Сценарій свята "Рідна мова"

Сценарій свята рідної мови

На сцені «дрімучий ліс». Маленьку галявинку, де сидять  хлопчики, обступили дерева найрізноманітнішої форми. Хлопчики сидять на викривлених пеньках, тяжко зітхаючи, розмовляють.

Ігор. Хлопці, як же це трапилося з нами? Як же ми опинилися в такому неприродному лісі? Все тут таке страшне, недоладне, криве, скручене, скарлючене... Ось скільки блукаємо, а вийти ніяк не можемо...

Остап. Усе це тому, Ігорку, що не вчили ми рідної мови, не слухали свою вчительку. Пам’ятаєш, як вона нам говорила, що ми у словниковому суржику загубилися, як у лісі зачарованому, і вибратися з нього не можемо.

Ігор. Так, пам’ятаю. Я ще казав, що якби ми і справді могли опинитись у зачарованому лісі, то було б класно!

Яромир. Ага, а я підхопив, пам’ятаєш? Я казав, що було б здорово: я люблю мандрувати, а тим більше у зачарованому лісі. Там же самі дива!

Саша. Ідеш, а дерева сходяться і розходяться — ні пролізти, ні пройти. А навколо все страшне, дивовижне, незвичайного стільки — жуть!

Остап. А вчителька мовила, що якби ваші слова-суржики перетворились і справді на страшні дерева та ще на страшніших звірів, я б побачила, які ви герої!

Яромир. А далі що було?

Остап. А далі я сказав, що якби вона і справді могла зробити так, як каже, а то тільки лякає, а сама ж того не вміє, бо нема такої сили у світі, щоб людину закинула у такий ліс, та й лісу такого нема! А ми говоримо так, як усі. І нам так подобається! Що ж тут такого?

Яромир. А далі що було?

Остап. А далі вона усміхнулась і махнула рукою. Все навкруг завертілося, закрутилось і ми кудись полетіли...

Саша. Ясно, і опинилися ми тут, у цьому клятому лісі, з якого ніяк не можемо вибратись. Може, вона на нас якийсь туман наслала, бо ж такого не буває. Ми ж грамотні, давай подумаємо, може, виберемось?

Ігор. Я знаю: це — гіпноз! Вона нас загіпнотизувала! І все це нам просто здається, тільки й усього! Давайте спробуємо звільнитися від цього гіпнозу.

Яромир. А як? Як спробуємо? Хто нас розгіпнозить?

Ігор. Це просто робиться, самі себе і звільнимо від цієї мани. Думай про руки і кажи: «Це мої руки, я ними рухаю вправо, вліво, вгору, вниз.» Що, виходить? А тепер про ноги думай так само: «Це мої ноги, я ними роблю кроки, а можу йти, куди захочу.» О! Класно! Ми спокійно йдемо!

Яромир. Куди йдемо?

Саша. Як куди? Додому, бо я вже їсти хочу, аж живіт до спини прилип. Ходімо весь час в одному напрямку, то, може, кудись і вийдемо.

 

Хочуть іти, а дерева обступили їх ще щільніше. Чується голос із-за куліс.

Голос Я суржиковий ліс, я ліс!
Я злий такий, неначе біс!
Я всіх таких як ви, ловлю,
Захоплюю, душу, давлю.
Щоб слово рідне забували,
Щоб мови рідної не знали.
Хай краще в світ ідуть німі,
Раз захотіли так самі.
Ви ж мови рідної не вчили —
От суржики вас оточили.
Тепер з’їдять, задушать вас.
О! Це вже ваш останній час!
А суржики од слова «волк»
У неучах тих знають толк!

Чути вовче виття. Хлопчики схоплюються, розгублено тичуться туди-сюди. Куди б вони не ступили, дерева заступають шлях, підходять все ближче.

Яромир. Хлопці, що робити? Я боюсь!

Ігор. Я теж боюся.

Остап. Це вже не гіпноз, не сон, не казка, тут не до сміху.

Саша. Давайте кричати, поки не пізно, може, хто почує.

Хлопці кричать: «Ау-ау!»

Яромир. Мабуть, ми не те кричимо, а може, тихо.

Ігор. А мені вже так страшно, що можна вмерти. Мама!

Остап. Мамо! Мамочко, рятуй!

 

Дерева розступаються, і на галявину виходить бабуся в українському одязі.

Бабуся. Чого ви так кричите, наче блекоти об’їлися?

Хлопці. Нам так страшно, ми вибратися не можемо з цього заклятого лісу.

Бабуся. Ліс, діти, і справді заклятий, це правда. Багато віків люди засмічували рідну мову то модним словечком, яке нічого спільного з рідною мовою не мало, то вживали надмірно російські слова на український лад, бо свого ліньки було підшукати, а рідним словом нехтували, цуралися його. Часто не задумуються люди над тим, як говорять. А мова жива. От вона і заросла тим бур’яном, через який ви не можете пробитися. То не казка і не сон. Погляньте на ці криві деревця, вони вам подобаються?

Хлопці. Ні!

Бабуся. Це не просто деревця, це ті слова, які ви щоденно говорите. Це перекручена ваша мова. А тут вона стала деревцями, лісом, який ви насадили.

Яромир. Бабусю, але ж ми не садили цього лісу!

Остап. Правда, бабусю, не садили!

Бабуся. Ні, діти, цей ліс посадили ви і ваші друзі, які теж так говорять, так розмовляють, як і ви. Бо з зернятка виростає дерево, а з дерева утворюється ліс. А ви щодня сієте слова-зернятка і не задумуєтеся на тим, що з того виросте. А виріс ось такий ліс. Бо мова ваша засмічена, покручена. Бачите яка?

Саша. А що ж нам, бабусю, тепер робити? Як нам вибратися з цього лісу, ми весь день блукаємо, а стежки не бачимо.

Бабуся. Я спробую допомогти вам, але від вас самих залежить, чи вийдете ви з цього лісу, чи ні. Я покажу вам стежку, але будьте уважні, щоб не загубити її, бо вже тоді вам ніхто не допоможе.

Яромир. Як у казці, скажи, Ігорку?

Бабуся. Як у казці, тільки це не казка. У казці завжди хороший кінець, а у вас його може не бути, якщо кожен з вас не прикладе всі сили, щоб знищити ці покрученці та бур’яни.

Ігор. Ми будемо дуже старатись. Але що нам для цього потрібно зробити?

Бабуся. Ця робота нескладна, але треба бути дуже уважним, щоб не наробити помилок. Ось вам скринька, а ключик до неї ви повинні самі знайти, тобто правильно попросити, щоб вона відчинилась. Як правильно попросите, вона відчиниться, а в ній ви знайдете завдання, які потрібно виконати. От тоді, як виконаєте їх, то вийдете із лісу, а як ні — ходити вам до старості, блукати в суржиковому лісі, якщо вас люті звірі ще завтра не з’їдять. (Дає дітям скриньку. Поки хлопці роздивляються, бабуся непомітно іде зі сцени).

Яромир. Коробочка, відкрийся!

Ігор. Ні, не так, не коробочка, а шкатулка, відкрийся!

Саша. Ні, треба сказати: «Ящик, одкрийся!»

Остап. Мовчіть, погляньте, як дерева обступили нас, а бабуся казала бути уважними. Згадуйте, як бабуся казала: «Скринька!»

Ігор. Давайте разом: «Скринько, відчинись, будь ласка!»

 

Скринька відчиняється, а в ній скручені папірці, на яких написані завдання. Це слова, які написані неправильно, а треба сказати правильно. Діти радяться між собою, а потім називають правильно, а після кожного правильного слова-відповіді дерева тихенько «ідуть» зі сцени. Коли діти доходять до останнього завдання, на сцені дерев нема, ліс зник. Діти радіють, обнімаються, стрибають.

                                  Завдання  зі скриньки

1. Які слова пишуться з великої літери? (Власні назви: імена, прізвища, назви міст, річок, країн, клички тварин)
2. Що ставиться перед я, ю, є, ї, після б, п, в,м, ф ,р ? (Апостроф)
3. З яких частин складається текст? (Зачин, основна частина, кінцівка)
4. Іменник, прикметник, дієслово – це … ? (Частини мови)
5. Скільки букв  в українському алфавіті? (33)
6. Як називається склад, на який падає наголос? (Наголошений)

Яромир. От чудово! Ми вільні! Тепер ми зрозуміли, як важливо знати рідну мову, без неї просто не обійтись у скрутній ситуації.

Ігор. Важливо, хлопці, лише не лінуватися, ми ж усі ці слова знаємо, але лінуємося їх вживати. Ми думали, що герої, а от що з того вийшло: мало не загинули...

Остап. Добре, що закінчилась ця страшна історія, тепер ми вчитимемо рідну мову старанно і наполегливо, бо ж і самому приємно, коли правильно розмовляєш. А тепер ми з вами підемо на свято.

Яромир. А ми мало не забули, що сьогодні у школі свято рідної мови!

Ігор. Якби з нами не трапилася така сумна пригода, то ми б з вами на нього і не пішли.

Саша. Звичайно, не пішли б! Ми і не збиралися, бо думали, що все знаємо, а виявилось, що не так уже й багато знаємо, а лінуємося ще більше!

Яромир. Хлопці, а як ви думаєте, та чарівниця — хто вона? І чому вона нам допомогла?

Ігор. Та не знаю, чарівниця та й годі. А хіба що?

