УКРАЇНА ТА НОБЕЛІВСЬКА ПРЕМІЯ В ГАЛУЗІ ЛІТЕРАТУРИ

Бернадіна В.Ю.

вчитель зарубіжної літератури

Шепетівської ЗОШ №4 ім. Валі Котика

 вчитель I категорії

УКРАЇНА ТА НОБЕЛІВСЬКА ПРЕМІЯ В ГАЛУЗІ ЛІТЕРАТУРИ

Більш ніж столітню історію Нобелівської премії в галузі літератури, її лауреатами стало 107 прозаїків, поетів, драматургів з різних країн. Географія цієї літературної нагороди надзвичайно широка, однак України в цьому переліку немає. Міжнародний статус та престиж премії сприяли тому, що існує багато наукових і журналістських розвідок з цієї проблематики і часто можна зустріти гостру критику в адресу Нобелівського комітету за «помилки» у виборі переможців. Основним аргументом стає те, що не були відзначені такі гіганти від літератури як Дж. Джойс, М. Пруст, Ф. Кафка, Б. Брехт, Ф.Г. Лорка та ін., а їх гіпотетичне місце зайняли автори, імена яких не залишаться в історії світової літератури і культури загалом. Культуролог, критик і письменник Микола Рябчук в одній з передач на Радіо Свобода так відповів на запитання про те, чому ж в Україні немає жодного лауреата Нобелівської премії: «Це дуже гарне й болюче питання. Останні роки вся українська культура якось… трагікомічно побивається за цією премією. Тим більше, коли її отримують наші сусіди поляки. Або єгиптяни, африканці – представники найменших і найнепомітніших, здавалося б, країн. Зрештою, Ісландія має свого Нобелівського лауреата. Думаю, не треба цим аж так перейматися. Є на це об’єктивні обставини, через які нам у найближчі роки не світить Нобелівська премія. Не тому, що в нас слабша література, ніж в Ісландії чи Єгипті, чи навіть у Польщі. Просто тому, що Україна недавно з’явилася на картах світу і ще й досі належно не з’явилася у свідомості світовій».
У вітчизняній літературі дослідження Нобелівської проблематики як складової частини містять пошук будь-якого зв’язку між Україною і цією премією. Як вже згадувалось, «свого» лауреата у нас ще немає, тому основна увага звертається, по-перше, до зв’язку лауреатів з Україною, а по-друге, українських митців, які б номінувалися, або були б вартими такої високої нагороди.
 Один з лауреатів нобелівської премії в галузі літератури – Йозеф Шмугель Агнон – який у 1966 році розділив лауреатство з Неллі Закс, народився в Україні (м. Бучач, Тернопільської області), де провів дитинство і вперше проявив себе як письменник. У зверненні Нобелівського комітету сказано, що Й. Агнон нагороджений «за глибоко оригінальне мистецтво розповіді, навіяне єврейськими мотивами». Тому слід зауважити, Україна була лише місцем народження митця, його не слід вважати українським письменником, адже його зріле творче життя пов’язане з Єрусалимом.
Й. Агнон – єдиний фактичний зв’язуючий елемент між Нобелівською премією в галузі літератури й Україною. Усі інші відомості швидше належать до сфери ймовірного, часто не підкріплені фактами  або подаються у вигляді викривленої інформації. Для прикладу можна навести великого українського письменника Івана Франка, якого у 1915 році професор Йосиф Застирець із Відня висунув як кандидата на здобуття премії. За офіційною версією документи надійшли з запізненням і тому не були розглянуті, а наступного року митця не стало. Однак поширення набула думка, що Франко таки був номінований, але не дожив до нагородження. У розсекреченому списку Нобелівських лауреатів та номінантів в галузі літератури за першу половину ХХ століття імені українця немає, що означає, що хоч письменника й висували  як кандидата на розгляд Шведської академії, з тих чи інших причин він не був навіть номінований.
Перевірити достовірність інших відомостей надзвичайно важко, тому що немає документальних свідчень їх достовірності чи хибності. Однак така інформація має місце і слід її розглянути та проаналізувати.
Наступним гіпотетичним кандидатом на здобуття премії у 1985 був Василь Стус, як вважається, за поданням Нобелівського лауреата 1972 року Генріха Белля. Достеменно відомо, що Белль дійсно цікавився долею Стуса, однак, чи дійсно він рекомендував українського митця на здобуття премії сказати важко. У літературі є згадки про заснування спілки, яка мала якимось чином посприяти отриманню Василем Стусом Нобелівської премії у 1986 році, Генріх Белль не мав до неї відношення. Чи була дієздатною ця спілка і чи було подане ім’я поета на розгляд Шведської академії точно не відомо, але в 1986 році, у вересні, тобто за місяць до традиційного оголошення лауреатів, митця не стало. Цей факт інколи висловлюють як аргумент в захист теорії, що Стус мав великі шанси стати лауреатом, однак не дожив. І для підкріплення теорії наводиться пункт зі статусу премії, в якому говориться, що лише нині живий кандидат може стати лауреатом і прописані виключення, які полягають в тому, що письменник буде вважатись лауреатом у разі своєї смерті у випадку, якщо він помер уже після оголошення лауреатів.

