|
(позаурочний захід до 190 річниці з дня народження Леоніда Глібова)
Мета. Розкрити перед учнями неповторний світ Л.Глібова; поглиблювати та розширювати знання дітей про творчість Л. Глібова; виховувати прекрасні
людські риси,почуття любові до рідної землі.
Обладнання. Портрет Л.Глібова, малюнки до байок, твори Л.Глібова, презентація про байкаря.
Відеокліп « Це моя Україна » (діти танцюють) На фоні музики.
Учитель: Прекрасні краєвиди, милозвучна мова, дзвінка пісня. Все це наша Україна,багата добром і щирістю, щедрістю і турботою людей, які тут живуть… Кожен із нас щоденно пише свою ,,книгу життя”. І важливо, аби сторінки були виписані добрими ділами, щирими почуттями, впевненими кроками до гідної мети. Нам відома велика кількість людей, що із гідністю пройшли шлях від народження до визнання. Кожна цивілізована нація має особистості, які прославила її на цілий світ.
У давніх греків – це Гомер, у італійців – Данте, у англійців –Шекспір ,у поляків – Міцкевич, у нас, українців, без сумніву, Т. Шевченко.
Але, крім отих велетів, у народів ще є й інші, які немало зробили для слави своєї нації. Це і відомі письменники, і художники, і музиканти. Немалий внесок у розвиток літератури своїх країн зробили і байкарі.У греків – Езоп (раб, але своїми байками прославився на весь світ); у французів- Лафонтен, у росіян – Крилов… Ми теж маємо свого поета-байкаря – це Леонід Глібов. 5 березня минуло 190 років з Дня його народження.
Сьогодні ми пропонуємо вам пройти разом із нами життєвими стежками Л.Глібова.
Ведуча 1: Україна – це край, де широка, і довга стрічка Дніпра охоплює жовті лани пшениці, де бездонна блакить неба купає золотосяйне сонце. Україна – це тихі води та ясні зорі, і весною там дуже гарно, як усі садочки зацвітуть і усі соловейки защебечуть.
Ведуча 2: Весна – весняночка... Це вона, привітна і щедра, подарувала Україні Великого Байкаря.
Ведуча 1: Саме 5 березня 1827 року у селі Веселий Поділ на Полтавщині
в родині управителя поміщицьким маєтком народився Леонід Глібов.
Ведуча 2: Дитинство його минало в с. Горби Кременчуцького повіту, куди переїхав батько разом зі своїм паном. Там Глібов пізнавав красу народних звичаїв і пісень.
Звучить українська пісня «Друже, зелен луже»
Ведуча1 : Проживаючи неподалік від панського маєтку, маленький Льолик бігав туди гратися й іноді ставав свідком жорстоких розправ пана над кріпаками, часто заступався за них – і на все життя зненавидів насилля й деспотизм.
Ведуча 2: Він був хворобливою дитиною, що позначалося на успіхах у навчанні. Початкову освіту здобував удома: на сьомому році читати навчила мама – Орина Гаврилівна. Писати – пан Родзянко, місцевий священник – арифметики, латинської і грецької мов і, звичайно ж, Закону Божого.
Ведуча 1: А ще змалечку дуже любив всякі рослини, охоче доглядав за квітами, за що прозвали його ,,квітчастим королем”. До хлопця так і ,,прилипло” жартівливе привітання: ,, Здоров був, Льолику, квітчастий королику!”.
Ведуча 2: В тринадцять років Леоніда відвезли в Полтаву і там влаштували в гімназію. Він швидко здружився з учнями.
Ведуча 1: Вперше відірвавшись від дому, від батьків, так занудьгував за рідним хутором, розлогими левадами, тихим садочком, що йому аж снилася рідна оселя.
Ведуча 2: Ці настрої вилились у вірші «Сон». Це був перший вірш Л.Глібова.
Звучить вірш «Сон» Раз в тиху годину я спав опівдні
І от що згадав я: приснилось мені,
Що ніби гуляю в хорошім саду.
Дивлюсь, прилетіла к своєму гнізду
Малинівка-пташка дітей годувать,
А дітки маленькі радіють, пищать.
Тоді я прокинувсь… Бажалось мені,
Щоб жить нерозлучно в своїй стороні,
Де мила родина, гніздечко своє.
І серденько дуже забилось моє,
І важко зітхнулось в чужій стороні,
І жаль дуже стало і гірко мені. ( 1841)
Ведуча 1 Дійшовши до 6 класу гімназії, Леонід встиг написати близько сотні поезій. Але сталося лихо: він захворів.
Ведуча 2: Повернувся Леонід до батьків, залишивши гімназію, як потім виявилось, назавжди. Тепер він знову серед гаїв і полів Хорольщини.
Презентація
Ведуча 2: Якось Леонід поїхав у Седнів, недалечко від Чернігова. І пішов помилуватися мальовничими краєвидами. З альтанки, що на високій буйно зеленій горі, відкривається широка долина, а внизу тиха річка Снов.
Ведуча 1 : Підперши щоку долонею, Леонід Іванович замріяно дивився на зелені луки. Роки спливають, неспинно біжать, біжать... А небо таке голубе – ні кінця, ні краю.І верби стоять у тихім смутку. Ще зелень буяє, хоч листочки вже побляклі.
Ведуча 2: Як швидко спливають літа... І молодість скороминуща. І з самого серця вилилися слова ....
Ой річечко голубенько, як хвилечки твої
Пробігли дні щасливії і радощі мої.
До тебе, люба річенько,ще вернеться весна;
А молодість не вернеться,не вернеться вона.
Так народився вірш «Журба», який одразу припав до душі читачам, а згодом завдяки композитору М.Лисенку, став піснею.
Пісня «Журба»
Ведуча 1: Закінчивши Ніжинський ліцей у 1855р., Л. Глібов учителював. Він був талановитим педагогом, делікатною, висококультурною людиною.
Ведуча 2: Поряд з активною педагогічною роботою багато працює як поет. З кожним новим твором популярність Глібова зростає.
Ведуча 1: Жанровий діапазон творів Леоніда Івановича досить широкий : окрім байок, ліричні вірші і вірші для дітей, п’єси, казки, нариси, оповідання, статті, театральні рецензії тощо.
Ведуча 2: У багатьох ліричних поезіях Глібов говорить про духовну красу, схвильовано і зворушливо розповідає про кохання. Він урівноважено осмислює буття людини у зіставленні з природою і тому його вірші стверджують життя :
Як хороше, як весело
На білім світі жить !
(Читання віршів напам’ять)
Турбується наш невсипущий світ;
І день і ніч і йдуть, і їдуть люде,
Нагадують про слово давніх літ:
Те бачили — побачимо, що буде.
Сказать би їм: було і поплило,
Коли і що там буде — не вгадаєм,
А те, що є і всюди поросло,
Ми бачимо щодня і добре знаєм.
Там гордий ліс на весь майдан шумить,
А там черв’як билині корінь точить,
Там щастя декому добро сулить,
А там біда сльозами злидні мочить.
А там дукан гладкий смакує як!
Всього кладе повнісінькую ринку,
Ще й цуцику дає, щоб знав він смак,
А там бідняк гризе суху скоринку.
Там пан гаман по сто рублів дає
Пройдисвіту, що речі медом маже,
А хто шепне про горенько своє,
Тому «біг дасть» ласкавенько він скаже.
І жаль мені, квилить душа моя,
Що бачать те і терплять люде;
Усе одно і всюди чую я:
Так і давно було, то так воно і буде.
Скажіть мені, добрі люди,
В кого я вродилась:
Що на світі жила мало,
А вже й зажурилась.
Чи вийду я у садочок,—
Важенько вздихаю;
Чи співала б, чи летіла б —
І сама не знаю.
Чи вийду я до річеньки,—
І знов зажурюся.
Все дивлюся в степ широкий,
Та й не надивлюся.
За хвилею хвиля друга
Шумить і женеться,
А у мене душа тужить
І серденько б’ється.
Місяць ясний з зіроньками
Тихо розмовляє;
А у мене, молодої,
Розмови немає.
Із-за гори місяць ясний
На луг поглядає;
Край берега дівчинонька
Тихо походжає.
Вона ходить, як зіронька,
По темногу лугу
І співає-розважає
Дівочую тугу:
— Де ж ти, милий, голуб сизий,
Мій коханий друже?..
Ой не шуми, дібровонько,
Не розцвітай, луже!
До дівчини луг широкий
Гуде-промовляє:
— Не все теє поле знає,
Що в лузі буває…
Дібровонька — сестра лугу,
Дружина — калина;
Нема в світі, дівчинонько,
Як вірна дружина.
___________________________________________________________________
Як за лісом, за пролісом
Ясне сонце сходить.
Як за морем за далеким
Десь воно заходить,—
Я згадую інший ранок,
Інший вечір бачу,
Та й думаю: було колись —
Тепер не побачу.
Я згадую тоді про степ,
Широкий, пахучий,
Та й думаю: і я тоді
Неначе був луччий.
Там був простір, всюди воля,
Жилось, як хотілось;
Молодому, безпечному
І лихо не снилось.
Вийдеш собі — любо глянуть:
Кругом все співає…
Куди ідеш, чого ідеш? —
Ніхто не спитає.
Небо ясне, степ — як море,
Трава зеленіє,
Льон синіє, гречка пахне,
Пшениця жовтіє.
По пшениці теплий вітер
Хвилями гуляє,
Молодую пшениченьку
Неначе гойдає.
Над берегом чайка скиглить,
Діток доглядає;
На толоці вівчар в брилі
На сопілку грає.
Там синіє Дніпр широкий
З жовтими пісками,
З високими берегами,
З темними лісами…
Шумить, біжить стародавній
І буде шуміти,
А мені вже, самотньому,
Та й не молодіти…
Года ж мої, орли мої,
Скажіть, де ви ділись:
Чи ви в лісі, чи ви в морі
З лиха притаїлись?
Озвітеся, вернітеся,
Я вас пришаную,
Як дівчину коханую,
Я вас поцілую!
Нема чутки, нема вістки,
І не озовуться,—
Тільки в степу речі мої
За вітром несуться…
Видно, вже вас, годи мої,
Та й не дожидати;
Двічі, мабуть, козакові
Не парубкувати…
Нехай же вам, годи мої,
Легесенько йкнеться
Та з іншими, та з кращими
Хороше живеться!
_____________________________________________________________________
Летить голуб понад полем
(заспівати на мотив «Цвіте терен…»)
Спочинку не має,
І долини, і діброви,
І луги минає.
Ні в садочку вишневому,
Ні в лісі густому
Не живеться, не сидиться
Йому, молодому.
Сидить козак край дороги,
Коня попасає,
До голуба до сизого
Тихо промовляє:
— Ой куди ти, сизокрилий,
Куди поспішаєш,
Що й долини, і діброви,
І луги минаєш?
Хіба й тобі, мій голубе,
Не жалко нікого?
Хіба ніхто не кохає
Й тебе, молодого?..
Ой спустися, сизокрилий,
Оддиш ізо мною —
Полетимо в інше поле
Разом із тобою.
За горами, за ярами,
На іншому полі
Пошукаємо з тобою
Щасливої долі.
Ми знайдемо, мій голубе,
Зелені діброви,
І долини квітчастії,
І чорнії брови.
Ми знайдемо в темнім лузі
Червону калину,
І сизую голубоньку,
І гарну дівчину.
Сизокрила голубонька
Тебе приголубить,
А гарная дівчинонька
Козака полюбить
___________________________________________________________________
Ведуча 1: З 90-х років Л. Глібов почав писати для дітей. Окрім байок та поезій, він написав понад 50 віршованих загадок, жартівливих пісеньок та акровіршів.
Ведуча 2: Чимало з них з’явилося на сторінках дитячого галицького журналу «Дзвінок». Дітлахи з нетерпінням чекали на кожний наступний номер журналу, аби знову зустрітися з дідусем Кениром.
Ведуча 1: Саме під цим псевдонімом Л.Глібову працювалося легко і плідно. Кажуть, що якось батько майбутнього письменника купив дуже співучу пташку – канарку, через що сусіди й прозвали Івана Назаровича «Кениром».
Ведуча 2: А для письменника це стало своєрідним знаком і символом. Для дитячих творів це імя так підходило, що Глібов, не задумуючись, підписав першого свого вірша до «Дзвінка» - дідусь Кенир.
Ведуча 1: Глібов говорив:
А нуте, діти, ось сідайте !
Я загадку за хвіст піймав ...
(Читання загадок).
Ведуча 2: Найбільшу славу Леоніду Глібову принесли, звичайно, байки, в яких він дотепно висміював людські і суспільні вади.
(Інсценізації байок)
«Цуцик» (автор, Цуцик, Бровко)
Раз на вікні, у панському будинку,патлатий Цуцик спочивав;
То ляже на бочок, то догори на спинку, або на лапки морду клав.
Якраз проти вікна, звичайно під парканом, дворовий пес Бровко лежав
І думав: «Бач, яким він паном,ледачий Цуцик, став».
— Здоров був, Цуцику! Знічев’я спочиваєш? —
Прийшовши під вікно, Бровко озвавсь.
— Се ти, Бровко?.. Чого-бо так гукаєш? —
Промовив той.— Аж я злякавсь…Ну, як же ти там поживаєш?
— Нащо питать! Либонь, не знаєш Собачого життя мого? —
Сказав Бровко.— Далеко до твого…Живу собі, бо треба жити;
Двір стережу і день, і ніч;Всього доводиться терпіти,
Не так, як ти, панич; Та ще к тому і їжа препогана,
Хлиснеш помий, коли дадуть, А як не в лад загавкаєш на пана,
То ще й під боки натовчуть.
— Жаль,— каже Цуцик,— що ж робити!
Буває всяк,—Обуха батогом не перебити;
А от мені — хоч і довіку б так…
Живу у горницях, на килимах качаюсь, Жартуючи на сміх;
Частенько з панночками граюсь І лащуся до них;
І м’яко спать мені, і ласо можна їсти, І бігаю не в бур’янах,
Сухенькі лапки, хвостик чистий,Не так, як твій, у реп’яхах…
— Ет, реп’яхами дорікаєш! —Сказав Бровко.— А пам’ятаєш,
Як у пекарні був щеням? Чи так жилося там?
Замурзаний під лавою тинявся…—
Веселий Цуцик засміявся І каже:
— То колись було, Та загуло…Дивись тепер, а не рівняй малого! —
І він спесиво глянув на Бровка.
— Як бачу, ти не робиш там нічого,—Сказав Бровко,— за що ж се честь така?
— Дурний Бровко! Не розумієш,—Звиняй, що так кажу,—
Я те роблю, чого ти не зумієш: На задніх лапках я по-вченому служу.
— Щоб ти сказивсь! — Бровко собі шепоче,
А вимовити не посмів, Бо Цуцик дуже запанів:
Скубне й Бровка, коли захоче.
Бровко мовчить,і я мовчу, води не сколочу…
Вам сміх, мені гостинців в’язка.
Чи гарна моя казка?
«Вовк та Ягня» (автор,Вовк, Ягня)
На світі вже давно ведеться, Що нижчий перед вищим гнеться,
А більший меншого кусає та ще й б’є —Затим що сила є…
Улітку, саме серед дня, Пустуючи, дурне Ягня
Само забилося до річки — Напитися водички.
От чи пило, чи ні — глядить: Аж суне Вовк — такий страшенний
Та здоровенний! Та так прямісінько й біжить До бідного Ягняти.
Ягняті нікуди тікати;Стоїть, сердешне, та дрижить…
А Вовк, неначе комісар, кричить(Він, щоб присікаться, знайшов причину):
— Нащо се ти, собачий сину, Тут каламутиш берег мій
Та квапиш ніс поганий свій У чистую оцюю воду?
Та я тобі за сюю шкоду Ти знаєш, що зроблю?..Як муху, задавлю!
— Ні, паночку, — Ягня йому мовляє, —
Водиці я не сколотив, Бо ще й не пив;
А хоч би й пив, то шкоди в тім немає, Бо я стою зовсім не там,
Де треба пити вам, Та ще й вода од вас сюди збігає…
— Так себто я брешу? — тут Вовк йому гукнув. —
Чи бач! Ще і базікать стало… Такого ще поганця не бувало!..
Здається, ти й позаторік тут був Та капості мені робив…
Тривай же! Ти думаєш, що я забув?
— Помилуйте! — йому Ягнятко каже,—На світі я ще й году не прожив.
— Так брат твій був.
— Нема братів.
— Так, може, батько, Коли не дядько…Або ж хто-небудь з ваших був…
Хіба не знаю я, не чув,Що ви усі мене б із’їли, Якби вловили?
Собаки й вівчарі твої, Усі ви — вороги мої:Од вас мені життя немає…
Ще мало я терпів?
— Так чим же я вам досадив? —Ягнятко, плачучи, питає.
— Цить, капосне! Либонь, не знає…Ще й огризається, щеня!
Що ти за птиця?! Ти — Ягня!Як сміло ти мене питати?
Вовк, може, їсти захотів!..Не вам про теє, дурням, знати! —
І — Вовк Ягнятко задавив…Нащо йому про теє знати,
Що, може, плаче бідна мати Та побивається, як рибонька об лід:
Він Вовк, він пан… йому не слід…
Ведуча 1: 10 листопада 1893 року від астми та хвороби серця на 66-році життя Леонід Глібов помер.
Ведуча 2 : Але поет живе. Від покоління до покоління, немов скарби, переходять його чудові твори. Увібравши в себе народну мудрість, чесноти й мораль, твори Глібова постають своєрідною Книгою буття, де поєднуються сучасне, минуле й майбутнє і міститься чітка відповідь на одне одвічне, ключове для людської сутності питання: як гоже і негоже чинити.
(Виходить учень і читає вірш Л.Глібова ,,Не плач, поет”).
Не плач, поет, хоч як там трудно, тяжко буде!
Не плач, не треба сліз твоїх;
Плаксивих дум тепер ніде не люблять люде,
І лишенько чуже — їм сміх.
Всім веселіше жить, коли кругом сміються,
Бо горя скрізь доволі є.
І через золото, он кажуть, сльози ллються,—
Нащо ж ще горенько твоє?
Не плач, поет! Жалійсь про все собі самому,
Неси в могильний свій скиток…
«Він,— скажуть,— гореньком не докучав нікому,
Йому хвала, йому вінок».
Учитель: Сьогодні ми перегорнули деякі сторінки «книги життя» видатного українського байкаря – Леоніда Глібова. Отож, любі друзі, читайте, насолоджуйтесь і переймайте закладену в його творах глибинну мудрість.
(Звучить українська пісня).
|
