Сценарій свята до Шевченка

 

Щовесни, коли стануть сніги,

 І на рясті просяє веселка

 Повні сил і живої снаги

 Ми вшануємо пам’ять Шевченка.

 Тарасе, наш Кобзарю, всюди

 Приходиш нині ти як свій

Тебе вітають щиро люди  На всій Україні моїй.

 Кобзарем його ми звемо,

 Так від роду і до роду  Кожен вірш свій і поему

 Він присвячував народу.

 В похилій хаті, край села,

 Над ставом, чистим і прозорим,

 Життя Тарасику дала

 Кріпачка-мати, вбита горем.

 

Ведуча1: Він був сином мужика і став володарем в царстві духа. Він був кріпаком і став велетнем у царстві людської культури… Доля переслідувала його все життя, та вона не зуміла перетворити золото його душі на іржу… Ведуча:Найкращий і найцінніший дар доля дала йому аж по смерті – "невмирущу славу і вічно нову насолоду, які приносять його твори мільйонам людських сердець”, — так писав І.Я.Франко у "Посвяті” Т.Г.Шевченкові, Генію-земляку.

Виступи дітей початкових класів

             Я ,маленька українка

            Десять років маю

            Про Тараса Шевченка

             Вже багато знаю.              Він- дитя з-під стріхи,             Він- у подертій свиті.

             Він здобув нам славу,

              Як ніхто на світі

              А та наша слава

              Не вмре, не загине               Наш Тарас Шевченко-

              Сонце України.

 

              Ми портрет Шевченка у рушник прибрали,

               Квітами із гаю його заквітчали.                 Дивиться Шевченко з висоти на нас

                І радіє з нами ,бо прекрасний час!

     

                   Усі знають в  цілім світі,

                    Що Тарасові ми діти

                    Його думи, заповіти

              Розцвіли в серцях, як квіти!

 

             Він для нас – це рідна мова!

             Він для нас – щира розмова!

             Він -  це пісня колискова!

             Він – це наша Україна!

             Непоборена, славна, вільна!

 

          Поклін тобі, Тарасе!

          Великий наш Пророче,

           Для тебе вірно б’ється          Те серденько дитяче.

       

        Ти кажеш, рідний нарід

        І рідний край кохати,

        Для нього кажеш жити,

       Для нього і вмирати!

    

       Ось тут перед тобою

        Малі вкраїнські діти

        Святочно прирікають,

       Сповняти тії заповіти.

 

      На службу Україні

       На чесне діло гоже

     В  ім’я святої правди

     Благослови нас, Боже.

 

Ведуча1: 9-го березня 1814 року ,темної ночі ,перед світом ,у селі Моринцях в хаті Григорія Шевченка, кріпака пана Енгельгарда ,блиснув єдиний на все село вогник, – народилася панові нова кріпацька душа ,а Україні -  її великий співець- Тарас Шевченко.

 

Ведучий2 : 

І став для нас Шевченко заповітом, 

Безсмертним, як саме людське життя.  Ми будем славить перед цілим світом 

Живе й святе Шевченківське ім’я! 

 

Учень:  Не на шовкових пелюшках. 

Не у величному палаці –  В хатині бідній він родивсь  Серед неволі, тьми і праці. 

Нещасна мати сповила. 

Його малого й зажурилась… 

І цілу ніченьку вона –  За сина – кріпака молилась. 

Ведуча: Тарас Григорович був четвертою дитиною у родині. Усього їх було шестеро.

Коли маленькому Тарасові виповнилося 2 роки, родина Шевченків переїхала до сусіднього села – Кирилівки. Тут, у Кирилівці, в убогій хатині й минуло безрадісне дитинство поета. Ось так пізніше він намалював свою хату. Коли Тарасові було 8 років, його віддали в науку до дяка.

 

Учениця:

 

 Ти не лукавила зо мною,

Ти другом, братом і сестрою

Сіромі стала. Ти взяла

Мене, маленького, за руку

І в школу хлопця одвела До п’яного дяка в науку.

"Учися, серденько, колись

З нас будуть люде”, – ти сказала.

А я й послухав, і учивсь, І вивчився. А ти збрехала.

Які з нас люде? Та дарма!

Ми не лукавили з тобою,

Ми просто йшли; у нас нема Зерна неправди за собою.

Ходімо ж, доленько моя!

Мій друже вбогий, нелукавий!

Ходімо дальше, дальше слава,

А слава – заповідь моя.

 

Ведуча: Вчитися йому подобалося. Та недовго тривала ця наука. Коли хлопцеві сповнилося 9 років, від важкої праці померла його мама. 

 

Інсценізація”Малий Тарас”

 

Малий Тарас. Матусю, а правда, що небо на залізних стовпах тримається?

Мати. Так, синочку, правда.

Малий Тарас. А чому так багато на небі зірочок?

Мати. Це коли людина на світ приходить, Бог свічку запалює, і горить та свічка, поки людина не помре. А як помре, свічка гасне, зірочка падає. Бачив?

Малий Тарас. Бачив, матусю, бачив… Матусенько, а чому одні зірочки ясні, великі, а інші ледь видно?

Мати. Бо коли людина зла, заздрісна, скупа, її свічка ледь – ледь тліє. А коли добра, любить людей, робить їм добре, тоді свічка такої людини світить ясно, і світло це далеко видно.

Малий Тарас . Матусю, я буду добрим. Я хочу, щоб моя свічечка світила найясніше. Мати. Старайся мій хлопчику,(гладить його по голові)

Мати.

Як гірко, як нестерпно жаль

Що долі нам нема з тобою!

Ми вбогі, змучені раби,

Не знаєм радісної днини. Нам вік доводиться терпіть, Не розгинать своєї спини.

Промовиш слово і нагай

Над головою люто свисне.

І так усюди з краю в край.

Панує рабство ненависне.

Росте неправда на землі,

Згорьованій ,сльозами змитій.

О любі діточки малі,

Одні залишитесь на світі !

Ну хто замінить вам мене,

 Рожеві квіти нещасливі,

Коли безжальна смерть зітне 

Мене на довгій панській ниві?

Тарасику, сину мій, де ти подінешся у світі?

Тарас:Піду у найми, світ за очі.

          Тебе, матусю ,не забуду 

           Де я не буду.

 

Мати:Дитино моя! Життя наше нестерпне. Страждання і мука висушують душу.

Ох,як же важко жити у світі!

А жити -  хочеться!

Ведуча:Пройшов час…

Тарас: Там матір добрую мою 

            Ще молодую – у могилу

           Нужда та праця положила.

Як важко сироті!Що робити?До кого  прихилитись? Тільки 13 –й минув, а світу Божого, світу красного, сонечка ясного не бачу.

          

Мені тринадцятий минало.

Я пас ягнята за селом. Чи то так сонечко сіяло,

Чи так мені чого було?

Мені так любо, любо стало,

Неначе в бога ……

Уже прокликали до паю,

А я собі у бур’яні

Молюся богу… І не знаю,

Чого маленькому мені

Тойді так приязно молилось,

Чого так весело було?

Господнє небо, і село,

Ягня, здається, веселилось!

І сонце гріло, не пекло!

Та недовго сонце гріло,

Недовго молилось… Запекло, почервоніло

І рай запалило.

Мов прокинувся, дивлюся:

Село почорніло,

Боже небо голубеє І те помарніло.

Поглянув я на ягнята!

Не мої ягнята! Обернувся я на хати — Нема в мене хати!

Не дав мені бог нічого!..

І хлинули сльози,

Тяжкі сльози!.. А дівчина

При самій дорозі

Недалеко коло мене

Плоскінь вибирала,

Та й почула, що я плачу.

Прийшла, привітала,

Утирала мої сльози

І поцілувала …..

 

Ведуча: Щоб якось упоратися із сім’єю, батько Тараса одружився знову. Мачуха виявилася жінкою сварливою, недоброю. Вона зненавиділа «чужих» дітей, а особливо Тараса. Щоб хлопець менше був на очах лихої мачухи, батько брав Тараса чумакувати. Та скоро помер і батько. 

Ведуча:А батько відчуваючи наближення свого кінця ,давав розпорядження щодо нехитрого свого скарбу.Тоді й почули від нього люди:” Синові Тарасу з мого хазяйства нічого не треба.Він буде звичайною людиною. З нього вийде   або дуже гарне, або велике ледащо “

Ведуча: Було Тарасові 11 років ,  коли він залишився круглим сиротою.

Сценка

Хлопчик: Тарасе, сонце заходить! Женімо отару в село!

Тарас: Я заночую тут. Мене й так ніхто не чекає. Мачуха ненавидить, щовечора битий...

Хлопчик: А вівці?

Тарас: Жени й моїх овець, а у селі вони й самі дорогу до двору знайдуть.

Хлопчик: А вечеряти? Ти ж голодний...

Тарас: Вечеря! Була вечеря, коли мати жила. Тепер мене годують штовханцями... А тоді, тоді кожен вечір був святом! А ще як навесні вишні зацвітуть, як сядемо вечеряти надворі, як соловейко защебече-защебече! Катерина вечерю подає, а мама на нас дивиться і посміхається...

 

 Садок вишневий коло хати.

Хрущі над вишнями гудуть.

 Плугатарі з плугами йдуть.

 Співають ідучи дівчата.

А матері вечерять ждуть...

(Замовкає, а через хвилину продовжує):

 А спали ми під відкритим небом, на подвір'ї, а над ними роїлися зорі, і тато казав, що десь там сяє і моя зірка... (Плаче).

Хлопчик: Не плач, Тарасе. Послухай, я тобі велику таємницю відкрию, тільки нікому не розказуй, бо біда тобі ж самому буде!

Тарас: Ну, яка в тебе може бути таємниця?

Хлопчик: У мене сестричка народилася, то я вночі підслухав, як ба-ба-повитуха пророчила матері про долю малої. Вона, знаєш, перш, ніж увійти до хати, де має дитина народитися, у вікно дивиться і в ньому бачить тієї дитини долю.

Тарас: Нема в мене долі. А про твою сестричку мені й нецікаво слухати. Яка тут може бути таємниця? 

Хлопчик: Є, є таємниця! Баба й про твою долю матері розповіла. Каже, що як глянула колись у ваше вікно, мало не зомліла. Сидить, каже, кругом стола повно панів, а між панством - мужик стоїть, вичитує щось із паперів. А вони на нього кулаками махають, а підійти бояться. Коли це, де не візьмись, щось таке, як цар у короні, та як не схопляться з тим мужиком за барки: той за груди, а той за шию.

 

Тарас: А далі що?

Хлопчик: А далі баба розповідати побоялася. Казала, що ти неабияка дитина. Казала, що уже народився такий, що волю в панів одніме... Казала, що. може, це якраз ти...

Тарас: Волю? В царя відібрати, а людям дати?! Ех, якби я мав таку силу! Моя мама від тяжкої панщини померла, батька по місяцеві дома нема, бо все його кудись пан посилає, все кудись відправляє... А в хаті злидні несказанні...Хлопчик: Женімо, Тарасе, отару! Бо ніч вже скоро

 

Тарас: Не пожену. Заночую отут під зорями в полі. Може, хоч мама присниться або козаки. Козаки мені часто сняться, особливо один, старезний і сивоусий.

 

Хлопчик: Тоді добраніч, Тарасику! Я тобі вранці хліба принесу!

 

(Тарас вкладається під тополею, вкривається свиткою, засинає. З глибини сцени виринає старезний запорожець. У руках у нього дві великі книги. Запорожець сідає коло Тараса, гладить його по голові і сам до себе промовляє):

 

 Було колись - в Україні  Ревіли гармати:  Було колись - запорожці

 Вміли панувати. Панували, добували

 І славу, і волю:  Минулося - осталися

Могили на полі.

 

(Тарас прокидається, здивовано дивиться на козака, котрий наче не помічає хлопчикового здивування і продовжує):

 

 Не вернуться сподівані.                   Смійся, лютий враже!  Не вернеться воля.                         Та не дуже, бо все гине, - Не вернуться запорожці.                 Слава не поляже.

 Не встануть гетьмани.                     Не поляже, а розкаже.

 Не покриють Україну                     Що діялось в світі.  Червоні жупани!                            Чия правда, чия кривда

 Обідрана, сиротою                         І чиї ми діти.

 Понад Дніпром плаче:                    Наша пісня, наша дума Тяжко-важко сиротині.                    Не вмре, не загине... А ніхто не бачить...                        От де, люди, наша слава,

Тільки ворог, що сміється...             Слава України!

 

(Пригортає Тараса і наче показує хлопчика глядачам, продовжуючи):

 Без золота, без каменю. Без хитрої мови. А голосна та правдива. Як Господа слово...

 

Тарас: Ви знову прийшли? Ви мені принесли ці грубезні книги? Козак: Коли б волею якоїсь казкової сили наш народ постав перед необхідністю з-поміж уcix людських книг вибрати дві, то мав би узяти Біблію та "Кобзар". Без першої він був би неповноцінний морально, без другої - немислимий і недолугий як народ, "Кобзар" - це Євангеліє від Тараса.

 

Тарас: Від Тараса? Але мій дідусь ніколи не читав Євангелія від Тараса. Читав від Івана, Луки, Матвія, Марка...

 

Козак: Євангеліє від Тараса напишеш ти!

Тарас: Я? Але ж яне апостол! Я - кріпак. Я - сирота, козаче, і в мене нема нікого-нікого, хто б вивів мене в люди...

Козак: Нікого? В тебе є Україна. У тебе є Бог. У тебе є народ. Це багато, хлопчику, дуже багато. Україна стане твоєю Голгофою, воля - твоїм хрестом. Ти будеш розіп'ятий за свою Вітчизну і воскреснеш через неї... Сила твого слова, Тарасику, буде божественною. Цим словом ти врятуєш народ від німоти. Кожне твоє слово підтримуватиме волю, наше національне небо.

(Разом з Тарасом козак виходить).

 

Пісня”Садок вишневий коло хати…”

 

 

 

Ведуча: Осиротівши, Тарас пішов у найми. Не дивлячись на те, що народився поет у бідній кріпацькій сім’ї, він ріс допитливим і розумним хлопчиком. Не було нічого у хлопця-сироти, але був талант, прагнення вчитися. У нього рано проявилися здібності до малювання співу та написання віршів. 

Ведуча: 

І золотої й дорогої 

Моєї долі молодої, 

А іноді така печаль 

Оступить душу, аж заплачу. 

І ще до того, як побачу  Малого хлопчика в селі. 

Мов одірвалось од гіллі. 

Одне-однісіньке під тином  Сидить собі в старій ряднині. 

Мені здається, що се я. 

Ведуча: Тарас наймитує, у вільній від роботи час читає і малює. А по закутках, щоб ніхто не бачив його горя, плаче. Але думка знайти людину, яка б навчила його малювати, не покидає хлопчика. Так він потрапляє до маляра, який погоджується навчити хлопця малювати, однак пан Енгельгард забирає його до себе в Петербург. 

Учениця : 

Хоче малювати, прагне він до знань 

Та за це багато, зазнає знущань. 

Нишком він малює статуї в саду, 

Вночі пише вірші про людську біду. 

 Сценка

Оксана:Чом же плачеш ти? Ох, дурненький Тарасе. Давай я сльози витру. Не сумуй, Тарасику, адже кажуть найкраще від усіх ти читаєш, найкраще за всіх ти співаєш, ще й, кажуть, малюєш. От виростеш і будеш малярем. Еге ж?

Тарас:Еге ж, малярем.

Оксана:І ти розмалюєш нашу  хату.      

 Тарас:Еге ж. А всі кажуть, що я ледащо і ні на що не здатний. Дивись, де твої ягнята! Ой, бідні ягняточка, що чабан у них такий – вони ж пити хочуть!

 

Оксана:              Ми вкупочці колись росли,

Маленькими собі любились.

А матері на нас дивились

Та говорили, що колись

Одружимо їх. Не вгадали.

Старі зарані повмирали,

А ми малими розійшлись

Та вже й не сходились ніколи.

 

Ведуча: Зустріч у Петербурзі із земляком-художником Сошенком різко змінила долю Тараса

Григоровича. Він знайомиться також із байкарем Гребінкою, художниками Брюлловим, Венеціановим, з поетом Жуковським. Вони побачили великі здібності молодого художника і викупили його з неволі. Шевченко виправдав їхні надії. 

Учень: 

І виріс я на чужині 

І сивію в чужому краї, 

То одинокому мені 

Здається кращого немає 

Нічого в Бога, як Дніпро 

Та наша славная країна. 

Ведуча: Ще одна подія сталася в Петербурзі, знаменна не тільки в житті Шевченка, а й важлива для всієї України – вихід у світ книги віршів «Кобзар» у 1840 році. 

Учениця: 

Сонце заходить, гори чорніють,  Пташечка тихне, поле німіє. 

Радіють люди, що одпочинуть 

А я дивлюся… І серцем лину 

В темний садочок на Україну. 

Ведуча: Так, у 1843 році йому нарешті вдалося побувати на Батьківщині після 14-річної розлуки. Із цієї подорожі поет виніс гнітючі враження, Україна постала перед ним з усіма злиднями простого народу. Після повернення до Петербурга у 1845 році він закінчує художню академію з двома срібними медалями і званням «вільного» художника та мріє назовсім поселитися у рідному краї і боротися за покращення життя свого знедоленого народу. За бунтарські твори 33-річного Шевченка було заслано в солдати із забороною писати й малювати. 

Учениця: 

Мені однаково, чи буду 

Я жить в Україні, чи ні 

Чи хто згадає, чи забуде 

Мені в снігу на чужині! –  Однаковісінько мені. 

В неволі виріс між чужими, 

І, не оплаканий своїми, 

В неволі, плачучи, умру. 

Вірш “ Минають дні,  минають ночі…”

Ведуча: Останні роки життя поет прожив в Петербурзі. 1859-го року ще раз, втретє і востаннє відвідав Україну.

Тоді він мріяв оселитися в Україні у хаті з вишневим садком. Але доля не судила йому цього  звичайного людського щастя.

Ведуча: Настав 1861 рік, четвертий рік його повернення із заслання, рік який почав підрахунок його останніх років життя. В день народження 9 березня Тараса Григоровича провідали друзі. Прийшло багато листів, вітальних  телеграм з України. Прочитавши їх , хворий поет проказав: От якби додому, там би я, може одужав. Але не судилося. В ранці 10 березня життя поета обірвалось. . 

Ведуча: Тараса Шевченка поховали на Смоленському кладовищі в Петербурзі.

У травні цього ж року тіло  Великого Кобзаря було перевезено в Україну. Друзі вибрали для поховання місце на Чернечій горі, звіряючи величність місця з рядками « Заповіту».

Ведуча: Все йде, все минає… Та залишається пам'ять, добра слава про людей, що мандрують у світі у пошуках істини та правди.

Минуло багато років від дня народження Шевченка – славного сина українського народу, але й сьогодні його слово живе між нами.

 

Кожне слово Тараса Григоровича Шевченка ніби із сьогоднішнього дня. Читайте його твори. Вони допоможуть осмислити минуле та зазирнути в майбутнє, відкрити для себе нове в мудрих рядках його творчості.

Вірш “Шевченкові очі”

 

 Є безсмертя зоря і слова є пророчі,

Їх вогонь не палить, не зігне бурелом,

Супроводять мене крізь Шевченкові очі,

Що палають, як цвіт, під високим чолом.

Вони кличуть людей стати гордо на чати,

Рідну землю і рід берегти від іржі

І за правду святу невідступно стояти,

Подолавши і ляк, і сумні міражі.

Вони вчать мене, вчать відрізняти зерно від полови

І вогонь чистоти в їх глибинах горить

Очі кажуть мені: «Як зречешся ти мови, – станеш блудом навік,  скам’янієш в ту ж мить.»

З них, немов з джерела, я наснагу черпаю, Стережуть вони світ від наруги і бід.

Очі кажуть мені: «Як зречешся ти краю, – Змиють перші дощі, неглибокий твій слід.»

Дивовижне якесь в них незгасне сіяння, Вони кажуть, щоб вчитись і в дії рости. Очі кличуть людей до братерства, єднання, До любові, і віри, і доброти.

І зневіра летить в чорне прізвисько ночі.

І живиться словом тяжіння земне. Де б не був – відчуваю Шевченкові очі, Що сіяють добром й надихають мене.