Сценарій до дня Матері "Найрідніша, наймиліша, найсвятіша" на власних поезыях)

Про матеріал
Захід для старшокласників або дорослих. Все про маму - найдорожчу кожному людину. Можна розбавити піснями про маму.
Перегляд файлу

                                              СЦЕНАРІЙ

               Наймиліша, найрідніша, найсвятіша…

Ведучі – двоє

               Всі поезії читаються під музику

               На екрані – 100 сюжетів про маму, сестру, бабусю…

1. День Матері відзначається у другу неділю травня,   бо це   місяць Пречистої Діви Марії, яка благословила у хресну путь свого єдиного сина – Спасителя людства. До Матері Божої звертаються християни, просячи заступництва і допомоги. У травні, коли природа Мати виряджає свою доню Землю в  пишному уборі весняних квітів у дорогу життя, праці й радості, люди висловлюють подяку материнській

            самопожертві і відзначають День Матері.

 

2.         День Матері! Це день, коли вітають матерів, дарують квіти і усмішки, висловлюють свою шану, любов і повагу. І роблять це всі: і неповнолітні діти, й ті, що вже стали дорослими, можливо, вже й самі є батьками. У цей день згадують світлу пам'ять і тих матерів, що відійшли у вічність, але завжди живуть у серцях своїх дітей

       Вічна Мати,що зветься Марія, 
      Шле молитви за нас в небеса,
      І горить в кожнім серці надія,
      І щомиті любов воскреса....

  1. Що може біти ріднішим за матусині руки? Коли тобі сумно,  вони зігрівають тебе лагідними обіймами. Що може бути ласкавішим за  матусині очі? Вони осявають світ навколо тебе, коли ти в розпачі... Немає нічого щасливішого, ніж мить,  коли Матуся щиро  посміхається. І навіть коли вона сердиться  - красива, рідна, єдина, - ближчої людини не існує.
  2. Богиня – Берегиня... Це - високе, тонкоруне, поетичне, точне і загадкове наймення!                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                              Берегиня... – це та, що береже оселю від злого вітру, оберігає нас від невірного кроку, захищає від непрошеного лиха та напасті. Це та, що ніколи не вимагає від нас ніяких жертв, а сама задля нас жертвує всім,- навіть життям!

Це та, що темними ночами гойдала тебе, не зімкнувши очей ні на мить, лічила сургучеві зорі, дивлячись у заплакане вікно,  мрійно співаючи колискову...

Ім’я цій Берегині – МАТИ!

  1. Матері дають нам життя. Вони  пестять і плекають нас із першої миті нашого існування. І ніхто не розуміє нас краще за Маму. Вона завжди поряд, завжди допоможе, дасть мудру пораду і заспокоїть у гірку годину.  Матуся  пишається нашими досягненнями і хвилюється, коли нас немає вдома. Вона любить нас понад усе і навіть більше.
  2. Мама вчить нас найголовнішим людським якостям – доброті, чесності, порядності, милосердя та людяності. Вона відкриває для нас життєвий шлях, допомагає не заблукати в непередбачуваних лабіринтах життя... Тому потрібно зробити все для того, щоб вона завжди могла нами пишатися і якнайменше журилась через наші невдачі.

 Пісня про маму «Чорнобриіці» (фрагмент)

1.                   Нехай повік благословенна буде та,

                      Чиї нас крила вгору піднімають,

                      Чиї завжди усміхнені вуста

                      Цілують нас і нас же прославляють.

 

                      Нехай повік благословенна буде та,

                      Чиї нас руки пестять і леліють.

                      З чийого серця щедрість пророста,

                      Й струмки добра ніколи не міліють.

 

                      Нехай повік благословенна буде та,

                      Що світ їй дав таке високе ймення.

                      І хай уже посріблені літа, -

                      Це їй від нас палке благословення!    Т. Лісненко

2. Любов Матері... Що може бути сокровеннішим? Жінка-мати  – лаконічно, але водночас так багато вкладено у цій прикладці... У нас підсвідомо живе довіра до неї, ми знаємо, що Мати не відвернеться від своєї дитини ніколи, її любов сильніша за буденні образи. Ніхто так, як вона, не здатен відчути і зрозуміти зранену душу її доньки чи сина. Її серце щемить, коли дитині погано, вона співпереживає з нею, уміє поспівчувати, підставити плече, розрадити і допомогти. Уявляєте, який безмір любові в жінки, яка є Матір'ю для усіх нас!

  1. Кажуть, що великі люди не народжуються  – їх вирощують Матері. Все це факти, які тільки підтверджують, що впродовж тисячоліть, незважаючи на всі лихоліття, жінка-мати є вічним джерелом невичерпної любові та берегинею національних традицій.   
  2. Особливо у день вшанування Матерів варто зупинити на мить шалений ритм життя і задуматися, чи не забули ми раптом про свою найдорожчу у світі людину. Тому що це день (як і все життя!) пам'яті про Матерів цілого світу, коли віддається належне їхній праці і безкорисливій жертві задля блага своїх дітей.
  1.      На долю української Матері випало чимало болючих випробувань, але вона завжди знаходила силу і мужність їх зносити, бо вірила в опіку Божої Матері і мала надію, що здійсниться бажання багатьох поколінь  – відродиться незалежна Україна. Упродовж віків українська Мати попри всі нещастя і страждання зуміла передати своїм дітям любов до всього рідного.
  2. Про Матерів можна говорити нескінченно. Добрі, горді, мужні, щирі і м»якосердні матері! Скільки життів врятовано їх руками, скільки лиха прогнали добрі слова їх, скільки подвигів звершено відважними їхніми серцями! Де знайти слова, що змогли б розповісти про вагу і красу невичерпної материнської любові, передати щедрість їхніх сердець? І складають люди про Матерів вірші, пісні, прекрасні легенди і серйозні книги. 
        Пісня про маму «Пісня про рушник» (фрагмент)

1.    Починаючи з великого українського Кобзаря – Тараса Шевченка, який показав у своїх творах трагічне життя жінки-матері, наша література малює її образ. Згадаймо хоча б невмирущий образ Матері із  «Зачарованої Десни»  Олександра Довженка.  З якою любов’ю пише кінорежисер про неї, про її любов до всього живого! Саме від неї Довженко поніс у далеку путь життя талант людської краси, гуманності та співучості. Вона проводжала свого сина у широкий світ, як проводжає кожна Мати свою дитину.

2.    Недарма під впливом згадок про матір Андрій Малишко написав свою «Пісню про рушник»:  «Рідна мати моя, ти ночей не доспала, І водила мене у поля край села, І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала, І рушник вишиваний на щастя дала.».

1.  Все починається з Матері: і перші слова, і перші кроки, і перші радощі. Вона вчить своїх дітей любові до всього світу, вчить приходити на допомогу тому, кому вона потрібна, вчить доброти й тепла. Мати стає тим зразком, з якого бере приклад людина усе своє життя, недарма, якщо спитати маленьку дитину, на кого вона хоче бути схожою, та відповість: «На Матусю».

2.Сьогодні ми в особливій формі хочемо поговорити про маму, про її роль у житті кожної людини і для цього запросили Тетяну Лісненко.

 Тиха музика 

Лісненко : «Посіяла людям Літа свої літечка житом. Прибрала планету, Послала стежкам споришу, Навчила дітей, як на світі по совісті жити…»  Це може зробити лише вона – Мати,  найрідніша у світі людина. Їй несе кожен з нас свої болі й радощі, сумніви й успіхи, помилки й гріхи, успіхи і розчарування. З нею хочеться порадитися, поділитися турботами. Вона ніби священик й одночасно кат, вищий суд і суд совісті. Тому, як би й куди б не кидало людину життя, завжди з нами будуть «очі материнські і білява хата».

 

  1. Але матері не вічні… і ми спробуємо показати  образ МАМИ у різні періоди життя: як вона любить своє маленьке дитя, як пестить його і вкладає свою любов у його серце, як і чому навчає… А ми, дивлячись у її очі, вдячно їй дякуємо за ласку, турботу і любов. А потім переживаємо за її сивини, натруджені руки, розуміючи, що мама старіє… А потім, коли  хвороби чи старість забирають маму, в розпачі ламаємо руки і картаємо себе: не все зуміли зробити, не все устигли сказати, не встигли подякувати за її материнську жертовність…

    2.. Отож -  «Засвітилася зорина – народилася дитина»

Мене у серпні мати народила,

Як чорнобривці бархатом цвіли.

В мені любов до квітів розбудила,

Які б вони на світі не були.

 

І я росла, милуючись красою

Лугів зелених, квітів у дворі,

Шпаком дзвінким і жовтою осою,

І рястом на Омельковій горі.

 

А коли літа вилиняла хустка,

І мальви вже прив»яли на стеблі,

То кольорів отих пахучі згустки

Роки не змили з серця і землі…

 

За це все вічно дякувати мушу

Моїй родині, Богові й землі,

Що й досі маю чисту й добру душу,

В якій дзвіночки й мудрі ковалі…

                                              ***

 Купала у любистку мене мати,

Щоб мала я і щастя, і красу,

Тепло небес уміла передати,

Його в душі завжди своїй несу.

 

Купала в чебреці, купала в м’яті,

Це відганяло лихо за межу.
А у садку – жоржини ледь прим’яті,

Я їх красу і досі стережу.

 

Купала в звіробої мене мати,

І клала в купіль гілочки сосни.

Щоб я уміла вірити й кохати,

І пестить цвіт квітучої весни.

 

В мелодіях пісень купала мати,

І голос свій мені весь віддала.

Щоб я уміла лагідно співати,

Щоб, як веселка, сонячно цвіла.

 

                Любить людей мене навчила мати

                            Любить людей мене навчила мати,

Їм дарувать і усмішки, й пісні.

А ще навчила працю поважати,

І спів пташиний ранній навесні.

 Навчила мати радуватись сонцю,

І низько-низько кланятись землі.

І пестить рожу, що зорить в віконце,

І ніжить пташку, що  співа в імлі.

Навчила ненька хліб свій поважати,

І хліборобську працю величать.

Мене навчила сіяти й орати,

І як хлібину різати почать...

А ще навчила всіх пісень співати,

І щедрості навчила, й доброти.

Любить весь світ мене навчила мати,

І цю любов до скону берегти.

Перші роки свого дитинства я жила в хуторі Вишневе, пам’ять про нього завжди хвилює душу…

                                      Хутір Вишневе

Наш хутір весь у вишнях потопає,

Біліє світ, коли вони цвітуть!

А коли ягід в жмені насипає,

Тоді й дорослі в радості цвітуть.

 

Зимою вишні в інеї сріблястім,

Неначе в шубах, вкутані стоять.

Мов наречені в сонячнім причасті… -

Ні з чим красу таку не порівнять.

 

Тому і зветься хутір наш – Вишневе,

Його не проміняю ні на мить!

Люблю  його, коли воно рожеве

У серці щедрим віршем пломенить.

 

Люблю його й забути вже не в силі,

Воно – мов жито, хвилями шумить…

А на високім синім крутосхилі

Моє дитинство виспіване спить…

                 У село

Вже старіє літо і зітхає,

Яблука постукують в саду.

Перший лист опалий замітає

Стежку, що по ній додому йду.

Простягаю руку – і радію,

Хоч помітно зменшується день,

Що нічого я таки не вдію, -

А бджола над вуликом гуде...

І коли заходжу я до двору,

Листом мають батькові сади,

Пахне пижма, м”ята, помідори, -

Я ж спішу напитися води...

Бо криниця батька – не міліє,

Напува гостей з усіх доріг,

Пригощає щиро, як уміє,

Це ж бо мій родинний оберіг.

Винограду в листі – цілі грона,

Сливи і порічки, черешні!...

І медових груш обвислі крони, -

Все дитинством пахне тут мені!...

 

          Посвята батькам

Восени дороги закричали

І проснулись заспані мости…

Від свого домашнього причалу

Поспішила погляд відвести…

Так хотілось вирватись далеко

(Самостійність душу розрива!)

І лишила двір, немов лелека,

Й жилка не сіпнулась, і брова…

Засліпило сонце всі дороги,

Енергійна, сильна, молода…

І до материнського порогу

Не завжди верталася. Шкода…

І було, не раз собі гадала,

Що батьки чекають на листа,
Батько ждав, матуся виглядала, -

Та пора сліпила золота…

Але час нагадує про втому:

Край чужий – не рідна сторона.

І хотілось хтозна як додому, -

Може, то й була моя вина?..

…Сторінки гортала у дорозі,

Витирала сльози на лиці,

Уявляла: мама на порозі

В батька груші стиглі у руці…

Знаю я: завжди мене чекає

Рідний двір і хата у саду.

В гості скрипом ясена гукає,

І я в котрий раз сюди іду…

Вже роки мої протупотіли,

Скільки їх з туманами спливло:

Наче птахи в осінь полетіли,

І життя, як вишні, відцвіло…

Вже і я, мов яблуня крислата,

Повна літ, і мудрості, й сивин,

То ж спішу в село – до мами й тата,

Біля стежки – мальви і полин…

А в дворі так пахнуть абрикоси,

М’ята, пижма, стиглі чебреці.

…А були у мами чорні коси,

Й усмішка, і ямка на щоці…

Тато мій із синіми очима,

З чубом гарним… Красень та й усе!

Все було у рідних за плечима,

А сюрпризи й старість їм несе…

…Не хворійте, рідні мої, прошу,

Я віджену старість і біду,

Захищу від спеки і пороші, -

Бо згублю вас – більше не знайду…

Як же серце нидіє в тривозі,

А душа, мов пташка, на крилі…

В місті я, а мати – на порозі,

Виглядає батько у брилі…

Що ж за доля Вам – дітей чекати,

І ходить в тривозі до воріт?

Виглядати, думати, не спати

Скільки літ, о скільки довгих літ!..

А сьогодні я сказати мушу,

Щоб мене почути ви змогли,

Вам віддам і серце я, і душу,

Аби в світі довше ви жили…

               ***

  1. Сторінка наступна – «Спішу тобі подякувати, нене»

 Дякую

                                 За осінь ту, що замітає

                                           Стежки у маминім саду,

                                 За шлях курний під яворами,

                                           Яким в село щотижня йду.

                                 За тепле літо, що медами

                                           Жоржини й мальви напува…

                                 За те, що трепетна троянда

                                           До мене очі відкрива…

                                 За весни – білі наречені,

                                            За яблунь запахи в дворі,

                                 За тихий день і свіжість ночі,

                                            За неба вічність угорі.

                               За клен, калину і осику,

                                            За ясен-красень і вербу,

                               За теплу усмішку і радість,

                                            За сум раптовий і журбу…

                               За голос птаха, що на гіллі

                                            Чарівні звуки залиша…

                               За звіробій, чебрець, ромашку,

                                             За все, чим повниться душа.

                               За душу щиру, небайдужу,

                                             За весен шум, рожевий квіт,

                               За те, що я живу і мушу

                                             Любить душею білий світ!

                               За те, що в радості й печалі,

                                             І у молитві, і в журбі,

                               Де б не була: днями й ночами –

                                             Матусю, дякую ТОБІ!

  Спасибі, мамо,  за ласку

Спасибі, голубко, за ласку,

За серце твоє золоте,

За ніжну і лагідну казку,

За слово прекрасне, святе.

Спасибі за добру пораду,

За усмішку дивно ясну,

За стежку у мальвах, край саду,

За зиму, за літо, весну…

Спасибі за добру науку,

Що ти мені щедро дала,

За те, що взяла ти за руку,

І в світ по стежках повела…

Спасибі, зозуленько сива,

Схиляю я низько чоло…

Ти мудра, велична й красива,

Аби тобі добре було.

А я поспішу із дороги

Крізь далі ясні, голубі

До твого низького порогу,

Щоб знову вклонитись тобі.

 

          Чекай мене, мамо

                     (пісня)

  1. Не хворій, моя мамо, не треба,

Я печалюся в сивій журбі…

Прихилю я до тебе півнеба,

А півнеба залишу собі…

                             Пр. Відверну і вітри я, і грози,

    Від палючого сонця спасу,

    Подарую жоржини і рози,

    Із криниці води принесу.

    Щоб у тіні твого листопаду

    Засинали печалі й жалі, 

    Щоб до твого квітучого саду

    Повертались з доріг журавлі.

  1. Не сумуй, моя мамочко сива,

Посміхайся, як сонце весні.

Ти – як доля – велична й красива,

Розкрий душу, рідненька, мені.

  1. Ти чекай мене, мамо, з дороги,

Я вернусь, хоч підбите крило…

Затамую і болі, й тривоги,

Щоб хоч трішечки легше було.

 

           Для тебе, мамо

Для тебе зорі з неба я дістану,

Тобі я заспіваю пісню для душі.

А хочеш, серед ночі Мавкою я стану,

Тобі, рідненька, присвячу вірші..

 

Для тебе я веселку намалюю,

Там неземні всі будуть кольори…

Весь білий світ тобі я подарую,

Усе віддам! Усе-усе!  Бери!

 

За тебе я святим всім помолюся,

Якби вони тобі продовжили роки –

Як в твої карі очі я дивлюся,

То бачу там і небо, і зірки…

 

Для тебе стану я і осінню, й весною,

Заквітну білим квітом навесні,

Торкну тебе струною голосною,

Приснюсь тобі  в веселковому сні.

 

До тебе я прийду з дощами і грозою,

А може, з тихим вітром уночі…

Зі щирим сміхом, може, зі сльозою,

Можливо, вдень, а може, при свічі

           ***

Прийду до тебе.  На душі тривожно.

У шибку темну стукну, крадькома,

І знов почую: «Стукати не можна,

Нікого вдома вже давно нема…»

 

А я все вірю в чудо чи примару,

Себе все тішу: поруч, поруч ти.

Хай навіть сонце закривають хмари,

Хай навіть навпіл краються світи, -

 

Живу тобою, вірою святою,

Ти поруч йдеш зі мною  крізь літа

Стежиною із зілля, золотою,

Твоє ім’я нашіптують   вуста.

 

А я для тебе віршів наскладаю,

Щоби від них хмеліла голова…

Зоря впаде із неба – загадаю

Почуть від тебе лагідні слова…

 

Тебе й вві сні я ніжно, колисаю

Твій теплий образ квітне, наче мак.

Від тебе, мамо, кращої немає,

Й ріднішої за тебе теж нема!...

 

  1. Сторінка  «А час безжально роки викрада…»

                                   На ювілей

                          Мамо, мамочко, сива пташко,

Очі добрі, хоч в зморшках чоло.

Скільки  років – збагнути важко,

Й на цій дорозі всього було.

 

   Радість, мрії, байдужість, сльози, 

   Праця в полі – важка-важка.

   Були теплі дні і жорсткі морози,

   Втома в серці і біль в руках...

 

Нам із братом дали багато,

Жить навчили і вас любить.

Цінувати час і робити свято,

І по совісті в світі жить.

 

   Але совість лоскоче душу,

   В серці стукають ковалі...

   А я знов червоніти мушу,

   Що не частий гість у своїм селі...

 

Привезу з міста хустку квітчасту,

Не жалій. Запинай. І не плач.

Ти пробач мене, мамо, не часто

Я в село приїжджала. Пробач...

 

   Рідко я помагала. Потому

   (Так складалося завжди в житті)

   Навіщала – і швидко додому,

   Менше дома – а більше в путі.

 

Не встигала нічого зробити,

Злазить в погріб, принести води,

Щось спекти чи горіхів набити, -

А спішила у місто завжди...

 

   То у тебе й здоров”я, можливо,

   Бог раптово забрав за мій гріх...

   А сьогодні щасливо й сміливо

   Я вернулась на рідний поріг...

 

Щоб у пояс тобі поклонитись,

В день народження шану віддать.

І до серця твого прихилитись,

З ювілеєм тебе привітать.

 

   І сьогодні в  цю пору прекрасну,

   Усі квіти, що є на землі,

   Вам, матусі, ви – сонечка ясні!

   Вам привіти несуть журавлі.

 

І хвилюється буйний хай колос,

І сюрчить в полі коник-трубач.

Я за дочок усіх на весь голос

Заявляю : “Матусю, пробач”...

 

   За недоспані, трепетні ночі,

   І за прикрощі, дані колись.

   За печалі і сум, що пророче

   Наче вітер, у хату неслись...

 

Я сьогодні для тебе, матусю,

Ладна зорі дістать голубі...

Але, мабуть, лишень посміхнуся,

Щоб продовжити роки тобі...

***

                                Білий сніг упав тобі на скроні,

                           Старість ладно стелиться до ніг.

                           І давно поморщені долоні,

                           Мабуть, безліч пройдено доріг...

 

                                Ти по них невтомно крокувала,

                          Тяжко, важко, часом в самоті,

                          І мету свою ти твердо знала,

                          Знала свою ціль ти у житті.

 

Ти навчала чесно працювати,

  І добра навчала, як завжди,

  Щоб могли ми увесь світ пізнати,

  Й на землі лишить свої сліди.

    

Ти дала нам віру і надію ,

 Щоб ішли ми з ними в майбуття,

 Та, на жаль, свою велику мрію

 Не втілила ти в своє життя.

 

                     Хай сніги не падають на скроні,

                     Квіти щоб і пахли, і цвіли.

                    Щоб у мам не морщились долоні,

                    І щоб мами вічними були!

 

                                     Мамині рушники

Я чую мами пісню колискову,

Хоч йдуть невпинно зграєю роки…

А на стіні у хаті, як підкови,

Як крила птахів – білі рушники.

 

Вона з любов’ю кожен вишивала,

А за вікном – і місяць, і зірки…

Молилась Богу, шила і співала,

І птахи оживали з-під руки…

 

Складала чемно хрестики крилаті,

Червоні, білі, сині, - золоті!

І стільки їх було у нашій хаті,
Таких я більш не бачила в житті.

 

На рушниках тих мальви оживали,

І маки, і жоржини, й сокирки…

І серед них – птахи її співали,

Здавалось, з неба падали зірки…

 

Ті рушники у хаті – наче диво,

Вони з стіни до мене гомонять.

Із ними в хаті затишно й красиво, -

Неначе в душу зграями летять…

 

                    Мамі

Літа, літа… Неначе ті лелеки:

Сьогодні – є, а завтра їх нема…

У мами – літо, осінь – недалеко,

І страх всю душу холодом пройма.

Сьогодні – є, а завтра їх нема…

Літа, літа… Неначе ті лелеки.

 

Якби ж то мама зовсім не старіла,

Була красива й вічно молода..,

Та я сивини в неї вже узріла,

Мабуть, хтось в неї роки викрада…

Була красива й вічно молода..,

Якби ж то мама зовсім не старіла.

 

Мене плекає, ніжить і леліє,

Від мене біди й горе відганя.

Лише вона любити так уміє,

Свою любов даруючи щодня.

Від мене біди й горе відганя.

Мене плекає, ніжить і леліє.

 

О, як би я хотіла, моя нене,

Щоб не світилась в тебе сивина,

Бо ти одна, одна така у мене,

На світі всім – єдина і одна!

О, як би я хотіла, моя нене,

Щоб не світилась в тебе сивина… 1989 р.

         Дивлюсь на маму…

Дивлюсь на маму й чую перегуки

Минулих літ, як юною була…

Старіє, мабуть, мама від розлуки,

А не від літ своїх, що прожила.

 

Дивлюсь на маму, й втому забуваю,

І грають, грають в посмішці вуста…

Сльозу від неї потайки ховаю,

Й прошу, щоб Бог продовжив їй літа.

 

Дивлюсь на маму і на її руки,

Вони в дитинстві ніжили мене…

Я так не хочу горя і розлуки –

Життя без мами сіре і сумне…

 

Дивлюсь на маму – в неї сірі очі,

А були ж карі, карі, як терни,

Найкращі їй слова сказати хочу:

«В гріхах, матусю, ти вже не вини…»

 

Дивлюсь на маму, й забуваю втому,

Всі забуваю прикрощі свої…

А все ж не часто їжджу я додому,

Поцілувать, обняти щоб її…

 

Дивлюсь на маму, а вона вже сива,

Зима принесла старість на крилі…

Та, як була, неписано красива,

Таких нема, немає на землі!!!

               Лише поклич

Коли прийду з доріг додому

Під біг розгнузданих років,

Вклонюсь матусі, як нікому,

Принісши їй свій біль, свій гнів.

 

А мальви ген цвітуть довкола,

І пелюстки кладуть до ніг.

Радіє мама, як ніколи,

І просить в хату, на поріг.

 

А в хаті пахне осокою,

Дитинства запах полонить.

І хлібом пахне, і мукою,

Любистку запах аж  п»янить.

 

Радіє мама: доня вдома,

Яка жадана, довга мить.

Зникає біль в душі і втома,

І серце навіть не болить.

 

Приходить час – беру за руку:

Пора в дорогу мені знов…

І сивим поглядом розлука

Всю перекреслює любов.

 

І знов журба ляга на плечі:

Матусю люба, вибачай.

Виходь за сад, о нене люба,

Мене із вітром зустрічай.

 

І я вернуся, як лелека,

Пізнаю в тисячі облич.

Де б не була, хоч як далеко,

Я прилечу, лише поклич…

  1. Сторінка «Твоєї усмішки мені не вистача…»

                                    До мами

                                                  Триптих

За вікном автобуса – осики,

Скирти сплять, неначе буханці.

Квітень награє свої музики,

Та чомусь сльозина на щоці…

 

Їду я додому, по дорозі

В хвилюванні серце і душа.

Звикла вже купатися в тривозі,

Бо до мами слабкість поспіша...

 

Мама стільки справ переробила,

Стільки на долонях- мозолів!

І здоров’я в праці загубила, -

Важко працювати на землі…

 

І коноплі в вересні мочила,

Стоячи по пояс у воді,

Нас із братом доброму учила,

Не коритись горю і біді…

 

Потім цеглу в печах випікала,

(А була ж красива й молода!)
Від тяжких робіт не утікала,

А тепер – постукала біда…

 

За які важкі такі провини?

Господи, скажи мені, - доньці,

Рано їй на скроні ті сивини

Залишив. А зморшки на лиці?...

 

То усі стежки колючі й терни –

Хутір, бідність, лампа, вечори…

І куди той вітер не поверне,

Гнуться верби, гнуться явори…

 

Цілий день із сапкою у полі,

Скільки сотих – пішки не пройти!

Та не звикла гніватись на долю,

Все зуміла це перенести.

 

…А тепер провідувати часто

Маму хвору їду у село.

Знов везу хустину їй квітчасту,

Щоб рідненькій радісно було.

 

Та тепер уже не молодіє,

Їй не милі мальви й спориші.

І хусткам  квітчастим не радіє,

Біль у грудях.., болі у душі…

 

Ось село і вулиця, і хата,

Та в вікно ніхто не вигляда.

В ліжку хвора, виснажена мати,

Біля неї – ліки… і біда…

 

 

Погляд сірий, холодно-печальний:

То в вікно, а то – на рушники.

І, здається, дивляться прощально

З парусини мальви й сокирки.

 

Як же шкода бачити і знати:

Не обійде мамочку гроза…

А коли хворіє тяжко мати –

То на серці більше, ніж сльоза… 13.04.2017

 

                 *

…Я лечу лелекою до мами,

П’ятий день, як я була в селі.

І дзвінок, що швидше телеграми,

На душі – як двісті ковалів…

 

Не іду, - біжу в скупій тривозі,

Навпростець, стинаючи кути. 

І застала вже на тій дорозі,

Із якої просто не зійти…

  

На поріг ступаю, як бувало,

Відчиняю двері, як завжди…

Та зозуля скупо накувала..,

Доля щедро кинула біди.

 

Ще жива… Пригладжую їй руки,

Але очі вже не відкрива…

За дверима гніздиться розлука.., -

Ледве тепла.., значить, ще жива!

 

За сльозами світу я не бачу,

Її стогін серце розрива…

А вона не бачить мого плачу,

Не потрібні їй мої слова…

 

Як же важко бачити дорогу,

По якій на той світ мама йде.

Не згасить нічим важку тривогу,

Яка вперто сіті вже пряде...

 

Може, ще хоч слово, так чекаю,

Серце вже жариною пече!

Кличу тихо, мамочку гукаю, -

Смерть кладе їй руку на плече…

 

А коли розплющив ранок очі,

Відлетіла мамина душа…

Той окраєць порваної ночі

Рідних і мене не полиша.  24.04.2017

                        * 

Сум повис наміткою на віти,

Непривітний двір в блідих квітках.

І нема страшнішого на світі,

Як вмирає мама на руках…

 

Вже немає мами і не буде,

Квіти на могилі – не рясні…

А життя продовжиться, і люди

Будуть раді квітам і весні…

 

А в моїй душі полин розквітнув

Від тії весняної біди…

Ранок прохолодний, непривітний,

І біда… Якраз на ПРОВОДИ… 26.04. 2017.

 Останні дні…

Останні дні викапували з серця,

Та я  цього не  знала,  далебі,

Хоч сонечко світило, мов крізь скельця,

І очі  -  вже не сиво-голубі …

 

Та я тоді не вірила й не знала,

Що відцвіла вже  мамина душа…

Але печаль полинова проймала

І біль пекучий душу не лишав…

 

Я відганяла смуток і печалі,

Думки від себе гнала навісні…

Але не спалось темними ночами,-

В душі тремтіли струні голосні.

 

Остання ніч… Вона була німою…

Лиш стогін в хаті.., все якесь чуже.

Вона ще тут, але вже не зі мною,

На чатах сум махровий стереже…

 

А ранок був із присмаком полину:

Моєї мами гаснула свіча…

Упав весь світ, здається, на коліна,

І в розпачі й безвиході кричав.

 

Півсерця обірвалося раптово,

Останній подих вичавив сльозу…

Можливо, горе в хату – помилково?

І можна відігнати    ще -   грозу?...

 

Та зла безвихідь викрутила руки,

Ні сил, ні духу вже не вистача…

Перед страшною прірвою розлуки

Горить невтомно пам’яті свіча.

 

Душа її бездонна відлетіла,

Де стільки душ таких, як і вона.

І хата біла вмить осиротіла,

Навіки стала пусткою.., сумна…

 ***

 Світ занімів, остуджений вітрами,

І  біль у душах рідних закипів…

Перехворіла й зиму рідна мама,

І ось останній день її згорів…

В тривожнім квітні згасла її зірка,

(Навіть заплакав місяць молодий!)

Меди в ту мить неначебто погіркли,

Й заплакав  берест скрипами рудий.

І крик тужіння в хаті стоголосий,

І щем у серці воском закипа..,

Усе в дворі печаллю налилося,

У горі все минуле потопа…

А важко так дітей своїх ростила,

Траплялись дні і холоду, й нужди, -

Колись в дворі хазяйкою ходила,

Тепер пішла… Навічно, назавжди…

І навіть не оглянулась при тому,

Лишила двір і сад, і квітники.

Хіба душа повернеться додому,

Щоб на свої поглянуть рушники…

       Без мами

Засумувала яблуня крислата,

Що на причілку хати, край вікна,

І навіть не так пахне рута-м»ята,

Й верба, що над криницею, - сумна…

 

Й черешні не так родять, і горіхи,

Шовковиця – і та стала скупа..,

Лиш голий вітер, скиглячи, з-під стріхи

В сухій печалі слізно потопа…

 

Нема матусі… Вицвіла, мов ружі,

І впала квітом яблуні в траву…

Тепер шорік квітневий вечір тужить

Й ворушить в серці горя курявУ.

 

Лишила все, і миттю поспішила

Туди, відкіль немає вороття…

Лиш рушники, що серцем вона шила,

Лишила, як дороги в майбуття.

 

ПтахАми в хаті всілися, крилаті,

І тихо-тихо плачуть по ночах…

Ніби душа   її …  літає в   хаті,

Здуває сум важкий з мого плеча…

     Перед мамою в боргу

Ще тільки досвіт стукав у оселю,

Туманом ще закутане село,

І тихий сон гойдає білу стелю,

А в неї вже у роздумах чоло.

Я бачила, як мама вишивала

Червоний мак на білім рушнику,

Як хрестики в рядок уміло клала,

Чемненько чепурила в миснику,

А потім замітала, як на  свято,

А   на долівку слала осоку,

І затишок селився в нашій хаті, -

Усе було у неї до смаку.

Пізніше піч розтоплювала вміло,

Сама ж місила тісто у діжі,

І коли дрова вщент перегоріли,

На сковорідках ставила коржі.

І хліб пекла пахучий, у скоринці,

Яку я об’їдала крадькома.

Для чаю трави висіли в торбинці,

Мене лякала нею, жартома.

А пиріжки з квасолею, до речі,

(Вона і серед тижня їх пекла!)

Й коли уже виймала їх із печі,

Мабуть, й в сусіда слинонька текла.

А як любила мама абрикоси!

Виходила уранці, на зорі,

Збиваючи з трави прозорі роси,

Плоди зривала, міні-ліхтарі…

Хустки любила мама кольорові,

То скільки їх у неї вже було!

Їх запинала в миті вечорові,

Або коли ходила   у село…

А як мене без пам’яті любила!

Мій спокій завжди ніжно берегла.

Та рано так  зносились її крила,

Й летіть вона вже далі не могла…

Про маму завжди спомини тривожні,

Її ні з ким не ставлю на вагу.

Нуртує кров у жилі моїй кожній,

Бо перед нею в вічному боргу…

                   ***

 Вже зовсім в хаті вицвіли тарелі,

Під шаром пилу – шиті рушники.

А вже над нею – ні даху, ні стелі,

А тільки небо синє і зірки…

 

Вона сама тепер і дні, і ночі

На тім горбі, що вибрала сама…

Й весною в двір вертатися не хоче,

Лиш поглядА на хату крадькома.

 

Дивилась часто, як була живою,

Як зацвіта той горб на Проводи,

І як весною зароста травою,

Немов на цвинтар сходяться сади…

 

Тепер сама… Хоч навкруги сусіди,

Та, може, пташка дивом заспіва.

Між бузом бродять привидами біди,

І спомин давній  жалить  кропива.

 

Сама тепер… У тиші зостається

На віки вічні, зими і літа…

От тільки маму викреслити з серця

Не зможе дощ ні буря, ні сльота!..

 Інколи ішла додому лугом, і часто бачила на лавці стареньку бабусю. Одного разу я побачила лавку порожньою… Про це написала в тривозі:

                                 Спорожніла хата

Печалиться хатина край села,

Червоні мальви в вікна заглядають.
Давно в дворі стежина заросла,

Сичі печаль зворушливо гойдають…

 

Я лугом йшла додому восени,

А в небі місяць в зоряній мережці,

Схиляли віти жовті ясени,

І слалась тінь від мрій моїх на стежці.

 

А край села – хатина –біла-біла,

Усім прохожим наче усміхалась,

На лаві – бабця під вікном сиділа

І квітами п’янкими любувалась.

 

А поруч яблуня дрімала в напівсні,

Між віт ховались яблука червоні,

Де клопотались птахи голосні,

А в осінь -  плід в натруджені долоні.

 

Старенька стільки справ переробила,

Усе пройшло, все веснами зійшло…

Здоров’я все  в  роботі загубила,

За це їй досі дякує село…

 

Ось тільки вік продибала сама,

Ніхто їй не замулив чисту душу…

…Колись кохала.. Мрійно, крадькома

Того, хто сон дівочий їй порушив.

 

І так кохала місяці й роки
Й тому коханню волі не давала…

Коли ж у зграї збились ластівки, 

В селі весільна музика заграла…

 

Тільки чужа, чужі вітали гості

Оту щасливу, мабуть, так здалося,

І «гірко» їм було, звучали тости, -

А їй печаллю стала ота осінь.

 

І навпіл серце луснуло тоді,

В молитвах ночі мріли голубами,

Душа втопилась в вицвівшій біді,

Та за життя трималася зубами.

 

На сто замків замкнула серце й душу,

Сама цвіла під золотим дощем.

Біда трясла, як вітер дику грушу,

Вона ж терпіла й тамувала щем.

 

…Тепер дійшла старенька до межі…

Її холодну винесли із хати.

Сичів холодні крики, як ножі,

У хаті пустку будуть колихати…

 

Я знову йду лугами восени,

Мені нелегко хату ту минати…

Схиляють віти жовті ясени,
І плачуть вікна  схиленої хати…

 

               Лиш її немає…

Відплакала вже яблуня крислата,

Тужливо плаче вишня, не втиха.

Полегшено зітхнувши, рідна мати

Пішла за обрій, чиста, без гріха.

 

І плаче сад пелюстками під вечір,

Сумує кущ жоржини у саду.

Печаль ота – наміткою на плечі

Повисла, вкрила сливу молоду…

 

Усе сумує: лавочка,  криниця,

Сумує тин, поріг у напівсні…

Нехай мені матусенька насниться,

Нехай хоч раз привидиться мені…

 

Он – чорнобривці, - мама посадила,

А на причілку – мальви у тіні…

Колись мене за руку тут водила,

Співала колискові чарівні…

 

А рушники… Неначе ті підкови,

Волошки там і півники рясні…

Її утома  – в кожнім рушникові,

Які зі стін всміхаються мені.

 

У хаті все, як і було раніше,

Великий стіл, і книги на столі…

От тільки сум на вікна холод віша,

І в серці стукіт сотні ковалів.

 

На стінах – фото – давні, чорно-білі,

Шибки у вікнах – завжди у сльозі…

Й пелюсток з вишень білі заметілі,

Й горіх, що в такт хитається грозі.

 

Усе так само, лиш її немає…

А я б… схилилась мамі на плече…

Тепер печаль  за плечі обнімає,

І сум в душі жариною пече…

 

Не все устигла мамі розказати,

 

Для теплих слів не сходило часу..,

Тепер спокуту  каменем тримати,

І витирати зболену сльозу…

 

Знаходьте час для мами і для тата,

Цілуйте їхні руки і чоло,

Щоб потім час отой не проклинати,

Якого шкода вам колись було…

                                  Остання дорога 

Замітає час дорогу мами,

Що в останню путь її вела,

Що роками, пещена вітрами,

Нам із нею рідною була…

 

Ця дорога, вулиці і хати,

Бересток старезний край села…

Прожила й лишила так багато,

А туди нічого не взяла…

 

І тепер короткою дорога

Простяглася мамі за село

Від низького рідного порогу,

Де всього в житті оцім було.

 

Залишає все: і двір, і хату,

Їй байдужі діти і рідня..,

І лише печалі колихати

Буде хата втомлена щодня.

 

Тільки туга криками до болю

Тепер душу навпіл розрива.

«Нащо розлучились ми з тобою?...»

А кругом мовчання курява…

 

Той останній шлях.., такий тривожний,

Дощ весняний краплею зросив…

Написати б долю її можна,

Та занадто ламаний курсив…

 

Прожила, пробігла, наче полем,

І навік залишила село...

А тепер печаллю, чорним болем

В душах рідних горе зацвіло…

                            ***

         Вернись, моя  мамо

  1.                   Сиджу я край столу, дивлюся на маму,

З альбома сміється мені крізь роки.

Як хочеться знову обнять тебе, мамо,

І ніжно торкнутись твоєї щоки...

                   Приспів:

Вернись, моя мамо, вже мальви в печалі

І хата біленька вже кличе сама.

Вернись, моя мамо, не сплю я ночами,

Без тебе життя мені, мамо, нема.

 

  1. Вже і чорнобривці твої відцвілися,

Що ти їх під пісню саджала мені.

Прийди, моя мамо, прийди, подивися,

Як квітнуть жоржини твої чарівні.

 Пр.

  1. Я очі закрию – твій образ далеко,

Прийди хоч ві сні, як холодна зима...

Ой мамо, голубко, моя ти лелеко,

Я жду, я чекаю – тебе все нема...

Пр.

                       Сон

Мені наснилась мама опівночі,

Вона мені всміхалась, як весна…

Дивилась довго  в сині мої очі,

Й веселка грала  в усмішці рясна.

 

І чиста була тиша поміж нами,

Лиш музика звучала в вишині…

Горнулась, як в дитинстві я до мами,

Й раділи вдвох заквітчаній весні…

 

А потім десь взялася темна хмара,

Й гроза між нас ударила сліпа!

Тепер не мама -  згорблена примара,

Що в морі  сліз і  лиха потопа…

 

І я була не в силі  щось  зробити,

Кричать не в силі, бігти чи мовчать..

Себе боялась вірою зганьбити,

Щоб совісті тоді не позичать…

 

Лишилась я на вихорі стояти,

А сивий дим закутав далину…

Пішла, не оглядалась моя мати,

Лишився запах  меду й полину…

 

А потім все розтануло, як  літо,

І я проснулась… Мами вже нема…

Цвіте черешня знову білим цвітом,

Мене, як мама, ніжно обніма…

  1. Остання сторінка має назву « Душа моя спомином мліє…»

                                         Спомин

Згадаю хутір, рідний мій, - Вишневе,

Дитяча пам»ять цвітом задимить.

До біса мені Рим а чи Женева, -

Як спомин давній сонцем пломенить.

 

І як роки всміхалися дитячі:

Навколо рай скаженно гомонів,

У стріхах – гнізда вились ластів»ячі,

Струмок в потічку тихо жебонів.

 

І сад отой,  за хатою, що літом

З медовим квітом тепло обнімавсь,

Здававсь мені вликим дивним світом,

Що навсебІч красою розливавсь.

 

Внизу ставок із садом розмовляє,

Де осока над хвилями шумить.

Там – чорногуз на березі гуляє.., -

І мить оцю ніяк не зупинить!

 

І трусить вітер стиглі вже горіхи,

В дворі бригаднім – скільки їх лежить!

І скільки волі! Скільки тої втіхи!

Біжи босОніж, світ нехай дрижить!

 

А щедра під вікном червона райка,

Під лавку свої кидала плоди…

Акацій жовтих  кущиками – зграйки,

Немов шукають поглядом  води.

 

А що вже квітів! Мальви і жоржини,

Красоля і майори, й морозець.

Тинів – нема! Із кожної стежини

Прямуй до щедрих мешканців сердець!..

 

І через роки хутір мені сниться,

На мене з небуття тепер зорить,

Мого дитинства зоряна криниця

Вишневим цвітом в серці струменить.

   Мамина мережка

Як зацвітають проліски в дворі,

І пшінка золотіє біля стежки,

Мені здається, мама на порі

Мені гаптує зоряну мережку…

 

А  як квітують вишні у саду,

Й дарують нам медові аромати,

На серце руку трепетно кладу,

І мить спиняю, щоби не злякати…

 

А ще – тюльпани, диво-воронці,

Півонії -  і білі, і червоні.

Здається, світ увесь в моїй руці,

Й немає тут ні правил, ні законів…

 

Оце і є – незаймана краса,

Яку в дитинстві мама показала.

Й моя любов до неї не згаса,

Мабуть, її зозуля накувала…

 

Знов чую в небі голос журавля,

Кладу свій спомин бережно на стежку…

Моя ж душа з весною розмовля,

І дякує за мамину мережку…

 ***

  1. Благословенна будь, українська Жінко-Мамо! Терпляча і любляча. Мужня, нескорена і вічна. Уклін Тобі і слава!

Тільки з жертовної любові та зболеного крику, з синівського лицарства й сльози страдництва прийшло І серцем припало до Украї­ни імення – Мати! Покаймося ж в тайній сповіді сьогодні перед нею за гріхи власні і за гріхи всього свого роду, бо всі ми - і мертві, і живі, і ненароджені - діти України, всі перед Матір"ю в одвіті, всі маємо спокутувати одвічну вину, що не захистили її, а дали у неволі пропадати. Вічне це покаяння, як вічна душа.

  1. Тож подбаймо і ми сьогодні, щоб у триєдиній любові - до Матері-Богородиці, Матері-Батьківщини та Матері земної виростали наші діти і внуки - нащадки давньої української слави. Нехай в їхніх серцях не знайдеться місця злобі і зневірі, а пануватимуть лише Добро, Справедливість і Милосердя.
  2. Віриться, що День Матері увійде в наші оселі без казенних промов і декларацій, а як найзворушливіше  і найсімейніше  свято, щоб залишитися назавжди.
  1. Нехай кожний із нас щорічно в другу неділю травня назве світле ім’я своєї мами і не пошкодує ні гарних слів, ні гарних справ для неї - низько вклониться їй, як початкові свого життя. Нехай не залишиться поза увагою жодна матір, а матері, що втратили ді­тей своїх на війнах, чи постраждали в інших трагічних обставинах, відчують увагу і піклування громадськості.  Нехай достойно вшано­вуватиметься старість, а на цвинтарях не буде жодної  покинутої і забутої МОГИЛИ!
  2. Своє серце чуття хочеться закінчити високими і мудрими словами класика української літератури, справжнього патріота, невтомного борця за незалежність  нашої держави Бориса Олійника:  

                      Допоки нас чекають наші мами,

                     І доки виглядають нас батьки,

                      Провідуймо, та не лише листами,

                     Хоч дорогі їм і скупі рядки.

                  

                     Коли неждано вдарять в дзвони далі,

                    Тоді на все, на все знайдеться час.

                                           Але ні сльози, ні вінок печалі –

                  Уже ніщо не виправдає нас.

 

                     Заниє жаль у щедрім слові “мама”,

                     І чайкою здригнеться синя вись.

                     Провідуймо і завжди пам”ятаймо,

                    Що можем запізнитися колись...

 ( Пісня «Посіяла людям…)

 

 

 

docx
Додано
17 січня
Переглядів
58
Оцінка розробки
Відгуки відсутні
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку