Сценарій свята "Наша дума,наша пісня не вмре, не загине"

                       Сценарій свята

« Наша дума, наша пісня не вмре, не загине.

От де, люде, наша слава, слава України!»

Драматично-музичне дійство на вшанування пам’яті Кобзаря

Мета: розкрити інтерес учнів до життєвого і творчого щляху   Т.Г.Шевченка;

вчити виразно читати напам’ять твори поета;

 виховувати гордість за український народ, за його минуле;

розвивати творчі здібності учнів; спонукати їх до власної творчості;

прищеплювати захоплення творчістю поета;

 виховувати учнів свідомими громадянами й істинними патріотами.

Сцена прикрашена вишитим рушником, у центрі портрет Шевченка.

Тихо лунає пісня «Зоре моя вечірняя»

Учень.

У нашій хаті  на стіні

Висить портрет у рамі, він дуже рідний і мені , і татові і мамі.

Він  стереже і хату й нас, Він знає  наші болі.

Я добре знаю –це Тарас, що мучився в неволі.

Такий ріднесенький –дивись, він мов говорить з нами,

Він на портреті. мов живий, ось,ось  - і вийде з рами.

Ведучий 1. В історії кожного народу , серед її великих творців є поети, імена  яких оповиті невмирущою любов’ю і славою. Таким поетом є для українського народу Тарас Шевченко.  У1814 року з 8 на  9 березня темної ночі , перед світом у селі  Моринцях на Звенигородщині, в хаті кріпака Григорія Шевченка блиснув єдиний на все село вогник, народилася панові нова кріпацька душа, а Україні – її великий поет і художник Тарас Шевченко.

Ведучий 2 . Шевченко прожив коротке і вкрай важке життя. Із своїх 47-и років ,  24 роки був кріпаком, 17 років – невольником у засланнях, під наглядом жандармів і тільки 10 років – вільною людиною.

Ведучий 1. І в цих несприятливих умовах Тарас створив свій безсмертний «Кобзар», написав декілька томів прозових і драматичних творів, став Академіком Академії мистецтв.

Ведучий 2. Колись кобзарями називали мудрих дідусів, що ходили від села до села і, граючи на кобзі, розповідали людям про долю України. «Кобзар» — так Шевченко назвав свою першу книжечку віршів. Писав Тарас Григорович про бідних людей, над якими були владні жорстокі пани. Люди, хоч і знедолені, були працьовиті, хоробрі, справедливі і могли б жити щасливо, в достатку. Тож поет і закликав їх на боротьбу за волю. Великим Кобзарем прозвали Тараса Григоровича в народі.

Ведучий 1. Хлопчик ріс мовчазний, замислений. Не тримався хати, а все блукав десь за вигоном.

Звучить пісня   «За сонцем  хмаронька іде»

Інсценівка оповідання С.Васильченка «Залізні стовпи»

 (Стоїть маленький стіл, стільці, на столі мичка, дерев’яна ложка, хліб. Одяг Тараса, батька, брата-білий, полотняний, матері –вишита сорочка, спідниця , фартух, сестрички-вишита блузка, спідничка, стрічкою перев’язані коси ; Тарас у солом’яному капелюсі)

Ведуча 2 . Невесела вечеря — зморений батько, зажурена мати, сестричка Катеринка, брат .

Сусід. Слава Ісусу Христу !

Всі. Слава на віки !

Сусід. Це тільки вечеряєте ? Що так пізно ?

Мати. Та у нас клопіт , що й вечеря, не в вечерю: хлопець десь дівся, — зранку як пішов , то й досі немає . Бігали і до ставка , і до греблі , всі бур’яни обшукали, —як у воду впав !

Батько (сердито).Догляділи !

Сусід. Нічого, знайдеться . Може заснув десь у буряні . Проспиться — прийде .

Мати. Ну й де б їй дітись , вражій дитині?

Ведуча 1 . Раптом чути : «Чумаки! Чумаки!»

Сестричка. А ось і наш волоцюга з’явився !

Брат. Нарешті прийшов !

Мати. Де це ти був ?

Батько. Де тебе носило досі ?

Мати. Де ти волочився ?

Батько. Де ж ти був оце – питаю? Чому не кажеш ?

Тарас. Був у полі , та й заблудив .

Батько. Бачили таке ?  Хто ж тебе привіз додому?

Тарас. Чумаки.

Всі. Хто?

Тарас. Стрінувся з чумаками, питають:«Куди ідеш – мандруєш». А я кажу :«В Кирилівку, треба назад іти. Сідай , кажуть , з нами , ми довеземо». Та й посадили  мене на віз . І дали мені батіг волів поганяти.

Батько. Бачили такого ? Чумакувати надумав уже ! І як воно згадало, що з Кирилівки ?

Сусід. Я ж казав , що знайдеться . Такий лобатий , не пропаде.

Батько. Ну , почумакував, тепер бери ложку та й сідай вечеряти.

Мати. Ну , чого тебе понесло в поле ?  Чого ? Як мотає ! Наче три дні міного не їв .

(Тарас швидко їсть і пошепки розповідає братові і сестричці , а вони уважно слухають . Мати підслуховують ).

Мати. Ви послухайте , що цей волоцюга вигадує, старий того не придумає збрехати , як воно. Каже , що ходив він туди , де сонце заходить , бачив залізні стовпи , що підпирають небо, і ті ворота , куди сонце заходить на ніч. Розповідає , ніби справді сам те є бачив. Ой, Тарасе, що з тебе буде?

Сусід. Всі на кутку кажуть , що з вашого Тараса , мабуть, щось добряче вийде!

Батько. Що вийде? Розбишака великий вийде – ось що ! Ото чули про  Кармелюка, а це другий буде такий.

Сусід. Це той, що в панів однімає та наділяє бідних?

Батько. Так!

Ведучий 2: Восьмилітнього Тараса батьки віддали до дяка в «науку». За найменшу провину карав він своїх учнів різками.  Та недовго тривала Тарасова «наука». Несподіване горе випало на долю маленького хлопчика.  Незадовго після смерті матері в 1825 р. помер і батько. Смерть батька приголомшила малого Тараса.

Звучить  пісня «Вітер з гаєм розмовляє»

Ведуча 1:   Тарас наймитує в школі, а потім пасе громадську череду. Мине 20 років, і він з болем згадуватиме своє дитинство у вірші «Мені тринадцятий минало». Незважаючи на те, що народився поет у бідній кріпацькій сім’ї і дитинство його було тяжким та безрадісним, малий Тарас ріс допитливим та розумним хлопчиком. Але золотим сонячним промінчиком в безпросвітній темряві була вірна, щира дружба Тарасика і його сусідки Оксани Коваленко.

(Інсценізація вірша «Мені тринадцятий минало»)

(Тарас сидить за столом, щось малює. Раптом до нього тихо підкралась дівчинка, закрила долонями очі).

Оксана. Ку-ку! Хто я?

Тарас. Оксана? Оксана! Ти у вінку — найкраща за всіх панянок на світі. А я тобі ще й чобітки справлю із срібними підківками.

Оксана. Із срібними?

Тарас. І золотими дзвіночками в закаблуках.

Оксана. Золотими? Щоб ні в кого таких не було!

Тарас. А в тебе будуть! І по дзвіночках зразу вгадаю, що ти йдеш!

Оксана. Я без тебе нікуди!

Тарас. І я тебе нікому не оддам…

(Діти беруться за руки).

Тарас.

Ми вкупочці колись росли

Маленькими собі любились.

Оксана.

А матері на нас дивились

Та говорили, що колись

Одружимо їх. Не вгадали.

Тарас.

Старі зарані повмирали,

А ми малими розійшлись

Та вже й не сходились ніколи…

(Обоє виходять)

Ведучий 2: Тарас наймитує, а випаде вільна часина — читає і малює. Вечорами, щоб ніхто не бачив, плаче з горя. Але думка навчитися малювати у маляра не покидає хлопчика. Так він потрапляє до хлипківського маляра. Згодом пан Енгельгардт забирає його до себе в Петербург, і Тарас стає козачком. . Незадовго Шевченко  навчається в Академії мистецтв, стає улюбленим учнем Карла Брюлова. Шевченка природа наділила так щедро, що за 2 роки самоуком він встиг багато перечитати і стати надзвичайно інтелігентною людиною.

 Ведучий 1 . 1840-й рік був щасливим для Тараса і як для художника. За свою першу роботу з живопису масляними фарбами — картину «Хлопчик-жебрак що дає хліб собаці» — він був удостоєний срібної медалі другого ступеня. Все це його дуже тішило.За час навчання в Академії Тараса  тричі нагороджують срібною , а потім золотою медалями за малюнки з натури та живописні твори .

              ( На сцені  молодий  Шевченка  за мольбертом)

 Ведучий 2 . Ось як описували сучасники зовнішність  Шевченка: молодий вродливий, середнього зросту, широкоплечий, міцно збудований. Його круглее виголене обличчя було прикрашене бакенбардами, волосся вистрижене по-козацькому , але зачесане назад. Він був темний блондин, з його лиця пробивалася відвага, в темно-сірих невеликих очах світилися розум та енергія. Голос у нього був м’який, в ході й рухах — зосередження. При першій зустрічі з ним у ньому не примічалося нічого привабливого, навпаки, він здавався холоднуватий, сухий, хоч і простий, приступний.

До людей ставився спершу недовірливо і перед першим-ліпшим не відкривав своєї душі. Зате, коли пізнавав чоловіка і відкривав у нім бодай одну гарну рисочку, прив’язувався до нього, а як знаходив у тій людині взаємність, віддавався йому цілим серцем.

Помітними рисами характеру була доброта, м’якість, навіть делікатність, що суперечило його суворій масці, незвичайна простота, природність, безкорисливість, навіть саможертовність.  

Учень. (Тарас малює).

І виріс я на чужині,

І сивію в чужому краї,

Та одинокому мені

Здається, кращого немає

Нічого в Бога,

Як Дніпро, та наша славная Вкраїна.

Аж, бачу, там тільки добро, де нас нема.

В лиху годину

Якось недавно довелось

Мені заїхать в Україну,

У те найкращеє село..

…Аж страх погано

У тім хорошому селі:

Звучить пісня «Думка»

Тим часом виходить Лілея (у довгій білій сорочці з розпущеним волоссям читає уривок з «Лілеї» і стає біля портрета Шевченка).

«Лілея»

За що мене, як росла я,

Люде не любили?

За що мене, як виросла,

Молодую вбили?

За що вони тепер мене

В палатах вітають,

Царівною називають,

Очей не спускають

З мого цвіту? Дивуються,

Не знають, де діти!

Скажи мені, мій братику,

Королевий цвіте!..

 

На сцену виходить Катерина з дитиною. Вона стає біля портрета Шевченка.

 

Кохайтеся, чорнобриві,

Та не з москалями,

Бо москалі — чужі люде,

Роблять лихо з вами.

Москаль любить жартуючи,

Жартуючи кине;

Піде в свою Московщину,

А дівчина гине...

Якби сама, ще б нічого,

А то й стара мати,

Що привела на світ божий,

Мусить погибати.

Серце в'яне, співаючи,

Коли знає за що;

Люде серця не побачать,

А скажуть — ледащо!

Кохайтеся ж, чорнобриві,

Та не з москалями,

Бо москалі — чужі люде,

Згнущаються вами.

 

Учениця читає «Русалка»

 

Виходить Наймичка (жінка-селянка у стилізованому під старовину вбранні).

 

…А я ледве додибала

До вашої хати,

Не хотілось на чужині

Одній умирати!

Коли б Марка діждатися…

Так щось тяжко стало!

Заходить Марко.

Слава… слава Богу!..

Ходи сюди, не лякайся…

…Марку! Подивися,

Подивися ти на мене!

Бач, як я змарніла?

Я не Ганна, не наймичка,

Я…

Прости мене! Я каралась

Весь вік в чужій хаті…

Прости мене, мій синочку

Я… я твоя мати…

Марко сідає біля матері, схиляє голову на її плече. Сідає під портретом.

Виходить Сова (в одязі жебрачки). Йде сценою, здіймає руки вгору.

Сова

Скалічені старі руки

До Бога здіймала,

Свою долю проклинала,

Сина вимовляла…

То од того жалю одходила

І мовчки журилась

Та на шлях той, на далекий,

Крізь сльози дивилась…

Тай стала питати:

«Чи не чув хто, чи не бачив

Москаля-солдата,

Мого сина?..»

А у ночі розхристана

І простоволоса

Селом ходить – то співає,

То страшно голосить.

Люди лаяли…

Бо, бачте,

Спать їм не давала

Та кропиву під їх тином

Та бур’ян топтала…

Діти бігали з паліччям

Удень за вдовою

По вулицях та, сміючись,

Дражнили Совою…

 

Вірш Мати

У нашім раї на землі,

Нічого кращого немає,

Як тая мати молодая

З своїм дитяточком малим.

Буває, іноді дивлюся,

Дивуюсь дивом, і печаль

Охватить душу; стане жаль

Мені її, і зажурюся,

І перед нею помолюся,

Мов перед образом святим

Тієї Матері святої,

Що в мир наш бога принесла…

Тепер їй любо, любо жити.

Вона серед ночі встає,

І стереже добро своє,

І дожидає того світу,

Щоб знов на його надивитись,

Наговориться. – «Це моє!

Моє!» − І дивиться на його,

І молиться за його Богу,

І йде на вулицю гулять

Гордіше самої цариці.

Щоб людям, бачте, показать

Своє добро. «А подивіться!

Моє найкраще над всіми!» −

І ненароком інший гляне…

І їй здається, все село

Весь день дивилося на його.

Що тільки й дива там було,

А більше не було нічого.

Щасливая!..

 

 Козак-1

Україно, Україно, серце моє, ненько,

Як згадаю твою долю, заплаче серденько.

Була колись гетьманщина,

Та вже не вернеться,

Було колись – панували,

Та більше не будем!

Тої слави козацької

Повік не забудем!

Козак-2:

Слава не поляже,

Не поляже, а розкаже,

Що діялось на світі,

Чия правда, чия кривда,

І чиї ми діти.

Наша дума, наша пісня

Не вмре, не загине…

От де, люди, наша слава,

Слава України!

Без золота, без каменю,

Без хитрої мови,

А голосна та правдива,

Як Господа слово.

 

На авансцені з’являється молодий Тарас у чорному сюртуку, білій сорочці, з краваткою.

Тарас:

Тяжко-важко в світі жити

Сироті без роду:

Нема куди прихилиться –

Хоч згори та в воду!..

В того доля ходить полем –

Колоски збирає;

А моя десь, ледащиця,

За морем блукає…

Тарас слухає, замислившись.

Доля: 

Єсть на світі доля…

А хто її знає?

Єсть на світі воля,

А хто її має?

Єсть люде на світі –

Сріблом-злотом сяють,

Здається, панують,

А долі не знають, −

Ні долі, ні волі!

Возьміть срібло-злото

Та будьте багаті,

А я візьму сльози –

Лихо виливати;

Затоплю недолю

Дрібними сльозами,

Затопчу неволю

Босими ногами!

Тоді я веселий,

Тоді я багатий,

Як буде серденько

По волі гуляти!

 

Тарас виходить. 

Пісня «По діброві вітер виє»

Шевченко

Пани, пани! Схаменіться! Будьте люди,

Бо лихо вам буде.

Розкуються незабаром

Заковані люде,

Настане суд, заговорять

І Дніпро, і гори!

І потече сторіками

Кров у синє море

Дітей ваших…

 

Якби я був недолюдком, кровопивцею, то й тоді для мене страшнішої кари не можна було б придумати, як заслати в окремий Оренбурзький корпус солдатом. Ось у чому причина моїх нестерпних страждань. І до всього мені ще заборонено малювати… Трибунал під головуванням самого сатани не міг би винести такого холодного, нелюдського вироку.

(Починає писати і говорить до себе).

 

Лічу в неволі дні і ночі,

І лік забуваю.

О Господи, як то тяжко

Тії дні минають.

А літа пливуть за ними,

Пливуть собі стиха,

Забирають за собою

І добро, і лихо.

Забирають, не вертають ніколи нічого

УЧЕНЬ:

В минулім часі не кажіть про нього –

Він з нами нині в майбуття іде!

Його слова – то нам пересторога

У наших діях, і на кожен день.

Якщо вам мова, і земля, й родина,

І пісня українська дорогі, -

Любіть, як він, страждальну Україну,

Як він – і ненавидьте ворогів.

 

УЧЕНЬ:

У нас він будить волю, честь і гідність,

За правду кличе на борню іти.

На світі всі знедолені і бідні

Були для нього сестри і брати.

В дні радості,  печалі і тривоги

Йому віддаймо шану і уклін.

За мудрістю звертаймося до нього-

І переможем. З нами- Бог і він!

 

УЧЕНЬ:

Не малюйте Шевченка плебеєм

У кріпацькій пошарпаній свиті-

Я в нім бачу лице Прометея

У одежі, із сонця відлитій.

УЧЕНЬ:

Не малюйте Шевченка солдатом,

Не малюйте- він слухався долі.

Мій Шевченко завжди був крилатим,

Мій Шевченко завжди був на волі.

 

УЧЕНЬ:

Не малюйте поета в печалі,

Бо він- світоч і щастя народу.

Став пісок золотим в Кос-Аралі,

Де ступав він у роки негоди!

 

УЧЕНЬ:

І тепер наш Тарас в кожній хаті,

З нами словом живим розмовляє.

Є в Шевченка народження дата-

Дати смерті в Шевченка немає!

 

ВЕДУЧИЙ 2:

Легко бути героєм, коли те, що ти робиш, називають подвигом. Незмірно важче тоді, коли твій подвиг назвуть подвигом через десятиліття, ба навіть століття, а за життя відплатять тюрмою, засланням, зневагою, мовчанням. Важко бути героєм, бо справжні герої ніколи не вміщаються у рамки свого життя, вони незмірно більші, тому і йти до них треба довго. Доля великих поетів важка і трагічна, бо вони випереджують свій час, а нащадки впродовж століть не можуть їх наздогнати. Але поети вірять, що світ буде щасливий “І буде син, і буде мати, і будуть люди на землі...”

Ведуча 1: Він був сином мужика і став володарем у царстві духа. Він був кріпаком і став велетнем у царстві людської культури. Він був самоуком і вказав нові, світлі і вільні шляхи професорам і книжним ученим.

Ведучий 2 : Десять літ він томився під вагою російської солдатської муштри, а для волі Росії зробив більше, ніж десять переможних армій. Доля переслідувала його в житті, скільки лиш могла, та вона не зуміла перетворити золота його душі у ржу, ані його любові до людей в ненависть і погорду…Доля не пошкодувала йому страждань, але й не пожаліла втіх, що били із здорового джерела життя.

Ведуча 1 : Найкращий і найцінніший скарб доля дала йому лише по смерті – невмирущу славу і все розквітаючу радість, яку в мільйонів людських сердець все наново збуджуватимуть його твори.

Ведучий 2: Отакий був і є для нас, українців, Тарас Шевченко.

 

Вечір , присвячений пам’яті Т.Г.Шевченку , закритий .

Звучить пісня «Лебеденко...».

На сцену виходять всі учасники вечора