26 серпня о 18:00Вебінар: Навчання в умовах пандемії: рекомендації ООН та світовий досвід

Сценарій свята. “Хочу, щоб ніколи, ніколи не зачерствіло серце” (М. Стельмах)

Про матеріал

Михайло Панасович Стельмах – український поет і прозаїк, драматург і фольклорист, публіцист і сценарист. Своїми поезіями, оповіданнями, повістями й романами він підніс рідне слово до високих вершин в українському письменстві ХХ століття.


Перегляд файлу

“Хочу, щоб ніколи, ніколи не зачерствіло серце” (М. Стельмах)

Ведучий 1: Михайло Панасович Стельмах – український поет і прозаїк, драматург і фольклорист, публіцист і сценарист. Своїми поезіями, оповіданнями, повістями й романами він підніс рідне слово до високих вершин в українському письменстві ХХ століття.

Читець 1 Максим Рильський, високо цінуючи Михайла Стельмаха як письменника й людину, написав вірш «Михайлові Стельмаху»

Нехай не знає втоми та рука,
Що добре зерно в добру землю сіє,
Що зневажає чорні суховії
І щедра, як напровесні ріка!

Благословенна праця рільника,
Що оре цілину в ясній надії.
Пшеницю від полови він одвіє,
Як жнив кінчиться радість нелегка.

Щасливий воїн, що во ім’я миру
Свою підносить бойову сокиру,
Во ім’я правди кривду тне з плеча!

Хвала тому, хто людям у приполі
Несе слова, подібні хлібу й солі,
І співи, гідні слави сіяча!
 

Ведучий 2 : Михайло Панасович Стельмах народився 24 травня 1912 року в селі Дяківці Літинського району на Вінниччині в незаможній родині.  В його сім’ї панувала атмосфера шани до праці й повага до людини, любов до природи й краси, які йому прищепили його батьки.

Ведучий 1:

Небагато літ прожив на світі
У краю лісів, озер і трав.
Там навчився я людей любити
І чудовий світ пізнав.

Може, тим без пісні я не можу
Працювати, жити навіть дня,
Що округ земля моя хороша,
А на ній – моя рідня!
(М.Стельмах. «Рідня»).

Ведучий 2: Рідня у М.Стельмаха була велика. З особливою ніжністю згадував він про батька, Панаса Дем’яновича ; діда Дем’яна – колишнього кріпака, талановитого майстра; бабусю, яку любив понад усе ; дядька Миколу, якого по-вуличному звали Бульбою, — цих простих,добрих,чесних і невтомних людей, серед яких минуло дитинство малого Михайлика. Пізніше родинні відносини стали основою для написання М.Стельмахом роману «Велика рідня» (1951), за який був удостоєний Державної премії.

Ведучий 1: Автобіографічну повість «Гуси –лебеді летять…» М.Стельмах присвятив найріднішим людям: «Моїм батькам – Ганні Іванівні й Панасу Дем’яновичу з любов’ю і зажурою». Першою пробудила в хлопчика любов до рідної землі мати, про яку письменник писав в повісті«Гуси-лебеді летять…» так: «В її устах і душі насіння було святим словом. І хоч не раз вона нарікала на свою мужицьку долю з її вічним супутником – нестатками й злиднями, проте нічого так не любила, як землю. Мати вірила: земля усе знає, що говорить чи думає чоловік, що вона може гніватись і бути доброю, і на самоті тихенько розмовляла з нею…».

http://odb.km.ua/uploads/images/%D0%91%D0%B0%D1%82%D1%8C%D0%BA%D0%B8%20%D0%BF%D0%B8%D1%81%D1%8C%D0%BC%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D0%B8%D0%BA%D0%B0.jpg

Батьки М.Стельмаха

Пропонуємо Вашій увазі інсценізацію уривків автобіографічної повісті М.Стельмаха «Гуси-лебеді летять».

Лунає веснянка.

БЕРЕЗЕНЬ

Звелися ріки і лугами

Блакитно простягають путь,

А в небі хмари лебедями

Із ополонок воду п'ють.

 

Гаї спинились над водою

І тихо входять в клекіт рік,

І хмелем бродить під корою

В березах чистий, свіжий сік.

 

Налита сонцем і вітрами,

Хлюпоче веслами весна,

І піднімає буйні трави

Земля хмільна і запашна.

 

Б ці дні бажаєш світ щасливий

Черпнути відрами до дна.

І сміло сіяти на ниви

Багатство ярого зерна.

 

     Тільки хвилі, і небо блакитне,
     І водою діброва бреде, 
     Перед мною дороги привітні, 
     Перед мною життя молоде. 
      
     Я пливу у роздолля чудові, 
     А навколо хлюпоче весна, 
     Вигинаються хвилі, мов брови, 
     І на гребні шипить сивина. 
      
     Все таке чарівне, таємниче, 
     Повне соку, життя і снаги, 
     І у мандри весна мене кличе, 
     Опустивши в глибінь береги. 

 

 

— От i принесли нам лебедi на крилах життя, — говорить до неба i землi мiй дiд Дем'ян.

— Життя? — дивуюсь я.

— Еге ж: i весну, i життя. Тепер, внучку, геть-чисто все почне оживати: скресне крига на рiках та озерах, розмерзнеться сiк у деревах, прокинеться грiм у хмарах, а сонце своїми ключами вiдiмкне землю.

— Діду, а якi у сонця ключi? — ще бiльше дивуюсь я.

— Золотi, внучку, золотi.

— I як воно вiдмикає ними землю?

— А ось так: якоїсь доброї години гляне сонце iз свого вiконечка вниз, побачить, що там i земля, i люди, i худiбка, i птиця помарнiли i скучили за весною, та й спитає мiсяця-брата, чи не пора землю вiдiмкнути? Мiсяць кивне головою, а сонце посмiхнеться i на промiннi спустить у лiси, у луки, в поля i на воду ключi, а вони вже знають своє дiло!

— Діду, а сонце не може їх загубити, як наша мама?

— Що, що, надзигльований?

— Дiду, а куди лебедi полетiли?

— На тихi води, на яснi зорi

Та є в мене, коли послухати одних, слабiсть, а коли повiрити iншим-дурiсть; саме вона й завдає найбiльшого клопоту та лиха. Якось я швидко, самотужки навчився читати, i вже, на свої дев'ять рокiв, немало проковтнув добра i мотлоху, якого ще не встигли докурити в моєму селi.

Дядьку Юхриме, — з опаскою торкаю парубка за не простецьке, а з мудруватим вирiзом галiфе, в кишенях якого вмiстилося б по доброму поросятi. Тодi саме у нас пiшла — мода на галiфе — чим бiльше, тим краще.

— Ти язиком говори, а рукам свободи не давай: вони у тебе земляничним милом не пахнуть. — Юхрим застережливо пiднiмає палець правої руки, а лiвою поправляє своє зобиджене галiфе. — Чого тобi, нечестивцю? Може, по параграфу похристосуватися хочеш?

— Нi, — розгублено дивлюся на округленi щоки й пiдбiрчастi уста парубка.

— Так чого ж притирився? Яке соображенiе розуму мав? — сам з задоволенням прислухається до своєї мови.

— У вас книжки е?

--Прочотнi чи з розмишленiями?

— Ні, може, є без розмишленiй.

— Усе в мене є, але що тобi до того, иуцьверiнку? Сватами ж ми, розкидаю мiзками, не можемо бути.

— А чого? — смiливiшаю я. — Може, на чомусь i зiйдемось?

— Хiба що на ремiнцевi, — веселiшає парубок. — Соскучився, натурально, за ним?

— Не дуже. I якi у вас є книжки?

— Возможнi i навiть невозможнi, — щось згадує Юхрим i гигикає. — Але я знаю, що тобi найбiльше пiдiйдуть "Пригоди Тома Сойєра". I вони є в дядька Юхрима.

У мене аж у грудях тенькнуло, бо скiльки я чув про тi незвичайнi пригоди, аж ось i напав на їхнiй слiд. У моїх очах починає жалiснiти прохання, i я пiдробляю свої слова пiд Юхримовi:

— Дядьку, а ви менi, натурально, не можете дати "Пригоди Тома Сойєра"? Возможна чи невозможна така возможнiсть?

Але цим старанням я тiльки пошкодив собi: Юхрим одразу набурмилився, а голос його заскрипiв, мов хвiртка:

— Насмiшечки, заводiяко, починаєш сооружати над старшими? Де ти взявся такий дзигльований? Гляди, щоб зараз мулько не стало тобi!

— Якi насмiшечки? Що ви, дядьку! Хiба можна насмiхатися над старшими, та ще у великоднi свята?

Мова моя була, напевне, такою щиросердою, що Юхрим трохи заспокоївся,

— Є ж такi недоколиханi, що не мають анi поняття, анi елеганцiї, а тiльки й соображають насмiшечки собi, — на когось гнiваються очi й уста, окантованi грубими пружками.

— Еге ж, — погоджуюсь я. — То дасте менi "Пригоди Тома Сойєра"?

— А нащо вони тобi?

— Читати.

— Читати? — знизує вузькими плечима парубок, неначе я щось несусвiтне сказав, i вибирає з жменi .соняшникового насiння одну гарбузову. Вона наводить його на якусь думку, i вiн нахиляється до мене : — Добре, дам тобi, пуцьверiнку, почитати книгу, але принеси за це в подяку дядьку Юхриму чотири склянки гарбузового насiння. Мiряй точно, бо я перемiрятиму. У мене так, на шармака, не вискочиш.

Надiя моя розповзається по цвинтарi, але я хапаюсь за її клаптi:

— Дядьку Юхриме, то я вам це насiння, може, восени принесу, бо де його тепер дiстанеш?

— До осенi й книжка полежить, не бiйся, мишi її не згризуть. Пам'ятай: дядько Юхрим, натурально, полюбляє смажене гарбузове насiння.

-----------------------------------------------------------

— Мамо, що то ви носите? — здивувався я. — Це такий жiночий пояс?

— Дурненький, — посмiхнулася мати, одвернулась i швидко зав'язала свiй химерний пояс.

— Скажiть, мамо.

— Що ж тобi казати? Це отак я вигрiваю на собi гарбузове насiння.

— Гарбузове? — про всякий випадок недовiрливо поглянув на матiр, — чи не дiзналась вона про мою розмову з Юхримом, а тепер i пiдсмiюється надi мною? Бо в нас i дома, i в селi нiколи не переводилась насмiшка i перець на язицi.

— Тож сказала, що гарбузове.

— Воно захворiло чи як, що треба вигрiвати? — обережно випитую, щоб не попастись у сильце.

— Скажеш таке. Це для того виношую, щоб у ньому ранiше прокидалося життя i щоб гарбузи були бiльшими. Ти ж бачив, що в нас гарбузи, як пiдсвинки, лежать?

— Бачив.

— Тож-бо й воно: вигрiвання дуже пособляє.

----------------------

— Бог дасть, жiнко добра. Бог! Вiн багатший за нас. Цi слова приглушує гарчання собаки i важкий брязкiт ланцюга. Я оглядаюсь на подвiр'я, обнесене глухим високим частоколом, де затих голос чоловiка, щоб його продовжував собачий гавкiт. Крiзь нього я чую ще iз сiней:

— Звiдки ж вони?

— Та нiби з Херсонщини, — байдуже вiдповiв перший голос. — Швендяють усякi, а ти подавай i подавай, як не скибочку, то картопельку.

— Коли вже цей розор закiнчиться?

I тут я згадав про своє насiння. Вийняв жменю i подав малому. Вiн обома ручатами схопив зернята, а потiм поглянув на матiр. Та кивнула головою i зiтхнула точнiсiнько так, як iнодi в недобру годину зiтхала моя мати. Потiм я висипав у подiл сорочечки хлопчака насiння з однiєї кишенi i взявся за другу. Але жiнка зупинила мене.

— Спасибi, дитятко, не треба бiльше, ой, не треба, — прихилила до мене скорбнi очi, розгонистi брови, i я на своїй щоцi почув дотик її уст i слiз. — Хай тобi, дитино, завжди, завжди добре буде помiж людьми.

— От i гарбузове насiння, соббражаю, само по всiх параграфах прийшло до хати! Вгадав, пуцьверiнку?

"Чого йому так сподобалось звати мене пуцьверiнком?"

Юхрим бачить, що я мовчу, перепитує:

— Вгадав?

— Трохи вгадали — пробурмотiв я.

— Чого ж трохи? — дивується парубок.

— Бо так вийшло.

— Що ж у тебе вийшло? Не чотири склянки, як вище скааато було? — округлились Юхримовi очi.

— Тiльки двi.

— Тодi ти теж трохи не вгадав: з цього пива не буде, натурально, дива! — насупився Юхрим, мотнув головою i знову почав мордувати балалайку.

— А може, ви решту до осенi почекаєте? — слово в слово повторюю маминi слова, коли вона згинається перед крамарем з мiстечка.

— Iч, який вiн кебетний! Восени я сам понятiя знайду, де брати насiння, — безжалiсно вiдрiзає старий парубок, не дивлячись на мене.

То що менi залишається робити? Чи слухати бiль i вищання струн, чи "бувайте здоровi" й через порiг? Я надiваю картузик, обертаюсь i клацаю клямкою.

— Почекай, пуцьверiнку! Дай подивлюся, що в тебе за насiння! — раптом так репетує Юхрим, наче я оглух вiд його музики. Вiн пiдходить до мене, запускає руку в кишеню, кидає насiнину до рота. Вона тiльки хруснула, i вже одна шкаралупа поповзла з окантованої губи на Юхримове пiдборiддя. — Нiчого, лускати, натурально, можна. То я, де вже моє не пропадало, дам тобi за нього почитати казки. А "Пригоди Тома Сойєра" вiзьмеш, коли розбагатiєш. По руках?

— То давайте свою! — одразу веселiшаю я.

Юхрим подає видовжену долоню, я б'ю своєю по нiй i примовляю:

— За "Пригоди Тома Сойєра" — двi склянки тепер i чотири восени.

— Не будь циганською дитиною, — припиняє торг Юхрим. — Кожна книга має в свiй час свою цiну.

— А може, ви менi дасте "Пригоди" хоч на один день?

— I не проси, i не моли! — вперся Юхрим, наче кiлок в огорожу. — Береш, натурально, казки?

— Беру, натурально, — ще раз ляпаю по руцi парубка. А вiн витрушує з моєї кишенi насiння, потiм з укованої залiзом скриньки дiстає книжку ще й великодушно примовляє:

— Бери та знай по всiх параграфах мою добрiсть. 

Я вже хотiв було податися назад, та в цей час мати побачила мене.

— Нарештi, — сказала вона з докором. — Ох, дiти, дiти... — пiдiймає над голубiнню очей чорнi вiї, од яких тiнi падають аж на вилицi.

— А я, мамо, щавлю на долинi назбирав! На цiлий борщ буде!.. — одразу хочу на щось iнше звернути материнi думки й вивертаю на лаву все, що е в кишенi.

Але яка невдача: разом з щавлем iз кишенi вилетiли двi гарбузовi насiнини i впали на долiвку, мов срiбнi грошi. Я злякано поглянув на матiр, та не побачив гнiву на її обличчi. Вона рiвно, трохи сумовито, запитала мене:

— Михайле, ти насiйня iз цих вузликiв давав хлопчику з голодного краю?

— Iз цих, — похнюпився я, пiдпираючи спиною дверi. Мати повела устами, з яких не сходив смуток, i довго-довго мовчала. Краще б вона почала гримати, гнiватись, нахвалятися, тодi я мав би якесь право гайнути з хати. А так хто знає, що його робити?

— То й добре, синку, що давав, — нарештi чую її голос. Вона, роздумуючи, далi вже говорить не менi, собi: — Бо хто й пособить у свiтi бiдному чоловiку, хто дасть йому скибку хлiба чи ложку борщу? Нiхто, тiльки такий самий злидар.

У мене од її слiв аж дрогнуло все усерединi.

— Мамо, а звiдки ви про хлопчика знаєте?

— Була в нас та жiнка зi своїм дитям. Я нагодувала їх, бiдолашних, дала хлiбинку в дорогу. А як ця жiнка хвалила отого хлопчика, який дав її Iвасику насiння. Я догадалася, що це ти, збитошнику, але нiчого їй не сказала... Ох, Михайле, Михайле, i що з тебе тiльки буде?..

— Може, щось таки буде, ви не дуже сильно журіться мною.

У 1921 році Михайлик пішов до школи. Його відразу прийняли до другого класу. В той час жити і вчитися було дуже важко. Йшла ще громадянська війна. Жорстокі бої точилися й на Поділлі. У Стельмахів на всю родину були одні чоботи, тому батько не раз у люті морози чи негоду носив Михайлика у школу на руках, загорнувши у свою кирею.
   З ранніх років хлопчик переймається любов'ю до хліборобської праці. Вчився орати, сіяти, жати і косити. Пізніше допомагав батькові теслярувати і стельмахувати.
   Після   закінчення  початкової  сільської  школи  Михайло Стельмах вступає у школу колгоспної молоді, яку закінчив у 1928 році. В цьому ж році очолює у Дяківському колгоспі молодіжну наймитську бригаду. Оре, сіє, косить і починає віршувати.  Від  світанку  до  вечора  юний поет працює в полі, а потім допізна засиджується над книжками. Все більшим стає бажання стати вчителем. І ось він вирушає у незнаний світ. У торбинці – дві хлібини, шматочок старого сала, кілька цибулин та у вузлику сімдесят п'ять копійок.

http://odb.km.ua/uploads/images/%D0%A1%D1%82%D0%B5%D0%BB%D1%8C%D0%BC%D0%B0%D1%85.jpg
   Спершу Михайло Стельмах навчається у Вінницькому педагогічному технікумі. Згодом, у 1933 році бідняцький син перший у Дяківцях закінчив Вінницький педагогічний інститут. Перші дві зими Стельмах вчителює у школах рідного Поділля, а потім переїздить ближче до Києва – в село Літки над Десною. Тут він викладає українську мову і літературу, організовує фольклорний гурток. З 1936 року у газетах та журналах починають друкуватися його вірші, де поет оспівує рідну землю, людину праці, передає схвильовані особисті переживання, почуття. Саме тоді поет-початківець знайомиться із М.Т.Рильським, який здійснив великий вплив на становлення М.Стельмаха як поета та зіграв надзвичайно благотворну роль у його долі.

http://odb.km.ua/uploads/images/%D0%97%20%D0%9C%D0%B0%D0%BA%D1%81%D0%B8%D0%BC%D0%BE%D0%BC%20%D0%A0%D0%B8%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%BC.jpg
З Максимом Рильським

 

   У 1939 році Михайла Стельмаха призвано на дійсну військову службу, а невдовзі у 1940 році його було прийнято у Спілку письменників України. За кілька місяців до початку Великої Вітчизняної війни у світ вийшла перша збірка його поезій “Добрий ранок”.

 

Війна застала М.Стельмаха в Білорусії,  де він служив в армії рядовим артилеристом-зв’язківцем. У жорстоких  боях його було тяжко поранено, вивезено в госпіталь на Урал. Вдруге був важко поранений під Львовом. Не залишав М.Стельмах пера, писав полум’яні поезії про життя на фронті, на полі бою. На жаль, ці твори залишаються актуальними й сьогодні.

Звучить пісня «Океану Ельзи» «Не твоя війна»

 

Затьмарилось сонце на ясному сході

Вогнями в життя угризається зло.

Нам дуже нелегко, нам тяжко в поході,

Майбутнє землі нам на плечі лягло.

Ще зброї в нас мало, печалі багато.

Та впертості стане на всіх ворогів.

В нелюдських атаках ми чесно, мій брате,

Вкладаєм в тригранні багнети свій гнів.

Грудьми зустрічаєм підступність зміїну,

Навиліт вбиваємо сталь у заброд.

Ми можем померти — не вмре Батьківщина,

Ми можем загинуть — не згине народ!

 

Матері

 Не питай, моя мати, чи довго у гостях

пробуду у тебе —

Кінь при брамі стоїть, висох піт на сідлі. 

Рибі добре у синім Славуті,

а соколу — в ясному небі,

А солдату — в походах трудних на землі.

Не питай, рідна мати, із шляху якого мене виглядати,

І очей не тумань, стоячи на горбі.

Прийде час — всі дороги на світі повернуть у край наш крилатий.

На печаль ворогам, на утіху тобі.

 Не тужи, сива мати, що кінь спотикнувся на правую ногу, —

Наколола копита пересохла стерня,

А як тупіт зачуєш — не йди, вибігай зустрічать на дорогу

Чи мене на коні, чи самого коня

 

 

 

 

 

 

 

 «Садок вишневий коло хати»

Садок вишневий коло хати

Співав, як молодість. Давно. Колись ...

Лежить в саду чиясь убита мати.

І вишні темним полум'ям взялись.

І соловей згорів у чорному багатті,

Як дивовижні, щасні дні твої...

«Садок вишневий коло хати», —

Шепоче тихо — й знов ідеш в бої!

 

Моя красо, в каймі озер Полісся

       Моя красо, в каймі озер Полісся.

Кленовий сік сльозою на корі,

На тебе, краю мій, не подивився

Ні вдень, ні в ніч, ні в досвіт на зорі.

Не находився за плугом в твому полі,

Не накосивсь духмяних дивних трав,

Не загубив юнацьких літ в роздоллі,

Де першу пісню - думу починав.

Моя красо, моя ласкава мати,

Весела Здвиж - ріка, квітчастий луг,

Ти кличеш — звеш мене поля орати,

А де наш кінь тепер і де наш плуг?

Наш кінь в поході п'є дніпрянську воду,

Скували з плуга зброю ковалі.

І кличеш ти синів щодня з походу,

Грудьми припавши ревно до землі.

 

                                Видіння

м. Зачан, Німеччина, 9 травня 1945 рік.

Мені наснилися гаї у рясті,

Моя земля, у сплесках квіту сад.

По всіх шляхах іде додому щастя,

Як із неволі йдуть ключі дівчат.

Мені наснились далі журавлині,

Річки у повінь, райдуги мостів,

Жита, як мур, у здибленій долині,

Уста дівочі в тиші вечорів.

Мені наснились рідні перелоги,

На вікнах цвіт вечірньої зорі,

І як заждались нас усі дороги

 

 

   Не шуміть, явори,

За вікном у дворі,

Не будіть мого сина.

Я сама при вікні

Буду ждати з війни

Твого батька, дитино.

Що у лузі цвіти,

А над лугом мости

Ловлять хмар блискавиці.

І на ноги встає

Щастя кревне моє,

Протирає очиці.

Із далеких шляхів,

Із притихлих огнів

Лине пісня крилата...

Ой шуміть, явори,

за вікном у дворі —

Повертається тато!

 

Не всі зберемося разом,

Могутні. мудрі й дуже прості, —

Місця пустіють за столом:

Не всі з шляхів приходять гості.

В крові припали над Дінцем

Набратися здоров'я сили,

І очі їхні чебрецем

В степах пробились із могили.

Великий жаль мені зорі,

Що ясно канула до броду.

Чого ж і досі матері

Синів убитих ждуть з походу?

 

Ведучий 1: У Михайла Стельмаха була велика сім’я : дружина Леся Анатоліївна, сини Ярослав і Дмитро, дочка Марта . Син Ярослав пішов по стопах батька і став письменником-драматургом. Дружина і діти після смерті М.Стельмаха брали участь у виданні творів письменника — виступали упорядниками видань його творів та літератури про нього.

http://odb.km.ua/uploads/images/%D0%97%20%D0%B4%D1%80%D1%83%D0%B6%D0%B8%D0%BD%D0%BE%D1%8E%20%D0%9B%D0%B5%D1%81%D0%B5%D1%8E%20%D0%90%D0%BD%D0%B0%D1%82%D0%BE%D0%BB%D1%96%D1%97%D0%B2%D0%BD%D0%BE%D1%8E.jpg
З дружиною Лесею Анатоліївною

 

Ведучий 2 : «Любити безмежно життя і людей» — ось головний мотив всієї творчості М.Стельмаха.

Читець 1 :

Поміж людьми я жив і ріс,
Поміж людьми шукав я щастя,
З людьми ростив сади і ліс,
Де бризки неба квітли рястом.

Мене любили, я любив –
І це найбільше в світі щастя.
Тому й з душі пролився спів,
Як бризки неба, синім рястом.

 

Читець 2:

Земле моя, запашна, барвінкова,
Ріки медові, дощі золоті,
Тільки побачить тебе у обнові –
Більше нічого не хочу в житті.
 

Читець 3: Послатись до тебе барвінком хрещатим,
Степним вітерцем осушить твої сльози,
У спеку дощем перевиснуть багатим,
Багаттям засяти в тріскучі морози;

 

Ведучий1. Життя Михайла Стельмаха пройшло у творчій і натхненній праці. Великий українець і гуманіст, громадянин і митець, майстер художнього слова, він усього себе присвятив своєму народові, відкривши світові його духовне багатство, мужність, працелюбство, його лагідну і поетичну душу.

http://odb.km.ua/uploads/images/%D0%9C%D0%B8%D1%85%D0%B0%D0%B9%D0%BB%D0%BE%20%D1%81%D1%82%D0%B5%D0%BB%D1%8C%D0%BC%D0%B0%D1%85.jpg

 

 

 

 

docx
Додав(-ла)
Пелешок Галина
Додано
17 липня 2018
Переглядів
968
Оцінка розробки
Відгуки відсутні
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку