджений сам».

Представники інтелігенції, що належать до «Розстріляного відродження», умовно поділяються на кілька груп, обумовлених їхнім життєвим шляхом під час та після сталінських репресій. Першу групу — безпосередніх жертв терору — становлять письменники Валер'ян Підмо-гильний, Валер'ян Поліщук, Марко Вороний, Микола Куліш, Микола Хвильовий, Михайль Семенко, Євген Плужник, Микола Зеров, художники-бойчукісти, Лесь Курбас та багато інших, які були знищені фізично, тобто страчені або померли в концтаборах, чи вчинили самогубство, перебуваючи за півкроку від арешту. Незважаючи на те що більшість із них були реабілітовані ще в кінці 1950-х років, їхній мистецький чи науковий доробок, як правило, заборонявся в СРСР і надалі, або принаймні ознайомлення з ним не заохочувалось радянською владою, замовчу-валось те, що такі діячі взагалі існували. До того ж багато, особливо пізніх, творів таких митців було знищено репресивними радянськими органами в сталінський період. Другу групу становить частина репресованих і переслідуваних представників української радян-ської інтелігенції, яким вдалось уникнути найвищої міри покарання і вижити в тюрмах і концтаборах. Причому декому з них вдалося навіть утікати з концтаборів (Іван Багряний). Відбувши свій строк, Остап Вишня став слухняним співцем сталінського режиму, а Борис Антоненко-Давидович, якого звільнили лише після реабілітації у 1957 році, до кінця життя залишався в опозиції до радянського режиму.

Третю умовну групу складають ті діячі культури, які уникли репресій, але через те, що їхній доробок теж був далеким від соцреалізму і вузьких партійних рамок, він був також засуджений радянською владою. Творчість таких осіб теж заборонялась і замовчувалась, твори вилучали зі сховищ і знищували. Переважна більшість цих осіб померла до ще розгортання масових репресій (Леонід Чернов, Олександр Богомазов, Гнат Михайличенко), дехто врятувався завдяки тому, що відійшов від активної діяльності, як, наприклад, Марія Галич, дуже небагатьом вдалось вчасно емігрувати (Юрій Клен). До четвертої групи належать митці «доби розстріляного відродження». Їхня творчість або чітко відповідала компартійним нормам, або ж у більшості випадків зазнала в період сталінських репресій значних змін. Страх за свою безпеку в умовах масового терору змушував швидко пристосовуватись, перетворюючись на пропагандистів від мистецтва. Твори Максима Рильського, Павла Тичини, Володимира Сосюри, Івана Кочерги й багатьох інших, створені в цей час та в подальшому не мають високої художної вартості, індивідуальності форм і стилів та є типовими зразками соцреалістич-ного пропагандистського мистецтва.

У тридцяті роки була також знищена і велика кількість діячів культури старшого покоління, які стали відомими ще до радянської влади і, таким чином, належать до покоління діячів початку ХХ століття, а не 1920-1930-х років. Це Людмила Старицька-Черняхівська, Микола Вороний, Сергій Єфремов, Гнат Хоткевич та інші. Проте завдяки політиці українізації вони активно включились у процеси розбудови української літератури, культури, науки, що відбувались в УСРР, дехто з них задля цього повернулися з еміграції, як Микола Вороний, або спеціально переїхав з українських країв під владою Польщі, як Антін Крушельницький з родиною. Людмила Старицька-Черняхівська. Микола Вороний. Антін Крушельницький Сергій Єфремов Гнат Хоткевич

Сидять (зліва направо): Володимир, Тарас, Марія (мати), Лариса і батько Антін — міністр освіти УНР. Стоять: Остап — кінознавець та журналіст, Галя (дружина Івана), Іван, Наталя (дружина Богдана), Богдан — педагог. У 1934-1937 рр. Володимир, Тарас, Антін, Остап, Іван і Богдан були репресовані та страчені. Це фото стало символом винищення сталінським режимом української інтелігенції. Це родина Крушельницьких — одна з найвпливовіших родин Галичини початку 1930-х рр. Вони переїхали в радянську Україну, бо сподівалися, що там буде легше працювати, маючи проукраїнські погляди.

