Сценарій літературного свята

Про матеріал
Сценарій літературного свята до 155-річчя від дня народження О.Кобилянської
Перегляд файлу

 

 

 

 

Сценарій літературного свята

«Пишна ружа в саду буковинському»

До 155-річчя від дня народження 

О. Кобилянської

 

 

 

 

 

Розробила

 вчитель української мови і літератури

Топорівської ЗОШ I-III ст.

Новоселицького р-ну, Чернівецької обл.

Назаревич Людмила Василівна

 

 

 

 

 

2018 рік

 

 

(Звучить пісня «Чабан вівці корняє»)

«Усі мої слова тобі, народе вільний,

і пісне серця, музика душі тобі!»

Слово вчителя.

 

Вона брала в полон своєю появою і своїми речами. В чорне зодягнута і поважна, струнка, сильно засмагла брюнетка, з живими великими очима... Аж чарував ніжний тон у її милій мові – то якийсь глибоко затаєний смуток, якась туга. Але ховалася та туга під легку усмішку.

Її називали «гірською орлицею» за горде серце, «пишною трояндою в саду української літератури». Себе ж вона називала просто – «робітницею свого народу».

Тож віддаймо сьогодні шану письменниці, розумній жінці, людині з великої літери, яка вивела нашу літературу на європейські шляхи.

Учні 5-го класу читають вірші

Край наш рідний, Буковина!

Ти – пісенний, ти – співучий.

Горам, рікам, полонинам

І смерічкам ти співзвучний.

 

По твоїх стежках ходили

Воробкевич і Федькович,

І для тебе працювали

Ярошинська і Попович.

 

Свої сили віддавали

Для суспільства, для людей,

Правду світу відкривали

Кобилянська й Маковей.

 

Іх нащадків знають в світі –

Краю славу здобувають

І пісні Івасюкові

По усій землі співають.

 

Наш Назарій, і Софія,

І Зінкевич, і Гнатюк –

В них мелодія і мрія,

Гріє серце кожен звук.

 

Тож вивчаймо і шануймо

Спадщину, що нам лишилась,

Щоби двері у майбутнє

Перед нами відчинились.

 

(Звучить мелодія Скорика, виходять ведучі.)

 

Ведучий 1. Буковина – зелена гілка розлогого дерева українського народу. Вона увібрала в себе надбання багатьох європейських культур.

Ведучий 2. Тут народжувалися чисті джерела художнього слова видатної української письменниці, нашої славетної землячки Ольги Юліанівни Кобилянської. 155 річчя якої ми відзначаємо 27 листопада.

Ведучий 1. Народилася вона в містечку Гура-Гумора (тепер це Румунія) в урядничій сім’ї. Батько був українцем з Тернопільщини, мама – німкенею.

Ведучий 2. У великій родині Кобилянських брати вчилися в гімназії, згодом двоє з них стали юристами, один – військовим, а Ольга, як і її сестра Євгенія, мали стати добрими господинями, матерями, займатися хатніми справами. І все це тому, що за тодішньою традицією інтереси жінки повинні були обмежуватися трьома німецькими «К» (kuche, kirhe, kinder), тобто кухня, церква, діти.

Ведучий 1. Дитинство та юність О. Кобилянська провела в Сучаві, Кимполунзі, Димці. З 1891 року у Чернівцях. Закінчила чотирикласну німецьку школу, знання здобувала шляхом самоосвіти.

Ведучий 2. Вона жодного дня не вчилася в українській школі, не отримала вищої освіти, а її університетом стало народне життя.

Ведучий 1. Ольга дуже любила читати і під впливом прочитаного, почала писати. Перші свої вірші польською мовою вона присвятила батькові і матері до їх дня народження.

Ведучий 2. Сімя  Кобилянських була музикальна. В їх хаті часто збиралися гості, грала музика. Сама ж Ольга грала на цитрі, фортепіано.

Ведучий 1. Особистий душевний біль майбутня письменниця виливала на сторінки щоденника. Це були два загальні зошити, написані німецькою мовою, і лише деякі слова українською.

(На сцену під мелодію Скорика виходить О.Кобилянська, сідає, пише)

О. Кобилянська: «Ми вступили вже на арену європейського життя, і від нас самих залежить се, чи виберемо собі місце на ній тривале і на будуче. Я думаю, я маю глибоке переконання, що наколи кожна одиниця буде щиро над собою працювати і різьбити себе, то ми, яко маса, ніколи не загинемо, не зійдемо з той арени.

Ведучий 2. Довіряючи свої потаємні думки сторінкам щоденника, Ольга хотіла розділити свою тугу, самотність.

Ведучий 1. Вона часто закохувалась. Так було і з Осипом Маковеєм, дружба з яким згодом переросте в нерозділене з його боку кохання. Ольга Кобилянська навіть пропонувала  йому одружитися.

О.Кобилянська: «Я вас стільки років так страшно любила, я носила для вас рай у душі – як сонце. Не знаю, як приймете ви мої слова, звичайно, дівчата самі їх не кажуть. Але я не йду звичайною дорогою дівчат... Я можу і  ждати. Два, три, чотири роки. Скажіть своє рішуче слово і я піду за вами».

Ведучий 2. На жаль, Осип Маковей сказав рішуче «Ні!». «Двоє письменників в одному домі жити не зможуть», - відповів він.

О.Кобилянська читає вірш

Я ні в кого тебе не вкраду,
Бо украдене — лихо віщує.
Нащо знати тобі ту біду,
Від якої ніхто не врятує!
Не покличу з собою тебе,
Бо твій корінь у іншому ґрунті,
Не для мене сміються з небес
Срібні зорі в щасливому бунті,
Не вестиму тебе і в думках
Від літаючих чуттів до спокою,
Бо трима тебе сила терпка
В нетрях пам'яті міццю тривкою,
Я сама утечу з забуття,
Від убивчосолодкої миті,
Бо й у мене є інше життя,
Найдорожче од всього на світі.
Та любитиму кожний твій день,
Кожну ніч, і світанок, і вечір,
Жаль свій виповім я для людей,
Що мене порятують від втечі.
Будуть люди той жаль берегти,
Мов перлину, ні з чим незрівнянну,
І підете ви з ним у світи,
Як «Царівна» моя нездоланна,
З ран любові моєї зійде
Цвіт ромена і золото жита,
І моління душі золоте
В темні вени життя перелите.

Ведучий 1. Щоб якось розвіяти тугу від нерозділеного кохання, О.Кобилянська багато пише. По-особливому в її творах звучить доля жінки. Згадаймо «Людину», «Царівну».

Ведучий 2. Природа для письменниці була її другою домівкою, зеленим палацом, прихистком її дум і мрій. Симфонією природи є її «Битва», а повість «В неділю рано зілля копала» переростає у «пісню оплаканого серця».

Ведучий 1. Події повісті розвиваються в горах. В одному селі зупиняються цигани. У таборі рух, бо жінка ватажка Раду, молода циганка Мавра, народила білого сина. Раду задумує вбити Мавру, але її батько рятує доньку, потайки несе під гору Чабаницю, а дитину підкидає бездітному багачеві аж у третє село.

Ведучий 2. Мавру знаходить і забирає до себе багачка Іваниха Дубиха, в якої вона піклується про маленьку доньку Іванихи – Тетяну. Але циганська вдача велить Маврі жити по-своєму. Вона кидає хату Дубихи і оселяється самотньо в старій колибі. Збирає по горах зілля і ворожить людям. Але про свого сина нічого не знає. До неї часто бігає її вихованка – красуня Тетяна. Раз на лісовій стежці вона зустрічає сина Маври, Гриця, і закохується в нього.

 

(Інсценізація уривка з повісті « В неділю рано зілля копала».)

(Виходить на сцену Гриць, а навпроти виступає струнка дівчина Тетяна. Гриць прислухається і придивляється.)

Гриць: Туркине, то ти?!

Тетяна: То я! (Виступає наперед, він ззаду обіймає її.)

Тетяна: (пручаючись). Пусти!

Гриць: (до неї). Туркине! Я стільки разів тут наждався вже на тебе, стільки натужився за тобою, а ти аж тепер прийшла.

Тетяна: (повторює, сміючись.) Аж тепер. Пусти (звільняється з його рук). Я не йшла сама, а йшла з одною жінкою... (пошепки). Цить. Вона ходить часом сюди під «Білий камінь» і шукає там якогось зілля...

Гриць: (пригортає Тетяну до грудей). Лиш тут най не йде! Тут най не йде, бо зараз кину в яр. Нині неділя, ти врешті прийшла, тож нехай вона не йде.

Тетяна: (дивлячись на нього, усміхається і питає). Ти, кажеш, ждав тут не раз на мене?

Гриць: Нині четверту неділю як жду.

Тетяна: А я ходила по лісах, та все заверталася назад, не могла звернутися до тебе...

Гриць: (заглядає їй в очі). Зозуле моя! Зозуле! (Пригортає до себе).

Тетяна: Не могла, не могла... Маму в долині я дурила, не сказавши по правді, чого йду в ліс, тому і сумління все здержувало...

Гриць: Любити, Туркине? 

Тетяна: Любити, Грицю! (Тетяна обіймає Гриця за шию і мовчить.)

Гриць: Туркине... ти любиш щиро?

Тетяна: (підняла голову і дивиться в очі Грицеві). Ніколи так не питай! А ти любиш?

Гриць: Нікого ще так щиро не любив, як тебе. Тебе одну на світі...

Тетяна: А як перестанеш любити?

Гриць: Туркине, моя зоре... хіба ж я се годен ?.. Прийдеш знов?

Тетяна: Прийду!

Гриць: Пам'ятай! Тетяна. Любиш?! Гриць. Люблю!

(Танець під музику «Ой не ходи, Грицю та й на вечорниці».)

Ведучий 2 (з-за сцени). Але Гриць, кохаючи Тетяну, любить ще й синьооку Настку. Тут і причина нещастя.

(На сцені стара хатина Маври. Мавра курить люльку. З-за сцени чути голос Тетяни: «Мавро! Мавро!» Вбігає Тетяна. Стара циганка обнімає її.)

Мавра: Доньцю, доньцю, яка у вас пригода?

Тетяна: (кричить). Мавро!

Мавра: (з болем). Він?

Тетяна: (стогне). Бере другу. Зрадив мене!

Мавра: Бачиш? А ти гадала, донько, що він буде тебе завше любити?

Тетяна: (з криком). О Мавро! Любив-голубив, прирікав, Мавро, ще недавно, ще недавно тут ось в лісі, а тепер...

Мавра: (розмірковуючи). Та-ак? Голубив, цілував?

Тетяна: Голубив, цілував...ще останній раз, з коня, по тучі... О...так щиро...

Мавра: (дивується). По тучі? (Розпачливо). То він? (Шепоче.) Боже! Боже!! (Потім твердо і з ненавистю.) То абись знала, донько, що котрий найбільше милує, той найборше зраджує! Як цілує тебе, його серце вже з тобою прощається. Котрі так не робили?

Тетяна: (стогне). 0, о, о! Мавро! (Закидаючи руки назад голови, кричить.) Я збожеволію!

Мавра: (заспокоює). Ні, доньцю, не збожеволієш, і я не збожеволіла... Га-й, га-й! Не здурієш.

Тетяна: (глухо). А я збожеволію, Мавро! Я збожеволію, не годна перенести. Що робити, Мавро?

Мавра: (спокійним голосом). Я попробую його назад ще навернути.

Тетяна: (кинулась на неї стрілою, що та аж на лаву впала). Щоб ти не посміла! (Випрямившись.) Я не одурила, двох я не любила. Щоб ти не посміла. Я його вірно любила, його одного; він мене зрадив, то що навертати? Не посмієш.

Мавра: (роздратовано). То й маєш за свою вірність.

Тетяна: (важко, але твердо). Маю!

Мавра: Він одружиться, буде ґазда на все село — а ти?

Тетяна: (поглянула на Мавру, а відтак твердо). Буду Тетяною — чим мала б бути?

Мавра: І що йому зробиш?

Тетяна: (майже просичала). А ти що зробила, Мавро?

Мавра: (помовчавши). Я покорилася долі, піддалася їй, та от і доживаю. Що було робити?

Тетяна: (поглянувши на Мавру блудними очима, твердо). Ти, Мавро, ти покорилася. Годна була.

Мавра: А ти що, доньцю, зробиш? Він тебе вже не візьме.

Тетяна: Він мене не візьме. Ніколи не візьме.

Мавра: (хитає головою). Пропало твоє щастя... пропала твоя доля.

Тетяна: 0-вва! (Виходить за сцену.)

Мавра: Прийди за два дні знов. Прийди!..

(Мавра б'є себе в голову, падає на землю.)

Тетяно, серце моє! (Стогне вголос.) Тетяно моя, серце моє, що тепер з тобою буде? Ти, я бачу, не Мавра, ти, я бачу, не перенесеш сього. Тебе вже жаль заглушує; Господи, змилосердься! Боже!... (Завіса. Звучить трагічна мелодія.)

Пауза. Декорації лісу: дерева, великий камінь, трава. На сцену вибігає Тетяна з розпущеним волоссям, сміється. Раптом замовкає.

Тетяна: Грицю!Грицю! Я йду!

(Зупинилась поглядом на широколистім зіллі з-під «Білого каменя».)

Гей, скільки його тут! Його тут повно. Гей, Мавро! Твого зілля повно! Ага, Мавра! Що казала Мавра про зілля з-під «Білого каменя»? Воно про всяке лихо — учила Мавра. «В неділю рано, — казала, — зілля копати, у понеділок пополоскати, у вівторок варити, а в середу... в середу? (Сідає на землю біля каменю.)

В середу? «В середу», щось Мавра казала. Ага, в середу, казала Мавра, зіллям лихо приспати, а в неділю — весілля!!!

(Співає перший куплет пісні «Ой не ходи, Грицю». Раптом замовкає і починає плакати.)

Тетяна: (кричить і йде зі сцени). Грицю! Люблю! Люблю! Іду!

(Виходять двоє ведучих. Звучить пісня «Ой не ходи, Грицю».)

Ведучий 1. Гриць від зілля помирає, Тетяна божеволіє, а згодом накладає на себе руки. Усі персонажі повісті прагнуть великого справжнього людського щастя, борються за нього, але так і не досягають його. Проблема людської гідності та високого кохання розв'язується в трагічному плані.

(Пісня «Ой не ходи, Грицю...» продовжує звучати.)

Ведучий 1. О.Кобилянська була однією з тих письменниць, що шукають нового шляху в літературі. Світ її творів надзвичайно багатий. З-під її пера виходить повість «Земля», в якій письменниця на основі реальної трагедії братовбивства порушила вічну тему влади землі над селянами.

Ведучий 2.  У центрі повісті – сімя Івоніки Федорчука, працелюбна, чесна, дбайлива, яка все життя працювала на землі. Все краще, що є в роду Івоніки, успадкував старший син Михайло – його надія і гордість.

Ведучий 1. Молодий син Сава, ледачий і злий, сподівається отримати належну йому частку землі й одружитися з Рахірою.

Ведучий 2. Але батьки проти цього шлюбу, бо Рахіра не мала землі, була ледащицею і злодійкою, крім того доводилася Саві двоюрідною сестрою.

Ведучий 1. Сава вирішує одружитися з Рахірою. Але добре знає, що без землі – він ніщо.

Інсценізація  повісті «Земля»

Михайло: Саво, брате! Чому ти такий сумний?

Сава: Журися ліпше, як тобі у війську буде, а не мною!

Михайло: Я вже пожурюся тим, як там буду. Ану возьми рискаль тай обкопай ту пару яблуньок коло бурдея.

Сава: А що мені з того прийде?

Михайло: Тобі? А що має бджола з того, що мед збирає? А що має земля з того, що родить і нас годує? А що мають тато і мама з того, що нас мають і годують? Що? Так уже Бог дав і мусить бути.

Сава: Дай мені спокій!

Михайло: Як я піду до війська, мусиш батькові помагати сіяти, худобу доглядати. Тай Рахіру треба тобі забути.

Сава: А не лишив би ти у спокої мене і Рахіру. Як ходив до неї, так і буду ходити. І нічо ви мені не зробите! Нічого! Ні мама, ні тато, ні ти!

Михайло: А ти, відий, забув, що казав тобі тато: «Або Рахіра, або земля!».

Сава: Не журися мною і Рахірою! Буде в мене і Рахіра і земля. (виходить зі сцени).

Ведучий 2. Брати пішли одного разу до лісу нарубати коликів. А повернувся лиш Сава. Михайла на другий день знайшли застрелиним у сусідньому лісі.

Ведучий 1. Привіт, уклін низький Вам, пані,

Колись давно, колись в тумані,

На скелях, де живуть орли,

Ви гіацинтою цвіли

Ведучий 2. У сорок років з гір високих

Рої пелюсток синьооких

Ловили ми серед долин,

А мрії линули в простори,

Туди, туди, де сині гори,

До неосяжних верховин.

Ведучий 1. І ти, найкраща, жінко героїчна,

Прекрасна Ольго! Духа не вгаси!

Як не вгашала ти ніколи!

Стрічна тобі любов од нас!

Ти воскреси нам діяння народу

Одвічная ти ж наша сила славна бо єси!

Ведучий 2. Ольги Кобилянської не стало 21 березня 1942 року. Світ дізнався про її смерть через 2,5 тижні. Власті заборонили публікувати некролог українською мовою і виголошувати промови над могилою письменниці.

Ведучий 1. Коли ховали О.Кобилянську, над могилою звучала її улюблена пісня.

(Звучить пісня «Чуєш...» ведучі ставлять квіти біля портрета і запалюють свічку)

 

doc
Додано
20 січня 2019
Переглядів
217
Оцінка розробки
Відгуки відсутні
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку