Сценарій святкового вечора, присвяченому річниці народин Тараса Шевченка

Сценарій святкового заходу, присвяченого роковинам від дня народин Тараса Шевченка.

Рекомендовано для учнів 9-11 класів

(захід проводиться у формі спогадів зрілого Тараса Шевченка, який сидить за столом, щось пише, міркує, пригадує, а поряд оживають картини з його життя).

Ведуча. Є дні, що минають і непомітно і зникають без сліду. Нічого не залишають по собі, нічого не знаменують собою. Але є день, що ніколи не минає, що завжди з нами. Бо він увібрав у себе безсмертне дихання душі. Бо він такий великий і незбагненний як життєдайний дощ, як весняний вітер, як щедре сонце. Україна у долі своїй має такий день – 9 березня. З минулого віку і до наших часу, і далі - в майбутнє, у нові віки. День який явив світові Шевченка – великого сина великого народу. Був то вже не день, а вечір. На околиці села Моринці стояла старенька хата. То була, мабуть, найгірша хата в селі: кривобока, стара, стіни повигинались, солома на покрівлі потемніла, потрухла, мохом узялась, почорнів від диму вивід; од вітру порозлазилась, дірки світять голими латами. Ось у цій хаті пізно вечором засвітилось самотнє віконечко. А на небі засяяла нова зоря – на землю прийшло нове життя, народилося дитя. Тим дитям був Тарас Шевченко. Для батьків – маленьке щастя, для пана – новий кріпак, а для України – славетний син! З того часу минуло вже 200 років, але він і досі з нами, його неспокійний дух витає над українською землею. Бо не виконали нащадки заповіт «велета у царстві» слова, духу, душі, думки української. А сьогодні він сам завітав до нас, він сам переповість нам свій нелегкий життєвий шлях. Та перш, ніж він сюди прийде мусимо попередити:

 

(Учень або учениця зачитує поезію Ліни Костенко «Кобзарю, знаєш, нелегка епоха»).

Кобзарю, знаєш, нелегка епоха

Цей двадцять перший невгомонний вік.

Завихрень – безліч, тиші – анітрохи,

А струсам різним утрачаєш лік.

Звичайні норми починають старіти,

Тривожний пошук зводиться в закон,

Коли стоїть історія на старті

Перед ривком в космічний стадіон.

Вона грудьми на фініші розірве

Чумацький шлях, мов стрічку золоту.

І, невагома, у блакитній прірві

відчує враз вагому самоту.

І позивні прокотяться луною

крізь далі неосяжно-голубі...

А як же ми,

співці краси земної?

Чи голоси у нас не заслабі?

Чи не потонуть у вітрах простору?

Чи сприймуть сенс новітньої краси?

Тарас гранітний дивиться суворо:

— А ви гартуйте ваші голоси!

Не пустослів'ям пишним та барвистим,

не скаргами,

не белькотом надій,

не криком,

не переспівом на місці,

а заспівом в дорозі нелегкій.

Бо пам'ятайте,

що на цій планеті,

відколи сотворив її пан Бог,

ще не було епохи для поетів,

але були поети для епох!

 

Тарас Шевченко (сидить за столом, перед ним папір, про щось думає): Думи мої, думи мої. Як же ви мене обсіли. Ні на хвильку спокою не даєте, завихрюєте бурю в душі, переслідуєте навіть уві сні. Все мені болить, все мене тривожить, печаль глибоко вкоренилась і мов важкий камінь на груди хтось поклав і давить, давить, дихати не дає. А пам’ятаю, як в дитинстві бувало. Хоч тяжким було наше життя дитяче кріпацьке, але ми вміли знаходити щастя в найменшому. А головне – знали дорогу до нього (замислюється).

 

(Виходить хлопчик і дівчинка – Тарас і Оксана).

 

Оксана: Тарасику, а може не підемо. То ж так далеко. А вже скоро стемніє. Як повертатися будемо.

Тарас: Оксанко! І не соромно. Чого ж ти боїшся, я тебе від усіх захищу. А йти зовсім не далеко. Це ж отсей горбок перейти, а там і ті стовпи залізні, що небо підпирають.

Оксана: А що ми їсти будемо?

Тарас: Та не хвилюйся, я ж взяв в дорогу добрий кусень хліба.

Оксана: А що ми робитимемо, як до стовпів дійдемо?

Тарас: А ми заховаємось за стовпом і дочекаємось вечора. Бабуся каже, що вечором сонечко повертається додому спочити. А його доня відчиняє йому браму. От ми тоді тихенько й прокрадемося до його дому. Тільки тихенько. Щоб ти не плакала. Не смій і писнути.

Оксана: Ех… Добре. Не плакатиму. А що ми далі робитимемо?

Тарас: Як це що? Проситимемо у сонечка все, що захочемо. Ти вже вирішила, що попросиш?

Оксана: Не знаю. Може нові стрічки. Такі гарні, барвисті… А ти?

Тарас: Не скажу. Це таємниця!

Оксана: Ну скажи, скажи, а то заплачу.

Тарас: Ну добре! Скажу. Бабуся казали, у сонечка є чарівні яблучка. Хто те яблучко отримає – все життя щасливим буде. Я попрошу в нього таке яблучко. Воно допоможе не тільки мені, а й усій моїй сім’ї щасливими стати!

Оксана: І я! І я! Я теж хочу таке яблучко!

Тарас: Тоді вперед!

 

(Діти, побравшись за руки, вибігають).

 

Ведучий: Чи задалеко ті стовпи були, чи якась перешкода спіткала дітей на шляху. Та не отримали вони чарівних яблучок. Не подарувала їм доля щастя. Зате на біди й негаразди щедрою була. Особливо до Тараса.

 

Тарас (за столом): Дійсно, не знайшли ми з Оксанкою щастя, мало зазнали радості. Єдиною розрадою було щире матусине слово. Однак і воно лунало не довго…

 

(Виходить малий Тарас і його мати – дівчина в хустині та національному одязі).

 

Тарас: Матусю! А правда, що небо на залізних стовпах тримається?

Мати: Так, мій синочку, правда.

Тарас: А чому так багато зірок на небі?

Мати: Це коли людина на світ приходить – Бог свічку запалює, і горить та свічка, поки людина не помре. А як помре, свічка гасне, зірочка падає. Бачив?

Тарас: Бачив, матусю, бачив… Матусечко, а чому одні зірочки ясні, великі, а другі ледь видно?

Мати: Бо коли людина зла, заздрісна, скупа, її свічка ледь-ледь тліє. А коли добра, любить людей, творить їм добро, тоді свічка такої людини світить ясно і світло її далеко видно.

Тарас: Матусю, я буду добрим. Я хочу, щоб моя свічечка світила найясніше.

Мати: Старайся, мій синочку!

 

Ведучий: Найясніше світила зоря Тараса. Світло її було видно не лише в Україні, а й по цілому світу. Та не довго, швидко згасла, впала. Ще швидше потухло світло зорі матері Кобзаря.

 

Тарас: Рано я став сиротою. Спочатку мати, а потім і батько повмирали від лихої долі. А нас сиротят залишили на поталу світові. Знаєте, бували часи, коли злився на них, звинувачував, інколи навіть злився на Бога. Я не розумів, чому одним людям Він дає все, а в інших – забирає останнє. Та згодом зрозумів. Він дійсно люблячий батько. А кожен батько прагне, щоб його дитина була найкращою у всьому. Тому й дає їй випробування, щоб дитина постійно вдосконалювалась. У мене забрав найрідніших людей. Я жив з лютою мачухою. І завжди хотів вчитись. Тому й віддали мене в науку до дяка. Ох, нелегка то була наука…

 

(Виходять двоє – Тарас і дяк):

 

Дяк: Та що ти собі думаєш? Прийшов сюди і розказує мені, як навчати?

Тарас: Та я, та я, просто вчитися хочу.

Дяк: Вчитись він хоче! Та що ти тямиш в науці? Та хто ти такий? Робитимеш, що скажу. А ні, то намну чуба і спину різками змалюю. Дармоїд проклятий. Вчитися хоче? А хату ти вимів? А картоплі начистив? А води наносив?

Тарас: Та я ж…

Дяк: Нічого чути не хочу. Вчитись йому захотілося. А на коліна на гречку? Дров чому не наносив? Тобі б лиш готову миску та ложку подати? Зараз я до тебе візьмусь! Зараз навчу!

 

(Тарас вибігає, дяк женеться за ним).

 

Тарас: Ось така була моя наука. Та й вона тривала недовго. Вмерла моя мати, а за нею  батько. Отоді й вирішили ми з Оксанкою щастя шукати…

Ведучий: Щастя не знайшли.

Тарас: Неприхильною була до мене доля. Якщо й появлялось якесь щастя – неодмінно забирала. Спочатку батьків, а потім і Оксанку. Так, так, ту саму Оксанку, з якою ми шукали щастя. Ту Оксанку, яка була відрадою в дитинстві. Ту Оксанку, яка стала першим коханням. Нещасливим коханням. Бо й Оксанку життя не милувало. Та наче сьогодні бачу картину: вечоріє, природа готується до сну, а ми з Оксанкою пасемо ягнят.

 

(Виходить хлопчик з дівчиною)

 

Хлопчик цитує вірш «Мені тринадцятий минало»:

Мені тринадцятий минало. 

Я пас ягнята за селом. 

Чи то так сонечко сіяло, 

Чи так мені чого було? 

Мені так любо, любо стало, 

Неначе в бога ...... 

Уже покликали до паю, 

А я собі у бур'яні 

Молюся богу... І не знаю, 

Чого маленькому мені 

Тоді так приязно молилось, 

Чого так весело було? 

Господнє небо, і село, 

Ягня, здається, веселилось! 

І сонце гріло, не пекло! 

Та недовго сонце гріло, 

Недовго молилось... 

Запекло, почервоніло 

І рай запалило. 

Мов прокинувся, дивлюся: 

Село почорніло, 

Боже небо голубеє 

І те помарніло. 

Поглянув я на ягнята! 

Не мої ягнята! 

Обернувся я на хати — 

Нема в мене хати! 

Не дав мені бог нічого!.. 

І хлинули сльози, 

Тяжкі сльози!.. А дівчина 

При самій дорозі 

Недалеко коло мене 

Плоскінь вибирала, 

Та й почула, що я плачу. 

Прийшла, привітала, 

Утирала мої сльози 

І поцілувала ..... 

Неначе сонце засіяло, 

Неначе все на світі стало 

Моє... лани, гаї, сади!.. 

І ми, жартуючи, погнали 

Чужі ягнята до води.

Оксана: Чом же ти плачеш? Ох дурненький Тарасе! Давай я сльози витру. Не сумуй, Тарасику, адже кажуть, найкраще від усіх ти читаєш, найкраще від усіх співаєш, ще й кажуть, малюєш! От здійсниться твоя мрія і станеш ти малярем! Еге ж?

Тарас: Еге ж! Малярем!

Оксана: І ти розмалюєш нашу хату.

Тарас: Еге ж! А всі кажуть, що я ледащо і ні на що не здатний. Ні, я не ледащо. Я буду-таки малярем.

Оксана: Авжеж, будеш! А що ти ледащо – то правда! Дивись, де твої ягнята! Ой, бідні ягняточка, що чабан у них такий. Вони ж пити хочуть!

 

(Виходять)

 

Ведучий: З дитячих років у Шевченка особливо помітною була пристрасть до малювання: де тільки можна було, на стінах, дверях, воротях, завжди малював вуглиною чи крейдою. У школі, коли він уже міг дістати папір і олівець, ця пристрасть розвинулась у нього ще більше. Підтримуваний цією пристрастю Шевченко йшов усе життя. Вона привела його до Петербурга, де Кобзар знайомиться із земляком-художником Сошенком, байкарем Гребінкою, художниками Брюлловим, Венеціановим, поетом Жуковським. Вони побачили великі здібності молодого художника.

 

Тарас: Незабутнім у моєму житті став день 22 квітня 1838 року. В цей день я став вільним. Мої друзі подарували мені волю. Переді мною відкрився широкий шлях у мистецтво. А у 1840 році сталася подія, яка знаменувала моє народження в ролі Поета. Вийшов мій Кобзар. Я насолоджувався свободою. Я міг вільно творити. Я нарешті був щасливий. Але потім я тяжко захворів. Це сталося у 1845 році, коли я гостював у свого друга Андрія Козачковського. Мій стан погіршувався. І тоді я відчув гостру потребу сказати останнє слово рідному народові, закликати його до боротьби за нову, вільну державу. Так з’явився мій «Заповіт».

 

(Учень декламує «Заповіт»)

 

Тарас: Та мій організм переміг хворобу. Ще не всю чашу горя я випив, доля готувала ще багато поневірянь. Та не думайте, що тільки горе мене переслідувало. Були й миті щастя. Недовгі, але були. Це були миті, коли я закохувався. У мене були симпатії, але справжнє кохання приходило тричі. Я по-справжньому любив Оксанку, Ликеру та Ганну. Однак не судилося зазнати сімейного щастя.

Оксана:

Я — Оксана, вічна твоя рана, 

Журна вишня в золотих роях. 

Я твоя надія і омана. 

Іскра нероздмухана твоя.

Я тебе чекала роки й роки. 

Райдугу пускала з рукава. 

На твої задумані мороки, 

На твої огрозені слова.

Я б тобі схилилася на груди, 

Замість терну розсівала б мак. 

Та мені зв’язали руки люди. 

“Хай страждає, — кажуть, — треба так.

Хай у ньому сльози доспівають 

У ненависть, в покару, в вогні”. 

І мене, знеславлену, пускають, 

Щоб ридали вірші по мені.

Я — Оксана, вічна твоя рана, 

Журна вишня в золотих роях. 

Я твоя надія і омана. 

Іскра нероздмухана твоя.

Тарас: Ми вкупочці колись росли,

Маленькими собі любились,

А матері на нас дивились,

Та говорили, що колись

Одружимо їх. Не вгадали

Старі зарані повмирали,

А ми малими розійшлись,

Та вже й не сходились ніколи.

Мене по волі і неволі

Носило всюди.

 

Ганна:

Я Ганна, Ганна. Просто жінка я.

П’ять букв у слові – ну куди простіше?

Я ніжна, я кохана, я твоя,

Я та, яка на світі найрідніша.

Сумна і ніжна. Мовчазна і ні.

Я та, якій протягують долоні…

Я палена у відьомськім вогні,

Я писана у золотій іконі…

Я просто жінка. Грішна і свята,

Слабка і сильна, сіра і яскрава.

Я просто жінка, просто жінка. Та,

Якій потрібно щастя, а не слава.

А просто жінка, не боготвори,

І грішну душу не піднось до неба,

І про любов мені не говори,

Бо не люблю тебе, мені тебе не треба!

 

Тарас:

Якби зустрілися ми знову,

Чи ти злякалася б, чи ні?

Якеє тихеє ти слово  

Тоді б промовила мені?

 

Ликера:

Я Ликера! Ликера кохана!

Твоя люба, твій друг і любов.

Твого щастя незгоєна рана,

Твоє мрія, нездійснена знов!

Одвічні протилежності в житті,

Кружила заметіль навколо доль,

Заплуталось кохання в крижаній імлі,

Але серед снігів, снігів, снігів

Ішла у мрії я, твоя зоря весни.

 

Тарас:

Поставлю хату і кімнату,

Садок – райочок насаджу.

Посиджу я і походжу

В своїй маленькій благодаті.

Та в однині – самотині

В садочку буду спочивати.

Присняться діточки мені,

Веселая присниться мати,

Давнє – колишній та, ясний

Присниться сон мені!.. і ти!..

Ні, я не буду спочивати,

Бо й т приснишся. І в малий

Райочок мій спідтиха-тиха

Підкрадешся. Наробиш лиха...

Запалиш рай мій самотний…

 

Ведучий: Ликера відкинула любов Шевченка. Відкинула, але не забула. Через 44 роки після його смерті вона приїхала в Канів, І прийшла на могилу Кобзаря. З того часу відвідувала її щоденно, аж до кінця своїх днів..

 

Тарас: Не здійснилась моя мрія. Не побудував я ні хати, ані садочок не насадив, не одружився навіть на чортовій сестрі, дітей не виростив. Натомість у мене забрали волю, відправили у заслання. І за що? За те, що любив свій народ, за те, що вболівав за долю України. Чи за те, що хотів усім щастя? Та й тепер, за 200 років нічого бачу не змінилось:

Кругом неправда і неволя,

Народ замучений мовчить.

І на апостольськім престолі

Чернець годований сидить.

Людською кровію шинкує

І Рай у найми оддає!

Тому іду від Вас діти! Все, що міг – я зробив для України. Тепер справа за Вами! Прощавайте!

Ведучий: Поета не стало. Згасла свічка його життя. Але залишилось слово, яке не має обмежень  просторі, бо воно злітає все вище і вище, до вершин духу генія, де немає розбитих мрій, надій, розчарувань.

По одному виходять діти зі словами:

Ми пам’ятаємо тебе, Тарасе.

Ми віримо тобі, Тарасе.

Ми слухаємо тебе, Тарасе.

Ми поважаємо тебе, Тарасе.

Ми надіємось на тебе, Тарасе.

Ми уповаємо на тебе, Тарасе.

Ми захоплюємось тобою, Тарасе.

Ми виконаєм твій заповіт, Тарасе.

Ми любимо тебе, Тарасе.

Ми вклоняємось тобі, Тарасе.