(Лірична драма І.Франка «Зів’яле листя)

 

 

 

 

 

Сценарій театрального дійства

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                                                              Майданій Т.С.

 

 

 

 

 

 

Зів’ялі листки кохання

(Лірична драма І.Франка «Зів’яле листя»)

                                                         /сценарій театрального дійства/

 

 

МЕТА: поглибити знання про життя та творчість І.Франка; з’ясувати особливості почуттів та майстерність їх втілення у зб. «Зів’яле листя»; виховувати чистоту і благородство почуттів, розуміння неперевершеної краси інтимної лірики І.Франка; через художнє слово поета розкрити його духовне багатство та велич, трагедію нерозділеної любові

ОБЛАДНАННЯ: виставка творів І.Франка, ілюстрований матеріал, портрет поета у рушнику та квітах, запалена свіча, стіни і підлога –у жовтому листі, справа – три стільці для жінок, яких кохав Франко

 

Епіграф: Я понесу тебе в

                                      душі на дні,

Облиту чаром свіжості й

                               любові,

Твою красу я переллю в

                               пісні…

І.Франко

/Звучить мелодія пісні «Червона калино, чого в лузі гнешся…»/

Учитель:

Якщо духовне життя народу порівняти з багатою, розлогою кроною, т о постать Каменяра – це міцний стовбур, який понад сорок років тримав на собі цю крону на межі двох століть – ХІХ і ХХ.

     Його називають академією в одній особі, бо перу Франка належить близько  500 праць найрізноманітніших жанрів. Найповніше видання  в Україні – 50 томів, але все написане Франком не вміститься, мабуть і в 100 томах.

Тільки людина з добрим і чуйним серцем, роботяща і вольова, може бути справжнім патріотом і громадянином  своєї держави , може по-справжньому її любити і захищати, відстоювати її інтереси і приносити велику користь.  Таким великим патріотом і був І.Франко, який понад усе любив Україну, оспівував її красу і неповторність, переймався болями рідного народу.

Перегортаючи сторінки творчості І.Франка, ми прагнемо збагнути й осягти багатогранний талант цієї людини. Це діамант, який щоразу виблискує новими гранями, дивуючи нас, зачаровуючи…

Всьому світові відома громадянська лірика поета,  що будить сумління, допомагає вистояти в будь-яких життєвих випробуваннях, кличе на боротьбу. Всім знайомі патріотичні вірші Каменяра, не один відкрив для себе Франка-трибуна. Але мало кому відомий Іван Франко як людина палкого серця, високих поривів та щирої  душі.

Така вже доля поетів – жити і вмирати, любити і страждати привселюдно. Поети відходять у вічність, лишаючи свої шедеври, сповнені гарячих почуттів і життєвого драматизму. Таким шедевром є збірка Івана Франка «Зів’яле листя» - лірична драма, драма почуттів…

 /Звучить пісня «Вкінці греблі шумлять верби»/

Учениця:

“Зів’яле листя”… Важко знайти у світовій літературі більш хвилюючу поетичну розповідь про страждання людської душі, зраненої життєвими негодами і нещасливим коханням.

Більш ніж сто літ ця книжка бентежить людські серця, обпікає вогнем пристрастей, болем нерозділеного кохання. Найбільші таємниці своєї душі поет довірив світові, нам з вами. Кожен вірш – це відлуння великої драми охання. Отже, давайте перегорнемо сторінки збірки “Зівяле листя”…

Учень:

Кохання звучить у всі віки, у всі роки однаково трепетно. Від одного цього слова віє чаруванням, ніжністю, сердечною щирістю. “Скільки неосяжного в цім слові! Який океан в єдиній сльозі! Яке небо в єдиному зітханні! Яка блискавка в єдиному дотику! Яка вічність в єдиній меті! – писав Анатоль Франс.

Поети і художники, філософи і вчені намагалися віками і намагаються сьогодні проникнути у загадкову сутність кохання, намалювати вигадливу картину його проявів. Кохання, як всеохоплююче почуття, полонить людину, підносить її, духовно і морально очищує, збагачує її душу. “ У світі зла, глупства, непевності і сумнівів, що звуться існуванням, - писав Г.Сенкевич,- є одна річ, для якої ще варто жити, і яка, без сумніву, могутня, як смерть: це кохання”.

Учениця:

“Любов довго терпить, милосердсвує, любов не заздрить, любов не зазнається, не гордиться, не безчинствує, не шукає свого, не роздратовується, не мислить зла, не радіє неправді, усе покриває, усьому вірить, усього надіється, все переносить…” – так говорить Християнство у Першому посланні до Коринтян.

Між тим кохання – це не тільки блаженство і високий злет духу, а й пекельні муки, і знемога духу. Навіть розділене, воно не є лише насолодою, зачаруванням. В реальності ці емоційні поривання поєднуються з тривогою, тугою, муками ревнощів, неспокоєм, стражданням. Г. Гейне говорив: “Янголи називають це небесною відрадою, дияволи – пекельною мукою, люди – коханням”.

Учень:

110 років тому , у 1896 році , сорокалітній І.Франко видає у Львові окремою книжечкою збірку “Зівяле листя”. Назвав автор свій витвір досить вдало, оскільки основним мотивом віршів був смуток, жаль за навіки втраченим коханням.

У передмові до цього видання Франко писав, що вміщені у збірці вірші належать молодому чоловікові, який через любовну трагедію покінчив життя самогубством: “Герой отсих віршів, - писав Франко, - небіжчик. Був се чоловік  слабкої волі  та буйної фантазії, з глибоким чуттям, та мало спосібний до практичного життя. Герой отсих віршів раз у своїм житті спромігся на рішучий крок – пустив собі кулю в лоб…

Пощо? Чи варто було трудитися, щоб пустити в світ пару жмутків зів’ялого листя, вкинути в круговорот нашого сучасного життя кілька крапель, затруєних песимізмом, а швидше безнадійністю, розпукою та безрадністю?..” Орієнтуючись на таку версію, Франко визначив жанр “Зів’ялого листя” як ліричну драму і передмову закінчив словами Гетевого Вертера “Будь мужньою людиною і не йди моїм слідом”.

Але в дійсності ніякого самогубця не було, вірші належали перу Франка, багато з них мали автобіографічний характер.

Учениця:

Збірка складалася з трьох розділів, образно названих жмутками “Зів’ялого листя”, три великих кохання в житті поета: Ольга Рошкевич, Юзефа Дзвонковська, Целіна Журовська…

/Входить дівчина у білому вбранні – Ольга Рошкевич. Сідає

мовчки на перший стілець/

Учень:

Тричі мені являлася любов.

Одна несміла, як лілея, біла,

З зітхання й мрій уткана, із обснов

Сріблястих, мов метелик підлетіла.

Купав її в рожевих блисках май,

На пурпуровій хмарці вранці сіла

І бачила довкола рай і рай!

Вона була невинна, як дитина,

Пахуча, як розцвілий свіжо гай…

Учениця:

Хто ж була та “біла лілея”, виткана із юнацького зітхання і палких мрій?..

Безмежнеє поле в сніжному завою,

Ох, дай мені обширу й волі!

Я сам серед тебе, лиш кінь підо мною

І в серці нестерпнії болі

 

Неси ж мене, коню, по чистому полю,

Як вихор, що тутка гуляє,

А чень утечу я від лютого болю,

 Що серце моє  розриває?

Учениця:

Ольга Рошкевич… Перша і найболючіша любов Франка . Він кохав її усе життя. Так, усе життя. Не якихось 10 років, як запевняють окремі дослідники. Ідеал жінки для Франка – жінка у повному розумінні цього слова, жінка-людина, жінка – мисляча, розумна, чесна і переконана. “А ще до цього загального ідеалу,- писав Франко, - слід додати жінку люблячу, сердечну, щиру…”  Ідеал ніколи не перестає бути ідеалом, навіть якщо його і втрачають.

Чому не смієшся ніколи?

Чи в твойому серці зима,

І горе зморозило душу,

Що сміху у горлі нема?

Чому не смієшся ніколи?

Чи, може, лежить який гріх

Великий на твоїм сумлінні

І здавлює радісний сміх?

Лежить якийсь смуток таємний

На твоїм чудовім чолі,

І усміх твій – наче під осінь

Всміхається сонце у млі.

