Сценарій літературно-музичної композиції за творами Івана Франка "Тричі мені явлалася любов"

Сценарій літературно-музичної композиції  за творами Івана Яковича Франка «Тричі мені являлася любов...»

 

Ведуча: Зустрічаймось. Вітаймося словом.

Погляд - в погляд, і в руку - рука.

 

Ведучий:                   Ми приходимо в світ для любові.

Все, що інше, - неправда гірка.

 

Звучить мелодія пісні «Розвійтеся з вітро...» (муз. Я. Степовий). 

На сцену виходить поет, тримаючи в руках пучечки зів’ялого листя.

Проходячи вперед до авансцени,  кидає поруч себе справа, зліва листок, другий… 

 

Поет: Розвійтеся з вітром, листочки зів'ялі,

Розвійтесь, як тихе зітхання. Незгоєні рани, невтишені жалі, Завмерлеє в серці кохання.

 

В зів'ялих листочках хто може вгадати Красу всю зеленого гаю?

Хто взнає, який я чуття скарб багатий В ті вбогії вірші вкладаю?

 

Ті скарби найкращі душі молодої

Розтративши марно, без тями, Жебрак одинокий, назустріч недолі Піду я сумними стежками.

 

Відходить вбік авансцени. Сідає до столу починає записувати вірші.

Музика затихає. 

 

Поет:                            Тричі мені являлася любов...

  

Ведуча: Цим рядком починається один з шедеврів ліричної драми Івана Франка «Зів’яле листя». Він сповнений таїни, яку намагалися розгадати чимало літературознавців: Р. Горак, І. Денисюк, М. Мороз та багато інших. Всім цікаво, хто вони, оті три Франкові кохання, ті три музи, три жінки його творчої долі. Тож… «Одна несміла, мов лілея біла…», «Явилась друга – гордая княгиня…», «Явилась третя… – і очам приємно…». Та чи три це жінки або, може, одна, кохання до якої поет проніс крізь усе життя?

 

Звучить мелодія пісні «Ой ти, дівчино, з горіха зерня...»

Виходять три дівчини-любові, які вбрані відповідно до образів, описаних у ліричних поезіях Івана Франка.  Дівчата танцюють під мелодію пісні і завмирають на задньому плані сцени,створивши композицію. Мелодія пісні затихає 

 

Поет піднімається, підходить до однієї з дівчат і кладе їй до ніг жмуток зів’ялого листя.

Відходить на центр сцени.

 

Поет: Тричі мені являлася любов...  

Одна несміла, як лілея біла, З зітхання й мрій уткана, із обснов

 

Сріблястих, мов метелик, підлетіла.

Купав її в рожевих блисках май, На пурпуровій хмарі вранці сіла

 

І бачила довкола рай і рай!

Вона була невинна, як дитина,

Пахуча, як розквітлий свіжо гай.

 

Поет відходить до столу. Пише…

 

Ведучий : Перший жмуток зів’ялого листя Франко поклав до ніг Ольги Рошкевич, уродженки с. Угорники Станіславського повіту. Це була найбільша і взаємна любов. Дівчина мала освіту: перекладала з французької, шведської, збирала весільні пісні. 

 

Ведуча: Познайомився поет з першим своїм невигойним коханням після закінчення 7-го класу гімназії, коли 1874 року поїхав мандрувати залізницею до Стрия, а там зайшов до Лолина – до свого гімназійного товариша Ярослава Рошкевича, сина тамтешнього пароха о. Михайла Рошкевича.

 

Ведучий: Скоро Ольга та Іван покохали одне одного, мріяли одружитися. 

 

Ведуча: Та не судилося їм бути разом. Перешкодою до взаємного щастя став арешт Франка, а ще – його захоплення соціалізмом. На жаль, стосунки не склалися, і заручини було розірвано…

 

Ведучий: 11 червня 1877 р., після арешту І. Франка, в хаті о. Михайла Рошкевича поліція зробила обшук, намагаючись знайти твори письменника соціалістичного змісту. Тож о. Михайло заборонив опальному юнакові бувати в його домі, а доньці – бачитися з ним. 

 

Ведуча: Спочатку Франко передавав Ользі через знайомих книжки, в яких потрібно було вишукувати за порядком підкреслені букви й переносити їх на папір, і з того

виходив лист. А згодом Франко використовував й інші таємні способи листування… Франко написав: «Наша любов тяглася 10 літ»

 

Звучить мелодія вальсу. Дівчина, якій до ніг покладено листя, вбрана у біле,  танцює навколо поета, створюючи ніжний мрійливий образ)

 

Поет:

(читає, Ой жалю мій, жалю, сидячи за столом)    Гіркий непомалу! Упустив я голубочку Та вже не спіймаю.

 

Як була близенько,

Не дав їй принади, - А тепер я не знаходжу Для серця розради.

 

Як була близенько,

Я ще вагувався, Щоб так швидко улетіла, Я й не сподівався.

 

А як улетіла,

Вернуть не схотіла, То забрала із соболю Мою душу з тіла.

 

Забрала всі мрії, 

Всі втіхи, надії, 

Як весна бере з собою  Квіти запашнії.

 

Ведучий: Під тиском батька Ольга все-таки вирішила вийти заміж, а Франкові написала: «Не думай, що я за тебе забула! Ти мені ніколи з думки не зійдеш - все буде тісно пов'язане з тобою, твоєю роботою, твоїми думками».

 

Поет: І ти лукавила зо мною!   

Ах, ангельські слова твої

Були лиш облиском брехні! І ти лукавила зо мною!

 

І нетямущому мені

Затрули серце гризотою

Ті ангельські слова твої!.. І ти лукавила зо мною!

 

І серце бідне рвесь у мні,

Що ти - злукавила зо мною!..

 

Дівчина перша підходить до столу, де лежать списані віршами аркуші паперу. Читає:      

Я не лукавила з тобою, Клянуся правдою святою! Я чесно думала й робила, Та доля нас лиха слідила.

 

Ти ж думаєш, я не терпіла, В новії зв'язки радо бігла?

Ти ж думаєш, я сліз не лила,

По ночах темних не тужила?

 

Не я лукавила з тобою,

А все лукавство в нашім строю - Дороги наші віддалило І серця наші розлучило,

Та нашої любви не вбило.

 

Ведучий: Хоч перше кохання Франка було нещасливим, ім’я Ольги Рошкевич для нього на все життя стало священним, а колишня наречена до самої смерті зберігала Іванові листи, сестрі ж заповіла покласти їх з нею у труну…

 

Дівчина вибігає за кулиси, притискаючи до грудей вірші 

 

Поет: Я понесу тебе в душі на дні,

Облиту чаром свіжості й любові. 

Твою красу я переллю в пісні, 

Огонь очей - в дзвінкії хвилі мови,  Коралі уст - у ритми голосні...

 

Я понесу тебе в душі на дні…

 

        Поет відходить до столу.

Вокальний ансамбль виконує пісню «Як почуєш вночі край свойого вікна...»

                 

 (Текст пісні)

Як почуєш вночі край свойого вікна, 

Що щось плаче і хлипає важко, 

Не тривожся зовсім, не збавляй собі сна,  Не дивися в той бік, моя пташко.

 

То не та сирота, що без мами блука,  Не голодний жебрак, моя зірко.  Се розпука моя, невтишима тоска,  Се любов моя плаче так гірко.

 

Так прощай же, прощай, не чекай більш весни,  Коли будуть цвісти верболози.  І востаннє тобі, замість слів про любов,  Посилаю я муки і сльози.

 

Так прощай же, прощай, не чекай більш весни,  Будь щаслива, весела, як завжди.  Що було — схороню аж у серце на дно…  Не шукай між людьми більше правди.

 

Поет підходить до другої дівчини і кладе їй до ніг жмуток зів’ялого листя. 

Звучить мелодія вальсу. Друга дівчина танцює навколо поета,  створюючи образ гордої княгині,

 

Поет:                          Явилась друга - гордая княгиня,  Бліда, мов місяць, тиха та сумна, 

Таємна й недоступна, мов святиня. 

 

Мене рукою зимною вона  Відсунула і шепнула таємно:  «Мені не жить, тож най умру одна!» 

 

І мовчки щезла там, де вічно темно.

 

Ведучий: Другий жмуток зів’ялого листя ліг до ніг Юзефи Дзвонковської – сестри університетського приятеля Владислава Дзвонковського. 

 

Ведуча: То була надзвичайно вродлива, розумна дівчина з передовими й оригінальними поглядами. Фелікс Дашинський, друг Франка, писав: «Перед цією красою потрібно впасти на коліна і молитись, молитись. Гляньте, вона ж Дантова Беатріче!» 

 

Ведучий: На Франка Юзефа справила сильне враження. Молодий поет щиро покохав польку Юзефу. Покохавши Дзвонковську, Франко часто навідувався до Станиславова. Навіть задумав переїхати до цього міста – купити клаптик землі і разом зі своїми друзями М. Павликом і його сестрою Анною заснувати хліборобську спілку. 

 

Дівчина друга підходить до столу, бере аркуш паперу, читає:  

 

Чого являєшся мені  У сні?

Чого звертаєш ти до мене  Чудові очі ті ясні, сумні, Немов криниці дно студене?

Чому уста твої німі? 

Який докір, яке страждання, 

Яке несповнене бажання 

На них, мов зарево червоне,  Займається і знову тоне  У тьмі?

Дівчина вибігає за кулиси, притискаючи до грудей аркуш з віршами.

Ведуча: Юзефа не відповіла взаємністю… Він страждав. Лиш потім довідався про справжню причину – дівчина була хвора на сухоти. Тому не могла стати дружиною. Дзвонковська прожила неповних 30 років.

 

Ведучий: Щось горло душить. Чи моїм очам Хтось видер світло?.. Хто се люто гонить Думки з душі, що в собі біль заперла?

Сам біль? Вона умерла! Вмерла! Вмерла!

 

І меркне світ довкола, і я сам

Лечу кудись в бездонну стужу й сльоту. Ридать! Кричать! - та горло біль запер, Вона умерла! - Ні, се я умер.

 

Звучить мелодія пісні «Червона калино...». Ведуча читає вірш. Дівчата в українському вбранні танцюють хоровод, тримаючи в руках калину.

 

Ведуча: Червона калино, чого в лузі гнешся? 

Чого в лузі гнешся?

Чи світла не любиш, до сонця не пнешся? До сонця не пнешся?

 

Чи жаль тобі цвіту на радощі світу?

На радощі світу?

Чи бурі боїшся, чи грому з блакиту? Чи грому з блакиту?

 

Не жаль мені цвіту, не страшно і грому, Не страшно і грому.

І світло люблю я, купаюся в ньому, Купаюся в ньому.

 

Та вгору не пнуся, бо сили не маю, Бо сили не маю.

Червоні ягідки додолу схиляю, Додолу схиляю.

Я вгору не пнуся, я дубам не пара,

Я дубам не пара;

Та ти мене, дубе, отінив, як хмара, Отінив, як хмара.

 

Поет підходить до третьої дівчини і кладе їй до ніг жмуток зів’ялого листя. 

Звучить мелодія вальсу. Темп швидкий.

Третя дівчина, створюючи образ незалежної красуні, танцює біля поета.

 

Поет: Явилась третя - женщина чи звір?  Глядиш на неї - і очам приємно,  Впивається її красою зір. 

То раптом страх бере, душа холоне  І сила розпливається в простір.

 

Спершу я думав, що бокує, тоне  Десь в тіні, що на мене й не зирне —  Та враз мов бухло полум'я червоне.

 

За саме серце вхопила мене, Мов сфінкс, у душу кігтями вп'ялася І смокче кров, і геть спокій жене.

 

Відходить до столу. Щось записує…

 

Ведучий: Третій жмуток – Целіні Зиґмунтовській. Хоча вона не любила поета. 

 

Ведуча: Ця жінка була надзвичайно примхливою і гордою. Ось чому в його уяві вона – «женщина чи звір», «сфінкс». Целіна поводила себе з Франком прохолодно, навіть не стала читати «Зів’яле листя». 

 

Поет: Минали дні, я думав: наситилась,  (читає з аркуша       Ослабне, щезне… Та дарма! Дарма!

паперу)                      Вона мене й на хвилю не пустилась,

 

Часом на груді моїй задріма, 

Та кігтями не покида стискати; 

То знов прокинесь, звільна підійма

 

Півсонні вії, мов боїться втрати,  І око в око зазира мені. 

І дивні іскри починають грати

 

В її очах — такі яркі, страшні,  Жагою повні, що аж серце стине. 

І разом щось таке в них там на дні

 

Ворушиться солодке, мелодійне,  Що забуваю рани, біль і страх,  В марі тій бачу рай, добро єдине.

І дармо дух мій, мов у сіті птах, 

 

Тріпочеться! Я чую, ясно чую, 

Як стелиться мені в безодню шлях І як я ним у пітьму помандрую.

 

Дівчина третя підходить до столу, бере аркуш паперу з рук поета, читає:

 

І ти прощай… Твого ім’я Не вимовлю ніколи я,  В лице твоє не гляну! 

Бодай не знала ти повік,  Куди се я від тебе втік,  Чим гою серця рану.

 

Мене забудь швиденько ти,  Своїх діток люби, пести,  Будь вірна свому мужу! 

І не читай моїх пісень, 

І не воруш ні вніч, ні вдень  Сю тінь мою недужу.

 

А як де хтось мене згада, 

Най тінь найменша не сіда  На вид твій, квітко зв'яла! І не блідній, і не дрожи,  А спокійнісінько скажи: 

«Ні, я його не знала!»

 

Дівчина залишає аркуш паперу на столі, виходить за кулиси. 

 

Ведучий:                   Чого являєшся мені  У сні? 

В житті ти мною згордувала, 

Моє ти серце надірвала, 

Із нього визвала одні  Оті ридання голосні — Пісні. 

 

В житті мене ти й знать не знаєш, 

Ідеш по вулиці — минаєш, 

Вклонюся — навіть не зирнеш 

І головою не кивнеш, 

 

Хоч знаєш, знаєш, добре знаєш, 

Як я люблю тебе без тями, 

Як мучусь довгими ночами 

І як літа вже за літами 

Свій біль, свій жаль, свої пісні  У серці здавлюю на дні.

 

Вокальний ансамбль виконує пісню «Ой ти, дівчино, з горіха зерня...»

 

(Текст пісні)

Oй ти, дівчино, з горіха зерня, Чом твоє серденько — колюче терня?

 

Чом твої устонька — тиха молитва, А твоє слово остре, як бритва?

 

Чом твої очі сяють тим чаром,

Що то запалює серце пожаром?

 

Ох, тії очі темніші ночі,

Хто в них задивиться, й сонця не хоче!

 

І чом твій усміх —для мене скрута, Серце бентежить, як буря люта?

 

Ой ти, дівчино, ясная зоре! Ти мої радощі, ти моє горе!

 

Тебе видаючи, любити мушу,

Тебе кохаючи, загублю душу.

Поет:                          О ні! 

Являйся, зіронько, мені! 

Хоч в сні! 

В житті мені весь вік тужити —  Не жити. 

Так най те серце, що в турботі, 

Неначе перла у болоті, 

Марніє, в'яне, засиха, —  Хоч в сні на вид твій оживає, 

Хоч в жалощах живіше грає, 

По-людськи вільно віддиха, 

І того дива золотого 

Зазнає, щастя молодого,  Бажаного, страшного того Гріха!

Вокальний ансамбль виконує пісню «Отсе тая стежечка» Поет і три дівчини-любові танцюють.

В танці дівчата по черзі наближаються до поета, згодом віддаляються. 

     

Отсе тая стежечка

     (Текст пісні)

Отсе тая стежечка,

Де дівчина йшла, Що з мойого сердечка Щастя унесла.

 

Ось туди пішла вона

Та гуляючи,

З іншим своїм любчиком Розмовляючи.

 

За її слідами я,

Мов безумний, біг, Цілував з сльозами я Пил із її ніг.

 

Наче потопаючий

Стебелиночку,

Зір мій вид її ловив На хвилиночку.

 

І мов нурок перли ті

На морському дні, Сквапно так мій слух ловив Всі слова її.

 

Отсе тая стежечка

Ізвивається,

А у мене серденько Розривається.

 

Залягло на дні його Те важке чуття: Тут навіки згублений Змисл твого буття.

 

Все, що найдорожчеє,

Найулюблене,

Чим душа жива була, Тут загублене!

Чим душа жива була, Чим пишалася... Отсе тая стежечка, Щоб запалася!

 

Поет:                          Я не скінчу тебе, моя убога пісне, 

В котру бажав я серце перелить 

І виспівать чуття важке та млісне,

Все, що втіша, і все, що веселить, Всі радощі шаленого кохання,

Все пекло мук, що й досі грудь в'ялить.

 

Дівчина – перша любов:  

Мої ви сльози, і мої зітхання,

І пестощі короткі, й довгий жаль, 

Надії і зневіри колихання,

 

Дівчина – друга любов:                    

Не перелити вас мені в кришталь Поезії, немов вино перлисте, 

Ні в римів блискітливую емаль!

 

Дівчина  – третя любов:

Мов дерево серед степу безлисте

В осінній бурі б'ється і скрипить 

І скрип той чує поле болотисте, -

 

Поет: Отак душа моя тепер терпить Слаба, безкрила, холодом прибита,  Мов ластівка у річці зиму спить.

 

Ведучий: Жіноче серце! Чи ти лід студенний, Чи запашний чудовий цвіт весни?

Чи світло місяця? Огонь страшенний,

Що нищить все? Чи ти, як тихі сни невинності?

 

Чим б'єшся ти? Яка твоя любов?

В що віриш? Чим живеш? Чого бажаєш? В чім змінне ти, а в чім постійне? Мов!

 

Ти океан: маниш і потопляєш; Ти рай, добутий за ціну оков. Ти літо: грієш враз і громом убиваєш.

 

Звучить мелодія пісні «Ой ти, дівчино, з горіха зерня…»

Три дівчини танцюють навколо поета і повільно зникають.

На сцені поет залишається сам.

До нього підходить четверта дівчина і запрошує поета до столу. Поет пише, дівчина стоїть за його спиною. 

 

Ведучий: Протягом тривалого часу Франко ніяк не міг знайти собі наречену в Галичині, хоча й мав уже тридцять років. У 1885 році він їде до Києва, де й зустрічає свою майбутню дружину – Ольгу Хоружинську. Письменнику сподобалися її енергія, розум і він зацікавився нею.  

 

Ведуча:У травні 1886 р. Іван Франко одружився з Ольгою Хоружинською з доктрини, а не з любові, як сам у цьому зізнався. Ідея шлюбу з доктрини була тоді, в останній четвертині XIX ст., досить популярною. 

 

Ведучий: Франко одружився майже блискавично: приїхав до Києва у справах, побачив Ольгу, повернувшись до Львова, обмінявся з нею декількома листами, а під час наступного візиту до Києва через декілька місяців вже взяв з нею шлюб. 

 

Ведуча: Дворянка за походженням, Ольга Хоружинська була освіченою жінкою, закінчила Харківський інститут шляхетних дівчат, Вищі жіночі курси в Києві. Знала німецьку, французьку та російську мови. Як писала її донька Анна, була

«очитана». Мала добрий характер, була чутлива до людського горя.

 

Ведучий:  Її сестра Антоніна згадувала: «Вершка своєї слави Франко досяг не без допомоги своєї дружини, жінки дуже інтелігентної, яка постійно думала, щоби Франкові «вдома жилося добре».

 

Ведуча:Як свідчить листування Франка з Хоружинською (хоч він пізніше і не вніс Ольгу до своїх трьох кохань), все ж початок їхнього зближення відбувався так, як і повинен був відбуватися. 

 

Ведучий: Франко в одному з листів писав Ользі Хоружинській: «Пишіть частенько! Нехай це зовсім не конфузить Вас, що недобре виражаєтесь по-українськи. Пишіть хоч по-московськи, кожде Ваше слово, на якій воно мові буде, для мене рівно дороге і миле». 

 

Ведуча: А Ольга, яка не любила писати листів, відписувала йому: «Пожалійте своїх очей як не для себе, то хоть для мене…»

 

Дівчина четверта бере аркуш паперу зі столу, читає:  Твої очі, як те море  Супокійне, світляне: 

Серця мого давнє горе 

Мов пилинка, в них тоне.

 

Твої очі, мов криниця 

Чиста на перловім дні,  А надія, мов зірниця, 

З них проблискує мені.

 

Ведуча: Ольга Хоружинська вирішила стати дружиною Івана Франка і його помічницею.

Вона  присвятила своє життя чоловікові.  Разом подружжя виховало чотирьох дітей – Андрія, Тараса, Петра, Анну.

 

Поет: Спасибі тобі, моє сонечко,

За промінчик твій, щире словечко!  Як промінчика не здобуть притьмом,  Слова щирого не купить сріблом.

 

Дівчина- дружина:   ...То ж за дар малий, за безцінний твій, 

Що, мов цвіт, скрасив шлях осінній мій,  За той усміх твій не вдослід журбі,  Спасибі тобі! Спасибі тобі! 

 

Звучить мелодія пісні «Тричі мені являлася любов…»

 

Учасники літературно-мистецької композиції виходять на авансцену.

Поет, тримаючи аркуші списаного паперу стає по центру трохи попереду.

 

Ведучий: То кому ж була присвячена збірка поезій «Зів’яле листя»? 

 

Ведуча: Ми схильні вважати, що лірична збірка поезій Івана Франка «Зів’яле листя» була присвячена Ользі – єдиній, чистій і першій і останній  любові поета…

 

Ведучий: Але іноді здається, що збірка не присвячена жодній з жінок. Вона є одою нещасливому коханню, яке огортало душу поета протягом багатьох років. 

 

Поет: Не забудь, не забудь Юних днів, днів весни, – Путь життя, темну путь Проясняють вони.

 

Злотих снів, тихих втіх,

Щирих сліз і любви, Чистих поривів всіх

Не встидайсь, не губи!

 

...Лиш хто любить, терпить,

В кім кров живо кипить,

В кім надія ще лік,

Ведуча: На жаль, у наш час не кожна людина здатна на справжнє чисте почуття.                Адже кохання – це дарунок небес.

 

Ведучий: Якщо щиро любиш, то тобі байдуже, які недоліки має кохана людина. Ти здатен на все заради цієї людини, навіть намагаєшся творити дива, оскільки любов - …

 

Разом: …То велика сила, перемогти  яку ніхто й ніколи не зможе.

 

Звучить мелодія пісні «Тричі мені являлася любов…»

 

Використана література:

1.      Твори Івана Франка;

2.      «Три любові та шлюб Івана Франка» - стаття Василя РОМАНЮКА, лауреата премії ім. І. Вагилевича в «Галицькому кореспонденті»  

від 02.09.2016 р.    http://gk-press.if.ua/try-lyubovi-ta-shlyub-ivana-franka/

3.      Проет «На скрижалях» . Кохані жінки Івана Франка http://na-skryzhalyah.blogspot.com/2016/04/blog-post_19.html