Перша рибка

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Є.Пермяк

 

 

Побудуй вежу з цеглинок LEGO, відповівши на запитання:

1.  Якою була родина Юри?  велика, дружна, працьовита            маленька, бідна

2.  Яку рибинку спіймав хлопчик?

                                     карасика  йоржа

3.  Чому радів Юра?

 тому, що у великій сімейній юшці була і його маленька рибка

 сам спіймав рибку

 

Побудуй вежу з цеглинок LEGO, відповівши на запитання:

1. Що обговорювали діти на уроці?

 що робили на перерві                         як відпочивали влітку 2. Як провела канікули Оленка?

    відпочивала на морі                                     читала книги 3. Що запропонувала вчителька?

 принести до школи прочитані влітку книги

 принести фото 

 

 

 

 

 

 

                                                                                                                      ДРАКОН

             Одного  разу Оленка  прийшла  зі  школи,  а  на  кухні  пив 

 

чай  дракон.  Дівчинка  аж  чхнула  від  несподіванки. А потім 

                                          вони гралися  в  хованки  і  в  розбійників.

    Уранці  Оленка пішла  до  школи. На перерві вона розповіла про дракона  друзям.

 

— Скажи ще, що він тебе катав на спині,  —  глузливо зауважив     

                                          Сашко.

                                          — Не  віриш?  —  засмутилася Оленка.

—  Авжеж,  ні.  Це  б-р-е-х-н-я, — вимовив  він  по  літерах.  — 

 

Просто нісенітниця.

                                          І  всі  у  класі  з  ним  погодилися.

                — Ну  і  нехай…  —  зітхнула  дівчинка.  —  Тоді  тебе  він  не    покатає.

— Ха-ха-хто?.. — почав глузувати Сашко. 

 

     Та ось у вікні показалася голова  дракона.  Аж  от він  увесь

                заліз до  класу  —  ледве  вмістився.  Діти  оніміли.  Оленка    підбігла до  дракона  й  повисла  на його  шиї,  той  усміхнувся.

—  Не  бійтеся,  він  хороший, —  сказала  вона.

 

Першим  насмілився  доторкнутися  до  дракона  Максим. 

                Потроху й  усі  почали  його  гладити  і  пригощати  канапками.   Дракон  був просто  неймовірний.  Він  покатав  усіх  на спині,      навіть  Сашка!

— Ні, такого просто не може бути, — прошепотів Сашко, злізши  з 

                                          дракона. —  Це  нісенітниця!

                Дракон  обернувся.  І  сумно-сумно  подивився  на  Сашка. Аж    раптом  око чудовиська  випало  і  поскакало  м’ячиком. Дракон  обм’як.  Його  бородата голова  перетворилася  на мітлу,  пазурі 

 

—  на  олівці.  І  весь  дракон  зник, розпавшись на частини.              Продзеленчав дзвоник.  Перерва  закінчилася.  У  школі      дракон більше  ніколи  не  з’являвся.   

Дмитро  Кузьменко 

 

 

 

                 

             Побудуй вежу з цеглинок LEGO, відповівши на запитання:

1. Кого побачила Оленка на кухні?

 крокодила                         дракона 2. Куди прийшов дракон?  до школи                            до дитячого садочка 3. Що трапилось з драконом?

 він розпався                                       він втік  

 

 

 ПАРАСОЛЬКА

  Одного похмурого ранку мама будила Марка,  а  йому  так не                                хотілося  вставати! 

 

                            Він розплющив одне око, побачив, що надворі йде дощ.

                                      —  Не  хочу  до  школи,  дощ  падає…

 —                 А  я  хочу,  — раптом  почув  Марко  чийсь  тихенький голосочок.   —           —   Я  люблю  дощ.

                                       —  Ти  хто?!

                                       — Я — парасолька. І мені вже набридло сидіти в шафі…

Марко  розплющив  уже  обидва ока,  миттю  зіскочив з  ліжка,  відчинив  шафу  і 

 дістав  свою  синю парасольку. 

                                      кольорові автомобільчики  на  ній  ніби  чекали,  щоб  кудись поїхати.

                                       — Збирайся  швидше,  хочу під дощ! — наказала парасолька. — Ти вмієш розмовляти… — 

 Марко відразу  почав  одягатися. Дощ лив як з відра. Хлопчик чалапав  за  мамою   й тихенько розмовляв  із  парасолькою: — А чому ти так любиш дощ?

 

—  Бо  він  схожий  на  музику. Послухай,  як  стукають  краплі по  підвіконнях, 

                подивися, якими бульбашками  скачуть  по  калюжах.  І  найголовніше:  без  мене   ти  змок  би  до нитки.  Ти  можеш застудитися,  а  я  ні.  Тому  мені подобається  тебе оберігати.

  У школі Марко розклав сохнути парасольку  серед  інших. «Цікаво, чи й  вони такі ж чарівні,  як  моя?»  —  подумав  хлопчик і  побіг  до  друзів. Увечері,  коли  Марко  йшов  із татом  додому,  вітер  раз  у  раз  намагався видерти

 

парасольку з рук.

                                       — Тепер  я  тебе  захищаю,  — прошепотів  Марко.

  Але  вітер  таки  висмикнув  її з  рук  і  поніс  вулицею.  Парасолька пролетіла кілька метрів, упала в калюжу  і  загойдалася  на  хвильках. Вона була  мов       кораблик.

                                      — Важкий  у  тебе  видався  день,  —  сказав  хлопчик.

—  Зате  я  нині  політала  і поплавала,  —  задоволено  промовила  парасолька. 

 

—  Мені  так  сподобалося!

                              — І мені дуже сподобалося ходити з тобою до школи, — усміхнувся  Марко.

                 

За  Наталкою  Малетич

                 

                     Побудуй вежу з цеглинок LEGO, відповівши на запитання:

1. Хто допоміг Марку прокинутися?  парасолька                         мама 2. Що подобалось робити парасольці?

 захищати Марка лежати у шафі

3. Чи засмутилась парасолька, коли потрапила в калюжу?

 так ні

 

 

 

                 Іде Андрійко вулицею

Іде Андрійко вулицею й наспівує. Бачить:  неподалік  малюки боязко  зазирають  у  чужий 

 

двір. Питає: 

                 — Що там за кіно? 

                 — М’яч  наш, — показують  діти, 

— біля Рябка... 

 

— А  Рябко,  мабуть,  злий-презлий? 

                 — О-го-го! 

 Тоді  Андрійко  повагом  насунув кепку  на  лоба й  пішов  у  двір.  Узяв м’яча,  почухав   Рябка за  вухом  і,  не  поспішаючи, зачинив за собою хвіртку. 

— Оце сміливець! — вигукнули діти. А Андрійко лиш кепку збив набакир і помугикав  пісеньку далі.  

      У  провулку дядьки  валять  старого  в’яза. Накинули  мотузку  на  стовбур,  дружно   ухкають,  а підпиляне дерево стоїть і порипує.  — Ану, козаче, підсоби! — гукнули Андрійкові. 

 

Андрійко й собі взявся за мотузку, дядьки ще раз ухнули, і в’яз затріщав, упав. 

           — Силач росте! — сказали дядьки. А хлопець — кепку на лоба і, наспівуючи, пішов далі. 

        Коли підійшов до автозупинки, люди якраз сідали в  автобус.  Якась  тітонька,  вельми кваплячись, впустила кошик і розсипала гостинці. Андрійко підбіг, допоміг зібрати

 

пакунки. 

 — Чий  ти,  хлопчику? — вже  з  автобуса,  що рушав, крикнула жінка. — Кому дякувати?      Андрійко лиш звично поправив кепку. 

                      На  вигоні  хлопці  затіяли  гру  наввипередки. Нагорода — великий апельсин. Виграти 

хотів  кожен.  Тільки  ж  хто випередить Андрійка?  Потупилися хлопці, намагаються не

 

дивитися, як Андрійко розламує солодку нагороду. 

                 — Пригощайтеся, — простягнув  він  соковиті дольки. 

    Вистачило кожному. Володимир Сенцовський 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Побудуй вежу з цеглинок LEGO, відповівши на запитання:

1. Що допоміг Андрійко дітям?

 дістати м’яч                       забрати собаку 2. Як допоміг тітонці?

 Зібрав пакунки                 перевів через дорогу 3. Чи вихвалявся Андрійко своїми вчинками?

 так ні

 

 

 

 

«ЧЕМНИЙ»  МИКОЛКА

 

Миколка  примчав  до  школи.

                       — Не  спізнився!  Саме  перед  дзвоником!  —  кинув  він черговій.

 Та чергова,  дівчисько  з  пов’язкою,  біля  дверей  перейняла  його.  Ще  й зауважила  суворим  голосом:

                       — Поглянь-но,  якого  бруду  наніс.  Чом  ноги  не  витер?

     Глянув  Миколка  —  справді,  сліди на  підлозі.  Надворі сніг  з  дощем.  Онде  які  чорні  сліди... Притулив Миколка  руку  до  грудей.  І  так  уже  ввічливо мовив:

 

—  Візьми,  будь  ласка, ганчірку  та  витри  підлогу.  Ти своє  чергування  мусиш 

 нести  відмінно,  чи  не  так?  А мені треба  до  класу  поспішати.  Я  ж  бо  спізнюся!      Обурена  чергова тільки  зойкнула,  та Миколка  вже  біг  сходами.  Кваплячись, він  так штурхонув  якогось  малюка,  що той  аж  упав.

                       — Ти  чого  штурхаєшся?  —  зарепетував  малий,  розмазуючи  сльози.

 — Пробач,  будь  ласка!  —  стенув плечима  Миколка  й  махнув  іще  на  три сходинки  вгору.  І  знову  штовхнув,  уже іншого  учня.

 

—  Тобі  що  —  місця  мало?  — спитав  хлоп’як,  потираючи  забите  об  ґратки    поручнів  коліно.

                       — А  ти  не  плутайся  під  ногами, коли  бачиш,  що  я  йду!  —  кинув Миколка.  І  додав,  навіть  трохи  вклонившись:

                       — Пробач!

                       До класу  він  забіг  найперший. Смикнув  за  кіски  Оксанку,  яка  саме відчиняла  двері.  Проте  не  забув  сказати  лагідним  голосом:

 

—  Спасибі,  що  пропустила.  Бо мені ще  треба  вірш  по вторити.

                       Але Оксанка  відказала  сердито:

                       — Який  ти  невихований,  Миколко!

—  Дурниці!  —  відповів  той. — Хіба  я  не  кажу  «дякую»,  «будь  ласка»,   «пробач»?  А  ти  —  «невихований, невихований».  Ти,  Оксанко,  щось  наплутала.  Та  вперта  Оксанка чомусь  стояла  на  своєму:  —  Невихований!

 

Алла  Потапова

                 

 

 

Побудуй вежу з цеглинок LEGO, відповівши на запитання:

1. Як ти ставишся до поведінки Миколки?

          Він поводиться правильно           я засуджую його вчинки 2. Чи вживав слова ввічливості Миколка? ні                                              так

3. Чи згодні ви з думкою Оксанки?

 ні           так

 

 

 

 

 

 

                                                                     Сонце серед ночі (уривок)

   Біля  школи  вже  зібралися  учні.

Вони          скупчилися перед  ґанком,  попідбирали  хвости (в  кого  такі  були)  й  чекали  появи            директора.

       Що  й  казати,  завжди  якось  лячно  починати  в житті щось  нове.   

                     А  якщо  ти  взагалі  боягуз,  то  й  поготів*.

Жив           ти біля  маминої  спідниці,  за  все  відповідала мама,  оберігала  тебе   від   усіх  небезпек, тривог  і  неприємностей,  а  ти  тільки  їв,  спав  і  розважався. І от раптом  мама  лишилася  десь  за  парканом, а  ти сам один    вперше  йдеш  у ще  не   знаний, сповнений несподіванок  світ.  Ноги  в  тебе  підгинаються  і  тремтять. У 

 

роті  сохне,  у  грудях  пече, а  в  животі  тенькає  і  холоне.

 

Кося  Вухань  стояв  поряд  з Кольком  Колючкою і  так  голосно  цокотів  зубами, що

 

                     Колько   раптом  повернувся і  злякано  спитав:

—   Ой,  що  це?

—  З-зуби, —  затинаючись, чесно  признався  зайчик.

—   Боїшся  його?  —  спитав Колько.

—   Б-боюсь, —  признався Кося.

—  І я боюсь, — сказав Колько. —  Давай  разом  боятися.

—   Давай!

І   такий  він  раптом  став  дорогий, цей  їжачок  Колько, що  Кося  обняв  би  його  за раз   (якби  не  оті колючки!)   

      «От  із  ким  я  дружитиму!»  —  одразу вирішив він. І  йому  стало трохи  легше.   

                                              Нарешті на ґанок вийшов директор Бурмило Михайлович                                             Ведмідь.  За  ним вчителі  —  пантера,  жирафа,  лисиця,   слон, мавпа  і  бегемот.

 

 

 

                     *      Поготів —  тим  більше.

 

 

 

 

 

             Побудуй вежу з цеглинок LEGO, відповівши на запитання:

1. Чому хвилювалися звірята?

 вони хотіли до мами              вони вперше прийшли до школи 2. Колько Колючка – це….?

                                   зайчик                                       їжачок

3. Хто був директором школи?

 Ведмідь                                       Бегемот  

 

 

 

ЧИЙ ПЕСИК? Ох же й поталанило Олешкові з Олельком! Їхній тато            коло  млина приблудного  песика  знайшов.  кумедного   такого.  клаповухого, окатенького.              Напоїли  хлопці  знайду  молоком.  Відігріли.  Викупали.   Став  песик  у  них  жити.           І  добре  йому  було  б  у  братів.  Тільки  ж  ніяк вони  не   поділять  його  між  собою.      Почне збиратись Олешко на полювання. Закине за плече             пластмасову рушницю,   що  стріляє  пістонами,  почепить  песикові  на  шию  мотузяного повідка,  хоче  на  двір  іти.       А  Олелько  вже  й  тут. —  Ану,      —  кричить,  —  не  руш собаку! Я зараз прикор- донником буду.  Ми  з  ним  у  засідку  підемо.          І  починають  чубитись…             Аж якось надвечір зник песик. Хлоп’ята  туди, хлоп’ята   сюди.  Зазирнули  до  хлівця,  у  комору,  хату. Ніде  нема.     Посідали  брати  на  ґанку й  мало  не  плачуть.             —  Бідний,  бідний  наш  песик,   —  каже  Олешко.  —  Тепер без  нас  пропаде  вже…           —  Якби хто знайшов його, я б  тому  й  свого     улюбленого ліхтарика  не  пошкодував.     —  А  я  і  рушницю,  і шаблюку, й барабана     — усе віддав  би,  —  аж  звівся  Олешко.  —  А  з тобою  й  разу  вже    не  сварився  б.  Хай  би  тепер  песик  назавше  твій був. —  Ні,  нехай  би  твій,    —  великодушно сказав  Олелько.  — Я  й  не  торкався  б до  нього…   Аж тут десь із -за спини у хлопців вигулькнув їхній песик.  Він  лизнув руки хлопчиків  язичком,  ніби  хотів  сказати: «Не хвилюйтеся.  Я  вернувся».         —  О !  —  зрадів  Олелько.  —  Знайшовся  мій  песик. —  Ні,  мій!   —  схопився  Олешко. І  почалося  знову…                                                              За Анатолієм  Григоруком

                Побудуй вежу з цеглинок LEGO, відповівши на запитання:

1. Де знайшов тато песика?  біля ставу                         біля млина 2. Чому сварилися хлопці?

 не могли поділити песика          не хотіли дружити

3.  Що трапилось з песиком?

 він зник                                       він втік 

4.  Чи змінилися відносини хлопчиків?

             так                                              ні

 

 

 

 

Побудуй вежу з цеглинок LEGO, відповівши на запитання:

1. 

Хто є автором оповідання?

хлопчик                              дівчинка

2.  Чому мама вважає, що її дитина стане винахідником?

тому що постійно щось вигадує          тому що багато читає 3. Як можна назвати автора?

 «фантазер»                «супермен»

 

                       Побудуй вежу з цеглинок LEGO,                 встановивши послідовність подій в оповіданні

    Підростуть в маляток крила, мати їх навчить літать... 

     Метушаться за віконцем клопітливі ластівки. 

     В теплий край тоді, далеко полетять усі пташки... 

     Скоро буде тут гніздечко, добре зліплене з землі. 

     Потім будуть пташенята, ненажери — просто страх! 

 

Обговоріть і дайте відповіді на питання

1.        Як ти думаєш, чому легенда має таку назву? 

2.       

Чому, на твою думку, між квітами почалася суперечка?  3. Яка  з  квіток  виявилася  наймудрішою?  Чому  ти так  вважаєш? 

4.     Про які  квіти  йдеться  в  легенді?  Скільки  їх?  Доповни  їх перелік назвами квітів, які знаєш ти. 

5.     Підбери назву квітки до кожної з цеглинок LEGO за кольоком.

 

 

 

 

                                                                                  Хмари

 Синьою височінню неба, наче морем, пливли білі хмари.   —  Дивись,  дідуню, — захоплено прошепотів Тарасик, — щойно

 

хмара була просто білою купою, а тепер  з  неї  виріс  білий 

 

 вершник. О,  він  уже  зник, замість нього якась риба пливе...   —  А  мені  подобається  ота хмаринка,  схожа  на пташине  перо,  — замилувався  дідусь. — Хоч  насправді немає там ніяких риб  чи вершників. Хмара — то ціла гора крихітних краплинок води  та крижинок. Вони перемішуються весь час, наче скельця  калейдоскопа. Ось і виникають різні видива. 

 

— Краплі? Крижинки? — не повірив Тарас. — А звідки вони

 

                                там? 

       —  Сонце  їх  туди  перенесло  з земних  річок, ставків  і  морів.     Воно  таке  гаряче,  тільки  торкнеться водяної поверхні          променями — тисячі крапель зразу парою стають. А пара легка,       повітря вільно піднімає     її  в  небо.  Та  нагорі  холоднеча.  Пара  знов  перетворюється на

 

 краплі. Збиваються вони в купи — от тобі й купчаста хмара. А та  пара, що піднялася вище, стає крижинками, з них робиться  периста хмара. 

 

 Є  ще  шаруваті  хмари,  складені  з багатьох  шарів  і схожі на  висотний будинок, — з них найчастіше буває дощ. 

 

 —  Скільки  ж  отут,  над  нашим будинком,  хмар живе? —  замислився Тарас. — От би їх злічити. —  А  хмари  ніде надовго   не  затримуються, — відповів  дідусь. — На  небі  в  них  домівки 

 

                                     немає. 

 Пливуть, куди вітер жене. Носяться навколо планети, а  полонянки-краплі все мріють про землю, бо там їхній дім... 

 

                                                                                                                      Елла Давиденко 

         

                                               Обговоріть і дайте відповіді на питання

1.     Про яке природне явище розповіла авторка? 

2.     Чим Тарасика здивували хмари? 

3.     Чи можна  стверджувати,  що  хлопчик  росте  допитливим  і  спостережливим? 

4.     Які  зображення  Тарасик  з  дідусем  впізнавали  у  хмарах? 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Обговоріть і дайте відповіді на питання

 

1.     Чи  сподобалося тобі оповідання? Чому воно так називається?

 

2.     Що робили на  подвір’ї  Тарасик і  Тетянка?

 

3.     Які зимові дива довелося побачити дітям цього ранку?  Знайди відповіді в  тексті та  прочитай

 

Красуня

       Сніжинка була дуже гарна, і Соломійка вирішила забрати її додому.

На витягнутій руці, обережно-обережно, щоб не поламати тоненькі промінчики, дівчинка понесла сніжинку до хати. Сніжинці, мабуть сподобалося на Соломійчиній рукавичці, тому вона цупко вчепилася за тоненькі вовняні ворсинки, щоб часом не впасти.

-            Мамо, мамо, дивися! – з порога загукала Соломійка, закриваючи за собою хатні двері.

-            Що там? – вийшла в коридор мама.

-            Ось! – Соломійка простягнула руку зі сніжинкою.

-            Що,  знову  намочила  рукавиці?  —  не  дуже  вдоволено спитала ма ма.  —  Ти  таки  хочеш застудитися,  ге?

-            Та ні, у мене тут сніжинка, — пояснила  Соломійка.  —  Глянь, яка  гарненька.

    Мама  придивилася  на рукавички  уважніше.

-            Але…  тут  нічого  немає.

Соломійка  піднесла  рукавичку ближче  до  очей, але  все,  що  вона  побачила,  це  кілька  крапельок  на  червоних  ворсинках.

-            Ой!  Моя  сніжинка!  Де  вона?!  —  ледь  не  плакала дівчинка.

-            Мабуть,  розтанула,  —  пояснила  мама.  —  Ти  не журися,  все одно ось-ось  настане  весна,  блисне  сонечко  —  тоді  взагалі весь  сніг  

розтане.  Ну,  роздягайся і  мерщій  чай  пити.  Я печива  напекла.        Мама  ніжно  погладила  доньку  по  волоссю  і  пішла на  кухню. 

-            Але  ж  як?  Чому?  —  не  могла  заспокоїтися  Соломійка.  — Навіщо   все  потане?  Це  ж  несправедливість!

-            Це  — закон  природи!  —  гукнула з кухні  мама.  — Чай  вже на                            столі!..

  Сашко Дерманський

 

 

Побудуй вежу з цеглинок LEGO, відповівши на запитання:

1.  Куди вирішила забрати звою знахідку Соломійка?

          до школи                               до хати

2.  Чому засмутилась Соломійка?

тому що сніжинка розтанула          тому що мама насварила 3. Чому оповідання має таку назву?

          красуня – це Соломійка красуня – це сніжинка

 

         

 

                                                                                                              Мишків  велосипед

  Мишкові  купили  велосипед.  А  живе  він  поруч  зі  школою.                                     Між садибою його батьків і шкільною садибою — сад, так  що  і                         їхати ніде.  Мишко  привів  свого  велосипеда,  мов коня  на  вуздечці.   

                                    Хлопці  оточили  Мишка.  Обмацували колеса,  педалі,  руль.               

                                    Велосипед  усім  подобався.  Діти заздрили  Мишкові.

        — Ну  що  ж,  катайся,—  сказав Федько  й            відійшов від  велосипеда так,  немовби 

  йому  й  не хотілося покататись.

 

        — Ти  думаєш,  мені  справді  дуже  хочеться  на  ньому кататись?  —  байдужим            тоном  запитав Мишко.—  Бери,  пробуй.

           Федько,  не  вірячи  своїм вухам, узявся  за  руль,  сів  на  велосипеда та  й           покотив по  шкільному  стадіону. Катався  аж  до  дзвінка  на  урок.

        На  першій  перерві  катався  Іван,  на  другій  —  Степан, на  третій  —           Сергій,  на четвертій  —  Оля. Залишилися  кататися  й  після  уроків.  Велосипед          пере-ходив  із рук  у  руки.  До  четвертої  години  накаталися  всі.                        Мишко привів  велосипеда  о  пів  на  п’яту,  мов  коня на  вуздечці.

 

            —  Де  ти  до  цього  часу  катався?  — здивувалась мати.—  Хіба  ж  так 

 

                                    можна?

         — А  я  й  не  катався…              — Як  —  не  катався?

                                     —  Хлопці каталися…  й  дівчатка…

                                     Мама полегшено  зітхнула  й  сказала,  немов  сама до  себе:

                                     —  Єдине, чого  я  боялась:  що  кататимешся  ти.    

         

         

 

 

 

         

         

         

         

         

         

         

                          Василь Сухомлинський

 

 

 

 

Побудуй вежу з цеглинок LEGO, відповівши на запитання:

1. Як Мишків велосипед потрапив до школи?

 Мишко приїхав на ньому

Мишко привів велосипед як коня 2. Хто катався на велосипеді в школі?

    Мишко  хлопці і дівчата 3. Як відреагувала на поведінку Мишка мама?

Розгнівалась                        полегшено зітхнула