Сценарій літературно-музичного свята, присвяченого річниці з дня народження Т.Г.Шевченка

Сценарій літературного – музичного свята, присвяченого річниці з дня народження Т.Г.Шевченка

 

Вихід під музику  «Шлях до Тараса»+танець

 

Ведучий 1

Його життя написане сльозами,

Що запеклися кров'ю на душі.

У кожний звук, у кожний тон у слові

Крізь чорноту минущих лихоліть

Услухайтесь! Почуйте в його мові

Те, що лікує, плаче й полонить.

Почуйте серцем голос...

Ведучий 2

Кобзарем його ми звемо,

Так від роду і до роду,

Кожний вірш свій і поему

Він присвячував народу

 

Ведучі говорять на фоні  пісні «Реве та стогне Дніпр широкий»

 

Ведучий 1

Ось він, благородний, мужній Т.Шевченко, захисник прав знедоленого народу.

Ведучий 2

 У його погляді – віра у справедливість справи, якій він віддав життя.

Ведучий 1

А життя Шевченка – в поезії, живописі, пісні.

Ведучий 2

Життя нашого поета таке дивне, що слухаючи про нього, можна було б сказати, що це легенда, коли б усе те діялося не перед нашими очима.

Мені хотілося б  і почати розповідь про поета, як починаються казки.

За широкими морями, за лісами дрімучими, ще й за горами кам'яними в не нашій далекій стороні був колись веселий край, розкішний та багатий, заворожений злими людьми, заневолений двома неволями. Одна неволя панська, а друга - царська. І жили там рабами в тяжкій чужій роботі заворожені в неволю люди. Світ їм було зав'язано, говорити - заказано, ходили німі...

 

 

Читці

І виріс я на чужині,

І сивію в чужому краї:

То одинокому мені

Здається — кращого немає

Нічого в Бога, як Дніпро

Та наша славная країна...

Аж бачу, там тілько добро,

Де нас нема.

………………………….

Аж страх погано

У тім хорошому селі.

Чорніше чорної землі

Блукають люди, повсихали

Сади зелені, погнили

Біленькі хати, повалялись,

Стави бур’яном поросли.

Село неначе погоріло,

Неначе люде подуріли,

Німі на панщину ідуть

І діточок своїх ведуть!..

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

І не в однім отім селі,

А скрізь на славній Україні

Людей у ярма запрягли

Пани лукаві... Гинуть! Гинуть!

У ярмах лицарські сини,

А препоганії пани

Жидам, братам своїм хорошим,

Остатні продають штани...

 

 

Ведучий1 Є дні, що минають непомітно і зникають без сліду. Нічого не залишають по собі, нічого не знаменують собою. Але є день, що ніколи не минає, що завжди з нами. Бо він увібрав у себе безсмертне дихання душі. Бо він такий великий і незбагненний як життєдайний дощ, як весняний вітер, як щедре сонце. Україна у долі своїй має такий день – 9 березня.

Ведучий 2 З минулого віку і до наших часу, і далі - в майбутнє, у нові віки. День, який явив світові Шевченка – великого сина великого народу.

 

Читець

З високих круч

Де синь небес прозорий

Вливається в Дніпровські водограї,-

На бурю схожий

Гнівний і суворий

Стоїть Тарас і дивиться на нас.

За землю й волю

В ратному двобої

Ти з нами йшов кайдани рвать з людей,

Благословляв, Кобзарю нашу зброю –

Єси безсмертний, гордий Прометей!

 

Ведучий1 Уже для багатьох поколінь українців і не тільки українців – Шевченко означає так багато, що ми думаємо ніби ми все про нього знаємо, все в ньому розуміємо, і він завжди з нами, в нас.

Ведучий2 Шевченко як явище велике і вічне – невичерпний і нескінченний. Волею історії він ототожнений з Україною і разом з буттям рідної держави продовжується нею, вбираючи в себе нові дні й новий досвід народу, відгукуючись на нові болі та думи, стаючи до нових скрижалей долі.

 

Сценка №1 ( малий Тарас з мамою)

Звучить мелодія «Зоре моя вечірняя»

 

Малий Тарас

...Ще в школі,

Таки у вчителя –дяка,

Гарненько вкраду пятака,

Бо я було трохи не голе,

Таке убоге – та й куплю

Маленьку книжечку. Хрестами

І візерунками з квітками

Кругом листочки обведу

Та й списую Сковороду

Або три царіє со дари

Та сам собі у буряні,

Щоб не почув хто не побачив,

Виспівую та плачу...

 

Мати. Не плач. Ти народився під високою зорею. Тобі випала велика Доля.

 

Малий Тарас. Мамо, а що то є доля?

 

Мати. Той блукає за морями,

Світ перепливає,

Шука долі, не находить —

Немає, немає! —

Мов умерла. Інший рветься

З усієї сили

За долею; от-от догнав

І — бебех в могилу!

А в третього, як у старця,

Ні хати, ні поля,

Тілько торба, а з торбини

Виглядає доля —

Як дитинка; а він її

Лає, проклинає

 

Малий Тарас. Матусю, а правда, що небо на залізних стовпах тримається?

 

Мати. Так, синочку, правда.

 

Малий Тарас. А чому так багато на небі зірочок?

 

Мати. Це коли людина на світ приходить, Бог свічку запалює, і горить та свічка, поки людина не помре. А як помре, свічка гасне, зірочка падає. Бачив?

 

Малий Тарас. Бачив, матусю, бачив… Матусенько, а чому одні зірочки ясні, великі, а інші ледь видно?

 

Мати. Бо коли людина зла, заздрісна, скупа, її свічка ледь – ледь тліє. А коли добра, любить людей, робить їм добре, тоді свічка такої людини світить ясно, і світло це далеко видно.

 

Малий Тарас . Матусю, я буду добрим. Я хочу, щоб моя свічечка світила найясніше.(запалює свічку)

 

Мати. Старайся мій хлопчику,(гладить його по голові)

 

Мати.

Як гірко, як нестерпно жаль

 Що долі нам нема з тобою!

 Ми вбогі, змучені раби,

 Не знаєм радісної днини.

 Нам вік доводиться терпіть,

 Не розгинать своєї спини.

 Промовиш слово і нагай

 Над головою люто свисне.

 І так усюди з краю в край.

 Панує рабство ненависне.

 

Читець

 Минають дні, минають ночі,
Минає літо, шелестить
Пожовкле листя, гаснуть очі,
Заснули думи, серце спить,
І все заснуло, і не знаю,
Чи я живу, чи доживаю,
Чи так по світу волочусь,
Бо вже не плачу й не сміюсь...
Доле, де ти! Доле, де ти?
Нема ніякої,
Коли доброї жаль, Боже,
То дай злої, злої!
Не дай спати ходячому,
Серцем замирати
І гнилою колодою
По світу валятись.
А дай жити, серцем жити
І людей любити,
А коли ні... то проклинать
І світ запалити!
Страшно впасти у кайдани,
Умирать в неволі,
А ще гірше — спати, спати
І спати на волі,
І заснути навік-віки,
І сліду не кинуть
Ніякого, однаково,
Чи жив, чи загинув!
Доле, де ти, доле, де ти?
Нема ніякої!
Коли доброї жаль, Боже,
То дай злої! злої!

 

На сцені стоїть лавка. На ній сидить дідусь.

      

 Сценка №2 (Тарас і дід)

Звучить мелодія, бандура

 

Дід:   О, з’явилась приблуда! Катруся вже очі вигляділа, зорячи за тобою.

Тарас:  Діду, а чому це з Микитою усі прощаються?

Дід:   Виміняв його пан на хорта. Продав.

Тарас:  Як це на хорта?

Дід:   Така кріпацька доля, синку.

Тарас:  Ну чому, чому я вранці не взяв його із собою подивитися на стовпи, що підпирають небо? Він вищий, то, певне, з могили побачив би ті стовпи. Якби Микити не було вдома, то пан не продав би його.

Дід:  Значить, ти ходив аж до могили.

Тарас:  Ходив, а стовпів так і не побачив.

Дід:   Тебе хоч прив’язуй удома із твоїми вигадками. Добре твій батько каже, що з тебе вийде або щось велике, або ледащо. А якби ти заблудився?

Тарас:  Та я й заблудився… Йшов до Моринець, а думав, що іду в Кирилівку .  Проте з чумаками приїхав. Як справжній чумак. Діду, а я вже знаю, чому шлях називається Чорним.

Дід:   Чумаки розказали?

Тарас: Еге ж.

Дід: Важка чумацька доля.

Доля

Ти не лукавила зо мною,

Ти другом, братом і сестрою

Сіромі стала. Ти взяла

Мене, маленького, за руку

І в школу хлопця одвела

До п’яного дяка в науку.

“Учися, серденько, колись

З нас будуть люде”, – ти сказала.

А я й послухав, і учивсь,

І вивчився. А ти збрехала.

Які з нас люде? Та дарма!

Ми не лукавили з тобою,

Ми просто йшли; у нас нема

Зерна неправди за собою.

Ходімо ж, доленько моя!

Мій друже вбогий, нелукавий!

Ходімо дальше, дальше слава,

А слава – заповідь моя.

 

  Сценка №3(Тарас і Оксана)

Звуки природи, спів птахів

Тарас розмахує прутиком  як шаблею

Тарас. Ти пан Дешкевич ? Ти з народу знущався. А тепер просиш прощення?(Рубає голову. Звертається до іншого).

Тарас. Ти пан Висоцький? Онімів від страху? Одержуй кару. (Рубає голову і тому. Дивиться на найбільшого будяка).

Тарас. О, який чорний будячище, аж світ затьмарює. Та це їхній цар. Просить! Не хочеш? Зараз злетить з пліч твоя голова, як голка. (Рубає голову).

Оксана. Тарасе, що ти робиш?

Тарас. Який я Тарас? Я – гайдамака!

Оксана. Що ж там робиш?

Тарас. Не заважай! Бач – панам голови рубаю.

Оксана. І я ! І я !

Тарас. Ну, добре, хай і ти будеш гайдамачка. На рушницю, стріляй.

(Оксана цілиться в будяк).

Оксана. Бух.

 

Ведучий 2. Та дівчина, Оксана Коваленко, друг його дитинства, милий провісток серед слізного життя. Очі її світили, як дві зорі на сумному небі, кликали його думки, отерплу душу з убого горища маляра, в степи під високе небо.

 

Сценка далі

Оксана. Чом же ти плачеш? Ох, дурненький Тарасе. Давай я сльози витру. Не сумуй, Тарасику, адже кажуть, найкраще від усіх ти читаєш, ще й ,кажуть, малюєш. От виростеш і будеш малярем. Еге ж?

 

Тарас.  Еге ж, Малярем!

 

Оксана.  І ти розмалюєш нашу хату.

 

Тарас.  Еге ж. А всі кажуть , що я ледащо і ні на що не здатний. Ні, я не ледащо. Я буду – таки малярем.

 

Оксана.  Авжеж будеш! А що ти ледащо, то правда. Дивись, де твої ягнята. Ой, бідні ягняточка, що чабан у них такий – вони ж  питочки хочуть! Жени їх до води!

Оксана і Тарас вибігають.

 

Читець

Мені тринадцятий минало.

 Мені тринадцятий минало.

 Я пас ягнята за селом.

 Чи то так сонечко сіяло,

 Чи так мені чого було?

 Мені так любо, любо стало,

 Неначе в Бога......

 Уже прокликали до паю,

 А я собі у бур’яні

 Молюся Богу... І не знаю,

 Чого маленькому мені

 Тойді так приязно молилось,

 Чого так весело було.

 Господнє небо, і село,

 Ягня, здається, веселилось!

 І сонце гріло, не пекло!

 Та недовго сонце гріло,

 Недовго молилось...

 Запекло, почервоніло

 І рай запалило.

 Мов прокинувся, дивлюся:

 Село почорніло,

 Боже небо голубеє

 І те помарніло.

 Поглянув я на ягнята —

 Не мої ягнята!

 Обернувся я на хати —

 Нема в мене хати!

 Не дав мені Бог нічого!..

 І хлинули сльози,

 Тяжкі сльози!.. А дівчина

 При самій дорозі

 Недалеко коло мене

 Плоскінь вибирала,

 Та й почула, що я плачу.

 Прийшла, привітала,

 Утирала мої сльози

 І поцілувала...

 Неначе сонце засіяло,

 Неначе все на світі стало

 Моє... лани, гаї, сади!..

 І ми, жартуючи, погнали

 Чужі ягнята до води.

 

Мелодія Мирослави Скорик (скрипка+бандура)

 

“Ми в купочці колись росли..”

Оксана

Ми вкупочці колись росли,

 Маленькими собі любились.

 

Тарас

 А матері на нас дивились

 Та говорили, що колись

 Одружимо їх.

 

Оксана

Не вгадали.

 Старі зараннє повмирали,

 А ми малими розійшлись

 

Тарас

 Та вже й не сходились ніколи.

 Мене по волі і неволі

 Носило всюди. Принесло

 На старість ледве і додому.

 

Оксана

А я помандрувала  в похід

 За москалями та й пропала.

 Вернулась, правда, через год,

 Та що з того. З байстрям вернулась,

 Острижена. Було, вночі

 Сиджу під тином, мов зозуля,

 Та кукаю, або кричу,

 Або тихесенько співаю

 Та ніби коси розплітаю.

 А потім знов кудись пішла,

 Ніхто не знає, де поділась,

 Занапастилась.

 

Тарас

 А що за дівчина була,

 Так так що краля! І невбога,

 Та талану Господь не дав... —

 А може, й дав, та хтось украв,

 І одурив святого Бога.

 

Ведучий 1. З безмежного болю і з неосяжної любові народжені його слова.

 Шевченко створив книгу - духовного завойовника, якому довірив боротьбу за людські душі, що заціпеніли в бездіяльній самотності.

 

Ведучий  2

Там найдете щире серце

 І слово ласкаве,

 Там найдете щиру правду.

 А ще, може, й славу...

 

Читець «Гайдамаки»

Гомоніла Україна,

 Довго гомоніла,

 Довго, довго кров степами

 Текла-червоніла.

 Текла, текла та й висохла.

Степи зеленіють;

 Діди лежать, а над ними

 Могили синіють.

 Та що з того, що високі?

 Ніхто їх не знає,

 Ніхто щиро не заплаче,

 Ніхто не згадає.

 Тілько вітер тихесенько

 Повіє над ними,

 Тілько роси ранесенько

 Сльозами дрібними

 Їх умиють. Зійде сонце,

 Осушить, пригріє;

 А унуки? їм байдуже,

 Жито собі сіють.

 Багато їх, а хто скаже,

 Де Гонти могила,

 Мученика праведного

 Де похоронили?

 Де Залізняк, душа щира,

 Де одпочиває?

 Тяжко! важко! Кат панує,

 А їх не згадають.

 Гомоніла Україна,

 Довго гомоніла,

 Довго, довго кров степами

 Текла- червоніла.

 І день і ніч ґвалт, гармати;

 Земля стогне, гнеться;

 Сумно, страшно, а згадаєш —

 Серце усміхнеться.

 

Ведучий 1 Слово, яке лише плаче, в скорботі й зажурі колише спогади, а не окрилює дух, не наповнює людину і націю енергією самоздійснення, - для поета мертве.

 

 Ведучий 2 Шевченкове слово відтворює історичну подію, факт такими естетичними засобами, щоб спочатку зруйнувати стереотипи їхнього сприйняття, а потім цю подію чи факт подати в новій інтерпретації.

 

Читець, виконує роль Шевченка

 

На вас я кинув свого слова тінь -

 На вас і сотню ваших поколінь!

 Я вас навчив, де ваші шлях і ціль,

 Сказав, що людства ви не ржа – а сіль.

 Я мовив вам, що вічна боротьба

 Це – ваші доля, завдання й судьба.

 Я дав вам шал завзяття, блиск зіниць,

 Дав вашим воїнам відвагу й міць.

 В душі вщепив ненависть і любов,

 Розбурхав в жилах кров.

 Зітріть із душ до братовбивства гін,

 За це ж вам Божий суд і мій проклін!

 Вам спис і меч і ніж мій

 Ви викуйте новітню зброю з них!

 Сил не щадіть! Вперед все йдіть!

 З моїм йдіть словом у крутіж століть!

 

Ведучий 1 Шевченкове свято – то кришталево чисте свічадо. 201 рік минув від того дня, коли українка-кріпачка дала світові генія, але він не віддаляється, а наближається. Тож слухаймо Кобзареве слово!

 

Ведучий 2 Муза зігрівала змучене серце, дарувала радість творчості. Щасливий з цього Шевченко звертається до Пресвятої Богородиці.

 

 ...Ридаю,

 Молю,ридаючи: пошли

 Подай душі убогій силу,

 Щоб огненно заговорила,

 Щоб словом пламенем взялось,

 Те слово Боже і кадило,

 Кадило істини.

 

Ведучий 1. Свічка його життя догорала. Мрії про одруження, розраду в сімї, хатину над Дніпром залишились ілюзіями. Фізично знищений, поет відчував, що недалекий кінець.

 У німій холодній майстерні, в будинку Академії мистецтв він пішов із життя. Було це 10 березня 1861р. Але залишився його заповіт – мрії тобі, нам, українському народові.

 

 Читець виконує « Заповіт ».

Як умру, то поховайте

Мене на могилі,

Серед степу широкого,

На Вкраїні милій,

Щоб лани широкополі,

І Дніпро, і кручі

Було видно, було чути,

Як реве ревучий.

Як понесе з України

У синєє море

Кров ворожу... отоді я

І лани і гори —

Все покину і полину

До самого Бога

Молитися... а до того

Я не знаю бога.

Поховайте та вставайте,

Кайдани порвіте

І вражою злою кров'ю

Волю окропіте.

І мене в сім'ї великій,

В сім'ї вольній, новій,

Не забудьте пом'янути

Не злим тихим словом.

 

Ведучий 2 Багато чого змінилося з часу Шевченкового, І тепер, у незалежній і вільній Україні, ми можемо припадати до Шевченкових цілющих джерел, до його вічного живого слова.

 

Ведучий 1. Шевченкова поезія давно стала найважливішим і нетлінним складником духовного єства українського народу. Шевченко – це не тільки те, що вивчають, а й те чим живуть. У чому черпають сили і надії. У глибини майбутнього слав Шевченко свої непохитні заповіти синам рідної землі, і серед цих заповітів перший і останній:

 

Свою Україну любіть,

 Любіть її... Во время люте,

 В остатню тяжкую минуту

 За неї Господа моліть.

Читець

Уже достигли полуниці

 Росу вечірню трави п’ють,

 І в ароматі медуниці

 Хрущі шевченківські гудуть.

Нема співця, о ні, він з нами,

 Його пісні, його любов,

 Його це місяць над садами

 У сяйві тихому зійшов.

 І все здається, я клянуся,

 Крізь сяйво місячне бліде

 До мене рідний добровусий

 Тарас Григорович іде…

 

 Звучить « Молитва » Д. Павличка.

Отче наш, Тарасе всемогущий,

 Що створив нас генієм своїм,

 На моїй землі, як правда, сущий,

 Бющий у неправду, наче грім.

 Ти, як небо, став широкоплечо

 Над літами, що упали в грузь;

 Віку двадцять першого предтечо,

 Я до тебе одного молюсь.

Дай нам силу ідолів знімати,

 З пєдесталів чорної олжі,

 Бурити казарми й каземати,

 Де виймають душу із душі.

 Не введи у спокушення слави,

 Вкинь за те у хижу ненависть,

 Мудрості і знамено криваве

 Дай нам не соромлячись носить.

Поклади нам зорі на зіниці-

 Променем туди,де непроглядь.

 Хай підносять очі люди ниці,

 Хай в незрячих більма погорять.

 Мислям нашим дай ясне поліття,

 А поетам- спину,що не гнесь.

 Дай нам память на тисячоліття,

 Непокору і любов на днесь.

І не одпусти нам ні на йоту

 Борг, забутий в клекотах забав,

 Сплатимо його із крові й поту.

 Тільки од лукавства нас позбав.

 Да святиться слово блискавиця,

 Що несе у вічну далечінь

 Нашу думу й пісню. Де святиться

 Між народами твоє імя.

 

Ведучий 1. Хай же й сьогодні, і в наступні роки розбудови української держави обпікає промерзлі наші душі огнем словесним Шевченко, хай воскресає він, пророк народу нашого, повсякчасно у наших благородних помислах і державних ділах.

 

Ведучий 2. 

І  на оновленій землі

Врага не буде, супостата,

А буде син, і буде мати,

І будуть люде на землі.

 

Ведучий 1

І на  над ланами, широкими полями, вільними містами і селами як весняні води могутнього Дніпра лине вічно жива в народі  слава великого Кобзаря.

 

Пісня