Яскравою сторінкою став український авангард початку ХХ століття, представлений іменами художників Олександра Богомазова, Михайла Бойчука, Анатолія Петрицького та ін. Михайло Бойчук започаткував новий напрям монументального мистецтва ХХ століття — неовізантизм, поклавши в його основу органічне поєднання традицій давньоруського іконопису з конструктивними особливостями візантійського живопису. На жаль, багато видатних художників (Михайло Бойчук, Василь Седляр, Іван Падалка та ін.) були знищені комуністичним режимом у часи репресій. Олександр БогомазоваІван Падалка. Василь Седляр. Анатолій Петрицький. Михайло Бойчук

Наші земляки - митці 30-х - були змушені поста-ти перед вибором: стати слухняними коліщат-ками у механізмі соціалізму чи залишитися вірними своїм принципам. Але, поряд із цим, було чимало літераторів, які щиро вірили у прогресивний поступ і обіцяне більшовиками світле майбутнє. Яскравою особистістю, неповторною індивідуальністю був Михайло Драй-Хмара. Поет, славіст, поліглот. Ці трагічні сторінки історії, на жаль, не оминули і нашого краю. Ця постать на українському культурному обширі — унікальна. Він належав до особистостей надзвичайно, феєрично обдарованих і міг дуже багато зробити у будь-якій своїй іпостасі. А водночас – до тих, кого радянська влада небезпідставно вважала своїми ворогами і винищувала як очевидну загрозу для свого існування. Тож за радянських часів ім’я Драй-Хмари та його творчість замовчувались. 

Пам’ять про видатного поета відроджує і плекає науковець,політик і громадський діяч, засновник Фонду «Рідна країна» Микола Томенко — односелець М. Драй-Хмари (обоє походять з села Малі Канівці колись Золотоніського повіту, анині – Золотоніського району Черкаської області). З ініціативи Миколи Томенка до 100-річчя письменника, у1989 р., в рідному селі,  у приміщенні школи, було  відкрито музей-кімнату; встановлено меморіальну дошку. 1999 р. біля школи постав пам’ятний знак на честь митця. В самій школі щороку відбуваються Драй-Хмарівські читання. 

Від болю сонце скорчилось і в’яне,пірнувши в буйну кров гарячих ран,і в кожнім серці вістря ятагана,і кожне горло стягує аркан. М. Драй-Хмара Ці рядки можна повністю віднести до долі їх автора – самобутнього українського майстра слова, поета Михайла Опанасовича Драй-Хмари. Протягом кількох десятиліть його творча спадщина залишалася невідомою як широкому читацькому загалу, так і фахівцям. Доля поета навіть на тлі нашого страдницького літературного минулого вражає своєю історичною приреченістю і трагізмом. Майбутній поет і перекладач, учений і педагог, народився 28 вересня 1889 р. у с. Малі Канівці Золотоніського повіту Полтавської губернії (тепер Золотоніський р-н Черкаської обл.). Початкову освіту здобув у Золотоноші, потім навчався в Черкаській гімназії.

Блискучі знання дали змогу перемогти в конкурсному іспиті до престижної Колегії Павла Ґалаґана в Києві. Під час навчання (1908–1910) Михайло виявив схильність до філологічних наук, опанував французьку, німецьку, латинську й грецьку мови. У цей же час почав писати вірші.

Після закінчення колегії, юнак продовжив навчання на історико-філологічному факультеті Київського університету (1910–1915). Там друкує свою першу наукову працю, опановує слов’янські мови. Згодом поглиблює знання в бібліотеках та архівах Львова, Будапешта, Загреба, Бухареста.

Павло Филипович. Володимир Отроковський1914 р. Драй-Хмара одружується на дівчині з Поділля – Ніні Длугопольській, доньці священника с. Тростянчик, (нині Тростянецького р-ну на Вінниччині). Майбутня дружина поета навчалася у Київському інституті благородних дівиць, захоплювалася малюванням, називала себе художником. Саме в місті над Дніпром і познайомилися Ніна з Михайлом. Церемонія шлюбу відбулася на свято Петра й Павла в родинному маєтку Длугопольських. Молоду пару вінчав батько нареченої – священник Петро Григорович. Боярами на весіллі були найближчі друзі Драй-Хмари – поети Володимир Отроковський і Павло Филипович. На весіллі були присутні імениті гості – відомі митці української музичної культури – Микола Олексійович Грінченко та Микола Дмитрович Леонтович, який свого часу був викладачем у Тульчинському єпархіальному училищі, де навчалася наречена.

 Радощів у молодих на віку будо дуже мало - від Петра і Павла, від 12 липня лише до  1 серпня 1914-го. Бо саме цього дня розпочалася Перша світова війна. Невдовзі Михайло поїхав на продовження навчання для отримання професорського звання до Санкт-Петербургу. А приїхав до фронтового Петрограду. Довелося й самому перелицьовуватись. Був Михайло Драй, а став Драй-Хмарою.Єдине в чому повезло нашому герою у царськоросійській столиці – на ту пору в Петрограді сформувалася потужна група українського земляцтва. З надійним глибоко національним корінням. Драй-Хмара брав участь у роботі об'єднання студентів-українців, регулярно відвідував лекції з української історії (зокрема, й тому, аби їх не закрили). Там, до речі, українською мовою викладав свої предмети Олександр Грушевcький (син брата Михайла Сергійовича Грушевського - Сергія).

Драй-Хмара почав по-новому думати й жити. Даремно його друзі-росіяни умовляли не захоплюватися екстравагантними ідеями — українством, доводили, що це закінчиться катастрофою його блискучої кар'єри. Серед таких «радників-порадників» був і відомий російський поет Олександр Блок, з яким він близько товаришував…Одначе, Михайло завжди на все мав свою власну думку…Олександр Блок

У 1918–1923 рр. подружжя живе в Кам’янці-Подільському, там у них народжується донечка Оксана. У місті над Смотричем Михайло Опанасович працює в нещодавно відкритому Кам’янець-Подільському державному українському університеті – читає слов’янознавство, церковнослов’янську мову, історію польської, сербської, чеської мов і літератур.

Саме тоді поет формує першу свою літературну збірку «Молода весна». Бо віршами його були забиті періодика і журнали, а книжки власних поезій він ще не мав. І тут стався перший серйозний конфуз у житті Драй-Хмари. Збірку поезій поліграфісти набрали, специ відредагували, вичитали, залишилося лише віддрукувати та зброшурувати. А тут… закінчився папір. І немає жодного його кілограма – ні позичити, ні купити. Війна ж Росією, яка має той товар…Драй-Хмара відкладає убік усе написане москвомовне. Нові вірші зазвучали по рідному. А коли з’явилася Українська Народна Республіка, сміливо став на її бік. На запрошення Івана Огієнка прийняв кафедру славістики Кам’янець-Подільського університету, став професором. Редагував «Записки Кам’янець-Подільського університету». Читав слов’янознавство, церковнослов’янську мову, історію сербської, польської, чеських мов та літератур, ще цілий ряд спецкурсів. Збірка так і не вийшла. Але ім’я поета уже гриміло на всіх усюдах. Через деякий час критика виділить в Україні п’ять імен співців-боянів нового часу – Миколу Зерова, Максима Рильського, Павла Филиповича, Юрія Клена (він же Освальдт Бургардт, родом із-під Жмеринки), і Михайла Драй-Хмари. Їх назвали поетами-неокласиками.

У сонеті «Лебеді» наш герой про цю поетичну плеяду творців писав так: О, гроно п’ятірне нездоланних співців,крізь бурю й сніг гримить твій переможний спів,що розбиває лід одчаю і зневіри. Дерзайте, лебеді: з неволі, з небуттяведе вас у світи ясне сузір’я Ліри,де пінить океан кипучого життя. Микола Зеров (лідер)Михайло Драй-Хмара. Юрій Клен (Освальд Бургардт)Максим Рильський. Павло Филипович Неокласики виступали проти сірості. Ставили собі за мету «очистити авгієві стайні української поезії». Малограмотний молодняк, який ліпив свої вірші з мало кому зрозумілих дефініцій і новотворів обстрілював мудрість з усіх гармат, і це неодмінно мало закінчитися жорстким конфліктом. Особливо в штики всі зустріли саме сонет Драй-Хмари «Лебеді». Посипалися різноманітні звинувачення та інкримінації. Мовляв, це підрив основ і духу радянської влади. Досі його вважали висококваліфікованим дослідником творчості Лесі Українки, поезії Івана Франка, європейських славістів, а ви ж погляньте на що він зазіхнув.«Гроноп’ятірне»

Величезна творча енергія Драй-Хмари без особливих перешкод реалізувалася у самовідданій багатогранній науковій, педагогічній і літературній діяльності. У 1923–1929 рр. він очолював кафедру українознавства Київського медичного інституту; з 1930 по1933-й працював у Науково-дослідному інституті мовознавства при Всеукраїнській академії наук. У цей період на сторінках часописів «Нова громада», «Червоний шлях», «Життя й революція», «Всесвіт», «Зоря» та ін. з’являються його поезії. Більшість з них увійдуть до першої і, на жаль, єдиної прижиттєвої збірки з символічною назвою «Проростень» (1926).

Сучасники іноді називали Михайла Драй-Хмару «співцем споглядання». Він віддається пошукам гармонії з природою, з людьми і світом. Милується красою рідної землі, озерами, луками, золотим сонцем, що скотилось на пухку солому, журавлями, які спішать з вирію. Пейзажні мініатюри поета вражають майстерним відтворенням звукових і зорових вражень. «Я світ увесь сприймаю оком, бо лінію і цвіт люблю» ,– пише він в одній із своїх поезій. Другим покликанням у творчій діяльності М. Драй-Хмари була перекладацька робота, адже він знав дев’ятнадцять мов. В основному перекладав поетів, близьких йому за світонастроєм і стилем. Він однаково успішно відбивав у свічаді рідної мови вишукані поезії французьких поетів П. Верлена, Ш. Бодлера, Т. Готьє, С. Малларме, А. Рембо, П. Клоделя... Серед його перекладів – «Божественна комедія» А. Данте, низка віршів О. Пушкіна, «Демон» і вірші М. Лермонтова, О. Фета, І. Буніна, збірка віршів білоруса М. Богдановича та ін.

Драй-Хмару ледве не на волов’язі затягували в партію. Але він зовсім не підходив до тих вірнопідданих шеренг, позаяк від природи був демократом. А комунізм і демократів – це антиподи. Його намагалися приручити, як сексота НКВД, виникла загроза того, що він простодушний та відвертий ось-ось розповість про методи агітації на велелюдді. І ось, коли пробив час остаточно роздробити гроно «неокласиків», «зачистили» Максима Рильського, Павла Филиповича, Миколу Зерова, слава Богу, Юрій Клен утік за кордон. «Чорний воронок» доставив на допити під арешт Драй-Хмару…Не домігшись ніяких зізнань від бранців, наклепів на самих себе, поета і музиканта через якийсь час випустили на волю. Але не на довго, на жаль. Через рік (05.09.1935-го), коли все тугіше затискувалися гайки довкруги представників інтелігенції, письменників, насамперед, Драй-Хмару, який навіть під тортурами, не оговорив себе, не підписав жодного пасквіля на інших, знову розіп’яли на ґратах. А 28 березня 1936 року, за вироком «Особливої наради» при НКВС СРСР у Москві спровадили на Колиму. За що? За якусь начебто контрреволюційну діяльність. Людині, котра володіла дев’ятнадцятьма мовами світу можна було що хочеш приписати. Він же ж і відвідав багато країн.

Те що було далі, мало піддається логіці і здоровому глузду. Поета і професора почали фізично знищувати. Частково про це він повідує в одній із поезій 1937-го:І знов обвугленими сірникамина сірих мурах сірі дні значу,і без кінця топчу тюремний камінь,і туги напиваюсь досхочу. Напившись, запрягаю коні в шориі доганяю молоді літа,лечу в далекі голубі простори,де розцвітала юність золота.- Вернітеся, благаю, хоч у гості!- Не вернемось! — гукнули в далині. Я на калиновім заплакав мостіі знов побачив мури ці сумні,і клаптик неба, розп’ятий на ґратах,і нездріманне око у «вовчку»... Ні, ні, на вороних уже не грати:я – в кам’янім, у кам’янім мішку.«Хрусткий на серці стигне лід…»

Страшне, надумане покарання відомий поет і літературознавець, блискучий перекладач з десятка мов народів і народностей Михайло Драй-Хмара відбував на золотокопальнях Колими. Вахти ніс у шахтах, або на промиванні ґрунту, годинами стоячи в крижаній воді. Його начебто випробовуючи, перекидали з одного концентраційного табору до іншого. Потім рідні випишуть цю смертельну дорогу його Хреста: копальня «Наґаєво», шахта «Оротукан», копальня «Партизан», шахта «Експедиційна», копальні «Ґорна», «Ларюкова», шахта «Річка Утіная», шахта «Усть- Тайожна», копальні «Неріґа», «Охотська»…

