20 червня о 18:00Вебінар: Особливості організації навчальної діяльності учнів, що мають розлади аутистичного спектру

Сценарій " У війни не жіноче обличчя"

Про матеріал
Сценарій за мотивами книги С. Алексієвич "" У війни не жіноче обличчя", присвячений святкуванню Дня Перемоги
Перегляд файлу

«У війни не жіноче обличчя»

За документальною книгою білоруської письменниці Світлани Алєксієвич

(Присвячено героїзму жінок покоління військових років)

Презентація (фотографії воєнної пори:  дівчата у військовій формі, білих халатах, зі зброєю). Сцена оформлена у вигляді поляни: дерева, лежать колоди, тринога з казанком. Дівчата у формі зайняті хто чим: хтось пише лист, хтось приглядає за казанком, хтось перебинтовує пораненого бійця.

Сьогодні виповнюється 73 –  річниця визволення України від німецько – фашистських загарбників.  6 грудня  - 74 річниця визволення Києва.  Саме цим подіям присвячена наша вистава « У війни не жіноче обличчя» по мотивам  документальної книги  Світлани Алєксієвич.  С. Алексієвич  - білоруська письменниця українського походження, народилася на Івано – Франківині, а нещодавно отримала Нобелівську премію  в області літератури

Пісня «Мы войны не знали»

  1. Слово вчителя.

Я війни не знала. Народилася набагато пізніше. Але й нашу родину вона не оминула. Обидва моїх діда воювали, один артилеристом, другий – льотчиком – винищувачем, обидва мали поранення. Але продовжили службу і воювали до перемоги. У червні 1941 року, моя бабуся мусила тікати від обстрілів та полону з маленькими дітьми з Білорусії  до  України аж на Полтавщину. Серед цих діточок була моя мама, їй було всього 9 місяців від народження. Бабуся була дружиною офіцера і її з дітьми могли розстріляти. Вони як могла спасала своїх діточок.

Все, що ми знаємо про жінок, вкладається в одне єдине слово « милосердя». Є інші слова: сестра, дружина, подруга і саме високе – мати. Жінка дає життя, жінка оберігає життя, жінка і життя – синоніми.

На самій страшній війні XX століття жінці прийшлося стати солдатом. Вона не тільки спасала, перевязувала поранених, а стрілала зі «снайперки», бомбила, підривала мости, ходила в розвідку, брала « язика», жінка вбивала. Вона вбивала ворога, який прийшов в її дім, зазіхнув на її дітей. « Не жіноча ця доля – вбивати», - скаже одна із героїнь книги Світлани Алєксієвич « У війни не жіноче обличчя».

 То була велика жертва, задля великої ПЕРЕМОГИ. « Чи може знайтися хоча б одна військова професія, з якою б не справилась жінка» ,- писав маршал Радянського Союзу  А . Єрєменко. Були серед жінок і механіки – водії  танків, командири кулеметної  роти, автоматчики. Ніколи ще цю роботу не виконувала жінка.

Так трапилося, що наша память про війну повя зана з чоловіками. Це і зрозуміло, воювали, в основному, чоловіки.  Ніколи  ще в історії людства  стільки жінок не були учасниками війни. Історія памятає , що були легендарні одиниці , кавалерист – дівиця Надія Дурова, партизанка Василиса Кожина ; в роки громадянської війни  - в основному жінки милосердя, лікарі.

« Коли подивишся на війну нашими, жіночими  очами, так воно страшніше страшного», - скаже Олександра Іванівна Мішутіна , сержант, санінструктор.

Вони ще живі – учасники боїв. Але людське життя не безкінечне, продовжити його може лише память, котра одна може перемогти час.

Зібрані разом розповіді жінок малюють образ війни, у якої зовсім не жіноче обличчя. Вони є  свідками, які звинувачують фашизм вчорашній, фашизм сьогоднішній і фашизму майбутній. Фашизм звинувачують матері, сестри, дружини. Фашизм звинувачує ЖІНКА.

Так які вони були, дівчатка 41, як йшли на фронт?.

Пісня «Землянка»

Марія Іванівна Морозова, єфрейтор, снайпер:

Ну, ось прибули ми на фронт.  Під Оршу…  В 62 – гу стрілкову дивізію. Командир, полковник Березін, побачив нас, розсердився, дівчат мені навязали.  А потім позвав до себе, обідом пригостив. І чуємо питає свого ад’ютанта : «Чи немає у нас чогось солодкого до чаю?». Ми розсердилися, за кого він нас приймає? Ми воювати приїхали.

Назавтра заставив нас показати як ми вміємо стріляти, маскуватися на місцевості. Відстрілялися ми добре, навіть краще чоловіків – снайперів. А потім маскування на місцевості… Полковник прийшов, ходить,  оглядає поляну, потім став на «купину»–горбик – нічого не видно. І тут «купина» під ним вмолилася: «Ой, товаришу полковник, не можу більше, важко». Ну і сміху ж було.!

Фельдшер, Марія Василівна Тихомирова:

Закінчила медучилище. Викликали у військкомат і сказали: «Ось вам дві години на збори, і відправляйтесь на фронт». Я  зібралася, склала все в маленьку валізу.

  • А що ви взяли з собою на війну?
  • Цукерки!
  • Як?
  • Цілу валізу цукерок. Я отримала першу заробітну плату. Гроші булт і я на всі купила цілий чемодан шоколадних цукерок. А зверху поклала фотографію курсу, де всі мої дівчата.

Тамара Іларіонівна Давидович, сержант:

Закінчила я курси шоферів, шестимісячні, не питали, що я вчителька. Кому потрібні на фронті вчителі? Потрібні солдати. Нас дівчат було багато, цілий автобатольйон.

А одного разу, на навчанні… Була весна. Ми відстрілялися і йшли назад. І я нарвала фіалок, маленький такий букетик. Нарвала та й прив’язала до багнета. Та й іду. Прийшла в табір. Командир вишикував всіх і визиває мене. Я виходжу…  і зовсім забула, що у мене фіалки на гвинтівці. А він мене почав сварити: «Солдат, повинен бути солдатом, а не збирачем квітів». Йому було дивно, що в такій обстановці можна про квіти думати.

Але я фіалки не викинула. Я їх тихенько зняла і в карман сховала. Мені за ці квіти три наряди позачергово дали…

Олександра Іванівна Зайцева, військовий лікар, капітан:

Я до сих пір пам’ятаю свого першого пораненого… Лице пам’ятаю… У нього був відкритий перелом. Уявляєте, стирчить кістка, осколкове поранення, все вивернуте. Я знала теоретично, що робити, але коли до нього підповзла, і побачила, мені стало погано. Мене знудило… І раптом чую: «Сестричка, попий води…». Це мені той поранений говорить. Я цю картину як зараз пам’ятаю. Як він мені це сказав, я отямилась, думаю: « Тургенівська баришня! Ранений помирає, а її ніжне створіння, знудило». Я закрила індивідуальним пакетом рану і мені стало краще.

Пісня « На безымянной высоте».

Ніна Яківна Дритчук, старший сержант, санінструктор в батальйоні морської піхоти:

Ми прийшли ненавчені, хто в якому званні – не розуміли, і старшина нас постійно вчив, що тепер ми справжні солдати, повинні вітати всіх, хто має вище звання, ходити підтягнутими, шинель на застібках. Але солдати, дивлячись, що ми такі молоді, любили пожартувати над нами. Послали мене одного разу з мед санвзводу за чаєм. Я прихожу до повара. Він на мене дивиться:

  • Чого прийшла?
  • За чаєм.
  • Чай ще не готовий.
  • А чого?
  • Кухарі в котлах миються, зараз помиються, потім будемо і чай кип’ятити.

Я сприйняла це всерйоз, взяла свої відра, йду назад. Зустрічаю лікаря:

  • Чого ти пуста йдеш?

Я відповідаю., що кухарі в котлах миються і чай не готовий. Він за голову схопився. Вернув мене. Дісталося і жартівнику і мені. Налили мені два відра чаю. Несу чай, а назустріч мені йдуть керівник політвідділу і командир бригади. Я відразу згадала, як нас , учили, що ми вітали кожними, бо ми рядові бійці. А тут ії двоє… Іду міркую..  Порівнялися, ставлю відра, дві руки до козирка і кланяюсь одному і другому. Вони йшли, мене не помічали, а тут остовпіли від подиву.  «Хто тебе так вчив», - питають. « Старшина», - відповідаю.

Софія Іванівна Шеревера, гвардії молодший сержант, радіотелефоніст:

Два місяці нас везли в теплушках. Цілий ешелон, дві тисячі дівчат. Ми вивчали зв'язок. Приїхали на Україну, нас, там перший раз бомбили. А ми якраз в санропуснику були, в бані. Одяглися, хто як, я пов’язала на голову рушник, у мене такий гарний, червоний рушник був, вискочили. Старший лейтенант, зовсім хлопчак, кричить: Дівчино, в бомбосховище! Киньте рушник, демаскуєте!

  • Нічого не демаскую, мені мама не дозволяла з мокрою головою ходити.

Потім, він мене в бомбосховищі знайшов:

  • Чому мене не слухаєтесь, я ваш командир.

Я йому не повірила, теж мені командир, хлопчак, на якийсь рік старший за мене.

Антоніна Григорівна Бондарева, гвардії лейтенант, старший льотчик:

Ми були такі дівчата, як і усі, не думайте, що ми були іншими. Дисципліна, устави, знаки відмінності – вся ця військова премудрість не давалася нам зразу. Стоїмо, охороняємо літаки. А в уставі сказано, що якщо хтось іде, треба зупинити: «Стій, хто йде?». Подруга мою, побачила командира і кричить: «Стій, хто йде? Ви мене вибачте, але я буду стріляти». Уявляєте? Вона кричить: « Ви мене вибачте, але я буду стріляти». 

Олена Павлівна Яковлева, старшина, медсестра:

Що запам’яталося? Це – тиша. Надзвичайна тиша в палатках, де тяжкі поранені лежать. Ранені лежать всякі: у кого хребет перебитий, у них рукі живі, а більше нічого…. Безпомічні….

Песня «Вальс», танець ( виконують – хлопець у військовій формі, дівчинка – в халаті медсестри)

Жалко. Всіх жалко. Не тільки людей, але й тварин… Птахи летять, вони додому повертаються. Теж горять, гинуть…

Бомбардування…. Залягли в канаві, і коза із села прибігла, з нами лягла. Просто поряд лягла і кричить…. Перестали бомбити, вона з нами йде і все до людей поближче тримається, ну, живе, теж боїться… Дійшли до якогось села і попросили якусь жіночку залишити її у себе. Спасти хотілося…

( Презентація: картинки з Майдану, з АТО)

І сьогодні,наші рідні і близькі,                                                                                                   Мами і жінки, кохані й сестри,                                                                                                          Де б ви не були чоловіки ,                                                                                                          Вам допомагають тягар нести.    

На Донбасі й досі йде війна ,                                                                                                        Взриви над степами десь там котяться,                                                                            Бють крилами спалахи ракет,                                                                                           Тільки все назад вже не воротиться.

Пригадаєш дії на Хрещатику –                                                                                             Гнівом, розпачем розгнівані серця.                                                                                               Як жінки стояли із студентами                                                                                                        І волали, щось там без кінця.

Руки наче крила порозкинули ,                                                                                              Стали, мов стіна, на тім шляху;                                                                                                    Щоб машини з «беркутом» не їхали                                                                                           Під колеса падали в снігу.      

Розстилали тонкі скатертини,                                                                                                    Їжу готували для людей .                                                                                                          Рідні наші, з вірою в Україну,                                                                                            Пригортали, ви нас до грудей.

Все живе було неначе у пітьмі ,                                                                                        У диму подій тих задихалося.                                                                                                     Та лише серця наших жінок                                                                                                     Ворогам і друзям посміхалися.

Наша пісня ще звучить завзято,                                                                                        Закінчилася фінальная глава,                                                                                                         Пережита кожна із сторінок                                                                                                       І промовлені останнії  слова .                                                                                              Лине час, але наших героїв                                                                                                          Ми ніколи не відправим в забуття .                                                                                   Будемо молитись за жінок тих,                                                                                              Що підняли Україну до взірця.

 

 

 

docx
Додано
13 березня
Переглядів
152
Оцінка розробки
Відгуки відсутні
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку