Сценарій театралізованого вечора "Голодомор"

Голодомор

Вступ – відео.

Ведуча 1: Пам'яті мільйонів українських селян, які загинули мучениць­кою смертю від голоду, заподіяного сталінським тоталітаризмом у 1932-1933 роках. Пам'яті українських сіл і хуторів, які щезли з лику землі після найбільшої трагедії XX століття, присвячуються ця хвилина мовчання.

хвилина мовчання

Ведуча 2: 22 місяці голоду – штучного, рукотворного. Він став глобальною катастрофою 20 сторіччя. З тих далеких 30-х років промовляє до нас правда народу, розіпнута на хрестах його доля, через свідчення очевидців, зі сторінок художніх творів і фільмів.

Ведуча 1: Пам’ятаємо , що зимою 1932-1933 років помирало в Україні 17 чоловік на хвилину, 25 тисяч людей щодня…

Ведуча 2: Бавиться люттю гнів.

Знаєш, що значить сваволя?

….Смерть

За п’ять колосків

Із власного поля!

(забивка)

(Хата. мати й дитина. Заходить активіст)

Акт.: То як, Олька, в колгосп підеш?

Мати: До вас, ледарів, не піду.

Акт.: Дурна ти. В куркулі запишуть – до Сибіру відправлять. А малу саму в селі кинуть. Тобі ж до куркулів не далеко. Чи думаєш, в селі забули, як ти чоботи продавала?! Торгашка ти натуральна… Ти дякуй, що тебе в середняки записали.

Мати: Зато ти, Семене, нічого не мав, а тепер – активіст?!

Акт.: (розлючено) Хліб свій давай! Швидко!!!... Ну добре, сам заберу!… (йде в хату, шукає хліб, знаходить, забирає)

Мати: Семене, зжалься!! Залиш останнє! Дитині залиш!!!

(забивка)  

Ведуча 1: Ще в жовтні 1932 р. партійно-дер­жавна верхівка прийняла холоднокровне рішення: вийти з кризи шляхом кон­фіскації запасів зерна у хлібовиробній галузі.

Ведуча 2:  Представники місцевої влади організували у селах спеціальні бригади, які ви­кликали по одному майже всіх селян, вимагали негайно відвезти на станцію мі­шок зерна. Відпускали тільки після того, як селянин погоджувався. За нездачу  зер­на позбавляли волі на 10 років.  Це була не хлібоздача, це був розбій. Деякі селяни-бід­няки накладали на себе руки.  

(виходять активіст і селянин)

Активіст шукає в землі заховане жито.

Акт.: Так, тут щось є. Копай.

Селянин: Так то ж, щоб посіяти… Як же я ваш план виконаю, якщо не посію?!

Акт.: У нас недостача, а ти зерно ховаєш від держави?!

Сел.: Семене, ти ж знаєш, що то останнє! Зжалься! Ти ж дітей моїх на голодну смерть нарікаєш!

(акт. забирає мішок)

Активіст: Бачиш? Тепер і ти нічого не маєш.

(йдуть)

 Ведуча 1: Люди вмирали всю зиму. Але документи засвідчують, що масове ви­ми­рання села почалося фактично на початку березня 1933 р. Коли розтанув сніг, почався справжній голод. У людей розпухли обличчя, но­ги та животи. Вони не могли втримати сечі… і тепер усе геть начисто поїли.

Ведуча 2: Ло­вили мишей, щурів, горобців, мурашок, земляних хробаків. Мололи кістки на бо­рошно і робили те саме зі шкірами та підошвами від взуття. Обтинали старі шку­ри та хутра, щоб приготувати якусь подобу “локшини”, і варили клей. А коли за­зеленіла трава, почали викопувати коріння, їсти листя та бруньки. Вживали все, що було: кульбабу, реп’яхи, проліски, іван-чай, амарант та кропиву…

(забивка)

(Хлопчик біля тину ловить мишку. Приносить в хату до тата.)

Хлопчик: Тату, я пацючка впіймав

(тато забирає пацюка, жадібно їсть)

Хлопчик: Тату, будь ласка, дайте хоч раз вкусити…

Тато: … Злови… то й будеш їсти…

(аудіо молитва дитини)

Ведуча 1: Грудень…трупень… січень… могилень… вересень… розбоєнь,. Жовтень – худень. А ли­сто­пад – пухлень.. Лютий – людоїдень, березень – пустирень, квітень – чумень..

