Сценарій "Поезія – це завжди неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі"

Про матеріал

Це свято принесло багато емоцій, учням сподобалось разом з учителями стояти на одній сцені, розкривати шалений вир емоцій у поезії.Мета заходу: ознайомити учнів з Всесвітнім днем поезії; вдосконалювати навички виразного читання напам'ять творів різних жанрів, відомих митців поезії; розвивати творче мислення, уяву, уміння аналізувати прочитане; виховувати любов до поезії, «почуття часу», точність та влучність слова.

Перегляд файлу

 

 

 

 

 

 

 

 

 

(виховний захід до Всесвітнього дня поезії)

 

 

Підготувала і провела

вчитель української мови і літератури

Луцик Оксана Богданівна

2018 рік

 

 

Мета: ознайомити учнів з Всесвітнім днем  поезії; вдосконалювати  навички виразного читання напам’ять творів різних жанрів, відомих митців поезії; розвивати творче мислення, уяву, уміння аналізувати прочитане; виховувати любов до поезії, «почуття часу», точність та влучність слова.

Обладнання:  вірші про поезію, вислови, презентація, книжкова виставка до дня поезії.

 

Звучить вірш Ліни Костенко «Є вірші – квіти …» (за кулісами під тиху мелодію)

Є вірші – квіти.

Вірші – дуби.

Є іграшки – вірші.

Є рани.

Є повелителі і раби.

І вірші є –

каторжани.

Крізь мури в’язниць,

по тернах лихоліть –

ідуть, ідуть по етапу століть…

Виходять  ведучі. Ведучий:    Що  таке  поезія?

Це    мука:

Підступає,  множиться,  болить.

Іноді  візьме  тебе  за  руку,

Іноді  відпустить  і  мовчить.

Ведуча. Що  таке  поезія?

Це    свято:

Грає  в  тобі  музикою  слів,

Молодечо,  радісно,  крилато

Викресає  іскру  з  почуттів.

Ведучий. Що  таке  поезія?

Це    совість:

Бо  коли  несила  говорить,

То  вона  заплаче…  І  говорить,

І  сльозою  кожною  бринить.

Ведуча . Що  таке  поезія?

Це    проза,

Що  до  рими  пнеться  в  лабіринт.

Вулканічна  лава,  що  морозить.

Жар  вогню,  що  в  спеку  холодить.

Ведучий. Що  таке  поезія?

Молитва.

Звернення  до  Бога  і  людей.

Це  -  любові  невимовне  світло,

Що  до  Тебе  крізь  цю  ніч  веде.

Ведуча.  Поезія... Вона покликана хвилювати, давати насолоду, плекати високі почуття, збагачувати духовність.

Ведучий. Поезія, як зазначено в ухвалі ЮНЕСКО, може стати відповіддю на найгостріші та найглибші духовні запити сучасної людини, але для цього необхідно привернути до неї якнайширшу громадську увагу.

Ведуча. Саме тому ухвалою 30-ої сесії ЮНЕСКО встановлено Всесвітній день поезії — свято, яке відзначається щороку 21 березня.

Ведучий. Генеральний директор ЮНЕСКО закликав усі держави, громадські організації та асоціації у Всесвітній день поезії віддати належне поезії та задуматися про ту фундаментальну роль, яку вона відіграє в діалозі між культурами — в діалозі, який є гарантом миру.

Ведучий. Сьогодні ми знову звернемось до, для когось – рідної і близької, а для когось – незрозумілої і чужої, її величності – Поезії.

Ведуча.  «Поезія, - писав Борис Пастернак, - завжди залишається тою, вищою за будь-які Альпи, висотою, що валяється під ногами: отож треба тільки нахилитися, аби її побачити і підібрати з землі».

Ведучий. Вивчаючи творчість того чи іншого поета ми маємо унікальну можливість побути з думками поета наодинці, відкрити для себе його внутрішній світ та настрій. І якщо цей настрій співпаде з настроєм читача, то другий назавжди запам’ятає віршовані рядки автора, поділиться ними із своїми рідними та друзями.

Ведуча. Відродження, розквіт усього живого відбувається саме навесні. Весняне сонечко засвітило. Все оживає, потік весни пробуджує все навколо. З – під снігу пробиваються перші пагінці свіжої зелені…. Ранкова роса….  Краплини дощу на сонці,  перше кохання. Все це викликає у нас захоплення  і незвичні почуття. Так і поезія пробуджує людину, бо поезія – це життя, а воно розквітає весною, а для романтичних і обдарованих людей – це  стимул для написання поетичних творів.

Ведучий. Давайте,  забудемо  про  все,  відкладемо  наші    проблеми,  негаразди  на  потім  і поринемо  у  світ  високих  почуттів  на  свято  Поезії,  Любові,  Вірності ,  Кохання …

Ведуча. Поезія – високий стяг душі.

Небо вільне для лету  і для болю.

З кожним прочитаним  рядочком  ми  починаємо  відчувати,  що  поетичне  слово  містить  у  собі  якусь незриму,  непомітну  і  водночас  велику  силу.  Воно  народжується  не  на  Землі,  а  десь  у  височині  блакитного  неба.

Учень 1. Красива осінь вишиває клени

червоним, жовтим,

срібним, золотим.

А листя просить:

-  Виший нас зеленим!

Ми ще побудем, ще

не облетим.

А листя просить:

-  Дай нам тої втіхи!

Сади прекрасні, роси -

як вино.

Ворони п’ють надкльовані горіхи.

А що їм, чорним?

Чорним все одно.

Учениця. Вечірнє сонце, дякую за день!

Вечірнє сонце, дякую за втому.

За тих лісів просвітлений Едем

і за волошку в житі золотому.

За твій світанок, і за твій зеніт,

і за мої обпечені зеніти.

За те, що завтра хоче зеленіть,

за те, що вчора встигло оддзвеніти.

За небо в небі, за дитячий сміх.

За те, що можу, і за те, що мушу.

Вечірнє сонце, дякую за всіх,

котрі нічим не осквернили душу.

За те, що завтра жде своїх натхнень.

Що десь у світі кров ще не пролито.

Вечірнє сонце, дякую за день,

за цю потребу слова, як молитви.

Ведуча. Краса природи рідної землі надихала багатьох митців на створення визначних шедеврів.

Відеоролик «Кульбабова віхола»

Віхола кульбабова, мов сон,

 Сніг весняний пухом лебединим...

Дихаю із небом в унісон.

Хмар шовкові лагідні перини

Облягли топАзову блакить,

Мов лебідки плесове свічадо.

Теплий сніг кульбабовий летить-

Шумовиння піниться над садом.

Білим-білим Всесвіт замело,

Ніжне диво подихом ворушу

І пливе кульбабове тепло

У дощами викупану душу.

Білосніжний невагомий німб-

Теплий пух, легкий і тонкорунний!..

І сплелись в мережива дрібні

 На долонях вирізьблені руни.

Ведучий. Про  ці  почуття  здебільшого  мовчать,  а  коли  говорять – то  майже  пошепки,  серцем  переживаючи  і  гіркоту  радощів  і  ніжний  щем  солодких  мук.   Ми  всі  рано  чи  пізно  закохуємося.  Жодна  людина не застрахована  від  цього  почуття,  від  помилок  буднів  і  свят,  суму  і  радості,  розлук  і  зустрічей.  Кохання -  краще,  що  дано  людині. Кохали раби  і  королі,  воєначальники  і  полонені,  злочинці  і  генії.  Можливо,  це  почуття  і  хвилювання  з  ним  пов’язане, - те  єдине, що  об’єднує  нас  всіх,  таких  різних  і  схожих  водночас.

   Поети – це  провідники  сили  кохання,  це  апостоли,  які  розносять  на  своїх  могутніх  крилах  віру  в те ,  що  світ  спасеться  любов’ю,  вірністю,  коханням…

   Кажуть,  що  любові,  вогню  від  людей  не  сховаєш.  І  не  треба,  бо  тільки  закохані  мають  право  на  звання  Людини. 

   Кажуть,  що  кохання – талант,  який  дається  не  кожному,  бо  кохати – означає  не  лише  насолоджуватися,  упиватися  своїм  щастям.  Кохати – це  віддавати  тепло,  ласку,  все,  що  маєш ,  найдорожчій  людині  на  землі.

Учень.І як тепер тебе забути?

Душа до краю добрела.

Такої дивної отрути

я ще ніколи не пила

Такої чистої печалі,

Такої спраглої жаги,

Такого зойку у мовчанні,

Такого сяйва навкруги.

Такої зоряної тиші.

Такого безміру в добі!..

Це, може, навіть і не вірші,

А квіти, кинуті тобі.

Сценка «Маруся Чурай» Ліни Костенко

Гриць. — Марусю!  Я прийшов навіки. Я на коліна стану, ти простиш?

Маруся.  Я найдорожчі сплакала літа. Чого вернувся до моєї хати?

Ми ж розлучились... Матінко свята! Чи я ж тебе примушую кохати?!

Коли своїм коханням поступився

заради грошей і багацьких нив,

чи ти тоді од мене одступився,

чи сам себе навіки обманив?

Гриць — Себе, Марусю. Не дивись вороже.

Мені ті дні повік не одболять.

Тут двоє матерів, твоя і Божа.

Хай нас на шлюб вони благословлять.

Людей накличем, зробим перепросини,

щоб знали всі, хто чеше язиком.

Марусю, чуєш, зараз, ще до осени,

поберемось та й вступимо в закон.

А мати — з дому. Плачуть, затинаються

і говорить не хочуть ні про що.

А мати кажуть: — Руки не здіймаються.

Іди туди, ізвідки ти прийшов!

— Я зрадив, так.

Але це біль чи злочин?

Скажу всю правду, ми тепер одні.

Кому з нас гірше? Я одводжу очі,

а ти у вічі дивишся мені.

Я мучуся. Я сам собі шуліка.

Є щось в мені так наче не моє.

Немов живе в мені два чоловіка,

і хтось когось в мені не впізнає.

І що найтяжче: мука ж моя марна,

бо зрада — діло темне і брудне.

А ти — це ти.

Ти і в стражданні гарна.

Ти можеш навіть пожаліть мене.

Або сказати: що хотів, те й маєш.

Мене вже, віриш, кидає вві сні.

Тобі то добре, ти цього не знаєш.

У тебе й мука піде у пісні.

Тобі дано і вірити, й кохати.

А що мені? Які такі куші?!

Нелегко, кажуть, жити на дві хати.

А ще нелегше — жить на дві душі!

Відступник я. Нікчемний я і ниций.

Але ти любиш і тому прости.

Життя — така велика ковзаниця.

Кому вдалось, не падавши, пройти?

Маруся. - Він говорив, і відбувалось диво.

Він зраду якось так перетворив,

так говорив беззахисно й правдиво,—

неначе він про подвиг говорив.

А я стояла як сліпа від сліз.

Душа марніла, як зів’яле клечання.

Хоч би мені хто

жменьку землі

з могили його приніс…

натертися проти серця... може б, трохи полегшало...

Він взяв мене за плечі, звав єдиною.

Щось говорив про долю, про борги.

Що там, під Дубно, він ще був людиною,

а тут він сам з собою вороги.

Гриць. Що Галя — гуска, що й по ній це видно.

І все. І годі. — Я од неї втік.

А може, й правду кажуть, що ти відьма,

приворожила — і пропав навік.

Бо що б мене інакше так палило,

чого ж я так страждаю і борюсь?

Куди б мене в житті не прихилило,

а все одно до тебе я вернусь.

Ти ж ніч моя і світло моє денне!

Вже тут брехать,— який мені хосен?

Прости за все, воно таке буденне.

А я ж не можу без твоїх пісень!

Коли я там і говорив, і клявся,

я знав одне: збрешу — не помилюсь.

Як хочеш знати,— так, я їм продався,

але в душі на тебе я молюсь!

 

Учень. Очима ти сказав мені: люблю.

Душа складала свій тяжкий екзамен.

Мов тихий дзвін гірського кришталю,

несказане лишилось несказанним.

Життя ішло, минуло той перон.

гукала тиша рупором вокзальним.

Багато слів написано пером.

Несказане лишилось несказанним.

Світали ночі, вечоріли дні.

Не раз хитнула доля терезами.

Слова як сонце сходили в мені.

Несказане лишилось несказанним.

Учень. Не знаю, хто ти, де живеш,

кого милуєш і голубиш.

А знаю — ти чекаєш теж,

тривожно вгадуєш і любиш.

І я прийду в життя твоє.

Тебе, незнаного, впізнаю,

як син вигнанця впізнає

прикмети батьківського краю

Я ради цього ладна жить.

Всі інші хай проходять мимо,

аби в повторах не згубить

одне,

своє,

неповториме.

Нехай це — витвір самоти,

нехай це — вигадка й омана!

Моєму серцю снишся ти,

як морю сняться урагани.

Ведучий. Стояла я і слухала весну,

Весна мені багато говорила,

Співала пісню дзвінку, голосну,

То знов таємно-тихо шепотіла.

Вона мені співала про любов,

Про молодощі, радощі, надії,

Вона мені переспівала знов

Те, що давно мені співали мрії.

Ведучий. «Поезія. Таке  коротке  і таке змістовне слово! Вона і втішить, і пригорне, і приголубить. Часто спогади ніжним серпанком оповивають душу, та на серці тихий сум  за втраченим. Вночі думається краще, коли навколо тиша.  Часто згадується   рідне село, де все було наймиліше. Думки бродять рідними місцями. Мої  вірші є своєрідним поетичним щоденником. Усі свої болі, все, що почула, побачила, виливаю на папері. З поезією стає легше на душі». Це вислів поетеси Ліни Костенко, яку вважають найправдивішою поетесою сучасності.

Ведуча. На нинішньому поетичному олімпі України серед інших майстринь слова живе вона як «нерозгадане чудо», «голос народу» зі своєю   долею. А що ж таке людська доля?

Ведучий. Можливо, вона намальована на долоні кожного  з нас  або позначена зорями на нічному небі?

Ведуча. А може, при народженні людина опиняється на роздоріжжі і сама мусить вибирати стежку, якою йтиме?

Ведучий. У народі кажуть: доля посміхнулася, чи доля відвернулася. То, можливо, доля – це неземна дівчина, що веде нас по життю; коли посміхнеться, нам пощастить…… Доля поетів прозирає крізь вірші, поезія є долею, тому виокремити щось одне – важко. А Ліна Костенко – сучасна українська поетеса свою долю  бачила  такою.

Вчитель 1.

Доля

Наснився мені чудернацький базар:

під небом у чистому полі,

для різних людей,  для щедрих і скнар,

продавалися різні Долі.

Одні були царівен не гірш,

а другі – як бідні Міньйони.

Хто купляв собі Долю за гріш.

А хто – і за мільйони.

Дехто щастям своїм платив.

Дехто платив сумлінням.

Дехто – золотом золотим.

А дехто – вельми сумнівним.

Долі-ворожки, тасуючи дні,

до покупців горнулись.

Долі самі набивались мені.

Я глянула їй в обличчя ясне,

душею покликала очі…

– Ти, все одно, не візьмеш мене, –

Сказала вона неохоче.

– А може візьму?

– Ти собі затям, –

сказала вона суворо, –

за мене треба платити життям.

А я принесу тобі горе.

– То хто ж ти така?

Як твоє ім'я?

Чи варта такої плати?

– Поезія – рідна сестра моя.

А правда людська – наша мати.

І я її прийняла, як закон.

І диво велике сталось:

минула ніч. І скінчився сон.

А Доля мені зосталась.

Я вибрала Долю собі сама.

І що зі мною не станеться, –

у мене жодних претензій нема

до Долі – моєї обраниці.

Ведуча. А як не згадати  долю відомого письменника, поета, художника   Тараса Григоровича Шевченка, який теж народився  і помер о цій весняній порі.

Ведучий. Пам’ятаєте, Тарас Шевченко питав: «Доле, де ти? Доле, де ти? …» і сам відповідав:

 Учень 6.Доля

Ти не лукавила зо мною,

Ти другом, братом і сестрою

Сіромі стала. Ти взяла

Мене, маленького, за руку

І в школу хлопця одвела

До п'яного дяка в науку.

— Учися, серденько, колись

З нас будуть люди, — ти сказала.

А я й послухав, і учивсь,

І вивчився. А ти збрехала.

Які з нас люди? Та дарма!

Ми не лукавили з тобою,

Ми просто йшли; у нас нема

Зерна неправди за собою.

Ходімо ж, доленько моя!

Мій друже вбогий, нелукавий!

Ходімо дальше, дальше слава,

А слава — заповідь моя.   

Ведуча. Її поезія – фонтан, що б’є емоціями ,,якщо   не  висловити  їх,   здається,  розірветься душа». Таке безкомпромісне відношення до творчості характерно для поетеси нашої сучасності, уродженки Бурштина – Оксани Кузів. Вона не може і не хоче приборкувати свої пориви і вільнолюбне серце.  Іде до людей з відкритою душею, віддаючи всю себе.  відеоролик « А ти мене візьми і прочитай як книжку»

Вчитель 2. Я не така, як інші,

Я не така, як всі,

Задивлена в вічне небо,

Вбираю святі дощі.

Вмиваюся світлом сонця,

Втираюся рукавом

І сходжу добірним зерном

Помежи густим бур‘яном.

Я не така, як інші,

Відмінностей — повен міх,

У мене й сльоза гіркіша,

У мене й щиріший сміх.

У мене і біль надсвітлий

І слово, як світ, просте,

А мрія така прозора,

Що видно єство усе...

Ведучий. Підстав плече — я, втомлена, зіпрусь

Лиш на хвилинку для перепочинку

І щиро стиха в думці помолюсь,

Що маю у житті таку підтримку.

Отак ось мовчки вдвох посидимо…

Ти буревію перетнеш дорогу,

Аби мене, бува, не зачепив…

Твоє плече — як пазуха у Бога.

Та й що із того, що надворі шал,

Що буря підганяє громовицю,

Що вітер гне дерев тендітний стан?..

Їм те плече лиш маревом насниться.

А я от маю… Затишно отак…

А ще — безпечно… грітись твоїм тілом,

Вдихати особливий аромат

І чутися захищеною… Млію…

Підстав плече — я, втомлена, зіпрусь

Лиш на хвилинку для перепочинку,

За тебе щиро Богу помолюсь,

Що маю у житті таку підтримку…

Учень 8. А зчаста буває так —

Чужими стають найближчі,

Їх погляд — як той сіряк,

Словами їх — вітер свище.

Любов їх — мертвяцький склеп,

Неправда — як скалка в оці...

Тому і падуть на дно,

Натомість — пливуть охочі...

Нерідко буває так —

Близькими стають далекі,

Котрі по твоїх очах

Відстежують ключ лелечий.

Котрі по твоїх вустах

Читають молитву щиру...

Втрачаєш близьких не раз,

З чужими — живеш на віру.

Бо зчаста буває так,

Що друг тобі — ніж у спину,

Чужий же стає, як брат,

Пантрує твій крок невпинно...

Нічого не жду — живу,

Не ставлю на комусь крапку,

А раптом той хтось колись

Захоче усе спочатку?..

Учень 8 .Не ускладнюй собі життя —

Не шукай у дрібнім велике,

Бо з німого — нема співця,

Бо сліпому — усе безлике.

Бо в брехливого й правда гріх,

У скупого — в дірках сорочка,

У багатого — й бруд за гріш,

Біди бідного водить квочка.

Все в цім світі таке просте:

Злото-срібло чи ніж іржавий,

Шовки-па‘рчі чи міль, що тне

Найдобротніший плащ із слави.

Не ускладнюй своє життя —

Не шукай у болоті перли,

Віднайди у собі’ себе

І ліхтариком стань для темних.

Учень 8 . Хто сказав, що любов не в моді,

Хто сказав, що усе за гріш???

Не повірю, допоки в світі

Хтось читатиме на ніч вірш!

Не повірю, допоки в ко’мусь

Ще пектиме чужа сльоза...

Не кажіть, що душа не в моді,

Коли в тілі без неї — тьма.

Довіряйте собі без втоми,

Бог всередині вас живе,

Й не дивіться на те, що модне,

Вірте серцю понад усе!

Ведучий. Яскравою зорею на небосхилі української поезії спалахнула творчість Наталі Данилюк, проживає і працює в селищі Перегінське. Її поезії  мелодійні, і ніжні, і ніби самі переливаються у музику.

Відеоролик «Безхатько пес» - Наталя Данилюк

Вчитель 3. Весна, як жінка. Жінка, як весна:

Буває ніжна, а бува примхлива,

То зазвучить грайливо, як струна,

А то раптово вибухне, мов злива!..

Весна і жінка. Жінка і весна:

У них обох свої земні турботи

Своя морська бездонна глибина,

Свої космічні зоряні висоти.

І не спізнаєш істину сповна,

Бо хміль думок обсиплеться, мов сонях...

Весна-це жінка. Жінка-це весна:

Чиясь розрада і чиєсь безсоння...

Ведуча. Людина, що знаходиться у фокусі поетичних променів — це складна особистість, чутлива до найдрібнішої неправди, інтелектуально багата, не заспокоєна в духовній суті. Її поезія — це не просто точна рима. У поезії має бути душа поета. Таку думку висловив Василь Симоненко у своєму вірші «Про поезію».

Учень 1

Поету, кажуть, треба знати мову

Та ще й уміти вправно римувать.

Натхнення і талант — і все готово,

Слова самі піснями забринять.

То правда все, але не в тому сила,

Мені здається, що не тим вірші

У дні тяжкі серця наші палили,

Любов і зненависть будили у душі.

Бо не запалить серце точна рима,

Яку хтось вимучив за місяць чи за ніч.

Ні, інша сила, буйна, незборима,

Вогнем і пристрастю напоює ту річ.

Ні, інша сила так цілющо діє,

Словам велику надає вагу,

Бо з нею світ цвіте і мелодіє

І світло б’є крізь морок і пургу.

Без неї рими, точні й милозвучні,

Не варті навіть драного гроша –

Слова звучать примусить сильно й гучно

Лише одна поетова душа.

Учениця. Були у мене за дитячих літ

такі блакитні очі,

як згадати,

що часто навіть білий світ

мені здававсь голубуватим.

І в тому світі не було

ні тіні чорної,

ні плями, -

лише довір'я, і тепло,

і щедре сонце над полями.

Але ввійшло в дитячі дні

небачене

і неймовірне доти -

червоний колір крові на війні

і чорний колір людської скорботи.

Ввібрали очі відтинки нові.

Зробились очі темні і похмурі.

Вони були,

як хмари грозові,

коли на світі підіймались бурі.

Вони ставали сивими, як дим,

коли пожежі землю шматували

і чорні кулі хлопцям молодим

холодну смерть поспішно роздавали...

Змети,

Майбутнє,

горе і жалі.

Живі живих не будуть убивати.

І цілим поколінням на землі

здаватиметься світ голубуватим

Ведучий. Віра в людину, у непереможність добра, у велич світла любові в творчості щойно згаданих поетів додає нам сили. На щодень. Повсякчас. У поезіях цих поетів дзвенить безконечна казка буття. Так добре і затишно всім, хто переступить поріг їх творчості. Бо, переступивши раз, кожен з нас там залишаються назавжди.

Вчитель. Ще вчора була я висока, як вежа.

Здається, ще трохи — дістану зеніт.

І раптом, як вибух,— обвал і пожежа.

Розтрощений камінь — уже не граніт

Руйновище віри, і розпач, і розпач!

Під попелом смутку похований шлях,

Зажурені друзі сахнулися врозтіч.

Посіяне слово не сходить в полях.

На те й погорільці,— будуємо хатку.

Над хаткою небо. А знов голубе.

Найвище уміння — почати спочатку

життя, розуміння, дорогу, себе.

Ведуча. У силу свого поетичного таланту поети намагаються осмислити такі вічні теми, як любов до ближнього. Талан вручає Бог, щоб людина віддала його іншим. Ми одержали свою частку в поезії. Якою завбільшки буде ця частка – залежить від того, наскільки ми зуміємо цим скористатися.

Дай, Боже, бути сильною в цім світі,

Дай, Боже, друзів — понад ворогів,

Дай, Боже, не змаліти, не зітліти,

Дай, Боже Милостивий, світлих днів!

Дай, Боже, бути мудрою в цім світі,

Дай, Боже, не втопитись у брехні,

Дай, Милосердний Боже, не зазнатись,

Коли моя нога у стремені‘!

Дай, Боже, бути доброю в цім світі,

Щоб навстіж розчахнутись, як вікно,

Дай, Боже, дарувати людям світло,

І сіяти в ріллю живе зерно!

Дай, Боже, бути вірною в цім світі,

Твоїм Законам, Господи, й собі...

Допоможи душі не зачерствіти,

Набутись дай іще на цій Землі!

Дай, Боже Милосердний, полюбити

Цю суєту, котру звемо життям...

А ще... в собі‘ Людину не згубити...

Прошу‘ для себе, щоб роздати вам...

Вчитель. А весна... а весна за весною,

А роки‘... а роки‘ — у осінь,

В круговерті житейських буднів,

Засіваю любов’ю простір.

Доглядаю дбайливо колос,

Аби жниво дозріло рясно,

Щоб сягнула стеблина в пояс,

Щоб роздала набуток вчасно.

От і знову весна — я орю,

Зерням правди засію поле,

Ну а те таки щедрозі’йде

Й нагодує тебе, мій роде.

Недаремно — весна за весною,

Недаремно — роки на осінь,

В круговерті житейських буднів

Засіваю любов‘ю простір...

Ведучий. Поезією ми захоплюємося, вивчаємо, презентуємо, бо вона підносить нас духовно, збагачує новими відчуттями та своєю неповторністю, а також пишемо власну.

Вчитель.«Життя іде і все без коректур»

Життя іде і все без коректур,

І час летить не стишує галопу.

Давно нема Маркізи Помпадур

І ми живем уже після потопу...

Але не бійся прикрого рядка.

Прозрінь не бійся, бо вони як ліки.

Не бійся правди, хоч яка гірка,

Не бійся смутків, хоч вони як ріки.

Людині бійся душу ошукать,

Бо в цьому схибиш - то уже навіки!

Учень. І найгарніша квітка з часом в’яне,

І найвеличніший стає рабом землі,

І наймогутнішому крила обтинали,

І найпотужніші топились кораблі.

І те, що інші в рупор звуть красивим,

Не раз бува гидота із гидот...

О марнослав’я, марнослів‘я злива,

Що клеяться в цім світі до чеснот!..

О грішний світку, о мала людино,

Піщинко в океані сірих снів,

Тобі так мало, о наскільки мало

Уділено від Бога світлих днів!

Щоб просто жити, тішитися сонцю,

Траві, листочку, місяцю, зорі...

Прокинувся сьогодні — слава Богу,

Це значить, ти потрібен на землі.

Твори, люби, плекай у серці віру,

Купайся в океані світлих слів,

І пам‘ятай, що ти той подорожній,

Котрого Бог тут бачити хотів!..

Учень. Боронімо свою країну

Кров‘ю, тілом, душею, потом,

Віддаваймося рідній нені

Нині-зараз — не завтра-потім.

Бережімо батьківську віру.

Пам´ятаймо дідівське слово,

І сприймаймо, як аксіому,

Що держави нема без мови!

Бо кордони насправді, браття,

Тільки там, де є рідна мова.

То ж не даймо Вкраїні вмерти,

Адже нація там — де слово!

Ведуча. Дякуємо Вам за увагу і сподіваємося, що на цьому заході не одну душу заполонило слово!

Ведучий.  Хай Вам щастить! А ми бажаєм Вам, усім, добра

Учень. Голим у світ прийшов —

Голим підеш за обрій,

Все, що за вік знайшов,

Бог не візьме на облік,

Все, що собі надбав,

Не забереш в могилу...

В чому ж життєвий сенс?

Виліпити Людину!!!

 

docx
Додано
28 червня 2018
Переглядів
1217
Оцінка розробки
Відгуки відсутні
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку