Сценарій публіцистично-мистецького дійства «Найкраще місто на землі для мене ти, мій Львове»

Гоцко Наталія Іванівна, учитель української мови та літератури вищої категорії, учитель-методист

Сценарій публіцистично-мистецького дійства

«Найкраще місто на землі для мене ти, мій Львове»

Ведуча

Перше найголовніше слово, з якого хочеться почати, коли ведеш мову про Львів, – це любов. Ми любимо своє місто, місто культурної спадщини ЮНЕСКО, місто, що має й неформальне народне визнання культурної столиці України. Не любити його неможливо: це наш дім, наше життя, наша праця й навчання, наше натхнення. Львів щодня відкривається нам наче мудра книга. Перегортаючи її давні й новітні сторінки, кожен з нас, львів’ян, упевнено й гордо промовляє:

Найкраще місто на землі

для мене ти, мій Львове.

Пісня «Найкраще місто на землі»

Ведуча

Львів неповторний – ранковий чи вечірній, весняний чи осінній, сполосканий липневою зливою чи притрушений молодим сніжком. Львів нових сонячних проспектів і старовинних майданів, таємничих вуличок. У його імені є щось баладно-пісенне. та й саме місто творилося, мов пісня чи, краще б сказати, – поема. Був мужнім і величним її заспів.

Читець

Довго я не розумів,

звідки в міста назва – Львів.

 Брата старшого питаю:

• А ти знаєш?

Каже:

• Знаю. Князь був,

Галицький Данило.

Сім віків перекотило,

як дзвеніла княжа слава,

та не тільки в слові справа:

сумував князь, що один…

Народився в князя син

• Сильним будь! Наш рід прослав!

Левом сина князь назвав.

Щоб віки жила ця днина,

місто князь як будував,

дав йому імення сина.

Так от… З княжих ще часів

в міста горда назва – ЛЬВІВ.  (М. Хоросницька)

Ведучий

Ти, Львове, зродився від синовньої любові до рідної землі, щоб утверджувати на ній мирну працю. Але з перших днів своїх судилося тобі одягнути лицарську одіж, узяти до рук щит, аби захищати батьківщину. На твоїх узгір’ях і долах, на перехрестях вулиць стиналися вітри історії…

Ведуча

Серце древнього Львова – Княжа гора. Її укріплена вершина давнім хроністам здавалася то бойовим шоломом, то сяйливою короною… Саме звідси, точніше – з терас навколо першого замкового укріплення і почав рости «город Льва». Заснував його князь Данило Галицький, якого в Галицько-Волинському літописі  названо «князем хоробрим і мудрим». Був він грізним для ворогів Руської землі. В усій Європі Данила Романовича знали як державного діяча – тонкого політика і досвідченого дипломата. Підписуючи міждержавні угоди, що закріпляли мир, він дбав про міць своєї держави, територія якої простягалася від Полісся до Карпат, від Пониззя до Опілля.

Ведучий

На місці, де виростав Львів, з давніх-давен селилися люди: полювали в навколишніх пущах, розкорчовували ліси, обробляли й засівали поля. У назвах навколишніх сіл, річок, урочищ ще й сьогодні чується відгомін неспокійного життя наших предків. Львівська земля час від часу бережно виносить на свою поверхню то задимлені уламки глиняної корчаги, то калиново-прозорі намистини, то скляний браслет, то старовинну монету з карбованим зображенням лева… Ці знахідки – не менш дорогі, ніж вицвілі від часу слова на пергаменті Галицько-Волинського літопису, на одній із сторінок якого читаємо запис під 1256 роком. Того року навесні горів княжий Холм. Пожежа була така велика, що «навіть і зо Львова дивлячись, було видно її по белзьких полях од палахкотіння сильного полум’я».

Ведучий

Найдавніші описи та найсучасніші археологічні дослідження стверджують, що княжий замок, під захистом якого розросталося місто, був міцно укріпленою твердинею. Лев Данилович – вірний помічник батька, видно, добре дбав про свій майбутній уділ, бо його діяння як містобудівника славляться в середньовічних літописах.

Ведуча

У творах латиномовних письменників пізніших часів, як-от у поемі Себастьяна Кльоновича «Роксоланія», відчувається не тільки велич, а й характер стольного міста. Уривок з неї («Старовинний Львів») переклав свого часу І. Франко. І сьогодні велично й піднесено звучать слова:

Спертий о мури, глядить із високого сугорба грізно

Замок, що геть навкруги здалека видно його…

Що по сусідніх країнах потрохи, тут теє, там сеє,

В тобі все зібране враз, радує серце і зір…

Вежі твої досягають шпилями до хмар тих синявих,

Об гребенясті дахи б’ються і плачуть вітри…

Ведуча

Так, із плином часу здіймалися в небо стрімкі шпилі, виростали білокам’яні споруди, що, хоч і тьмяніли від часу, навіки зберегли тепло рук львівських будівничих. Поміж пагорбами, над численними потоками, які приймала в своє русло повновода Полтва, красувалися поля й виноградники, і поблизькі ліси, мов дорогоцінний перстень, оточували місто.

Ведуча

Краса та багатство краю не давали спокою сусідам. Польський король Казимир ІІІ, довідавшись про смерть останнього руського князя Юрія, у 1340 році оточує і захоплює місто. Але перемога віроломного короля була короткочасною. Боярин Дмитро Детько став на чолі повстання проти окупантів. Тікаючи, вони спалили Львів і дуже пограбували його.

Ведучий

Через дев’ять років польські феодали знову захопили місто. Те, що було злеліяно талантом, розумом і натхненням наших предків-русичів, немилосердно знищувалось або перебудовувалось. Жорстокою була  послідовність окупантів: Львів згодом облягатимуть орди кримських татар, обстрілюватимуть середмістя потужні шведські мортири; пізніше, під час масових виступів у 1848 році, австрійська артилерія обрушить на місто нищівний вогонь, у якому гинутимуть люди, бібліотеки, архіви, старовинні зібрання витворів мистецтва. Мине ще одне століття – і на світанку 22 червня 1941 року на український, тоді вже радянський, Львів упадуть перші фашистські бомби, а згодом, 23 липня 1944 року, розпочнеться друга радянська окупація, яка триватиме до 1 грудня 1991 року.  

Ведучий

Та щоразу, переживши жорстоке лихоліття, наш гордий Львів знову воскресав з руйнації і попелу, із духовної і національної кабали, знову озивався гомоном вулиць і майданів, бо зламати дух протесту, дух вірності місцевого населення своїм традиціям, звичаям і мові предків не вдавалося нікому. Він і нині палахкотить незнищенним полум’ям у нашій боротьбі з російським агресором за незалежну, соборну Україну.

Пісня «Вольному воля»

Читець

Світанок голубий,

Край неба сяйні ризи

І зграйні голуби,

Що стережуть карнизи.

Асфальт. А поруч брук,

Трамваю звук у мурах.

А диво зодчих рук –

Струнка архітектура.

Доріжки із жорстви.

Ошатні кам’яниці.

І леви, і церкви.

Костели і каплиці.

Камінні сторінки.

Як любо їх гортати!

Єднаються живі

Та мертві новобранці:

І стрільці січові,

І воїни-повстанці.

Повсюди їхній слід

У велелюдній масі.

І сам собі я гід

І провідник у часі.

Тут думали про трон

Під Полтви пошум плавний

Московський цар Петро

І Карл – король преславний.

Фіакр… Двірець-вокзал.

А се що за вельможа?

То знаний пан Бальзак

В готель прямує Жоржа.

Жінки, чоловіки

В закоханому колі.

Вітаються віки,

Вкарбовані у долі.

Здолавши блуд і бруд,

Ти, Львове, повносило

Для геніїв своїх –

Ковадло і горнило.

Під снігом і дощем

Не падають вітрила.

Вони напнуті ще

Десницею Данила.  (П. Шкраб’юк)

Є в тобі глибина урагану,

Є до захисту щедрий талант,

Наступальна відвага Богдана

В твоїм серці гуде, як вулкан.  (Р. Качурівський)

На Замку я стою,

Як в днину ту, найпершу.

І подорож свою

Ніколи не завершу.

Бо і в чужих краях

Наш Львів стає на чати.

Історія твоя –

Історії початок.  (П. Шкраб’юк)

Ведуча

Львову є чим пишатися. Він ревно береже та культивує свої символи, вабить кавою, бруківкою, будівлями, вузькими вуличками й трамваями. Цікаво, що символом міста могла б стати… повітряна куля. Адже саме тут її – з автоматичним пальником на рідкому пальному – запустили вперше. Саме у Львові побачили світ перша в Україні книга та газета. тут зіграли перші футбольний та хокейний матчі, відкрили першу пошту та університет, запалили гасову лампу та зварили пиво.

Пропонуємо вашій увазі детальнішу розповідь про 14 львівських «уперше».

Ведуча

Перша книга. У 1574 році Іван Федоров надрукував у Львові першу в Україні книгу – «Апостол». Вигнаний зі столиці Московії реакційним духовенством першодрукар прагне до «богоспасенного міста Львова», де у власній друкарні за свій рахунок з допомогою небагатих львівських міщан друкує «Діяння та Послання Святих Апостолів». Перша українська книга вирізняється великим форматом, різноманітністю та високим рівнем художнього оформлення і поліграфічного виконання. Львівський «Апостол» видрукуваний досить великим для свого часу накладом – 1 200 примірників. Збереглося близько 100 примірників видання у найбільших бібліотеках України, а також Росії, Польщі, Болгарії, США та інших країн.

 

Ведуча

Перша пошта. У 1629 році італієць Роберто Бандінеллі започаткував у Львові першу в Україні міську пошту європейського зразка, яка регулярно доставляла листи для мешканців міста з усіх куточків Європи. Польський король Сигізмунд Третій надав Бандінеллі привілей на утримання регулярної королівської пошти і титул «королівського постмагістра». Львів’яни могли щосуботи відправляти й одержувати листи з усієї Європи, але ці послуги коштували неймовірно дорого. Папір у ті часи був дуже важким, тому надсилання лише шести грамів кореспонденції, наприклад, до Гданська, дорівнювала денній платні кваліфікованого ремісника.

Ведуча

Перший парк. У другій половині XVI століття засновано найстаріший парк в Україні – Єзуїтський (тепер парк імені І. Франка). Чотириста років тому на цьому місці були міські лани, але пізніше ця земля перейшла у приватні руки. Наприкінці XVI століття багатий львівський міщанин Ян Шольц-Вольфович заклав тут парк, витративши на його впорядкування 1600 золотих. Згодом він видав свою доньку заміж за італійця Антоніо Массарі, посла Венеційської республіки у Львові, і парк перейшов до його зятя. Массарі впорядкував парк на італійський манер. 1855 року парк знову перейшов у власність міста, таким чином ставши одним із найстаріших муніципальних парків Східної Європи.

Ведуча

Перший університет. Приміщення єзуїтського колегіуму у Львові, а отже й першої будівлі нашого Університету, на жаль, не збереглося в його первісному вигляді. Цей будинок був на місці сучасного приміщення Львівської середньої школи № 62, на вул. Театральній, 15.

У 1661 році було засновано перший в Україні університет – Єзуїтську академію. За умовами Гадяцької угоди 1658 року між Україною і Польщею, в Україні мали відкритися два православні університети (академії). Один з них – у Києві, другий мав бути у Львові. У цих містах вже не могло бути вищих навчальних закладів іншого віросповідання, а, отже, єзуїтську колегію мали закрити. Добре розуміючи наслідки такого рішення, єзуїти домоглися перетворення своєї колегії на університет. Указ про це підписав король Ян Казимир 20 січня 1661 року, і цей день вважається датою заснування Львівського університету.

Ведуча

Перший пам’ятник. На початку XVIII століття у Львові встановлено пам’ятник польському гетьману Станіславу Яблоновському – перший пам’ятник в Україні. У середині XIX століття монумент перенесли на місце біля теперішнього Національного музею на проспекті Свободи, після чого цю центральну вулицю міста стали називати Валами Гетьманськими. У тридцяті роки XX століття пам’ятник виявився тут зайвим, і його перенесли на Трибунальську площу до костелу Єзуїтів, звідки він у 1944 році, після взяття Львова Червоною армією, безслідно зник.

Ведучий

Перша пивоварня

У 1715 у Львові засновано першу в Україні пивоварню. Пиво варили в місті із найдавніших часів. А перша згадка про цех пивоварів датується 1425 роком. У другій половині ХVII століття граф Станіслав Потоцький видає свій указ, згідно з яким ченцям-єзуїтам, що проживали на його землях,  передається у власність ділянка землі для побудови броварні, «щоб пиво варити своє і добре». Відтак, у 1715 році на Клепарові постало перше в Україні промислове броварське підприємство. Виготовлене під суворим контролем якості продукції отцями-єзуїтами, львівське пиво дуже швидко набуло популярності як у регіоні, так і на далеких теренах Центральної Європи.

Ведуча

Перша газета. У 1749 році у Львові вийшло декілька номерів першої в Україні газети  («Kurier Lwowski»), а 1776 року почала виходити газета «Gаzette de Leopol» (тижневик) – перша регулярна газета в Україні. 1811 року у Львові вийшла найстаріша з чинних в Україні газет і найстаріша з чинних у світі польських газет «Gazeta Lwowska», а 1848 – перша в історії газета українською мовою «Зоря Галицька».

Ведуча

Перший міський театр. У 1776 році відбулося відкриття першого професійного театру у Львові. Німецька трупа театру під керівництвом Франца Геттрсдорфа складалася з акторів і співаків, невеликого хору й оркестру. Колектив брався за різні жанри: оперу, оперету, комедію, пантоміму, балет. Згодом театральна група розмістилася у скасованому декретом цісаря Йосифа II і перебудованому під театральний зал костелі францисканського монастиря на теперішній вулиці Театральній, біля середньої школи № 62. Центр львівського театрального життя вирував у цій будівлі до будівництва 1843 року театру Скарбека (тепер театру імені Марії Заньковецької).

Ведучий

Перша у світі повітряна куля. У 1784 році у Львові запущено першу у світі повітряну кулю з автоматичним пальником на рідкому пальному для підігріву повітря у балоні. Це сталося усього через дев’ять місяців після польоту кулі братів Монгольф’є, пальним для якої служила солома.

Ведуча

Перший готель. Близько 1785 року на місці теперішнього Музею етнографії на проспекті Свободи підприємець Йоганн Прешель спорудив триповерхову будівлю – перший львівський готель, який називався «Під римським цезарем». Для будівництва використовували цеглу розібраного шпиталю Святого Духа на нинішній площі Івана Підкови. На початку XIX століття будівля готелю вважалася найбільш імпозантною кам’яницею на Нижніх Валах після губерніального управління.

Ведуча

Перша у світі гасова лампа. У 1853 році в аптеці «Під золотою зіркою» у Львові, на вулиці Коперника, фармацевтами Йоганом Зехом та Ігнацієм Лукасевичем винайдено першу у світі гасову (нафтову) лампу. Дослідники за наполяганням свого шефа, аптекаря Міколяша, намагалися добути з нафти спирт, проте несподівано винайшли найраціональніший метод крекінгу нафти. З цього часу гас став найбільш уживаним у світі продуктом освітлення, яким досі користується третина людства.

Ведучий

Перша залізниця. У 1859 році почалося прокладання колії з Перемишля до Львова протяжністю 97,6 км. У жовтні 1861 року завершили будівництво Львівського вокзалу, який у майбутньому мав служити відправним центром для чотирьох напрямків: зі Львова до Кракова, Чернівців, Бродів і Підволочиська. Перший пасажирський потяг прибув з Перемишля до Львова 4 листопада 1861 року о 14:30. На всіх станціях поїзд вітали сотні селян, приїзд «сталевого коня» урочисто зустрічали місцеві музиканти.

Ведучий

Перший футбольний матч. 1894 року на території теперішнього Стрийського парку у Львові завершили будівництво стадіону британського стилю з футбольним полем і трибунами на 7 000 місць. А 14 липня 1894 року тут відбулася визначна подія в історії українського футболу – перший футбольний матч між командами товариства «Сокіл» Львова і Кракова. «Gazeta Lwowska» повідомляла, що львівські футболісти грали у сірих гімнастичних штанях і білих футболках, а футболісти Кракова – у синіх штанях і білих футболках. Львів’яни перемогли, м’яч на 6-ій хвилині забив у північні ворота учень гімназії Володимир Хомицький.

На місці першого в Україні футбольного матчу встановлено пам’ятний знак.

Ведучий

Перший хокейний матч. У Львові відбувся перший в історії України хокейний матч за міжнародними правилами. Завдяки зусиллям Львівського ковзанярського товариства 1908 року у Львові почалися перші тренування хокеїстів. А на початку 1909 року відбувся перший в історії України хокейний матч за міжнародними правилами. З нього почалася славна ера львівського хокею, представники якого згодом захищали кольори різних збірних. У цей же час відбувається становлення і українського національного хокею у рамках товариства «Україна».

Ведуча

Нам є, чим гордитись. Львів – то є Львів.

Пісня «Тільки у Львові»

Ведуча

Львів – місто, яке має надзвичайно цікаву та різнобарвну літературну історію, багату на обличчя, події та тексти. Її творили не лише ті, кого ми звикли називати письменниками, хоч і їх у місті не бракувало. Серед знакових постатей літературного Львова можна побачити громадських і політичних діячів, мандрівників, художників, учених, філософів і навіть винахідників. Серед них українці, поляки, євреї, німці, росіяни з походження, вони нерідко належать одразу до кількох національних культур, а про декого з них можемо говорити як про «людей світу», що виходять поза всякі національні межі. Та всіх об’єднує непересічний літературний талант, а також особлива «львівська ідентичність», належність до барвистого літературного простору міста, який відбився на творчості кожного з них і який, зрештою, так чи так визначив письменницьку долю кожного. Дехто з них був ціле життя прив’язаний до Львова, дехто лише дістав тут творчий імпульс і подався у світи, дехто, познайомившись з містом у зрілому віці, уже не зміг його покинути; чиїсь імена добре знані сьогодні, інші – залишаються в тіні історії.

Згадаємо найвизначніших з них – пов’язаних саме з українською літературою.

Ведуча

Маркіян Шашкевич. Приїхав до Львова навчатись у духовній семінарії, водночас був вільним слухачем в університеті. Один із чільних представників українського національно-культурного відродження в Галичині. Його активна громадська і культурна діяльність припадає саме на львівський період. Створив і очолив літературно-культурницький гурток «Руська трійця», зініціював видання альманаху «Русалка Дністровая». Виступав за вільний і широкий ужиток народної української мови і фонетичний правопис. Його прах через 50 років урочисто перенесено до Львова на Личаківський цвинтар.

Цього року вийшло унікальне перевидання «Читанки для діточок» Маркіяна Шашкевича, у передмові до якої 1836 року письменник писав: «Автор цієї книжечки намагався, наскільки позволили йому слабі сили, міцно зацепити справжню релігійність і на ній оперту моральність у ніжних, вразливих серцях молоді, майбутніх громадян, добре переконаний, що тільки вона надає людині риси справжньої людини.

Якщо я бодай позірно зробив прислугу своїй українській нації.., то маю подостатком благословення Бога над собою, і Йому хай буде честь і слава на віки віків».

Пропонуємо вашій увазі два твори М. Шашкевича із його «Читанки для діточок».

Читець

Під горою над рікою,    Під горбочком, при садочку

В нашім милім краю,    Там моя хатина,

Там село моє ріднесеньке –    А в хатині тато й мама, –

Туди споглядаю.     Вся моя родина.

 

Там колодязь студененький,   Бо нема то краще в світі,

А дуб воду тягне,     Як отець і мати,

Тим-то любо, тим-то мило   Нема в світі милішої

Що аж серце в’яне.     Понад рідну хату.

Читець

Убогий, але чемний хлопець

Якийсь багатий пан приїхав до великого міста, Той пан ішов вулицею, а бідний хлопець приступив до нього і жебрав допомоги.

• Не маю дрібних грошей, – сказав пан.  

Хлопець пообіцяв, що побіжить і виміняє.

Пан усміхнувся, дав хлопцеві червінця, подумав собі, що не вернеться і

пустився далі своєю дорогою.

 Але добрий хлопець побіг за ним поквапливо і приніс дрібні гроші, що виміняв за червінця.

 Здивувався пан цим хлопцем і його чемністю, бо знав, що по великих містах люди дуже обманливі і на гріш лакомі. А хлопець йому так чемно мовив:

• Таже я нічого більше значного не вчинив, як тільки те, що обіцяв

зробити: казав, що побіжу, розміняю червінця і вернуся, і дотримав слова, а так всі люди повинні діяти. Отець мій, як умирав, так мені заповідав: «Коли що обіцяєш, дотримуй слова, бо то дорога до ввічливості, а хто ввічливий, не вмер ще з голоду, а хто лакомиться на чуже, не раз гірко бідує, бо чуже не гріє».

 Пан зрадів дуже від тієї бесіди, взяв хлопця із собою, звелів його вивчити і здав на нього все майно.

 Так то Бог за добрих дітей, хоча і сироти, ніколи не забуває.

Ведуча

І ще одне повчання від Маркіяна Шашкевича із розділу «Коротенькії науки»: «Чого не знаєш, не стидайся вивчити; не вмієш, а хочеш навчитися – це чесно; не вмієш і не хочеш пізнати науку, то ганьба велика».

 Тож навчаймося, аналізуймо, читаймо!

 Книги – морська глибина.

 Хто в них пірне аж до дна,

 Той, хоч і труду мав досить,

 Дивнії перли виносить, – пам’ятаймо і цю красномовну настанову-пораду Івана Франка.

Ведуча

Іван Франко у Львові прожив сорок років із шістдесяти, Навчався на філософському факультеті Львівського університету. Доктор філософії, дійсний член Наукового товариства ім. Т. Шевченка (керував етнографічною комісією), почесний доктор Харківського університету. Засновник видань «Громадський друг», «Дзвін», «Молот», «Товариш». Дописувач українських, польських і австрійських часописів. Прагнув здобути посаду доцента у Львівському університеті й викладати українську літературу та етнографію, проте, незважаючи на успіх габіталіційної лекції, міністерство не затвердило його кандидатуру через політичну неблагонадійність. Вів активну політичну діяльність, був співзасновником Русько-української радикальної партії, а також Національно-демократичної партії.

Ведуча

Його друкована спадщина становить 50 томів, а передбачуваний обсяг майбутнього повного зібрання – 100 томів. Жоден із діячів нашої культури (і мало хто світової) не може зрівнятися з ним за всебічністю інтересів, енциклопедичністю знань та продуктивністю праці. У нашій культурній та інтелектуальній історії Франко став не просто «другим після Шевченка» (чи то пак «галицьким Шевченком»), а українським Арістотелем та Леонардо да  Вінчі, Вольтером і Ґете, ставши в один ряд із найбільшими геніями людства й тим самим закарбувавши своє ім’я не тільки до літопису національного поступу, а й до золотої книги надбань людської цивілізації загалом.

 

Ведуча

Пізнавати Франка для нас, українців, означає пізнавати себе, своє минуле і своє майбутнє. Адже Іван Франко – за його власною поетичною формулою – «пролог, не епілог». Це не лише славна минувшина України, а її жива сучасність та шлях у гідну будучність. Його колосальна спадщина – не архів і не музей, а відкритий простір інтелектуального пошуку та національного самоствердження «у народів вольних колі».

 Це дороговказ для всіх нас, це яскравий приклад жертовного служіння рідному народові.

Читець

   Іван Франко. Із Книги Кааф

 Поете, тям, на шляху життьовому

 Тобі перлини-щастя не знайти.

 Ні захисту від бурі, злив і грому.

  Поете, тям, зазнати маєш ти

  Всіх мук буття, всіх болів і знижень,

  Заким дійдеш до світлої мети.

 Поете, тям: лиш в сфері мрій, приводжень,

 Ілюзій і оман твій рай цвіте,

 А геній твій – то міць сугестій, зближень.

  Пророцький дар у тебе лиш на те,

  Щоб іншим край обіцяний вказав ти,

  А сам не входив у житло святе.

 І серце чулеє на те лиш взяв ти,

 Щоб кождому в день скорбі пільгу ніс,

 І в горі слово теплеє сказав ти.

  Та з власним горем крийся в темний ліс!

  Ніхто до тебе не простягне руку

  І не отре твоїх кривавих сліз.

 Та не міркуй, що родивсь ти на муку,

 Бо й розкошів найвищих маєш часть,

 У творчій силі щастя запоруку.

  Усе, чого в тобі сей світ не дасть,

Знайдеш в душі своїй ясніше, краще:

Найвищу правду і найбільшу власть.

Читець

Іван Франко. Уривок із оповідання «Яндруси».

 Вже вийшли на перевал цитадельної гори, вихилилися з-за її гребеня, і понижче їх стіп розсипався весь Львів півмісяцем на дні долини. Левик на міській ратуші блискотить і горить у останньому промінні заходового сонця, бернардинський годинник видзвонює сьому годину, мулярі б’ють у дошки на «фаєрант» десь коло св. Миколая, напівпрозорий блакитнуватий туман стелиться над містом і зливається в віддаленню з темною зеленню ліска на Високім Замку…

 Пісня «Вечірній Львів»

Ведуча

 Коханим став Львів і для Богдана-Ігоря Антонича. 1928 року він приїхав до Львова і вступив на філософський факультет Львівського університету (спеціальність – польська філологія). Ще під час навчання влився в літературне та мистецьке життя Львова, був членом гуртка студентів-україністів при Науковій секції товариства «Прихильники освіти». Вів літературну хронічку в часописі «Дажбог», деякий час був його редактором; співредактор журналу «Карби».

Ведуча

 Доля була для Антонича водночас і жорстокою, і щедрою. Вона відвела йому короткий вік, але не поскупилася на щедрий талант, який він зумів сповна реалізувати; замовчування, яке тривало за радянських часів майже вдвоє довше, аніж його життя, поступилося місцем визнанню, що перейшло межі України, а кілька генерацій молодих поетів назвали себе його учнями.

Ведуча

 Нашому місту Богдан-Ігор Антонич присвятив збірку «Книга Лева», епіцентром якої є, звичайно, Львів, але не стільки як означення конкретного міста, а як його міфічна сутність. В українській літературі важко ще знайти поета, так задивленого в нічне небо, як Антонич. Наречена поета Ольга Олійник підкреслювала, що йому відкривалися «найбільші дива у місячні ночі. Тоді тихенько підкрадався до вікна і вдивлявся в сріблистий світ…»

Читець

  Ніч на площі Юра

 Північ чорна, наче вугіль,

 ходить тінь по площі Юра,

 в’ються обручами смуги

 на блискучих сірих мурах.

 Місяць – таємничий перстень,

 вправлений у ночі гебан.

 Будеш в срібнім сяйві мерзти

 під холодним дахом неба.

 Відрізнити сам не можеш,

 що тут привид, а що ява,

 чи це марево, чи, може,

 дійсність, наче сон, лукава.

 Це із скла й музики вежі,

 це вогонь, що вже не гріє,

 це останні світу межі,

 це архітектура мрії.

 Північ чорна, наче вугіль,

 попіл сну на очі сипле,

 різьбить сріблом в довгі смуги

 небо до землі прилипле.

  Дзвонить ніч на площі Юра.

  Хрест, неначе ключ могутній.

  І стає, мов тінь похмура,

  нерозгадане майбутнє.

Ведуча

 «Якби хтось надавав містам статуси міста-натхнення, то Львів був би серед перших претендентів. Принаймні для мене, – вважає поетеса, головний редактор і співзасновник «Видавництва Старого Лева» Мар’яна Савка. – Я приїхала у це місто у сімнадцять, приїхала з маленького провінційного містечка – і втратила голову. Я так закохалася в місто левів, рипучих трамваїв, музикантів і поетів, що на перші університетські канікули повезла з собою додому фотоальбом зі світлинами Львова, потай гортала його і плакала з туги. Чому потай – бо не хотіла засмучувати батьків, які мали всі підстави для ревнощів. Адже я сумувала, без Львова більше не могла і рахувала кожен день до початку нового семестру. Мене тягло туди якимсь велетенським магнітом, я говорила лишень про це місто і відчувала, що саме там мій дім».

Читець

Люблю прогулянки по Львову,
Вони – мов ліки для душі,
Коли погода кольорова,
І навіть як ідуть дощі.

Бруківка, кава і трамваї,
Арт-галереї і вінтаж.
Музики вуличні тут грають,
Високий замок, Вернісаж.

Каштани смажені купую
І милий рукодільний дріб.
Як вперше, кожен раз мандрую,
Тут є видовища і хліб.

Крамниць книжкових є чимало,
За день не обійти ніяк.
Від книг, які я там придбала,
Утратив форму мій рюкзак.

Люблю прогулянки по Львову,
Вони – мов ліки для душі,
Коли погода кольорова,
І навіть як ідуть дощі. (І. Гирило-Пиляв)

Читець

Вогонь в душі розпалює надію,
Що ти повік не згаснеш ні на мить.
Щоб завше був таким, я щиро мрію:
На вулицях твоїх життя кипить.

Спішить трамвай бруківкою старою,
Грайливих днів – привітна метушня.
Чарує Львів величною красою,
Тому для мене свято тут – щодня.

Художники увічнюють моменти,
За ними пильно стежать голуби…
Під Радою голосять знов студенти,
Скандуючи: “Країну не згуби!”

Мереживо із вуличок вузеньких,
Кав’ярень особливий аромат,
Автентика будиночків стареньких,
Тут кожен – наче вірний друг і брат.

А небо львівське, блідо-пурпурове,
Несе лиш спокій у людські серця.
Усе навколо ніжне, кольорове.
Це місто – подарунок від Творця.

Величні, браві леви-охоронці
Прадавню його Вежу стережуть,
Їм очі п’янко сліпить з меду сонце.
Осіннім листям роки промайнуть…(Світлана Кириченко)

Читець

Я закохався в місто Львів,
Його довершеність казкову…
Не вистачить, напевне, слів
Щоб описати все довкола.

Вузенькі вулички старі,
Кав’ярень затишок зухвалий,
Могутні диво-ліхтарі,
Та колір неба досконалий…

Стрімка вода його дощів
Змиває знов усі негоди
І живить у людській душі
Той дух козацької свободи.

Такого міста не знайти,
Та й схожих досить не багато,
У ньому мешканці – брати.
І найвродливіші дівчата.

Величний і Шляхетний Львів
Немов оновлена перлина,
Коли його лунає спів –
Радіє ненька Україна.

Хай місто Лева розквіта
І з кожним роком молодіє,
Хай будуть довгими літа

У тих, хто з ним сумує і радіє.   (Сергій Дроботенко)

Ведуча

 Ще одна відома й популярна нині львів’янка, авторка дорослої та дитячої прози, для якої Львів – це її герой, дійова особа всіх її книжок, –Галина Вдовиченко – про наше рідне місто висловилась так: «Про Львів кажуть: його замало. Три дні у Львові – замало. Півжиття у Львові – замало. Хоча насправді Львова завжди забагато. Він займає більше місця, аніж позначено на мапі, аніж ділянка, що годен призначити йому в серці. Заповнює собою закапелки пам’яті та почуттів, альбоми та фото файли. Він усюди, де живуть ті, для кого він рідний, хто подумки бачить себе на його вулицях, заходить у свою браму, визирає зі свого вікна. Чиї батьки мусили знятися зі своїх місць, покинути могили предків, опинитися так далеко, щоб згодом повертатися сюди у снах та книжках. У це справжнє місто, містичне місто, ностальгійне місто, місто світла й тіней. Львів ще тримає при собі безліч невідомих текстів, ідей і творчих ініціатив, музичних акордів, сподіваного й несподіваного різнобарв’я. Їм ще не час. Він наразі не знає, кому дозволить видобути їх зі своїх туманів, дощів та сонячних плям на бруківці й у траві. Хто наважиться, хто зуміє – той буде співавтором». як став ним Андрій Кузьменко, піснею якого ми й завершимо наше перше шкільне публіцистично-мистецьке дійство, присвячене нашому рідному Львову.

Скрябін. «Пісня про Львів»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Перше найголовніше слово, з якого хочеться почати, коли ведеш мову про Львів, – це любов. Ми любимо своє місто, місто культурної спадщини ЮНЕСКО, місто, що має й неформальне народне визнання культурної столиці України. Не любити його неможливо: це наш дім, наше життя, наша праця й навчання, наше натхнення. Львів щодня відкривається нам наче мудра книга. Перегортаючи її давні й новітні сторінки, кожен з нас, львів’ян, упевнено й гордо промовляє:

Найкраще місто на землі

для мене ти, мій Львове.

Пісня «Найкраще місто на землі»

 

Львів неповторний – ранковий чи вечірній, весняний чи осінній, сполосканий липневою зливою чи притрушений молодим сніжком. Львів нових сонячних проспектів і старовинних майданів, таємничих вуличок. У його імені є щось баладно-пісенне. та й саме місто творилося, мов пісня чи, краще б сказати, – поема. Був мужнім і величним її заспів.

Довго я не розумів,

звідки в міста назва – Львів.

 Брата старшого питаю:

• А ти знаєш?

Каже:

• Знаю. Князь був,

Галицький Данило.

Сім віків перекотило,

як дзвеніла княжа слава,

та не тільки в слові справа:

сумував князь, що один…

Народився в князя син

• Сильним будь! Наш рід прослав!

Левом сина князь назвав.

Щоб віки жила ця днина,

місто князь як будував,

дав йому імення сина.

Так от… З княжих ще часів

в міста горда назва – ЛЬВІВ.  (М. Хоросницька)

 

Ти, Львове, зродився від синовньої любові до рідної землі, щоб утверджувати на ній мирну працю. Але з перших днів своїх судилося тобі одягнути лицарську одіж, узяти до рук щит, аби захищати батьківщину. На твоїх узгір’ях і долах, на перехрестях вулиць стиналися вітри історії…

 

Серце древнього Львова – Княжа гора. Її укріплена вершина давнім хроністам здавалася то бойовим шоломом, то сяйливою короною… Саме звідси, точніше – з терас навколо першого замкового укріплення і почав рости «город Льва». Заснував його князь Данило Галицький, якого в Галицько-Волинському літописі  названо «князем хоробрим і мудрим». Був він грізним для ворогів Руської землі. В усій Європі Данила Романовича знали як державного діяча – тонкого політика і досвідченого дипломата. Підписуючи міждержавні угоди, що закріпляли мир, він дбав про міць своєї держави, територія якої простягалася від Полісся до Карпат, від Пониззя до Опілля.

 

На місці, де виростав Львів, з давніх-давен селилися люди: полювали в навколишніх пущах, розкорчовували ліси, обробляли й засівали поля. У назвах навколишніх сіл, річок, урочищ ще й сьогодні чується відгомін неспокійного життя наших предків. Львівська земля час від часу бережно виносить на свою поверхню то задимлені уламки глиняної корчаги, то калиново-прозорі намистини, то скляний браслет, то старовинну монету з карбованим зображенням лева… Ці знахідки – не менш дорогі, ніж вицвілі від часу слова на пергаменті Галицько-Волинського літопису, на одній із сторінок якого читаємо запис під 1256 роком. Того року навесні горів княжий Холм. Пожежа була така велика, що «навіть і зо Львова дивлячись, було видно її по белзьких полях од палахкотіння сильного полум’я».

 

Найдавніші описи та найсучасніші археологічні дослідження стверджують, що княжий замок, під захистом якого розросталося місто, був міцно укріпленою твердинею. Лев Данилович – вірний помічник батька, видно, добре дбав про свій майбутній уділ, бо його діяння як містобудівника славляться в середньовічних літописах.

 

У творах латиномовних письменників пізніших часів, як-от у поемі Себастьяна Кльоновича «Роксоланія», відчувається не тільки велич, а й характер стольного міста. Уривок з неї («Старовинний Львів») переклав свого часу І. Франко. І сьогодні велично й піднесено звучать слова:

Спертий о мури, глядить із високого сугорба грізно

Замок, що геть навкруги здалека видно його…

Що по сусідніх країнах потрохи, тут теє, там сеє,

В тобі все зібране враз, радує серце і зір…

Вежі твої досягають шпилями до хмар тих синявих,

б гребенясті дахи б’ються і плачуть вітри…

 

Так, із плином часу здіймалися в небо стрімкі шпилі, виростали білокам’яні споруди, що, хоч і тьмяніли від часу, навіки зберегли тепло рук львівських будівничих. Поміж пагорбами, над численними потоками, які приймала в своє русло повновода Полтва, красувалися поля й виноградники, і поблизькі ліси, мов дорогоцінний перстень, оточували місто.

 

Краса та багатство краю не давали спокою сусідам. Польський король Казимир ІІІ, довідавшись про смерть останнього руського князя Юрія, у 1340 році оточує і захоплює місто. Але перемога віроломного короля була короткочасною. Боярин Дмитро Детько став на чолі повстання проти окупантів. Тікаючи, вони спалили Львів і дуже пограбували його.

 

Через дев’ять років польські феодали знову захопили місто. Те, що було злеліяно талантом, розумом і натхненням наших предків-русичів, немилосердно знищувалось або перебудовувалось. Жорстокою була  послідовність окупантів: Львів згодом облягатимуть орди кримських татар, обстрілюватимуть середмістя потужні шведські мортири; пізніше, під час масових виступів у 1848 році, австрійська артилерія обрушить на місто нищівний вогонь, у якому гинутимуть люди, бібліотеки, архіви, старовинні зібрання витворів мистецтва. Мине ще одне століття – і на світанку 22 червня 1941 року на український, тоді вже радянський, Львів упадуть перші фашистські бомби, а згодом, 23 липня 1944 року, розпочнеться друга радянська окупація, яка триватиме до 1 грудня 1991 року.  

 

Та щоразу, переживши жорстоке лихоліття, наш гордий Львів знову воскресав з руйнації і попелу, із духовної і національної кабали, знову озивався гомоном вулиць і майданів, бо зламати дух протесту, дух вірності місцевого населення своїм традиціям, звичаям і мові предків не вдавалося нікому. Він і нині палахкотить незнищенним полум’ям у нашій боротьбі з російським агресором за незалежну, соборну Україну.

Пісня «Вольному воля»

 

Світанок голубий,

Край неба сяйні ризи

І зграйні голуби,

Що стережуть карнизи.

Асфальт. А поруч брук,

Трамваю звук у мурах.

А диво зодчих рук –

Струнка архітектура.

Доріжки із жорстви.

Ошатні кам’яниці.

І леви, і церкви.

Костели і каплиці.

Камінні сторінки.

Як любо їх гортати!

Єднаються живі

Та мертві новобранці:

І стрільці січові,

І воїни-повстанці.

Повсюди їхній слід

У велелюдній масі.

І сам собі я гід

І провідник у часі.

Тут думали про трон

Під Полтви пошум плавний

Московський цар Петро

І Карл – король преславний.

Фіакр… Двірець-вокзал.

А се що за вельможа?

То знаний пан Бальзак

В готель прямує Жоржа.

Жінки, чоловіки

В закоханому колі.

Вітаються віки,

Вкарбовані у долі.

Здолавши блуд і бруд,

Ти, Львове, повносило

Для геніїв своїх –

Ковадло і горнило.

Під снігом і дощем

Не падають вітрила.

Вони напнуті ще

Десницею Данила.  (П. Шкраб’юк)

Є в тобі глибина урагану,

Є до захисту щедрий талант,

Наступальна відвага Богдана

В твоїм серці гуде, як вулкан.  (Р. Качурівський)

На Замку я стою,

Як в днину ту, найпершу.

І подорож свою

Ніколи не завершу.

Бо і в чужих краях

Наш Львів стає на чати.

Історія твоя –

Історії початок.  (П. Шкраб’юк)

Львів надихає… Україну!

 

Львову є чим пишатися. Він ревно береже та культивує свої символи, вабить кавою, бруківкою, будівлями, вузькими вуличками та трамваями. Цікаво, що символом міста могла б стати… повітряна куля. Адже саме тут її – з автоматичним пальником на рідкому пальному – запустили вперше. Саме у Львові побачили світ перша в Україні книга та газета. тут зіграли перші футбольний та хокейний матчі, відкрили першу пошту та університет, запалили гасову лампу та зварили пиво.

Пропонуємо вашій увазі детальнішу розповідь про 14 львівських «уперше».

 

Перша книга. У 1574 році Іван Федоров надрукував у Львові першу в Україні книгу – «Апостол». Вигнаний зі столиці Московії реакційним духовенством першодрукар прагне до «богоспасенного міста Львова», де у власній друкарні за свій рахунок з допомогою небагатих львівських міщан друкує «Діяння та Послання Святих Апостолів». Перша українська книга вирізняється великим форматом, різноманітністю та високим рівнем художнього оформлення і поліграфічного виконання. Львівський «Апостол» видрукуваний досить великим для свого часу накладом – 1 200 примірників. Збереглося близько 100 примірників видання у найбільших бібліотеках України, а також Росії, Польщі, Болгарії, США та інших країн.

 

Перша пошта. У 1629 році італієць Роберто Бандінеллі започаткував у Львові першу в Україні міську пошту європейського зразка, яка регулярно доставляла листи для мешканців міста з усіх куточків Європи. Польський король Сигізмунд Третій надав Бандінеллі привілей на утримання регулярної королівської пошти і титул «королівського постмагістра». Львів’яни могли щосуботи відправляти й одержувати листи з усієї Європи, але ці послуги коштували неймовірно дорого. Папір у ті часи був дуже важким, тому надсилання лише шести грамів кореспонденції, наприклад, до Гданська, дорівнювала денній платні кваліфікованого ремісника.

 

Перший парк. У другій половині XVI століття засновано найстаріший парк в Україні – Єзуїтський (тепер парк імені І. Франка). Чотириста років тому на цьому місці були міські лани, але пізніше ця земля перейшла у приватні руки. Наприкінці XVI століття багатий львівський міщанин Ян Шольц-Вольфович заклав тут парк, витративши на його впорядкування 1600 золотих. Згодом він видав свою доньку заміж за італійця Антоніо Массарі, посла Венеційської республіки у Львові, і парк перейшов до його зятя. Массарі впорядкував парк на італійський манер. 1855 року парк знову перейшов у власність міста, таким чином ставши одним із найстаріших муніципальних парків Східної Європи.

 

Перший університет. Приміщення єзуїтського колегіуму у Львові, а отже й першої будівлі нашого Університету, на жаль, не збереглося в його первісному вигляді. Цей будинок був на місці сучасного приміщення Львівської середньої школи № 62, на вул. Театральній, 15.

У 1661 році було засновано перший в Україні університет – Єзуїтську академію. За умовами Гадяцької угоди 1658 року між Україною і Польщею, в Україні мали відкритися два православні університети (академії). Один з них – у Києві, другий мав бути у Львові. У цих містах вже не могло бути вищих навчальних закладів іншого віросповідання, а, отже, єзуїтську колегію мали закрити. Добре розуміючи наслідки такого рішення, єзуїти домоглися перетворення своєї колегії на університет. Указ про це підписав король Ян Казимир 20 січня 1661 року, і цей день вважається датою заснування Львівського університету.

 

Перший пам’ятник

На початку XVIII століття у Львові встановлено пам’ятник польському гетьману Станіславу Яблоновському – перший пам’ятник в Україні. У середині XIX століття монумент перенесли на місце біля теперішнього Національного музею на проспекті Свободи, після чого цю центральну вулицю міста стали називати Валами Гетьманськими. У тридцяті роки XX століття пам’ятник виявився тут зайвим, і його перенесли на Трибунальську площу до костелу Єзуїтів, звідки він у 1944 році, після взяття Львова Червоною армією, безслідно зник.

 

Перша пивоварня. У 1715 у Львові засновано першу в Україні пивоварню. Пиво варили у місті із найдавніших часів. А перша згадка про цех пивоварів датується 1425 роком. У другій половині ХVII століття граф Станіслав Потоцький видає свій указ, згідно з яким ченцям-єзуїтам, що проживали на його землях,  передається у власність ділянка землі для побудови броварні, «щоб пиво варити своє і добре». Відтак, у 1715 році на Клепарові постало перше в Україні промислове броварське підприємство. Виготовлене під суворим контролем якості продукції отцями-єзуїтами, львівське пиво дуже швидко набуло популярності як у регіоні, так і на далеких теренах Центральної Європи.

 

Перша газета. У 1749 році у Львові вийшло декілька номерів першої в Україні газети  («Kurier Lwowski»), а 1776 року почала виходити газета «Gаzette de Leopol» (тижневик) – перша регулярна газета в Україні. 1811 року у Львові вийшла найстаріша з чинних в Україні газет і найстаріша з чинних у світі польських газет «Gazeta Lwowska», а 1848 – перша в історії газета українською мовою «Зоря Галицька».

 

Перший міський театр. У 1776 році відбулося відкриття першого професійного театру у Львові. Німецька трупа театру під керівництвом Франца Геттрсдорфа складалася з акторів і співаків, невеликого хору й оркестру. Колектив брався за різні жанри: оперу, оперету, комедію, пантоміму, балет. Згодом театральна група розмістилася у скасованому декретом цісаря Йосифа II і перебудованому під театральний зал костелі францисканського монастиря на теперішній вулиці Театральній, біля середньої школи № 62. Центр львівського театрального життя вирував у цій будівлі до будівництва 1843 року театру Скарбека (тепер театру імені Марії Заньковецької).

 

Перша у світі повітряна куля. У 1784 році у Львові запущено першу у світі повітряну кулю з автоматичним пальником на рідкому пальному для підігріву повітря у балоні. Це сталося усього через дев’ять місяців після польоту кулі братів Монгольф’є, пальним для якої служила солома.

 

Перший готель. Близько 1785 року на місці теперішнього Музею етнографії на проспекті Свободи підприємець Йоганн Прешель спорудив триповерхову будівлю – перший львівський готель, який називався «Під римським цезарем». Для будівництва використовували цеглу розібраного шпиталю Святого Духа на нинішній площі Івана Підкови. На початку XIX століття будівля готелю вважалася найбільш імпозантною кам’яницею на Нижніх Валах після губерніального управління.

 

Перша у світі гасова лампа. У 1853 році в аптеці «Під золотою зіркою» у Львові, на вулиці Коперника, фармацевтами Йоганом Зехом та Ігнацієм Лукасевичем винайдено першу у світі гасову (нафтову) лампу. Дослідники за наполяганням свого шефа, аптекаря Міколяша, намагалися добути з нафти спирт, проте несподівано винайшли найраціональніший метод крекінгу нафти. З цього часу гас став найбільш уживаним у світі продуктом освітлення, яким досі користується третина людства.

 

Перша залізниця. У 1859 році почалося прокладання колії з Перемишля до Львова протяжністю 97,6 км. У жовтні 1861 року завершили будівництво Львівського вокзалу, який у майбутньому мав служити відправним центром для чотирьох напрямків: зі Львова до Кракова, Чернівців, Бродів і Підволочиська. Перший пасажирський потяг прибув з Перемишля до Львова 4 листопада 1861 року о 14:30. На всіх станціях поїзд вітали сотні селян, приїзд «сталевого коня» урочисто зустрічали місцеві музиканти.

 

Перший футбольний матч. 1894 року на території теперішнього Стрийського парку у Львові завершили будівництво стадіону британського стилю з футбольним полем і трибунами на 7 000 місць. А 14 липня 1894 року тут відбулася визначна подія в історії українського футболу – перший футбольний матч між командами товариства «Сокіл» Львова і Кракова. «Gazeta Lwowska» повідомляла, що львівські футболісти грали у сірих гімнастичних штанях і білих футболках, а футболісти Кракова – у синіх штанях і білих футболках. Львів’яни перемогли, м’яч на 6-ій хвилині забив у північні ворота учень гімназії Володимир Хомицький.

На місці першого в Україні футбольного матчу встановлено пам’ятний знак.

 

Перший хокейний матч. У Львові відбувся перший в історії України хокейний матч за міжнародними правилами. Завдяки зусиллям Львівського ковзанярського товариства 1908 року у Львові почалися перші тренування хокеїстів. А на початку 1909 року відбувся перший в історії України хокейний матч за міжнародними правилами. З нього почалася славна ера львівського хокею, представники якого згодом захищали кольори різних збірних. У цей же час відбувається становлення і українського національного хокею у рамках товариства «Україна».

Нам є, чим гордитись. Львів – то є Львів.

Пісня «Тільки у Львові»

 

Львів – місто, яке має надзвичайно цікаву та різнобарвну літературну історію, багату на обличчя, події та тексти. Її творили не лише ті, кого ми звикли називати письменниками, хоч і їх у місті не бракувало. Серед знакових постатей літературного Львова можна побачити громадських і політичних діячів, мандрівників, художників, учених, філософів і навіть винахідників. Серед них українці, поляки, євреї, німці, росіяни з походження, вони нерідко належать одразу до кількох національних культур, а про декого з них можемо говорити як про «людей світу», що виходять поза всякі національні межі. Та всіх об’єднує непересічний літературний талант, а також особлива «львівська ідентичність», належність до барвистого літературного простору міста, який відбився на творчості кожного з них і який, зрештою, так чи так визначив письменницьку долю кожного. Дехто з них був ціле життя прив’язаний до Львова, дехто лише дістав тут творчий імпульс і подався у світи, дехто, познайомившись з містом у зрілому віці, уже не зміг його покинути; чиїсь імена добре знані сьогодні, інші – залишаються в тіні історії.

Згадаємо найвизначніших з них – пов’язаних саме з українською літературою.

 

Маркіян Шашкевич

Приїхав до Львова навчатись у духовній семінарії, водночас був вільним слухачем в університеті. Один із чільних представників українського національно-культурного відродження в Галичині. Його активна громадська і культурна діяльність припадає саме на львівський період. Створив і очолив літературно-культурницький гурток «Руська трійця», зініціював видання альманаху «Русалка Дністровая». Виступав за вільний і широкий ужиток народної української мови і фонетичний правопис. Його прах через 50 років урочисто перенесено до Львова на Личаківський цвинтар.

Цього року вийшло унікальне перевидання «Читанки для діточок» Маркіяна Шашкевича, у передмові до якої 1836 року письменник писав: «Автор цієї книжечки намагався, наскільки позволили йому слабі сили, міцно зацепити справжню релігійність і на ній оперту моральність у ніжних, вразливих серцях молоді, майбутніх громадян, добре переконаний, що тільки вона надає людині риси справжньої людини.

Якщо я бодай позірно зробив прислугу своїй українській нації.., то маю подостатком благословення Бога над собою, і Йому хай буде честь і слава на віки віків».

 

Пропонуємо вашій увазі два твори М. Шашкевича із його «Читанки для діточок».

Під горою над рікою,    Під горбочком, при садочку

В нашім милім краю,    Там моя хатина,

Там село моє ріднесеньке –    А в хатині тато й мама, –

Туди споглядаю.     Вся моя родина.

 

Там колодязь студененький,   Бо нема то краще в світі,

А дуб воду тягне,     Як отець і мати,

Тим-то любо, тим-то мило    Нема в світі милішої

Що аж серце в’яне.      Понад рідну хату.

 

   Убогий, але чемний хлопець

Якийсь багатий пан приїхав до великого міста, Той пан ішов вулицею, а бідний хлопець приступив до нього і жебрав допомоги.

• Не маю дрібних грошей, – сказав пан.  

Хлопець пообіцяв, що побіжить і виміняє.

Пан усміхнувся, дав хлопцеві червінця, подумав собі, що не вернеться і

пустився далі своєю дорогою.

 Але добрий хлопець побіг за ним поквапливо і приніс дрібні гроші, що виміняв за червінця.

 Здивувався пан цим хлопцем і його чемністю, бо знав, що по великих містах люди дуже обманливі і на гріш лакомі. А хлопець йому так чемно мовив:

• Таже я нічого більше значного не вчинив, як тільки те, що обіцяв

зробити: казав, що побіжу, розміняю червінця і вернуся, і дотримав слова, а так всі люди повинні діяти. Отець мій, як умирав, так мені заповідав: «Коли що обіцяєш, дотримуй слова, бо то дорога до ввічливості, а хто ввічливий, не вмер ще з голоду, а хто лакомиться на чуже, не раз гірко бідує, бо чуже не гріє».

 Пан зрадів дуже від тієї бесіди, взяв хлопця із собою, звелів його вивчити і здав на нього все майно.

 Так то Бог за добрих дітей, хоча і сироти, ніколи не забуває.

 І ще одне повчання від Маркіяна Шашкевича із розділу «Коротенькії науки»: «Чого не знаєш, не стидайся вивчити; не вмієш, а хочеш навчитися – це чесно; не вмієш і не хочеш пізнати науку, то ганьба велика».

 

  Іван Франко

 У Львові прожив сорок років із шістдесяти, Навчався на філософському факультеті Львівського університету. Доктор філософії, дійсний член Наукового товариства ім. Т. Шевченка (керував етнографічною комісією), почесний доктор Харківського університету. Засновник видань «Громадський друг», «Дзвін», «Молот», «Товариш». Дописувач українських, польських і австрійських часописів. Прагнув здобути посаду доцента у Львівському університеті й викладати українську літературу та етнографію, проте, незважаючи на успіх габіталіційної лекції, міністерство не затвердило його кандидатуру через політичну неблагонадійність. Вів активну політичну діяльність, був співзасновником Русько-української радикальної партії, а також Національно-демократичної партії.

 Його друкована спадщина становить 50 томів, а передбачуваний обсяг майбутнього повного зібрання – 100 томів. Жоден із діячів нашої культури (і мало хто світової) не може зрівнятися з ним за всебічністю інтересів, енциклопедичністю знань та продуктивністю праці. У нашій культурній та інтелектуальній історії Франко став не просто «другим після Шевченка» (чи то пак «галицьким Шевченком»), а українським Арістотелем та Леонардо да  Вінчі, Вольтером і Ґете, ставши в один ряд із найбільшими геніями людства й тим самим закарбувавши своє ім’я не тільки до літопису національного поступу, а й до золотої книги надбань людської цивілізації загалом.

 Пізнавати Франка для нас, українців, означає пізнавати себе, своє минуле і своє майбутнє. Адже Іван Франко – за його власною поетичною формулою – «пролог, не епілог». Це не лише славна минувшина України, а її жива сучасність та шлях у гідну будучність. Його колосальна спадщина – не архів і не музей, а відкритий простір інтелектуального пошуку та національного самоствердження «у народів вольних колі».

 Це дороговказ для всіх нас, це яскравий приклад жертовного служіння рідному народові.

   

Із Книги Кааф

 Поете, тям, на шляху життьовому

 Тобі перлини-щастя не знайти.

 Ні захисту від бурі, злив і грому.

  Поете, тям, зазнати маєш ти

  Всіх мук буття, всіх болів і знижень,

  Заким дійдеш до світлої мети.

 Поете, тям: лиш в сфері мрій, приводжень,

 Ілюзій і оман твій рай цвіте,

 А геній твій – то міць сугестій, зближень.

  Пророцький дар у тебе лиш на те,

  Щоб іншим край обіцяний вказав ти,

  А сам не входив у житло святе.

 І серце чулеє на те лиш взяв ти,

 Щоб кождому в день скорбі пільгу ніс,

 І в горі слово теплеє сказав ти.

  Та з власним горем крийся в темний ліс!

  Ніхто до тебе не простягне руку

  І не отре твоїх кривавих сліз.

 Та не міркуй, що родивсь ти на муку,

 Бо й розкошів найвищих маєш часть,

 У творчій силі щастя запоруку.

  Усе, чого в тобі сей світ не дасть,

Знайдеш в душі своїй ясніше, краще:

Найвищу правду і найбільшу власть.

 

 Іван Франко. Уривок із оповідання «Яндруси».

 Вже вийшли на перевал цитадельної гори, вихилилися з-за її гребеня, і понижче їх стіп розсипався весь Львів півмісяцем на дні долини. Левик на міській ратуші блискотить і горить у останньому промінні заходового сонця, бернардинський годинник видзвонює сьому годину, мулярі б’ють у дошки на «фаєрант» десь коло св. Миколая, напівпрозорий блакитнуватий туман стелиться над містом і зливається в віддаленню з темною зеленню ліска на Високім Замку…

 Пісня «Вітає нас коханий Львів»

 

 Богдан-Ігор Антонич

 У Львові з 1928 року, відколи став  студентом філософського факультету Львівського університету (спеціальність – польська філологія). Ще під час навчання влився в літературне та мистецьке життя Львова, був членом гуртка студентів-україністів при Науковій секції товариства «Прихильники освіти». Вів літературну хронічку в часописі «Дажбог», деякий час був його редактором; співредактор журналу «Карби».

 

 Доля була для Антонича водночас і жорстокою, і щедрою. Вона відвела йому короткий вік, але не поскупилася на щедрий талант, який він зумів сповна реалізувати; замовчування, яке тривало за радянських часів майже вдвоє довше, аніж його життя, поступилося місцем визнанню, що перейшло межі України, а кілька генерацій молодих поетів назвали себе його учнями.

 

 Нашому місту Богдан-Ігор Антонич присвятив збірку «Книга Лева», епіцентром якої є, звичайно, Львів, але не стільки як означення конкретного міста, а як його міфічна сутність. В українській літературі важко ще знайти поета, так задивленого в нічне небо, як Антонич. наречена поета Ольга Олійник підкреслювала, що йому відкривалися «найбільші дива у місячні ночі. Тоді тихенько підкрадався до вікна і вдивлявся в сріблистий світ…»

 

  Ніч на площі Юра

 Північ чорна, наче вугіль,

 ходить тінь по площі Юра,

 в’ються обручами смуги

 на блискучих сірих мурах.

 Місяць – таємничий перстень,

 вправлений у ночі гебан.

 Будеш в срібнім сяйві мерзти

 під холодним дахом неба.

 Відрізнити сам не можеш,

 що тут привид, а що ява,

 чи це марево, чи, може,

 дійсність, наче сон, лукава.

 Це із скла й музики вежі,

 це вогонь, що вже не гріє,

 це останні світу межі,

 це архітектура мрії.

 Північ чорна, наче вугіль,

 попіл сну на очі сипле,

 різьбить сріблом в довгі смуги

 небо до землі прилипле.

 

 Дзвонить ніч на площі Юра.

 Хрест, неначе ключ могутній.

 І стає, мов тінь похмура,

 нерозгадане майбутнє.

 

 «Якби хтось надавав містам статуси міста-натхнення, то Львів був би серед перших претендентів. Принаймні для мене, – вважає поетеса, головний редактор і співзасновник «Видавництва Старого Лева» Мар’яна Савка. – Я приїхала у це місто у сімнадцять, приїхала з маленького провінційного містечка – і втратила голову. Я так закохалася в місто левів, рипучих трамваїв, музикантів і поетів, що на перші університетські канікули повезла з собою додому фотоальбом зі світлинами Львова, потай гортала його і плакала з туги. Чому потай – бо не хотіла засмучувати батьків, які мали всі підстави для ревнощів. Адже я сумувала, без Львова більше не могла і рахувала кожен день до початку нового семестру. Мене тягло туди якимсь велетенським магнітом, я говорила лишень про це місто і відчувала, що саме там мій дім».

 

Люблю прогулянки по Львову,
Вони – мов ліки для душі,
Коли погода кольорова,
І навіть як ідуть дощі.

Бруківка, кава і трамваї,
Арт-галереї і вінтаж.
Музики вуличні тут грають,
Високий замок, Вернісаж.

Каштани смажені купую
І милий рукодільний дріб.
Як вперше, кожен раз мандрую,
Тут є видовища і хліб.

Крамниць книжкових є чимало,
За день не обійти ніяк.
Від книг, які я там придбала,
Утратив форму мій рюкзак.

Люблю прогулянки по Львову,
Вони – мов ліки для душі,
Коли погода кольорова,
І навіть як ідуть дощі.  (І. Гирило-Пиляв)

 

 Пісня про Львів (Скрябін)

 

 

 

 

Вогонь в душі розпалює надію,
Що ти повік не згаснеш ні на мить.
Щоб завше був таким, я щиро мрію:
На вулицях твоїх життя кипить.

Спішить трамвай бруківкою старою,
Грайливих днів – привітна метушня.
Чарує Львів величною красою,
Тому для мене свято тут – щодня.

Художники увічнюють моменти,
За ними пильно стежать голуби…
Під Радою голосять знов студенти,
Скандуючи: “Країну не згуби!”

Мереживо із вуличок вузеньких,
Кав’ярень особливий аромат,
Автентика будиночків стареньких,
Тут кожен – наче вірний друг і брат.

А небо львівське, блідо-пурпурове,
Несе лиш спокій у людські серця.
Усе навколо ніжне, кольорове.
Це місто – подарунок від Творця.

Величні, браві леви-охоронці
Прадавню його Вежу стережуть,
Їм очі п’янко сліпить з меду сонце.
Осіннім листям роки промайнуть…(Світлана Кириченко)

 

 

Я закохався в місто Львів,
Його довершеність казкову…
Не вистачить, напевне, слів
Щоб описати все довкола.

Вузенькі вулички старі,
Кав’ярень затишок зухвалий,
Могутні диво-ліхтарі,
Та колір неба досконалий…

Стрімка вода його дощів
Змиває знов усі негоди
І живить у людській душі
Той дух козацької свободи.

Такого міста не знайти,
Та й схожих досить не багато,
У ньому мешканці – брати.
І найвродливіші дівчата.

Величний і Шляхетний Львів
Немов оновлена перлина,
Коли його лунає спів –
Радіє ненька Україна.

Хай місто Лева розквіта
І з кожним роком молодіє,
Хай будуть довгими літа

У тих, хто з ним сумує і радіє.   (Сергій Дроботенко)

 

Про Львів кажуть: його замало. Три дні у Львові – замало. Півжиття у Львові – замало. Хоча насправді Львова завжди забагато. Він займає більше місця, аніж позначено на мапі, аніж ділянка, що годен призначити йому в серці. Заповнює собою закапелки пам’яті та почуттів, альбоми та фото файли. Він усюди, де живуть ті, для кого він рідний, хто подумки бачить себе на його вулицях, заходить у свою браму, визирає зі свого вікна. Чиї батьки мусили знятися зі своїх місць, покинути могили предків, опинитися так далеко, щоб згодом повертатися сюди у снах та книжках. У це справжнє місто, містичне місто, ностальгійне місто, місто світла й тіней. Львів ще тримає при собі безліч невідомих текстів, ідей і творчих ініціатив, музичних акордів, сподіваного й несподіваного різнобарв’я. Їм ще не час. Він наразі не знає, кому дозволить видобути їх зі своїх туманів, дощів та сонячних плям на бруківці й у траві. Хто наважиться, хто зуміє – той буде співавтором. Можливо, це буде хтось з нас?

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Юрій Андрухович. 

Опівнічний політ з Високого Замку

авжеж не райський сад не світять помаранчі
загублено стежки і втрачено сліди
а все що є у нас ліхтарик на підзамчі
і треба нам туди

збігати у пітьму яка непевна втіха
чи виросте вогонь
коли позолотить найменша іскра тиха
розсипаний пісок розрив поміж долонь

і тісно між дерев і темно в сьому граді
і тягнуться до нас обуджені гілки
та крізь нічне зело що пнеться на заваді
злітаємо з гори злітаємо таки

і жодної зорі лиш доторки тернові
і де ще той ліхтар чи світиться йому
подряпини легкі падіння варте крові
і навіть без надій

і навіть у пітьму

бо хто на світі ми
за сімома шляхами
шукаємо любов як золото в ріці
закрито всі доми
спідниця з реп’яхами
і скалка
на щоці

 

 

 

 

 

 

 

Богдан-Ігор Антонич

Ніч на площі Юра

Північ чорна, наче вугіль,
ходить тінь по площі Юра,
в’ються обручами смуги
на блискучих, сірих мурах.
Місяць – таємничий перстень
вправлений у ночі гебан.
Будеш в срібнім сяйві мерзти
під холодним дахом неба.
Відрізнити сам не можеш,
що тут привид, а що ява,
чи це марево, чи може
дійсність, наче сон, лукава.
Це із скла й музики вежі,
це вогонь, що вже не гріє,
це останні світу межі,
це архітектура мрії.
Північ чорна, наче вугіль,
попіл сну на очі сипле,
різьбить сріблом в довгі смуги
небо до землі прилипле.
Дзвонить ніч на площі Юра.
Хрест, неначе ключ могутній.
І стає, мов тінь похмура,
нерозгадане майбутнє.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 Ростислав Братунь. Вогні Львова

Сьогодні в нас побачення зі Львовом;
Вдягнем святковий одяг і підем.
Хай вулиці своє нам скажуть слово,
Нехай нас вечір містом поведе.

Послухаєм, про що шепочуть клени,
Про що шумить в задумі Стрийський парк.
Можливо, що про тебе і про мене
Свою він пісню нам приносить в дар.

Приспів:

Чи знаєте ви тихі львівські вечори?
Чи з милою їх зустрічали,
У сяєві зорі вечірньої пори
Знайоме місто знову відкривали?

До нас історія підійде поруч,
Довірливо прихилить стрімкість веж.
І, як в легенду, ти на Княжу гору
Своє кохання гордо пронесеш.

Нам усміхнуться, наче очі, вікна
Нових кварталів молодих будов,
І блиск вогнів, і далина блакитна
Вестимуть нас у щастя, у любов.

Приспів.

 

 

 

 

 

 

 

Микола Вінграновський. Повернення до Львова

IДесь далеко-далеко, що лиш слово домове,
Десь глибоко-глибоко в стародавньому дні,
Обізвався твій голос, моє місто-любове,
Твоє ніжне крило пролітає в мені.

В цьому нашому світі, у плинкім нощеденні,
В цьому нашому світі, де доля терпка,
Моє місто-любове, нам з тобою священні
І світанок Данила, і вечір Франка.

Доки сняться нам сни, доки сняться нам ріки
І марнота марнот по душі не снує,
Моє місто-любове, дорогі нам навіки
Ті, хто десь за тобою, ті, хто зараз тут є!

II
На маленькій планеті у великому лузі
Сходить вечір на сине, на сизе й сумне.
На шовковому вальсі, на блакитному лузі
Як давно і недавно ти любила мене.

Як раптово в хвилини блакитношовкові, —
Іще рух! іще крок! іще подих грози! —
Зацвіли твої пальці першим цвітом любові,
Зацвіли твої очі першим цвітом сльози…

Відчорніли в саду переспілі пасльони,
Ззимували сніги ув обійми ріки…
Та порожні мовчать на цепах телефони,
Та над ними порожні летять літаки…

На маленькій планеті у великому місті
Сходить вечір на синє, на сизе й сумне.
На сивавих дощах в сполотнілому листі
Як далеко-давно ти любила мене…

 

 

 

 

Збіґнев Герберт. Моє місто

…Снилося мені що йду
з батьківського дому до школи
знаю куди прямую
зліва крамниця Пашанди
третя гімназія книгарні
видно навіть у шибці
кріз шибку голову старого Бодека
хочу звернути до катедри
краєвид раптом зникає
немає продовження
просто не можна йти далі
однак добре знаю
що це не сліпа вулиця
океан миттєвої пам’яті
підмиває руйнує образи
залишиться камінь
на якому я народився
щоночі стаю босий перед
закритою брамою мого міста.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Марія Людкевич. 

Левеня із міста Лева

Левеня із міста Лева,
В нього мати королева,
Біля ратуші на троні
На залізному припоні.
На гербі Лев-батько гідно
Сім віків стоїть незмінно.

Левеня – воно ж дитина,
Звісна річ, у тім причина,
Що воно не скам’яніло
Ні душею, ані тілом.
Хоче гратись, пустувати
І зубами гризти ґрати.
І бруківкою кидатись,
І нікого не боятись.
На гойдалці в “Луна-парку”
Левеняті ох як жарко.

Пишна грива, очі сині,
Левеня щасливе нині.
Бо день міста в ріднім Львові –

І воно вже на значкові.
Той значок купила мати
Для синка Левка на свято.
І так гарно їм обом –

Левенятку із Левком.

 

 

 

 

 

 

 

Андрій Панчишин. На площі Ринок

Стихає шум останнього трамваю,
На площі Ринок гаснуть ліхтарі,
Годинник про години забуває
І бринькає мелодії старі.
Під музику, що лине з високости,
Простуючи закам’янілий стан,
Спішить Діана до Нептупа в гості,
Вже два століття в неї з ним роман.
Діані люто заздрить Амфітрита,
Тому що літо, осінь чи зима,
Сама в фонтані змушена сидіти,
Бо кавалєра гідного нема.
Колись вона з Адонісом ходила,
Згодив би ся і він кінець кінцем,
Але ж тоц батяр чоловічу силу
Всю до останку виморив винцем.
Два леви, що нам Ратушу пильнують,
Занюхали конячий теплий слід,
Довкола площі бігають, полюють —
Кентавра хочуть з’їсти на обід.
А третій лев маленький, наче мишка,
В задумі сиві крила опустив
І втупився в якусь грубезну книжку,
Мабуть, макулатурний детектив.
Почувся голос першого трамваю,
Забава припиняється в ту ж мить:
На постаментах леви завмирають,
Діана, спотикаючись, біжить у свій фонтан.
Над сірими дахами гаснуть зорі
І дряпає бруківку помело,
На площі Ринок все, як було вчора,
Так, начебто нічого й не було.

 

 

 

 

 

Василь Симоненко. 

Український лев

Бубнявіють думки, проростають словами,
Їх пагіння бринить у завихренні днів –
Цілий тиждень живу і ходжу між левами,
Недаремно ж і місто взивається – Львів.

Є міста – ренеґати, є просто байстрята,
Є леви, що мурликають, наче коти,
Божевільно байдуже облизують ґрати
Ще й пишаються з власної сліпоти.

Але думать про них я сьогодні не хочу,
Бо мені, видно, трішечки повезло –
Я побачив у Львові Міцкевича очі,
Кривоносові плечі й Франкове чоло.

Сивий Львове, столице моєї мрії,
Епіцентр моїх радощів і надій,
Вибухає душа — я тебе розумію,
Але, Львове, хоч трішки мене зрозумій.

Я до тебе прийшов із захопленням сина
Од степів, де Славутич легенди снує,
Щоби серце твоє одчайдушно левине
Краплю сили вдихнуло у серце моє.

 

 

Андрій Содомора

Незглибна часу таїна…знимки старого Львова…
З ріки стрімкої виловлена мить…
У чорно-білім, крізь сльозину, – гама кольорова,
Коли теперішнє – душею зрить…

 

 

 

 

 

високий замок

Хотів би повернутися я в місто легендарне. Не в Рим і не в Париж, і навіть не в Женеву. В те місто, де живе незвідане кохання, Яке в житті не бачив. В прекрасне місто Лева. Хотів би я побачити, як сходить сонце в Львові, На гору підіймаючись, де став Високий Замок. Де вітер прикарпатський сталеві рве окови, На волю випускаючи твоїх, о Львове, бранок.  Хотів би опинитися хоч думкою мрійливою На мить з тобою, Львове, я посеред площі Ринок, Тримаючи за руку львів’яночку звабливу. І по життю піти без горя, без бід і без зупинок.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Найкраще місто на землі

для мене ти, мій Львове.

1. Пісня «Найкраще місто на землі»

 

Та щоразу, переживши жорстоке лихоліття, наш гордий Львів знову воскресав з руйнації і попелу, із духовної і національної кабали, знову озивався гомоном вулиць і майданів, бо зламати дух протесту, дух вірності місцевого населення своїм традиціям, звичаям і мові предків не вдавалося нікому. Він і нині палахкотить незнищенним полум’ям у нашій боротьбі з російським агресором за незалежну, соборну Україну.

2. Пісня «Вольному воля»

 

Перший хокейний матч. У Львові відбувся перший в історії України хокейний матч за міжнародними правилами. Завдяки зусиллям Львівського ковзанярського товариства 1908 року у Львові почалися перші тренування хокеїстів. А на початку 1909 року відбувся перший в історії України хокейний матч за міжнародними правилами. З нього почалася славна ера львівського хокею, представники якого згодом захищали кольори різних збірних. У цей же час відбувається становлення і українського національного хокею у рамках товариства «Україна».

Нам є, чим гордитись. Львів – то є Львів.

3. Пісня «Тільки у Львові»

 

Іван Франко. Уривок із оповідання «Яндруси».

 … Левик на міській ратуші блискотить і горить у останньому промінні заходового сонця, бернардинський годинник видзвонює сьому годину, мулярі б’ють у дошки на «фаєрант» десь коло св. Миколая, напівпрозорий блакитнуватий туман стелиться над містом і зливається в віддаленню з темною зеленню ліска на Високім Замку…

4. Пісня «Вечірній Львів» («Соколи», М. Шалайкевич)

 

Ще одна відома й популярна нині львів’янка, авторка дорослої та дитячої прози, для якої Львів – це її герой, дійова особа всіх її книжок, - Галина Вдовиченко – про наше рідне місто висловилась так: «Про Львів кажуть: його замало. Три дні у Львові – замало. Півжиття у Львові – замало. ……………………………… Хто наважиться, хто зуміє – той буде співавтором». як став ним Андрій Кузьменко, піснею якого ми й завершимо наше перше шкільне публіцистично-мистецьке дійство, присвячене нашому рідному Львову.

5. Скрябін. «Пісня про Львів».

Учасники публіцистично-мистецького дійства

«Найкраще місто на землі для мене ти, мій Львове»

1. Учениці 5-Б класу  Роман Надія, Кругова Катерина
2. Ансамбль учнів 5-7 класів. Керівник – Котова І.С.
3. Учні 8-Б класу ________________________________________________

___________________________(інсценізацію підготувала Башта О.П.)

4. Учні 10-А класу:

Боднар Уляна, Галак Соломія, Ковцун Петро, Козловська Юлія, Магеровський Святослав, Смолій Юрій, Холод Дарія, Шпит Ірина.

5. Учні 10-Б класу:

Кондера Святослав, Мандзик Софія, Михайлишин Любов, Муц Христина, Оверко Оксана, Петроченко Олексій, Самойлюк Світлана, Форнальчик Софія.

6. Автор фотопрезентації – Тягур А.І.
7.  Картини із зображенням Львова – роботи членів гуртка образотворчого мистецтва під керівництвом Гаврилів М.Р.
8. Технічне забезпечення Куропася А.І.
9. Сценарій і режисерське оформлення Гоцко Н.І.