Десь на котрійсь із цих виробіток його спіткає ще одне страшне нещастя. Мовбито, за нестриманість щодо стосунків з керівництвом ГУЛАГу йому ще накинуть… десять років таборів. Він знав, що живим уже повернутися не зможе. Це був смертний вирок…Залишилося багато листів Михайла Панасовича до Ніни Петрівни, до підростаючої дочки Оксани з далекої Колими. Це епістолярії відчаю і болю. Драй-Хмара пише про те, що їсти дають стільки, аби лишень не померти з голоду, а робота виснажує страшенно. І в нього у підшкірних залозах уже зовсім не залишилося жиру. Він вичах, опух, перетворився на ходячого мерця, з якого залишилися лише кістки і шкіра. У нього, трапляється, крутиться голова, він втрачає свідомість і падає. Тоді його підвішують за ноги, ця процедура у таборі називається: «надати відпочинок», і знову женуть до золотоносної копальні чи на промивку ґрунту в холодну, льодяну воду. Він пише про те, що він став рятуватисятим, що викликає рефлексії на уявні картини минулого свого ситого життя. Розжившись на олівець і папір, записує з апетитними коментарями назви і поживний вміст страв, які споживав у своєму минулому житті - у Колегіумі Павла Галагана, дома, а особливо ж у тещі Ганни Антонівни в Тростянчику на Поділлі. Перечитуючи ці записи, як йому здається, він насичується…

За деякими даними Юрія Панасовича Драй-Хмари не стало 19 січня 1939 року. У літературі є ціла картина того, як він начебто загинув. Буцімто до концтабору золотокопальні якось приїхала група п’яних енкаведистів, щоб «розважитись» на смертях бранців. Вони вилаштували весь вільний від роботи штат каторжників, і старший, доставши револьвера, став відстрілювати кожного п’ятого в шерензі. Гуманіст Драй-Хмара помітивши, що в розстрільне число ось-ось потрапить син його близького знайомого з минулого київського життя, вискочив із шеренги і став перед п’яним убивцею. Смачно плюнув йому в морду. Пролунав постріл…Існує ще одна версія загибелі поета. Коли розстрілювали, за більшовицьким звичаєм, кожного п’ятого в шерензі, Драй-Хмара став на місце невідомого юнака, врятувавши йому життя. Реабілітований у 1989р.

У всякому випадку повідомлення про смерть чоловіка і батька дружина Ніна Петрівна і Оксана отримали того ж таки 1939 року. Прах поета, перекладача і літературознавця М. Драй-Хмари, якщо вірити повідомленню ГУЛАГу, похоронений поблизу шахти «Усть Тайожний», на правому березі річки Паутова, могила № 3. Коли прийшло це повідомлення, дочці Михайла Панасовича Оксані було лише шістнадцять літ. Їх із матір’ю, як родичів «ворога народу» викинули з квартири на вулиці Садовій, а також із Києва вислали до Башкирії. Одначе тітка Олена Длугопольська невдовзі школярку Оксану привезла звідтіля на береги Дніпра, поселила в родичів, у сім’ї уже відомого нам композитора і музикознавця Миколи Олексійовича Грінченка, який був на весіллі в Тростянчику. Оксана Михайлівна Ашер, у дівоцтві Драй-Хмара. Але ж гени у дівчини були Драй-Хмари, упертого напористого розумника. І виховання у неї також проявлялося вже його. Вона наполегливо і ретельно збирала всі батькові записи, переклади художніх творів з різних мов, начерки майбутніх статей і літературних розвідок, усе опубліковане і неопубліковане, вірші, багато віршів…

Михайло Панасович, на щастя, був на диво акуратною, людиною і у всьому любив лад. Тому школярці усі його записи доволі легко доводилося фасувати у чемодани, які зберігалися в родині Грінченків. Із цим майном вони з матір’ю у розпал війни, 1942-го, зуміли виїхати до Праги. Там Оксана Драй-Хмара закінчила консерваторію при Карловому університеті. До речі, саме в тому навчальному закладі, де в двадцятих роках її батькові пропонували кафедру славістики, і він відмовився від переїзду, тому що занадто малою була їхня дочка…

А далі був шлях глибше на захід. До Бельгії. 1951-го вони опинилися в США. Спершу пані Оксана викладала українську мову в університеті міста Ітака. Стала аспірантом слов’янського відділу Колумбійського університету Нью-Йорка. Її магістерська робота називалася «Михайло Драй-Хмара: український поет у Радянському Союзі». Закінчила аспірантуру університету Сорбона у Парижі, здобула ступінь доктора слов’янської філології за працю про Михайла Драй-Хмару. Трудилася професором у Лонґ-Айлендському університеті та Політехнічному університеті (обидва містяться у Нью-Йорку).