Ведуча 2: Наприкінці зими 1933 року  голод  на  Україні  набув  велетенських розмірів. Намагаючись урятуватися, тисячі селян ішли в міста, де навесні скасували хлібні карточки і можна було купити хліб. Проте сільським жителям хліб не продавали. Дороги, що вели до міст, були заблоковані, проте тисячі селян усе ж пробирались туди та, не знаходячи довгожданого порятунку, вмирали прямо на вулицях. Доведені до відчаю, люди їли жаб, трупи коней, вбивали і їли один одного, а найстрашніше – батьки їли своїх дітей.

(Дві жінки. Одна в хаті молиться.

Заходить інша)

Жінка: Наталю, а де твоя Орися?

Наталя: … Не знаю… Пішла кудись…

(Жінка дивиться на піч, потихеньку підходить до неї, дістає чугунок. Дивиться на Наталю, біжить до ікони, починає молитися).

Наталя повільно йде.

Жінка: Як… Як же ти…. Як ти могла??!!! (плаче на колінах)

(аудіо жінка запис)

Лера:

Загупало в двері прикладом, заграло, зашкрябало в шибку.

• Ану одчиняй, молодице, чого ти там криєшся в хаті?
• Застукало в серці, різнуло: ой горе! Це ж гості до мене.

Та чим же я буду вітати – іще ж не вварився синочок...

Біжить, одмикає сінешні, гостям уклоняється низько.

Гостей вона просить – сама ж замикає за ними.

Проходять солдати у хату; один з них писати сідає,

Два інших стають коло печі, а два при рушницях на дверях.

• Ну як же живеш, молодице? Показуй, що вариш-готуєш? –

Стоїть молодиця – ні з місця – і тільки всміхається  чудно.

Горщок витягають із печі, в нім скрючені пальчики видно.

Знаходять одрізані ноги, реберця, намочені в цебрі,

І синю головку під ситом, що вже почала протухати.

Стоїть молодиця – ні з місця – і тільки всміхається 

                                                                                    Страшно.

• Ну як же живеш, молодице? Чого ти мовчиш, не

                                                                                Говориш?

• Отак і живу я... – та й змовкла. Ой чий же це голос у неї?
• Хрипкий, а тремтючий, веселий. – Та так і живу, -

                                                                            проспівала. –

Хіба ж то йому я не мати? Чи їсти, скажіть, не хотілось?

Ви хочете їсти? Сідайте. Між вами і я молодая.

Повірите, люде, їй-богу: - отак тільки тут полоснула –

Затіпалось зразу і стихло. Повірите, люде, – їй  богу...

Отак і живу, – проспівала. – Отак удова молодая, –  

І раптом уся затрусилась, мов щось би вона пригадала.

Очима так дико по хаті і кинулась вся до синочка.

Голівку вона йому гладить і ротика стулює міцно;

Заплакала б тяжко – не може, лиш б’ється об піл головою:

• Синочку, дитя моє любе! Ой що ж я з тобою зробила! –

Солдати підводять нещасну, її освіжають водою.

А писар все пише, все пише – та  сльози писать заважають.

Свічка «Мамо, мамо»

Ведуча 1: Прости, небо! Прости, земле! Простіть, зорі! Всі сили земні й небесні, простіть муку і бо­жевілля мого народу! Ту моторошну дику ніч, усі жа­хи, небачені від Сотворіння Світу, простіть!

Ведуча 2: Світ мав би розколотися надвоє, сонце мало б перестати світити, земля перевернутися від того, що це було на Землі. Але світ не розколовся, Земля обертається як їй належить, і ми ходимо по ній зі своїми тривогами і надіями. Ми — єдині спадкоємці всього, що було.

Ведуча 1: Ми  закликаємо усіх присутніх згадати у своїх молитвах усіх тих, хто страждав і помер під час великого Голодомору. Хай же пам’ять про всіх невинно убієнних згуртує нас, живих, дасть нам силу та волю, мудрість і наснагу для зміцнення власної держави, на власній землі!

Ведуча 2: Запрошуємо приєднатись до всеукраїнської акції «Засвіти свічку». Хай кожен з вас у суботу о 16.00 запалить свічку пам’яті в знак вшанування невинно замученого голодом українського народу.