Відомий письменник Михайло Слабошпицький називає шанси України мати Нобелівського лауреата з літератури на сьогоднішній день мінімальними. «Премія ця для нас ілюзорна, хоч ряд наших письменників уже належить світовій літературі, без перебільшення. Нам досі малозрозумілі механізми висування, тому все робимо суто «по-своєму» – по-українськи: уявляємо собі ідеальний, ідеалістичний варіант – ось є з’ява видатного твору, експерти його помічають, враховують і… Ми не здаємо собі справи, що твір, який претендує на увагу експертів, має бути вже перекладеним і вже бути присутнім у європейському чи світовому просторі культури. Тому історія попередніх висунень українських письменників на Нобелівську премію печальна і повчальна».
Серед українських митців, імена яких в дослідницькій літературі згадуються у зв’язку із Нобелівською премією, можна назвати Ліну Костенко, Олеся Гончара, Миколу Бажана, Павла Тичину, Уласа Самчука, але, на жаль, через відсутність перекладів на основні світові мови, що є важливою вимогою до кандидатів, шанси отримати схвалення Нобелівського комітету для України є дійсно мінімальними. Адже стати лауреатом Нобелівської премії в галузі літератури означає бути визнаним світовою літературною спільнотою, що неможливо за умови, якщо та сама спільнота не має змоги ознайомитись з творчістю письменника, скласти цілісне уявлення про неї та головне, зрозуміти, яке значення має творчість даного митця для світової культури та літератури зокрема. Було б несправедливо стверджувати, що українська література не відома у світі, чи не перекладається, тому що окремі твори окремих письменників публікуються за кордоном, але переклад вибраних творів на одну чи декілька мов не відповідає головній вимозі, записаній у заповіті Нобеля, що премія вручається за найвизначнішу роботу ідеалістичного напрямку, і тому підтексту, який розуміється за цими словами, і полягає в тому, що творчість письменника вже певним чином справила вплив на світову спільноту та зайняла своє місце в світовій культурі.

БІОГРАФІЯ С. АЛЕКСІЄВИЧ

Алексієвич Світлана (Алексіевіч Сьвятлана) - білоруська письменниця, журналіст.

Народилася 31 травня 1948 на Україні в місті Станіслав (після 1962 - Івано-Франківськ). Батько - білорус, мати - українка.

Після демобілізації батька сім'я переїхала на його батьківщину, в Білорусь. Закінчила відділення журналістики Белгосуніверсітета імені Леніна (1972). Працювала вихователькою у школі-інтернаті, вчителькою (1965), в редакціях районних газет «Припяцкая праўда» (м. п. Наровля, 1966), «Маяк комунізму» (г.п. Береза, 1972-1973), республіканської «Сільській газеті »(1973-1976), журналі« Неман »(1976-1984).

Літературну діяльність почала в 1975 році. «Хрещеним батьком» можна назвати відомого білоруського письменника Алеся Адамовича з його ідеєю нового жанру, точне визначення якому він постійно шукав: «соборний роман», «роман-ораторія», «роман-свідоцтво», «народ сам про себе розповідає»,

  «епічно-хорова проза »і т.д.

Перша книга Алексієвич - «У війни - не жіноче обличчя» - була готова в 1983 і пролежала у видавництві два роки. Автора звинувачували в пацифізмі, натуралізмі і розвінчанні героїчного образу радянської жінки. На ті часи це було більш ніж серйозно. «Перебудова» дала доброчинний поштовх. Книга майже одночасно вийшла в журналі «Жовтень», «Роман-газеті», у видавництвах «Мастацкая літаратура», «Радянський письменник». Загальний тираж дійшов до 2 млн. екземплярів.

Непростою була і доля наступних книг. «Останні свідки» (1985) - погляд дітей на війну. «Цинкові хлопчики» (1989) - про злочинну війну в Афганістані (вихід у світ цієї книги викликав не тільки хвилю негативних публікацій у комуністичних і військових газетах, але й затяжний судовий розгляд, який вдалося зупинити тільки активним захистом з боку демократичної громадськості та інтелектуалів за кордоном). «Зачаровані смертю» (1993) - про самогубців. «Чорнобильська молитва» (1997) - про світ після Чорнобиля, після ядерної війни ... Тепер Алексієвич працює над книгою про любов - «Чудний олень вічного полювання».

Член Спілки журналістів СРСР (1976), Спілки письменників СРСР (1983), Білоруського ПЕН-центру (1989). Книги видавалися в 19 країнах світу - Америці, Англії, Болгарії, В'єтнамі, Німеччині, Індії, Франції, Швеції, Японії та ін.. Лауреат літературних премій СП СРСР імені М.Островського (1984), імені К.Федін (1985), премії Ленінського комсомолу (1986), нагороджена міжнародними преміями Курта тухольських (Шведський ПЕН) за «мужність і гідність в літературі», Андрія Синявського «за благородство в літературі», російською незалежною премією «Тріумф», лейпцігською премією «За європейське взаєморозуміння-98», німецькою «За кращу політичну книгу» та австрійською імені Гердера.

За книгами Алексієвич зняті фільми і поставлені театральні спектаклі. Цикл документальних фільмів по книзі «У війни - не жіноче обличчя» відзначено Державною премією СРСР (1985) і «Срібним голубом» на міжнародному фестивалі документальних фільмів у Лейпцігу.

Відома послідовно негативною позицією по відношенню до зовнішньої і внутрішньої політики президента О.Лукашенка, у зв'язку з чим піддавалася судовим і позасудовим переслідуванням. З початку 2000-х років живе в еміграції (Італія, Франція).

Виховує доньку своєї рано померлої сестри.

П’ЯТЬ  КНИГ  НОБЕЛІВСЬКОГО  ЛАУРЕАТА СВІТЛАНИ  АЛЕКСІЄВИЧ

Твори білоруської письменниці українського походження перекладені 20 мовами, її книги видаються у 19 країнах світу, на її рахунку – 9 нагород, до переліку яких  додалася і Нобелівська премія.

У Стокгольмі її оголосили Нобелівською лауреаткою "за багатоголосу творчість, яка є пам'ятником стражданню і мужності у наш час".На її рахунку – сценарії до 21 документального фільму, трьох театральних п'єс та 7 книжок.

"У війни не жіноче обличчя" (1985)

Перша книга зі збірки "Голоси Утопії" – одна з найвідоміших у світі про війну, а зокрема про роль жінок у Другій світовій. Книга була створена 30 років тому, тож авторка зараз постійно редагує її, прибираючи цензурну правку, додаючи епізоди, додаючи свої щоденникові записи. "У війни не жіноче обличчя" – це короткі розповіді жінок, які бачили війну та брали у ній безпосередню участь. Розповіді перемежовуються з коментарями авторки, які вона робила під час роботи над книгою. 

"Цинкові хлопчики" (1989)

Для написання "Цинкових хлопчиків" Світлана особисто відвідала Афганістан, зустрічалася з колишніми учасниками бойових дій та з матерями загиблих солдатів. Після виходу книги 1989 року на письменницю обрушилася чергова хвиля критики, її навіть звинуватили у "наклепі" та притягнули до суду, який втім було припинено.

"Цинкові хлопчики" – це історія афганської війни, що показує її непотрібною та несправедливою, історія останніх років радянської влади, остаточно підірваної цією війною. Книга проникнута горем та болем матерів "цинкових хлопчиків", зрозуміло їхнє бажання знати правду про те, як і за що воювали і гинули в Афгані їхні сини. Але, дізнавшись цю правду, багато з них жахнулися і відмовилися від неї. 

"Чорнобильська молитва" (1997)

І знову книга Алексієвич – на актуальну тему. "Чорнобильська молитва", як і інші твори з циклу, - це поліфонічний роман-сповідь, в якому з маленьких історій складається велика історія, все XX століття. Третя книга з циклу присвячена страшній катастрофі на ЧАЕС.

"Я боюся дощу - ось що таке Чорнобиль. Боюся снігу. Лісу. Хмар боюся. Вітру ... Так! Звідки дме? Що несе? Це не абстракція, не умовивід, а особисте відчуття. Чорнобиль ... Він у моєму будинку ... У найдорожчій для мене істоті, в моєму синові, який народився навесні вісімдесят шостого... Він хворий. Тварини, навіть таргани, вони знають, скільки і коли народжувати. Люди так не можуть, творець не дав їм дару передчуття. Нещодавно в газетах опублікували, що в дев'яносто третьому році тільки у нас, в Білорусі, жінки зробили двісті тисяч абортів. Основна причина - Чорнобиль. Ми вже скрізь живемо з цим страхом ... Природа як би згорнулася, чекаючи. Вичікуючи"

"Останні свідки. Соло для дитячого голосу" (2004)

І знову Алексієвич повертається до теми Другої світової війни. Тепер в центрі її уваги – спогади найнещаснищих та найнеупередженіших свідків війни. "Останні свідки. Соло для дитячого голосу" – це війна, побачена дитячими очима, ще страшніша, ніж відбита жіночим поглядом. 

"Час second-hand (кінець червоної людини)" (2013)

Книга "Час second-hand (кінець червоної людини)" завершує цикл з п’яти праць авторки. У ній авторка розповідає про "стару" людину, про радянську свідомість. "Комунізм мав божевільний план - переробити "стару" людину, "ветхого Адама", - йдеться у передмові до п’ятої книги. - І це здійснилося… може, лише це й здійснилося. За сімдесят з гаком років у лабораторії марксизму-ленінизму створили окремий людський тип – "homo soveticus". Хтось вважає, що це трагічний персонаж, а хтось називає його "совком". Мені здається, я знаю цю людину, вона добре мені знайома, я з нею поруч, пліч-о-пліч, прожила чимало років. Вона – це я. Це мої знайомі, друзі, батьки".

Нова книга є результатом довготривалої праці авторки: Світлана Алексієвич записувала власні роздуми та монологи, які виникали в неї під час подорожі по території колишнього Радянського Союзу протягом останнього десятиріччя.

"Час секонд-хенд" – це мій діагноз нам, діагноз тому, що ми зробили за 20 років, нашому злочинному романтизмові та, як зараз вважаю, нашій мовчанці, нашій теперішній німоті й мовчанню еліти. Ми поступилися владою бандитам. Я навіть не знаю, як назвати. Це вже навіть не політики, а такий орден тих, хто має доступ до російського пирога. Ось вони його розділили, і це такий своєрідний орден", - написала авторка.

МОНОСПЕКТАКЛЬ

МОНОЛОГ ПРО ТЕ, ЧОГО МИ НЕ ЗНАЛИ: СМЕРТЬ МОЖЕ БУТИ ТАКА ПРЕКРАСНА

"Перші дні головне питання було: хто винен? Нам потрібен був винуватець…

Потім, коли ми взнали більше, стали гадать, що робити. Як рятуватись? Тепер, змирившися з думкою, що це не на рік і не на два, а на багато поколінь, почали подумки вертатися назад, перегортати сторінку за сторінкою…

Це сталося в ніч із п’ятниці на суботу. Вранці нічого ніхто не підозрював. Випровадила я сина до школи, чоловік до перукарні пішов. Готую обід. Чоловік хутко вернувся… Вернувся зі словами: "На атомній якась пожежа. Наказ: не виключать радіо".

Я забула сказати, що ми жили в Прип’яті, неподалік від реактора. Досі стоїть перед очима — яскраво-малинова заграва, реактор якось ізсередини світився. Неймовірна барва. То була не звичайна пожежа, а якесь світіння. Красиво. Якщо забути про все інше, то дуже красиво. Нічого подібного я в кіно не бачила, жодного порівняння навіть.

Увечері люди висипали на балкони, хто не мав балконів — ішов до сусід, знайомих. У нас дев’ятий поверх, прекрасно видно. Кілометрів три навпрошки. Виносили дітей, піднімали на руках: "Дивися! Запам’ятай!" І це люди, що на реакторі працювали… Інженери, робітники… Були й учителі фізики… Стояли в чорній пилюці… Розмовляли… Дихали… Милувалися…

Дехто за десятки кілометрів приїздив на машинах, велосипедах, щоб поглянути. Ми не знали, що смерть може бути така прекрасна. Але я б не сказала, що вона не мала запаху. Не весняний дух і не осінній, а щось зовсім інше, і не запах землі… Ні… Дерло в горлі, й очі самі сльозилися.

Я цілу ніч не спала й чула, як нагорі тупали сусіди, теж без сну. Щось вони там волокли, стукали, може, речі пакували. Вікна заклеювали. Глушила біль голови цитрамоном. Уранці, як розвиднилось, озирнулася довкруги, це я не зараз вигадала, не потому, а тоді відчула: щось змінилося. Назовсім.

О восьмій ранку вулицями вже ходили військові в протигазах. Побачивши на вулицях міста солдатів і військову техніку, ми не злякались, а, навпаки, заспокоїлись. Раз армія прийшла на поміч, усе буде гаразд. Ми поняття не мали, що мирний атом також убиває… Що ціле місто могло не прокинутися тієї ночі… Під вікнами хтось сміявся, грала музика.

Після обіду по радіо почали оголошувати, щоб готувалися до евакуації: вивезуть на три дні, помиють, перевірять. Як зараз чую голос диктора: "евакуація в найближчі села", "домашніх тварин не брати", "збиратися біля під’їздів".

Дітям, сказали, обов’язково взяти з собою підручники. Чоловік усе-таки поклав у портфель документи й наші весільні фотографії. А я єдине, що прихопила, дак це газову хустинку на випадок негоди…

Із перших днів відчули, що ми — чорнобильці, тепер уже викляті. Нас бояться. Автобус, яким нас везли, став на ніч у якімсь селі. Люди спали на долівці в школі, в клубі. Ніде притулитися. І одна жінка запросила нас до себе: "Ходіть, я постелю на ліжку. Жалко вашого хлопчика". А друга, що поряд стояла, її від нас відтягала: "Ти здуріла! Вони заразні!".

Коли ми вже переїхали до Могильова й син пішов до школи, першого ж дня влітає до хати з плачем… Його посадили поруч із дівчинкою, а та не хоче, бо він радіаційний, і як із ним сидіть, можна вмерти. Син учився в четвертому класі, і так вийшло, що він один був у тому класі чорнобильський. Вони всі його боялися, звали "світлячком"… "Чорнобильським їжачком"… Я злякалася, що в нього так скоро скінчилось дитинство…

Ми їхали з Прип’яті, а нам навперейми йшли військові колони. Бронетехніка. Тут стало страшно. Незрозуміло й страшно. Але мене не покидало відчуття, наче все це діється не зі мною, а з кимось іншим. Дивне відчуття. Сама плакала, шукала, де поїсти, заночувати, обнімала й заспокоювала сина, а всередині — навіть не думка, постійне відчуття: я — глядач. Я дивлюся крізь шибку… Бачу когось іншого…

Щойно в Києві нам видали перші гроші, а нічого на них не купиш: сотні тисяч людей підняли з місць, усе скуплено, з’їдено. У багатьох — інфаркти, інсульти, просто там, на вокзалах, у автобусах.

Мене порятувала моя мама. За своє довге життя вона не раз позбувалася дому, нажитого майна. Перший раз її репресували в тридцяті роки, забрали все-чисто: коня, корову, хату. За другим разом — пожежа, тільки мене, маленьку, з вогню й вихопила: "Треба пережить, — утішала. — Живі ж".

Згадала… Сидимо в автобусі. Плачемо. Чоловік на передньому сидінні голосно лає дружину: "Яка ж ти дурна! Всі хоч якісь речі взяли, а ми з тобою трьохлітровими банками нагрузилися". Жінка його вирішила, що раз автобусом, то дорогою передасть своїй матері порожніх банок на маринади. Біля них лежали величезні пузаті авоськи, ми цілу дорогу об них перечіпалися. Так вони з цими банками й приїхали до Києва.

…Я співаю в церковному хорі. Євангеліє читаю. Ходжу до церкви, бо тільки там кажуть про вічне життя. Розраджують людину. Більше ніде цих слів не почуєш, а так же хочеться почуть. Коли ми їхали в евакуацію, і якщо дорогою траплялася церква, то всі йшли туди. Не пропхатись було. Атеїсти й комуністи — всі йшли.

Мені часто сниться сон, як я йду з сином по сонячній Прип’яті. Тепер це вже місто-привид. Ідемо й роздивляємося на троянди, у Прип’яті багато було троянд, великі трояндові клумби. Сон… Усе те наше життя вже сон. Я була тоді така молода. Син маленький… Кохала…

Минув час, усе стало спогадом. Я знову ніби глядач…"

МОНОЛОГ ПРО СИМВОЛИ Й ТАЄМНИЦІ ВЕЛИКОЇ КРАЇНИ

"Згадую, як про війну…

Уже на кінець травня, десь через місяць після аварії, до нас почали надходити на перевірку продукти з тридцятикілометрової зони. Інститут працював цілодобово. Як військовий. У республіці тільки в нас натоді були фахівці й спеціальна апаратура. Привозили нутрощі домашніх і диких тварин. Перевіряли молоко.

Після перших проб стало ясно, що то надходить не м’ясо, а радіоактивні покидьки. Вахтовим методом у зоні пасли худобу. Пастухи приїздили й від’їздили, доярок привозили тільки на доїння. Виконували план молочарні. Перевірили. Не молоко, а радіоактивні покидьки.

Сухий молочний порошок і банки згущеного й концентрованого молока Рогачовського молокозаводу ми довго вживали на лекціях як еталонне джерело. А їх тим часом продавали в магазинах… У всіх продуктових ятках…

Коли люди читали на етикетках, що молоко з Рогачова й не брали його, воно залежувалось, раптом з’явилися банки без етикеток. Гадаю, причина не в тому, що буцім паперу забракло, — людей обманювали. Обманювала держава.

Вся інформація ставала тайною за сімома печатями, щоб не викликати паніки… І це в перші тижні… Саме тоді, коли нетривкі ізотопи давали жорстке гамма-випромінювання, і все "світилося". Ми постійно писали службові записки… Постійно… але сказати відкрито про результати… Позбутися наукового ступеня, а то й партквитка. 

(Починає нервуватися). Та не страх… Не страх причиною, хоча й він, звісно… а ми були людьми свого часу, своєї радянської країни. Вірили в неї, вся штука — у вірі. У нашій вірі. (Від хвилювання закурює). Повірте, не через страх… Не лише через страх… Я відповідаю чесно. Щоб поважати себе, мені треба зараз бути чесним. Я хочу…

Перша поїздка в зону: в лісі фон у п’ять-шість разів вищий, ніж у полі, на дорозі. Скрізь високі дози. Працюють трактори… Селяни копають свої городи… У кількох селах заміряли щитовидку дорослим і дітям: у сто, в двісті-триста разів перевищення допустимої дози.Була в нашій групі жінка, радіолог. Із нею сталася істерика, коли вона побачила, що діти в піску бавляться.

Пускають у калюжах кораблики. Працюють крамниці й, як звичайно в нас по селах, мануфактура й продукти поряд: костюми, сукні, а тут-таки ковбаса, маргарин. Лежать відкрито, навіть не прикриті целофаном. Беремо ковбасу, яйця…

Робимо рентґенівський знімок: не ковбаса, а радіоактивні покидьки. Сидить молода жінка на лавочці під хатою, годує дитину груддю… Перевірили грудне молоко — радіоактивне. Чорнобильська мадонна…

Ми запитували — як бути, що робити? Нам відповідали: "Проводьте заміряння. Дивіться телевізор". По телевізору Ґорбачов заспокоював: "Вжито невідкладних заходів". Я вірив… Інженер із двадцятирічним стажем, добре знайомий із законами фізики. Знав же я, що з цих місць треба забиратися всьому живому. Бодай на якийсь час.

Але ми сумлінно проводили заміряння й дивилися телевізор. Ми звикли вірити. Я — з повоєнного покоління, яке зросло в цій вірі. Звідки віра? Ми перемогли в такій страшній війні. Перед нами тоді весь світ схилявся. Це ж було! У Кордильєрах на скелі було вирізьблене ім’я — Сталін!!! Що це? Символ! Символ великої країни.

От вам і відповідь на питання: чому ми знали й мовчали? Чому не вийшли на майдан, не кричали? Ми доповідали… Я вам казав, писали службові записки. А мовчали й беззаперечно корились наказам, тому що — партійна дисципліна, я — комуніст.

Не пригадую, щоб хтось із наших співробітників злякався за себе особисто й відмовився од відрядження в зону. Не через страх покласти партквиток, а через віру. Передусім віра, що ми живемо гарно й справедливо, і людина в нас понад усе, міра всіх речей.

Крах цієї віри потім для багатьох обернувся інфарктом або й самогубством. Кулею в серце, як у академіка Лєґасова… Через те, що втрачаючи віру, зневірюючись, робишся вже не учасником, а співучасником, не маєш виправдання. Я так його розумію. Якийсь знак…

На кожній із атомних станцій колишнього Союзу в сейфі лежав план ліквідації аварії. Типовий план. Таємний. Без такого плану не можна було отримати дозволу на пуск станції. За багато років перед аварією його розробили саме на прикладі Чорнобильської станції: що робити і як? Хто за що відповідає? Де перебуває? До найменших подробиць…

І раптом там, на тій самій станції, відбувається катастрофа… Що це — випадок? Містика? Якби я був віруючим… Коли берешся шукати сенс, почуваєшся релігійною людиною. А я інженер. Я людина іншої віри. У мене інші символи…

Що тепер мені робити зі своєю вірою? Що тепер…".

Література

1. Барт Р. Избранные работы: Семиотика: Поэтика./ Р. Барт. — М.: Прогресс, 1989—615 с.

2. Библер В.В. Слово и событие. Писатель и литература. / В.В. Библер. – Москва, Руский Фонд Содействия Образованию и Науке, 2010. – 416 с.

3. Илюкович А.М. Согласно завещанию. Заметки о лауреатах Нобелевской премии по литературе. / А.М. Илюкович. – М.: Кн. Палата, 1992. – 560 с. – (Попул. б-ка).

4. Левчук Л.Т. Західноєвропейська естетика ХХ століття: навч. Посібник / Л.Т. Левчук. – К.: Либідь, 2009. – 224 с.

5. Нобелівська премія в галузі літератури – офіційний сайт [електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.nobelprize.org/nobel_prizes/literature/