Сценарій "Жіночі образи в житті Т.Г.Шевченка"

Жіночі образи у творчості Т. Г. Шевченка

Тема 1. Катерина

Звучить мелодія у виконані бандуристок

Епіграф: « Чисту матір і дитину

                Він прославив серцем чистим,

                Всю осяяв Україну

                Поглядом він променистим» (П. Тичина)

 

Хід заходу

Дівчинка. І читає, і пише до ночі,

Плинуть мрії – живі ручаї,

І минулого сльози жіночі –

Нині сльози невтішні твої.

Хлопчик. Катерина, Оксана, Марія,

Божевільна від горя Сова...

І задума, як темна хмарина,

На високе чоло наплива.

Дівчинка. Ой, поете, великий пророче:

Скільки сил ти віддав у житті,

Захищаючи долю жіночу,

І завжди в самоті, в самоті.

Ведуча. Отче наш, Тарасе всемогущий,

Що створив нас генієм своїм,

На моїй землі, як правда, сущий,

Б'ющий у неправду, наче грім.

Ти, як небо, став широкоплечо

Над літами, що упали в грузь;

Віку 21-го предтеча,

Я до тебе одного молюсь.

( Пісня бандуристок)

 Ведуча. Ніхто краще не сказав про святість і велике покликання материнства, ніж Тарас Шевченко. Ніхто не вділив жінкам, удовам, дівчатам, матерям, скривдженим, покинутим стільки ніжності, палкої любові, як він – наш великий Кобзар. Шевченко визнаний неперевершеним у створенні образу жінки-матері. «Такого полум'яного культу материнства, - писав М. Рильский, - такого апофеозу жіночого кохання і жіночої муки не знайти, мабуть, ні в одного з поетів світу. Нещасний в особистому житті Шевченко найвищу і найчистішу красу світу бачив у жінці, в матері...»

 

 

 ( На стіні через діапроектор з’являється картина Т. Шевченка «Катерина» 1842р.)

 Ведучий. Жіноча тема в поезії Шевченка не була просто темою творчості, вона була тим нестерпним споконвічним щемом душі, тим згустком крові, який не давав спокійно жити. Він запікся болем у неспокійному, щирому серці людини, поета-кріпака, співця народу.

Доля жінки-кріпачки для поета – насамперед доля його рідної матері, котру передчасно «у могилу нужда та праця положила». Це його рідні сестри: Катря, Ярина, Марія, оті «голубки молодії», в яких «у наймах коси побіліли». Це, зрештою, його перша тремтлива юнача любов – Оксана Коваленко.

Отже, жіноча доля в Шевченка була не тільки соціальною, а й особистою трагедією.

Хор

           Ведуча. І тут на захист попраних жіночих прав став гнівний геній Шевченка. Він зібрав воєдино всі страждання безправних жінок усіх епох і голосно розказав про них цілому світові. Його жіночі образи – це насамперед невигойна, найболючіша рана кріпацтва. Про це свідчать його твори «Катерина», «Відьма», «Наймичка», «Сова», «Маряна-черниця», «Слепая». (Демонстрація ілюстрації картини «Сліпа з дочкою». Автоілюстрація до поеми «Слепая» (1843р.) Вони закликали до помсти за наругу над героїнями.

Ведучий. Балади «Причина», «Русалка», «Тополя», «Лілея», «Утоплена» промовляють прокляттям тим, хто наважився і загубив, граючись, жартуючи, жіночу долю, молодість, вроду, красу; розтоптав, знівечив, спаплюжив гідність. У кожному з цих творів по-різному звучить тема кохання, зради, нещастя. Автор підніс жінку на найвищий п'єдестал чистоти і вірності почуттів, реальної краси і материнської величі.

Ведучий.Образи Шевченкових дівчат та жінок не лише багатостраждальні, а й, як правило, високоморальні. Це Ганна з поеми «Наймичка», Оксана з поеми «Слепая», Катерина і Марія з однойменних поем, Сова і багато інших, чиїх імен ми не знаємо. Мати з дитиною завжди була для Шевченка найсвятішим образом, уособленням краси, ніжності і благородства. Чи не тому стали крилатими слова:

Нічого кращого немає,

Як тая мати молодая

З своїм дитяточком малим...

Ведуча. Іван Франко писав: «Не знаю в літературі всесвітній поета, котрий би представив так високо і так щиро людський ідеал жінки-матері». Великий Кобзар бачив у жінці духовну красу, обожнював материнство, уславлював вірність і щирість. Пророчими стали його слова:

Врага не буде, супостата,

А буде син, і буде мати,

І будуть люди на землі.

Ведуча. Шевченко ненавидить звичку наймати дитині «мамку» - цей барський звичай був йому огидний. Пані «береже фігуру», щоб її не зіпсувати, а дитині-барчуку вибирають молоду жінку-годувальницю, немовля якої віддають іншим жінкам, аби барчук мав удосталь молока:

Добре отим панам жити:

Нічого не знають,

І не знають, як ті діти

У їх виростають,

Бо матері там немає, а мамку наймають. («У нашім раї на землі».)

Ведучий. А звичайну жінку-матір, кріпачку, змучену роботою, тяжкими умовами життя, поет шанує як Богоматір. Матір і дитя для нього – святі. Він оспівує, возвеличує «пренепорочную, святую» жінку-матір і дитя.

Хор

Демонстрація репродукцій картин (слайди): Т. Шевченко «Циганка-ворожка» 1841р.,  В. Іванов «Оксана». Т. Шевченко «Казашка» 1858р., Рафаель Санті «Сікстинська Мадонна», В. Канівський «Подруги», Т. Шевченко «Перерване побачення», копія з однойменної акварелі Брюллова 1839-1840рр.)

Ведуча. Мати з дитиною – це найсвітліший образ у його творчості. Це благородство, гордість, краса і ніжність його власних почуттів, вилитих на папері. Бо Шевченко вбачав у жінці велику невтомну трудівницю, уславлював вірність і відданість її душі, щирість і відвертість у стосунках. Він обожнював материнство.

Ведуча. Нам, українцям, не доводиться вчитися шанобливого ставлення до матері, це в нас закладено генетично. Матір для українця – святиня. Українці завжди з любов'ю та повагою ставилися до матері. Рядки Шевченка є сучасними, бо відображають духовні цінності нашого народу.

Ведучий. Майбутнє свого пригнобленого народу поет не мислить поза щастям матері й дитини. Ці дорогі йому образи приходили до нього в неспокійні тривожні сни, мучили розтерзану й зболену душу в холодному Петербурзі і в казахських степах.

Плинуть мрії – живі ручаї

І минулого сльози жіночі...

Присняться діточки мені,

Веселая присниться мати.

Ведучий. «Катерина»... В уяві одразу ж постають і глибоко поетичний, овіяний смутком образ Катерини, «у латаній свитині», «... на плечах торбина, в руках ціпок», із поеми, і такий же зворушливий, хоча дещо прикрашений, - з картини. Співчутливо ставився Шевченко до своєї героїні. Він не засуджує героїню, для нього залишається незаперечною її висока людська гідність, духовна краса і святість почуттів. Ніжність і смуток у слова поета, звернених до своєї Катрусі:

Сценка «Катерина»

Ведуча Катерино, серце моє!

Лишенько з тобою!

Де ти в світі подінешся

З малим сиротою?

Хто спитає, привітає

Без милого в світі?

Батько, мати – чужі люди,

Тяжко з ними жити.

Мати. Доню моя, доню моя,

Цвіту мій рожевий!

Як ягідку, як пташечку,

Кохала, ростила

На лишенько... Доню моя,

Що ти наробила?

Ведуча. Ледве-ледве

Поблагословила:

«Бог з тобою». Та як мертва

На діл повалилась.

Обізвався старий батько.

Батько. Чого ждеш, небого?

Ведуча. Заридала Катерина

Та бух йому в ноги.

Катерина. Прости мені, мій батечку,

Що я наробила!

Прости мені, мій голубе,

Мій соколе милий!

Батько. Нехай тебе бог прощає

Та добрії люди,

Молись богу та йди собі –

Мені легше буде.

Ведуча (про Шевченка). Всю неправду, всі нещастя,

Що сушили груди,

Виливав він на папері

Піснею між люди.

Читець. Кого бог карає в світі,

То й вони карають…

Люди гнуться, як ті лози,

Куди вітер віє.

Сиротині сонце світить,

Світить, та не гріє.

Люде б сонце заступили,

Якби мали силу,

Щоб сироті не світило,

Сльози не сушило.

А за віщо, боже милий!

За що світом нудить?

Що зробила вона людям,

Чого хотять люде?

Щоб плакала!.. Серце моє,

Не плач, Катерино,

Не показуй людям сльози,

Терпи до загину.

 

Тема 2. Наймичка.

( Звучить фрагмент пісні Д. Карабиця «Мати наша сивая горлиця» у грамзапису.)

Ведуча. Сьогодні ми перегорнемо ще одну сторінку творчості Тараса Шевченка, присвячену українській жінці-матері.

Образ жінки в поета – «ніби цвяшок, в серце вбитий». Це зойк душі, крик зраненого серця, що не здатне мовчки дивитися, як топчуть жіночність, гідність, розпинають материнське єство. Особливо важко жилося в кріпацькій Росії жінкам, які мали позашлюбну дитину, бо всі водночас відхрещувалися від них – друзі, сусіди, родина. І залишався невеликий вибір: накласти на себе руки, піти в «світ широкий» чи підкинути комусь немовля-«байстря»:

Як тополя похилилась

Молодая молодиця.

Ведучий. На такому життєвому перехресті опинилася Ганна – героїня поеми «Наймичка». Вона намагається уникнути, здавалося б неминучого: для себе – долі покритки, для улюбленого сина – долі незаконнонародженого. Ця жінка – не покірна жертва, вона шукає і знаходить вихід зі складного становища, підкидає дитину чужим людям, заможним і добрим, а через рік, змінивши ім'я, йде до них проситися в найми. Можна лише здогадуватися, що пережила ця бідолашна за той рік.

Ніжне піклування Ганни про свою дитину ми відчуваємо вже з першої зустрічі з героїнею: адже бідна покритка, якій немає місця в родині, віддає дитині свій єдиний зимовий одяг – новеньку свитину:

Читець

Перед самим перелазом

Дитина сповита –

Та й не туго, й новенькою

Свитиною вкрита;

Бо то мати сповивала

І літом укрила

Останньою свитиною.

 

І у хаті, і надворі,

І коло скотини,

Увечері й удосвіта;

А коло дитини

Так і пада, ніби мати;

В будень і в неділю

Головоньку йому змиє

Й сорочечку білу

Щодень божий надіває,

Грається, співає,

Робить возики; а в свято –

То й з рук не спускає.

І не знає малий Марко,

Чого наймичка сльозами

Його умиває.

Не зна Марко, чого вона

Так його цілує, -

Сама не з'їсть, і недоп'є,

Його нагодує.

Часом серед ночі

Прокинеться, ворухнеться, -

То вона вже скочить,

І укриє, й перехрестить,

Тихо заколише.

 

(Звучить українська народна колискова у виконанні Н. Матвієнко.)

 

Ведуча. Скільки в неї самої мужності, сили і витримки. Нікому не довірила своєї таємниці, що Марко – це її дитина, бо їх обох було б викинуто на вулицю, весь вік її син відчував би на собі це кляте слово «байстрюк», «безбатченко». Не такої долі вона йому бажала, у своїх мріях-молитвах бачила його справжнім заможним хазяїном, щасливим сім’янином. У нього є все для щастя. Проста, працьовита, моторна, вона не шкодує сил для того, щоб дитина не знала горя.

Гіньковська. Ганні, як і кожній матері, хотілося б пишатися таким сином: ставним, гарним на вроду, з добрим серцем і щирою душею. Та де тобі – не можна, ніяк не можна. І все ж Ганна була рада і від того, що рідне дитя біля неї, простягає до неї рученята, посміхається, і на душі в згорьованої матері стає веселіше. Світ душі невсипущої наймички вдень при людях, як ясен світ: вона «грається, співає». А прийде вечір, настане ніч, - Ганна, коли ніхто не бачить:

Свою долю проклинає,

Тяжко, важко плаче.

Путінцев. І плачучи, малого Марка «сльозами умиває». У цьому психічному роздвоєнні головна суть життєвої драми жінки: позбавлення душевної рівноваги. Вона має право бути своїй дитині лише нянькою. Недпремно це слово так схоже на інше – ненька. Нянька – «ненька»! Хіба цим не сказано найголовніше про роль дорогої нені в житті кожної дитини? Тому ми й не дивуємось отій незбагненній для всіх (для всіх, крім матері!) якості, про яку поет пише:

Вона чує з тієї хати,

Як дитина дише.

Ведучий. Наймичка боїться хоч на короткий час стати матір'ю, щоб не видати себе і не осоромити сина, не сполохати його щастя. Ганна свято береже таємницю, бо від цього залежить доля Марка. На час весілля сина вона йде до Києва молитися. Щороку ходить Ганна на прощу,хоч уже стара й недужа, але туди і назад іде пішки. Нещасна жінка намагається відмолити, спокутувати свій гріх. Вона, напевно, і подумати не сміє, що своїм благополуччям син має завдячувати їй. Щоб щаслива доля та вдача не полишала його, вона часто ходить у Київ благати долі для сина в Бога, кращої, ніж у неї.

(Демонстрація репродукцій картин (слайди): А. Платонов «Жебрачка», Г. Вереківський «За прядінням».)

Прийшла в Київ – не спочила,

У міщанки стала.

Найнялася носить воду,

Бо грошей не стало.

З Києва Ганна завжди приносить додому недорогі, «бо ж немає багато грошей», зате «святі» подарунки, які нібито оберігають від усього злого.

Ведуча. Іде Настя, вертає додому щаслива, бо несе святі подарунки синові й невістці.

Читець

Маркові купила

Святу шапочку в пещерах

У Йвана святого,

Щоб голова не боліла

В Марка молодшого.

І перстеник у Варвари

Невістці достала.

І всім святим поклонившись,

Додому верталась.

Вернулася. Катерина

І Марко зустріли

За ворітьми, ввели в хату

Й за стіл посадили;

Напували й годували,

Про Київ питали,

І в кімнаті Катерина

Одпочить послала.

Настя. За що вони мене люблять?

За що поважають?

О боже мій милосердний!

Може, вони знають?

Ведуча. І внучатам із клуночка

Гостинці виймала:

І хрестики, й дукачики,

Й намиста разочок

Яриночці, і червоний

З фольги образочок,

А Карпові соловейка

Та коників пару,

І четвертий уже перстень

Святої Варвари

Катерині, а дідові

Із воску святого

Три свічечки, а Маркові

І собі нічого.

Ведуча. На особливу увагу заслуговує останній розділ поеми, у якому Шевченко підняв Ганну на вершину страждань. Вона страшенно боялася померти, не дочекавшись повернення Марка з Дону – з чумакування.

Читець

Іде Марко, не журиться,

Прийшов – слава богу!

І ворота одчиняє,

І молиться богу…

Везе Марко Катерині

Сукна дорогого,

А батькові шитий пояс

Шовку червоного.

А наймичці на очіпок

Парчі золотої

І червону добру хустку

З білою ганьбою.

А діточкам черевички,

Фіг та винограду,

А всім вкупі – червоного

Вина з Цареграду.

 

Ведучий. Останні хвилини життя Ганни – це і вершина радості, коли вона вперше вже дорослому синові відкрила велику таємницю його життя – назвалася його матір'ю. Ганна намагається пояснити йому, чому підкинула його чужим людям, прагне знайти слова, які б не поранили душу сина, а викликали б до старої матері жаль і прощення:

Марко. А де ж Ганна, Катерино?

Чи не вмерла?

Катря. Ні, не вмерла,

А дуже нездужа. (Марко входить у хату.)

Ганна. Подивися ти на мене,

Бач, як я змарніла?

Я не Ганна, не наймичка,

Я…

Ведуча. Та й оніміла…

(Марко плаче, тужить, бо дуже її любить. Ганна відкривається перед сином і просить зняти тяжкий гріх.)

Ганна. Прости мене! Я каралась

Весь вік в чужій хаті…

Прости мене, мій синочку!

Я… я твоя мати!

Ведуча. Та й замовкла… Зомлів Марко,

Й земля задрижала.

Прокинувся… До матері –

А мати вже спала.

Ведуча. Вона була наймичкою, але лише для людей, бо для сина вона завжди була матір'ю, яка своє життя поклала до його ніг, знехтувала своїм щастям заради щастя сина.

Трагедія нещасної жінки не тільки в тому, що вона – багата, зі славного роду – мусить народити в пустельному полі й підкинути дитя чужим людям. Ще більших страждань завдає їй те, що вона позбавлена материнського щастя.

Іван Франко писав,що «наймичка – натура безмірно глибока, чуття у неї сильне та високе, любов до дитини така могуча, що перемагає все інше… заставляє забути про себе саму».

Звучить пісня І. Карабиця «Мати», під час якої демонструються репродукції картин(слайди): О. Мурашко «Мати йдуть», Т. Шевченко «Катерина» 1842р., З. Монастирський «Щаслива мати», М. Врубель «Мати з немовлям»; Рафаель Санті «Мадонна Конестабіле», К. Брюллов «Всадниця, Т. Шевченко «Дві дівчини», В. Васнецов «Три царевны подземного царства», М. Косенко «Українка».)

 

 

Тема 3. Сова

Ведучий. Ось іще одна життєва драма, оспівана Т. Шевченком.

(Звучить фрагмент хорової поеми К. Стеценка «Рано-вранці новобранці».)

У поемі «Сова» бідна вдова-мати тяжко поневірялася в наймах, щоб її єдиний син ходив до школи:

І день, і ніч працювала,

Подушне платила,

Щоб і воно, удовине,

До школи ходило.

Ведуча. Трагічно звучить фінал твору: «… письменного і вродливого» сина закували в москалі, а нещасна мати збожеволіла від горя, ждучи сина з війська. Ходила по смітниках простоволоса, розхристана на посміховище дітям, що звали її «Совою».

Скалічені старі руки

До бога здіймала,

Свою долю проклинала,

Сина вимовляла.

То од жалю одходила

І мовчки журилась,

Та на шлях той на далекий

Крізь сльози дивилась…

А уночі розхристана

І простоволоса

Селом ходить – то співає,

То страшно голосить.

Люди лаяли…

Бо, бачте,

Спать їм не давала

Та кропиву піл їх тином

Та бур'ян топтала.

Діти бігали з паліччям

Удень за вдовою

По вулицях та, сміючись,

Дражнили Совою.

Ведучий. Богдан Лепкий писав: « Апофеоз материнської любові, один із найгарніших малюнків української жінки, твір, писаний у євангельському настрою, без злості, злоби без всякого людського гріха…».

Для Тараса Шевченка нещаслива доля жінки-кріпачки була й особистою трагедією: його матір ще «молодую у могилу нужда та праця положила», рідні сестри поневірялися на панщині. Жіноча доля для поета – передусім соціальна трагедія, всенародне лихо, породжене кріпацтвом.

Ведуча. Мрії матері про освіту, кращу долю її сина не збуваються. Не могли збутися. Царі, вельможі, пани не хочуть мати освічених кріпаків, бачать у них лише німих і покірних рабів і дешеву робочу силу, «гарматне м'ясо». Тому трагічний фінал – закономірний. А таких випадків не злічити по всій поневоленій, покріпаченій Україні.

 

Танок «Квітка душа»

 

Ведучий. Постійно, як і тема «покритки», в поезіях Шевченка звучить тема «княжни», «княгині», дівчини, яка пішла заміж за князя, але доля її нещаслива в шлюбі. Він пише про дівчат, яких силоміць батьки видають заміж («Княжна»), а ще гірше, коли дівчина сама йде заміж, наперекір бажанню батьків.

Читець

 Сама втекла і повінчалась,

І батько, й мати не пускали.

Казали: - Вгору не залазь, -

Так ні, за князя. От і князь!

От і пишайся тепер, княгине!

Загинеш, серденько, загинеш,

Мов ряст весною уночі,

Заснеш, не знатимеш нічого…

Як люди люблять живучи.

Жить так, господи, хотілось!..

«Тяжко дітей годувати

У безверхій хаті,

А ще гірше старітися

У білих палатах…».

(Показ офорту «Старости» Т. Шевченка 1843р.; Офорт Л. Жемчужникова «Покинута», 1860р. Перегляд репродукцій на тлі звучання твору «Богородице, Діво, радуйся» М. Вербицького.)

Ведуча. Кажуть, ступінь справедливості, цивілізованості суспільства визначається ставленням до жінки. Якщо це справді так, то найбільш викривальними, соціально загостреними творами Шевченка є твори, присвячені жіночій долі чи, сказати б точніше, жіночій недолі. Адже створена поетом галерея образів жінок – то галерея страдниць, мучениць, спокутниць… Ідилічна картина-мрія, що надто різко контрастувала з українською тогочасною реальність, лише посилює враження дисгармонії, неприродності й абсурдності суспільства, яке продукувало життєві факти, типізовані й узагальнені художнім генієм Шевченка.

Ведучий. Недарма жодна Шевченкова героїня – чи то мати, яка народила кріпака, чи скривджена підпанком дівчина – не розглядається виключно в побутовому плані, усі вони – жертви кривди не стільки моральної, скільки суспільної, причому найтяжчої, позаяк чиниться вона віками одним народом супроти іншого.

Кохайтеся, чорнобриві,

Та не з москалями…

Бо москалі – чужі люди,

Роблять лихо з вами …

Ведуча. Саме тому Шевченко в розробці теми жінки абсолютно оригінальний. Як слушно зауважував Богдан Лепкий: «Ні в німецькій, ні в польській, ні в російській літературі нічого подібного нема». Така площина аналізу жіночих образів дає змогу збагнути яскраву Шевченкову метафору жінка-мати, Україна-мати. Ось чому «такого полум’яного материнства, такого апофеозу жіночого кохання й жіночої муки не знайти в жодного з поетів світу».

На сторінках «Кобзаря»

Є найкращії перлинки:

То слова про тяжку долю,

Долю жінки-українки.

Ти убрав її квітками,

Ти умив її сльозами,

 І уславив всьому світу

Щонайкращими думками.

Чарівний дівочий образ:

Карі очі, стан тоненький,

Чорні брови, ясний погляд,

Сміх веселий, молоденький.

Образ матері святої,

Що дочку її єдину

Пан покриткою пускає,

Оддає в солдати сина.

І дівчину-сиротину –

Не словами, а сльозами,

Батьку славний, незабутній,

Змалював ти перед нами.

І за те, аж поки буде

Україна існувати,

Не забудуть українки

Тебе, батьку, шанувати.

 

Пісня «Україна».