Розвиток хлібопекарського промислу в Дубенському районі

 

 

 

 

З року в рік перед учнями експедиції постає питання: Що досліджувати цього разу? Який напрям вибрити?

І цьогоріч довго не думаючи над напрямом ми обрали «З Батьківської криниці». Над темою довго не думали, адже село багате на найціннішу працю – пекаря.

Під час роботи над даною темою ми поставили перед собою такі завдання:

1. Ознайомитись з особливостями роботи пекарів нашого регіону у різні часи;
2. Навчитись працювати з краєзнавчою та спеціальною літературою в архівах та інших наукових установах;
3. Набути вміння чітко, логічно і аргументовано виступати з доповідями, захистами власних досліджень;
4. Навчитись досліджувати та описувати знаряддя праці хлібопекарів;
5. Вміти якісно оформляти науково - дослідницькі роботи;
6. Навчитися систематизувати зібраний краєзнавчий матеріал;
7. Виховувати вміння оцінювати власні досягнення та досягнення інших гуртківців;
8. Навчитися співпрацювати з ровесниками під час колективної роботи;
9. Прищепити любов та бережливе ставлення до хліба, та людей які вирощують пшеницю, випікають хліб.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Ми – державний народ. Саме від нас усіх залежить, якою буде наша місія у започаткуванні нових цінностей цивілізації. Та без глибокого і систематичного пізнання народної духовної і матеріально-побутової культури неможливо формувати нові цінності орієнтації в умовах державної незалежності.

Упродовж багатьох століть український народ безупинно створює своє, тільки йому властиве духовне середовище, наповнюючи його своєрідними обрядами, ритуалами.

Щоб по-справжньому пізнати свій рідний народ та інші народи, необхідно вивчати їхню історію, мову, культуру. І не тільки культуру, що створена талановитими архітекторами, художниками, музикантами, вченими, а й ту, що впродовж багатьох століть творилась і плекалася в народному середовищі, передавалась з покоління в покоління, безперервно розвивалась і водночас зберігала певні стійкі свої риси, які утверджувались і ставали традиціями.

Тому, і наш дослідницький загін «Дослідник» зацікавився старовинним своєрідним ремеслом нашого краю, а особливо села Рачин  –  хліборобством.

 

 

 

 

 

 

 

 

На етнічній території України населення справіку займалося хліборобством. У давні часи трипільської культури, ще чотири тисячі років до н. є., вирощування злаків посідало чільне місце серед інших видів господарських занять — таких, як мисливство, збиральництво, рибальство, до певної міри тваринництво. Сприятливі кліматичні умови, погідний ландшафт, родючі чорноземи спонукали до праці у полі. Минали тисячоліття, відбувалися переміщення давніх хліборобських племен з місця на місце, і все ж хто б не оселявся на тій землі — неодмінно відновлював традиції вирощування хлібних злаків. У результаті безперервної протягом століть хліборобської діяльності на сучасній території України створилися багаті народні традиції у плеканні зернових культур.

 Хліборобство було способом економічного забезпечення господарств і однією з форм творення традиційної народної культури, що органічно пов'язана з матеріальною та духовною сферами життя. Тобто хліборобство сприймалося і як соціально-економічна категорія і як етнографічно-культурне явище.

Здавна поділ орних земель на городні та рільні був зумовлений відповідною структурою садиб (при утвердженні осілого способу життя), а також розширенням посівних площ. Невеликі ділянки біля осель огороджували (звідси — «городи», «городити»), вирощували на них відомі в регіоні культури. Поступово, у процесі розширення посівних площ, оброблені за огорожею землі відводили під зернові. Лише згодом остаточно стабілізується певна структура селянського поля, у якому вирізниться город із відповідним набором культур і основне орне поле — рілля.

Хліборобству як господарсько-культурному явищу притаманна внутрішня структура. Його цілість становлять знаряддя праці, технологічний процес вирощування культурних злаків, плодів, а також ціла низка обрядово-ритуальних дій. Перед тим, як взятись за чепіги плуга, щоб провести борозну і засіяти зерно у добре підготовлений ґрунт, господар молився, проробляв різні предковічні ритуальні й магічні дії задля успішних результатів праці. Повна відповідність фізичних, технологічних вправ духовному стану людини, її світобаченню і відчуттям породжувала впевненість у характері хлібороба, наповнювала його душу спокоєм.

Упродовж тисячоліть селянин вирощував здебільшого зернові культури, почасти городні. Це тривало до появи у XVII—XVIII ст. на території України коренеплодів, зокрема картоплі. Саме просапні культури порушили віками плекані традиції хлібовирощування. Однак кмітливий розум селянина зумів налагодити «добрі стосунки» просапних із зерновими і започаткувати своєрідні традиції агротехнологічного процесу.

Незалежно від того, які хліборобські культури вирощувались — городні, зернові чи просапні, насамперед потрібні були знаряддя праці. У свою чергу, виготовлення хліборобської техніки відповідної конструкції і якості зумовлювало виникнення відповідного технологічного процесу. Проте цими двома компонентами не вичерпується зміст традиційного хліборобства. Принциповою ознакою є його обрядово-ритуальна частина, без якої хліборобство не уявляється як цілість. Отже, агротехнічний процес вирощування культурних злаків становить органічну єдність матеріального і духовного.

У цілісній системі народно-традиційної культури, особливо на ранніх етапах розвитку українського етносу, вагомого значення, безумовно, набувала агротехніка. З одного боку, це був суто матеріальний, виробничий процес, покликаний виконувати важливу соціально-економічну функцію, з іншого — духовне осягання буття через сферу абстрактно-містичного світосприйняття. Підпорядкування цих аспектів завданню створення життєво необхідних матеріальних благ є часткою колективного культурного прогресу у системі загальної традиційної культури.

Поняття «традиційне хліборобство» включає і такий ряд атрибутивних елементів, як культ землі, магія слова, магія предмета. Це те, що становило світоглядну систему. Світоглядні уявлення давнього хлібороба відігравали визначну роль в агровиробничому процесі.

 

Природно-географічне середовище, особливо на ранніх етапах розвитку, формувало господарські напрями, впливаючи, таким чином, на соціальні та економічні чинники. Цей процес мав змінний характер: врожай значною мірою залежав від природних факторів. Удосконалення технології хліборобства зменшувало вплив природно-географічного фактора. Тобто поліпшення засобів праці створює матеріальну основу для стабілізації її результатів, робить селянина менш залежним від сил природи. Природне середовище виступає як об'єктивний фактор, вплив якого на кінцевий результат вищий там, де нижчий рівень продуктивності. А при низькому рівневі продуктивності праці людина все більше покладається на містичні сили. Таким чином, створюється світоглядна система, утилітарно пов'язана з агровиробничим процесом. Простежується, отже, органічний і вмотивований зв'язок природного середовища і виробництва, природи і світоглядних уявлень.

Український хлібороб створив цілу низку своєрідних ритуалів заорювання, завершення польових робіт, зажинок тощо.

 Нам достовірно невідомі дохристиянські ритуали заорювання, однак ретроспективний аналіз окремих фрагментів уже християнських ритуалів свідчить про наявність двох світоглядних позицій — магічної конкретно-речової і магічної абстрактної. У світоглядних уявленнях хлібороба органічно сплелись народні й культові елементи: бодай чимось зарадити хліборобській праці, не дати їй змарнуватися. Випікання свіжої хлібини, «хрестиків», з тіста ритуальних коржів, якими здійснювали заорювання, частування робочої худоби — все це не що інше, як продовження дещо зміненого ритуалу жертвопринесення. Можливо, давніша спільна основа ритуалу з хлібиною мала аналогічне сценічне втілення на всій етнічній території, оскільки ремінісценція хлібини зустрічається і на Лівобережжі, і на Поліссі, і на Поділлі, Волині, в Карпатах, — але вже у локальному сценічному втіленні. З часом у цих ритуалах залишилася лише їхня естетична функція. Зокрема, наприкінці XIX ст. ритуал заорювання ще зберігся на Поліссі, частково на Поділлі та на Лівобережжі, а також у Карпатах.

На Рівненщині для заорювання пару, або новини («новоріллі»), пекли хлібину, яку брали з собою в поле. Поклавши на розстелену на майбутній ріллі хустку, хлібину розрізали і кожному з присутніх давали по шматочку. На Володимиреччині перед першою оранкою пекли «хрестики» з тіста, які з'їдали у полі. У цьому епізоді простежується злиття дохристиянської речової магії тіста і християнського символу — хреста. Саме ця первісна магічна основа ритуалів у XIX ст. у деяких місцевостях була забута, а її місце посів церковний обряд з церковно-християнською атрибутикою — свяченою водою, магічним знаком хреста тощо. Повсюдно зустрічалися тотожні перекази дії виряджання на першу оранку: свяченою водою кропили і робочу худобу, і знаряддя, й поле.

Отже, дотримання ритуалів містико-культового змісту стало переконанням селянина, традиційним атрибутивним елементом усього агротехнічного процесу. Однак уже наприкінці XIX - на початку XX ст. свідома потреба у виконанні магічних дій перед оранкою дещо ослабла, хоча світоглядна рефлексія зобов'язувала хліборобів це здійснювати. Таким чином. переконання у необхідності саме такого роду процедур було на рівні технологічних операцій. Обидві форми – світоглядна (духовна) і технологічна (матеріальна) сприймалися рівнозначно, можливо, навіть із деякою перевагою світоглядної наприклад, у випадку сезонної невдачі з урожаєм причини шукали насамперед не у об’єктивних факторах природно-кліматичного стану, агрономічній якості механічного обробітку ґрунту тощо, а в недотриманні магічних ритуалів.

У процесі формування трудових навичок відбувається їхня диференціація на індивідуальні та колективні, на суто чоловічі и жіночі. Усі важкі роботи (організація пасік, оранка, молотьба тощо), як правило, виконували чоловіки, залучаючи до цього дорослих синів (метод передачі трудових традицій). Жінки утримували городці, вирощували льон, коноплі, городину та ін. Поратися матерям допомагали дочки.

За принципом виконання всі чоловічі й жіночі роботи можна вважати переважно індивідуальними. А такі агротехнічні і стадії, як садіння картоплі, жнива, сінокоси тощо, належали до колективно-сімейних, на яких були задіяні усі працездатні члени сім'ї. Можна ще виділити мішану групу робіт (догляд за картоплею, віяння зерна та ін.), якими займались лише дорослі члени сім'ї обидвох статей.

В українському селі був високий ступінь синтезу трудових традицій, технічних прийомів на рівні громади, які проявлялися у різних формах, однією з яких була толока. Цей звичай бере початок у далекому минулому. Його знають усі слов’янські народи й іменують його так, як він називався у старослов’янськый мові: «толока» в українців та росіян, «талока» у білорусів, «тлака» у болгар, «тлука» у поляків. Найчастіше горяни-українці проводили толоку при збиранні хліба, при сінокосі та ін., під час якої громада виділяла кращих працівників, відбувався обмін найпродуктивнішими технічними прийомами, навичками.

Дещо зараджувала селянинові й широко розповсюджена в Україні традиція взаємодопомоги, що звалася супряга. Як соціальна форма колективної праці, сусідської товариськості, супряга водночас виражала статус моральних, етичних і виробничих взаємовідносин українського селянства. У цьому соціально-культурному феномені закладено віковічні традиції доброзичливості, взаємовиручки тощо. Саме він неодноразово рятував сім'ї від матеріальної скрути, був певною психологічною рівновагою, особливо поміж біднішого селянства. Селянська виробнича спілка базувалась насамперед на взаємній повазі, довір'ї і, найголовніше, — на паритетних засадах. Перш за все дотримувалися правила: пропорційно до вкладеної частки — і виробнича віддача. Проте частіше діяв принцип доброчинності: якщо спрягалися, то завершували кожному усі визначені землевпорядні роботи.

Супрягу умовно можна поділити на однофункціональну (здійснення однієї технологічної орної процедури) і багатофункціональну (виконання усіх видів хліборобських робіт). Саме цей елемент було покладено в основу спрягання господарств: ті, що мали три-чотири голови робочої худоби, як правило, спрягалися для одноактної дії — з оранки новини. Така супряга була спорадичною. Більш тривалими і масовими були ті, що укладалися між селянами з однією чи двома тягловими тваринами. Якщо у першому випадку до спілки ставали два господарі, то у другому — переважно три, а деколи й чотири.

Двокінні чи двоволові господарства вкладали між собою угоду на проведення усіх видів оранки, а дообробіток здійснювали самотужки, оскільки для запрягання у спушувальні знаряддя достатньо було двох чи навіть однієї робочої тварини, переважно коня. Господарства з одним волом чи конем виконували значно більше спільних технологічних операцій щодо повної підготовки ґрунту.

Народна агротехніка — це своєрідне історико-культурне, господарсько-виробниче явище, зміст якого охоплює як сферу матеріальної, так і духовної культури. Їх взаємозв'язок і взаємовплив відбувається у процесі тотожного пізнання природних явищ і ефективного застосування набутих раціональних знань. Народна аграрна культура — це органічно вмотивована цілість технологічних навичок і духовних форм культури.

Період жнив, як правило, розпочинався у липні, коли на більшості території України достигали зернові культури. Жнива традиційно включали ряд послідовних етапів: «зажин», «жниво», «дожинки», або «обжинки», яким відповідали певні ритуально-магічні дії.

Перед тим як розпочати збір урожаю жита чи пшениці, селяни у чистому одязі виходили на поле, дякували Богу, що дочекалися цього великого свята, й просили: «Господи-Боже, поможи легенько, добренько, щоб вижати хутенько».

Першим зажинав хто-небудь з господарів поля або «легка на руку» весела, моторна жінка. В деяких місцевостях збирання хліба намагалися розпочати в так звані «легкі дні», тобто дні тижня з жіночими назвами — у середу, п’ятницю, суботу.

 

Перший зжатий сніп, який в українців називався «воєводою» або «зажином», урочисто приносили додому і встановлювали на покуті, де він знаходився до кінця жнив. Церемонії з цим снопом нерідко супроводжувалися піснями, в яких висловлювалися побажання веселої праці, здоров’я женцям та багатства господарю.

Прикрашений червоною стрічкою обжинковий сніп — «дід», «дідух» — на Святвечір урочисто ставили на покуті поряд з кутею та узваром. Потім його за символічну плату й частування обмолочували парубки й хлопчики-сівачі. Якщо в сім’ї була дівчина на виданні, перший сніп тримали до весілля, адже борошно з нього додавали до весільного короваю.

Більшість обрядів, присвячених закінченню жнив, відбувалися безпосередньо на полі. Українці так само, як і решта землеробських народів Європи, обов’язково залишали на хлібній ниві декілька пучечків незжатого колосся. У кожній місцевості вони називалися по-різному – «спасовою бородою», «хвостом», «козою», «перепілкою» тощо. К.Копержинський, описуючи обрядові дії, пов’язані з «бородою», згадував символічну оранку серпами з наступним «боронуванням» зораного поля пальцями. Іноді «бороду» обсипали зерном або клали під неї шматок хліба і дрібку солі. Чимало дослідників вбачають у цьому звичаї пережитки жертвоприношення матері-землі. Існувало повір’я, що в «бороді» знаходять притулок польові духи. Вірили також, що останнє колосся зберігає врожайну силу поля до наступного року, тому його заламування і зав’язування повинне було сприяти переходу цієї сили в землю. Подекуди зберігався звичай, за яким, скінчивши роботу, потомлені жниці качалися по стерні й снопах, примовляючи: «Нивко, нивко, верни мою силку!» або «Рілля, рілля! Хліба нам дай, а силу нашу віддай!». Однак, вже у XIX ст. цей звичай виконувався селянами не з магічною, а з розважальною метою.

 З останніх колосків пшениці, жита або ячменю в’язали також красивий сніп і вінок, останній прикрашали польовими квітами, стрічками і одягали на голову найкращій жниці. Коронована вінком жінка (у деяких місцях її називали княжною, царівною) зі снопом у руках йшла попереду процесії, що з піснями й танцями рухалася з поля в село.

Обжинкові пісні створювали урочистий настрій і розкривали символіку обряду. У них звучала радість з приводу успішних жнив, гордість за свою нелегку працю.

Зокрема, про обжинковий вінок співали, що він «вищий від плота, ще дорожчий від золота». На різні лади у гіперболізованих образах прославлявся багатий урожай і щедрість господаря поля. Органічно вплітався в обжинкові пісні мотив обрядового частування:

А вже сонце заходить,

А місяченько сходить.

Женці вже дожинають,

Стигле жито кінчають.

Жніте, женчики, жниво,

Буде горілка і пиво.

В окремих місцевостях Рівненської області замість вінка плели хрест з колосся. Це — один з елементів впливу християнської церкви на народний обряд. Або ж обжинковий сніп нерідко заміняла «квітка» — символ успішно завершеної роботи, врожаю і достатку.

Звичайно вона мала вигляд сплетеного з колосків жита або пшениці букета заввишки близько 50 см., що розділявся в основі на 3 пучки — ніжки. «Квітку» виготовляли з останньої вижатої жмені або із зібраних на полі загублених колосків.

У більш давні часи, коли українці ще суворо дотримувалися аграрно-магічних традицій, особі жниці, якій належало нести вінок з поля, приділялася особлива увага. Його могла нести лише молода, красива дівчина з хорошою репутацією, обов’язково незаймана. Символічний зміст цієї переваги пояснює обжинкова пісня:

Ідіте, дівочки, в долину,

В червоную калину.

Становіться в рядочок:

Котра подобная — під віночок,

Позаторік несла старая,

То вродила мітла самая,

А вже торік — молода,

То вродило жито, як стіна.

У тих випадках, коли обжинки влаштовувались після збирання врожаю толокою, тобто колективно, господар поля зустрічав процесію женців у себе на подвір’ї, після чого запрошував усіх до святкового столу. Натомість женці з традиційними побажаннями щастя і добробуту йому передавали символічні сніп та вінок. Цей вінок зберігали в коморі до весни і зерном з нього розпочинали сівбу наступного року.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Хліб - це продукт, який можна знайти в будинку кожної людини. Виробництво насущного просто не може стати неактуальним: його їли, їдять і будуть їсти.

Наше село славне багатьма умільцями у різних галузях. Але є ті, праця яких потрібна кожен день усім, хто проживає у Рачині та й за його межами.

17 років тому, а саме 24 липня 1999 року на православне свято Ольги у селі урочисто відкрили пекарню. За ініціативою колгоспу запрацювало виробництво, яке забезпечувало хлібом жителів нашого та навколишніх сіл.

За час роботи пекарні власники мінялись, на даний час володіє виробництвом  ПП РАЙЗ «Максимко» яке є одним з кращих підприємств області.

На пекарні «Нива» працювали і працюють люди, що мають щире серце, працьовиті руки, руки, що пахнуть хлібом.

А саме:

Хіц Євгенія Володимирівна

Ярош Марія Дмитрівна

Гончар Ольга Василівна

Білоус Валентина Канонівна

Яремчук Юля Гнатівна

Галій Надія Філімонівна

Поровчук Віталій Анатолійович

Герус Володимир

Хіц Євгенія Володимирівна та Ярош Марія Дмитрівна працюють на пекарні і до сьогодні. Учасники експедиції мали змогу поспілкуватись з цими працьовитими жінками.

• Євгенія Володимирівна, а скільки років Ви працюєте на пекарні та де навчались?
• Тут працюю протягом семи років, а по спеціальності я повар-кондитер, тому ця робота є близькою до моєї професії, яку я здобула в Рівненському професійно-технічному кооперативному училищі.

 

• А Ви, Маріє Дмитрівно?
• Працюю я тут майже із відкриття пекарні, так як прийшла на роботу 28 серпня 1999 року, а до того працювала на трикотажній фабриці у м. Дубно.
• Яку продукцію Ви виготовляєте, спитала я, і заніміла від того, що побачила – каже Оксанка Кривичун. Як же працюють вони руками. Тісто ніби хмаринка у їх руках.
• Тут і чуємо відповідь Марії Дмитрівни. – Виготовляємо хліб вищого і першого ґатунку, напівфабрикати (на піцу та хот-доги), булочки з повидлом, сиром, маком, струдлі, «Ромашки» з різними начинками.

• А чи важко працювати на пекарні?
• Важко – відповідає Марія Дмитрівна, але робота приносить задоволення, тому втома проходить як ми бачимо результат нашої праці.
• А який у Вас робочий графік? – запитує Хіц Ольга.
• Працюємо у середу, п'ятницю та суботу з 16:00. А от закінчуєм працювати по-різному. Часом об 23:00, а буває і до 01:00.
• А є ситуації які закарбувались у пам'яті?
• Звісно, каже Марія Дмитрівна. – Прийшла одного разу робоча, подивилась, що потрібно робити та й каже: «А можна я тільки булочки на полички складати буду?», на що їй відповіли: «Тут все потрібно робити!» - на наступний день вона на роботу не вийшла. -  ця робота всім непосильна.
• Коли ви святкуєте своє професійне свято?
• 18 лютого – відповідають одноголосно.

Тут всі зробили велику паузу. Розпочався процес виготовлення хліба.

Тісто місять в 4 заміси. Приблизно 30 кг тіста іде на один заміс. Після замісу тісто відправлять до спеціального холодильника, де воно дозріває. Потім відправляють у шафу, в якій є тен, що нагріває воду. Таким чином там сходить тісто, яке після дозрівання відправляється у піч. Смачним булочкам вистачає 5-7 хвилин, а хлібу 30 хвилин, щоб запах поширився на всю пекарню. Це і буде знаком, що виріб готовий.

У дальньому кутку ми побачили для себе невідому машину. Але пізніше майстрині показали і розказали, що це машина призначена для виготовлення довгого хліба.

Пощастило нам і в іншому, господині нам розповіли про справжню рецептуру виготовлення хліба.

Рецептура основних сортів пшеничного хліба і хлібобулочних ви­робів приблизно така, кг: борошно — 100; вода 40 - 70; дріжджі 0,5 -2,5; сіль 1,3 - 2,5; цукор 0 - 20; жир 0 - 13. Для деяких сортів хліба і хлібобулочних виробів потрібні також яйця, родзинки, молоко, мак, ванілін тощо.

Виробництво хліба складається з п'яти тісно пов'язаних між собою технологічних етапів: підготовки сировини, приготування і обробки тіста, випікання, охолодження і зберігання хліба.

Підготовка сировини. Для одержання тіста нормальної консистенції треба, щоб сировина відповідала вимогам хлібопечення і була підготовлена належним чином. Підготовка борошна — це складання, змішування, просіювання і магнітне очищення сумішей. Борошно просіюють на спеціальних машинах, на яких встановлюють магнітні вловлювачі. Просіювання запобігає потраплянню в тісто різних домішок. Крім того, під час просіювання відбувається аерування часточок борошна — насичення їх киснем повітря, який на початку бродіння використовується дріжджами для аеробного дихання.

У хлібопеченні використовується вода, яка за якістю має відповідати вимогам питної води. У ній не повинно бути шкідливих домішок і хвороботворних мікроорганізмів, тому що багато з них зберігається при випіканні, внаслідок чого хліб може стати джерелом захворювань. Оскільки в технологічному процесі хлібопечення велику роль відіграють процеси бродіння, кип'ячену воду використовувати не можна, тому що в ній майже немає розчиненого повітря, яке потрібне для життєдіяльності дріжджів.

Сіль, яку використовують у хлібопеченні, також повинна відповідати вимогам стандарту. Вона поліпшує фізичні властивості тіста, надає смаку хлібу. Її попередньо розчиняють у воді, а потім фільтрують розчин. Крупнозернисту сіль перед розчиненням промивають. Зберігати сіль треба в сухому приміщенні з вологістю повітря не більше 75 %.

Якість хліба залежить переважно від ступеня і правильності його розпушеності (пористості). Основними розпушувачами тіста є дріжджі — одноклітинні мікроорганізми розміром до 10 мкм, які належать до класу грибів. У виробничих умовах вони розмножуються брунькуванням. Оптимальна температура для їх розмноження 26 — 28 °С, при температурі 58 - 68 °С дріжджі гинуть. Вони можуть розмножуватись як в аеробних, так і в анаеробних умовах, виділяючи в процесі життєдіяльності вуглекислий газ. Добре розподілені в масі тіста дріжджові клітини виділяють вуглекислий газ, яким насичується тісто, внаслідок чого створюється тиск газу і тісто розпушується.

Процес прогрівання заготовок тіста після розстоювання, за якого відбувається перехід із стану тіста у стан хліба, називається випіканням.

Для випікання хліба і хлібобулочних виробів використовують пекарні камери різних конструкцій з температурою тепловіддаючих поверхонь 300 - 400 °С, пароповітряного середовища пекарної камери 200 - 250 °С

 

Протягом того часу, що учні провели в пекарні вони мали змогу навчитись місити хліб, виготовляти булочки, саджати і виймати з печі, а головне спробувати ці запашні вироби.

 

 

«Хліб — всьому голова» всім відоме українське прислів'я. В ньому закладена вікова мудрість українського народу, який протягом усього розвитку приділяв хлібу велику увагу. Якщо буде хліб, буде мир, буде щасливе здорове життя народу нашої країни.

З давніх-давен у житті українців було і залишається на першому місці виховання з раннього дитинства дбайливого ставлення до хліба. Україна завжди була і є житницькою, хлібною країною, бо має багаті чорноземні ґрунти.

Хліб супроводжує нас усе життя — від народження до глибокої старості. У всіх народів він святий. Хліб берегли, на його честь складали гімни, хлібом зустрічали найдорожчих гостей. І щоб був у нас хліб, ми щодня повторюємо слова молитви і мовимо: «Отче наш, хліб наш насущний дай нам днесь». І цю молитву батьки заповідають нам, а ми — нашим дітям. Бо хліб безцінний. Ні робота, ні смерть, ні життя, ні весілля — нічого на світі не обходиться без хліба. Він сильніший за все, смачніший за все, він дорожчий за золото, насущний і святий хліб із нашого поля.

Платон Воронько в своїй поезії звертається до теми нелегкої праці хліборобів, а також до вічного образу хліба.

Пахне хліб,

Як тепло пахне хліб!

Любов’ю трударів

І радістю земною…

Хліб — це наше найдорожче багатство. Поважати хліб — це поважати тих, хто його вирощував і випікав.

Він — символ добробуту, достатку людського життя. У вірші хліб символізує мир в оселі, країні. Його запашний дух — це дух мирного щасливого життя:

І сонцем, що всміхається весною,

І щастям наших неповторних діб —

Духмяно пахне хліб!

Ось таким є він — хліб. Його величність Хліб. То ж давайте ставитися до нього завжди з шаною і повагою. Не шкодуймо дати скибку хліба голодному. Хліб у світі — найголовніше, він — життя.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Воропай Олекса. Воропай. Звичаї українського народу. — К.:Оберiг, 1993. — 590 с.
2. Дмитренко Микола. Народні повір'я. – К.: Редакція часопису "Народознавство", 1997. – 68 с.
3. Клименко І.В. Мелогеографія жнивних наспівів басейну Прип’яті: Автореф. дис. ... канд. мистецтвознавства / Нац. муз. акад. України ім. П.Чайковського. – К., 2001. – 20 с.
4. Ковальчук О. Українське народознавство. Книга для вчителя. – К.: Освіта, 1992. – 176 с.
5. Маєрчик М.С. Українські обряди родинного циклу крізь призму моделі переходу: Автореф. дис. ... канд. іст. наук / НАН України. ІМФЕ ім. М.Т.Рильського. – К., 2002. – 20 с.
6. Максимович М. Дні та місяці українського селянина / Упоряд., пер. з рос., вступ. ст. та приміт. В.Гнатюка. – К.: Обереги, 2002. – 189 с.: іл.
7. Мицик В. Каша – мати наша: Етнологічні нариси. – К.: Україна, 2002. – 190 с.
8. Сапіга В. Українські народні свята та звичаї. К.: Знання України, 1993. — 112 с.
9. Українське народознавство: Стан і перспективи розвитку на зламі віків: Упоряд. О.Петровський, Н.Юсова. – К.: Б.в., 2002. – 634 с.