Сценарій свята до вшанування Т.Г. Шевченка

«Світе тихий, краю милий,

моя Україно!»

Т.Г. Шевченко

Святково прибраний зал, біля портрета Т.Г. Шевченка стоїть стіл, покритий рушником, горять свічки, пучок колосків з гілками калини.

Ведуча І.  Шевченків «Кобзар»…

Він став символом свого часу, бо сам автор зібрав сюди кожну сльозинку, найменший стогін болю кріпака.

Духовну велич і красу народу всім підніс на найвищу височінь, чим збагатив увесь світ. Ім’я Тараса Шевченка стало символом нашого народу. Його «Кобзар» лежить на сталі поряд з хлібом, а пісні його вишиті на рушниках.

Ведуча ІІ. В сім’ї українській

   І по всьому світу

   Ти живеш із нами,

   Завжди серед нас.

   Ти дзвениш у пісні, в полум’янім слові,

   В ореолі слави,

   Любий наш Тарас.

Ведуча І.  Шевченко був живою піснею, живою журбою і плачем, він босоніж пройшов по комолих тернах, увесь гніт епохи впав на його голову.

Усе життя його було важким ланцюгом, ганебним ярмом; не ударом обуха роздавили його, а тупою дерев’яною пилою щогодини точили його. Але й тоді він підносився духом, будив, підтримував, зміцнював у кожному – то піснею, то словом, власним життям правду і безмежну любов до сіромахи.

Ведуча ІІ.  «Моя власна доля, - писав Т.Г. Шевченко» в автобіографічному листі, - представлена в істинному світлі, могла б навести на роздуми глибокі й корисні «тим більше», що роздуми мого життя становлять частину історії моєї батьківщини…»

Я так її, я так люблю

Мою Україну убогу,

Що проклену святого бога,

За неї душу погублю…

Ведуча І.  Т.Г. Шевченко народився 9 березня 1814 р. в с. Моринці, Черкаської області, в сім’ї селянина – кріпка. Дитячі враження Тараса про безпросвітні селянські злидні збереглися на все життя поета. Безрадісним було дитинство Тараса: дев’яти літ без матері, зазнав тяжких знущань лихої мачухи. На одинадцятому році втратив батька.

Учень:  У нашім раї на землі

Нічого кращого немає,

Як тая мати молода

З своїм дитяточком малим.

Буває, іноді дивлюся,

Дивуюсь дивом і печаль

Охватить душу, стане жаль

Мені її, і зажурюся

І перед нею помолюся

Мов перед образом святим

Тієї матері святої

Що в мир наш бога принесла.

Учениця: Зацвіла в долині

Червона калина

Ніби засміялась

Дівчина – дитина

Любо, любо стало,

Пташечка зраділа

І защебетала.

Учень:  Якби ви знали, паничі,

Де люди плачуть живучи,

То ви б елегій не творили,

Та марно бога не хвалили,

На наші сльози сміючись,

За що, не знаю, називають

Хатину в гаї тихим раєм!

Я в хаті мучився колись,

Мої там сльози пролились

Найперші сльози. Я не знаю,

Чи є у бога люте зло,

Щоб у тій хаті не жило?

А хату раєм називають?

Учениця:  У золотої і дорогої

Мені, щоб знали ви, не жаль

Моєї долі молодої,

А іноді така печаль

Оступить душу, аж заплачу

А ще до того, як побачу

Малого хлопчика в селі

Мов одірвалось од гіллі

Одне однісіньке під тином

Сидить собі в старі ряднині.

Мені здається, що се – я,

Що не та молодість моя.

Ведуча ІІ.  У ряді ліричних творів «Козачковському», «Мені 13 минало», «Ми вкупочці колись росли», Шевченко змальовує прекрасну природу України, неповторну своєрідність сіл і степу з прадавніми могилами.

Учень:  Мені тринадцятий минало,

Я пас ягнята за селом.

Чи то так сонечко сіяло

Чи то мені чого було?

Неначе в бога…

Учениця: Тече вода з – під явора

Явором на долину

Пишається над водою

Червона калина.

Пишається калинонька

Явір молодіє,

А кругом їх верболози

Й лози зеленіють

Тече вода із-за гаю

Та попід горою

Хлопочуться качаточка

Поміж осокою.

А качечка випливає

З качуром за ними

Ловить ряску, розмовляє

З дітками своїми.

Ведуча І.  До всього цікавий, допитливий, він змалку виявляв неабияку пристрасть до малювання. Пан вважав його своїм і міг робити з ним, що захоче: бити, примушувати виконувати тяжку роботу, продавати, міняти на собак.

Ведуча ІІ.  У 1829 р. козачок пана Енгельгарда виїхав до м. Вільно. У 1831 р. прибув до Петербурга, де поміщик віддав його працювати до майстерні живописця В. Ширяєва.

Ведуча І.  Більше як півтора століття тому царські сатрати своїми циркулярами та варварськими діями кріпосників – поневолювачів намагалися довести, що нема, не було і не може бути жодної мови українського народу.

І ось він, син кріпака, Т. Шевченко, чия колиска гойдалася поскрипуючи між Кирилівкою та Моринцями, колишній козачок-служака у покоях пана Енгельгарда, мовив своє і увічнив на папері слова своїх батьків.

Ведуча ІІ.  Практично все своє життя Шевченко жив за межами рідної землі, та своєї мови не тільки не забув, а обробив, відшліфував народне слово, підняв його до вершин світового письменства.

Возвеличу

Малих отих рабів німих!

Я на сторожі коло їх поставлю слово!

Читець 6. «Ну що б, здавалося, слова…»

Ведуча І.  В 1837 р. Шевченка було викуплено з кріпацтва, після чого він вступив до Академії мистецтва, став учнем К. Брюллова.

Учень:  І виріс я на чужині

І сивію в чужому краї,

Та одинокому мені

Здається – кращого немає

Нічого в Бога, як Дніпро

Та наша славная країна…,

Аж страх погано

Утім, хорошому селі:

Чорніше чорної землі

Блукають люди, повсихали

Сади зелені, погнили

Біленькі хати, повалялись,

Стави бур’яном поросли.

Село неначе погоріло,

Неначе люди подуріли,

Німі на панщину ідуть

І діточок своїх ведуть!

І я, заплакавши, назад

Поїхав знов на чужину,

І не в однім отім селі,

А скрізь на славній Україні

Людей у ярма запрягли

Пани лукаві…

Ведуча ІІ.  В 1845 р. Т.Г. Шевченко закінчив Академію мистецтв і повернувся в Україну, де вів напружену літературну і мистецьку діяльність.

Він був сином мужика, а став володарем у царстві Духа. Він був кріпаком, а став велетнем у царстві людської культури. Він був самоуком, а вказав нові світлі і вільні шляхи професорам і книжним ученим.

Учень:  Зоре моя вечірняя,

Зійди над горою,

Поговорим тихесенько

В неволі з тобою.

Розкажи, як за горою

Сонечко сідає

Як у Дніпра веселочка

Воду позичає

Як широка сокарина

Віти розпустила…

А над самою водою

Верба похилилась…

Зоре моя!

Мій друже єдиний!

І хто не знає, що діється

В нас на Вкраїні?

А я знаю. І розкажу

Тобі, й спати не ляжу,

А ти завтра тихесенько

Богові розкажеш.

      (пісня)

Учениця: Сонце заходить, гори чорніють,

Пташечка тихне, поле німіє,

Радіють люди,

Що одпочинуть,

А я дивлюся, і серцем лину.

В темний садочок на Україну.

Ведуча І.  Він, художник, учень Карла Брюллова, через 2 роки видає свого «Кобзаря», всього 8 віршів і поеми. Але вони знайшли відгомін згодом у кожному серці.

Ведуча ІІ.  Знали б ті пани і підпанки, яких так розлютила перша збірка Тараса Шевченка, що скоро народяться такі гнівні, всеспопеляючі, такі пристрасно – революційні рядки, від яких похитнуться трони.

Знали б вони, що тоненька книжечка започаткує єдиноборство поета з царем, що поет у цій боротьбі вийде переможцем.

Учень:  Я не нездужаю, нівроку

А щось таке бачить око

І серце жде чогось. Болить,

Болить, і плаче і не спить,

Мов негодована дитина.

Лихої, тяжкої години,

Мабуть, ти ждеш? Добра не жди,

Не жди сподіваної волі –

Вона заснула: цар Микола

Її приспав…

Учень:  Думи мої, думи мої

Квіти мої діти!

Виростив вас, доглядав вас

Де ж мені вас діти?

В Україну ідіть діти?

В нашу Україну,

Попідтинно сиротами,

А я – тут загину.

Ведуча І.  Як сміливо, рішуче поет змалював свого найпершого ворога – царя, його прислужників – царедворців у своїй славнозвісній сатиричній поемі «Сон».

Читець 9 читає уривок з поеми «Сон»

Ведуча ІІ.  У застінках ІІІ відділу в очікуванні вироку Шевченко пише цикл поезій «В казематі».