За тривале, понад 95 років життя Оксана Драй-Хмара, відома ще й як Оксана Ашер (її чоловік знаний у США адвокат) усе, до останнього запису дослідила із праць українського поета, літературознавця, перекладача Михайла Драй-Хмари. Опрацювала, підготувала до друку і опублікувала, довела до свідомості людей, напевне, усі його думки і помисли. Батько, сам того не підозрюючи, залишивши по собі стоси неопублікованих робіт через жахливі умови життя в диктаторській країні, наділив дочку шматком хліба на все її життя. На його імені вона побудувала свою блискучу кар’єру вдумливого науковця, прискіпливого дослідника, відомого славіста, а нам дала змогу сповна пізнати поета та науковця з світовим ім’ям. Оксани Михайлівни не стало 15 липня 2018 року…

Чим була зумовлена боротьба сталінського режиму з діячами культури в 1930-ті роки?2. Чому цей період ввійшов в історію як період «Розстріляного відродження»?3. У чому самобутність і значимість цього періоду і його представників у літературі?«Мікрофон»«Дискусія»Чи засуджуєте ви тих митців, які відійшли від активної діяльності, стали слухняними співцями сталінського режиму, спеціально переїхали з України за кордон?

Звучить аудіозапис пісні «Чуєш, брате мій» («Журавлі» Б. Лепкого)

Тужливий образ журавлів, що відлітають у вирій і помруть на чужині, далеко від рідної землі, перегукуються із долями всіх репресованих, засланих у Сибіри, Соловки, Магадани. Більшість жертв сталінського терору були реабілітовані в кінці 1950 років, проте їхні твори залишалися під забороною в Радянському Союзі. Незважаючи на це, митці розстріляного відродження, які не знали страху і сміливо говорили правду, залишили після себе прекрасні твори, що демонструють творчий потенціал і силу думки молодого українського покоління. До нас вони дійшли різними шляхами. Багато видавалися за кордоном, а також підпільно в СРСР, деякі переписувалися вручну, частина творів стає доступно після розсекречення радянських архівів, але більшу частину — знищено. Трагічна доля покоління 1920-1930-х років демонструє всю силу українського духу, його творчий потенціал, необхідність свого шляху й незалежності від впливу інших культур.

«Незакінчене речення»Сьогодні я зрозумів (-ла)…Мене вразило те, що…На уроці я відчув (-ла)…Для мене сьогодні важливо було…Напишіть відгук про сьогоднішній урок. Домашнє завдання

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ: ЛІТЕРАТУРА: Українська література (профільний рівень) : підручник для 11 класу закладів загальної середньої освіти / О. В. Слоньовська, Н. В. Мафтин, Н. М. Вівчарик. – Київ : Літера ЛТД, 2019. – 320 с. Мещерякова М.І. Українська література у схемах і таблицях / О. Г. Противенська, М.І. Мещерякова , Я. В. Теміз. – Харків: Вид. група «Академія», 2000. – 45 с. ІНТЕРНЕТ-РЕСУРСІВ: Google картинки. Режим доступу: http://images.google.uа -URL: https://uk.wikipedia.org/wiki. URL: http://dovidka.biz.ua/vislovi-pro-kotsyubinskogo/URL: https://www.google.com/search?q. URL: https://disted.edu.vn.ua/media/video/ukr_lit_11_kol/rozstr_vid.html. URL: https://library.vn.ua/news-and-events/novini/mixajlo-draj-xmara. URL: https://ridna.ua/2019/10/10-zhotvnia-130-rokiv-tomu-narodyvsia-vydatnyy-ukrains-kyy-poet-perekladach-i-vchenyy-filoloh-mykhaylo-dray-khmara/URL: https://ukrlit.net/lesson/11klas_1/2.html

Ратушна Наталія Миколаївна -вчитель української мови та літератури Лукашівського навчально-виховного комплексу «Дошкільний навчальний заклад - загальноосвітня школа І - ІІІ ступенів» Чорнобаївської селищної ради Черкаської областіАвтор ресурсу