"Розвиток українського правопису"

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ДУБЕНСЬКИЙ КОЛЕДЖ

РІВНЕНСЬКОГО ДЕРЖАВНОГО ГУМАНІТАРНОГО УНІВЕРСИТЕТУ

ПОВІДОМЛЕННЯ

НА ТЕМУ:

 "Розвиток українського правопису"

Підготувала: Цюзік Ю.О.,

студентка ІІІ-С курсу

Дубно -  2018

     Український правопис – система загальноприйнятих правил української мови, які визначають способи передавання мовлення на письмі. Правопис охоплює орфографію та пунктуацію. Як правило, складається історично, відбиваючи давні традиції або нові тенденції в передачі звуків, слів і форм, що виявляються в кожній писемній мові на різних етапах її розвитку. Український правопис сформувався на основі правописних традицій давньоруської мови, що ґрунтувалися на фонетичному принципі, за яким написання має відбивати вимову. У більш як тисячолітній історії українського правопису виділяють 4 головних етапів становлення правопису української мови:

 - Українсько-слов'янський період (X – поч. XVII ст.)

 - Староукраїнський період (ост. чверть XIV – поч. XVII ст.)

 - Норми «Граматики» Мелетія Смотрицького 1619 року (XVII – XVIII ст.)

 - Новоукраїнський період (XIX ст. – сьогодення).

 Перший етап в історії українського правопису тривав від X до XVI ст. Це, власне, був не український, а слов'янський правопис, започаткований творцями слов'янської азбуки.

         Другий та третій етапи в історії українського правопису пов'язані із виходом праці М. Смотрицького «Ґрамматіка славенскія правилноє синтагма». Орфографія староукраїнської писемності вже більш пристосовується до української фонетики. Цей період в історії староукраїнської орфографії позначений національною самобутністю. Наш видатний письменник і лінгвіст М. Смотрицький увів у наш алфавіт букву ґ. Норми М. Смотрицького, опрацьовані детально й на великому матеріалі, в церковній сфері набули визнання в усіх слов’янських народів, які користувалися церковнослов’янською мовою.

          Найскладніший етап в історії українського правопису – новоукраїнський, який рясніє різними орфографічними спробами, системами та втручанням державних чинників у, здавалося б, суто філологічні справи. До того ж у царській Росії, до складу якої входило більше 2/3 українських земель, українську мову офіційно трактували як діалект російської, а не як окрему мову, тому й українське друковане слово обмежували, шкіл з українською мовою навчання не існувало. Але саме тут почав формуватися сучасний український правопис, з’явилася перша друкована праця нової української лінгвістики – «Грамматика Малороссійскаго наръчія». У цьому українському правописі застосовуються чотири принципи: фонетичний, морфологічний, історичний та розрізнювальний. У 1798 році вийшла «Енеїда» Івана Котляревського – твір, який став піонером нової української літератури і поштовхом до пошуків сучасних способів відтворення української мови у писемному вигляді. Виникла потреба у зміні традиційного письма.        Письменники, які прагнули писати живою українською мовою, шукали засобів для передавання справжнього звучання слова. У 1818 р. до алфавіту додано букву і, у 1837 – є та буквосполучення йо, ьо, у 1873 р. – ї. Натомість дедалі рідше можна було зустріти літери ъ, ы та э. Швидка і постійна зміна елементів алфавіту та їх розмаїте вживання породило значну кількість експериментів з українською мовою та створення великої кількості (від 1798 до 1905 р. можна нарахувати близько 50 більш-менш поширених, інколи взагалі індивідуальних) правописних систем. Найвідоміші серед цих спроб: - правописна система Олексія Павловського; - варіант «Русалки Дністрової» (1837); - кулішівка – правописна система П. Куліша у «Записках о Южной Русі» (1856) та в «Граматиці» (1857); - драгоманівка – (вироблена в 70-х рр. XIX ст. у Києві гуртом українських діячів культури під керівництвом мовознавця П. Житецького, куди входив і М. Драгоманов); - желехівка – створена українським вченим Є. Желехівським під час праці над власним «Малорусько-німецьким словарем» (Львів, 1886). Цей правопис закріплено у «Руській граматиці» С. Смаль-Стоцького та Ф. Гартнера, що вийшла 1893 р. у Львові. З певними корективами желехівку вжив Борис Грінченко у фундаментальному чотиритомному «Словарі української мови» (1907–1909). Більшість правописних правил («пиши як чуєш»), застосованих у словнику Грінченка, діють і досі.

    Нову тенденцію до фонетизації українського правопису підтримали в 1-й половині 19 ст. харківські письменники П. Гулак-Артемовський, за безпосередньою участю якого було створено новий (слобожанський) правопис, а також Г. Квітка-Основ'яненко, Є. Гребінка, С. Писаревський та ін. Засадою слобожанського варіанта правопису було – писати так, як вимовляється, з послідовним використанням і дотриманням вимови літер російського алфавіту.    Значно популярнішою виявилась орфографічна система, її розробив П. Куліш у кін. 50-х рр. 19 ст. Проте кулішівка відзначалася прагненням до зайвої фонетизації правопису дієслів, закінчень -ться, -шся, відмовою від наявних у попередніх правописах сполучень йо, ьо на користь літери ĕ, відсутністю літери для йотованого е, збереженням знака ъ у кінці слова після приголосних тощо. Ці недоліки значною мірою були усунені в правописі «Південно-Західного відділу Російського географічного товариства» (1873), співавторами якого були П. Житецький та К. Михальчук. З їхньої ініціативи до кулішівки було внесено зміни: йотований звук і вперше став позначатися літерою ї, йотований е – літерою є, у кінці слова перестав вживатися ъ, вибуховий г передавався не латинською літерою g, а буквосполученням кг. Але у зв'язку з Емським актом 1876 цей правопис було заборонено. У 1907–1909 рр. виходить друком «Словарь української мови» за ред. Б. Грінченка. Представлену в ньому правописну систему використав І. Огієнко в підготовленому ним і виданому в 1919 р. «Правописі». Всеукраїнська академія наук (ВУАН) використала принципи Б. Грінченка та І. Огієнка при опрацюванні «Найголовніших правил українського правопису». Ці правила стали основою для опрацювання першого загальноукраїнського правопису, що вийшов у Харкові 1928 року і був запроваджений у практику з 1 січня 1929 року. Авторами цього правопису були видатні українські мовознавці Агатангел Кримський, Олекса Синявський, Олена Курило, Євген Тимченко, Григорій Голоскевич, Всеволод Ганцов, Степан Смаль-Стоцький, Василь Сімович, Володимир Гнатюк, Леонід Булаховський та інші. Підписав його до друку народний комісар освіти УСРР Микола Скрипник. Коли б усе йшло цивілізованим шляхом розвитку, тепер ми мали б сталий правопис, з якого усували б окремі вади та недоречності. Адже починаючи з середини XIX і до початку 30-х років XX ст. український правопис набував дедалі більшої самобутності й соборності. Але настали часи репресій, придушення будь-яких проявів національного самовираження. У добу розстріляного відродження знищено або зацьковано більшість авторів харківського правопису 1928 року. Укоротив собі віку Микола Скрипник. У 1933 році виходить новий правопис, «очищений від націоналістичних перекручень, що ставили перешкоди оволодінню грамотністю широкими масами і спрямовували українську мову на відрив від російської, орієнтували українську мову на польську та чеську буржуазну культуру, ставили бар'єр між українською та російською мовами». Якщо перекласти ці розмірковування звичайною мовою, то з українського правопису вилучено майже все, що відбивало оригінальні риси української фонетико-морфологічної системи. Цей правопис був запроваджений без жодних обговорень. У багатьох моментах поривався зв'язок із тогочасною українською правописною традицією. З абетки вилучено літеру ґ. Послідовно відкинуто йотацію при збігові двох голосних; відповідно слова типу матеріяльний, діяметр, атеїзм, проєкт, дієта дістали форму матеріальний, діаметр, атеізм, проект, діета. Замінено написання слів авдієнція, авдиторія, авкціон, бравнінґ, фавна на аудієнція, аудиторія, аукціон, браунінг, фауна. Далі таке «очищення» тривало. У 1946 році з'являється «вдосконалений» український правопис, що ставив собі за мету «забезпечити єдність з правописами братніх народів Радянського Союзу, особливо російського». Хоча спочатку певні надії на виправлення спотворень пов'язувалися якраз із цим проектом, що розроблявся правописною комісією на чолі з академіком Л. Булаховським в евакуації під час війни. Члени комісії (з участю відомих українських поетів і письменників П. Тичини, М. Рильського, М. Бажана, Ю. Яновського, І. Кочерги та ін.) спробували бодай частину повернути вилучених орфографічних  норм. Жодна з пропонованих змін не пройшла; в опублікованому в 1946 р. правописі було зроблено лише кілька косметичних виправлень. Зокрема замість атеізм, наівний, Каір, Аіда, діета, діез уведено форми атеїзм, наївний, Каїр, Аїда, дієта, дієз і подібні, проте залишено проект. Здавалося б, далі зближувати правописи вже не було куди. Але 1960 року виходить ще одне видання «Українського правопису». Спричинене воно тим, що в 1956 році видано «Правила русской орфографии и пунктуации», тож у ряді правописних моментів, спільних для української і російської мов, виникла певна неузгодженість, яку тепер, після опублікування «Правил русской орфографии и пунктуации», можна усунути. Причиною всіх змін в українському правописі радянського часу, починаючи з 1933 року, було наближення його до російського, а найбільшим гріхом українських мовознавців уважалося прагнення «порвати із спільними шляхами правописної нормалізації української і російської літературних мов» та невизнання «спільних змін, які сталися в українській і російській мовах після Жовтня». Після початку «перебудови» питання удосконалення українського правопису знову стало актуальним – редагування правописного кодексу розпочала Орфографічна комісія при УРСР. Проект обговорювали і в новоствореному Товаристві української мови ім. Т. Шевченка (головою якого був Дмитро Павличко). Новий варіант затверджено 14 листопада 1989, а 1990 року з'являється третє видання «Українського правопису», за яким до української абетки повернуто усунуту 1933 року літеру Ґ, зменшено кількість винятків у відтворенні на письмі слів іншомовного походження, відновлення кличного відмінка (за радянських часів він був необов'язковим і називався клична форма) тощо. Але ні це видання правопису, ні наступне 1993 року не повернуло українській мові її власного правописного обличчя, яке так довго спотворювали ті, хто виконував замовлення творців «нової історичної спільноти радянського народу» з єдиною мовою. Під час I Міжнародного конгресу україністів (27. VIII–3. IX 1991) було прийнято постанову про потребу вироблення єдиного сучасного правопису для українців, що проживають в Україні, так і в діаспорі, котрий мав би опиратися на весь історичний досвід української мови. Ще 8 червня 1994 року уряд України затвердив склад Української національної комісії з питань правопису при Кабінеті Міністрів. Початковою метою була підготовка нової редакції правопису за два з половиною роки (до кінця 1996 року), але робота із підготовки оновлених правил значно затягнулася. Остаточно всі напрацьовані пропозиції було передано до Інституту української мови у середині січня 1999 року. Цей проект відомий під назвою «Проект правопису 1999 року» чи просто «Проєкт» (оскільки серед іншого пропонує відновити йотування перед голосними, як було до 1933 р.). Чимало сучасних українських письменників дещо відхиляються від чинних правил у написанні, наприклад, запозичених неологізмів та іноземних власних назв – актуальний правопис не врахував усіх можливостей та деталей їх відтворення українськими графічними засобами. Так, у багатьох географічних, історичних та художніх книгах певні видавництва використовують сучасні способи транслітерації (з мов, котрі використовують латинський алфавіт), без оглядки на правопис, який не дефініціює точного її використання: «А-Ба-Ба-Га- Ла-Ма-Га» (Київ) – у серії книг про Гаррі Поттера; «Астролябія» (Львів) – у серії творів Толкіна («Володар перстенів», «Гобіт», «Діти Гуріна» і «Сильмариліон»); «Літопис» (Львів); «Мапа» (Київ) та енциклопедія УСЕ видавництва «Ірина» (Київ). Для цих видань характерне чітке розрізнення під час передачі англійських H і G – відповідно Г і Ґ. Діючий правопис, натомість, не визначає коли писати Г, а коли Ґ і каже в обох випадках використовувати одну і ту ж літеру – Г .Але рано чи пізно цей проект стане чинним правописом, і чим більше людей підтримає його сьогодні, тим швидше це трапиться.

Висновки

Сучасна українська мова майже на всіх рівнях мовної системи зазнає змін, що пов’язане зі зміною суспільно-політичного та економічного ладу. Проте‚ зміни в характері норми відбуваються перш за все внаслідок існування в мові паралельних, варіантних засобів вираження однієї і тієї ж форми, одного й того ж значення. Саме останнє двадцятиліття відзначається стиранням різних варіантів, становленням, закріплюванням норм сучасної української мови. Процес цей надзвичайно складний і тривалий. Мова, як жива істота, постійно видозмінюється, і які нововведення чекають нас попереду, можна тільки здогадуватись.

Література

 1. Огієнко І. Костянтин і Мефодій: їх життя та діяльність / Іван Огієнко // Варшава, 1927. – С. 126–127.

2. Бабич Н. Д. Основи культури мовлення / Н. Д. Бабич. – Львів, 1990.

 3. Бурячок А. Про зміни та доповнення в третьому виданні «Українського правопису» / А. Бурячок. – К., 1992. – №7. – С. 11.

 4. Бурячок А. Що змінилося в «Українському правописі?» / А. Бурячок. – К., 1997. – С. 80–81.

5. Історія українського правопису XVI–XX століття [Текст] : хрестоматія / В. Німчук, Л. Зизаній, М. Смотрицький [та ін.]; упоряд., переднє сл. В. Німчук. – К. : Наукова думка, 2004. – 583 с.

6. Огієнко І. Історія української літературної мови / І. Огієнко. – К., 1995. – С. 385.

7. Український правопис / НАН України, Інститут мовознавства імені О. О. Потебні; Інститут української мови. – Київ, 2007. – 288 с.

8. Український правопис. 4-те видання, виправлене й доповнене. – К., 1993. – 286 с.