РОЗВИТОК СОБОРНИЦЬКИХ ІДЕЙ ТА ЇХ РЕАЛІЗАЦІЯ В ДОБУ УКРАЇНСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ 1917-1919 РР.

 

 

 

РОЗВИТОК СОБОРНИЦЬКИХ ІДЕЙ ТА ЇХ РЕАЛІЗАЦІЯ В ДОБУ УКРАЇНСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ 1917-1919 РР.

 

 

 

 

 

Зміст

Вступ________________________________________________________ 3

Основна частина

Розділ І

1.Передумови Злуки____________________________________________6

Розділ ІІ

1.Укладення Злуки_____________________________________________ 8

Розділ ІІІ

1. Відносини між урядами УНР і ЗУНР після проголошення Злуки____12

Розділ ІV

1. Причини поразки визвольних змагань українців__________________18

Висновки_____________________________________________________20

Список використаної літератури__________________________________23

Додатки

Додаток А_____________________________________________________24

Додаток Б______________________________________________________25

Додаток В______________________________________________________27

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

 

 

Сьогодні активно розгорнулась дискусія про місце та роль відомих постатей в українській історії.

Тому є актуальним звернення до нашого не так вже й далекого минулого, коли після півторастолітнього перебування у різних імперіях, у час воєнного лихоліття, українські землі возз’єдналися в єдину державу. Малодослідженою виступає проблема людських взаємин наддніпрянців і наддністрянців, бачення перспектив боротьби за утвердження державності на усіх українських землях. Також аналіз причин поразки визвольних змагань, хибних рішень діячів різних таборів стане повчальним для сучасних українців. Історичний досвід спільної боротьби в роки Української революції ще не в повній мірі донесений до широких кіл громадськості, хоча історична література цієї проблематики достатня, адже тема національно-державницького відродження 1914–1923 років найбільше популярна в колах сучасних дослідників.

У роботі проаналізовано міжособистісні взаємини лідерів УНР і ЗУНР С. Петлюри та Є. Петрушевича в період підготовки, ухвалення та реалізації Акту злуки. Розглянуто передумови об’єднання двох держав, проаналізовано перебіг боротьби за відновлення незалежності. Основну увагу зосереджено на характеристиці суперечностей, що виникли у першій половині 1919 р. між владними інституціями УНР та ЗУНР.

Мета дослідження – на підставі узагальнення та осмислення науково-історичних і мемуарно-аналітичних праць українських і зарубіжних авторів, періодики показати військово-політичну співпрацю галичан і наддніпрянців у боротьбі за соборну українську державу, реалізуючи наступні завдання:

- простежити генезу державницьких і соборницьких ідей в Наддніпрянщині і Галичині та їх реалізацію в добу Української революції;

- дослідити передумови, причини і наслідки Акту злуки українських держав 22 січня 1919 р.;

- проаналізувати роль військової, дипломатичної і матеріально-технічної допомоги Наддніпрянщини збройній боротьбі ЗУНР за незалежність;

- визначити головні причини і наслідки розпаду військово-політичної коаліції УНР–ЗУНР.

Об’єкт дослідження – розвиток соборницьких ідей та їх реалізація в добу Української революції 1917–1919 pp.

Предмет дослідження – морально-політична, військово-технічна і кадрова взаємодопомога УНР і ЗУНР, спільні бойові дії їхніх армій у боротьбі за незалежність і соборність України, взаємовідносини Є.Петрушевича і С.Петлюри.

Хронологічні рамки охоплюють період від весни 1917 р. – утворення Центральної Ради в Наддніпрянській Україні й початків її державницької й соборницької діяльності до кінця 1919 р. – занепаду військово-політичного й дипломатичного співробітництва УНР і ЗУНР внаслідок воєнних поразок.

Територіальні межі дослідження охоплюють Східну Галичину, частково Північну Буковину та ту територію Наддніпрянської України, на яку поширювалась влада українських урядів.

Наукова новизна полягає у постановці актуальної проблеми, яка досі не отримала всебічного та об’єктивного висвітлення в історичній науці.У роботі досліджено основні чинники, які визначали становище УНР і ЗУНР у контексті головних напрямків і проблем доби Української національної революції 1917–1921 рр.

Відтворення  історії періоду 1917-1920 рр. є в багатьох дослідженнях, публікаціях. Так, у спогадах І. Мазепи - одного з чільних громадських та політичних діячів українських визвольних змагань 1917-1921 рр., міністра, голови уряду, одного з керівників українського соціал-демократичного руху - міститься багатий та змістовний фактичний матеріал про перебіг подій в Україні в 1917-1920-х рр.

Книга Володимира Винниченко «Відродження нації» описує історію Української революції, тут описано боротьбу українського народу за свою незалежність. В книзі описується боротьба за рівність українського народу з росіянами,  щоб Україна не була в усьому залежною від  Росії, а існувала у її складі як самостійна та автономна держава. Можна сказати, що книга описує повну картину історичних подій того періоду і є джерелом для вивчення і розуміння тих складних політичних процесів , які відбувалися.

В праці Р. Тимченко проаналізовано міжособистісні взаємини лідерів УНР і ЗУНР С. Петлюри та Є. Петрушевича в період підготовки, ухвалення та реалізації Акту злуки. Розглянуто передумови об’єднання двох держав , проаналізовано перебіг боротьби за відновлення незалежності. Основну увагу зосереджено на характеристиці суперечностей , що виникли у першій половині 1919 р. між владними інституціями УНР та ЗУНР.