        /Звучить пісня “Червона калино, чого в лузі гнешся?/

Учень:

Драма Ольги  Рошкевич  та Івана Франка  - типова для минулого. Суспільство відкинуло його від себе, а її  посадило біля домашнього вогнища. Він сплів зі свого болю поезії, вона на сім замків замкнула своє горе.

Так, ти одна моя правдивая любов,

Та, що не суджено в житті їй вдовольниться,

Та найтайніший той порив, що будить кров,

Підносить грудь, та ба – ніколи не сповниться.

 

Цей відчайдушний порив закоханого серця, голос любові, що поміщається в тихому закутку грудей, озвався в поетичному слові Франка. Чисте, правдиве освідчення, надія і безнадія.

Учениця:

Велику роль в історії кохання Івана та Ольги зіграв Михайло Рошкевич, батько Ольги – жорстокий у поведінці, “тверда рука”, точніше, деспот, від гніву якого в хаті всі тремтіли. “Що там Франко?! – роздумував отець Рошкевич,- молодий хлопець, якому голову закрутив той соціалізм. Що він бачить? От поживе, покрутиться на світі , тоді й набереться розуму. Молоде ще… Правда, що не кажіть, а розуму йому не бракує. Але як в шановному товаристві слід поводитись – не знає, одягнутись, як треба, не вміє… Проте з таким розумом бути йому щонайменше університетським професором…”

Що ж , отець не проти, щоб Ольга стала дружиною Франка, професора. А може, він послом буде, а може, міністром?.. До того ж по всьому видно, що Франко не хоче ніякого посагу… Отець Рошкевич не скупився на гарні слова про Франка: скромний, а який мудрий, який порядний…

Та мрії про кар’єру зятя розвіялись, коли Рошкевич довідався про арешт Франка… “за соціалізм”… Про шлюб Франка з Ольгою не могло бути й мови!

Учень:

І, можливо, трагедії не було б , якби доля, котра послала Ользі важкі випробування, дала їй характер слабкий. Ольга покорилась би волі батька. Але вона мала характер сильний, котрий ломиться, як казав Франко, а не гнеться. Вона і слухати не хотіла, щоб розірвати відносини з Франком. “Або Франко, або монастир”,- твердо заявила вона. Вона виїжджає на зиму до Іваниківки коло Станіслава, а звідти до Львова. До Франка.

В її листах ще повно надії на спільне життя і щасливе майбутнє. В кожному листі рясніє від слів “коханий”,  “кохана”, “любий”, “люба”. Ольга відтоді в листах почне підписуватись “Твоя наречена Ольга”

/Входить юнак (Франко) з листами в руках./

Франко:

“Ах, ось я побачив Вас… Ольго, кажу лише, що почуваюсь тепер здоровим, зовсім здоровим, легким, вільним, що бачу перед собою світ відкритим… Змилосердіться наді мною і не забороняйте мені бодай деколи до Вас написати…

Мій боже, як маю запевнити Вас, як маю заприсягтися, що ні на хвилину про Вас не забув, ні не забуду? Будьте певні, що й ,  де б я не був – у Львові чи у Відні, Ви завжди зостанетесь провідною зіркою моїх діл, межею, до якої простую працею,  вірністю і чесністю…

Моя рука дрижить. В цю хвилину пересуваються переді мною усі роки нашого знайомства, почавши від того вечора, коли Ви сказали мені: “Сподівайтесь, що все буде добре”, дотепер. Так, я надіявся на взаємне кохання з Вашого боку. Були дні, коли я був такий сміливий з Вами, що я усно говорив Вам про це, - але й тоді Ви завжди говорили: “Пізніше, пізніше! Говоріть наперед із батьком”. Каждий вечір, каждий ранок приносив мені нову муку…”

/Сідає з листами в руках навпроти Ольги./

Учениця:

Він ділиться з нею кожною новиною, кожним своїм успіхом і розчаруванням, кожним літературним задумом… Він обмінюється з нею думкою відносно тих чи інших творів, говорить про події та людей, про гарний журнал, про зацікавлення етнографією та фольклором, про заходи над виробленням літературних талантів. Він ніколи нічого не приховує перед нею…

Вони мріяли одружитись. Та була сувора заборона батька Ольги – закоханим не дозволено навіть бачитись. Ольга починає боятися за своє щастя. Може, Іван, її Іван, трошки зміниться, може, на час, бодай , закине ту свою роботу, свої переконання, щоб тільки могли побратись, бути разом, а потім ...

Та батько Ольги рішуче дав зрозуміти Франкові, що всі його наміри зірвані, вигнав його з дому, заявивши, щоб більше не являвся в їхньому домі…

Учень:

Від того дня вже другий рік пройшов.

У чистім полі знов лежу я на горі,

Гляджу на небо ясне…Надо мнов

Знов плавле яструб в лазуровім морі.

Обколесив, тепер шибнув стрілов…

Отак і я простір думками порю,

Та темно в нім, навіки мглов густов

Закрила доля мою ясну зорю.

Так темно, зимно! Наче серце стисне,

І думка в мозку, мов пилина, гине,

І ворохнуть не можу я рукою,

Коли спімну, що ні одно гаряче

Дівоче серце не зітхне, не сплаче,

І не затужить нищечком за мною.

Учениця:

Він дуже ясно усвідомив своє становище. Він розумів, що зв’язок з Ольгою не може продовжуватись. До Ольги пішли холодні листи. Вона не вірила, що Франко, її Франко, може так легко її покинути, відмовитись від неї. Вона була у розпачі. Але не образилась. Вона розуміє його…

Учень:

Початок 1880 –го  був особливо тяжким для Франка. Він назавжди втратив Ольгу Рошкевич, ту єдину, без котрої не уявляв собі свого майбутнього. 14 вересня  1879 року вона вийшла заміж за Володимира Озаркевича, який саме закінчував Львівську духовну семінарію.

Ольга довго слухати не хотіла  про Озаркевича. Їй було дивно, чого саме її, ославлену і бідну вибрав він? А згодом Ольга  дає згоду і пише до Франка…

Ольга:

“Се крайній час, мені треба допомоги конче, ти не можеш мені дати її, не можеш порятувати, але я приймаю допомогу від іншого і йду заміж за Озаркевича. Івасю, мені здається, що коли  ти  мене любиш, то повинен бути радий з того.

Я забираюсь звідси, бо тут мені не життя, а смерть. Не кажи, що я тебе забула! ТИ мені ніколи з думки не зійдеш, - що буду робити, про що буду думати, все буде тісно пов’язане з твоїми думками… Мені буде добре, як звідси геть піду; мене не буде ніхто в’язати… Лиш звідси, геть! геть! геть!… Сама піти не можу…”

Учениця:

Ольга вирішила… Вона повна планів на майбутнє. В неї нарешті буде воля. Вона зможе вільно листуватись з Франком, працювати, як і він, на користь спільної справи.

Франко знав, що так станеться.  Знав… але не витримав. Лист Ольги про те, що вона виходить заміж, звалив його з ніг. У нього стався крововилив…

Франко:

“Нащо писала той лист? Тебе ніхто не силує, тільки забаглося тобі попадею бути, ну, і йдеш за попа… Люба! Дай бог, щоб скоро було по всьому, щоб скоро здохнути, ніж жити в такім отупінні  та ідіотизмі… Але се не моє діло. Ти пишеш, що любиш Озаркевича і будеш щаслива. Я не сумніваюся  в тому і з щирого серця бажаю тобі щастя; а те, що ти говориш про моє щастя, мені здається іронією… Втративши тебе, я втратив надію на любов чесної і розумної жінки, з котрою міг би зв’язати свою долю.

Люблю тебе, тільки не так, як раніше, а у сто раз глибше, щиріше, сердечніше… Рішайся і будь переконана, що я завжди буду тебе любити і завжди буду тобі вірним і терпітиму для твого добра так само, як ти для мого.

Як почуєш вночі край свойого вікна,

Що щось плаче і хлипає важко,

Не тривожся зовсім , не збавляй собі сна,

Не дивитися в той бік, моя пташко!

 

Се не та сирота, що без мами блука,

Не голодний жебрак, моя зірко;

Се розпука моя, невтишима тоска,

Се любов моя плаче так гірко.

      /Звучить пісня “Час рікою пливе”/

Учень:

Плив рікою час… Франко і Ольга поступово віддалялися одне від одного. Її засмоктує болото щоденщини, вона відходить від активного громадського і літературного життя. З роками Ольга починає сумніватися у тому, що Іван любив її. В листах Ольга уникає слів “коханий”, “твоя”, а вживає “високоповажний”, “Ви”…

Між ними починаються непорозуміння. Вона звинувачує його, а він її. Він не міг собі уявити, як це Ольга, його Ольга, котру вважав ідеалом жінки, може так швидко скочуватись вниз, забувши всі свої обіцянки.

/Виходять Франко і Ольга./

Франко:

І ти лукавила зо мною!

Ах, ангельські слова твої

Були лиш облеском брехні!

І ти лукавила зо мною!..

Та під пліною золотою

Ховались скази мідяні,

І цвіт, розквітлий навесні,

Під пишнотою золотою

Крив черв’яка! Ох, чи не в сні

Любились щиро ми з тобою?

І серце бідне рвесь у мні,

Що ти лукавила зо мною!..

Ольга:

Я не лукавила з тобою,

Клянуся правдою святою!

Я чесно думала й робила,

Та доля нас лиха слідила,

Що щирая любов ділала,

Вона на лихо повертала;

Що чиста щирість говорила,

Вона в брехню перетворила,

Аж поки нас не розлучила.

Ти ж думаєш, я не терпіла,

В новії зв’язки радо бігла?

Ти ж думаєш, я сліз не лила,

По ночах темних не тужила?

Не я лукавила з тобою,

А все лукавство в нашім строю –

Дороги наші віддалило

І серця наші розлучило,

Та нашої любві не вбило…

Учениця:

Листи Франка стають різкими. Він дає настанови, поради, вимагає, сварить. Їй важко це переносити. Сумніви, що він її вже не любить, все більше оволодівають нею. Вона благає, щоб він змилосердився над нею…

Одруження Франка Ольга сприйняла боляче. Але не відвернулася від нього і першою привітала, стримано і чемно: “Ласкавий Пане, прийміть щирі, хоч запізнілі, поздоровлення з одруженням”. Маленька, коротенька листівка…

В Ольги народжується син. Назвала його Іваном, в честь Франка. Так хотів батько, так хотіла мати. Коли Іванкові було два роки, він помер. Смерть сина Ольга сприйняла як якесь знамення у її відносинах з Франком. А він, довідавшись про це, подумав, що якби то був їхній син, він може, жив би…

/Звучить пісня “На калині мене мати колихала”/

Учень:

Листи до Франка Ольга пише все рідше і рідше, та й то короткі, ділові. Львів стає для них тісним. Вона боїться навіть підійти до вікна, щоб ненароком не побачити Франка…

Як на вулиці зустрінеш,

То мене обходиш ти.

Добре робиш! Спільним шляхом

Не судилось нам іти.

Йди направо, я наліво

Шлях верстатиму в тумані,

І не здибемось ніколи,

Як дві краплі в океані.

Як в дорозі здиблю горе,

Що тобі несе удар,

Сам його до себе справлю

І прийму його тягар.

А як щастя часом схоче

В мою хату загостить,

Я його до тебе справлю,

Хай голубочком летить.

Що мені без тебе щастя?

Звук порожній і мана!

Що мені без тебе горе?

Щезла і йому ціна.

Наче крапля в океані,

Розпливусь я, потону;

Ти гуляй на сонці, пані,

Я ж спадатиму ко дну.

Учениця:

Перед смертю Франко переказував, щоб Ольга прийшла до нього попрощатись, благав її. Вона вислухала його просьбу, з очей її потекли сльози, але сказала твердо і рішуче: “Ні!”

/Звучить “Місячна соната” Бетховена/

Труну з Франком несли перед її вікнами. Ольга підійшла до вікна, відхилила фіранку і тремтячою рукою  поблагословила його на вічний спочинок… Колишньої Ольги  вже давно не було і вона, теперішня Ольга, лише берегла в собі ту колишню, трохи відважну, трохи наївну Ольгу, яка хотіла встати за нього на бій, і цей бій програла… Для неї він залишився таким же, як тоді, коли прийшов у маленький провінційний Лолин, битий недолею, прийшов, щоб сказати їй несміле”люблю”…

Учень:

Він любив її… Він боровся за свою любов, чим можна пояснити ті часті перепади у їх відносинах. Коли чуття переважало над розумом усі жіночі образи ставали схожими на Ольгу. Він буде писати про жіночу долю в галицьких народних піснях, а єством відчуватиме присутність Ольги – то ще дівчиною, то вже заміжньою, то такою, що занапастила свою долю… Для нього вона буде Анною в “Украденому щасті”,  буде еталоном, до якого рівнятиме всіх інших жінок…

Перед смертю Ольга слізно просила сестру, аби та виконала її останню просьбу: листи, перев’язані голубою стрічкою, “від Нього “; нехай покладе їй у труну. Під голову. Воля Ольги була виконана…

/Звучить пісня “Ой місяцю, місяченьку ”/

Учениця:

Явилась друга – гордая княгиня,

Бліда, мов місяць, тиха та сумна,

Таємна й недоступна, мов святиня.

Його рукою зимною вона

Відсунула  й шепнула таємно:

“Мені не жить, тож най умру одна!”

і мовчки щезла там, де вічно темно…

Учень:

Історія другого кохання почалася давно, в задушний день  1 листопада 1880 року на невеличкому станіславському цвинтарі, де зібралися мешканці міста вшанувати пам’ять померлих. Саме тут Франко познайомився з полькою Юзефою Дзвонковською – дівчиною небаченої  вроди, розумною і з оригінальними політичними поглядами. Юзефа була справжньою загадкою: маючи “високе походження”, будучи гордою і недоступною , вона нікому не відповідала взаємністю.

Одне слово, Франко покохав її. Мало того, він вирішує, що після Ольги Рошкевич Юзефа є саме тою жінкою, яка може йти поруч, тобто може стати його дружиною…

Учениця:

Відмова Юзефи вразила його. Спочатку він думав, що артисократичне походження заважає їй породнитися з ним , тому звинувачував її в цьому:

Я й забув, що то осінь холодна,

Я й забув, що то смерті пора,

Я й забув, що ти кров благородна,

Що між нами безодня страшна.

Що між нами народнії сльози,

Що любитись нам зовсім не слід;

Я й забув, що столітні погрози

Відлучили від мого твій рід…

Я забув моя біла лілеє,

Що моєю не можеш назватися ти,-

Я забувся, прости!

Учень:

Де ж порятунок? Вона не відповіла взаємністю… Він страждав… Лиш потім довідався про справжню причину, чому так зробила, - і в його поезії зринуть квіти неминучої розлуки…Юзефа була хвора на туберкульоз. Скоріше чи пізніше хвороба мала звести її в могилу. Тому вона не могла стати його дружиною. Відмовила й іншим, що просили її руки. Інші не знали нічого, а Франкові вона сказала. Чесно і відверто. Кохання не для неї…

Вона – суцільне мовчання. Вона – як та стіна, на котрій люди малюють ідеали.

Свою долю Юзефа Дзвонковська вирішила трохи інакше, ніж пропонував їй Франко. Не стала письменницею, перекладачкою, а свої останні роки, які їй судилось прожити, вирішила присвятити більш корисній справі: стати народною вчителькою.

Франко:

/читає вірш “Чого являєшся мені у сні?”/

Учениця:

Вона так і померла народною вчителькою, померла від туберкульозу… Всього тридцять років життя… Вона мусила чекати смерті і тому не могла стати на його дорозі. Вона зреклася Його заради Його самого. Він зробив би так само…

Осінь щедро посипає могилу листям. А весною тут зацвітають дрібні фіалки…

Учень:

Явилась третя – женщина чи звір?

Глядиш на неї – і очам приємно,

Впивається її красою зір.

То разом страх бере, душа холоне,

І сила розпливається в простір.

Спершу я думав, що бокує , тоне

Десь в тіні, що на мене й не зирне,-

Та враз, мов бухло полум’я червоне.

За саме серце вхопило мене,

Мов сфінкс, у душу кігтями вп’ялилась,

І смокче кров, і геть спокій жене.

Минали дні, я думав: наситилась,

Ослабне, щезне… Та дарма! Дарма!

             /Входить панянка у червоній сукні – Целіна Журовська. Сідає./

Учениця:

Целіна Журовська… Третє кохання Франка. Всього потроху: трохи знань, трохи порядності, трохи лицемірства і повно чарівності. Все  виховання її зводилось до того,щоб вигідно вийти заміж. Коли потім Целіну запитають, чому вона не відповіла взаємністю Франкові, вона відверто і спокійно скаже: він їй не подобався. Був рудий а їй подобався чорняві, був погано вдягнений, а ще не мав грошей і надії на них …

А він, як школяр, боявся промовити до неї й слово, підступити ближче, годинами вистоював перед її вікнами. Панну Журовську це смішило і злило одночасно… Почував себе при ній несміливим, бо красою не міг їй заімпонувати, його розуму дівчина не бачила, творів не знала і не його слави бажала, а маєтку, якого у Франка не було. Українською мовою не хотіла розмовляти. Вона навіть не читала і не мала наміру читати «Зів’яле листя» Для чого? Байдужість Целіни до Франка була вражаюча…

Звучить пісня «Ой ти, дівчино, з горіха зерня…»/

Целіна:

/Відкриває конверт . Читає./

За що, красовице, я так тебе люблю,

Що серце треплеться в грудях несамовито,

Коли проходиш ти повз мене гордовито?

За що я тужу так і мучусь і терплю?

/Целіна повільно зминає листок, продовжує тримати його в 

                     руках. Дивиться в далечінь./

Целіна:

Викину ці листи… Вони мені зовсім не потрібні. Бачу, що цей Франко мені зовсім не пара. Я повинна вийти заміж за чоловіка зі становищем, який забезпечить мене і моїх дітей. А цей…

/Продовжує читати./

Так, ти одна моя правдивая любов

Та, що не суджено в житті їй вдовольниться…

/Підносить щойно прочитаного листа до свічки. Фон – тиха

музика./

Франко:

І ти прощай! Твого ім’я

Не вимовлю ніколи я,

В лице твоє не гляну!

Бодай не знала ти повік,

Куди се я від тебе втік,

Чим гою серце рану.

 

Мене забудь швиденько ти,

Своїх діток люби, пести,

Будь вірна свому мужу!

І не читай моїх пісень,

І не воруш ні вніч, ні вдень

Сю тінь мою недужу.

 

А як де хтось мене згада,

Най  тінь найменша не сіда

На вид твій Квітко зв’яла!

І не блідній, і не дрожи,

А спокійнісінько скажи:

«Ні, я його не знала!»

 

Учень:

Трьох коханих послала доля поету, але дружиною стала четверта – Ольга Хоружинська. Жінка, яка була поруч. Жінка, що ділила з Франком радощі і горе, подарувала йому чотирьох дітей, створювала умови для творчості, була жінкою-другом, жінкою-сподвижницею. Але чи коханою?.. Хто зна…

Дружина знала, що ніколи їй він не скаже і не напише того, що колись писав іншій Ользі – Рошкевич. Але вона зробить те, на що відважиться не кожна жінка – стане його пристанищем, його спокоєм. Ольга Хоружинська прийшла до Франка у найтяжчі хвилини  життя. Вона врятувала його…

/Кидає жмутки зів’ялого листя/

Франко:

Розвійтеся з вітром, листочки зів’ялі,

Розвійтесь як тихе зітхання!

Незгоєні рани, невтишені жалі,

Завмерлеє в серці кохання.

 

В зів’ялих листочках хто може вгадати

Красу всю зеленого гаю?

Хто взнає, який я чуття скарб багатий

В ті вбогії вірші вкладаю.

 

Ті скарби найкращі душі молодої

Розтративши марно, без тями,

Жебрак одинокий, назустріч недолі

Піду я сумними стежками.

 

Учитель:

Дорогі друзі! Як бачимо, кохання пережило самих поетів і буде вічно жити у їхній поезії.

Я звертаюся до вас, молоде покоління! Ви слухали окремі акорди любові, які вивищували і окриляли людей, зміцнювали віру в своє щастя, свою зорю. І я хочу, щоб кришталево чиста поезія запала у вашій душі, щоб прорости згодом такими ж чистими почуттями. І хай вам щастить!

/Звучить журлива класична мелодія./