Сценарій позакласного заходу: вечір сучасної літератури

Староприлуцька загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів

Староприлуцької сільської ради Липовецького району Вінницької області

 

 

 

 

 

 

 

Сценарій позакласного заходу

з української літератури

 

ЗАСІДАННЯ ЛІТЕРАТУРНОГО КЛУБУ ПОЦІНОВУВАЧІВ СУЧАСНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ПОЕЗІЇ «КОСМІЧНА МУЗА»

 

(ЛІТЕРАТУРНИЙ ВЕЧІР СУЧАСНОЇ ПОЕЗІЇ)

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Координатор заходу:   Алла Олегівна Давідчук

 

 

Стара Прилука – 2021

Зала ошатно вбрана відповідно до тематики заходу. За бажанням можна оформити куточок зі світлинами сучасних митців красного письменства та підготувати зразки їхніх друкованих видань творів.

ВЕДУЧА (виходить на центр класу/зали, поштиво киваючи знайомим – кільком учням): Рада вітати всіх присутніх у нашому клубі поціновувачів красного письменства – «Космічна муза». Сьогодні читання присвячені дітям 90-х років ХХ століття та вихованцям прекрасного ХХІ сторіччя – письменникам постмодерного простору та сьогодення. Тамара Гундорова в одній зі своїх праць, що стосуються постмодерної творчості, назвала постмодерну літературу ілюзією. Вона ніби й є (словесно та графічно оформлена), але її ніби й немає, оскільки прочитане довго не може набути цілісного малюнку в голові читача. З радістю хочу представити вам VIP-гостей наших сьогоднішніх читань, котрій й розкажуть, як читати постмодерністські твори, про що, власне, ці шедеври, познайомлять нас із найпопулярнішими авторами останніх 20-ти років. Прошу привітати наших VIP-персон: (представлення учнів, що підготували короткий огляд постмодерного літературного простору). Прошу до слова.

 

УЧНІ (трактування поняття «постмодерна література»):

Саме поняття «постмодернізм» останнім часом перетворилося у нас в Україні на «хлопчика для побиття». Причому цією назвою охрещується все, що не подобається в літературі, культурі, політиці, поведінці, одязі. Стихія і хаос, спроби переоцінки культури – все віднесено до гріхів постмодернізму. І так само загальним стало уявлення про неясність цього терміну.

Дехто з науковців стверджує, що явища справжнього постмодернізму на теренах України так і не було, однак твори багатьох письменників мають риси постмодерністського спрямування.

Постмодерн  можна визначити фразою «що хочу, те й колочу».

Риси постмодернізму:

• абсолютна невизначеність (немає нічого конкретного, постійно якісь натяки), тому для того, аби читати постмодерний твір, треба бути інтелектуально обізнаною людиною у багатьох сферах;
• епізоди, історії – все подається фрагментами, тому читачеві необхідно дочитати твір до останньої сторінки чи останнього рядка, якщо це поезія, щоб зрозуміти суть;
• немає ніяких канонів (правил чи норм), якими б обмежувалась діяльність письменника;
• замість проблем особистості, на передній план виступають глобальні проблеми, котрі уже стосуються не «мене», а «нас»;
• постійна іронія, сарказм, гумор;
• різного типу поєднання: злиття кількох жанрів, поєднання кількох сюжетів («сьогодні» і «колись»), пристосування класичних сюжетів до сьогодення;
• карнавальність (обов’язковий елемент переодягання, карнавального дійства з присутньою іронією).

Для того, аби читати поезію чи прозу постмодерністів, потрібно бути інтелектуалом. Не дарма постмодерну літературу називають літературою для філологів.

Відомі сучасні українські поети – Юрій Андрухович, Петро Мідянка, Олег Лишега, Кость Москалець, Василь Герасим'юк, Оксана Забужко, Сергій Жадан, Андрій Бондар, Ігор Павлюк, Володимир Цибулько, Остап Сливинський, Дмитро Лазуткін, Олег Коцарев, Павло Коробчук, Богдана Матіяш, Ірина Шувалова, Олександр Ірванець, Юрій Винничук, Віктор Неборак.

Провідні прозаїки, крім Андруховича, Забужко і Жадана, – Тарас Прохасько, Юрій Іздрик, Юрій Винничук, Олесь Ульяненко, Наталка Сняданко, Євгенія Кононенко, Ірена Карпа, Любко Дереш, Таня Малярчук, Анатолій Дністровий, Михайло Бриних, Світлана Поваляєва.

Серед есеїстів відомі передовсім Юрій Андрухович, Оксана Забужко, Василь Махно, Олександр Бойченко, Анатолій Дністровий, Микола Рябчук, Віталій Жежера, Андрій Бондар, Юрко Прохасько.

 

ВЕДУЧА: Дякуємо нашим VIP-гостям. Будь ласка, займайте свої місця. Хочу представити вам присутніх сьогодні експертів, котрі оцінять декламування наших читців, дадуть їм мистецьку характеристику та висловлять думки з приводу прочитаних творів. До складу експертної комісії входять: (представлення експертної комісії, до складну якої можуть входити як учні, так і запрошені вчителі). Прошу експертну групу зайняти свої місця.

 Почати сьогоднішні читання хочеться з класика сучасної літератури, його ще називають батьком українського постмодернізму, автора романів «Московіада», «Перверзії», «Рекреації» та низки поетичних творів, людини, котра в мистецтві постмодерну відчуває себе краще, ніж будь-яка риба у воді –  Юрія Андруховича.

 

УЧЕНЬ-ДЕКЛАМАТОР:

«БІБЛІОТЕКА»

 ми  шукаємо  щонайточніших  знань 

 драбинами  сходимо  на  вищі  поверхи  книгозбірні 

 нишпоримо  по  стелажах  спільно  з  павуками 

 здіймаючи  крейдяні  хмари  під  стелею 

 мов  на  вершині  стрімкої  вежі 

 почуємося  повітряними  гімнастами 

 аж  забиває  дух  і  ледве 

 втримуєм  рівновагу 

 поринаємо  в  найтовщі  томи  без  надії  колись  вибратися 

 книги  поглинають  нас  як  моря 

 хапаємось  руками  за  різьблені  виступи 

 сяк-так  тримаємось  на  поверхні 

 і  коли  вже  цілком  підупадем  на  силі 

 засапані  обсипані  штукатуркою 

 здається  знаходимо 

 в  гущавині  сап’янів  та  коленкорів 

 притулене  до  стіни 

 легке  і  тепле 

 гніздо 

 вуличної  ластівки 

ВЕДУЧА: Юрій Андрухович, Олександр Ірванець та Віктор Неборак утворили літературне угрупування під назвою «БУ-БА-БУ» (Бурлеск – Балаган – Буфонада). Наш спеціальний гість прочитає поезію Віктора Неборака.

 

УЧЕНЬ-ДЕКЛАМАТОР:

«ЦЕ ТІЛЬКИ МОВЧАННЯ…»

Це тільки мовчання

це тільки

ранок поніс мене в коло розмов

слова виростали

струшувалися з газет

відбивалися від стелі

на столах слова

на підлозі слова

сказані слова

непочуті слова

їх могло і не бути

 

це тільки мовчання

виходжу

йду лунким коридором

вулиця

— котра година? —

Відповідаю

— як пройти на … ?

Відповідаю

— дозвольте припалити —

будь ласка

ось і все що вдалося справді

сказати

 

сьогодні

пусті балачки

наповнюють голови немов лійки

від слів залишились

тільки звуком окреслені кола

крізь них видно небо

предмети обличчя

 

це тільки мовчання

 

мовчу в потоці

мовчу в трамваї

мовчу дивлячись

мовчу слухаючи

 

двірники відмітають усе сказане

предмети оновлюються в час відпливу

знайома красуня випускає свій усміх мов птаху

і друзям приємно блукати по місту без слів.

 

ВЕЕДУЧА: Пропоную до вашої уваги виступ декламатора, котрий спробує якнайточніше відтворити всі порухи душі третього класика української постмодерної поезії – Олександра Ірванця.

Виділені слова/рядки з етичних міркувань можна не включати до тексту для декламування.

УЧЕНЬ-ДЕКЛАМАТОР

«ЛЮБІТЬ!»

 Любіть  Оклахому!  Вночі  і  в  обід, 

 Як  неньку  і  дедді  достоту! 

 Любіть  Індіану!  Й  так  само  любіть 

 Північну  й  Південну  Дакоту. 

 Любіть  Алабаму  в  загравах  пожеж, 

 Любіть  її  в  радощі  й  біди! 

 Айову  любіть!  Каліфорнію  теж! 

 І  пальми  крислаті  Флоріди! 

 Дівчино!  Хай  око  твоє  голубе, 

 Та  не  за  фізичнії  вади  – 

 Коханий  любити  не  встане  (замінити на «стане») тебе, 

 Якщо  ти  не  любиш  Невади! 

 Юначе!  Ти  мусиш  любити  стократ 

 Сильніше,  ніж  любиш  кохану, 

 Колумбію-округ  і  Джорджію-штат, 

 Монтану  і  Луїзіану! 

 Любити  не  зможеш  ти  штатів  других, 

 Коли  ти  не  любиш  по-братськи 

 Полів  Арізони  й  таких  дорогих 

 Просторів  Аляски  й  Небраски. 

 Любов  цю,  сильнішу,  ніж  потяг  до  вульв, 

 Плекай  у  душі  незникому. 

 Вірджінію-штат,  як  Вірджінію  Вулф 

 Люби!  І  люби  –  Оклахому!

 

ВЕДУЧА: Виразником передпосмодерного літературного життя був поет-вісімдесятник Ігор Римарук. Для того, аби порівняти модерністську поезію, яка є більш класичною, з поезією сучасною, декламаторка зачитає нам до прикладу одну із чуттєвих, як її називають, поезій Ігоря Римарука.

 

УЧЕНЬ-ДЕКЛАМАТОР:

«ОДИН»

один як перст у цьому світі

один як звір —

ні словеса несамовиті

ні поговір

 

ні в забутті ні в алфавіті

ні дар ні хрест —

один як звір у цьому світі

один як перст

 

банальна схема — чорна схима

сухий закон

врятується — бо в побратима

є телефон

бо в нього Довбушева вдача

душа гонка

цікава каже передача

і жду дзвінка

 

а в іншого інакше трішки

та все ж своє

і з нього ретязь як з опришка

дружина в’є

 

а ще один а ще одніша

а геть одна

в якої чаша найгіркіша

бо вже — до дна

 

а те невідання дівоче

той херувим

що рідним голосом туркоче —

та хоровим

 

а білі руки перевиті

разком судин...

невже уперше в цьому світі

він сам-один

 

як мова — а не як розмова

котрій не вір

бо зойк розіпнутого слова

один як звір

 

невже уперше довелося

за стільки літ

почути — й не розчути досі

такий завіт:

 

множинна зірка Віфлеєму —

та кожен син

якого ми не впізнаємо

іде один

 

ВЕДУЧА: Поезію палкого прихильника «біг-магів» та  «есесерівців», Сергія Жадана, зачитає нам наступний декламатор.

 

УЧЕНЬ-ДЕКЛАМАТОР:

«АЛЕ Ж ТИ НІКОЛИ НЕ НАПИШЕШ ПРО ТЕ…»

Але ж ти ніколи не напишеш про те,

як усе було насправді.

Не зважишся, залишиш при собі,

відкладеш у морок.

Будеш говорити про літературу там,

де слід було говорити про життя,

де життя рвалося на вулицю,

ніби забутий у домі пес.

Ти ж ніколи не визнаєш,

чим насправді керувався тоді,

того вечора, починаючи говорити.

І про те, чим ризикував, видихаючи весь свій туман,

чого насправді хотів – теж не напишеш,

не захочеш ділитися.

Розлам, після якого з’являється голос:

хто запалює ці вогні на землях мовчання,

на втрачених територіях?

Не напишеш про те, що насправді

сам до кінця не вірив її готовності

слухати, її здатності розуміти

мову каміння, схованого в траві.

Ось я.

Ось моє серце.

Воно не б’ється.

Зовсім не б’ється.

Просто не зважай,

просто не вслухайся.

Час виходити з темряви, ніби з лікарні.

Час дякувати і співати.

Час виходити.

Час зважуватись.

Вогняний корабель, що так повагом

розвертається в повітрі над нами,

що так гнівно провалюється в моторош ночі –

час зважуватися і говорити,

час виходити з ночі,

час долати розлами.

Поезія, найбільш щемка і пронизлива поезія,

поезія, що нагадує порожнє листопадове поле:

можна лише здогадуватись, що саме хотілось сказати,

можна лише тішитись,

можна лише перечитувати.

 

ВЕДУЧА: Поезію (прозу) скандального українського поета та прозаїка, твори якого майже без винятків стосуються довоєнного Львова, людини, яка не лише знає, але й вміє готувати «груші в тісті», письменник, котрий ще вчора проходжав вулицями нашого міста – Юрія Винничука, прочитає нам наступний декламатор.

 

УЧЕНЬ-ДЕКЛАМАТОР:

УРИВОК з твору «ГРУШІ В ТІСТІ»

В моєму розумінні приємне – це щось смачне. Сніданок у ліжко. А що люблять панни на сніданок?

Є безліч тупоголових чоловіків, які на сніданок панні пропонують ковбасу, яєшню, смажену бульбу або вчорашній олів’є з великою байдою хліба.

О жах! О кари Господні! Це страшна помилка, це удар по системі й крах усіх сподівань. Таким сніданком можна зруйнувати геть усе, що було збудовано за вечір і ніч. … Ні! Ні! І триста разів ні!

Записуйте, невігласи. Життя людині дається один раз, і прожити його треба так, аби не зіпсувати майбутнє одним-єдиним сніданком. Отже, найголовніше: панна вранці нічого жувати не любить. Жодних ковбас, шинок, сальцесонів, шпондерків, макаронів. Сніданок мусить бути легким і повітряним, танути в писку, розтікатись по яснах і не застрягати в зубах. А з першим ковтком кави розлитись устами, як пісня гуцулки над зеленим плаєм.

Що в нас не застряє в зубах? Ну? Я вас питаю! Так-от, в зубах не застряють млинці, налисники і яблука в тісті. Збиваєте два яйка зі шклянкою молока, цукром і мукою, вмакаєте в них плястерка яблук і смажите на пательні, або печете налисники і перемащуєте їх джемами, вареннями, конфітурами, мармулядами, чоколядами, спогадами про минулу ніч, сонячними зайчиками… І ось настає священна хвилина. При перших звуках пробудження панни до активного життя берете тацю з кавою, налисниками чи яблуками в тісті й несете до покою. Це історичне видовище вже ніколи не зітреться з її пам’яті; вона пронесе спогад про нього крізь усі злигодні життя. І коли-небудь, коли вона буде прощатися з цим зафайдоленим світом, з її потьмянілих вуст злетять слова, звернені до чоловіка: «А ти мені ніколи на сніданок не приносив у ліжко яблука в тісті». Він, бідолашний, відразу стрепенеться, обхопить її за плечі: «А хто! Хто приносив? Хто?!». Та у відповідь дістане лише гірку усмішку - останню в її житті.

Яблук у мене не було. Зате були соковиті груші. А груші в тісті - записуйте! - ще смачніші за яблука.

 

ВЕДУЧА: Гадаю, доречним буде перейти до сучасного прозового життя. Яскравим виразником постмодерної шедевральної культури є Юрій Іздрик, прозу котрого нам продекламує наступний декламатор.

УЧЕНЬ-ДЕКЛАМАТОР:

УРИВКИ з книги «ВОЦЦЕК»

Для А. це було літо розмерзання, відтавання від смертної холоднечі. Того літа вона вперше зняла з себе обітницю печалі, з якимось дитячим здивуванням відкриваючи, що за час її відсутності світ не вмер, не зник, не провалився від сорому власної недосконалості, що так само чергуються дні і ночі, і сонце не сходить на заході, і не згіркла третина річок. І що після того пекучого болю, коли, здавалось, і дихати не було вже ні сил ні волі ні бажання – можна, виявляється, радіти закінченню дня і опівнічній зливі, котра миттю змиває залишки цілоденної спеки, навальним енерґійним клекотом захоплюючи вулиці й квартали так, що місто врешті опиняється в кільці бадьорої блискітливої електрики (спалахи на мокрому асфальті сусідньої пожежної частини, на чорних шибах гаражів, на лискучих боках багряних автоцистерн – вмістилищ неконкурентної тепер вологи), і звідусіль лунають тріумфальні громи, з абориґенською завзятістю б’ючи в невидимі тамтами, бубни, литаври, гігантські ґонґи не витримують ударів і розлітаються на друзки, і здригаються близькі мембрани вікон (екуменічна неперебірливість небесної ударної групи призвела до того, що кучерявий Зевс вистукував на бонгах, ведійський Індра крокував із тамбурином, макаронник Юпітер грав на маракасах, фін Укко тріскотів кастаньєтами, Перун слов’янський … потрясав мошною, а Балу (Вельзевул) терзав марімбу); можна тішитися прозорому післягрозовому повітрю, котре проникає знадвору, а там, за фіранкою воно виповнює ніч своїм власним іманентним світінням, вогнями святого Ельма, неоном, озоном, цезієм, ураном, полярними сяйвами, кульовими блискавками, кульковими ручками, магнітними полями, магнітолами, фотонами і фотоспалахами, й народжується із цього світляного виру озеро, придимлене, – мов стародавнє срібло з поволокою імли на поверхні, – передсвітанкове лісове озеро, і вона, роздягнувшись, – туман відразу ховає скинуту на землю одіж – вступає в його тихі молочні води, і ці води утримують її на поверхні, не згірш, ніж густі, утворені із сліз води Мертвого моря, достатньо легкого поруху руки, і ти вже пливеш по тихій гладі, линеш, летиш, мчиш із якоюсь невірогідною швидкістю, досягаючи протилежного берега, а потім так само легко повертаєшся назад, і ще раз, і ще, тіло блаженствує і розкошує в м’яких обіймах, і ти розумієш, що можеш вільно обертатись і перевертатись і рухатися вгору або вниз, бо тут інакші виміри, а ґравітація – лише проекція твоїх бажань, і це твій світ, безумовно справжній, не вигаданий, і ти вільна в ньому, вільна всюди, нарешті вільна, вільнавікивічніві..

 

ВЕДУЧА: Уривок з останнього роману молодого письменника, що за плечима має уже низку виданих книжок, перша з яких видрукувана тоді, коли письменнику ледь виповнилось 15; людини, котру називають «вундеркіндом» чи «чудесним дитям», - Любка Дереша – зачитає нам наступний декламатор.

УЧЕНЬ-ДЕКЛАМАТОР:

УРИВКИ з книги «КУЛЬТ»

За часи навчання на біологічному факультеті Банзай тричі потрапляв у реанімацію.

Першого разу це сталося навесні першого курсу. Він намагався синтезувати LSD-25 із певного виду спорині – пліснявого грибка. Коли грибок було проковтнуто, у нього почалося сильне запаморочення. Банзаїв кращий кумпель – Сергій Мокоша, який усім представлявся як Дощ, – знайшов безтямного Юрка у квартирі на кухні. Банзай мав диявольське щастя, що забув замкнути двері.

Наступного разу, на другому курсі, він вирощував у себе вдома священні мексиканські гриби роду Строфарія, які нібито містять психотропну речовину псилоцибін. Експеримент не вдався, тому що замість чарівних строфарій у Банзая проросли бліді поганки. Після того, як його відкачали вдруге, Банзай дуже довго подумки (і дуже часто – вголос) кляв недбалість усього відділу мікобіології, всіх педантів-аспірантів та всю кафедру з прибиральницями разом узятими.

Третій раз мало не став для нього фатальним. Це було якраз після Дня міста Лева на четвертому курсі, коли від нього пішла його кохана Соломія. Він з'їв три прекрасні екземплярчики мухомора червоного, якого, знову ж таки, виростив у домашніх умовах із крадених на кафедрі мікобіології спор. Він узяв на віру слова подружжя Уоссон, які стверджували, що мухомор є славнозвісною індуїстською сомою, і що гриб може подарувати незабутні психоделічні пережиття. Але на власне розчарування, окрім дивних великих барвистих плям, жодних інших галюциногенних переживань він не отримав. Коли різь у шлунку стала пекельно-нестерпною, він подзвонив у швидку. Пік інтоксикації був, напевне, найпаскуднішим відчуттям у його житті. Голова нестримно крутилася, суглоби виломлювало диким болем, шлунок палав токсичним вогнем, і все, що не було закріплено в його кишківнику, вихлюпувалось із обидвох виходів. Ніхто з персоналу чи родичів (а їх було всього двоє – тато і бабця) так і не сказав йому, наскільки близько він зумів підійти до краю.

 

ВЕДУЧА: Сьогодні жоден день не обходиться без якогось гучного скандалу. Так і в літературному житті: є письменники-скандалісти, а є просто скандальні письменники. Різницю між цими двома видами літераторів нехай кожен з’ясує для себе окремо. А поки ви наводите лад у своїй голові, пропоную прослухати одне з коротких оповідань сучасниці Ірени Карпи, яке зачитає нам наш наступний майстер слова.

УЧЕНЬ-ДЕКЛАМАТОР:

УРИВОК з твору «ЦУКЕРКИ, ФРУКТИ І КОВБАСИ»

Звісно, проти ковбаси жоден порядний шлунок не протестував. На Великдень її — прекрасну, як змія, що звилася в кошику, мов у гнізді, довкола своїх розписаних яєць, — святили. На Різдво, дочекавшись півночі — офіційного приходу сьомого числа на зміну пісному шостому, — її кидалися їсти ненаситно побожно. В усі інші дні року її просто нарізали й подавали на стіл — тонко, якщо припруться чужі й нелюбі гості, товстенько, якщо їде дорога родина, — аби потім ніхто не мав права казати, ніби ґазди скупі. Бо не подана вчасно ковбаса могла стати причиною для кількарічної ворожнечі.

— Нє, ну ти тільки подумай! — могла обурюватися порядна ґаздиня своєю братовою. — Ну що це таке?! Ми вже їмо десерт, а вона каже: ой, забула м’ясного вам нарізати! Таку добру ковбаску мала! Все. Ні я, ні мої діти більше в ту хату ні ногою! Скупердяйка проклята. Шляк би її трафив з її ковбасою. Най ся вдусить.

Коли їдеш кудись далеко — вези з собою грудочку землі і чорний хліб. І банку сардин, про всяк випадок. І тільки там, на чужині, десь у високих Гімалаях чи Андах ти раптом збагнеш, як сильно не вистачає тобі простого й основного — сухої копченої ковбаси з перцем. І що за палицю цієї смакоти ти продаси і маму, й далай-ламу, і перуанську ламу. Але де ж то її, рідної, сухокопченої, там взяти? Ходиш, мучишся, видираєшся на льодовики, ночуєш у зимовому спальнику, п’єш поганий ром, а її нема й нема. А є вона лише десь ген за рожевим горизонтом князівства Мустанг чи зеленню якої-небудь Хуайна-Хуйни, і всі субститути типу сушеного в запашному диму місцевої кухні м’яса — просто ні се, ні те, ні третє чортзна-що.

Та ось ти вертаєш до Києва, дістаєшся до затаєної всередині великого стерильного супермаркету спеціальної духмяної крамнички, купуєш собі там повен кульок її, залазиш в авто і пожираєш у повній темряві, радіючи життю й тому, що нарешті воно здобуло крихту сенсу. А потім тобі погано, і ти блюєш, але то вже інша серія історії.

Іноді трапляється таке диво, що ковбаса водиться й на чужині. Наприклад, у Франції. І ти вже не думаєш, що мамі з татом треба купити вина й парфумів, ти вже знаєш, що насправді їм треба.

 

ВЕДУЧА: Після гуру постмодерну та сучасності пропоную трішки релаксу від автора, який зачитає нам авторський вірш. Заразом простежимо, чим відрізняється її поезія від лірики сучасних поетів.

Пропоную відшукати кількох учнів, котрі пишуть власні вірші, й надати можливість порівняти відомих письменників та їхнє бачення з тим, як відчувають поезію учні.

 

ВЕДУЧА: Прошу експертну групу зробити висновки і висловити свої думки щодо сьогоднішніх виступів. Чи зачепили вони вас? Якщо так, то чим? Якщо ні, то у чому, на вашу думку, проблема сучасної поезії та прози? Презентуйте свій колаж-асоціацію.

Під час декламування творів, експертна комісія оцінює поетичні твори, визначаючи для себе найвдаліші декламації, акцентуючи увагу на відмінностях класичної літератури та літератури постмодерної. Наприкінці свого оціночного судження експерти демонструють підготований за час виступів колаж, який відобразить їхнє бачення сучасної літератури в кольорах. Для створення такого колажу потрібне аркуш формату А1, конфеті з різнокольорового паперу, клей. Використовуючи різні кольори, експерти можуть створити як абстрактну, так і більш конкретну композицію. Обов’язковим при цьому є пояснити заздалегідь символіку кожного з кольорів, оскільки під час презентації роботи, варто пояснити, чому домінують ті чи інші кольори.

 

ВЕДУЧА: VIP-персон прошу відгукнутись про авторську поезію. Яке майбутнє ви пророкуєте молодим авторам, враховуючи стан сучасної поезії?

 

ВЕДУЧА: На цьому ми завершуємо читання і слухання поезії в такому незвичному для нас сьогодні постмодерному мініпросторі. Дякуємо за надану нам можливість запросити шановних VIP-гостей, експертів та читців-аматорів.