С.Кобут проаналізував процеси державотворення ЗУНР в порівнянні з аналогічними процесами на Наддніпрянщині, виділив стратегії політичного розвитку українських держав 1917–1919 рр

Структура роботи визначається метою і завданням дослідження. Робота складається із вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел і літератури , додатків.

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ І

1.Передумови Злуки

 

 

Геополітичне розташування між Заходом і Сходом визначило специфічний історичний шлях України. На різних етапах української державності завжди гостро стояла проблема соборності усіх етнічно-історичних земель.

Очевидно, що сотні років бездержавності не знищили нашої національної ідентичності почуття свідомості та бажання боротися за те, щоб була (за Т. Шевченком): «В своїй  хаті, своя правда, і сила, і воля!».

Українство постійно тяжіло до об’єднання своїх сил, незважаючи на те, що політики наддніпрянці плекали надію на перетворення  Російської імперії у демократично-федеративне об’єднання, а наддністрянці сподівалися на об’єднання українських земель Австро-Угорщини в окремий автономний край.  Влітку 1913 р. на з’їзді українського студенства у Львові, в якому брали участь делегати з обидвох боків кордону, було прийнято резолюцію про використання воєнного конфлікту для визволення України.

Закінчення світової війни ускладнило питання об’єднання українців. 18 жовтня 1918 р. на засіданні новоствореного репрезентивного органу західних українців Української Національної Ради ставилося питання про негайне об’єднання українських земель. Однак, після тривалої дискусії було стверджено, що за народами Австро-Угорщини світова спільнота визнала право на самовизначення, а Росія трактувалася єдиною державою[9, 76]. Очевидно, з’єднання з Українською Державою гетьмана П. Скоропадського несло в собі загрозу опинитися в складі «єдиної та неділимої Російської імперії». Безперечно, західні українці були в курсі подій, що відбувалися на Наддніпрянщині, підтримували контакти з опозицією гетьманському уряду.

З проголошенням ЗУНР та початком збройного конфлікту з поляками, галицький політичний провід усвідомлював, що без допомоги братів-наддніпрянців не обійтися. Вже 11 листопада до Києва прибула делегація ЗУНР. Під час переговорів гетьман П. Скоропадський пообіцяв надати допомогу грошима, зброєю, боєприпасами, амуніцією та обмундируванням. Також було погоджено питання про виїзд з Білої Церкви до Львова Окремого загону січових стрільців під командою полковника Є. Коновальця. Але саме в той час Український Національний Союз на чолі з В. Винниченком готував протигетьманський виступ. Невдовзі розпочалися офіційні переговори між ЗУНР і Директорією відновленої УНР. Згодом галичани отримали суттєву матеріальну допомогу, Галицька армія була посилена кваліфікованим командним складом [7, 88]. 22 січня 1919 р. офіційно відбувся Акт Злуки УНР та ЗУНР в єдину державу. Цей історичний акт формально проголосив про возз’єднання усіх українських земель, що стало стратегічною метою українських урядів у боротьбі за волю і незалежність держави. Але ЗУНР і УНР фактично так і не об’єдналися, адже для галичан головним ворогом залишалися поляки, а для наддніпрянців – росіяни, тому обидва військово-політичних проводи тактично ніяк не могли дійти згоди.

Важке економічне становище, наступ зовнішніх ворогів, відмінності в розвитку Галичини і Наддніпрянщини наклали значний відбиток на реалізацію соборницьких домагань українців. Великий вплив на об’єднавчу політику УНР і ЗУНР мали їх лідери – Симон Петлюра і Євген Петрушевич. Їхні особистісні орієнтири, світогляд, бачення перспектив державного розвитку залишили помітний слід у політичному, економічному, військовому житті українських держав.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ ІІ

1.Укладення Злуки

 

 

С. Петлюра і Є. Петрушевич були найпомітнішими постатями українського державотворчого процесу кінця 1918–1919 рр. Їхні зв’язки, як лідерів держав, розпочалися  ще в кінці листопада з листа С. Петлюри до президента УНРади, де повідомлялося, що він здобув Київ, знищив московських офіцерів, правління гетьмана П. Скоропадського прийшло до занепаду, а Український Національний Союз встановив контроль над наддніпрянською територією. Хоча відомо, що Київ був здобутий військами Директорії 14 грудня 1918р., а оригінал даного листа досі не виявлений[10, 218]. Тому є ймовірність, що ця замітка покликана була посилити соборницькі настрої серед галичан щодо союзу з УНР, а можливо, перемога під Мотовилівкою дала підстави авторові листа дещо оптимізувати ситуацію.

Успішне розгортання повстання під проводом Директорії та відновлення УНР, а також польська експансія проти ЗУНР прискорили процес об’єднання.

 1 грудня 1918 р. у Фастові підписано попередній договір про злуку двох держав, за яким: «Західно-Українська Народна Республика заявляє сим непохитний намір злитись у найкоротшім часі в одну велику державу з Українською Народньою Республікою, значить, заявляє свій намір перестати істнувати, як окрема держава, а натомісць увійти з усією своєю територією й населенням, як складова частина державної цілости, в Українську Народню Республіку». [5; 124]

 Під тиском поляків УНРада змушена була переїхати зі Львова до Тернополя, а згодом до Станислава, де 2 січня відбулося її засідання. Є. Петрушевич у промові відмітив складне становище Галичини, згадав полеглих борців і наголосив, що «кров най буде тим першим звеном, що лучить нас в одну соборну Україну…

Нас ждуть важні завдання, найперше – злука з Наддніпрянською Україною» [6, 213].

С. Вітик, галицький соціал-демократ, мав власний погляд на об’єднання з Великою Україною: «Треба установити переходову комісію, а ціле правління передати в руки укр. власти в Києві. По злуці буде наш край найбагатший. Злука конечна й з економічного боку. Мусимо проголосити її з огляду на мирову конференцію вже сьогодні. Як народи хочуть, так і Антанта мусить поступити» [6,243]. Отже, він вірив у те, що Антанта визнає українську державу з самого початку , ще з утворення УНРади , й виступав за повне об’єднання з Наддніпрянщиною. Секретар військових справ Д.Вітовський висловися проти ліквідації кордонів між Галичиною і Великою Україною до того часу, поки не буде заключений договір про товарообмін.

До того ж Наддністрянщина має зберігати автономію до скликання Національних Зборів у Києві, а посол Т. Старух запропонував ввести до Директорії двох членів з Галичини. Як бачимо, серед західноукраїнських діячів не було одностайності у визначенні форми об’єднання з УНР.

3 січня 1919 р. у Станиславові – тодішній столиці ЗУНР відбулася ратифікація Фастівської угоди: «Українська Національна Рада, виконуючи право самовизначення Українського народу проголошує торжественно з’єдиненє з нинішнім днем Західно-Української Народної Республіки і Української Народної Республіки»  [2, 68].

У той же час затверджувалися положення, які обговорювалися у Фастові щодо законодавчої й виконавчої влади в краї: «До часу, коли зберуться установчі збори з єдиненої Республіки, законодавчу владу на території бувшої Західно-Української Народної Республіки виконує Українська Національна Рада»[2, 76] , а цивільна і військова адміністрація підлягала Державному Секретаріату.

На цьому ж засіданні Є. Петрушевич виголосив промову щодо об’єднання з УНР: «Ухвалений закон залишиться в нашій історії одною з найкращих дат. По лінії з’єдинення не було між нами двох думок. Сьогоднішній крок піднесе нашого Духа і скріпить наші сили. Від сьогоднішнього дня існує тільки одна Українська Народна Республіка. Нехай вона живе»[1, 234] .

З метою урочистого затвердження Ухвали УНРади від 3 січня 1919 р., завершення оформлення злуки двох республік, а також участі в роботі Трудового Конгресу України 16 січня до Києва відбула представницька делегація ЗУНР на чолі з Л. Бачинським. 19 січня відбулася нарада Директорії, Ради Народних Міністрів із представниками ЗУНР щодо об’єднання двох республік.

Урочистості 22 січня 1919 р. з приводу соборності українських земель розпочалися промовою голови делегації ЗУНР, віце-президента УНРади Л. Бачинського, який, зокрема, сказав: «Український нарід західньо-українських земель, будучи одною кров’ю, одним серцем і одною душею з усім народом Української Народної Республіки, власною нашою волею хочемо й бажаємо одновити національну державну єдність нашого народу, що існувала за Володимира Великого і Ярослава Мудрого, а до якої стреміли наші великі гетьмани – Богдан Хмельницький, Петро Дорошенко та Іван Мазепа. Відсьогодні Західна Україна  лучиться в одне нерозривне тіло, в Соборну й Суверенну Державу»  [6, 45].

Текст Універсалу Директорії  про злуку УНР та ЗУНР зачитав Ф. Швець. У ньому наголошувалося: «Однині воєдино зливаються століттями одірвані одна від одної частини єдиної України – Західно-Українська Народна Республіка (Галичина, Буковина і Угорська Україна) і Наддніпрянська велика Україна… Однині є незалежна Українська Народна Республіка» [3, 345].

С. Петлюра з балкона губернського земства звернувся до населення «Я, як отаман всього війська українського, кажу вам, що ми зо всіх боків оточені ворогами. Не слів, а діла чекає від вас УНР».

Для визначення форми влади та зовнішньополітичних орієнтирів УНР 23 січня 1919 р. був скликаний Трудовий Конґрес, до складу президії якого ввійшли й галичани: соціал-демократ С. Вітик та націонал-демократ Т. Старух. 28 січня 1919р. був ухвалений закон про форму української влади. «З огляду на небезпечний військовий час доручити власть і оборону краю Директорії Української Народної Республики, яка доповнена представником від Наддністрянської України»  [11, 87].

С. Петлюра на зібранні Трудового Конґресу закликав і лідерів українських держав, і населення для боротьби за незалежність України: «Для цього, щоби оборонити край від ворогів і для того, щоби вам дати спромогу, спокійно творити державну справу – треба мати власне революційне військо…Утворення армії – зараз справа дуже важка…Отже, коли спільними силами візьмемося за оборону України, то ця справа скінчиться щасливо для нашої держави» [5, 189]. Головний Отаман, незважаючи на наступ більшовиків, упевнено вірив у позитивний результат визвольних змагань. Він був взірцем для однодумців і не впадав у відчай у таку скрутну для хвилину України.

Отже, УНРада отримала можливість законно впливати на політичне життя Наддніпрянщини, адже мала свого представника у Директорії, а влада останньої,  навпаки, не розповсюджувалася на західноукраїнські землі. На цій підставі 12 березня 1919 р. Є. Петрушевича включено до складу Директорії. Хоча формально обидві частини й об’єдналися в одне ціле, однак кожна продовжувала провадити власний політичний курс. Наддніпрянці вели виснажливу боротьбу з більшовиками, а галичани чинили опір полякам.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ ІІІ

1. Відносини між урядами УНР і ЗУНР після проголошення Злуки

 

 

На початку літа 1919 р. відносини між галицьким і наддніпрянським проводами залишалися напруженими. Проголошення соборності українських земель було декларацією на папері, а керівництво ЗОУНР фактично не визнавало Директорію та уряд УНР вищими органами влади України і проводило власну політичну лінію.

У важких умовах польської окупації значної частини західноукраїнських земель Президія Української Національної Ради та Державний Секретаріат ЗОУНР 9 червня 1919 р. з метою об’єднання влади в одних руках над військовими та цивільними структурами надали диктаторські повноваження президенту Є.Петрушевичу. Диктатура виникла як реакція на анархію і як поступка настроям галицького громадянства, що в усіх негараздах звинувачувало Державний Секретаріат.

15 червня від проводу ЗОУНР до Кам’янця-Подільського, де перебували вищі органи влади УНР, надійшло офіційне повідомлення про призначення Є.Петрушевича диктатором ЗОУНР. Директорія та уряд УНР вважали акт проголошення диктатури незаконним, оскільки західноукраїнське законодавство не давало підстав до її утворення. На своєму засіданні 17 червня Рада Міністрів зажадала від Директорії негайно викликати Є. Петрушевича (як члена Директорії) для пояснень у справі встановлення диктатури. Провідники Наддніпрянщини, розглядаючи утворення інституту диктатури з формально-правового боку, вважали, що з припиненням діяльності УНРади та Державного Секретаріату як вищих органів влади на території ЗОУНР, з 9 червня 1919 р. вся державна влада переходить безпосередньо до Директорії та уряду УНР(179).[8, 71] Тому 25 червня Кабінет Міністрів УНР своєю постановою намітив призначити представників урядових органів УНР у Галичині.

27 червня С. Петлюра запросив Є. Петрушевича для пояснень як уповноваженого представника Галичини в Директорії. Але галицький лідер, боячись арешту, не прибув до Кам’янця-Подільського. Через те 1 липня на засіданні Ради Міністрів ухвалено визнати неможливим перебування Є.Петрушевича у складі Директорії УНР[7, 129]. Інститут диктатури вирішено ігнорувати, а всі подальші контакти з населенням ЗОУНР та частинами УГА проводити лише після призначення представницьких органів Ради Міністрів УНР в ЗОУНР

28 червня 1919 р. польське військо широким фронтом розпочало наступ проти галицької армії. Під тиском переважаючих сил противника УГА стала перед загрозою знищення. В подібному становищі перебувало й наддніпрянське військо. Ідеологічні розбіжності між проводами УНР і ЗОУНР були настільки великими , а міжособисті стосунки між їхніми лідерами настільки напруженими, що при обговоренні виходу з критичної ситуації, в якій опинилась УГА, можливість співпраці з урядом УНР розглядалася галицькими керівниками останньою.

Врешті, висунувши низку умов, Є. Петрушевич вирішив піти на співпрацю з урядом УНР. Він вимагав, щоб керівники УНР проводили демократичну політику без ухилів у бік радянства. Провід УНР був змушений прийняти умови Є. Петрушевича.

Висуваючи ці вимоги, він мав на меті демократизувати політику уряду УНР. 16 липня уряд ЗОУНР, підрозділи УГА та галицькі біженці перетнули р. Збруч. Як і провід УНР, диктатура розташувалась у Кам’янці - Подільському. Є. Петрушевич не довіряв наддніпрянським політикам, тому для охорони диктатури було виділено два курені стрільців у місті та бригаду УСС в околиці Кам’янця. 20 липня на честь галичан відбулося засідання у міському театрі, в якому взяли участь провідники УНР і ЗОУНР. С. Петлюра та Є. Петрушевич демонстрували перед публікою розуміння, що тільки згода між наддніпрянськими та галицькими українцями дасть змогу побудувати державу. Але насправді подолати суперечності та дійти згоди вони не змогли[8, 76].

У кінці липня 1919 р. наддніпрянський і галицький проводи провели переговори з метою унормування своїх відносин. Але уряд УНР не скасував міністерство галицьких справ, яке надалі провокувало конфронтацію між Директорією та диктатурою.

З приходом диктатури ЗОУНР у Кам’янець-Подільський загострилися стосунки між наддніпрянським і галицьким урядами. Міністри УНР, західноукраїнські соціал-демократи С. Вітик та О. Безпалко різко виступали за ліквідацію диктатури як осібного галицького уряду та створення єдиного проводу для обох частин України. Фактично це були заклики до збройного усунення вищої  (на той час) влади ЗОУНР. Перебування цих осіб у Раді Міністрів створювало враження, що провід УНР поділяє їх точку зору і не збирається визнавати існуюче становище, тобто окремішність уряду ЗОУНР. Це дало привід диктаторові вважати, що готується акція з метою усунення галицького проводу силою зброї. Щоб не допустити цього, в Кам’янці та навколо нього було розташовано чисельні підрозділи УГА [8, 143].

Провід УНР також не довіряв керівникам ЗОУНР, а скупчення галицького війська у Кам’янці та районі трактував як приготування до державного перевороту, галицькою диктатурою у зв’язку з переходом УГА на Велику Україну.

На початку серпня 1919 р. відносини між урядами УНР і ЗОУНР суттєво загострилися. Кам’янцем поповзли чутки про напруженість у стосунках між Директорією та диктатурою. В таких умовах С. Петлюра 3 серпня 1919 р. Написав листа Є. Петрушевичу, в якому закликав негайно звільнити район Кам’янця-Подільського від бригади УСС, щоб «покласти край різним небажаним розмовам, які не дають можливості працювати для добра держави...».

Те, що наддніпрянські політики не поспішали виконувати раніше прийняті умови Є. Петрушевича, призвело до нового загострення відносин між двома українськими проводами. Урядовці УНР намагалися пояснити галицькому керівництву те, що використання соціалістичних гасел дасть можливість схилити на свій бік масовий повстанський рух у боротьбі за незалежність УНР. Але галицька диктатура продовжувала наполягати на виконанні умов.

На початку серпня Є. Петрушевич в ультимативній формі зажадав від С.Петлюри негайного проголошення курсу на парламентаризм та демократію. 12серпня уряд задовольнив зазначену вимогу.

Незважаючи на те, що міжнародна та внутрішня ситуація спонукала уряди УНР і ЗОУНР до співпраці, все ж, політичні суперечності між ними призводили до виснажливої боротьби один проти одного. Провід УНР, як і раніше, офіційно не визнавав диктатуру ЗОУНР.

Вже наприкінці літа 1919 р. виникли суттєві розбіжності у поглядах на подальшу тактику ведення воєнних дій. Галичани наполягали на ударі в південному напрямку на Одесу, через море налагодити зв’язок із зовнішнім світом, зокрема надіялися все-таки отримати визнання і допомогу Антанти. Наддніпрянці переконували побратимів, що головний ворог це більшовики, потрібно відбити столицю – Київ, а потім вести переговори з Антантою. В результаті обидва уряди і обидві армії опинилися у т. зв. “чотирикутнику смерті”[4, 258]. Більшовики восени 1919 р. застосували супроти українців бактеріологічну зброю. Так, з Луї Пастерівського інституту в Парижі були викрадені пробірки з бактеріями тифу. Тиф поклав у шпиталі та забрав життя десятків тисяч вояків, українські армії втратили боєздатність. Особливо трагічним це стало для УГА, адже на відміну від армії УНР, тут суворо дотримувалися наказу не вживати алкоголю, який, очевидно, в тих воєнно-польових умовах міг стати своєрідним антисептиком. [8, 164]Рештки ж армії УНР на чолі з генералом М. Омеляновичем-Павленком пішли в т. зв. Зимовий похід, здійснюючи рейд в тил противника.

Тим часом, спільний похід українських армій на Київ закінчився тим, що галицький генерал Кравс фактично здав столицю України денікінцям. Київські події призвели до чергового загострення стосунків. Наддніпрянські керівники звинувачували у здачі столиці України галичан, а провідники ЗОУНР стверджували, що в усьому винна політика уряду УНР.

Керівництву УНР вдалося переконати Є. Петрушевича розпочати війну з «добровольцями». Враховуючи складну ситуацію на фронті, загострення відносин між наддніпрянським та галицьким проводами, а також опозицією й урядом УНР, у жовтні 1919 р. Директорія скликала нараду, щоб хоча б трохи послабити напружену політичну атмосферу та обговорити шляхи виходу з кризи. На ній С. Петлюра визнав, що між керівництвом ЗОУНР та УНР існують певні непорозуміння. Натомість  Є. Петрушевич заявив про повну згоду провідників обох частин України, що не відповідало дійсності. Прем’єр-міністр І. Мазепа дорікав галицькому проводу за брак віри у спільну справу. Щоб розвіяти підозри галичан щодо відносин УНР з Польщею, він завірив їх, що наддніпрянський провід «не піде ніколи всупереч інтересам галичан»[4,98]. Багато промовців, представників уряду УНР і галицьких соціал-демократів ставили питання про підпорядкування УГА наддніпрянському керівництву і скасування автономного галицького уряду у формі диктатури. Але Є. Петрушевич заявив, що ситуація вимагає, щоб галицький уряд продовжував існувати окремо і завірив, що провід ЗОУНР не вів сепаратних переговорів ні з більшовиками, ні з Денікіним.[12, 76] Ця нарада нічого не змінила у наддніпрянсько-галицьких відносинах, а сам факт присутності Є. Петрушевича на засіданні державного рівня дав підставу галицькій пресі стверджувати, що керівництвом УНР визнано існування інституту диктатури ЗОУНР.

Поки наддніпрянські та галицькі лідери переконували один одного у взаємній лояльності, а політики УНР намагалися підпорядкувати собі галицьке військо, командування УГА, взяло курс на співпрацю з білогвардійцями. У результаті підписаної угоди вся галицька армія мала перейти у підпорядкування А. Денікіна.

Врешті, цей акт і призвів до повного розриву УНР і ЗОУНР. Політичне протистояння проводів УНР і ЗОУНР було зумовлене передусім ідеологічними розбіжностями між ними, а також намаганнями уряду УНР усунути диктатуру ЗОУНР під приводом її нелегітимності та утворити єдине керівництво обох частин України.

Провід УНР вважав режим Є. Петрушевича буржуазною диктатурою, яку слід усунути. Відтак, це загострювало протистояння. Галицькі провідники чудово розуміли, що доля українських земель багато в чому залежить від західних держав, які захочуть мати справу лише з країною, що сповідує демократію та парламентаризм. Тому провід ЗОУНР відстоював загальнодемократичні принципи побудови державності. Тиск Є. Петрушевича врешті й призвів до зміни політичних засад державотворення. В тогочасній ситуації, щоб зберегти шанси на визволення Східної Галичини та домагатися її визнання міжнародним співтовариством,  Є. Петрушевичу необхідно було залишити незалежними від Директорії УНР уряд ЗОУНР і окрему галицьку армію. Зі  свого боку, С. Петлюра мав намір використати досить боєздатне галицьке військо, яке чисельно переважало наддніпрянське. Тому впродовж усього Кам’янецького періоду запекла боротьба двох українських урядів була фактично боротьбою за контроль над УГА.

Безпосередні учасники подій залишили спогади, у яких старалися дати характеристику людським поступкам, робили спроби оцінити наслідки їхньої діяльності. Зокрема, відомий галицький письменник, у воєнні роки повітовий комісар Самбора А. Чайковський зауважувавав: «Перш за все ми хворіли на брак почуття власних сил до самостійності». Він звинувачував наддніпрянців, серед яких було багато прихильників соціалістичних ідей, що «то було лише невільниче наслідування Москви».

Отже, політичне протистояння проводів УНР та ЗОУНР, породжене сповідуванням різних ідеологічних засад державотворення та напрямків зовнішньополітичної орієнтації, врешті призвело до краху боротьби за українську державність у 1919 р.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ ІV

1.               Причини поразки визвольних змагань українців

 

 

Українська революція 1917–1921 рр. була програна. Неможливо було успішно воювати на фронтах із переважаючими силами супротивників, за відсутності союзників, допомоги світової спільноти та визнання на суверенітет від держав-переможниць. Внутрішньою причиною поразки був брак патріотизму серед широких народних мас і вітчизняної еліти. У багатьох випадках під час воєнних дій селяни Наддніпрянщини попадали під вплив отаманів і далі «свого хутора» нічого не хотіли бачити. Пізніше їх пасивність, довірливість до більшовицької пропаганди та агітації, байдужість до виконання патріотичного обов’язку призвела до жахливої етнокатастрофи – тотального розселянювання, голодоморів та масових розстрілів і депортацій у роки утвердження тоталітарного комуністичного режиму на Східній Україні. В свою чергу десятки тисяч галичан, які поверталися з фронтів світової війни, не вступали в ряди УГА, а вичікуючи, лише спостерігали за ходом українсько-польської війни. Також український політичний провід, не дійшовши згоди, змушений був покинути рідні землі і в еміграції був розпорошений, їх роздирали внутрішні чвари, подекуди партійні інтереси ставилися вище загальнонаціональних, а особисті амбіції, політичний егоїзм та невміння реально оцінити політичну обстановку не сприяли загальній справі. З цього приводу влучно сказав один англійський політик: «Кожний нарід, що бореться за свою державну самостійність, мусить передусім знати, чого він власне хоче. Однак, коли розмовляєш із заступниками українських політичних груп, то стверджуєш, що кожний із них хоче чогось іншого; одне слово – ще нема «кристалізації» українського національного веління» [6, 481].

Історію творять люди, а не обставини. Очевидно, непідготовленість національної військово-політичної еліти, подекуди моральний упадок і певні меркантильні інтереси нівелювали загальноукраїнське піднесення і стали перепоною для успішного вирішення завдань національного державотворення.

Основна причина нереалізації соборницького проекту, на думку авторів, полягає в різних ідеологічних та зовнішньополітичних орієнтаціях обох частин України. Політичні лідери, ставши на шлях об’єднання силою обставин, були не готові до конструктивного співробітництва. Ще однією перешкодою на шляху до об’єднання стала юридична недосконалість укладених 22 січня 1919 р. документів, що дало змогу по-різному трактувати Акт злуки.

Протистояння ж С. Петлюри і Є. Петрушевича було обумовлене різними політичними переконаннями.

Отже, як С. Петлюра, так і Є. Петрушевич не хотіли ні поступатися своєю владою, ні ділитися. Внаслідок недовіри, протистояння, складності зовнішньополітичних обставин українські армії були притиснуті до Збруча, й виникла загроза ліквідації української державності.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВИСНОВКИ

 

 

Об’єднання УНР і ЗУНР в одну державу через ряд обставин не було тоді доведено до логічного завершення. Юридичний і правосильний акт Злуки не означав проте реального злиття двох суб’єктів угоди в єдину державну структуру. Не стала Соборна УНР після Злуки ані унітарним державним утворенням, ані федеративним. ЗУНР зберегла за собою власні органи законодавчої та виконавчої влади з чітко окресленими обсягом і напрямів їхніх повноважень. Влада Директорії й надалі обмежувалася територією на схід від річки Збруч. Кожне з державних утворень продовжувало розпоряджатися власними військами, дії яких, щоправда певним чином співкоординувалися обома командуваннями і урядами. Крім того, де-юре остаточне рішення про зазначене державне злиття мали прийняти загальноукраїнські Установчі Збори.

Отже, ці дві національні українські формації складали, швидше, конфедеративне державне об’єднання, що було обумовлено як об’єктивними, так і суб’єктивними тогочасними причинами. Головна з них - скрутне становище, в якому незабаром опинилися Директорія УНР та її уряд, які змушені були під натиском більшовицьких військ залишити майже всю територію України. Не менш трагічною виявилася і доля ЗУНР. 19 березня 1919 р. польське військо, підсилене завдяки Антанті армією Галлера, розпочало наступ на Львів, а 24 травня новий наступ поляків з теренів Буковини підтримали війська Румунії. УГА змушена була відступити до Кам’янця-Подільського, куди відкочувалися й війська Директорії. Уряд ЗО УНР в цих важких обставинах надав Президентові Є. Петрушевичу надзвичайні повноваження, проголосивши його Диктатором. З свого боку С. Петлюра нікому не бажав поступатися своєю владою. За цих умов поглибилися незгоди між урядами УНР і ЗО УНР: для першого головною небезпекою були денікінці та більшовики, для другого - поляки і румуни.

Між керівництвом обох республік встигла вирости прірва непорозуміння і накопичитися вибухова сила протиріч. Іскрою ж для вибуху послужили відомі події 30−31 серпня 1919 р. у Києві, коли місто було одночасно зайняте денікінськими (генерал Брєдов) і петлюрівськими військами. Супротивники одразу розпочали бої в столиці, після чого підрозділи УНР залишили місто.

Надалі ж українські війська знову було відкинуто до Кам’янця-Подільського. Намагаючись урятувати ситуацію і дістати підтримку Польщі в обороні від більшовицького наступу, УНР погодилася на її територіальні домагання. 24 травня 1919 р. повноважний емісар Директорії (С. Петлюри) і прем’єр Польщі підписали таємну угоду про надання УНР «допомоги та підтримки». За нею Україна зрікалася Східної Галичини і визнавала Західну Волинь невід’ємною частиною Польщі, а себе - підлеглою у зовнішньополітичних справах і, до того ж, гарантувала всі права польському населенню тощо. Це означало для західних українців зраду спільних інтересів України. Уряд ЗО УНР розпочав переговори з командуванням генерала А.Денікіна і вже 5 листопада підписав угоду про капітуляцію УГА. 16 листопада 1919 р. С. Петлюра здав полякам тогочасну столицю УНР Кам’янець-Подільський. Наступного дня соціал-демократ С. Петлюра підписав перемир’я з Добровольчою Армією.

В ці ж дні уряд ЗО УНР оголосив про відмову надалі дотримуватися акту про злуку та постанов Трудового Конгресу, а Є. Петрушевич з членами уряду емігрував до Відня. 2 грудня 1919 р. представники УНР і Варшави підписали проект Декларації, згідно з яким Польщі віддавалися Холмщина, Полісся, Підляшшя, Західна Волинь і Східна Галичина. ЗО УНР подала два протести, але діячі УНР їх не брали до уваги. Тоді 20 грудня 1919 р. Є. Петрушевич скликав у Відні засідання уряду ЗУНР, на якому було прийнято рішення про одностороннє скасування Акту Злуки.

Українська державна єдність розвалилася. Соборність УНР було зруйновано , власне, українськими ж руками, а за цим відбувалася й втрата національної державності. В цьому є гіркий урок та повчальна сторінка історії для сьогоднішніх і майбутніх українців. Урок цей вчить, що у часи негод і боротьби слід відкинути власні амбіції і політичні перед першочерговим і святим обов’язком зберегти національну єдність народу та Українську Соборну Самостійну Державу. І в цьому священному завданні немає дрібних та другорядних питань, немає важливих і менш важливих територій, українських і менш українських регіонів! Кожен клаптик української землі є всією Україною і усі, від малих та відчужених, але наших споконвічних земель повинні бути об’єднані в лоні Великої Соборної Української Держави.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:

 

 

1. Винниченко В. Відродження нації. – Ч. ІІІ. – Київ; Відень, 1920;

2. Західно-Українська Народна Республіка 1918–1923. Документи і матеріали: в 5 т. – Т. 2. ––Івано-Франківськ, 2003. – 453с.

3. Західно-Українська Народна Республіка. 1918—1923: Історія / Кер. авт. кол. О. Карпенко. — Івано-Франківськ: Сіверсія, 2001. — 628 с.

4. Мазепа І. Україна в огні і бурі революцій. – К., 2003. – 226с.

5. Сергійчук В. Українська соборність. Відродження українства в 1917—1923 рр. — К., 1999.

6.Солдатенко В.Ф. Україна в революційну добу;у 4-х т.:Т.І.Рік 1917.- Х.:Прапор, 2008.- 560с.

7. Стахів М. Україна в добі Директорії УНР. – Т. 2. – Україна між двома силами. – 356с.

8. Яблонський В. Від влади п'ятьох до диктатури одного.— К., 2001.- 235с.

 

Інтернет-ресурси

9.Кондратюк В. О., Гапонюк Н. В. До питання формування структури вищих органів державної влади й управління в ЗУНР.- [Електронний ресурс].- Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/zif/index.html

10.Павлишин О. Об'єднання УНР і ЗУНР: політико-правовий аспект (кінець 1918 р. — перша половина 1919 р.) //Вісник Львівського університету. — Серія історична. — Львів, 2002. — Вип. 37. — Ч. 1. — С. 327—349. [Електронний ресурс].-  Режим доступу: www.nbuv.gov.ua/portal

11.Степан Кобута. Західно-Українська Народна Республіка: нетиповий приклад українського державотворення під час української револіюції 1917–1921 рр….-  [Електронний ресурс].- Режим доступу: www.nbuv.gov.ua/portal

12.Українська історіографія про значення і наслідки акту злуки УНР і ЗУНР 22 січня 1919 року, Володимир Великочий, Борис Савчук.- [Електронний ресурс].- Режим доступу: www.nbuv.gov.ua/portal

13. http://history.vn.ua/book/zno2010/89.html

14. http://www.refine.org.ua/pageid-5000-1.html

15. http://h.ua/story/191288/

16. http://exlibris.org.ua/vinnichenko/vin301.html

17. http://www.misto.okhtyrka.net/content/view/1668/109/

18. http://www.viche.info/journal/1831/

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ДОДАТКИ

 

ДОДАТОК  А

 

 

Ухвала

Української Національної Ради з дня 3 січня 1919 р. про злуку Західно-Української Народньої Республіки з Українською Народньою Республікою. Українська Національна Рада постановила: Українська Національна Рада, виконуючи право самоозначення українського народу, проголошує торжественно з'єдиненнє з нинішнім днем Західно-Української Народньої Республіки з Українською Народньою Республікою в одну, однопільну, суверенну Народню Республіку.

Зміряючи до найскоршого переведення сеї злуки, Українська Національна Рада затверджує передвступний договір про злуку, заключений між Західно-Українською Народньою Республікою і Українською Народньою Республікою дня 1 грудня 1918 р. у Хвастові, та поручає Державному Секретаріатови негайно розпочати переговори з Київським Правительством для сфіналізування договору про злуку.

До часу, коли зберуться установчі збори з'єдиненої Республіки, законодатну владу на території бувшої Західно-Української Народньої Республіки виконує Українська Національна Рада. До того ж самого часу цивільну і військову адміністрацію на згаданій території веде Державний Секретаріат, установлений Українською Національною Радою, як її виконуючий орган.

За виділ Української Національної  Ради:

 Др. Горбачевський, в.р.

Др. Петрушевич, в.р.

 

 

 

ДОДАТОК Б

 

 

Передвступний договір, заключений дня 1 грудня 1918 року в м. Хвастові між Українською Народньою Республікою й Західно-Українською Народньою Республікою про маючу наступити злуку обох українських держав в одну державну одиницю, такого змісту:

1. Західно-Українська Народня Республіка заявляє сим непохитний намір злитися в найкоротшім часі в одну велику державу з Українською Народньою Республікою, значить, заявляє свій намір перестати існувати як окрема держава, а натомість увійти з усею своєю територією й населенням, як складова частина державної цілости, в Українську Народню Республіку.

2. Українська Народня Республіка заявляє отсим рівно ж свій непохитний намір злитися в найкоротшім часі в одну державу з Західно-Українською Народньою Республікою, значить: заявляє свій намір приняти всю територію й населення Західно-Української Народньої Республіки, як складову частину державної цілости, в Українську Народню Республіку.

3. Правительства обох Республік уважають себе посполу обов'язаними сю державну злуку можливо в найкоротшім часі перевести в діло, так, щоби можливо в найкоротшім часі обі держави утворили справді одну неподільну державну одиницю.

4. Західно-Українська Народня Республіка з огляду на витворені історичними обставинами, окремими правничими інституціями та культурними й соціяльними ріжницями окремішности життя на своїй території, застерігає для своєї території і її населення, як будучій частині неподільної Української Народньої Республіки, дістає територіяльну автономію, якої межі означить у хвилі реалізації злуки обох Республік в одну державну цілість окрема спільна комісія за ратифікацією її рішень компетентними законодатними і правительственними державними органами обох Республік. Тоді також установлені будуть детальні условини злуки обох держав.

5. Договір сей, списаний в обох примірниках, як двох окремих оригіналах, призначених по одному для правительства кождої з обох держав, може бути опублікований за згодою обох правительств, т. є. Директорії Української Народньої Республіки й Ради Державних Секретарів Західно-Української Народної Республіки.

Директорія Української Народньої Республіки:

В. Винниченко, П. Андрієвський, Ф. Швець, С. Петлюра, отаман українських республіканських військ.

Повновласники Ради Державних Секретарів Західно-Української Народньої Республіки: д-р Льонгин Цегельський, д-р Дмитро Левицький.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ДОДАТОК В

 

Універсал Директорії

Української Народньої Республіки

Іменем Української Народньої Республіки проголошує Директорія цілому українському народови велику подію в історії нашої української землі.

Дня 3 січня 1919 року в місті Станиславові Українська Національна Рада Західно-Української Народньої Республіки, як представниця волі всіх українців Австро-Угорщини як і найвищий законодатний їх орган, святочно проголосила з'єдиненнє Західно-Української Народньої Республіки з Українською Наддніпрянською Народньою Республікою в одну суверенну Народню Республіку.

Витаючи з великою радістю сей історичний крок наших західних братів, Директорія Української Народньої Республіки рішила приняти до відома се з'єдиненнє і ввести його в життє згідно з умовами, які означено в ухвалі Української Національної Ради з дня 3 січня 1919.

Віднині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України, Західно-Українська Народня Республіка (Галичина, Буковина й Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна.

Здійснилися віковічні мрії, якими жили і за які вмирали кращі сини України.

Віднині є єдина, незалежна Українська Народня Республіка.

Віднині український нарід, увільнений могучим поривом своїх власних сил, має тепер змогу з'єднити всі змагання своїх синів для утворення нероздільної, незалежної Української держави на добро і щастє робочого народу.

22 січня 1919 року у м. Києві

Голова Директорії В. Винниченко

Член Директорії С. Петлюра

П. Андріївський

А. Макаренко

Член-секретар Ф. Швець