Саша. Ой, здається мені, що то не просто чарівниця, а наша вчителька була. Це ж вона зробила так, що ми опинились у зачарованому лісі, а потім, потрудившись добряче, з нього вийшли...

Ігор. Ні, я так не думаю. Як на мене, то я б таких учнів, як ми, не став рятувати або прийшов за ними через днів п’ять, як від нас нічого б не лишилося.

Остап. Ой, можливо, і так, але мені також здається, що то наша вчителька була, бо хтось би інший поступив так, як ти кажеш, тільки не вона, та й посміхалась точно так, як вчителька.

Яромир. Хлопці, нам на свято пора, а там розберемось.

Саша. Саме час, заходимо тихіше, зараз почнеться. Ось бачите,  стільці вільні. Це наші місця!

Хлопці йдуть на свої місця у зал і сідають. На сцену виходять учні.

 

Учень1.  Рідну землю, де живемо,

  Україною ми звемо!

Учень 2. Моя Україна – широкі простори,

  Поля і левади, долини і гори,

  Молитва і пісня, і слово натхненне.

  З чого ж почалась Україна для тебе?

Учень3. Із пісні дитини,

  Що з неба злітає,

  Із рідної мови,

  Що звуками грає.

  З тієї молитви,

  Що мати навчає,

  Твоя Україна себе починає…

Учениця.   Україна… Рідний край… Рідна мова… Скільки почуттів з’єдналися в цих словах, скільки ніжності, любові та ласки! Що може бути для людини дорожчим за рідну мову? Адже мова народу – це не просто звуки, а душа народу, його трепетне слово.

                

Учениця.   Яка чудова рідна мова!

Рідна мово моя, поетична, пісенна,
Пелюсткова і ніжна, як спів солов’я!
Як народу душа, щира, ніжна, натхненна,
Ти найкраща у світі, бо рідна, моя!

Українські пісні ніжно мама співала,
Коли ще в сповитку були діти малі.
Українською мовою благословляла,
Як розходились ми на дороги Землі.

Скільки в мові тепла і палкого кохання!
Туги й щастя дзвінкого і світла душі,
Та іскристої радості і шанування,
Що лиш просто говориш — виходять вірші!

То струмочком біжить, то сміється й співає,
То іскринками гумору враз спалахне.
Скільки слів в тобі є, лиш Господь один знає.
Мово рідна моя, ти як сонце ясне!

Бо слова твої серце уміють зігріти,
Приголубити, втішити можеш одна!
Мово рідна, ну як нам тебе не любити,
Ти весела і ніжна, неначе весна!

Пісня

1-й учень.   Велична, щедра і прекрасна мова!

Прозора, чиста, як гірська вода!

 

2-й учень.  Це України мова барвінкова

Така багата й вічно молода.

 

3-й учень.   О мово, ти, як дивная сопілка,

То звеселяєш, то хвилюєш нас.

 

4-й учень. Тобі вклонялись Леся Українка

І благословенний батько наш Тарас.

 

5-й учень.   Красивий, щедрий, рідний край

І мова наша солов'їна.

Люби, шануй, оберігай

Усе, що зветься Україна.

 

Учень. Ми – діти великого українського народу, коріння якого сягає глибини віків. Древньою і водночас вічно молодою є й наша мова: барвиста, милозвучна, чарівна, солов’їна, калинова. Для нас вона рідна, і ми зобов’язані берегти її, як зіницю ока.

Учень.  «Як парость виноградної лози, плекайте мову…». Ми повинні гідно виконувати цей заповіт.

  Плекаймо кожне слово рідної мови, полімо бур’яни у власному мовленні. Не даймо вмерти рідному слову, не забуваймо його за жодних обставин.

Учень.  Живи, вкраїнське слово, процвітай!

   Моє мале сердечко звеселяй!

   В кожну сім’ю й оселю завітай,

   Де люблять і шанують рідний край.

   Щоб пам’ятали нині і завжди,

   Якого роду донькиі сини.

   Красу своє мови бережи,

   Бо житиме вона – то житимемо й ми!

Учень.   Будемо вивчати мову українську:

      Ніжну, милу, світанкову,

      Ясну чисту, колискову,

      Мелодійну, дзвін котючу,

      Дивну, радісну, співучу,

      Лагідну, живу, казкову,

      Красну, чарівну, шовкову,

      Найдорожчу, добру, власну,

      Мудру, сонячну, прекрасну,

      Солов’їну, барвінкову –

      Українську мову!

Танець

 Учень 1.     Є у кожної дитини

Навіть сиротини,

Наша мова солов'їна.

Наша Україна.

Учень 2. Є з усіх одна країна,

Найрідніша нам усім.

То прекрасна Україна,

Нашого народу дім.

Учень 3.    Я живу на Україні.

Красивіших не знайти країн:

Від Карпат і до Донецька,

Від Азовського до Чорного морів.

 Учень 4. Не цурайтесь, люди, мови.

Не цурайтесь роду,

Як зачахне рідне слово —

Не буде народу.

Учень 5.   Мати, мова, Україна —

От і вся моя родина.

Україна, мати, мова —

Три джерельні вічні слова.

Україна, мова, мати —

Нас повік не роз'єднати.

 

Сценка. Розмова матері – України з доньками.

 

Звучить пісня.

   На сцену підіймаються всі учасники свята. Хлопці з зачарованого лісу  підходять до жінки в українському вбранні.

Саша. Скажіть нам, будь ласка, а хто це зробив так, що ми на початку свята опинилися у зачарованому лісі?

Жінка. А хіба ви ще не зрозуміли? Це ж ви самі і зробили цей ліс! Кожна людина сама собі створює ті ситуації, в які потрапляє, чи не так?

Остап. Правда, хлопці. Дякуємо Вам за добру пораду!

Жінка. Наше свято закінчилось, але мова хай ще сильніше звучить над просторами землі, хай набирає сили і ваги, хай милує серця усіх українців в різних куточках планети, та й не тільки українців, а й усіх людей.

 

Всі Лети, наша мово прекрасна, над світом

У казці, у пісні, у прозі й віршах!
З любов’ю і щирим весняним привітом
Лишайся у добрих і щирих серцях!

 

Пісня

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Сценка.   Розмова матері – України з доньками.

( Дизель – шоу від 24.08.2017р.)

 З давніх – давен, могутній Дніпро ділить Україну на Правобережну та Лівобережну. Вони, як дві сестри, сперечаються, хто більше матері – Україні подобається.

Лівобережна. – Мамулічка, а що таке зрада?

Мати. – А зрада – це таке слово, яке вживають ті найчастіше, хто у чомусь винні.

Правобережна. – Мамо, а ти нас любиш?

М. – Ви, обидві сестрички: Лівобережна, Правобережна. Ви іноді сваритесь, але я вас все одно люблю.

П. – А кого більше? Мене?

Л. – Чи мене?

М. – Однаково, дурненькі. Твої гори ( гладить по голові П.), твої лани (Л.), твої пісні (П.), твоє море (Л.).

        Діти для матері однакові. Ви для мене, як для пташки два крила. Якщо одне поранене, пташка не злетить.

Л. – Ну, а якщо ми сестри, то чому такі різні?

П. – Так, чому?

М. – А це дурні сусіди говорять, що ви різні. Ви ж у мене красиві? (Так.)  Працьовиті? (Так.) Обидві матір любите? (Дуже. Дуже-дуже.) То ж, які ви різні?

Л. – Тоді чому, вона, мені забороняє розмовляти по-російськи?

П. – Нічого, я тобі не забороняю! Я просто хочу, щоб ти вивчила українську мову!

М. – Доню, коли я з тобою розмовляю, ти ж мене розумієш? ( до Л.)

Л. – Розумію.

М. – Значить все добре. Правда, одна з вас більш православна (гладить по голові Л.)

         А друга – католицька (гладить П.).

П. – А, ти?

М. – А, я, переживаю, щоб ви і на цьому ґрунті не посварилися.

Л. – Просто, мені, дуже хочеться дивитися телевізор на російській мові.

М. – А кіно?

Л. – А кіно на українській. Там перевод  прикольніший.

М. – Повір мені, доню, що скоро з’являться дуже прикольні програми. Чесно.

П. – А чому ми не можемо з’єднатися?

М. – Все дуже просто. Скажи (до П.), куди б ти поїхала заробляти?

П. – Ну, звісно, до Європи!

М. – А, ти? (до Л.)

Л. – Ну, понятно куда. (нахиляє голову вбік)

М. – А матері, хто залишиться допомагати по господарству?

Л. – Так, мамочко, ти так багато працюєш!

П. – Так. І всіх годуєш.

Л. – А чому, тобі, ніхто не допомагає? Наприклад, сусіди…

М. – Толку з тих сусідів. Дала поняньчити вашого брата, так вони його собі забрали. Як яничари.

Л. – Шкода. А я його так любила.

П. – І, я, також.

М. – Значить повернеться … Якщо побачить, що жити у нас стало краще, і живемо ми в мирі і злагоді. Тоді він обов’язково повернеться.  А,я, все-все для вас куплю. Я вас найбільше  люблю. Я за вас життя віддам.

Л. – Ми, зрозуміли. Мир? (мізинчиком хоче помиритися)

П. – Мир! (мізинчиком миряться)

Л. – А, що ж нам далі робити?

М. – Дітей народжуйте, виховуйте, вчіть їх любити Україну так, як я люблю вас. Тому, що любити Україну потрібно не язиком, навіть не мовою, а серцем і душею!

Пісня