Сценарій міні-вистави "Шевченкові музи"

Про матеріал
Сценарій міні-вистави "Шевченкові музи" доречним буде під час проведення Шевченкових днів у школі.Захід поглиблює знання учнів про життєвий і творчий шлях Тараса Шевченка, формує культуру усного мовлення, стимулює пізнавальний інтерес учнів, розвиває образне мислення, а ще робить нашого геніального поета звичайною людиною, що дуже імпонує дітям.
Перегляд файлу

На сцені стіл, на якому томики творів Шевченка, чорнильниця, перо, 5 троянд.

( На фоні повільної мелодії )    ( СЛАЙД  1)

ШЕВЧЕНКО         Моя любов,моя висока!
             Не відпускай мене, храни!
Храни від буднів, злого ока,
Храни мої пречисті сни!

                              І хай я мучусь,
                              Хай неспокій!
                              І біль терзань –
                              Мої вони!
                              Моя любов,
                              Моя висока,
             Не відпускай мене, храни!( Сідає за стіл і щось пише )

ВЕДУЧИЙ     Відкриваючи в Шевченкові все більше земного,людяного, ми  дедалі більше сягаємо його геніальності. У житті поета було велике почуття любові, окрилювало його, надихало на творчість. Натура творча,вразлива, Шевченко часто закохувався і в нього закохувалися.

ВЕДУЧА    Та особисте життя  у великого українця так і не склалося. Не судилося Тарасові продовжити свій родовід у наступних поколіннях. Хто ж вони, ці музи, які надихали поета, захоплювали, засмучували, яких любив він, і які любили його.

ОКСАНА КОВАЛЕНКО  ( Бере троянду )    (СЛАЙД  2)

Я –Оксана Коваленко, перше сильне почуття Тараса, сусідська дівчинка, яка часто витирала йому сльози, втішала.

  Ми вкупочці колись росли,
     Маленькими собі любились.

А матері на нас дивились

                                                    Та говорили, що колись
                                                    Одружать нас. Не вгадали.

( Стає у глибині сцени )

Інсценізація   Оксанка і Тарас  (запис  голосу  соловейка)    (СЛАЙД 3)

ОКСАНКА                     Смеркає, пізній час.

                                        Та де ж і справі той Тарас?

                                        Іще хвилинку почекаю,

                                        А потім – спать.

                                        Сама не знаю…

                                Тарасе, гей, іди сюди,

                                Та швидше, швидше-но іди.

ТАРАС              Оксанко, ти мене чекаєш?

ОКСАНКА        Ну й наробив же тибіди.

                           Кажи хутенько: де блукаєш?

ТАРАС               Біди? Якої?

ОКСАНКА                   Де ти був?

                                      Гармидеру було багато,

                                      От мати лаялась,

                                      А тато… пішли тебе шукати.

                                      І Катря теж…

ТАРАС                          Та ж я приїхав

                                       Оце ще тільки.

ОКСАНКА                     Звідкіля?Ти дуриш? Га?

ТАРАС                            Щоб я так дихав, коли я  дурю (хреститься).

                                        Ген звідтіля (показує рукою),

                                        Ходив побачити край світа.

ОКСАНКА                      І  де ж той край? Далеко?

ТАРАС                             Так. Пройти тре лан великий жита,

                                         А далі гай, а там – байрак.

                                         А далі – поле і могили,

                                         А далі вже – і світа край.

ОКСАНКА                       А ти дійшов?

ТАРАС                              Ні. Та через гай був перейшов,

                                          Бо чув ще силу,

                                          Та пострічався з чумаками.

                                          Куди, питають, ти мандруєш

                                          Супроти ночі? Ти ж малий.

                                          Ще в полі, кажуть, заночуєш,

                                           І вовк ще зїсть тебе страшний.

ОКСАНКА                  Ой лелечко, як лячно.

ТАРАС                         Що, лячно? Тільки не мені.

ОКСАНКА                   Чумак пустив тебе чи ні?

ТАРАС                          Куди так пізно? Необачно.

                                      Він каже:“Хлопче, ти звідкіль?”

                                     З Кирилівки,”- кажу.

                                      Ну й маєш. Та це ж за двоє миль назад.

                                      Він каже:”Тут блукаєш?”

                                             Ні. Іду туди, де світа край.

ОКСАНКА                           Який сміливій ти. І вовка тобі не страшно?

ТАРАС                                 Звісно ні.

ОКСАНКА                           Там світа край…

                                              Ну розкажи ж. Тебе діждалась я насилу,

                                             А ти про це чомусь мовчиш.

ТАРАС                                Ну що ж казати? Над землею

                                            Схилилось низько небо там,

                                            де сонце стрінеться з зорею,

                                            І ляже потім спочивать.

ОКСАНКА                         Та де ж? Хіба там є домівка?

ТАРАС                                Ну глянь, така велика дівка

                                            Того не знає, що стоять

                                            Стовпи залізні там, де треба.

                                            А на залізних тих стовпах

                                           Обперто міцно стріху неба.

                                           Ти розумієш, синій дах,

                                           Ну дах той синій, синя стеля…

                                           По ній скрізь зорі-кришталі.

                                         Там сонце спить.

                                         І там стежина,

                                        Ти знаєш звідки?

ОКСАНКА        Звідки?

ТАРАС               З раю. І зірочки, і злото, й срібло…

ОКСАНА           А де ж той рай? Чи ти не знаєш?

ТАРАС              Чому ти так собі гадаєш?

                          Про теє знає все село, що рай – на небі,

                          Там, де мама. ( закриває очі руками )

ОКСАНКА                                       Тарасику, ти той… Ти плачеш?

                                                         Відкрий же личенько своє.

                                                         Не плач, Тарасику, не треба.

                                                         Казала ненечка мені, що бачить мати

                                                         Все це з неба, і Бог пошле тобі талан.

                                                         Побачиш, любий, як виростеш, поберемося

                                                         І будем вже укупі жити і день, і два, і цілий рік

ТАРАС                                             Не день, не рік, а цілий вік.

ОКСАНКА                                       Неначе сниться. Красні сни: тополя, хата,

                                                          Вишня, квіти…

ТАРАС                                              І ми самі собі пани,

                                                          Як схочемо, так будем жити.

На фоні гри на фортепіано

ГАННА ЗАКРЕВСЬКА (Бере троянду )     (СЛАЙД 4)

      Я – Ганна Закревська. Перебуваючи в селі Мойсівці на банкеті у Волховської, познайомилася з Шевченком. Мій чоловік, Платон Закревський,— поміщик, один із власників села Березова Рудка на Полтавщині. Неодноразово запрошував до нашого маєтку Тараса Григоровича, щоб написав наші портрети. Цілу низку віршів присвятив мені палкий поет. Та чи могла я зраджувати свого Платона?

 

                                                 Якби зустрілися ми знову,(СЛАЙД  5)
Чи ти злякалася б, чи ні?
Якеє тихеє ти слово
Тоді б промовила мені?
Ніякого. І не впізнала б,
А може б, потім нагадала,
Сказавши: снилося дурній.
А я зрадів би, моє диво!
Моя ти доле чорнобрива!
Якби побачив, нагадав
Колишнє лишенько лихеє.
Я заридав би, заридав!

(Стає у глибині сцени )

 

 ВАРВАРА РЄПНІНА   ( Бере троянду  )    (СЛАЙД  6-7)

         Я – Варвара Рєпніна зі шляхетного роду українських вельмож. Моя мама, княгиня Рєпніна, доводилася онукою самому гетьману Кирилу Розумовському. Усі мене називають доброю та щирою.У жовтні 1843 року сталася для мене надзвичайна подія — до Яготина завітав Тарас Шевченко. Зачарована ним, я відчула, що він — обранець мого серця. Господи, як я закохалася. Я хочу його бачити щодня, щохвилини, але моя аристократична родина виключила можливість шлюбу колишнього кріпака із спадкоємицею роду Рєпніних-Волконських. З великої туги і розпуки я захворіла і назавжди лишилася самотньою. Я писала йому листи на заслання,за Урал, просила дозволу малювати. Відмовили…

 

Вернути б час, і я – Варвара,(СЛАЙД 8)
Сумна, задумана княжна,
Я б утекла з Яготина
Аж за Урал, де, наче хмара,

 

Пісок підводивсь над тобою,
Де цар кривавою рукою
Вершив безбожнії діла.
Я б у задушливу казарму,
Як вірна подруга, прийшла…
Твоєю стала б я сестрою,
І в Придніпровський рідний край
Листи б од тебе одсилала,
Я берегла б твої пісні…

Щоб чорний вітер Кос-Аралу
Не спопеляв даремно дні.

( Стає у глибині сцени )

 

КАТЕРИНА  ПІУНОВА( Бере троянду )   (СЛАЙД 9)

       Я – Катерина Піунова. Після заслання душу Кобзаря заполонило відчуття самотності. Він почав дедалі більше подумувати про одруження. Повертаючись із фортеці, він зупинився в Нижньому Новгороді, де познайомився зі мною, шістнадцятирічною актрисою, закохався, почав частіше відвідувати нашу родину. Згодом попросив у батька руки. Я була щаслива і відчувала,що з кожною зустріччю не відчуваю його чужим. Мені хотілося кинутися до нього, обняти, але грізні материні очі показали на двері. Я кинулася з хати, батьки йому відмовили. Так ти був старшим від мене, Тарасе, на 28 років. Що скажеш, Тарасе?( Стає у глибині сцени )

 

ТАРАС ШЕВЧЕНКООженіть, будьте ласкаві, -  писав я своїм друзям на Україну. -  А то так і пропаду бурлакою на чужині. Чи так, чи сяк, але я маю одружитися, бо проклята нудьга скине мене зі світу. Мрія створити сімю не покидає мене.

Якби з ким сісти хліба з’їсти,

Промовить слово, то воно б,

Хоч і як-небудь на сім світі,

А все б таки якось жилось.

Та ба! Нема з ким. Світ широкий,

Людей чимало на землі...

А доведеться одиноким

В холодній хаті кривобокій

Або під тином простягтись.

Або... Ні. Треба одружитись,

Хоча б на чортовій сестрі!

Бо доведеться одуріть

В самотині. Пшениця, жито

На добрім сіялись лану,

А люде так собі пожнуть

І скажуть: — Десь його убито,

Сердешного, на чужині... —

О горе, горенько мені!

 

ВЕДУЧИЙ“ Коли чоловік чогось доброго шукає, той найде,” – так казав Тарас, коли 1860 року  познайомився з наймичкою,колишньою кріпачкою Ликерою Полусмаковою, яка служила в українських поміщиків.Тарас був впевнений, що це вже його дружина, бо вона полонила душу поета, хоч була зовсім не такою, якою здавалася на перший погляд.  (СЛАЙД 10)

 

ЛИКЕРА ПОЛУСМАКОВА  ( Бере   троянду )   (СЛАЙД 11)

    Я – Ликера. Шевченко пропонував мені руку і серце, казав, що купить хатину, біленьку, гарненьку, я буду в ній справжньою господинею. Взимку поїду до Парижу чи Петербурга, я – в дорогому вбранні… Правда, дивний такий мужицький букетик з волошками, простенький такий, приніс. “Це ж не троянди,  - думала я. А ще хотіла завести собі прислугу, щоб бути справжньою панною. А взагалі, хіба ж я за такого старого пішла, якби не те, що бути панною і не подарунки. Ось і листа мені якогось написав, напевно, знов мене повчає, сердиться чогось. Та й друзі його про мене поганої думки, противляться нашому одруженню ще й відмовляють від мене.

 

ТАРАС ШЕВЧЕНКО(підходить до Ликери )

Поставлю хату і кімнату, 
Садок-райочок насаджу. 
Посиджу я і походжу 
В своїй маленькій благодаті. 
Присняться діточки мені, 
Веселая присниться мати, 
Давнє-колишній та ясний 
Присниться сон мені!.. і ти!.. ( Ликера відходить від Шевченка углиб сцени )
Ні, я не буду спочивати, 
Бо й ти приснишся. І в малий 
Райочок мій спідтиха-тиха 
Підкрадешся, наробиш лиха... 
Запалиш рай мій самотний.

 

ВЕДУЧА     Це було останнє кохання в житті поета, остання спроба створити сім’ю. Будучи неспроможною оцінити високу честь стати дружиною генія, Ликера зв’язала своє життя з іншим чоловіком. Розрив їхніх стосунків загострив хворобу Шевченка. Біль у грудях, на який він все частіше скаржився, поєднався з душевним болем. І все ж багато років потому вже старою Ликера приїхала з Петербурга до Канева. Мабуть, щоб замолити гріхи юності, вона до кінця свого життя доглядала за могилою Кобзаря і була похована біля Тарасової гори.

 

ТАРАС  ШЕВЧЕНКО      Хто ти?

 

ДОЛЯ                 Хіба не впізнав? Я - твоя доля.

 

ТАРАС  ШЕВЧЕНКО       Що скажеш мені, моя доленько лукава?

 

ДОЛЯ     Я не лукавила з тобою, 
я другом, братом і сестрою 
Сіромі стала.

                       Хіба…Прости мене, прости, хіба…

                       Я – грудка снігу, ти  ж – трава.

                       Стою, твоя невінчана судьба,

                       Стою, твоя довічна наречена.

 

ТАРАС ШЕВЧЕНКО         Моя любов, моя висока,

                                           Не відпускай мене, храни.

 

ВЕДУЧА    Пять прекрасних троянд було у житті Шевченка, та, на жаль, вони всі зів’яли , так і не подарувавши поетові справжнього щастя.( СЛАЙД 12)

 

ВЕДУЧИЙ      Квітуча  вишнева гілочка на столі у кімнатці в далекому Петербурзі і незрадлива любов матері-України – ось що було з Кобзарем в його останні хвилини життя.(СЛАЙД  13)

 

ЧИТЕЦЬ         

Завірюха стугоніла, вила,
І мороз гострив свій білий ніж.
А Земля од ляку задубіла,
На вітрах крутилася скоріш.

Щулились дороги, мерзли хмари,
В сіру безвість зносило міста.
А дуби стругалися на мари,
На труну, на віко, на хреста.

Петербурзьким шляхом, по коліна
Грузнучи в заметах, боса йшла
Зморена, полатана Вкраїна,
Муку притуливши до чола.

І намисто сипалось під ноги,
Ніби кров змерзалась на льоту.
"Сину, сину", — слухали дороги
Тих ридань метелицю густу.


"Може, тобі липового чаю,
Чи калини спряжити бува…"
А дорога ген до небокраю —
На дорозі мати ледь жива.
 

Хурделяє хуґа хуртовинна,
Засипає снігом очі вщерть.
І біжить до сина Україна
Одганяти знавіснілу смерть.

Цілу ніч надворі виє хуґа,
Плаче, деренчить в віконній склі.
Ні дружини, ні дітей, ні друга —
Тільки гілка вишні на столі.

 

Усі учасники виступу сходять зі сцени і ставлять біля портрета Кобзаря троянди і квітучу вишневу гілочку.


(СЛАЙД  14)
 

 

 

 

 

 

 

 

docx
Додано
14 травня
Переглядів
120
Оцінка розробки
Відгуки відсутні
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку