Сценарій громадського проекту

Громадський проєкт до Дня Соборності України

 «Слався, незалежна Україно»

Учасники проєкту: 11 клас

Тип проєкту: дослідницький і практично - орієнтований

І. Актуальність проєкту

Відзначення дня соборності, вшанування творців Акту Злуки  - це не тільки зовнішня суспільна потреба, а й  моральний обов’язок берегти світлу пам'ять незліченних жертв, принесених українським народом на олтар незалежності, соборності, державності.

II. Мета й задачі проєкту:

• реалізація учнями дослідницьких і практичних завдань;

• розвиток творчої думки й навичок роботи із джерелами інформації, розвиток

критичного мислення й комунікативних умінь;

• усвідомлення ролі знань у житті людини;

• оброблення й узагальнення отриманої інформації в результаті проведених

досліджень;

• застосовування нових комп'ютерних технологій.

III. Очікувані результати:

- учні набувають нові  знання про історичне минуле нашої держави та історію української літератури;

- формуються в дітей національна гідність та свідомість, високі моральні якості,  школярі заохочуються до подальшого вивчення творчості зазначених митців;

- розвивається сценічна майстерність;

- розширюється словниковий запас, що сприяє свідомому переходу на спілкування державною мовою в повсякденному житті.

IV. Етапи реалізації проєкту

1. Вибір тематики, постановка проблеми.

2. Розподіл класу на групи з урахуванням здібностей, нахилів, способу мислення.

  - група «Історики»;

 - група «Митці слова»;

 - група «Актори»

3. Ознайомлення учнів із суттю проєкту й основними етапами його реалізації.

4. Робота з інформаційними ресурсами.

V. Звіт про роботу над проєктом

VI. Підсумок проекту:

• аналіз грамотності проєкту;

• аналіз активності груп;

• оцінка етапу досліджень;

• оцінка комп'ютерної грамотності.

Аналіз навичок колективної роботи.

Проєкт «Слався, незалежна Україно»

На фоні музики звучить казка «Україна»

Жила-була дівчинка. Гарна, прегарна. Молода, розумна. Багато хлопців мріяли одружитися з нею. Та Україна, так звали красуню, більш за все цінувала волю. ЇЇ батько, князь Ярослав, пестив свою любу доньку, наукам різним навчав. А перед смертю своєю дав сироті зернятко і сказав:  - Як буде зовсім тяжко, посій його біля Дніпра.  Почали женихи до замку України наїжджати. До самої дівчини їм було байдуже, кожен хотів урвати побільший шматочок багатства. Сперечалися Литвиничі, Поляничі, Московиті:  Хто ж із них заволодіє Україною? А тут Ще й Татарич зазіхає на її долю. Увірвався терпець. Пішла Україна до Дніпра та й посадила зернину, проливаючи над нею гіркі сльози. В розпачі так і заснула. А коли прокинулась… О диво! За порогами височіла Січ Запорізька – захисниця її волі.  Зраділа красуня. Та жорстокий московин наказав спалити Січ, і вітер по полю розвіяти. Та розумна дівчина сховала одну вуглинку біля серця.                                                                                

Хоч  в її домі знову панували чужинці, та вона сподівалася, що це минеться. А одного разу приснилось сиротині, що батько просить вуглинку заховати в землю. Вона так і зробила. І знову диво. На тому місці виросла чарівна яблунька.

Як зламаєш гілочку з неї – тут же дві виростають.

Знавісніли вороги. Гілки обламували, деревце рубали. Та яблунька знов і знов розквітала. І якого тільки цвіту на ній не було: Січові стрільці, Герої Крутів, воїни Української Повстанської Армії  тощо. Вони боронили волю України, не давали їй стати на коліна. А вороги, вже не маючи сил на боротьбу, луснули з люті 1991 року.  І стала Україна наводити лад в своєму домі. Коли важко було, згадувала батька, князя Ярослава, Запорозьку Січ, свою яблуньку – і працювала з ранку до смеркання.   Хто рано встає, тому Бог щастя дає. Дасть він його і Україні. Буде в неї  славна доля і достаток. Вона того варта.                                                                                                                      

 Кліп «Моя Україна – моя Батьківщина». 

Ведучий 1.  Дорогі діти, шановні гості, сьогодні ми відзначаємо велике загальнонаціональне свято, що увійшло в історію нашого народу під назвою День соборності України або День злуки, тобто об’єднання.

Група «Історики» (історична довідка із використанням мультимедійної презентації)

Учень1. Українці завжди мріяли про те, щоб жити разом, у єдиній вільній, ні від кого не залежній державі. І ось цей день настав. 22 січня 1918 року на великій Софіївській площі зібралися тисячі людей!  Гриміли оркестри, маяли жовто-блакитні українські прапори – Східна, Наддніпрянська Україна проголосила свою незалежність, стала вільною, суверенною Державою!

Учень 2. А ще через рік, 3 січня 1919 року, домоглася незалежності й Західна Україна та одразу заявила про своє бажання об’єднатися зі Східною Україною й  жити в єдиній незалежній Державі.

Учень 3. І  знову 22 січня, як і у 1918 році, на Софіївській площі вирувала радість, цвіли українські прапори, грали оркестри. І тисячі людей натхненно слухали й схвалювали історичний документ Українського Уряду – Акт про об’єднання усіх українських земель в єдиній незалежній, соборній (тобто об’єднаній) державі.

Учень 4.  « Здійснились віковічні мрії, з якими жили і за які вмирали кращі сини України. Віднині український народ має змогу з’єднати всі намагання своїх синів для утворення нероздільної незалежної Української Держави, на добро і щастя робочого народу.

Презентація групи «Історики»

Ведучий 2. Коли ми говорим: «Соборна Вкраїна» -                                                                                                         Це значить, що наша Держава -  єдина,                                                                                                       Що весь наш народ від Карпат аж до Криму                                                                                       Одного бажає в єдинім пориві,                                                                                                                  Одна в нього думка, одна в нього справа,                                                                                                             Єдина на всіх – незалежна Держава.

Соборності день зовемо ще Днем Злуки,                                                                                                            В цей день українці взялися за руки                                                                                                                       І цілому світові твердо сказали:                                                                                                                          Віднині усі ми – єдина Держава!                                                                                                                        Зі Сходу – на Захід,                                                                                                                                        На Північ із Півдня –                                                                                                                               Соборна Вкраїна                                                                                                                                                 Повік нероздільна!

Група «Митці слова»

Вірш «Прийшлось Україні»

Прийшлось Україні, не зняти крила,                                                                                                                      В міжбрів’я націлене дуло…                                                                                                                               Тоді вона пісню на «ой» почала,                                                                                                                          Немов їй під серцем кольнуло.                                                                                                                                          «Ой, Боже…», «Ой, нене..»                                                                                                                                    «Ой, вийду на шлях».                                                                                                                                        «Ой, горе тій чайці-небозі…»                                                                                                                                                Ой, скільки тих «ой» простогнало в віках                                                                                                        На цій українській дорозі.                                                                                                                                  Козак у Стамбулі в обличчя паші                                                                                                                 Співав співомовки зухвалі,                                                                                                                                 Хоч ойкання в небо злітало з душі,                                                                                                                                            Як тіло тремтіло на палі.                                                                                                                                               І пісню про Гриця, в якій знемогла                                                                                                                       Душа українки в коханні.                                                                                                                            Чурай із болючого «ой» почала,                                                                                                                Неначе  спіткнулась о камінь.                                                                                                                Державу-незграбу тягла на горбі                                                                                                          Стражденна колгоспниця мати,                                                                                                    «Ой, горе, нам, горе», - шептала собі,

Співала, аби не стогнати.                                                                                                                                       А думоньку кожну, а кожне слівце                                                                                                               Чужі підминали копита…                                                                                                                              У нашої пісні тривожне лице,                                                                                                                          Душа її кров’ю омита.                                                                                                                                            Ніщо їй катівні, і час, і прогрес,                                                                                                              Підвладна своєму закону.                                                                                                                                  Шугає, сягає холодних небес,                                                                                                                                    А гріється  в серці людському.                                                                                                                        І все те у спадок дісталось мені,                                                                                                                                 І як ту журу приневолю…                                                                                                                                      На «ой» починаються наші пісні –                                                                                                                    Вони з українського болю (В.Голобородько).

Звучить пісня «Україночка»

Група «Митці слова»

1 учень

Яке сумне це слово – Україна:                                                                                                                               У  ньому вітру плач, і журавлиний квил,                                                                                                                  І  дзвін кайданів, німота могил,                                                                                                                              І  сльози вдів. Столітняя руїна.     

2 учень

Яке суворе слово – Україна:                                                                                                                                  У ньому дзвін шабель, і гук гармат,                                                                                                                      І тулумбасів грім, і попелища хат,                                                                                                                        Й китайкою накрита домовина.

3 учень

Яке тривожне слово – Україна:                                                                                                                              У ньому пісня волі невмируща,                                                                                                             Шевченків заповіт вовіки сущий,                                                                                                           Зітхання матері і мужній голос сина.

4 учень

Яке велике слово – Україна:                                                                                                                             Сім сотень літ його хотіли вбити,                                                                                                                  Воно ж – як жито: жити, жити, жити!                                                                                                                           І розгинається зігнута спина,                                                                                                                                Й підводиться на повен зріст Людина.(Ю. Мушкетик)

Група «Актори»

 «Діалог з Україною»

Я прокинулась, лежачи в житі, під голубим небом.  Наді мною схилилась постать жінки. Напрочуд гарна, у вінку волошок та вишиванці. Але бліда, втомлена.                                          

– Хто Ви? – спитала я її.                                                                                                                                           -  Я – Україна, твоя Батьківщина.                                                                                                                         Я поглянула на її натруджені руки, потім побачила біля серця глибоку рану, яка ще зовсім не загоїлась.                                                                                                                                                                       – Вам боляче?                                                                                                                                                         Жінка погладила мене по голівці і ледве чутно відповіла:                                                                    - Так, боляче. Бо була я багатою країною, квітла серед пишних садків, мала всього вдосталь. Та забрали в мене волю. Скільки ворогів топтали мою землю, забороняли мені говорити рідною мовою, вбивали і розстрілювали кращих синів та доньок, засилали до Сибіру, давили голодоморами. А коли легше стало дихати, Чорнобильським полином обсипали мене. Ось серце і не витримало. Ятрить моя рана.                                                               

  – А її вилікувати можна?                                                                                                                                      - Так. Тому й пришла до тебе. Я вже вільна. Та ще блукає світом імперське зло. І від вас, юних, залежить моя доля.                                                                                                                                       – А що ми маємо робити?                                                                                                                                 - Любити мене, знати мою історію, культуру, боротись з моїми ворогами, берегти довкілля, розмовляти мовою мого народу. Тоді утвердиться моя незалежність і загояться рани.                                                                                                                                                                                – Я все зроблю…                                                                                                                                                          - Я знала, що на юнь можна розраховувати. Я вірю вам.                                                                                  І постать жінки зникла в блакиті.                                                                                                                            Я прокинулася. Стала на коліна перед іконою і присяглася, що вилікує молоде покоління всі рани України. І вона більше ніколи не страждатиме.

Група «Митці слова»

«Молитва»

Україно, молюся за тебе,                                                                                                                                     Як за матір гріховно-святу,                                                                                                                                    За блакить твого вічного неба                                                                                                                                І за ниву твою золоту.                                                                                                                                    Україно, молюся за славу,                                                                                                                                  За твою непокору століть,                                                                                                                                      За столицю твою златоглаву,                                                                                                                            Що по груди в тополях стоїть.                                                                                                                Україно,  молюся за мову,                                                                                                                                  За божественну мову твою,                                                                                                                                    І за вроду твою калинову,                                                                                                                                  Від  якої добрішим стаю.                                                                                                                            Україно, молюся за пам’ять                                                                                                                                    Убієнних за волю синів                                                                                                                                            І за тих, що у душах запалять                                                                                                                   Промінь правди, щоб край заяснів.                                                                                                                   Україно, лише в милосерді                                                                                                                               Час єднання синів настає.                                                                                                                                   То нічого, що ми не безсмертні,                                                                                                                        За безсмертя молюся твоє.                                                                                                                            Отче наш, У Твоїм часоплині                                                                                                                             Все минає – ридай не ридай.                                                                                                                   Прости, Боже, гріхи Україні                                                                                                                                      І надалі грішити не дай. (В. Забаштанський)

Пісня Павла Зіброва «Чи є в нас мова?»

    Ведучий1. А хіба тільки за своєї волі українці цуралися рідної землі, ставали    перевертнями? Варто згадати твір Романа Іваничука «Мальви», де показано трагедію народу України і зокрема трагедію кожної родини.

   Ведучий 2.

 Дія в романі відбувається за жорстокими законами тогочасного життя. Стинає голови   невірним Маріїн син Андрій, який давно не знає свого імені, бо не Андрій він для себе   і для інших, а кривавий чорбаджі яничарської орти Алім.

Група «Актори»

       Алім. Колись я мав ім’я Андрій. Мій батько   - сотник. Його я бачив зрідка.

Мати   сварила мене, коли я довго гуляв у степу. Тут, у  придніпровському  

Селі. Полонили мене татари. Везли на галері. Шмагали   таволгою. Я терпів. Знав, що сльози не допоможуть. Віддали мене у турецьку  сім’ю на виховання. Я сприймав науку Хюсана,  любив Нафісу, названу матір. Вона   навчила своєї мови і віри, дала нове життя, яким я живу й сьогодні. В яничарських ортах я ретельно вивчав військову справу. Мовчав, бо знав, що в того життя довге, в кого язик короткий. Настав день, коли я отримав яничарські регалії під злостивий шепіт ляха : « Байда». Це була найтяжча образа. Я стиснув ефес шаблі й насилу стримався, щоб не освятити її кров’ю. Про Байду нагадала мені пізніше молода жінка, наложниця гарему шахського сановника у Багдаді. Ця козачка зарізала двох яничарів, які хотіли наблизитися до неї. Бажаючи впевнитися у моїй відданості ісламу і паді шаху, яничар-ага наказав мені вбити її. Я ще ніколи не вбивав жінок, а ця ще й схожа була на ту, яку колись називав мамою. Опустилась моя рука з ятаганом. І почув я : «Козаче! Соколе, мені, орлиці, теж обрізали крила, як і тобі. Але в мене залишилися ще руки, і я ними спокутувала ганьбу. Чей  і тобі не пізно. Зрубай голову хоч одному ворогові, і Бог, і народ простять тобі». Війнуло від цих слів на мене запахом скошеного степу, гірким полином, вечірньою м’ятою, щебетом жайворонка…Я завагався. І вона, побачивши моє вагання, підступила й мовила голосно, люто: « Твій предок Байда три дні на гаку висів і не зрадив, а ти боїшся смерті, що станеться в один мент? Три дні…» Не доказала. Свиснув ятаган, покотилася голова жінки. Так я став чорбаджі першої султанської орти…

Ведучий 1.

Він стинав голови не тільки невірним. Пізнавши бідного турецького ювеліра Хюсама, в сім’ї якого виростав і був за рідного сина, ні на мить не завагавшись, Андрій-Алім з дикою радістю полоснув його гострим ятаганом.

Іде Марія в ханські покої шукати свою Мальву, і дорогу їй заступає другий син – Семен, а тепер ханський воїн Селім.

Селім. Свого роду-племені не знаю. Виріс у циганів, у печері. Серед них жив, їв, ніхто мене не ображав. Доти, поки не відвідав циганський табір Іслам-Гірей, не думав я про своє життя. Майбутній хан викупив мене у старої циганки, і відтоді я став його відданим сейменом. « Батьком і родиною» називав я хана, виконував усі його накази. Одного разу на гірській стежці зустрілася нам юна красуня з великими синіми очима. Пізніше вона стала дружиною хана. А потім я познайомився з її матір’ю…

Інсценізація « Діти мої, мальви зав’ялі».

Ворота ханського палацу. На варті Селім.  До воріт підходить Марія.

Селім. Куди, стара?

Марія(затинаючись). До хана, я до дочки, вона дружина ханська.

Селім(здивовано). Ти? Мати Мальви –ханим?

Марія(подивилась довго-довго, пошепки). Так, так… А ти, хто ти? (Селім мовчить). Ради життя твоєї матері, скажи: хто ти?

Селім(із сумом у голосі) . Я не маю матері. В мене не було її… (Відступає за ворота).

Марія(падає на коліна). Ні, ні! Не зачиняй, благаю! Скажи мені тільки одне: звідки ти прийшов сюди?

Селім(підвів її з землі лагідно). Ти хвора розумом, жінко, і йди собі. В тебе, певно, велике горе, ти дітей своїх шукаєш. Їх тут нема.

Входить Мальва, припадає до матері, гладить її волосся, обличчя.

Мальва. Я до тебе вибралася, мамо. Як ти живеш, чи здорова? Чому донині не приходила?

Марія. Нездужала я. А ти щаслива, дитино?

Мальва(ледве чутно) Щаслива, хан любить мене (осміхнулася). Я щаслива, мамо, аби ти тільки не побивалася…

Марія. Не журися мною. Я житиму в Мангуші зі Стратоном. Як уже раз відірвешся від свого кутка, то під чужим мусиш здихати… А Стратонові буде легше зі мною…і тобі (подивилася на воїна, шепотом). А його ти знаєш?

 Мальва. Знаю. Це улюбленець ханський, найближчий його охоронець.

Марія (до себе). Обоє ханські. Обоє яничари. Діти, діти, мальви зів’ялі…(підходить до Селіма).

Селім (винувато всміхаючись). Прости, стара. Ти якась дивна, я не повірив, що ханим – твоя дочка.

Марія (доторкнулась до його плеча).  Я не гніваюся на тебе. Я не буду часто приходити, а ти… ти усміхнися хоч іноді до мене. Не дивуйся, чому я спитала, хто твоя мати. Ти нагадав мені мого сина, Мальвиного брата, його викрали в мене, коли він був ще в пелюшках…(Марія виходить).

 Ведучий 1. Марія затулила уста долонею, бо побачила, як здригнувся Селім, очі вп’ялися в обличчя жінки, і дрібно тремтів бердиш у його руках...

Ведучий 2. Людина, яка забула своє коріння, свій рід, стає духовним євнухом… з цього починається глибоко аморальна позиція пристосуванства і догідництва. І так було не тільки в часи минулі…  Всім  своїм викривальним пафосом роман звернений у нашу добу. Із назвою «Яничари», яка найперше народилася в автора, твір знову повернувся до нас. Отже, в нашому житті змінилося справді багато.  Тож згуртовуймось разом,зміцнюймо власну державу на власній землі.                     

Любіть її – не вірте суєсловам,                                                                                                                              У лютий час запроданства любіть,                                                                                                                  Не завдавайте болю їй ні словом,                                                                                                                     Ні помислом, що ранить мимохіть.

Назло усім: і лживим патріотам,                                                                                                                          І ворогам – любіть її святу,                                                                                                                                     Любіть, як матір, кинуту під плотом,                                                                                                               Чи віддану на поглум сироту.

Сам Бог велів любити Україну -                                                                                                                           Нещасний край манкуртів і заброд, -                                                                                                                Любіть її не ідолопоклонно,                                                                                                                                     А як життя, як долю, як народ.

Хай оскверняють ниці фарисеї                                                                                                                             Її ім’я і пам’ять лихоліть, -                                                                                                                                      Любіть до смерті й, гинучи за неї,                                                                                                                      Своєю кров’ю – волю освятіть! (Іван Гнатюк)

Група «Митці слова»

1 учень

Прихилюсь до народу сердечно й уклінно,                                                                                                 Побажаю свободи  і щастя, й добра.

2 учень

Тільки вірю: ніколи не вмреш, Україно,                                                                                                              Бо співучий народ і в біді не вмира.

3 учень.

Переміниться світу велична будова,                                                                                                               Що справіку в безодні вогнями ряхтить.

4 учень

Рідна мова моя, материнська, чудова,                                                                                                                На далекі зірки у піснях полетить.

5 учень

І не буде нас доля цуратися, брате,                                                                                                                   У таврійських степах, в закарпатських садках.

6 учень

І не зможе ніхто дивний скарб одібрати,                                                                                                           Той, що предки для нас зберегли у віках.

7 учень

Доки мова для внуків звучить солов’їно,                                                                                                    Доки слава козацька у серці жива,

8 учень

Ти не вмреш, ти не вмреш, ти не вмреш, Україно,                                                                                  Лиш безсмертний народ у негоду співа.

Ведучий 1.

  Радіймо сонцю й днині мирній                                                                                                       І вальсу гарному, що нас всіх згуртував.                                                                                                           Дарує він усім нам згоду                                                                                                                                     Й на добрі справи надиха.

Вальс у виконанні учнів.