Найгуманніший і найсердечніший вірш усіх народів і часів «Садок вишневий коло хати».

Читець 10 «Садок вишневий коло хати»

Ведуча І.  За революційні твори Шевченка було заслано в солдати в Окремий Оренбурзький корпус. Заборонено писати і малювати, потім під конвоєм відправлено до Орської фортеці у в’язницю.

Учень:  Мені однаково, чи буду

Я жить в Україні, чи ні.

Чи хто згадає, чи забуде

Мене в снігу на чужині –

Однаковісінько мені.

В неволі виріс між чужими,

І, не оплаканий своїми,

В неволі плачучи , умру,

І все з собою заберу.

Малого сліду не покину

На нашій славній Україні,

На нашій – не своїй землі,

І не пом’яне батько з сином,

Не скаже синові: «Молись.

Молися, сину: за Вкраїну

його замучили колись».

Мені однаково, чи буде

Той син молитися, чи ні…

Та не однаково мені,

Як Україну злії люде

Присплять, лукаві, і в огні

Її окраденую збудять…

Ох, не однаково мені.

Ведуча ІІ.  Потім було Новопетровське укріплення. Звільнення з солдатчини. Заборона виїжджати до Москви, Петербурга. Над Шевченком встановлюють таємний поліцейський нагляд. Знову роки переслідувань. Арешти.

Ведуча І.  Яке треба мати добре, чисте серце, щоб не занепасти і витримати до кінця! Як не вмер він у тих страшних тортурах, тривалих, байдужих?

Доля переслідувала його в житті скільки лише могла, та вона не зуміла перетворити золота його душі в щастя для нього.

Муки його своєю тривалістю булі жахливіші за всі муки, яких зазнавали герої Україні.

Ведуча ІІ.  Замучений засланням, тюрмами і солдатчиною, поет тяжко хворів на водянку. Вранці 10 березня 1861 р. помер.

Було йому 47 років.

Учень: читає «Заповіт»

Ведуча І.  Не одразу здійснилося бажання поета бути похованим в Україні.

Холодного березневого дня над розкритою могилою на Смоленському кладовищі у Петербурзі зібралися численні друзі. Багато було пролито сліз, багато сказано щирих слів. Через 40 днів було дано дозвіл перевезти тіло поета в Україну.

Ведуча ІІ. У ті далекі травневі дні головна дорога до Чернечої гори, що пролягає дніпровським берегом, отож похоронна процесія добиралася до вічної постової могили довколишнім шляхом, який проходив через гори, ліси, яруги. Везли домовину на козацькому возі. Причому замість волів у віз впряглися люди – настільки великою була любов народну до свого співця і оборонця.

Ведуча І.  А оскільки помер Шевченко неодруженим, то за звичаєм нашого народу, здебільшого тягнули віз дівчата. Останню дорогу Кобзаря устеляли зеленим віттям, травневими квітами.

Учень:  Гордий, великий, палкий і нескорений

Наш незабутній славетний Кобзар.

Лине в безсмерті над нивами й горами.

Помислів, дум і сердець володар.

Учні:  Пломінь той в душі не згас,

Що запалив колись Тарас,

Як я маленьким школярем

Вночі ридав над «Кобзарем»

І проклинав у гніві світ,

Що кинув Катрю десь під лід.

Що в рекрути загнав братів…

Я захлинався і німів…

І, падаючи на постелю,

У сні я кидався на стелю,

І відбивався від орла.

Що тіло драв моє зозла.

Я Прометею рвав закови!

І з ним страждав,

І з ним палав, йому життя навік віддав.

З тих пір горю в ночі й дні

У прометеєвім вогні…

Ведуча ІІ.  Найкращий і найцінніший скарб доля дала йому лише по смерті – невмирущу славу і всерозквітаючу радість, яку в мільйонах людських сердець все наново збуджуватимуть його твори.

Ведуча І.  Будеш, батьку, панувати,

Поки живуть люди,

Поки сонце в небі сяє,

Тебе не забудуть.

Оглянь, Тарасе, всю красу

Своїм оком соколиним

Справджується усе те,

Про що ти жив і мріяв –

Піднімається і квітне

Твоя люба Україна.

Україна вільна, нова

Відроджується і росте!

І береже твоє, Тарасе, слово,

Велике, мудре і просте.

Спи, Тарасе, батьку, рідний

Поки час не збуде

Твою пісню Україна

Повік не забуде!

Пісня «Реве та стогне Дніпр широкий».